Знайшов я у Фейсбуці довгокосу білявку, з задирикуватим світлим поглядом очиць хитрої, шельмівської лисиці Соломію Зеленську і чиркнув лише три слова: «пришли – відтанцюю рецензією», тут же прилетіло повідомлення «Нової пошти» – «заберіть товар…».

Крамом виявився роман «Записки священника» – до пів кілограма ваги, 262 сторінки в цупкій обкладинці, продукт київської друкарні «Базілік», незабутні поліграфічні парфуми свіжовипеченого продукту дістався мені безкоштовно…

І ось уже дві доби ходжу та розмірковою. Тоді, коли грядку під зимовий часник на зиму за домашньою вказівкою у саду копаю, з псом-французом футбол ганяю чи до крамниці по продукти їжджу – все думаю-обмірковою: що ж то за дійство таке між ті палітурки книжиці закладено, которе три доби поспіль серед ночі мене з ліжка підіймало, змушувало уважно рядки визбирувати на сторінках того роману, в’язати розсипане романісткою на них у подразливі снопи почуттів, розставляти емоції героїв книги на поличках моралі та людської пристойності.

Уяснити для себе: хто ж із лицарів авторки із ким, і хто вербально проти кого. Що за глави «Паралельні лінії» закладені в книзі, на яких поділила світ створеного уявного життя письменниця, пропонує його нам.

Можливо, їй краще так було зобразити душі і вчинки своїх героїв, щоб умовно через паркан показати їх з боку в стосунках поміж людей. У життєвих ситуаціях.

Ось уявіть собі, є троє випускників університету імені Карпенка-Карого, де віддавна «клепають» відбірні артистичні кадри – Меланія, Олекса, Федір. Звісно, що мила пані така приворожливо вродлива, що її і не випускають на «вільні хліби», у безбереге студентське плавання з аудиторії.

На неї накладає свою справді волохату лапу знаменитий викладач вишу Йосип Забар, перед котрим, перед його заслуженим авторитетом тремтять чи не всі. Він, щоб не упустити такий діамант, жениться на яскраво-виразистій і примітній дівчині. Відтак, рідкісний, сказати б, ексклюзивний екземпляр опиняється в надійних руках!

Але ж давно людьми сказано, не гонися за вродою, бо вона тобі вся не завжди належатиме. Як буває поміж молодими людьми, серед студентства, насамперед: всі давно не байдужі одні одним. Десь на денцях сердець і душ, і Меланія, і Олекса, і Федір далеко постатево не апатичні одні одним. Між хлопцями натягнута тятива ревнощів.

Забар із сім’єю виїздить за кордон, до Німеччини. Творчо обдарований Йосип досить швидко стає головним режисером театру в якійсь там землі. Про нього, його експерименти не втомлюється гомоніти преса. Гроші буквально сипляться на нього. Меланія ж застрягає в несподіваному материнстві.

Потомок вдався хворобливий і на диво роздратованим, плаксивим. Його до двох років витримати ніхто не міг. Це була велика проблема винайняти бодай на місяць няню у поміч Меланії. Вона ні на мить не могла вирватись із дому, а насправді ж марила театром, ролями, оваціями, славою сцени. Вона ж акторка, і далеко не другорядна.

Слава і безприв’язне утримання перетворює Йосипа Забару у банального волоцюгу. Бабника, мандрьоху. Він видумує сам собі тривалі відрядження і возить туди всіх, хто трапить йому в око. І, звісно, ж маючи при цьому у власному театрі справжній гарем. Як же ж він пустить до тієї брудної Мельпомени чисту й незайману свою домашню Меланію!?

Тим паче, що Йосип задумав і уже почав його втілювати у життя – новий грандіозний спектакль, серед німців знайшлося чимало спонсорів, які вкладають у те дійство великі гроші, Європа ж морально дуріє, в якому всі актори будуть виступати до пояса голими. Як же ж йому погодитись на те, щоб серед осіб, котрі окружатимуть Меланію, будуть люди з обвислими грудьми, дряблою шкірою.

Вона явно серед них виглядатиме брунатою свіжою ягідкою. Обов’язково ж, знайдуться ласі злизати ту красу і вроду. Це означає, доведеться йому особисто просто не відходити від дружини. Тому ліпше нехай вона сидить дома на кухні, у райському гніздечку. А щоб веселіше було – ось тобі, квітонько, на додачу ще й маленький Еміль…

Інша сюжетна лінія Олекси Зварича. Доволі швидко виявилося, що лицедійство, то насправді не його покликання. Він пробує писати сценарії, романи. І це йому добре вдається. А ось у підпасичі собі до життя він вибирає Орисю. До часу, коли у них знаходиться двійко дітлахів, їм стає нестерпно жахливо бути разом. Тим паче, що у невибагливо письменника частенько починаються тривіальні загули з пиятикою до безпам’ятства із фарбованими шльондрами. Єдина світла пляма в Олекси – безтямна батьківська любов до ніжної доні Одарочки…

Хоча, як мені видалося, пані письменниця не любить свого книжного колегу. Малюючи його образ, вона, я підрахував, тричі в різних частинах роману виділяє один і той же штрих Олекси: «заплаканий і в шмарклях». Я мимоволі його про себе так і назвав: шмаркатий…

Тим часом, Меланія, зверніть особливу увагу на цей, як на мене – то доволі промовистий штрих, має прізвище, як і авторка роману – Зеленська, якось у кав’ярні зустрічається з закордонною знайомою Хілларі. І та між іншим розповідає про свій новий роман із зовсім молодим кавалером.

Ми дізнаємося мимоволі про тілесні особливості цих роз’ярених і несамовитих бурлесків у яких не першої свіжості світську левицю покорило свіже тіло і несамовита сила молодого самця. Душа Меланії потайки від захоплення аж заплющувала очі, а перед зір накочувалися волохаті і опецькуваті руки остогидлого, брехливого Йосипа.

Це осоружне марево не відпускало її аж до тих пір, поки вона одного дня, коли Забара був у своєму загулі-відряджені, залишивши дітей на няню, дісталася двірця (залізничного вокзалу), сіла у перший, що підвернувся їй поїзд і поїхала геть за очі. Звичайно ж для, того, щоб стати легкою здобиччю зустрічного молодого бугая…

Усе вийшло так, начебто, було кимсь розписано за спеціальним сценарієм. Зійшовши на котрійсь із станцій, Меланія опинилася у невеличкому поселені. Їй потрапило на очі, що маленька дівчинка уже холодної пори ходила в бурках по калюжах. Вона швиденько завела її до невеличкого супермаркета, купила теплі товсті шкарпетки, перевзула дитину.

Вийшовши на вулицю і викинувши мокрі взуванки, вони з дівчинкою наштовхнулися на міцної статури молодика, який розшукував загублену з виду сестрицю, не сходячи з ровера. Мандрівниця поцікавилася в його, чи є у населеному пункті готель або інше якесь пристанище для нічлігу подорожній.

Хлопець поміркувавши, заявив, що такого закладу немає, у них доволі невеличкий населений пункт, але він загалом знає, хто б не дорого міг би здати їй пристойне помешкання. Щоправда, це треба добиратися на протилежний бік селища, автобуси ходять вкрай рідко. Він би міг зарадити їй проблемі тим, що підвіз би на велосипеді… на рамі, звичайно ж. Якщо її ласка…

Що було далі ви все самі знаєте, друзі. Так що Хілларі, краще помовч. За дитячі шкарпетки Меланія виміняла за пів сотні кілометрів від Мюнхена стосильний бульдозер, який геть похоронив навіть згадку про колишнього ненажерливого самця Йосипа Забару.

Ось тут нарешті у дію вступають паралельні лінії твору Соломії Зеленської. Користуючись почергово авторським «я», тобто ведучи мову від першої особи, то від Меланії, а то від Олекси, авторка вмикає другу сюжетну лінію і після розгульної, дрімучої пиятики представляє нам геть розчавленого письменника. У нього творчий тромб.

Не пишеться і не видається, а найгірше це – повний провал на театральному фланзі. Затверджений до наступних гастролей спектакль за його п’єсою явно зривається, позаяк Олекса ніяк не може вроди заключних сцен лицедійства. А це, зрозуміло, мають бути найбільш насичені картини, такі, щоб врізалися у пам’ять глядачів, стали яскравою короною спектаклю.

Режисер, рятуючи ситуацію, збирає купу грошей, привозить її панові Олексі, і буквально заштовхує його у поїзд, що прямує у теплі краї. Мовляв, тиждень строку і щоб заключний акорд був у театрі…

У теплі краї їхати довго і нудно. Олекса виходить на якійсь там станції, у якомусь селі. На станційному подвір’ї сільські бабусі продають нехитрі свої пожитки і харчі. Крайньою стоїть юна і чарівлива дівчина, пропонуючи червонобокі і, мабуть, же достобіса солодющі, хрумкі яблука. Покуштувавши їх, пан письменник не відводив очей від дівчини: така ладна та гожа, персик на порі…

Щоб бодай якось сподобатись дівчині, викупив весь її запашистий товар ще й з торбиною. Підхопивши її він небавом пішов у вулицю, яка видавалася за головну. Коли за якийсь час йому у спину задзеленькав велосипед. То була єдина його тут знайома – Марійка, з чийого саду його приворожили соковиті плоди. Зупинивши дівчину, Олекса став розпитувати, де б йому найняти житло на тиждень.

