Пакет допомоги вартістю понад п’ять мільйонів  гривень забезпечила команда фонду “Сучасна Україна” у співпраці зі шведськими аграріями з компанії Väderstadt.

В 1000-й день повномасштабного вторгнення Митрополит Епіфаній – митрополит Київський і всієї України, предстоятель Православної церкви України освятив пакет допомоги від українських та іноземних благодійників для Сил оборони України, що воюють на лінії зіткнення.

Металеві печі-буржуйки, генератори, автомобілі та FPV дрони – після обряду освячення допомога відправилась до підрозділів ДПСУ, НГУ, ГУР МО, ТРО, що перебувають на лінії зіткнення з ворогом у Харківському, Донецькому, Запорізькому та Херсонському напрямках.

«Віримо, молимося і сподіваємося, що незабаром будемо святкувати нашу українську перемогу. Сьогодні ми вдячні нашим воїнам – захисникам і захисницям, які захищають нашу територіальну цілісність. Саме завдяки їхньому героїчному подвигу ми можемо констатувати, що успішно боронимо нашу Українську державу уже тисячу днів», – сказав Його блаженство Митрополит Епіфаній, звертаючись до присутніх.

Загалом передано 260 металевих печей-буржуйок, 23 генератори, партію FPV дронів, турельну установку, автомобіль швидкої допомоги та мікроавтобус. Загалом на суму понад п’ять мільйонів  гривень.

Допомога надається Благодійним фондом ”Сучасна Україна” у співпраці зі шведською компанією-донором VADERSTAD AB.

“Цю допомогу для Сил оборони нам вдалося отримати в межах нашої спільної діяльності з компанією Väderstadт, ініційовану власником компанії Крістером Старком та Морганом Коліном, – розповідає Володимир Гавриш, президент БФ “Сучасна Україна”, що є ініціатором заходу. – Крістер Старк разом зі шведськими фермерами надіслали в Україну вже понад 300 генераторів різної потужності, які були передані школам, дитячим садочкам, військовим підрозділам та Пунктам незламності в різні міста України, а працівники шведського заводу за ініціативи Моргана Колліна виготовили понад 3500 металевих пічок, які зігрівають українські оселі та наших військових”.

Після обряду освячення допомога відправлена у військові частини.

Пресслужба БФ ”Сучасна Україна.

Фоторепортаж Ксенії Бобровник.

Сообщение Митрополит Епіфаній освятив пакет допомоги для воїнів від українських та іноземних благодійників появились сначала на Український репортер.

І це зрозуміло чому. Український поміщик Євген Чикаленко (21 грудня 1861 — 20 червня 1929 рр.) мав голову світового мудреця. Він першим зрозумів і пішов тим шляхом, що коли має бути самостійна Україна (вислів належить приятелю Є. Чикаленка — адвокату Миколі Міхновському — проголошено це харківським правником 1900 року), то для утворення нації народ неодмінно повинен мати свою національну мову.

І ще тоді, коли в царській Росії на всю драконівську пащу діяли Валуєвський циркуляр (1863 р.) і Емський указ (1876 р.), Євген Харлампійович підготував і впродовж п’яти років наполегливо та невтомно пробивав у Санкт-Петербурзі, у кабінеті міністра внутрішніх справ Росії, дозвіл на друкування рідною мовою своєрідної енциклопедії господарювання українців на своїй землі. І таки добився свого — такий твір, накладом 500 000 примірників був видрукуваний і безкоштовно потрапив до сотень тисяч селянських хат, з яких малеча вчилася читати і писати.

Чикаленко створив і почав видавати першу в Росії щоденну (!) україномовну газету «Рада», котра виходила у світ із 1906 по 1914 рік, дехто нині пише — по 1919 рік. Нехай сперечаються історики, виясняють, колись таки досягнуть спільної думки…

Першою україномовною газетою, яку відомий поміщик з одеського села Перешори видавав на особистий кошт, об’єднав під одним дахом усі кращі літературні і інші творчі сили пригнобленої нації, лав змогу повірити всім, хто працював у «Раді» у свої сили.

Це Чикаленко згуртував довкруги себе – Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Олену Пчілку, Олександра Олеся, Миколу Вороного, Бориса Грінченка, Миколу Лисенка, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, всю найпотужнішу тодішню журналістську рать, серед яких опинилися Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Спиридон Черкасенко. І навіть юний Павло Тичина.

Це ж історичний факт, про який чомусь ніхто не говорить, що створення Центральної Ради, як головного керівного, спрямовуючого центру розбурханих революцією мас початку двадцятого століття належить Євгену Чикаленку.

Що першим претендентом на папаху глави Центральної Ради був перешорський поміщик із-під Одеси, меценат української культури, який фактично уже спродав усі свої поля й маєтки заради того, щоб жила, функціонувала, щодобово виходила в люди україномовна газета «Рада». Але Євген Харлампійович відмовився від цього поста і в свою чергу на це коронне місце в історії України запропонував львівського ученого Михайла Грушевського, котрий тієї пори якраз перебував у Москві. Цікавий і такий факт, котрийсь чомусь, можливо, з етичних міркувань, мало оприлюднюється в пресі та літературі.

Поїзд із М. Грушевським та його науковою свитою мав до Києва прибути вранці. На світанку на пероні зібралася вся політична рать Центральної Ради. Поїзд запізнювався… все більше і більше. Тоді несподівано поступило повідомлення, що в потягу на під’їзді до Києва сталася пожежа. Багатьом пасажирам довелося рятуватися, розбивши вікна ваганів.

