«УКРАЇНУ ВРЯТУЄ СОРОМ»
Тарасові Петриненку– киянину від народження, випало з юних літ, коли підлітками з друзями утворили гурт «Еней», мати справу із заборонами на творчість. Вже тоді за юними рок-музикантами слідкувало недремне око КДБ. Пізніше, відслуживши в армії, Петриненко після того, як йому заборонили разом з ансамблем «Мрія» виконувати власні пісні, переїхав до росії.

З 1982 року працював у тульському ансамблі«Червоні маки», який на той час складався винятково з українських музикантів.
Вікно вільного самовияву і найбільшого злету популярності Тараса Петриненка випало на кінець вісімдесятих та на початок дев’яностих років. В Україну повернувся 1987 року. Саме тоді руйнувалася радянська тоталітарна система, відроджувалася Незалежна Україна і ще не встигла «убратися в пір’я» олігархія з її маніпулятивним телебаченням, радіо та друкованими ЗМІ.

Тоді й народилася пісня «Україна» , яку називають неофіційним гімном України. Але вже наприкінці 90-х років почалася перша хвиля замовчування творчості Тараса Петриненка на телебаченні. Причина проста – його ненавиділи реальні, грошовиті, відверті вороги України. Так, Тарас Петриненко міг сто разів виїхати за кордон, жити в розкошах і благополуччі. Але то був би вже не Тарас Петриненко.

Останні роки Народний артист України, лауреат Шевченківської премії  Тарас Гаринальдович Петриненко майже не дає інтерв’ю, мовляв, усе вже сказано. А я згадую далекий 1998 рік, коли ми з Тарасом Петриненком кілька годин відверто розмовляли у його студії на Лук’янівці. Відтак вийшло друком інтерв’ю у тоді ще виключно російськомовній газеті «Дзеркало тижня», яка згодом таки стала двомовною. І сьогодні, перечитуючи те інтерв’ю, бачу: те, про що мовив Тарас Петриненко наприкінці дев’яностих, – ніби про день сьогоднішній. Не так багато змінилося в Україні навіть після двох революцій та триваючої війни. Петриненка та інших чесних, талановитих українських співаків так само не побачиш на телеекрані, не почуєш по радіо – хіба десь зрідка. Відтак їх майже стерто зі свідомості молодих поколінь українців. Кому це вигідно? Зрозуміло, що не нам з вами.

А співак і нині прагне одного – щоб нарешті українська культура, музика, пісня посідали гідне місце насамперед у своїй державі.
Де б Петриненко не бував з концертами, завжди наголошує, закликає, волає про те, що допомогти українцям стати гідними свого славного минулого, багатовікових культурних надбань і традицій можуть самі українці. Себто кожен з нас, якщо ми об’єднаємося. Недаремно цього бояться наші вороги.

На думку Тараса Петриненка, «врятуєУкраїну сором». Сором за те, що нам важко дихати в своїй державі. За те, що ми в себе вдома можемо опинитися на правах абориґенів, «не своїх» на своїй землі.

ХОЧУ ЗАЛИШАТИСЯ САМИМ СОБОЮ
–Тарасе, кажуть, кому що болить, той про те і … мовчить. Про що мовчите Ви?

–Як у кожної людини, у мене є на душі те, що терзає щодня, постійно…Насамперед – неможливість реалізувати себе в обставинах, що склалися. Це страшна проблема. Вона стоїть як стіна, в яку ти впираєшся лобом щодня. Минає мій біологічний, фізичний час. А стан справ у державі такий, що я паралізований у своїх можливостях створити те, що можна було б. Задумів дуже багато. Та доводиться самому собі обрізати крила. На заваді стає нестача фінансів.

А в шоу-бізнесі – все перевернуто з ніг на голову. Вседозволеність на сцені породила думку, що співати можуть всі підряд і всі мають на це право. Аби лиш гроші. Не талант, не мистецтво. Відіграють роль лише суми, що вкладаються в того чи того виконавця. А виконавці почасти й відповідають лише критеріям власників грошей.

–У будь-якій професії є ті, хто вдається до компромісу, навіть з ущербом для своєї творчої сутності, заради сумнозвісного виживання. Не виникало у Вас спокуси приміряти на себе холодну одіж практицизму?

