Напередодні Дня української писемності та мови у видавництві «КЛІО» побачила світ книжка доктора філологічних наук Лариси Масенко «Мова радянського тоталітаризму».

Презентація відбулася в Національному музеї літератури України і зібрала не лише мовознавців та людей, не байдужих до цієї делікатної проблеми, а й дуже багато молоді. У чималій актовій залі музею не змогли вміститися всі бажаючі: люди стояли у проходах і навіть у коридорі біля прочинених дверей.

Презентація видання…

– Звідкіля ці юнаки і дівчата? – запитую красивого, сивочолого пана, який фотографує на мобільний прибулих на презентацію.

– За всіх не скажу, але серед них є мої студенти, – каже Сидір Степанович Кіраль, доктор філологічних наук, професор кафедри української та класичних мов Університету біоресурсів і природного користування (колишня аграрна академія) і, побачивши моє здивування додає: – У нас, в університеті, ведеться активна робота з патріотичного виховання молоді. Тож напередодні Дня писемності я вирішив загітувати своїх студентів, і вони відгукнулися без жодного примусу.

Можливо, тому, що у нас не зовсім традиційне вивчення української мови і літератури. Кожного року я даю першокурсникам завдання написати такий роздум: «Українська мова і література в моєму житті». Вони пишуть, якими були уроки в школі, досить відверто розповідають про якісь життєві ситуації. Окрім того студенти виконують творче завдання «Історія мого роду». Цікаво і мені, і їм.

Є в університеті заняття з культури української мови. Кілька поезій про мову студенти вивчають напам’ять. Я підбираю такі, які залишають глибокий слід у свідомості молодих людей. А ще дискутуємо щодо двомовності, й не безрезультатно: протягом останніх років навіть ті студенти, які у родинах спілкуються російською, категорично виступають проти державної двомовності й до мене на заняття ходять у вишиванках.

А сьогодні мої вихованці (садівники, ветеринари, технологи, дизайнери, машинобудівники) послухають виступи розумних, цікавих людей. Передусім саму Ларису Терентіївну, яку я знаю давно як науковця, надзвичайно поважаю і шаную її за громадянську позицію. Переконаний, що її дослідження надзвичайно актуальні, адже дають достовірну інформацію про мовну ситуацію в Україні.

Імпровізоване інтерв’ю з професором відбувалося у фойє перед входом до актової зали, неподалік від столика з книжковою продукцією, де юрмилися люди. Цікавлюся у продавця, де можна знайти представника видавництва?

– Це я – директор видавництва «КЛІО» Віра Соловйова, – приголомшує відповіддю продавчиня. – У нас досить давні, добрі стосунки з пані Ларисою. Свого часу я створювала видавництво Києво-Могилянської академії, і відтоді вона – наш видавничий капітал. Я тішуся з цього, адже разом підготували чимало видань, і я думаю, що вона мені довіряє як видавцю. До того ж ми разом активно популяризували її праці. Зокрема, підготували багато презентацій по всій Україні, які завжди збирали багато зацікавлених людей. Ось і зараз після Києва буде презентація її книжки в Чернівецькому університеті.

Сама винуватиця події була небагатослівною, вся в передчутті зустрічі з багатолюдною аудиторією, яка того вечора завітала до Музею літератури. І все ж на запитання, як виникла ідея такого дослідження, поринула у студентські спомини. Мовляв, нічого цього могло й не бути, адже на 5-му курсі університету вкрай розчарувалася, коли зрозуміла, що філологія, на якій вчилася, в радянських реаліях – фальшива наука, а в літературознавстві неможливо чесно працювати.

– Хотіла змінити фах і піти в медичний, – згадує пані професорша. – Однак рада, що цього не сталося. Адже мені пощастило потрапити в Інститут мовознавства до справжніх вчених і там знайти себе. Про реальний стан справ на мовних теренах я знала ще в студентські роки, знайома з самвидавом. Пізніше, читаючи курс соціолінгвістики, почала збирати матеріали. Тривало це років зо 20, і нарешті видала книгу.

Дослідження вела в двох аспектах: з одного боку – щодо фальшивої мови правлячого режиму, а з другого – реальної мови документів цієї доби, яка показує справжнє ставлення влади до народу. В цих документах сотні тисяч заарештованих, а точніше жертв, яких не називали людьми, особами чи хоча б громадянами, а просто ворожими елементами. Читаючи сталінські тексти, складається враження, що сам Сатана зійшов у людській подобі. Вважаю, що ці документи не треба перекладати українською, а варто видавати в оригіналі, демонструючи мову терору і насильства. До того ж там чимало слів, які важко піддаються перекладу.