І ось приголомшені зустрічаючі побачили, як з боку хутора Михайлівсього, Москви, по шпалах фліртувала дивна процесія. Це були пасажири, що вистрибнули з палаючого поїзда. Дехто прошкував напівголий. Серед таких побачили і майбутнього першого президента УНР М. Грушевського. У нього в поїзді згоріли… штани, тому він діставався Києва у самих лише, даруйте, кальсонах…
Чи не тому, браття мої, українці, нам так не везе з вождями-правителями. Тому, що перший незалежний князь український приплинув із боку Москви, та ще й у підштаниках?

Тільки в цьому аж ніяк не винен був пан Чикаленко. Якого невдовзі пропонували на роль і місце самого гетьмана України. Перед обранням на цю посаду Павла Скоропадського. Але скромний і неамбітний поміщик у габаритних юхтовий чоботях і крислатому капелюсі за будь-якої погоди не погодився і на це. Він вважав, що свою головну місію уже виконав — навчив Україну любити свою рідну українську мову. Шанувати своїх корифеїв слова — їх, про кого йдеться, я називав дещо вище, а ось серед музикантів це були два Миколи — Леонтович та Лисенко.

Думаю, що Росія, а головне наша внутрішня ворожа колона малоросійщини ніяк не може і по нині простити Чикаленку того, що це він кебетливий та розважливий привів в нашу політику, виплекав з молодих нігтів Симона Петлюру, Дмитра Дорошенка, «відкопав» серед починаючих дописувачів газети «Рада» (ЄХ мав моду особисто перечитувати всі до останньго листи, котрі приходили в редакцію!) майбутнього українського письменника і політика Володимира Винниченка, привів до Києва Михайла Грушевського і багатьох-багатьох інших політиків, військових.

Євген Харлампійович, як говорилося вище, розробив проект, вибудував, реструктурував під головний робочий орган в умовах багатовладдя, революційного розгардіяшу Центральну Раду. І тут я не можу втриматися від питання, яке давно вже лоскоче, даруйте за відвертість, мені серце і душу: а чому в Україні працює якась Верховна Рада, а не Центральна Рада?

Справжнє дітище рішучих українців, які творили національну державу на теренах від Сяну до Дону, в межах давніх материнських кордонів України, де були колись наш Зелений Клин — (Приамур’я, Далекий Схід — усього близько одного мільйона квадратних кілометрів території, коли нинішня суверенна Україна має їх лише 603 тисячі квадратних кілометрів), Малиновий Клин — (Краснодарський і Ставропольський краї РФ), Жовтий Клини — (нижнє Надволжя, а це в межах сучасних Астраханської, Волгоградської, Саратовської, Самарської та Пензенської областей РФ), Сірий клин — (Південно-Західна Сибір — Омська, Новосибірська області, частина Алтаю, Північний Казахстан), Берестейщина — (вважайте частина Білорусі).

Верховна Рада, це тоді, коли поліція місяцями боїться назвати, хто ж насправді сидів за кермом авто нардепа, яке збило людей у Києві. Верховна Рада, це коли тимчасова слідча комісія не може оголосити, хто ж зрадив Україну, видавши ворогам нашим секрети спецоперації ГРУ МО України проти терористів-найманців Московії. І це тоді, коли держава офіційно називається буцімто парламентсько-президентською, а насправді є першим кроком до махрової диктатури. . Що ж буде з нею тоді, коли вона стане парламентським угрупуванням, як того дехто вельми бажає?

Будучи свого часу однією з найбагатших особистостей України, Євген Чикаленко все приватне майно, асигнації, кошти пускав виключно на розвиток справи українства. Якщо виникали борги в редакції газети «Рада», він приїздив із Києва в Перешори чи Кононівку під Драбовом (нині це Черкаська область), де свого часу придбав чудову маєтність з чудесним, мрійливим ставком у центрі села, і без жалю виставляв на торги, продавав чи то пасіку, озеро, ферму, шмат поля.

Він начебто відчував, що незабаром панству кінець, а треба, конче треба, щоб люди знали історію України, і оголошував конкурс на 1000 карбованців за кращу статтю з нашої минувшини.

Підтримував краснописьменство у всіх його проявах, надаючи фінансову підтримку і маститим літераторам, і прогресуючій молоді. Буваючи за кордоном, купляв, до прикладу, красиві краватки для Михайла Коцюбинського, який кохався у цих яскравих цяцьках, фінансував його поїздки на острів Капрі, де приписували письменнику лікуватися медики.

Усе закінчилося доволі плачевно: під завісу свого віку, все своє добро роздавши людям, Євген Харлампійович разом із другою молодою дружиною фактично побирався в Чехословаччині, куди його закинула емігрантська доля. Щоденна україномовна газета «Свобода» двадцятих років минулого століття, котра видавалася в США закликала своїх читачів у всьому світі скинутись на прожиток недавнього щедрого київського мецената пана Євгена Чикаленка…

Коли у грудні 2014 року, після знаменитих подій на Майдані, на бульварі Шевченка — навпроти Бессарабского ринку довгоочікувано нарешті впав з високого постаменту (не без сприяння хлопців зі «Свободи») Бланк-Ленін, я написав, що це звільнилося місце для нового справжнього поводиря українського народу Євгена Харлампійовича (дехто пише Харламповича) Чикаленка. І по сьогодні дотримуюся цієї думки.