–Мені такий варіант протипоказаний. Я не хочу продаватися. Не хочу, аби хтось мене купив. Не бажаю виконувати замовлену кимось музику. У мене надто мало часу для цього. Мені хочеться робити тільки те, що вимагає совість і даровані мені Богом здібності. Знаю лише одне: пісні, які я можу написати і заспівати, більш ніхто замість мене не створить. Мене неможливо купити – і в цьому причина моєї слабкої реалізованості. Хочу за всіх обставин залишатися самим собою. А музичне сміття, якого дуже багато нині, хай буде на совісті його авторів.

Коли якийсь бізнесмен бажає зробити зі своєї секретарки зірку естради, він замовить для її репертуару ту музику, яку вона може виконувати, навіть якщо ніколи не вчилася співати. А потім рівень секретарки тиражується, зранку до ночі, «капає» на мізки слухачам. Люди не те що починають любити цей продукт, вони просто звикають до несмаку, і думають, що так і повинно бути. Це – ненормально.

Не кажу, що легкої розважальної музики не повинно бути зовсім. Але, наприклад, у благополучних цивілізованих країнах є різна музика – від елементарної, я би сказав, на рівні мікроорганізмів, до елітарної, яку не кожен може збагнути. Обидві збирають повні зали глядачів, серед яких і молодь, котра знає кожну музичну партію, наприклад, складного електронного джазу. Нам необхідно підвищувати загальний рівень культури починаючи зі школи.

У тій же Америці дуже слідкують за якістю музичних творів, що з’являються на ринку шоу-бізнесу. Роблять усе, щоб не кожна кухарка могла виходити на сцену, піднімають рівень виконавської майстерності. Там доволі складно пробити собі дорогу. У нас же в Україні планка співочого професіоналізму штучно (я підкреслюю) знижувалася. Причому, упродовж десятиліть.

ВКЛАДАТИ КОШТИ В УКРАЇНСЬКІ ТАЛАНТИ
–Інша річ, що у нас проблема з глобально популярною музикою, що має державну вагу. Не вистачає зірок загальнонаціонального масштабу. І суть питання не в нестачі талантів, а в бракові державного фінансування. Щоб виконавець сягнув рівня зірки – мають бути вкладені чималі кошти. Бо у протилежному випадку талановиті люди не зможуть виявити, реалізувати свій дар. Треба розуміти: щоб мати національну культуру, треба вкладати кошти насамперед в українських виконавців.

–Загальнонаціональні пісні все ж таки є. Наприклад, Ваша пісня «Україна» довго була не тільки позивними українського радіо, а й залишається серед годинникових мелодій, що звучать зі дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря…

–На пісню «Україна» я вже дивлюся очима стороннього спостерігача, адже вона отримала самостійне життя. Щасливий, що вдалося написати саме таку пісню про Україну. Моє благоговійне ставлення до цієї землі й держави дало мені можливість от настільки розкритися у цій пісні. Вона написана, до речі, за п’ять років до приходу Михайла Горбачова до влади. Звісно, довгий час не могла вийти до слухача. На початках перебудови радіоведуча Вероніка Маковій взяла цю пісню і сказала: «Нас всіх посадять якщо я її поставлю в програму». А невдовзі московська телепрограма «Утрєнняя почта» звернула увагу саме на цю пісню і вона прозвучала у фіналі їхньої передачі. Лише після цього – ніби відкрилися шлюзи, й «Україна» зазвучала всюди в українському ефірі.

У перші роки незалежності України національна ідея й український патріотизм переживали підйом. Пісня «Україна» відповідала настрою і сподіванням того періоду. То був дуже цікавий час. Поетичний. Час очищення для людей, які багато чого не розуміли, і російською мовою розповідали, як вони люблять Україну. Вимальовувалася перспектива, що Україна як окрема національно-державна одиниця може багато чого досягнути. Нам це пророкували. Та ми й самі знали. Але потім, поступово все було зроблено для того, щоб знівелювати українську національну ідею. Це робиться і зараз.

Тоді чимало моїх колег почали співати українською, а потім знову переметнулися до російськомовності. Для мене ж питання мови – принципове. Мова будь-якої держави – одна з головних складових. Хочу, щоб в Україні було так, як є у всіх нормальних цивілізованих країнах…

Мова артистів на сцені – це лакмусовий папірець, що показує, у кого в державі є гроші. Це або наших хлопців і дівчат хтось купив, або в нічному клубі зробив зауваження на кшталт «что пайотє на етом хахляцкам язикє». Важливо те, в чому зацікавлені українські бізнесмени. Тому що вони за все платять.