Ви ж розумієте, пані й панове, у жіночому романі так: коли є ровер, то дівчину треба запросити на велосипедну раму і вперед до… спільного ліжка. Бо ж саме так якраз було у сюжетній лінії Меланії. Ви ж, сподіваюся, не забули? По дорозі до дядька Сидора, який, мабуть, може надати житло для гостя, Марічка зізнається, що їй уже багато – майже дев’ятнадцять літ…

П’єса писалася як на шовках плелася. Бо ж десь тут була поруч Марійка і при гострому бажанні її можна було відшукати будь-якої миті. Олексі все хотілося впіймати в озері, за городами, щуку. А вона не йшла на гачок.

Аж якось щастя усміхнулося нашому актору-письменнику. Він упіймав, що хотів. Тут же поблизу його човна опинилася і соковито принадна, така облесливо повабна і його знайома чарівниця з пристанційного ринку. Вона зголосилася почистити щуку. Потім, розклавши багаття серед двору порожньої хати в якій мешкав столичний гість, смажили улов. Частувалися. До самозабуття…

Олекса поспішив уранці на столичний експрес: все було більш, ніж чудово. Йому самому подобалося закінчення п’єси. Усе зроблено так, що не лише режисер загуде, затрубить від задоволення, але й зал театру. А Марійка, ця цнотлива феєрична чаклунка, вона все що мала найдорожче віддала йому. Було солодко так, немовби у казці…

Якби про роман пані Соломії розповідав я у діалоговому режимі, мене б, думаю, неодмінно уже б зупинили читачі. Зостановили б неодмінним питанням: а де ж обіцяний священник, бо все поки що крутиться побіля артистів, сценаристів, стихійних доль лицедіїв? Я теж звернув увагу на це: прочитав майже дві третини роману, а обіцяного попа з хрестом на пузі ніде й не видно.

І тут, коли вже були спалені всі мости в німецькій сім’ї Забар, і Меланія, залишаючи чоловікові старшого сина, з молодшим, її улюбленцем Емілем, виїхала в Україну, коли офіційно у суді розлучилися Олекса з Орисею посиротивши Петрика й Одарочку, на авансцені, аж на 175 сторінці роману із 262 (!), з’являється пан Хведько.

Колишній студент-карпенківець, побратим Олекси, Меланії, ще один вузівський учень Йосипа Забари Федір Чугайстер. Який майже одразу по завершені вузу вирішив було, що регулярно міняти маски на обличчі в театрі, раз-у-раз вживаючись у чиїсь сценічний образ, це не для нього. Не для його ранимої душі. Йому хотілося б чогось чистішого, охайнішого, можливо, навіть святішого. І таке він побачив у служінні Господу Богу в ролі душепастира.

Він і справді колись, либонь, був світлої душі людиною. Зовсім не з того прісного і гіркого тіста зліплений, що Йосип і Олекса. Значно добріший, чесніший, Але його білостінний талант почасти поламало домірне обшерхле втручання батька в життя сина.

Нав’язування своїх догм і стереотипів. Як, приміром, коли під час навчання Федора в Духовній академії привів йому дівчину, котра мала б стати при ньому попадею. Не вийшло ні поваги, ні любові. Механічно вистругали ляльку. А любові не було. І, вважайте, життя не було. Поруч у хаті, в ліжку, але чужа, осоружна людина…

Власне, з того й дало тріщину все його сімейне життя. А отримавши приход, приглянувшись до того, як живуть, чим вікують і здрастують панотці на сусідніх парафіях, Федір уздрів і з кожним днем усе більше переконувався у тому, що священне служительство, це насправді, не що інше, як той самий дешевий соціальний театр.

Що люди в рясах це ті ж таки актори, лицедії, котрі грають, нуртують ролі наживо у хитросплетінні людських стосунків, у щоденних сценах конкретного життя села чи міста.

Меланія Зеленська, одначе, опустившись геть на дно людської моралі, куди якось затягнув її чоловік Йосип Забар до справжнього дому розпусти, де підпоївши її, теж залучили до поганських ігор з чоловіками і жінками, які, можна сказати, гралися у звальний гріх: хто кого вгріб… Вирішила негайно тікати. І ось вже вона в Борисполі з по-дорослому мудрим сином Емілем.

Як мені здається, жінки так створені, що вони не можуть без чоловіків. Навіть після того, як неймовірно жорстоко обпікаються з ними. Бо Меланія, до прикладу, ще прямуючи до України з Німеччини після розриву з Йосипом, обмірковуючи своє майбутнє життя-буття, чітко вирішила для себе головне.

Забар, то і справді, тиран негідник, потвора, а вона дурницю вчинила, коли ще замолоду не взяла до уваги, не поставила свою карту долі на Федора. Він же ж такий м’який і добродушний, завбачливий і прозорливий, він би ніколи не образив її, і сім’ю шанував би якнайкраще. Для себе вирішила остаточно, що нове майбутнє у неї може бути лише з Чугайстрем.

Дарма, що він священник, що їй, треба готуватися, начебто, до долі попівни.

Але не забуваймо, у полі пильної уваги нашої авторки є ще й пан Олекса. Після розриву з Орисею він теж не може бути одинаком. Йому конче необхідна друга половинка. Пан письменник для себе вирішує, такою для нього може бути лише красуня Меланія. Адже ж у неї фіаском завершився перший шлюб. Олекса знає, що вона з молодшим сином повернулася в Україну. Хоча й має на увазі, що свого часу в Меланію був закоханий Федько.

Одне слово, на київському Подолі, в його кав’ярнях і ресторанчиках понад Дніпром иає розгортатися завершальна дія роману. Я хоч і знаю, як ті сцени вибудувала Соломія Зеленська, умовчу, аби кожен із читачів міг сам додумати, що буде далі. Лиш одне підкажу: Федір відмовиться від церкви, від свого сану і від сім’ї. До речі, без участі Меланії…

А ще зауважу, мені вельми сподобалася манера побудови твору акторкою-письменницею. Кидаються у вічі короткослівні діалоги дійових осіб. Без зайвих, затяжних сентиментів. Одначе, вони вельми експресивні, заряджені на дію. Не має пустої балаканини ні про що. А ще більше в моїй пошані її підводки до тем, на яких письменниця робить акценти.

Мова твору Соломії Зелінської проста, без зайвих високо літературних сентиментів. Так якраз, здається мені, і повинен писатися жіночий роман, щоб не потрібно було читачам звертатися до Вікіпедії і Гуглу за роз’ясненням суті певних слів і виразів.

Образи теж гарно виплекані, їх ніяк не переплутаєш. Є, можливо, одне невеличке зауваження. Склалася думка, що пані Соломія Зеленська найбільше полюбляє людей з… великими очима…

Хто читатиме роман, зверніть увагу, кого б зі своїх героїв не представляла публічно у тексті авторка, вона обов’язково підкреслить: «… з великими гарними очима». Жартуючи можна сказати, що у пані Зеленської вийшов роман про волооких людей. До речі, як у неї самої, коли, звичайно, не помиляюся…

…Є в романі один штрих з оцінкою якого я фактично не на стороні автора. Пригадуєте, тут вище я розповідав про те, що драматург Олекса, упіймавши в свої тенета щучку Марусину, на світанку геть вивтікав із села: все встиг зробити, негідник, заради власної втіхи. Через декілька місяців він якось згадав про зірвану квітку, котру потворно розтоптав.

Поїхав у село. Ще на залізничній станції розпитав у якоїсь бабці про дівча. Не було вже його живим. Бідна сирота жила з бабусею, бо батьки померли, як могла тріпалась у цьому важкому житті. І якось потрапила зненацька під поїзд. Тут таки на станції. Бабка сказала:

-Швидкісний прохідний поїзд її вітром під колеса затягнув… Ото була трагедія…

Ця драма в творі не знайшла логічного розв’язання, хоча не важко зрозуміти і можливу причину трагедії, і те, що письменник сам ліпить долі своїх героїв, а тут чомусь пані Софія явно спасувала. І зло, якщо воно було, то явно залишилося не покараним. Мені здається, що дужки цієї історії в романі «Сповідь священика» зосталися не закритими…

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник

Фото на головній сторінці: Соломія Зеленська, авторка роману “Сповідь священика”.
Фото НЕ автора.

Сообщение Написала мила пані пристрасний роман про кохання. Роздуми з приводу книжки Соломії Зеленської появились сначала на Український репортер.

Є у мене друг, який найбільше гордиться своєю… дружиною.

І сам чимало має заслуг: професор, знаний фахівець у галузі мікробіології, захисту довколишнього природного середовища. Але на першому плані для нього – справи і успіхи його Олени Анатоліївни. Вона – двигун сім’ї, локомотив руху. Від неї все крутиться…

Олена Анатоліївна – медик. І не просто людина в білому халаті – фахівець найвищого рангу в охороні здоров’я українців. Вона доктор медичний наук, професор. Визнаний в Україні спеціаліст з лікування розсіяного склерозу, мігрені.