Щодо призначення свого дослідження, то я спрямовую його молоді, студентам. Передусім гуманітаріям, але не лише філологам, а й політологам, історикам. У мене самої були дві аспірантки, які продовжили цю тему і нещодавно успішно захистилися. Та й у час декомунізації я сподіваюся, що моя книжка посприяє цьому процесу.

… до прочитання і осмислення

Лариса Масенко не першопроходець у цьому мовознавчому лабіринті. У своїй праці вона згадує імена і посилається на дослідження тих людей, які доклалися до висвітлення цього непростого питання.

Передусім ідеться про британського письменника Орвелла, який у своєму романі «1984» звернув увагу на появу та функціонування специфічної мови у двох тоталітарних державах ХХ століття:

гітлерівській Німеччині та сталінському СРСР. Письменник зобразив супердержаву, де вся влада належить одній партії, яка запровадила устрій, заснований на масштабному фізичному, духовному та ментальному поневоленні народу. Для розумового закріпачення людини тут створили офіційну мову, яку письменник назвав «новомовою». Вона стала не лише засобом мисленнєвої діяльності та ідеології партії, соціалістичного ладу, а й мала унеможливити всі інші форми думки. Усі ці висновки Орвелл зробив на основі скрупульозного вивченням мови всеохопної державної пропаганди двох тоталітарних утворень.

В українському мовознавстві феномен тоталітарної мови ще не дістав належного висвітлення. Тож праця Масенко – наріжний камінь у підмурівок цієї будови. У ній поставлено знак рівності між двома тоталітарними режимами, які пережила Європа у ХХ столітті: нацистським і комуністичним, що принесли в жертву своїй ідеології мільйони людських життів. Різниця між ними лише в тому, що нацизм спирався на расову теорію вищості однієї нації і неповноцінності інших, а більшовизм сортував людей за класовою ознакою, прирікаючи одних на панування, а інших на винищення.

Однак злочинну суть комуністичного режиму більшовики приховали значно краще за нацистів, робить висновок науковець. Якщо німецькі соціал-націоналісти керувалися відверто антилюдською ідеологією вищості своєї нації, яка нібито давала їм право на дискримінацію інших етнічних груп аж до їх винищення, то більшовики діяли під привабливими гаслами рівності всіх народів, знищення експлуатації і встановлення справедливого ладу. Щоправда, для досягнення цієї прекрасної мети всередині національних спільнот слід було знищити ті соціальні групи, які перешкоджали такому рухові.

При цьому перші керувалися етнічним принципом, другі – класовим, який виявився ефективнішим ще й тому, що брехню піднесли до статусу державної пропаганди. «Народилися два Радянських Союзи, – цитує Роберта Конквеста Лариса Масенко. – Вигаданий мав цілий набір фантомних інституцій, покликаних надати людського обличчя огидній дійсності, офіційно утвердивши ідею одностайного суспільства, в якому, щоправда, були «вороги народу», яких треба було знищити».

Потужна ідеологічно-пропагандистська машина продукувала потрібні політичні міфи і доктрини у масовій свідомості. Й основним інструментом поневолення розуму стало фальшиве слово, що спотворює мислення людини.

Паралельно з реальним, вигаданий світ створювала спеціальна сфальшована мова, що оперувала десемантизованими порожніми словами, покликаними підмінювати поняття.

У радянському партійному дискурсі і пропаганді знецінення слова досягло безпрецедентних масштабів. У своїй книзі Масенко робить спробу розглянути мову радянського тоталітаризму в двох аспектах: як засіб створення фіктивної привабливості картини світу, призначеної приховувати огидну дійсність, і як зафіксовану в документах каральних органів мову насильства й ненависті, що відображала реальне ставлення влади до народу. І хоча в цього явища (новомови) є безліч назв (совєтський язик, мова тоталітаризму, радянський політжаргон, мова совдепії), суть її не змінюється.

Оскільки радянський тоталітарний дискурс був сформований на базі російської мови, яка за часів СРСР, як і в добу царської Росії, відігравала роль загальноімперської комунікації, професор Масенко ставить питання, чи доцільно перекладати тексти українською. Особливо, коли йдеться про офіційні документи каральних органів: НК (рос. ЧК), НКВС, ГПУ, КДБ. Багато з них мають лише російськомовні форми. Приміром, прикметник «особый» («отдел», «совещание», «особист») український словник подає як прикметник «особливий». Однак це далеко не одне й те саме. Тож скоріше йдеться про калькування, ніж про переклад.