НАЗВАТИ РЕЧІ ЇХ СПРАВЖНІМИ ІМЕНАМИ
–Тарасе, Ви маєте широке коло спілкування. Невже серед Ваших знайомих немає бізнесменів-патріотів?

–У тім то й річ, що поняття «бізнесмен» і «український патріот» мало сумісні. Патріот – це насамперед людина з високими критеріями честі, готова пожертвувати своїм здоров’ям, часом, іноді життям . Такі якості не характерні для бізнесменів. Їхня система координат відображена у твердженні, що гроші ніколи не пахнуть. Тим більш ті гроші, які наші бізнесмени в останні роки «заробили». Вони просто наш із вами кошти взяли й поділили між собою. Для цього не треба мати багато совісті.

Гроші вкладають у національну культуру, приміром, у державах Балтії, де народи за 40-50 років перебування у союзі не втратили національного чуття. Вони готові разом навіть піти у небуття, але з гордо піднятою головою . Я їм заздрю.
В Україні за триста з гаком невільних років багато що перемішалося. Можливо, ми занадто вміли пристосуватися. Це дало нам можливість вижити, але дуже глибоко закопало національну гідність, гордість нації. Ми звикли облизуватися, коли нам плюють в обличчя, ображаючи українську мову. А це все одно, що ображати матір кожного з нас.

–Якщо в Україні замало патріотів серед бізнесу, то, можливо, такі є в українській діаспорі десь в Канаді чи Австралії?

–Діаспора знає наші проблеми. На початках відновленої незалежності України закордонні українці силу-силенну грошей витратили, щоб допомогти нам підняти Україну. Але їх надто часто ошукували ті, хто насправді не взмозі щось змінити.
До того ж, серед українців діаспори теж дуже мало по справжньому багатих людей. Українець, який є великим бізнесменом, – рідкісне явище навіть на Заході. Є, але дуже мало. Можливо, доля наша така. Працюємо переважно на інших, а на самих себе – не завжди вдається.

– З нашої з Вами розмови вимальовується образ сучасного Григорія Сковороди…

–Можливо.Світ –і справді – поки що намагається мене упіймати, але, гадаю, йому це не вдасться. Різниця втім, що Сковороді потрібен був лише листок паперу та перо для втілення свого дару. Сьогодні ж потрібно мати не тільки талант та художній продукт, а й матеріальні засоби для його реалізації. Моя найбільша прикрість – неможливість приступити до створення високохудожніх творів, бо знаю, що матеріально того не осилю. Сам не впораюся. А допомагати ніхто не поспішає.

–Змальована Вами картина – суціль у печальних фарбах. Чи є вихід на трохи оптимістичнішу палітру?

–Вихід в усвідомленні того, що відбувається. Для початку треба назвати речі їх справжніми іменами. Хочемо того чи ні. Навіть якщо це боляче. Люди повинні зрозуміти, що з ними відбувається. А вже тоді самі знайдуть ту цілющу оздоровчу траву… Хочу сказати, що… Не треба людей дурити. Щоб вилікувати хворобу –потрібно спершу її діагностувати…

Ольга ДУБОВИК

Сообщение Тарас Петриненко: той, хто не продався появились сначала на Український репортер.

Валерій Маренич народився 1 січня 1946 року в Кривому Розі Дніпропетровської області. Наразі співак проживає у Луцьку. Валерій Маренич свого часу заснував «Тріо Мареничів». Спочатку співак починав розвиток співочого дуету разом зі своєю майбутньою дружиною Антоніною Сухоруковою у 1971 році. Тоді пара зайняла перше місце на огляді вокально-інструментальних ансамблів ВІА у місті Харкові.

Згодом утворилося тріо, коли до Валерія Маренича та його обраниці долучилася її сестра Світлана. Саме тоді утворилося легендарне «Тріо Маренич». Популярне тріо виконувало народні та авторські пісні під гітару. Їхні власні пісні також швидко ставали народними.

Серед найпопулярніших композицій у виконанні «Тріо Маренич» згадуються такі пісні: «Посилала мене мати», «Ой у гаю при Дунаю», «Несе Галя воду», «Ой під вишнею», «Тиша навкруги», «Чом ти не прийшов?». Пік популярності співочого тріо припав на 1970 та 1980 роки. Тоді «Тріо Маренич» записали свою першу платівку. Серед здобутків музикантів також були їхні відзнаки, вони отримали звання заслужених артистів Української РСР. У 1994 році співаки дали концерт у Києві в «Палаці Україна», а наприкінці 2004 року «Тріо Маренич» розпалося.