Сказати б, надзвичайно проблемних хвороб центральної нервової системи. Статистика подає з цього приводу такі невтішні дані – від цих проблем в Україні страждають від 2 до 2,5 мільйона людей. Лікування надзвичайно складне.

Олена Анатоліївна вважається в державі тією людиною, котра визначає напрямки подолання цих проблем, орієнтуючись на світовий досвід. Тому не дивно, що в неї часті відрядження за кордон на різноманітні наукові конференції, симпозіуми. Доктор М’яловицька часто виступає там і зі своїми висновками, пропозиціями, ділиться власним досвідом, науковими розробками. Її професійне ім’я добре знане у світових клініках.

Починала своє наукове реноме пані Олена в Інституті геронтології Академії медичних наук України. Займалася фундаментальними дослідженнями механізмів старіння людей та вивчення чинників, які цей процес сповільнюють або прискорюють. Там і захистила свою першу наукову дисертацію. Дослідження нинішніх проблем, це, так би мовити, вищий, складніший процес медично-наукової діяльності професора О. М’яловицької.

Ґрунтовність і надійність у роботі Олени Анатоліївни – це, безперечно, родинна риса. Походить вона з сім’ї, де майже всі науковці. Найстарша сестра Наталя – кандидат наук, середульша – Ніна Анатоліївна – доктор юридичних наук, викладач Національного університету імені Тараса Шевченка. Всі зяті – науковці. Тепер і діти їхні вже захистили дисертації. Якщо зберуться всі гуртом, сідають до столу – справжній публічний науковий домашній симпозіум на чолі з Анатолієм Володимировичем.

Ах, пані й панове, ви ж іще не знаєте, хто такий Анатолій Володимирович М’яловицький?!

Тільки старожили можуть пам’ятати, що це свого часу був начальник… Леоніда Макаровича Кравчука. Саме так. Він тривалий час працював першим заступником завідувача відділу пропаганди ЦК Компартії України. Коли товариш Кравчук доріс до рівня того, що його потрібно було висовувати з Чернівців на посаду у Києві, йому запропонували якраз пост А. М’яловицького, котрого перед цим призначили головним редактором теоретичного партійного журналу. Бо Анатолій Володимирович ще до цього захистив наукову дисертацію. Він кандидат філософських наук, здобув це звання ще 1966 року – 52 роки тому. Мав чимало теоретичних напрацювань у сфері своїх профільних знань.

А.В. М’яловицький нині один із небагатьох в Україні реальних учасників Другої світової війни, адже народжений 1 серпня 1925 року. З лютого 1944-го року на фронті, в окопах. Був надзвичайно затребуваним бійцем, позаяк зі школи володів німецькою мовою. Надто легко вона йому давалася. Демобілізувався у званні сержанта і одразу подався на навчання до Київського державного університету імені Тараса Шевченка…

Одне слово, мав батько-фронтовик три дочки. Всі стали  кандидатами, докторами наук. Дочки привели у родину зятів – науковців. Тепер пішли вже онуки вчені. Сам же Анатолій Володимирович успішно наближається до своїх поважних 93 років. Але він, як кажуть (тьху-тьху!), немовби той молодий леґінь. Щодоби за робочим столом. Знаю, що без його статей не видавався жоден номер газети… “Порадниця”. Нещодавно запитую: “Чим займаєтесь?” “Завершую нову книгу з домашніх порад, – відповідає. – Допомагаю людям краще уладнати свій домашній побут, вести господарство…” Я поміркував над його відповіддю і дійшов  висновку, що, незважаючи на весь свій журналістсько-письменницький хист, подібної тематики точно б не “втнув”.

І тут я особисто бачу очевидні, нев’янучі результати роботи науковця-геронтолога – молодшої дочки М’яловицьких. Доктор Олена Анатоліївна тримає батька під щоденним контролем. Ви не повірите, але це правда: Анатолій Володимирович ще жодного разу не користувався послугами клініки “Феофанія”, до котрої прикріплений уже літ шістдесят – не менше. Таку уважну, поштиву дочку мати – велике щастя для праотця! Повірте на слові!

А всі ці рядки склалися у невеличку розповідь про М’яловицьких (так уже вийшло) тому, що нині у доктора медичних наук, професора Олени Анатоліївни день народження. Весняна вона людина! Добра, привітна, співчутлива. Завжди у русі, в роботі. І дуже потрібна людям. Привітайте її, друзі, вона на це заслужила…

НА ФОТО: професор Анатолій Салюк, його дружина, професор медицини Олена М’яловицька, кандидат медичних наук Наталя Горобець. Олена Анатоліївна, як і Наталя Іванівна, – науковці Національного медичного університету імені О. Богомольця, Анатолій Іванович – понад піввіку трудиться в Національному університеті харчових технологій.

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник, журналіст

Сообщение Плеяда науковців сержанта М’яловицького появились сначала на Український репортер.

Уся історія моїх благосних стосунків із привітним колективом бібліотеки імені Петра Панча міста Києва (розташована на вулиці Великій Васильківській, 90) почалася з однієї невеличкої публікації у Фейсбуці.

Тоді поштивий бібліотекар із солідним досвідом роботи на хвилі стосунків «читач – письменник» Наталя Іванівна Недбайло передала мені «публічного привіта» як пошану за мою книгу «Постаті з вирію».

Видана вона як переможець конкурсу на кращий літературний рукопис серед членів Національної спілки письменників України, мешканців столиці, 2016 року (зайняла перше місце серед представлених на конкурс 86 творів) на кошти Київської міськдержадміністрації.

Саме чиновники муніципалітету завітали до Cолом’янської ої бібліотеки для дітей з опитуванням, а яка ж книга, видана їхніми стараннями і передана до бібліотеки, знаходить найбільший відгук у серцях читачів. Ось тут і виявилося, що отримані закладом дві мої книги «Постаті з вирію» і є неформальними призерами читацьких симпатій.

Як тут, скажіть, не порадіти письменнику, не відважитись на телефонний дзвінок до бібліотеки, аби подякувати вірним слугам-челядникам краснописьменства. Але виявилося, що того осіннього дня Наталя Іванівна Недбайло якраз була вихідна. І вже лише в Різдво у мене випала сприятлива нагода завітати до бібліотеки Голосіївського району столиці. З’явився я туди не з порожніми руками, приніс «хабара» – десяток книг мого авторства. Серед них видана 2003 року есея «Босоніж по битому шклу» – свого часу вона була своєрідним бестселером, позаяк має підзаголовок «Записки та роздуми опального головного редактора газети «Правда України».

Написана вона в основному у камері Лук’янівського слідчого ізолятора, куди запроторили мене протиправно за вказівкою особисто Л. Кучми, чий продажний, антинародний режим ми, журналісти ПУ, буквально роздирали тоді своїми сміливими опозиційними публікаціями – в дев’яності роки минулого століття. За це, власне, мене й запроторили до в’язниці аж на сім місяців і 24 доби, і звідти визволяла мене, дай Боже їй здоров’я на довгі роки життя, особисто доповідач Парламентської Асамблеї Ради Європи Ханне Северинсен та ще двоє її колег, депутатів ПАРЄ, котрі, до речі, тоді вперше в історії пенітенціарної системи України приїхали безпосередньо до СІЗО.

За матеріалами книги, наскільки мені відомо, захищено вже одну кандидатську дисертацію і десятки-десятки дипломів журналістів, позаяк дана есея є своєрідним підґрунтям на кафедрах журналістики українських університетів для вивчення теми: робота редакцій в умовах опозиції до влади.

Приніс я у подарунок читачам бібліотеки ім. Петра Панча і вісім книг «Свічка на вітрі», котра за результатами конкурсу 2016 року стала переможницею Міжнародного літературного конкурсу в галузі літератури та публіцистики імені Уласа Самчука як кращий публіцистичний твір. Удостоєна медалі письменника, якого ще називають Гомером двадцятого століття. (Дану книжку можна розшукати за електронною адресою – http://vinnychany.kiev.ua/!_ata/data/140.pdf).

І як своєрідна та вельми примітна родзинка на торт од мене була книжка «Заручник спокуси, або Записки гламурного коханця» (2010 р.), котру критики назвали «маленьким українським Декамероном». (Шукайте її за адресою).

Слово за слово – і в бібліотеці вийшла розмова про стосунки книгозбірні та письменників. Я бібліотекарям Голосіївського району столиці чесно сказав, що після однієї події, а коли точніше – 29.10.2016 року, я просто-таки не люблю подібних заходів…

Тоді я завітав до Центральної районної бібліотеки Солом’янського району. Мені й по сьогодні, даруйте, гидко від того: склалося враження, що потрапив до московітської стайні. Працівники, з якими зустрівся там, усі без винятку спілкувалися мовою нашого віковічного ворога. Моє зауваження про те, що це ж, пані, не В’ятка, не Воркута, не справило на них ніякого враження: тому, либонь, що це була звичайна форма їхнього співжиття. (“А какая разніца: ми панімаєм і нас панімают”, – почув там). Більше того, бібліотека носить ім’я Федора Достоєвського.