Україна – теплі, щедрі долоні планети, котрі споконвіку дають людству хліб і до хліба. Ви ж, сподіваюся чули: нинішнього (2021) року наша держава виростила і дала світові майже 100 мільйонів тонн зерна, з якого 48,8 млн тонн реалізовано за межі кордонів.

Кому головному в центрі столиці має стояти пам’ятник? Та звісно ж хліборобу-поміщику. Та такому світилу-політику, державному мужу, великому і знаному письменнику, публіцисту, меценату – Євгену Чикаленку. Це ж він на початку минулого століття зібрав 25 тисяч карбованців і віддав їх на будівництво у Львові так званого Академічного дому.

В його побажанні-заповіті вказувалося, що тут мають право мешкати, насамперед, молоді жителі, студенти Наддніпровської України, які приїхали здобувати освіту в Галичині. Аби було зрозуміло, що таке 25 000 карбованців, то вам вкажу один важливий ціновий орієнтир. Тієї пори гарна, дійна корова на ринку коштувала 3-4 карбованці. Молодий тягловий віл обходився 4 карбованці 50 копійок.

Сьомого грудня 1930 року на добру і незабутню пам’ять про Великого мецената вдячне українське студентство урочисто, в присутності митрополита Андрея Шептицького, встановило на стіні Академічного дому пам’ятну дошку з написом: “На вічну пам’ять великого громадянина Євгена Чикаленка, засновника цього Дому. – Українське студентство. 07. ХІІ. 1930”.
Тепер у цьому приміщенні розташувався гуртожиток студентів Академії друкарства (вул. Коцюбинського, 21.). На жаль, пам’ятна дошка не збереглася.

Але ж це не Київ, а Львів, наша буцімто культурна столиця. То хіба ж треба дивуватися, що на берегах Дніпра-Славутича уже понад сім років точиться просто таки запекла боротьба горстки ентузіастів за те, щоб нарешті в топоніміку міста-града було закарбовано нарешті ім’я Євгена Чикаленка.

Усі ці часи в Києві при владі, на жаль, залишаються бездушні, тупі малороси. Під їх керівництвом КМДА і Київрадою заклало бомбу проти таких святих українців, яким був, зокрема, і пан Чикаленко. Вони протягнули за основу рішення про те, що основне голосування громадян столиці щодо перейменування вулиць, площ, станцій метро міста буде проводитись електронним голосуванням. Через набрані голоси на сайті КМДА.

Уявляєте, яка «лафа» для москворотих, щоб начебто законним шляхом не пропустити в назви топоніки нашої столиці жодного українського патріота. Для чого ж тоді існує ФСБ Росії, яке має в Києві найдовші вуха і руки?

Ми не раз дивувалися всі, коли голосували за присвоєння імені Євгена Чикаленка вулиці Льва Толстого, що знаходиться біля Національного університету імені Т.Г. Шевченка. Наш кандидат постійно веде перед у публічній комп’ютерній гонці. Але залишається доба і в вирішальну ніч, як правило, стається диво.

Хтось невидимий відкриває заставки і на млин безбожника з Росії, письменника, котрий ніколи не сказав жодного доброго, теплого слова про українців, і який має в Києві аж шість чи сім топонімів у назвах площ, вулиць провулків, станцій метро висипається ціла злива голосів на млин Л. Толстого. Ранок приносить однозначну перемогу тульському графу.

Соромно, образливо, тому, що це явна, стовідсоткова фальсифікація. З використанням комп’ютерної системи. Мої друзі пишуть заяви про фейки у підсумках голосування. Але піди доведи подібне. Довгорука горила на горі аплодує: «втручання в комп’ютерну систему не зареєстровано…» Спробуй, умотивуй протилежне.

З часом приходить нова битва. Мої друзі хочуть назвати іменем Євгена Чикаленка бодай парк, який носить ім’я… Валерія Чкалова. Сталінський сокол, здається, ніколи й не нюхав запаху українського неба. Що йому було робити тут, поки його не забили криваві люди Берії?

Але знову складається та сама відверто брехлива система підрахунку електронних голосів. До останніх годин перегонів впевнено лідирує Євген Чикаленко. А ось темної нічки, звичайно ж, під злощасну опівніч, звідкілясь випадає море голосів за московського коршуна. Все так робиться нахабно, відверто. Підсовується українській громаді столиці, як велика фіга. Мовляв, ваш все одно не пройде…

СБУ не реагує, керівництво КМДА розводить руками. Це, звичайно, кримінал. Але піди аргументуй, доведи. Кремлівські хакери впливають на результати виборів у США, ФРН, Швеції, Великобританії. Що їм поправити якісь маленькі цифри на якомусь там сайті у Києві… Смішно…

Не треба бути фаховим аналітиком, щоб зрозуміти: в Україні діє підпільний підривний центр від білих вовків Сибіру, котрий визначає на кого насамперед спускати хакерів в пору виборних баталій. Б’юсь об заклад, що на першому місці у них точно стоїть фігура колишнього українського поміщика, Великого Українолюба пана Чикаленка. Якщо зобижений уподовж століття невдячними українцями Євген Харлампійович лише зійде на постамент — Україна навіки стане безсмертною… Будьте певні!

…Попереднього, ще листопадового тижня мене порадував у телефонній розмові вічний романтик і справжній борець за просування імені Євгена Чикаленка в топоніміку Києва, колишній народний депутат України кількох скликань Верховної Ради Юрій Васильович Гнаткевич. Він же керівник просвітницького Центру імені Євгена Чикаленка. Ми, здається, із ним помінялися місцями.