Особисто Валерія Маренича було нагороджено 22 січня 2019 року Орденом князя Ярослава Мудрого за внесок у культурно-освітній розвиток Української держави. Також у 2003 році співак отримав званням народного артиста України.

З 2005 по 2015 рік Валерій Маренич випустив власні альбоми: «Пісні Волинських авторів» «Ген, на узліссі хрест мовчить», «Ідея нації», «Без адреси», «Без тебе». З 2005 року співак виступає сольно.

Валерій Маренич — знакова постать української культури, чия творчість стала символом цілого покоління, – пише Волинська служба новин. Його пісні десятиліттями звучать у домівках українців, на великих сценах і камерних концертах, залишаючись впізнаваними, щирими та близькими серцю. Разом із «Тріо Маренич» він зробив неоціненний внесок у розвиток української пісенної традиції, популяризуючи народну й авторську пісню, українське слово та національну ідентичність.

Його ім’я назавжди вписане в історію міста й держави як митця, чия творчість об’єднує, надихає та зберігає духовні цінності українського народу.

Редакція Українського репортера щиро вітає Валерія Петровича з ювілеєм і бажає міцного здоров’я, родинного тепла, миру та ще багатьох років творчої наснаги.

Сообщение Народний артист України Валерій Маренич святкує 80-річний ювілей появились сначала на Український репортер.

Про смерть повідомили видання BBC та Zaxid.net з посиланням на свої джерела, пізніше інформацію підтвердили на офіційній сторінці Гіги в Instagram.

“Сьогодні наше серце зупинилося разом із серцем Степана Гіги. Пішов з життя Великий Артист, Людина з неймовірною душею, чиї пісні стали частиною історії та пам’яті для мільйонів. Висловлюємо щиру подяку всім прихильникам за вашу любов, підтримку та теплі слова, які ви дарували Степану Петровичу впродовж багатьох років. Ваша любов була для нього безмежно важливою”, – написали представники Степана Петровича.

Також про смерть артиста написав львівський хор “Гомін”.

“Сьогодні нас покинув справжній метр української естради — Степан Гіга. Для хору “Гомін” ця втрата відчувається по-особливому. Його легендарний хіт “Цей сон” став для нас доленосним. Виконуючи цю пісню, ми відчули неймовірну енергію та любов тисяч слухачів, які співали її разом з нами в залах та мільйонами переглядали в соцмережах. Дякуємо Вам, Маестро, за музику, яка об’єднує покоління і жанри. Дякуємо, що дали нам можливість торкнутися Вашої творчості і через неї знайти шлях до сердець багатьох українців. Ваші пісні житимуть, доки ми співаємо. Щирі співчуття родині та близьким. Світла пам’ять”, – йдеться у повідомленні.

Кілька днів тому в мережі ширилися чутки, що Степану Петровичу ампутували ногу вище коліна. Однак, піар-менеджерка артиста спростувала ці чутки та закликала читати актуальну інформацію на офіційних акаунтах співака.

Як відомо, Степан Гіга презентував свій дебютний альбом під назвою “Друзі мої” у 1995 році, а вже у 1998 – став “Народним артистом України”. До речі, у червні цього року співак отримав звання і “Заслуженого артиста України”.

У 2002 році Степан Гіга отримав першу в історії незалежної України нагороду “Золотий диск” за продаж понад мільйона копій платівки “Вулиця Наталі”.

З початку повномасштабної війни Гіга отримав нову хвилю популярності. Його треки “Яворина”, “Золото Карпат” та “Цей сон, цей сон” стали хітами у соцмережі TikTok.

Сообщение Помер Народний артист України Степан Гіга появились сначала на Український репортер.

Прощання з легендарним співаком відбувається у Національній філармонії. Процесія почалася об 11:30 і триватиме до 14:00. Біля філармонії зібралися шанувальники творчості виконавця, його друзі та близькі, – повідомляє ТСН.

Залу філармонії прикрасили квітами – білими та червоними трояндами, а також зробили гарну інсталяцію з родинних фотографій Світлани та Віталія Білоножків.

Дружина Віталія Васильовича, Світлана Білоножко, з якою він прожив у шлюбі 47 років та разом відіграв тисячі концертів у смутку приймає співчуття від колег та близьких.

У залі лунають пісні виконавця та транслюється відео з його концертів.