Ну і нехай собі, звісно ж, носить його, позаяк Федір Михайлович за родинним корінням – чистокровний українець! Але для чого в бібліотеці (тієї пори підкреслю!) були всі стенди виготовлені російською та оформлені ще в пору, коли відбувалися з ’ їзди КПРС. Щоб виявити це, варто було лише приглянутися до них!

Справжній шок у мене викликало те, що в центрі великого і світлого читального залу на столі стояв великий портрет (ви можете не повірити, але це, їй-Богу, правда, ніяка моя не вигадка) з якогось великого, лощеного журналу – самого Путлєра. Якщо за кличкою – то підлої Молі. Ви ж не забули? Надпис, зроблений працівниками бібліотеки, пояснював, що на цьому столі зібрані матеріали до російсько-української війни. Яка новація!!! О-йой-йой!!! Хоч вручайте їм, солом’янцям, Нобелівську премію за цю новелу з життя провокаторів чи москофілів. Якраз тоді, підкреслю, коли на війні замало не щодоби гинуть наші патріоти…

Уявляєте, яке безумство?! Яке скудоумство?! А, можливо, й свідомий виклик українству! І все це у самому центрі української столиці! (Докладніше про це читайте тут ).

Як, скажіть, мені, журналісту, письменнику, було реагувати на подібне? Порвати портрета? Затримають за хуліганство. Припишуть що завгодно. Що, приміром, був напідпитку, хоча незабаром уже виповниться 22 роки, як спритного не вживаю взагалі…

Невже ж тоді промовчати, як підозрюю, вчинили подібно сотні громадян, котрі, звичайно ж, спостерігали подібну картину не один день. Але ж ніхто не відреагував належно – патріотично, по-громадянськи – не спробував змусити працівників прибрати пропагандистське фото організатора масового вбивства українців на нашому сході, в анексованому Криму. Скажіть тепер, чим це була не московська стайня в центрі Києва? Звичайно ж, я не міг пройти спокійно мимо цього – негайно написав ряд статей до відомих ЗМІ. Адреси їх публікацій переслав в урядові структури. Для вжиття заходів…

Реакція громадськості була блискавичною, дякую, друзі, за підтримку! Саме тоді я отримав і такого листа. Один з авторів писав приблизно таке. Що ви, мовляв, пане письменнику, репетуєте з приводу цього. Ви ж зверніть увагу, які імена носять бібліотеки цього району української столиці.

Боже ж ти мій, виявляється, і справді, на сайтах цих закладів культури нашим маленьким читачам аж до тих пір (осінь 2016-го) розповідалося, в дусі ленінізму і московського ортодоксального пропагандизму, про Павлика Морозова і його подібних псевдо-героїв комуністичної доби. Бібліотеки і досі носили їх замшілі, випрілі імена. Або ж навіть червоного бандита, активного розстрільника українців Василя Чапаєва.

Чим я можу зарадити цьому? Звичайно ж, розвінчувальною публікацією. (Стаття про це знаходиться тут, читайте).

Адреси цих матеріалів я позакидав у персональні комп’ютери міністра культури і його заступників, до приймальної віце-прем’єр- міністра В’ячеслава Кириленка, голови міста. Дивіться, мовляв, як ви безглуздо керуєте, панове…

Тільки тепер, під час розмови у бібліотеці імені Петра Панча, я дізнався, що реакція на ті мої публікації була блискавичною. Як розповідали працівники закладу, тоді дуже швиденько, буквально в рекордно короткі терміни перейменували дитячі бібліотеки столиці на імена українських справжніх героїв, хоча ця справа здійснюється завжди надто довго, іноді триває й по кілька років. Приємне відкриття для мене, зізнаюся.

Cолом’янська районна бібліотека для дітей, яка бато десятиліть носила ім”я московіта-убивці Чапаєва, про котру я писав 2016 року, нині називається – імені Івана Світличного. Чи не правда, приємно? Одразу начебто посвітлішало в кожному нашому домі. Переконайтеся самі в цьому, будь ласка.

Ага, значить таки можемо, коли припече. Якби це було не в нинішні часи повної байдужості до всього, влада б давно повідомила, що вона по-діловому відреагувала на критику, ситуацію виправила. А тут я, ініціатор цих столичних змін, про все дізнаюся з десятих уст, через рік, і то абсолютно випадково. Не вміємо ми жити чесно, по-українськи справедливо. На жаль!

Мені вельми приємно з того, що я фактично виступив ініціатором, можна сказати двигуном декомунізації назв окремих бібліотек у Києві. Значить, недаремно готував публікації, псував нерви. Чи скоріше за все мені це робили  інші. Думав змовчати про це, але все-таки скажу, позаяк воно варте уваги українців.

Коли вийшла моя перша публікація про московську стайню в бібліотеці імені Ф. Достоєвського Солом’янського району, мені почали… погрожувати. Мене колись режим Кучми арештовував, по підвалах централу безпардонно волочив, але й тоді подібного не спостерігав. А тут, не буду скривати, дехто з відомих письменників та поеток, яких я знаю, написали з натяками… Мовляв, не чіпай Іванну…

Хто така, я тоді й не знав, пізніше дізнався. Виявляється, це новий, молодий керівник центральної бібліотечної системи Солом’янського району. Не повірите, але це факт: робочим осідком її є якраз бібліотека імені Ф. Достоєвського. Значить, кожного дня вона персонально віталася з Владіміром Владіміровічем Путіним, чий портрет стояв у центрі читального залу. І їй було, мабуть, від того приємно.

Про що далі можна говорити, друзі? За кого вважати захисничків чиновниці, хоча, до речі, я її ніде навіть не згадав?

Послав я їх усіх, захисничків, далеко, разом із їхньою пані завідувачкою, котра, мовляв, допомагає письменникам влаштовувати зустрічі з читачами. Гріш ціна вашим усім зустрічам, якщо на них хоч би яким боком присутній і Путлєр… А я правий, тому що особисто вигнав убивцю українців В. Чапаєва з Києва. Нехай це будь-хто заперечить…

***

Фото з сайту бібліотеки імені Петра Панча міста Києва. Статтю до теми на сайті книгозбірні можете прочитати тут.

Олександр ГОРОБЕЦЬ

Сообщение Як я перейменовував бiблiотеки столицi появились сначала на Український репортер.

Упіймав себе на думці, що я ніколи не розповідав про мого друга і брата Миколу, а він, як ніхто інший, колоритна, незвичайна, показна фігура в моєму житті, про кого потрібно, либонь, було б і пісні писати, а я ось усе помовчував. Це тому, мабуть, що Коля – давно вже Микола Миколайович – мій родич. Казати б, брат у троюрідних.

Він, як і я, також Горобець, а про свояків начебто й негоже оповідки творити. Хоча Микола Горобець, гадаю, ви це скоро зрозумієте, напевне, заслужив на таке давно.

Отож, ми з Миколою в шкільні роки пасли корів за селом. Їхня велика сім’я мешкала на дальній окраїні села, на Голинчинському яру, це просто-таки зовсім далеко, кілометрів за п’ять від центру нашого крупного населеного пункту. Батько його, Микола Романович, трудився колгоспним механізатором – веселий, мудрий чоловік, з числа кебетливих сільських філософів.

Коля був на рік молодшим за мене. Але вдався не по літах рослий, кріпкий і навдивовижу сміливий. Уже в класі сьомому він був грозою для всіх школярів. Його ніхто не міг побороти.

А в дев’ятому – Коля Горобець  був першим парубком на весь наш чималий колишній райцентр. До нього по захист горнулися всі – і молодші, і значно старші, бо він насамперед був силачем, бійцем, а потім навдивовижу чесним і справедливим.

Доля випала нам народитися і вирости на дні колишнього стародавнього моря. Так пояснюють науковці те, що в наших подільських краях залягають величезні поклади вапняків. Це начебто скам’янілі рештки мікроорганізмів, які жили на дні величезних водойм. На початку шістдесятих років минулого століття, коли ми якраз були школяриками, у наших вінницьких краях стали промисловим методом, шахтними підземними виробками, машинним способом пиляти каміння, видавати «на-гора» білі вапнякові блоки.

В Україні наступив якраз час активної перебудови архаїчного села. Людям ставало тісно жити в курних, тісних мазанках із глини, під солом’яними стріхами. Вони споруджували хати з підземного каменю-ракушняка, і попит на нього зростав неймовірно. Особливо за кілометрів двадцять від нашого села, де ніхто й ніколи не бачив, що собою уявляв вапняковий кар’єр зі справжніми багатокілометровими підземними виробками, штольнями. А одне з таких виробництв розгорнулося якраз у Колі Горобця за городом.

Старі виробки з часом закривали, натомість відкривали нові виробництва, бо вапнякових гір у нас вистачало. При цьому старі штольні начебто закривали бульдозерами, нагорнувши на вході кучугури землі, аби туди ніхто не мав доступу, бо гірня (так ще у нас називали гірничі виробки) могла завалитися, задушити цікавих, насамперед, зрозуміло ж, хлопчаків, які любили з факелами блукати довжелезними штольнями.