Котрогось разу після такого гучного і відвертого, глузливого знущання комп’ютерних ворогів над нами, він, було, заявив мені, що все – більше, мовляв, у ці смішні ігри не буду. А потім ще й прислав мені дражливого листа, описавши все те, чому, він гадає, все так відбувається.

І що порядку в цій справі не буде, коли ми не будемо обирати проукраїнську владу. Я його, як міг заспокоював, переконував, що не може такого бути, щоб українці вічно програли… Буде, мовляв, сонце, буде свято і на нашій захмареній стороні…

Нині все відбувалося навпаки, позаяк Юрій Васильович вже давно знову міцно стояв на ногах у своїх понад вісімдесят літ, а я фактично розклеївся. Щоб підбадьорити мене, мабуть, пан Гнаткевич казав, що зараз знову проводитиметься голосування за присвоєння імені Є. Чикаленка назви однієї з площ у Подільському районі столиці.

—А головне, — зауважив він, — що все, здається, повертається до нас веселим сонцем. Он цими днями в Харкові відбулася вельми потужна науково-практична конференція до 160-річчя Євгена Чикаленка. Було дуже багато цікавих виступів. Більше того, он у цю неділю, що прийде…

—3 грудня, — підказую, уточняю…

—Еге ж, 3 грудня, — підтверджує Ю.В. Гнаткевич, —в знаменитих Перешорах, де народився і виріс Євген Харлампович відбудеться відкриття йому погруддя…

—Та ви що? — виривається спонтанне у мене…

—Еге ж, — продовжує мій співбесідник. — Я навіть маю свою, домашню, надійно підтверджену інформацію…

Він, схоже на те, відривається дещо від слухавки і кричить комусь, мабуть, дружині до сусідньої кімнати:

—Ларисо, де ти бачила бібілотеку імені Євгена Чикаленка? Нагадай…

Уже в трубку мені каже: «В Куяльнику з’явилася бібліотека нашого з вами кумира…»

Саме в ті дні, про котрі розповідаю, займався я розповсюдженням своєї книги, яка нещодавно вийшла друком у Києві, озаглавлена «Не проспімо, браття, ВОЛЮ». Через молодих і легких на удачу своїх родичів-племінників передав я твір і своєму давньому знайомому, завідувачу

Першим кардіологічним відділенням Олександрівської лікарні столиці України Олексію Івановичу Івашківскому, кандидату медичних наук. Дуже симпатичному і мудрому чоловіку. У названій книзі, до речі, найбільший за обсягом текстовий матеріал — три есеї — присвячено якраз пану Чикаленку, подіям довкруги його життєвої історії і долі.

Побачивши це, Олексій Іванович зателефонував мені і почав розповідати про фолькльорний колектив з яким він останнім часом тісно дружить і всяко йому допомагає в діяльності. І що цікаво, самодіяльним артистам найбільше цікаві події творчого і життєвого шляху знаменитого сподвижника і мецената.

Ще повідав мені пан доктор про те, що їм надзвичайно подобається ідея встановити пам’ятник Великому Українцю фактично на маківці Києва — на бульварі Тараса Шевченка. А щоб кращи познайомитись із діяльністю Євгена Харлампійовича, члени колективу аматорів поїхали нещодавно в Перешори тепер Подільського району Одещини — на батьківщину Є.Х. Чикаленка…

—Знаєте, — казав мені Олексій Іванович Івашківській, — а там, і це точно, збираються відкривати погруддя знаменитому письменнику, публіцисту, меценату української культури, який все що мав у приватній власності віддав на благо розвитку української мови та культури… Ми тепер всі знаємо знамениті слова Чикаленка: «Легко любити Україну до глибини душі, а спробуйте полюбити її до глибини кишень…»

Я, звичайно, щиро порадів такому незвичному збігу інформації в моїх руках одразу з двох джерел про майбутню велику подію під Одесою…

І ось в одному з південних інтернет видань читаю:

«На малій батьківщині видатного українського мецената, громадського і політичного діяча Євгена Чикаленка було відкрито його погруддя.

Про це, як передає кореспондент ІА «Контекст-Причорномор’я», повідомляється на Фейсбук-сторінці Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті.

Урочистості відбулися 3 грудня в селі Мардарівка, неподалік від родинного помістя Перешори, де народився й виріс Євген Чикаленко. В урочистостях взяли участь науковці з Києва та Одеси, керівники Подільського району та Куяльницької громади.

Звертаючись до селян-земляків Чикалека, співробітник Українського інституту національної пам’яті Сергій Гуцалюк зазначив, що такого масштабу особистостей наша країна народила не так багато. Бо саме Чикаленко мав очолити як Центральну Раду, так і Гетьманат. Але задля справи відмовився.

У рамках відкриття погруддя, Південний міжрегіональний відділ УІНП презентував новий відео-ролик «Меценат України», який стане доступним широкому загалу до ювілею Євгена Чикаленка наприкінці грудня.»

Слава Богу, Великий і Мудрий наш Євген Чикаленко, здається, повертається…

Олександр Горобець, письменник

Сообщение Один такий удатний українець на всі покоління й віки! Чикаленку рівних нема і поки що не буде… появились сначала на Український репортер.

Книгу подарував уславленому вузу меценат, президент Національного експертно-будівельного альянсу України Віктор Лещинський. Його благодійний фонд усіляко сприяє збереженню історії та народних традицій, поповнюючи фонди Національного музею архітектури та будівництва, а також різних бібліотек.

Цю книгу було видано всього в 20-ти екземплярах. Решту примірників подарують тим, хто справді є поціновувачем історії та українських традицій.