Колишній патріарх Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) та почесний патріарх Православної церкви України (ПЦУ) Філарет прийшов вшанувати Білоножка. Він відспівав артиста та помолився.

Також прийшли військові ЗСУ.тНа церемонію прощання прийшов також український актор театру, кіно та дубляжу, Заслужений артист України Лінартович Дмитро, який наразі працює розвідником 46-тій окремій аеромобільній бригаді.

Серед відомих людей також були Народний артист України Тарас Петриненко, Іво Бобул і Народний артист України Павло Зібров, який добре товаришував із Віталієм Білоножком.

Серед знаменитостей на прощанні з Білоножком присутні співачки Оксана Білозір, Алла Кудлай, Надія Шестак, ведучий Петро Мага,  актор Володимир Талашко, композитор Олександр Злотник. Біля труни стоять вінки зі стрічками “Від родини Ротару” та “Від родини Лободи”. Особисто на прощанні артисток помічено не було.

Нагадаємо, що 9 січня на 71-му році життя помер український співак, Народний артист України Віталій Білоножко. Він був засновником та організатором Міжнародного фестивалю сімейної творчості “Мелодія двох сердець”. Причиною смерті легенди стала зпинка серця. Білоножко помер у лікарні.

Смерть артиста стала шоком для колег. Вони публікували на своїх сторінках у соцмережах світлини та спогади про співака.

У Віталія Білоножка залишилася дружина Світлана, двоє дітей та двоє онуків.

Віталій Білоножко був відомим естрадним виконавцем, лауреатом багатьох премій та народним артистом України. Працював солістом Київського театру естради на Подолі. Артист брав участь у Днях культури України у 25 країнах світу – у США, Канаді, Китаї, Великій Британії, Франції, Угорщині, Німеччині, Польщі.

З 1995 року Білоножко почав виступати разом з дружиною Світланою. Через 4 роки подружжя заснувало Міжнародний фестиваль родинної творчості “Мелодія двох сердець”, який був одним з найвідоміших в країні. Співак був нагороджений Міжнародним орденом Миколи Чудотворця за популяризацію української пісні.

Читайте також: 

• Пам’яті Народного артиста України Віталія Білоножка

Фото ТСН

Сообщение У Києві прощаються з Віталієм Білоножком появились сначала на Український репортер.

Вадим Дмитрович згадує, що один із перших своїх поетичних зошитів віддав читати Андрію Малишку. По якомусь часові прийшов до нього і з хвилюванням запитав: «Андрію Самійловичу, ну як?.. У відповідь почув: «Твої вірші, Вадиме, як пісня». Я тоді подумав: «А це добре, чи погано?» Тільки через багато років по тому зрозумів, що великий Майстер, який сам прекрасно писав пісні, зумів розгледіти в поетові-початківцеві цю схильність до пісні».

Сьогодні є гарний привід відкрити журналістський блокнот і згадати розмову із блискучим майстром слова.

– Вважаю себе, насамперед, журналістом, а потім уже поетом. Хоч реалізуватися мені вдалося більше як поету, потім – як поету-пісняру. Найбільшої слави мені принесла саме пісня, з усіх мистецтв, мабуть, тільки вона залишилася «конвертаційною валютою», – розповідає Вадим Дмитрович й прокладає місточок у далекі 1950 роки, коли навчався на факультеті журналістики Київського університету.

– У нас був героїчний курс, революційний, бо генерація «шістдесятників» (внутрішня моральна опозиція до режиму. – Авт.) якраз бере витоки з тих часів, з факультету журналістики, який очолював Матвій Шестопал. А учнями Шестопала були і Борис Олійник, і Василь Симоненко, і Микола Сом, і Степан Колесник… Василь Симоненко був на курс старшим, але він був старостою літературної студії, яку вів Андрій Малишко і яку я також відвідував.

– Ви народилися Першого квітня…

– Так, на день сміху, але гумористом не став.

– Зате написали понад тисячу пісень.

– Воно-то так, але колись мені один розумний чоловік сказав, що питання не в кількості написаних пісень. Якщо тебе три чи чотири пісні «перелетять», то вважай, що ти відбувся як пісняр. Думаю, що одна «перелетіла» точно, це – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші».

Можуть «перелетіти» ще пісні «Родина», «До маминих очей». Вже понад 30 років тримається пісня «Хай щастить вам, люди добрі…». Але є нові пісні, наприклад, несподівано популярною стала пісня «Вишенька-черешенька», яку виконує квартет «Гетьман».