Але варто було двом-трьом хлопакам прийти з лопатами, як за годину ті виробки відкривалися. А відтак і ставав вільним доступ до необмеженої кількості каменю-напівфабрикату, який залишився під землею. Справа в тому, що шахтоуправління каменерізальними машинами пиляло скалу, доставляючи на поверхню («на-гора») вагонетками лише цілі, так звані фабричні блоки. Якщо ж котрийсь із них бодай трішки надламувався, розбивався, а таких була більшість із кожного відвалу, то  відкидався у збойки, себто у відвали, залишався у штольнях. (Про це більш детально можна прочитати у моїй книжці «Родинна колиска – Джурин».  Розділ називається «Підземний Джурин»).

Люди ладнали тачки і залазили у старі виробки. За день двоє чоловіків залюбки діставали зі штольні вантажівку пиляного каміння напівфабрикату. Високоякісного будівельного матеріалу! Його буквально з-під рук «неформальних гірників» купляли люди із сусідніх сіл. За ним були справжні живі черги. Але найбільше ракушняку вивозив «на-гора» мій родич Коля Горобець.

Він подорослішав, налився силою у тих штольнях. Тачку, пригадую, змайстрував на четвертину кузова авто. А ці ламані блоки він кидав, як пір’їнки. Вже згодом придбав мотоцикла, здається, «ИЖ-Планета». Торохтливе і швидкісне чудо, з гучним форсажем, який знали всі у селі (о, Горобець, їде!), і не розлучався з ним ні вдень, ні вночі. Парубчисько був неперевершеним мастаком їздити, бо вулиці наші були страшенно заболочені, тому навесні і восени міг пролетіти, як циркач, навіть по мурах, які у нашому селі будують замість парканів.

На кар’єр до Горобця дорогу знали і старші, і молодші. Він ще школи не закінчив, а вже був чимось схожим на мирового суддю. Всі боялися його великих і міцних кулаків. Хоча навряд чи коли він їх застосовував.

Коля Горобець-силач був знаменитим на весь район спортсменом, особливо в грі у волейбол, баскетбол. На змаганнях з боксу, у різні види боротьби проти нього навіть нікого не виставляли. Аби не придавив школярика…

Нас розвела на три роки служба. Я поїхав на флот, а йому, гадаю, страшенно пофортунило у війську. Хтось із батьків-командирів побачив, зрозумів, що такого оригінального індивіда із вродженою креативністю потрібно виховувати довір’ям високого обов’язку. Щоб він не завойовував собі право першого і головного в колективі силою, можливо, навіть і мордобоєм, чого він, звісно ж, обов’язково доб’ється, бо натуру мав лідера, впертого і нескореного, чи не краще призначити його за вожака офіційно. Дати йому віжки влади, що називається, формально, а хлопець він порядний, без бісиків в очах, усіх триматиме в своїх руках. Бо фізично рівних йому не було.

Одне слово, Миколу чи не з молодих солдатських пазурів призначили старшиною роти. Офіцери ввечері йдуть із казарми додому, а він до ранку залишається за командира. О, при ньому, будьте певні, не буде ні самоволки, ні дідівщини, ні розпивання спиртних напоїв. Горобець нікому не дозволить дурниць у підрозділі. Особливо ж познущатися над слабшим. Рота, де він був за старшину, завжди була найкращою.

Коли він приїхав після служби в армії до Івано-Франківської школи міліції, я так думаю, за ним слідом прийшла «об”єктивка». Своєрідне досьє про можливе використання в якості лідера, вожака. Бо й у Прикарпатті його призначили також старшиною курсантської роти, і Микола Горобець у тому закладі був за головного верховоду. А на його участь у змаганнях приходили всі.

Я зустрів Миколу тоді, коли він уже з рік попрацював дільничним інспектором у Вінниці. Один з тамтешніх міліцейських начальників мого родича розповідав:

– У нас завжди була проблемною вулиця Леніна, так звана «стометрівка». Це ділянка у самому центрі міста – біля міськкому й обкому партії. Чи не всі резонансні події відбувалися саме тут, оскільки вся шантрапа клубочилася саме тут. Хто вип’є – лізе тут повикаблучуватися. Головні крадіжки – тут, мордобої – також. Тут бродять із кастетами і ножами. Якого дільничного сюди не поставлять, ніхто нічого вдіяти не може. Але одного дня у райвідділі з’явився новий випускник Івано-Франківської міліцейської школи. Атлетичного зросту,  красень, спортсмен, борець, самбіст, каратист. Кулаки пудові. Простий і відчайдушний. Наші начальники так і запитали: «Порядок наведеш?». Відповів: «Без проблем…»

– І який результат? – кажу, заворожений розповіддю офіцера.

– Краще не придумати. У це важко повірити, але нині «стометрівка» – найспокійніше місце в місті. Коли ваш брат лише з’являється на вулиці, то поміж хуліганистої братви передають: «Горобець на посту, будьте обережними…»

– Що ти з ними робиш, як умовляєш? – повертаюся із питанням до Колі.

Він дивиться на мене світлими, розумними, з голубинкою очима і відверто каже:

– Потроху давлю, як тарганів…

– Ні, ні, – поспішає запевнити мене в протилежному начальник Миколи Горобця, пояснити, що це неправда, банальний жарт. – Жодної скарги на товариша лейтенанта не було. Що всі бандюки його страшенно бояться – це правда. Але не більше…

До того часу Микола Горобець був уже чемпіоном МВС по вільній, класичній боротьбі, карате і самбо.

Я якось запитував Миколу Миколайовича:

– Ти що, знаєш до тонкощів усі правила боротьби різних стилів?

– Та які там правила? – весло смівся він у відповідь. – Мені головне – прихопити суперника до рук. І нехай він там буде каратистом, самбістом чи боксером, мені – все одно. Він за хвилину-другу буде проситися. Я вже не програю, з рук його не випущу…

Чемпіоном МВС у всіх видах боротьби Микола Горобець був років із двадцять – не менше. Власне, скільки не виступав…

Саме там, у Вінниці, він мені зізнався: «Є у мене дівчина. Покажу, оціниш…»

Йому під житло виділили кімнату в гуртожитку медичного училища. Десь там в його коридорах чи на кухні, можливо, примітив він чарівну, гарнооку Наталю. Ось і представив її мені. Як здалося з першої зустрічі, виділялася вона примітною вродою, лагідною, милою усмішкою, теплотою, душевністю погляду. Я бачив, як мій друг і брат наче потеплішав, поменшав перед нею. Замало не мурликав…

Коля й Наталя стали для мене зразком сімейної пари. Вона понад усе любила медицину, хотіла стати лікарем. Це була її заповітна мрія. А тут після медичного училища народилися діти – один за одним два хлопчики.

Він сказав: «Вступай в інститут». У медичному закладі заочного відділення немає, але вона пішла на перший курс стаціонару. Як найдорослішу обрали старостою курсу. Важко, дуже важко було, знаю, але Микола в усьому допомагав, був поруч. Вона ж навчалася блискуче…

Його тим часом перевели на нову службу, тодішнє «обехаесес», абревіатура, щоправда, нині не зовсім точна, бо сформована на радянський копил, до того ж з російських слів. Я залишаю її в тексті лише через те, що вона добре знайома багатьом читачам. А це загалом означає – очолив відділ боротьби з економічними злочинами. Спершу в районі обласного центру, потім у Вінницькій області. Довго опирався проти пропозицій переводу до Києва, в апарат МВС. Коли нарешті всі Горобці переїхали до столиці, то Наталя Іванівна була вже лікарем-педіатром, кандидатом медичних наук. А Руслан і Роман уже закінчили Вінницький медичний університет.

Обидва – фахові хірурги. Старший  закінчив аспірантуру, захистився. Обидва женилися. Їхні  дружини теж медики, кандидати медичних наук. Захистились, як змовились. Тепер Наталя Іванівна Горобець, дві її невістки – науковці, співробітники Національного університету імені О. Богомольця.

Про четвертого з цього ряду – Руслана Миколайовича Горобця, кандидата медичних наук, хірурга, варто сказати дещо більше. Він весь у батька – напористий, завзятий, але головне – до моторошного справедливий. Коли 2014 року зчинилася страхітлива загроза життю громадян на Майдані, він поклав заяву на відпустку у клініці МВС, де працював, і раз так учинив, і вдруге, тижнями, іноді під відкритим небом, аби не втратити постраждалого, робив складні операції в центрі столиці, практично під вогнем снайперів.

Врятував немало життів українцям з обох сторін барикад, які протистояли на Майдані. А коли виникла загроза втрати Україною Донбасу, опинився в медичному десанті добровольчого батальйону «Айдар».

І сам бійців виносив із поля бою, рятував при артобстрілах. Достойно оцінюючи його героїчні заслуги, голова держави нагородив хірурга, кандидата медичних наук Руслана Горобця орденом Ярослава Мудрого. Він нині – військовий хірург.