Майстер-реставратор Геннадій Темнішев зазначає, що Віктор Лещинський запропонував відновити видання, замовивши переклад та ошатне оздоблення:

«Приємно, що є люди, які вболівають за нашу державу, за її історію та культурні надбання. Цьому козацькому виданню ми разом надали нове життя. Радію, що зміг втілити наш творчий задум».

До випуску книги долучилися і президент фонду «Культурні новації» Владислав Трубіцин:

«Символічно, що презентуємо книгу саме в дні святкування 30-ї річниці Незалежності України. Завдяки командній роботі це історичне видання вдруге вийшло в світ. І всі охочі тепер зможуть із ним ознайомитись. Думаю, що будемо й далі продовжувати подібні проекти».

Переклад книги зробив досвідчений дослідник стародруків із наукової бібліотеки КНУ імені Тараса Шевченка Дмитро Лукін. За його словами, такі видання є досить таки цінними для нашої держави:

«У цій книзі – наша історія. Це в буквальному смислі цього слова. У ній знаходяться сотні, ба навіть тисячі імен козаків Прилуцького полку. Такі видання допоможуть нам пам’ятати своє коріння. Підкреслю, що це важливе генеалогічне джерело».

Директор наукової бібліотеки Олег Сербін щиро подякував за такий цінний подарунок для їхнього закладу.

Крім того, присутній на заході засновник та директор видавництва «Саміт книга» Іван Степурін запропонував, аби це видання представили на міжнародній виставці книг, яка відкрилося у столичному парку Пушкіна.

Юрій Іванов

Сообщение Науковій бібліотеці шевченкового університету подарували козацьке видання 1738 року появились сначала на Український репортер.

Та це вже така справа. На те й Фейсбук. Основне – що у цих словах велика ПРАВДА.

Я знав у своєму селі не одну людину, яка мала слабкості перед алкоголем. Але це були надзвичайно чесні й порядні люди з попереднього покоління: чужого не візьмуть, іншу людину не образять, завжди готові допомогти. Мораль – не пропили. Не кажучи вже про людей, які вели звичне життя. Безумовно, були, є й будуть всякі поодинокі люди…

Не хотів би також, щоб і на мене ображалися за процитоване. Адже це – тотальне явище.

Понад триста років московської покори після, так званої, Переяславської ради; совєтського кріпацтва; щонайменше трьох голодоморів; перманентних фізичних і психологічних репресій; вічних вербовок, якими повиманювали кращих людей, господарів, розкидавши їх по всій есересерівській території; депортацій народів… Вибиралося як із жмені соняхове насіння: спочатку більше, потім менше, а решту – птиці на дзьоба…

До початку подій 2014 року мені двічі вдалося відвідати Європу. Першого разу у напрямку Італії, другого – Франції. Аж до берегів Ла-Маншу. Спогадів і вражень дуже багато: як хороших, так і не зовсім. Є що і з чим порівняти. Але, що найголовніше відчувалося: там спокійніші, упевненіші в собі люди. Це навіть кидалося в очі. Зрозуміло, – стабільність!

А хто нам заважає бути стабільними? Чи хочемо її ми? Ніхто не заважає і водночас ми самі винні. Хочемо, але що робимо для цього? Переважно котимося за інерцією. Хто не котиться, той мотається на всі боки і всюди…

Але ближче до моралі.

Що європейські екскурсоводи найчастіше показували нам? Архітектуру!!! В комплексі з усіма її складовими – і скульптурою в тому числі. Досить часто це монолітні комплекси. І цього добра там багато. Як на відкритому повітрі, так і в приміщеннях.

Багато скульптур на приватних територіях. Під час одного фотографування мене «вловила» охорона, але фотоапарат не забрала, знімки не видалила, а попередила, що це – privato, privato. Я вибачився (sorry, sorry). Мені кивнули головою і я пішов.

Скульптур різних форм у Європі – очі розбігаються: державних та військових діячів, письменників і вчених, міфічних осіб і богів, тварин і птахів, химерно модерних композицій… Складається враження, що в них уже не лишилося жодної особи, яку варто б відобразити в скульптурі. Європа ніби бавиться, розважається як в архітектурі, так і в скульптурі. Їй ніби нічого робити. Аж ні.

Будівлі і скульптури мають різний вік. Сягають вікових глибин. І все це збереглося. Все це тримається в належному стані, щоб не лише самим подивитися, відчути себе самодостатніми, а й іншим показати. І Європа з цього має хороший зиск. Пора, ой, пора вже й нам щось робити і не на громадських, а на державних засадах…

А ті будівлі, які були знищені в роки Другої світової, скажімо, в Германії, відновлені по камінчику. Запитав в екскурсовода, чому будівля собору зроблена з різнокольорового каміння? Вона відповіла, що собор був повністю зруйнований і темне каміння, вкраплене то там, то там (ймовірно, де він був раніше [!!!]) – це те каміння, з якого він був побудований до зруйнування. А світле – нове.

Кажуть, все, що мало культурну цінність, у Германії відновлено. До слова, в Германії я не знаю, щоб самі німці щось нищили, коли на них наступали війська, на відміну від совєтської влади як в роки лихоліття, так і в мирний час, який також можна назвати перманентним (безперервним) лихоліттям у нищенні національних культур, яке тривало від 1917 року й до 80-х рр. минулого століття. Ось вам і мораль, і антимораль.