– У вас є такі слова: «Я під київське небо, як на сповідь, іду». Можливо, багатьом чиновникам, які при великих посадах, треба прийти під це київське небо на своєрідну сповідь. Як вважаєте?

– Вони не прийдуть. Попри все, Київ – це як місце для очищення. Київ має сили на оновлення. Якби не підтримка киян, Майдану гідності не було б. Киянам треба низько вклонитися. Шкода, що деякі верховоди не зрозуміли, що ці люди вийшли на Майдан, щоб жити краще, щоб просвітлення настало. Я от згадую повоєнні роки: панувала страшенна розруха, але була й віра, що завтра настане кращий день. А тут – перший Майдан, другий… І потім приходить зневіра…

– Люди бачать, як дехто «осідлав» грошові потоки, звідси й зневіра.

– Я не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато. І цього не розуміють деякі чиновники.

– Володимирська гірка – «стеля київських веж» усе ще є вашим улюбленим місцем?

– Аякже. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили туди, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32-х років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.

– Ви колись писали, що «у киян привітні лиця». Сьогодні можете про це сказати?

– Київ, звичайно, – обличчя європейської столиці; ми набуваємо якоїсь величі, але, на жаль, багато і втрачаємо. Раніше всі казали: «Найзеленіше місто у світі». Тепер ми це втратили. Пам’ятаю, ідеш Хрещатиком, цвітуть каштани, і це така краса, яку передати неможливо. Ідеш у місті-саду. Ми втрачаємо сквери, парки. Можливо, це урбаністичний хід усього світу, адже треба будувати, утім для людини, для мене особисто, ми щось втрачаємо. Тулимо ці великі будинки один біля одного, і вони дивляться один одному в вікна. Раніше у киян були привітніші обличчя, зараз вони більше заклопотані. А в нинішній час, особливо. Кияни заклопотані високими комунальними тарифами, думають як заощадити. Хай не зобижається місцева влада, але я не бачу, щоб хтось щось робив для поліпшення життя киян. Треба розумітися на серцях людей. Мені б хотілося малювати світлими, голубими барвами нашу розповідь, але, на жаль, багато темних кольорів. І про привітні лиця зараз не міг би написати. Я колись звертався віршами до Києва, але зараз я не зміг би сказати так оптимістично, як колись: «День Києва, день рідної столиці, хай веселіш лунають голоси, ясніють вікна і ясніють лиця, від величі людської і краси…”

– А були випадки, коли вас особливо вразило наше місто?

– Якось на початку 1990-х років Назарій Яремчук запропонував зробити концерт – зібрати на одній сцені усіх виконавців моїх пісень. І ось, пригадую, іду Хрещатиком, а від одного до іншого краю вулиці – великі полотна з анонсом про концерт поета-пісняра Вадима Крищенка. Боже, по всьому Хрещатику! Це були особливі почуття. І концерт проходив два дні, і усі два дні був повен зал Палацу «Україна». Тоді йшли на українську пісню. Таких концертів у цьому Палаці «Україна» я провів дев’ять, і завжди був аншлаг. Отже, українська пісня й далі близька до душі киянам. Моя аудиторія – вчителі, лікарі, журналісти…

– Бувало, що ви й критикували… Ось хоча б у вірші «До киян» пишете: «Чого ви нагло продались? За жменю цукру, жменю гречки…» Це болюча для вас тема часів Черновецького?

– Болюча, адже не вдалось розпізнати, хто є хто. Купили бідних, нещасних. Ну, взяв ту гречку, але ж проголосувати міг за іншого.

– Ви не написали жодної пісні російською?

– Не написав. Заставляли, заманювали більшими гонорарами. Серед моїх виконавців є співаки, що ніколи не співали російською – Оксана Білозір, Павло Дворський.

– У вас є вірш «Бандерівець». Ви – не заядлий націоналіст, але ж вірш такий написали.

– Бандерівці – це борці за Україну, вони йшли на загибель за Україну, і це було для них святе. І якщо ми будемо такими, як бандерівці, то врятуємо Україну.

– У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. У первісному варіанті пісні він був.

– Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається.

– Київ, на вашу думку, тяжіє до україномовності чи двомовності?

– Є мова – є нація, нема мови – нема нації. Ні прапор, ні герб не визначають нації. Не знаєш української мови, не знатимеш потреб України. Я в цьому глибоко переконаний.

– Як долучати киян до українства?