У ті дні я дізнався хвилюючу новину: Руслан отримав легке поранення. Куля просто поцілувала його, щоправда, лише чиркнувши губи. Я тоді написав статтю до свого блога, який тієї пори вів на інтернет-ресурсі міжнародної радіостанції « ЭХО Москвы». Cтаття називалася – «Красавец на всю войну!». Бо Руслан і справді високий, як батько, стрункий, з м’якими рисами обличчя. Читати мою статтю можна за ось цим електронним посиланням.

У всій цій історії є одна велика, непомірна, приголомшлива втрата. Упіймав себе на тій думці, що я про все пишу тут, наче ходжу зачаклованими кругами, а ніяк не наважуся сказати вельми важливе: після тяжкої хвороби, у перший день осені 2013-го, не стало Миколи Миколайовича Горобця. Такого міцного як дуб полковника звалила підступна хвороба. Він дослужився до пенсії у МВС, а ось спокійно пожити після важкої і відповідальної роботи, побавитися з онуками довелося недовго. Наскільки він був вірним у стосунках із друзями, тими, з ким починав службу, напевне, може слугувати ось цей промовистий факт. Після закінчення Івано-Франківської школи міліції її випускник, щорічно, в тому числі й будучи заступником начальника главку МВС, міністерським полковником, на день-два приїздив до навчального закладу (тепер це інститут МВС). А знаєте, для чого? Щоб пограти у волейбол. Така була у них дружна, надійна команда ще з сімдесятих років минулого століття. Непереможна!

Відтак, Наталя Іванівна залишилася сиротливою лебідкою. Вона – доцент кафедри педіатрії №1 Національного медичного університету імені О. Богомольця.

Не нажилися вони з  Миколкою. Не наговорилися. Треба тепер учитися спілкуватися на відстані, у різних світах віднаходити одне одного.

Ти говориш так красиво:
Ллються хвилею слова.
Посміхаєшся грайливо –
З серця вискочить душа.

Або ж отак:

А ми зустрілись по весні.
Цвіли вже трави запашні.
І вальсу Віденського звуки
Сплели навіки наші руки.

Нещодавно у Наталі Іванівни вийшла поетична збірка, озаглавлена «Цінуй життя»! Хто ж краще за медиків може скласти ціну людського життя. Це водночас і своєрідний підсумок до їхнього з Миколою Миколайовичем сімейного життя-кохання. Винятково красива пара в них була. Розумна, весела. Такою вдалася і її поетична книжка. Кохана пише:

Тебе нема, а я живу,
Молюся, плачу і тужу.
Твоя душа з небес, я знаю,
Мене коханням огортає.

Мати, син якої воював, не могла, зрозуміло ж, поминути того, аби не оспівати «Небесну Сотню», не створити поезію-реквієм «Солдатським матерям», не описати того, чим займається її син на війні:

Біль нещадний, опік, рани,
Скальпель, рана та бинти.
На столі лежить, як у тумані,
Хлопець років двадцяти…

Знаходжу в збірці і вірш «Поцілунок кулі». Звичайно ж, тієї, що цілила в її Руслана. Наталя Іванівна пише:

Це не з неба зорепад,
Не стріла Амура.
Це відлуння канонад,
Тінь війни похмура.

Але найбільше мене пронизав вірш «Синам». Він звучить, як реквієм, як молитва матері нащадкам:

Дні біжать без вороття
Як вода в струмочку.
Я для тебе, сину мій,
Вишию сорочку.

Візьму біле полотно,
Характер та душу,
Сяду, гляну у вікно,
В путь-дорогу рушу.

Лист зелений по краю,
Далі – квіт калини.
Сонця промінь у маю
І спів солов’їний.

Чорнобривці, розмарин,
Мальви, черемшина –
Розмаїтий, квітковий
Наш край – Україна…

Ви сорочки одягайте
На свої дороги,
І ніде не забувайте
Батьківські пороги.

27 грудня у Наталії Іванівни Горобець, лікаря-педіатра, кандидата медичних наук, доцента Національного університету імені О. Богомольця, матері двох синів-хірургів, свекрухи двох медиків, невісток-науковців, славний день Новоліття. Не забудьте ж привітати її, друзі, з уродинами.

Здоров’я і щастя тобі, Наталю Іванівно!

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник

Сообщение Мережила мати вишиванки синам патріотичними віршами. До історії про чотирьох кандидатів медичних наук однієї сім’ї появились сначала на Український репортер.

Нещодавно, 7 листопада (це ж подумати лишень, який знаменитий день!), у мене враз обізвався скайп. Я натиснув кнопочку з’єднання, і на екрані виринув мій давній приятель і друг Анатолій Резников із Кривого Рогу.

– Сан Саничу, – каже привітно, – щиро й сердечно вітаю тебе зі століттям Великої Жовтневої соціалістичної революції…

Ми  з ним довго і від душі сміялися з цього жарту. І справді, така пам`ятна дата з часу петербурзького майдану з державним переворотом, а зовсім ніхто і не святкує. Якась дивина…

З Анатолієм ми познайомилися за  доволі цікавих обставин. 1982 року секретаріат ЦК КПУ затвердив мене на посаді завідувача відділу і члена редколегії газети «Сільські вісті».

Відтак, як номенклатурного працівника, прикріпили до так званого Четвертого лікарняного управління при Раді Міністрів УРСР, і котрогось там наступного за цим роком я вирішив скористатися правом відпочити з привілеєм у котромусь медичному закладі цієї загадкової структури.

Мені, вчорашньому сільському хлопаку, було просто цікаво подивитись, як же ж купається в добрі партноменклатура, дбає про себе, милу. Вибрав я для наснаги будинок відпочинку «Гантіаді» у Грузії, на березі Чорного моря. Путівку буквально за копійки виписали на мене і мого дев’ятилітнього сина, і ми якось увечері зайшли до потягу і потерликали у теплі краї з кінцевим пуктом зупинки – Адлер.

Обіцяний нам рай знаходився майже на кордоні Росії й екзотичної закавказької республіки, котра тоді починалася з автономної Абхазії. Одне слово, в Адлері сідаєш на міський автобус, і він везе тебе на умовний кордон з Абхазією. А вже за річкою Псоу тоді починалася Грузія. На абхазькій частині траси лежало одне крупне приморське село, густо заселене грузинами й абхазцями, а ось Гантіаді було наступним.

Не доїжджаючи до його центру, під розкішними тінистими деревами, у запаморочливих пахощах непереквітних кущів, простилаючись аж до пірсу і звабливих блискіток моря, купався у причорноморській красі файно доглянутий український будинок відпочинку, названий по імені населеного пункту. Це був запаморочливий затишок, до якого тяглися всі начальники –  перші особи районів, областей, республіканські канцеляристи вищих рівнів, включаючи і представників апарату ЦК.

Якщо вийти подалі на пірс, то можна було відчути, що ти знаходишся немовби в центрі якоїсь природної підкови чи улоговини. Бо коли поглянути назад, звідки щойно приїхав, то десь там у морському серпанку можна, либонь, було надибати ледве вловимі обриси краснодарського Адлера, далі за ним знаходилося Сочі. Якщо ж поглянути вперед, то серпантином над морем нависала траса, котра вела в бік Сухумі, а зовсім поруч, буквально за поворотом гори, розкинулася тепла й благословенна Гагра. Добре виднілися її будівлі, пальми. Чимось невловимим манила вона до себе.

Пляж будинку відпочинку «Гантіаді» з двох боків був відгороджений високою сіткою, на вході також стояла варта. За примітною огорожею вздовж берега – і в один бік, і в інший, скільки видно було, – як  моржі на снігу, ніжилися під пекучим сонцем тіла «дикарів», які тяглися сюди з усього СРСР.

Тутешні кучматі причорноморські села були геть забиті відпочиваючими. У цьому скопищі було брудно і сморідно, і просто навіть тісно. Тутешнє ж українське привілейоване панство вишукано купалося групками, манірно ховалося від спекотного сонця під грайливими навісами або ж показувало свої апетитні боки, зваблюючи одні одних на вільних, чистеньких пляжах. Пісочок був немовби провіяний, виглядав аж золотистим. Ось що таке партноменклатура…

Відпочиваючі нашого санаторію заселяли висотний будинок з одно- і двомісними номерами. На самому березі моря, так що іноді пінисті хвилі докочувалися майже до їхніх порогів, розмістилися декілька двоповерхових будиночків із плоскими дахами, де можна було і прогулятися, і позасмагати у штормову погоду. А за потреби і посушити мокрі рушники та одяг.

Мене зі школярем моїм Тарасом спровадили на помешкання якраз до однієї із споруд над самісіньким морем.

– Там уже розташувався чоловік із таким же хлопчаком, як ваш, – сказали нам в адміністрації закладу. – Відпочиватимете поки що разом, бо вільних номерів просто немає: батьки спатимуть у кімнаті, а підлітки – на балконі. Потім, можливо, вас розселимо… якщо побажаєте…

Двері до помешкання на другому поверсі виявилися зачиненими, ми відкрили їх своїм ключем. Аж тут і хазяї нагодилися. Поріг переступив симпатичний русявий чоловік мого, а можливо, дещо старшого віку, років під сорок, за ним його потомок – ровесник мого сина.