Кожне українське село із давньою історією існування мало свою церкву. Оригінальну чи унікальну за архітектурною і, очевидно, ще якоюсь ознакою. Кожне село хотіло саме таку: неповторну, яка б відповідала уподобанню, тобто красивою, і кількості її прихожан. Збиралася громада села, обговорювала проект, замовляла його, кожен прихожанин відповідно до свого прибутку робив грошовий внесок. Все було по чесному, по справедливості. Всі знали, в кого що й скільки є. Враховувалося кількість родини, вік дітей. Все по совісті, по моралі. В селі Ярошівці, що наЧернгівщині, наприклад, церква побудована поміщиками Горленками і козаками села у 1783 р. Ні біля церкви, ні біля школи, які були в центрі села, шинку не було. Примушували, якщо був, перенести його, як правило, на край села. За таким же принципом будувалася і школа. Анастасія Граббе пожертвувала 300 руб. на жіночу школу в Болотниці (Чернігівщина).

Зараз «поміщики» (нині вони по-іншому називаються) є, а церков на десятки сіл кілька, школи ліквідовуються. От вам і мораль – також!

Ми з великим інтересом роздивляємося фото цих церков, шкіл, якщо вони збереглися. У більшості ж їх немає: ні споруд, ні фото. Совєтська влада, як влада переважно ідеології та мілітаризму, смерчем пронеслася по наших територіях, насаджуючи, як правило, якщо не конкретних терористів, то окупантів, які на вістрі кривавого штика, несли нашим дідам, батькам і нам, так звану, свободу, демократію, рівність, братерство, дружбу. Зараз Україна «зі слізьми на очах» відкашлює цю дружбу і це братерство …

Ті потуги, які почалися робитися в роки незалежності України в будівництві церков, на сьогодні носять не лише морально духовний зміст, а й, на жаль, політичний. І цей морально духовний зміст досить часто набирає конкретно політичного, ідеологічного характеру, що аж ніяк не сприяє належній моральності в цілому. До того ж – самі будівлі церков не завжди є архітектурно вишуканими об’єктами, оскільки будувалися на обмежені кошти. Важливо було, щоб ця церква була. І вже від настоятеля, кількості прихожан, благодійників залежить її внутрішнє оздоблення, яке дійсно може виконувати морально духовну роль.

Поки що, на жаль, найпривабливішим об’єктом у цьому плані була й є Староталалаївська церква. Але тільки як архітектурний об’єкт.

Словом, якщо, не дай Боже, до нас заб’ється якийсь турист із Європи, то ми можемо його лише вивезти у напівдику (захаращену) природу, напоїти, нагодувати навіть домашніми котлетами, варениками, кулішем, заспівати українську пісню, зробити селфі і відправити його у напівпритомному стані туди, звідки приїхав.

Хоча на Чернігівщині – в казенному лісі між селами Українським і Новою, можливо, ще живий, росте, так званий, столітній дуб. Скільки й знаю, він завжди був столітнім. Йому не менше триста років. У діаметрі він більше одного метра. Окультурити його, підживити, зробити туристично привабливим. Є ж «Дуб Максима Залізнянка», навіть стаття у Вікіпедії про нього є. А чому не може бути – «Дуба Василя Горленка»? Тим більше, що він дійсно ріс на лісових угіддях, які належали Горленкам?

Туристична проблема не лише є проблемою в нашій громаді. Влітку, збираючи матеріали для болотницьких стендів, щоб знайти у Срібному будинок, в якому народилася Ганна Затиркевич-Карпинська, я перепитав не одну місцеву людину, поки не знайшлася таки, яка розказала, як доїхати до нього. Приїхавши, побачив далеко у не привабливому туристично вигляді це приміщення з дошками «Українська РСР. Пам’ятка історії. Історична будівля. Охороняється державою. Пошкодження карається законом» та «В цьому будинку народилася і жила видатна українська артистка Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська (1855–1921)». І це після виставлення фото цього приміщення в соціальних мережах, яке заросло деревами, та обурливе обговорення цього факту. Значить для срібнян не така вона вже й «видатна» – ця артистка. От вам знову мораль. От вам і культура. І йдеться коли б чи не про єдину такого плану культурну пам’ятку в Срібному і не про десятки видатних вихідців звідти.

Талалаївщині, як мені відомо, в цьому плані взагалі немає що показати, якщо не вважати Староталалаївську церкву, Березівський та Талалаївський краєзнавчі музеї. Але цього дуже мало. Був, правда, у Болотниці будинок знову ж таки Ганни Затиркевич-Карпинської, який мав і зовнішню привабливість, і багатющу історію, пов’язану з її власницею. Але, якщо не помиляюся, у 80-х роках його розібрали. Звичайно ж, це зробили не рядові колгоспники. На цьому можна ставити крапку. Тому що ніхто такого плану архітектури будувати не буде. А якщо й побудує, то не для загального споглядання. Та й масштаби поки що не ті.

Безперечно, немає такої безвиході, щоб у неї не знайшлося бодай шпаринки для просвітлення. Уважний читач з посмішкою догадується, до чого я веду. І справді – веду.

Є напрям, який може в значні мірі змінити картину, ситуацію, підняти і духовність, і моральність громади в цілому. Коли біля могили Василя Горленка було впорядковано лише пам’ятник і залита доріжка, – одне було ставлення (і до мене в тому числі). Коли з’явилися десять двоярусних зображально-інформаційних стендів – дещо інше. Дещо – інше. І не лише односельців. Від чужих навпаки лише позитивні відгуки чи й захоплення.