– Велику справу тут робить пісня. От зустріну запеклого російськомовного киянина, а тоді кажу йому: «Я дам вам послухати свою пісню.». І одразу чую захоплення: «Ах, какая песня! Украинский язык действительно прекрасный!» Отакі ситуації трапляються.

– Коли бачите рекламні вивіски «на языке», коли звучить російська мова, що відчуваєте?

– Мене дратує це все. Я був одним із тих, хто утверджував українство також і на вулиці. У нас родина була абсолютно україномовна. Ми єдині на вулиці розмовляли українською, в родині казали «тато», а не «папа». І це українство я передав синам, їх у мене два – Дмитро і Вадим. Дмитро навчався за кордоном, працює у Світовому банку. Коли у нього народилася донька Поліна, вирішили розмовляти в сім’ї винятково українською мовою. І коли хтось приходив у гості і розмовляв російською, дитина просто йшла в іншу кімнату. І вона так чисто розмовляє українською, що це викликає у всіх подив. Треба починати українство із себе. Залучіть – у «свою віру» десять чоловік і вам воздасться.

ЩЕ ОДКРОВЕННЯ
«Київ, звичайно, моє місто, тут я одружився, тут народилися мої діти, тут, на жаль, похована моя дружина, все життя пов’язане з Києвом. Хоч родом я із Житомира. У тамтешній школі, де я вчився, відкрито поетичну світлицю Вадима Крищенка».

ІЗ ВІРША «УКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО»
Хай хтось хитрістю підбитий загріба багатства,
А нам треба відновити українське братство.
Хай хтось просить на підмогу мастака чужого,
А нам треба кошового вибрати зі свого…

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ

Читайте також: 

• Поет-пісняр Вадим Крищенко: “Я не розумію багатства…”

Сообщение Вадим Крищенко: “Хай щастить вам, люди добрі!” появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє Радіо Свобода.

260 народних депутатів підтримали запит свого колеги Павла Мельника про присвоєння звання Кузьмі Скрябіну та іншим видатним діячам України, які за життя не отримали “народного артиста”.

Мельник пропонує президенту України внести зміни до відповідного указу, що дозволить присвоювати почесні звання посмертно.

Андрій Кузьменко був музикантом, ведучим, продюсером, автором прози та лідером гурту “Скрябін”.

2 лютого 2015 року він загинув у дорожньо-транспортній аварії на трасі Кривий Ріг – Кіровоград.

Читайте також:

• П’ять років без Кузьми. В Україні зворушливо вшанували пам’ять Андрія Кузьменка
• Лише слова не мають смерті. Чотири роки без Кузьми (+ відео)
• «А можна, я до вас прийду?..» Пам’яті Кузьми Скрябіна (+відео)

Сообщение Верховна Рада підтримала ініціативу присвоїти Кузьмі Скрябіну звання “Народний артист України” появились сначала на Український репортер.

Відомий виконанням українських пісень: “Червона рута”, “Водограй”, “Смерекова хата”, “Стожари”, “Гай, зелений гай”, “Родина”, “Я піду в далекі гори” тощо. Йому було 43 роки. Батько співака і композитора, заслуженого артиста України Назарія Яремчука-молодшого та співака, заслуженого артиста України Дмитра Яремчука, а також співачки Марії Яремчук.

Упродовж мистецького життя артист здійснив гастрольні поїздки по всіх республіках колишнього Радянського Союзу, неодноразово був учасником тодішніх пісенних фестивалів–“Київська весна”, “Московські зорі”, “Кримські зорі”, “Білоруська осінь”,“Білі ночі”,“Мерцішор”, “Вогні магістралі-77 та деяких інших.

Разом із “Смерічкою” був учасником культурної програми ХХП Олімпійських ігор у Москві,Першого Міжнародного фестивалю політичної пісні та всіх визначних тогочасних форумів, що проводилися у державі.

Назарій Яремчук підтримав, благословив і спрямував на нелегку пісенну стежину чимало молодих виконавців. З-поміж них вирізнимо Оксану Пекун з Тернополя, Світлану Зайченко з Житомира, Жанну Боднарук з Чернігова, Ніну Шестакову з Харкова, Інесу Братущик, Ореста Хому та Ірчик зі Львова, Богдана Сташківа з Івано-Франківська, Миколу Романова з Києва,Ольгу Добрянську, Аллу Наталушко та Леоніда Корінця з Чернівців.