Швидко розселилися, накрили стола і почалися розмови. Андрій повів Тараса знайомитись із морем, а батьки заглибилися в оповіді. Мій візаві виявився другим секретарем Криворізького сільського райкому партії. Згодом стало відомо, що він закінчив надзвичайно престижний у ті часи вуз – Московський історико-архівний інститут, ректором якого працював надзвичайно цікавий, зовсім не комуністичний чоловік Юрій Афанасьєв, про якого писали і говорили замало не всі інтелігентні люди.

В той період повального захоплення народу літературою, історією, різноманітними дослідженнями, книгами насамперед, вуз цей був у багатьох на вустах. Анатолій Олександрович постав переді мною як своєрідна його жива візитівка – начитаною, грамотною, цікавою, приворожливою людиною, що я ледве не змінив через нього думку про інших секретарів райкомів партії, яких не без причини вважав тупими партійними солдафонами, котрі лише добре знали статут КПРС. Що поробиш, на таких мені переважно щастило до цього часу. А тут унікальний виняток.

Резников постав повною протилежністю цьому: про яку б книгу не починав я розмову, він її уже прочитав, якого б явища буття не торкнувся у розмові, в Анатолія була своя виважена й концентрована думка. Час із ним летів легко, непомітно. Він був всебічно підготовленою, неординарною людиною.

Три тижні в «Гантіаді» виявилися для мене часом своєрідного інтелектуального збагачення,  насиченим рибною ловлею, походами в гори, мандрівками  ближніми містами і парками, зборами диких ягід й ожини, екзотичних кавказьких плодів. Ми ходили до місцевих мешканців смакувати вина й чачу. І зовсім не звертали уваги на чужих жінок і дівчат… Ось тут, звичайно, жартую…

Після відпочинку робота нас засмоктала настільки, що ми передзвонювалися не частіше разу у півроку.

Але одного пізнього літа увечері, чи майже уночі,  в двері моєї столичної квартири різко й протяжно подзвонили. На порозі стояв молодик у майці, весь засмаглий і, як мені здалося, стомлений, чомусь із брудними руками.

Він попросив спуститися вниз, оскільки привіз подарунок від, як висловився, «Анатолія Олександровича». Неподалік будинку стояв величезний КаМАЗ з причепом, до верху завантажений ящиками. Підійшов ближче. «Помідори», – зрозумів я. І, напевне ж, передав їх Толя Резников з-під Кривого Рога. Тим паче, що державні номери авто були Дніпропетровської області. Уточняти не став, бо він так переконливо назвав ім’я та по батькові, що я їх неодмінно мав знати.

Тим часом водій із височенного кузова подавав мені вже величезний дерев`яний ящик. Я ледве втримав його над головою, потім, витрачаючи максимум зусиль, поставив на колесо, перехопив в іншу позицію, опустив нарешті на землю. Як же ж важко… На око поклажа важила за кілограмів сорок – не менше…

За третім ящиком я був у стані, начебто, хтось на мене вилив відро води, бо й надворі стояла серпнева задуха.

– Досить уже, – гукнув я нагору. – Дякую!

– Та ви що, – обізвався обурливо шофер, – у мене розпорядження доставити вам двадцять п’ять ящиків. Я повинен всі передати їх вам…

Це був просто кінець життю. Навіщо мені аж 25? Що з ними маю робити? Всі мої домашні роз`їхалися по відпочинках, я сам дома. Ні закрити продукцію в банки, ні накрутити з них томатного соку я не міг – настільки був зайнятий на роботі. Та й просто не вмів я цього всього робити: не того ґатунку маю руки. Тим часом ящики згори поступали й поступали. Хоч бери й тікай від цього невимовно щедрого подарунку…

Коли ваговоз від’їхав від мого дому, в чиїсь квартирі радіосигнал запустив відлік нової доби. Ситуація виглядала так. Купа ящиків із помідорами розмістилася за півсотні метрів від мого під’їзду. Я стояв у розпачі біля них і не знав, що далі діяти. Мешкав я тоді на четвертому поверсі хрущовки, та ще й без ліфта. Роботи – на всю ніч без передиху. Та й чи вистачить сил, ящики більш як на два пуди кожен з привісом…

Якщо цю продукцію навіть підняти нагору, під наші двері, – міркував я собі далі, – то вона займе все вільне приміщення квартири. Хіба ж це мислимо нести все до хати?! Але й покинути якось також було не по-людськи…

Точно виходило, як у байці про валізу без ручки: ні нести, ні пожбурити…

«Боже, – крутилися думки в голові, – за що ж це таке вітамінне покарання мені добром? І придумав же  його той фантаст Резников!»

Караючись-мучаючись, спершу переніс я помідори під під’їзд. Потім чотири ящики, відпочиваючи з кожним поворотом сходів на перилах поверхів, з горем навпіл доставив за двері квартири, п’ятий поставив перед помешканням сусіда і, не зважаючи на глуху ніч, натиснув кнопку дзвоника. Було вже добре за першу годину ночі. Виглядав я, напевне, жахливо: весь червоний як рак, з носа, брів капає піт, стікає на підборіддя, як кінь фуркаю, сорочка розстібнута, пузо від патьоків блищить, штани ледве тримаються на поясі. До того ж сам я підпирав стінку, аби не впасти від безсилля.

Заспаний сусіда Євген Іванович Хоменко, начальник якогось там спецмонтажного управління по сталі й сплавам, виглянув і перелякався, аж назад відступив:

– Що з тобою сталося? – зиркає то на мене, то на величезний ящик помідорів на порозі його квартири. Нічого збагнути не може…

– Подарунок із Кривбасу, – кажу. – Комунізм прийшов. Кожному вітамінна продукція за потребою…

З Євгеном Івановичем удвох ми підняли ще десяток ящиків. Частину з них занесли в свої домівки, частину поставили під двері сусідам. Колективіст, який знає всіх у під’їзді, він підняв на ноги ще двох мужиків із різних поверхів і з ними розніс продукцію під кожну квартиру. Поставили їх людям на порозі, прокинуться – заберуть. Я ж геть знесилений побрів спати, не дочекавшись кінця цієї операції.

Скільки років я жив у тому будинку, мешканці, здебільшого старенькі бабусі, яких я зовсім і не знав, усе навздогін запитували, чи не буде й цього року ще помідорів.

«Ой, які ж смачні вони були…», – чув від людей. А одна з жіночок, якось упіймавши мене за руку, тицяла якісь гроші.

«Ви ж, казали, так старалися для нас, на пиво візьміть…»

Тепер, почувши жартівливе привітання від пана Резникова зі століттям жовтневого перевороту в Росії, я сказав, що найбільш пам’ятним для мене з того періоду життя, який вів нас до комунізму, мені згадується ніч із подарованими з Кривого Рогу 25-ма величезними ящиками помідорів. То справді був від нього комуністичний подарунок. Але ця манна небесна дуже швидко скінчилася…

Олександр ГОРОБЕЦЬ, журналіст, письменник

Сообщение Придибенція з нічними помідорами появились сначала на Український репортер.

Початок нинішнього тижня виявився для мене надзвичайно хвилюючим. У понеділок, 20-го лютого, стало відомо, що мені присуджено Диплом і медаль Уласа Самчука за перемогу в Міжнародній літературній премії в галузі літератури та публіцистики імені Уласа Самчука.

Цю відзнаку заснували Національна спілка письменників України (НСПУ) та Тернопільська організація НСПУ. Вручення традиційно відбувається в селі Тилявці, де певний час мешкав Улас Олексійович, або у райцентрі Шумськ на Тернопіллі.

Славу цю мені заслужила книжка публіцистичних розмислів «Свічка на вітрі». Її можна віднайти за такою адресою.

Це, сказати б, зосереджений, аналітичний погляд на нинішні гарячі і пекучі події з точки зору письменника і громадянина. Напевне, що суб’єктивні, але неупереджені оцінки того, що діється, звідки взялися, прийшли до нас ці смертельні проблеми, хто і як на розвиток їх впливає, хто і чого хоче в цій, без перебільшення назвати – бойні, де згорає вся віковічна фальш, яка приховувалася за обгортками з написами про дружбу народів, про старших і молодших братів. Що стоїть на заваді нашої перемоги і чому.

Сто чотири роки тому – 1913-го, у восьмилітньому віці Улас Самчук прибув сюди, у тихе, непримітне село Тилявку, що розташувалося за 15 кілометрів від Шумська. Тут батьки хлопчака пригляділи і купили поле, аби хазяювати на ньому. Батькові потрібно було заробляти гроші, аби вчити дітей. Скраєчку поставили невеличку хатинку. Була вона крайньою у селі. Такою залишилася й по нині.

Тільки від часу вросла в землю замало не по самі вікна. Її причепурили, бо ж народу тепер їздить сюди багато, вималювавши в світло синю фарбу, аж начебто у небесну блакить. Так і стоїть вона край села, першою зустрічаючи і останньою проводжаючи мандрівників.