А для того, щоб було – значно інше, необхідно докласти зусиль, фінансових і фізично особистісних насамперед. Надто занедбана ця ділянка. І фінанси мають бути закладені в бюджеті громади. Цей бюджет не повинен бути бюджетом проїдання, латання дірок. Наші чиновники дуже добре навчилися піаритися на бюджетах проїдання і латання дірок, бо це і є ніби то їхня активна державна діяльність. Насправді ця діяльність має проявлятися хоча б у якій не якій динаміці розвитку. Інакше – це буде авто на льодовій дорозі з голим, лисим протектором шин: авто працюватиме, бензин витрачатиметься, а руху ніякого. Тільки людська спільнота для самих себе здатна створювати кредитну форму існування. Для всього іншого – створює розвитково-прибуткову.

Ми ж нічим не відрізняємося від Європи! У нас достатньо своїх героїв – реальних і міфічних, щоб їх прославляти, ними гордитися, показувати всьому світу різними засобами! Відчувати себе людьми, а не елементарними споживачами.

В Україні докерувалися до того, що за 30 років фактично жодного кроку не зроблено на розвиток держави, тільки на знищення як матеріального, так і духовного. Взяти лишень для прикладу мовну проблему в Україні, штучно створену політиками. Хоча за цей період з’явилося десятки мільярдерів як у доларовому, так і в гривневому еквіваленті; десятки й сотні тисяч мільйонерів у тих же еквівалентах не лише у великих центрах, а й в сільській місцевості. І це розвивається семимильними кроками. Тоді, як школи ліквідовуються, будинки культури тижнями й місяцями стоять закритими. Люди перестали зустрічатися, щоб просто поговорити, обмінятися думками, подіями. Якщо таке й трапляється, то поодиноко, дуже рідко. А так – тільки з певною вигодою.

За тридцять років ми перетворилися в суспільство закритих, загублених душ; в суспільство матеріально меркантильних душ. Ми повернулися до феодалізму, сучасного феодалізму і середньовіччя – не в кращих його традиціях, але середньовіччя з великими духовними втратами. Втратами в народній культурі. Ми її майже втратили всю, окрім, звичайно, релігії, яка набирає обертів, й політичних у тому числі. Народної культури лишилися тільки фрагменти, осколки. І, що найосновніше і найтрагічніше, не хочемо навіть їх збирати, а піддаємося впливу чужому, бо воно нове і тому ніби й цікавіше. А чи воно наше, поки що над цим не задумуємося. Може бути пізно…

Хочу посперечатися з Мігелем Сервантесом, середньовічним автором роману «Донкіхот», який писав: «Робити добро дурням – все одно, що лити воду в море». Я б ще додав – «лити відром чи й ложкою».

Наше суспільство різнопланове, багатовекторне. Воно не складається виключно з тих чи інших. І орієнтуватися лише на дурнів, значить підтримувати їх, потурати їм, бути на їхньому боці. Є всякі дурні: одні категоричні, виняткові, яких ніколи й ні в чому не переконаєш, бо вони – «все знають», а є випадкові, ситуативні. Тому мені більше імпонують слова матері Терези: «Добро, яке ви зробили сьогодні, люди забудуть завтра. Все одно робіть добро».

Тому першим етапом цієї програми чи проекту можуть бути встановлення меморіальних дощок, створення куточків у школах, бібліотеках, будинках культури про свої видатних земляків; встановлення пам’ятників (бюстів). Дощок вже трохи є, але їх дуже й дуже мало. Список може бути великим. І вони майже не роблять ніякої погоди, бо немає загального замкненого кола їх як пам’яток. Не всі вони поставлені на баланс. Щось є і в школах. Пригадую, який був чудовий клас-музей у Сильченківській школі! Де він зараз, де його матеріали?..

Що ж стосується пам’ятників (бюстів), то розпочата робота Благодійним фондом «Бібліотека альманаху «Вітряк» імені Василя Горленка» – це лише невелика частина роботи в цьому напрямку. Нам вдалося знайти виконавців, які за ту ж саму суму готові виготовити високої якості, оригінальними за задумом – не один пам’ятник, а два – Василеві Горленку – в Українському та Іванові Кавалерідзе – в Старій Талалаївці. Виробник перевірений, надійний. З ним ми вже співпрацювали. Робота над макетом бюста Горленку вже розпочата. Ні згортання проекту, ні повернення назад уже не буде.

На території громади потрібно встановити ще щонайменше чотири бюсти (пам’ятники) – це Ганні Затиркевич-Карпинській – Болотниця, Степану Носу – Понори, Петру Ротачу – можливо, знову Стара Талалаївка, Іванові Самойловичу – Красний Колядин. Останні чотири – це вже не справа Фонду. Це справа Громади. Але Фонд готовий допомагати в рамках його можливостей.

Ми повинні відійти від культури масовості, характерній совєтському періоду, де штампували пам’ятники леніну, сталіну, іншим вождям, майже однотипні пам’ятники воїнам-визволителям, навіть культурним діячам – у тому числі й Тарасові Шевченку…

За проектами бюсти Василю Горленку і Іванові Кавалерідзе мають поламати цю примітивну масовість, продемонструвати індивідуальність, оригінальність, творчий підхід, мислення до зображення персонажів. Ми над цим працюємо активно.