Після аварії на Чорнобильській атомній станції у квітні 1986-го Назарій тричі приїжджав в зону відчуження і виступав там перед ліквідаторами наслідків катастрофи. Після чергової поїздки до Чорнобиля додому він привіз костюм, рівень радіації на якому перевищував допустиму норму в кілька разів.

Припускають, що тоді й пустила коріння невиліковна хвороба митця.

Операцію зробили в Канаді.

А востаннє він виступав у Києві на Співочому полі. На сцену вийшов стрімко, співав легко. Але коли помахав до публіки рукою, то це у нього вийшло якось невпевнено, рухи стали кволими, немов співак прощався зi своїми слухачами.

У березні 1996 року Указом Президента України Яремчуку Назарію Назаровичу (посмертно) присуджено Державну премію України ім.Т.Г.Шевченка.

Відео останнього виступу Назарія Яремчука 20 травня 1995 року:

Фото із сторінки Назарій Яремчук у Фейсбуці.

Сообщение 24 роки тому не стало незабутнього Назарія Яремчука появились сначала на Український репортер.

“Коли знаходишся біля цього пам’ятника, виникає відчуття просвітлення, настільки світлим є його образ. Неможливо оцінити втрату Богдана Ступки для української культури. Його вік дозволяв творити неймовірні театральні та кінообрази, розповідати з гумором і мудрістю історії, передавати його досвід нам.

Кожному, бо ми всі його учні. Саме тому це погруддя – знакове, до нього мають приходити діти, натхненні стати до творчої роботи, і поки житиме повага і продовжуватиметься його справа – житиме пам’ять, житиме сам Ступка”, – сказав міністр Нищук.

“Ми повинні продовжувати працю, яку розпочали наші батьки. Я виріс у Куликові, це для мене рідне селище, я пам’ятаю ці дні, як ніби вони були вчора. І я дякую всім, хто допомагає нашій родині нести для людей цю пам’ять. Впевнений, і музей-світлиця тут в Народному домі буде розширюватися, поповнюватися цікавими експонатами, тепер це вже наша спільна справа” – сказав син актора Остап.

“Богдан Ступка був яскравим виразником акторської професії, акторів він називав “мудрі арлекіни”, і, зізнаюся, мені дуже бракує  його почуття гумору. Воно було незабутнім – по відношенню до людей, до життя, до самого себе. Я знаю безліч наших спільних історій, які згадую з теплою посмішкою. Але найголовніше, що зробив Ступка, – він вписав себе на скрижалі українського театрального мистецтва, і це велика честь жити та працювати в один час із цим Генієм”, – додав народний артист, художній керівник Національного театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун.

Нагадаємо, Богдан Ступка народився 27 серпня 1941 року в селі Куликів на Львівщині. У 1961-78 роках був актором Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. З 1967 року – член Спілки театральних діячів України. Зіграв понад 50 ролей на сцені.

З 1970 року знімався в кіно, в його творчому доробку більш ніж сто фільмів. Працював з режисерами Отаром Іоселіані, Кшиштофом Зануссі, Єжи Гофманом, Юрієм Іллєнком, Кірою Муратовою, Сергієм Бондарчуком, Володимиром Бортком та іншими. У 1976 році Ступці було присуджено звання заслуженого, а в 1980 році – народного артиста УРСР.

У 1999 році очолив Міністерство культури і мистецтв, займав цю посаду до 2001 року.
Видатний актор і лауреат Шевченківської премії помер 22 липня 2012 року. Герой України похований на центральній алеї Байкового цвинтаря.

Сообщение На Львівщині відкрили пам’ятник Богдану Ступці появились сначала на Український репортер.

60 років тому народився народний артист України, політик, народний депутат України 7-го скликання Богдан Бенюк.

Після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого працював у Київському театрі юного глядача. З 1980 року – актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка в Києві, працював старшим викладачем у Київському державному інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого.

Разом із Анатолієм Хостікоєвим є співзасновником Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв».

Ведучий телепрограм «Шоу самотнього холостяка» (Перший національний) та «Біла ворона» (1+1).

Богдан Бенюк– заслужений артист УРСР (1988), народний артист України (1996), лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка (1998), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2008), кавалер ордена «За заслуги» (2010), лауреат театральної премії «Київська пектораль».

«Український репортер» вітає пана Богдана зі славною датою та зичить йому нових творчих висот і чудових звершень на ниві високого мистецтва. Аплодуємо!

Фото Кирила ХМІЛЬОВА

Сообщение Привітаймо Богдана Бенюка! появились сначала на Український репортер.