Кажуть, що в Другу світову війну, сюди заглядали уночі по провіант «лісові брати», адже Шумщина – це колиска ранньої ООН-УПА.

Ось він колишній лан Самчуків у снігу аж до виднокраю, цікаво, чий він тепер, кому належить?

Оглядаюся, наче хочу побачити білого вершника на гарячому коні, що виїхав звідси, від блакитної хати Тилявки. А може він подався на коні вороному? Бо ж в Уласа Олексійовича є два вельми захоплюючих твори – із назвою «На білому коні», виданий 1956 року, і «На коні вороному» – опублікований 1979 року.

Як звікував своє життя письменник, покинувши 1925-го цю хатину, Улас Самчук розповів у свої книзі «П’ять по дванадцятій». Ось яка вийшла чудернацька графічна схема:

«ОСЬ МОЯ ВЛАСНА ІСТОРІЯ:
1905 – 1917 – імперія Романових;
1918 – 1920 – Українська Народна Республіка;
1920 – 1927 – Жеч-Посполіта;
1927- 1929 – Ваймарська Німеччина;
1929 – 1940 – Чехословаччина;
1941 – 1944 – німецька окупація в Україні;
1944 – до цього дня (28.07.1945) – Німеччина «п’ять по дванадцятій» (Так Гітлер визначив час, коли Європа впаде до його ніг, а натомість упала Німеччина).

Маю сорок років життя, – продовжував письменник. – Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни; 11 років війни і революції, 15 років вигнання, 14 – миру. Польська, німецька, мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту України, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії людства. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори.

Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932 – 1933, концентраційні табори… І вічне вигнання.»

Улас Самчук в літературі – це знаменитий його роман «Марія», це трилогія «Волинь», за яку його представили до Нобелівської премії в царині літератури. Звісно ж, удостоєння зірвали комуністи, бо світ би широко дізнався про Голодомор. А вони цього допустити не могли. Одначе, історія зафіксувала цей факт – люди бачили в волинянинові справжнього генія.

Як, скажіть, не гордитися тим, що мене нарекли продовжувачем бойової журналістики такого великого публіциста?

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник

Сообщение Білий вершник з небесної хати появились сначала на Український репортер.

У друкарні відомого київського видавництва «Фенікс» завершилася верстка і підготовка до друку моєї нової книги, озаглавленої «ПОСТАТІ З ВИРІЮ».

Це твір письменницьких розслідувань, пошуку й оприлюднення нових, іноді зовсім невідомих фактів з життя людей, які незаслужено забуті або зумисне викреслені з історії України через те, що вони були знаковими фігурами. А ворогів у нас завжди вистачало. Ось чому на обкладинці, поруч із назвою книги, є ще підзаголовок:

СТРАШНО БУТИ УКРАЇНСЬКИМ НАРОДОМ. Хто прочитає ці есеї, зрозуміє, чому так я стверджую…

Привілей друкуватися в «Феніксі», та ще й за кошти Київської міської державної адміністрації, «Постаті з вирію» заслужили на конкурсному відборі.

Про нього я дізнався буквально за декілька днів до закінчення і зі своїм рукописом встиг буквально за годину-другу до його закриття. Туди на той час поступили твори від замало не сімдесяти професійних письменників столиці.

У підсумку мій доробок із цього загалу набрав найбільше – 42 бали із 50 можливих! І я знаю, чому. Бо всі чотири історії, з яких складається мій твір, унікальні самі по собі. За добором фактажу насамперед. За викладкою історій. Бо всі повісті з конкретного життя.

У результаті розслідування мені вдалося вернути Україні імена екстраординарних людей – особистостей, наймення чиї вже було згубилися в історії, як, до прикладу, гуцула, доктора права, автора рідкісної книги «За права мови» Романа Домбчевського і його дружини, львівської журналістки Ірини, яких розлучила, фактично знищила радянська влада.

Завдяки тому, що мила пані в буремні 1915-16-ті роки служила управителькою шпиталю Українських січових стрільців, вдалося побічно відкрити нову хвилюючу сторінку життя Великого Івана Франка. Адже пані Ірина виходжувала в притулку вояків і самого Каменяра, споряджала, проводжала його в останню дорогу.

Через історію життя Ірини Домбчевської вдалося доторкнутися до таємного в душі генія, до того, що іноді ще називають п’ятою порою року людини. Була дивна жінка в житті Івана Яковича, в якій окрім нього одного ніхто не помітив Богині, а він саме для неї створив найкращі поезії, котрі ввійшли до ліричної драми «Зів`яле листя». Які й по нині зворушують мільйони нових і нових молодих людей.

Тут мимоволі самим собою виникає цілком логічна запитання: а чи може геній, яким був Іван Франко, помилятися в такій тонкій грані людського буття, як кохання? Відповідь ви знайдете у заявленій вище книзі.

Так ось, мені вдалося віднайти серед різношерстої української емігрантської літератури у США один тоненький журнальчик, котрий у п’ятдесятих роках минулого століття видавався у Нью-Йорку мізерним накладом, а в ньому, напевне, найповніше викладено історію обворожливого «Зів’ялого листя» з картин зустрічей Івана Франка та Целіни Журовської. Сьогоднішні інтелігентні люди, як мені видається, це мають прочитати, мають знати цю дивну історію.

Думаю, що моя книга допоможе тому, хто цього забажає, відкрити історію стосунків поета і дивної полячки, яка, здається, так і не зрозуміла висоти почуттів великого поета, філософа. Вона ставилася до всього вельми по-споживацьки.

Один із розділів твору присвячений діяльності україномовної газети «Українська дійсність», котра виходила у світ впродовж Другої світової війни у Берліні. Друкувалася для українців, котрі працювали, мешкали у Німеччині, знаходилися в концентраційних таборах, насильно були вивезені фашистами до рейху з України.

Мені вдалося натрапити в одному з державних архівів Києва на вивезені з переможеної столиці 1945-го матеріали цієї рідномовної нам редакції – газетні гранки, себто набрані, зверстані відбитки статей, репортажів, заміток, а також сотні листів читачів, які люди фактично з усієї окупованої німцями Європи надсилали в газету. Знаєте, мені явився несподівано такий оголений нерв життя нашого бідового народу, який щонайглибше і нині достає до серця й душі, варто лише заглибитись у суть того, що знаходиться в архівних папках.

Цікаво, що окрім мене цих гранок, листів ще ніхто не торкався з часу закінчення тієї страшної війни, вивезення редакційного архіву до столиці України. Окрім, напевне, нишпорок чекістів. А ви, друзі, хто розживеться на книгу, першими прочитаєте про найсвятіше, чим ділилися люди з редакцією тієї грізної, фронтової пори.

Я залишив для нащадків, перелиті в сторінки книги, чітко вказані їхні домашні адреси, історії життя і участі в страхітливій бійні, зовсім не правив тексти їхніх сповідей, іноді надзвичайно зворушливих і сентиментальних. Нехай ця відвертість і біль назавжди залишаться в нашій історії, бо людей цих всіх давно уже немає в живих, а душі залишилися в листах, в їхніх оповідях. Ось, власне, чому моя книга і називається «ПОСТАТІ З ВИРІЮ» .

Є інші поводі в книзі, яка з’явиться поміж людьми уже до нинішньої Йордані.

Звичайно ж, тираж її мізерний – лише 500 примірників. Але на сьогоднішній час, на мої статки, це й так великий поступ. Всі до одного примірники будуть розписані для бібліотек Києва, для шкіл і вишів. І я цьому надзвичайно радий.

Перебуваючи в друкарні цими днями, вияснив, що тепер, у разі, коли книга друкується не за особисті кошти автора, а як зараз у мене – за муніципальний чи державний кошт, письменнику не виділяється жодного примірника авторських творів. Свого часу літератор мав право для власних дарчих потреб отримати безкоштовно певний процент накладу.

Нині, якщо бажаєш свою книгу бодай потримати у руках, можеш замовити додатковий наклад їх друкарям – у певній кількості, хоч і сотню-дві екземплярів. Але сповна плати. Іншими словами, для бідного розумника, хто написав, підготував до друку твір, є реальна загроза взагалі не мати жодного примірника свого твору, який вийшов у світ. Весела ситуація, чи не так?

Ціна мого примірника книги, який додатково видрукують у «Феніксі» для, так би сказати, авторського накладу, складе 45 гривень. Тому, хто із вас, мої друзі-читачі, бажає мати «ПОСТАТІ З ВИРІЮ», книжку, котру, якщо не тепер, то пізніше обов’язково будуть розшукувати книголюби, історики, можна отримати, переказавши на моє ім`я та прізвища в Приватбанку означену суму коштів за кодом 4149 4978 1878 9515.

Дуже хотілося, щоб ті, хто зробив замовлення переказом коштів, повідомив мені про це через Фейсбук, або за електронною поштою – med33377@gmail.com Аби знати, кому варто підписати, вручити книгу. До того ж, період замовлення надзвичайно короткий – до 10 січня включно. Поміркуйте, панове.

Письменник Олександр ГОРОБЕЦЬ

Сообщение “Постаті з вирію” виходять у люди появились сначала на Український репортер.