Я не хочу порівнювати українську громаду до перевороту 1917 року із нинішньою. Я хочу, щоб нинішня Громада відповідала тим критеріям, які були характерні Громаді у минулому з урахуванням сьогоднішніх вимог законодавства, способу життя, орієнтацією на культурні й духовні цінності, враховуючи не лише місцевий, а й закордонний досвід. Громади – це нова форма самоврядування суспільства, новий поріг. І який старт зробить вона, так і діятиме: чи старт інертності, чи старт активності, розвитку. Звичайно, перший легший, звичний. І справа зовсім не в коштах. Районна рада досить часто відзначала «перевиконання дохідної частини районного бюджету». Бухгалтери не будуть ініціювати оплату нових проектів. Вони навпаки – зацікавленні в економії коштів… Справа в політичній волі та бажанні старост, лідерів громади, депутатів. Ми повинні переступити цей поріг і почати творити красиве, гармонійне життя.

Збираючи кошти на бюст Василеві Горленку, не можу не процитувати нашого геніального просвітителя Григорія Сковороду (знову фейсбучний варіант): «Чи не дивно, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?»

Ще не до багатьох заможних осіб Талалаївщини звертався із закликом долучитися до цього проекту, але й ті не відгукнулися. Хоча багато хто з них знає про цей проект.

А от пенсіонери, які відносяться швидше до другої категорії, відгукуються без звертань. І це добре, але тільки з одного боку. Культура, освіта в цілому трималися не лише на бюджетні кошти, а й на меценатах, благодійниках, тобто багатих людей. Вони є. І не мало. На пенсіонерах, хай вони мені вибачать, далеко не доїдеш, особливо враховуючи сьогоднішню цінову політику, яка більше розрахована на багатих. То ж саме багатим і є на кого рівнятися.

Україна стоїть на роздоріжжі. Одні хочуть жити в цивілізованішому суспільстві, соціальному і правовому захисті. Інші – ніяк не викарабкаються з минулого, шукаючи і знаходячи щонайменші зачіпки. Таке розхитування гальмує процес розвитку. Гальмує на всіх рівнях. Пора! Пора вже визначитися за майже три десятиліття. Надто довго чухаємо потилиці з думками: «камо ж грядемо?»

* * *

Для тих, хто хоче зробити благодійний внесок на бюсти Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе, нагадаємо реквізити: рахунок № 5168742713886376 Приватбанк, МФО 305299. Одержувач Забіяка Іван Михайлович. Або передавати мені особисто.

А той, хто зробить внесок не менше десяти тисяч гривень, його прізвище буде викарбовано, а значить – увіковічено – на боковій частині постаментів.

Потерпіть, земляки, ще трохи. Поставимо бюсти, не буду набридати.

Іван ЗАБІЯКА, письменник, журналіст, науковець

Сообщение Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє “Європейська правда“.

Обіцянки виділити гроші на відновлення знищеного вогнем собору дали як приватні меценати, так і місцева влада.

“Український репортер” вже повідомляв, що найбільшу пожертву – 200 мільйонів євро – пообіцяла зробити родина французького бізнесмена Бернара Арно, який керує групою компаній LVMH:

• Власник “Louis Vuitton” пожертвує 200 мільйонів євро на відновлення Собору Паризької Богоматері

Ще 200 мільйонів євро пожертвує провідна косметична компанія L’Oreal разом з родиною Бетанкур-Маєрс і фундацією Bettencourt Schueller.

100 мільйонів євро на відновлення собору виділить французька нафтова компанія Total. Інші 100 мільйонів євро зі свого боку виділить Франсуа Анрі Піно, який очолює компанію предметів розкошів Kering .

Ще 20 мільйонів пообіцяла група компаній зовнішньої реклами CDecaux.

Глава групи, яка управляє рейтинговим агентством Fitch, Марк Ладрайт де Лахарріер пообіцяв виділити 10 мільйонів євро. Дім Bouygues, що володіє, зокрема, телеканалом TF1 і компанією Bouygues Telecom, теж пожертвує 10 мільйонів євро. Ще 10 мільйонів євро пообіцяв один з найбільших французьких фінансових конгломератів SOCIETE GENERALE.

9 мільйонів євро збирається виділити Європейський центральний банк.

Мер Парижа Анн Ідальго заявила, що місто пожертвує 50 мільйонів євро. Ще 12 мільйонів євро виділять інші представництва місцевої влади Франції.

Крім того, про намір підтримати відновлення собору оголосив генеральний директор Apple Тім Кук, однак суму пожертви він не назвав.

Президент Франції Еммануель Макрон вчора ввечері прибув на місце пожежі і сказав, що “найгіршого вдалося уникнути”, і що собор буде відновлено.

Фото Олесі КРЕЧЕТОВОЇ (“Український репортер”)

Сообщение Париж: На відновлення собору менш ніж за добу зібрали понад 700 мільйонів євро появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє Reuters.

“Сім’я Арно і група LVMH хотіли б продемонструвати свою солідарність під час національної трагедії і об’єднуються, щоб допомогти відновити цей незвичайний собор, який є символом Франції, її спадщини і французького єдності”, – йдеться в заяві Арно.

Компанія “Louis Vitton Moët Hennessy” – французький виробник предметів розкоші. Група включає такі торгові марки як “Louis Vuitton”, “Givenchy”, “Kenzo”, “Chaumet”, “Moet & Chandon”, “Hennessy”, “TAG Heuer “тощо.

Також про пожертвування в 100 мільйонів євро для Нотр-Даму оголосив французький мільярдер Франсуа-Анрі Піно, який очолює компанію з виробництва предметів розкоші “Kering”.

Сообщение Власник “Louis Vuitton” пожертвує 200 мільйонів євро на відновлення Собору Паризької Богоматері появились сначала на Український репортер.