Ще одна проблема тоталітарного мовознавства – домінування оцінки над значенням слова. Так, широковживаний епітет «сталінський» в епоху культу особи став синонімом усього найкращого: сталінські премія, стипендія, лауреат, конституція.

Не менш важливі й квазіуточнювальні означення. У радянському тлумаченні загальновідомі терміни «гуманізм», «патріотизм», «демократія» обов’язково супроводжувалися уточнюючими означеннями «соціалістичний» або «буржуазний», що робило ці поняття діаметрально протилежними.

Мову совдепії важко уявити без радянських абревіатур та складноскорочених слів, якими кишіли не лише доповіді та звіти, а й наукові праці, літературні твори тих часів (ЦК, КПСС, СРСР, ВЛКСМ, ГУЛАГ, Госплан, Совнарком, партком). Як не обійтися й без лозунговості новомови. Магічність гасел у тому, наголошує автор книги, що констатація бажаного висловлена так, ніби це дійсність. Тож засилля гасел уздовж вулиць і доріг, в руках демонстрантів під час свят мало переконати кожного у невідворотності комуністичного прогнозування «світлого майбутнього».

Один із найбільших підрозділів наукового дослідження присвячений «ворогам народу». Більшовики, поведені на класовій боротьбі та терорі, заклали глибоко цю ідею не лише в мізки тогочасної компартійної спільноти, а й їхніх нащадків. Приміром, в Україні на початку 20-х років минулого століття влада нарахувала близько 20 ворожих категорій населення, куди потрапляли всі –від партійців до селян.

Ані в публічних промовах, ані в ділових документах, приречених на ліквідацію, їх не називали людьми. Згадуються «остатки умирающих классов», «осколки контрреволюционных элементов», «заговорщики» і навіть «бывшие люди». Саме на них були спрямовані «мероприятия по ускорению отработок», серед яких голодомори і масові чистки.

Так званих зрадників Батьківщини, шпигунів, ворожих елементів і навіть просто неблагонадійних заарештовували цілими сім’ями. Усіх треба було «изъять». Це дієслово не застосовують до живих істот, і російський словник подає його як «устранить», «вынуть», «удалить», «отобрать». Однак це трактування не для комуністів, які «изымали» дітей «врагов народа» у дитбудинки.

Досить детально в книзі досліджено русифікацію України, починаючи з 30-х років і до розвалу СРСР, а також подано мовну ситуацію у пострадянській Україні. Однак не буду переказувати їхню суть, це треба почитати самому й оцінити, наскільки судження автора збігаються чи різняться з вашими.

Олександр ВИГОВСЬКИЙ

Фото Кирила ХМІЛЬОВА

Про Ларису Масенко «Український репортер» розповідав тут

• Премія за оборону українського слова
• Професор Лариса МАСЕНКО: «Ми не зупинили русифікацію, яка почалася ще за царської імперії»

Сообщение Тоталітаризм має свій «язык» появились сначала на Український репортер.

Мовне питання постало в такій гострій формі, що привернуло увагу не лише українського суспільства, а й євроспільноти. Чому так сталося, хто в цьому винуватий і що робити? Відповіді на ці та інші запитання наш кореспондент шукав разом з відомим мовознавцем, професором Ларисою Масенко.

– Пані Ларисо, то чому саме зараз державність української мови стала кісткою поперек горла багатьом недоброзичливцям як усередині країни, так і зовні?

– Збурення не сталося на порожньому місці. Спротив цей накопичувався роками, не отримуючи належної відсічі. Всі 26 років влада нічого не робила для утвердження української мови в її державному статусі.

Попри те, що цей статус вона отримала ще за часів СРСР у 1989 році, за роки незалежності на цьому шляху просування майже не було. Прикро, але той радянський закон набагато прогресивніший, ніж нині чинний закон Ківалова-Колісниченка.

Шкода, що він залишився декларативним. Якби ми тоді пішли шляхом прибалтів і встановили контроль за виконанням законодавчих норм, сьогодні не мали б головного болю.

– То ви вважаєте, що час для розбудови гуманітарної складової держави, в тому числі її мовного компоненту, було прогаяно?

– Звісно, цим слід було перейматися одразу після проголошення незалежності. Заради справедливості слід сказати, що спочатку навіть щось робилося. Значну роль відіграли дисиденти, які повернулися з місць позбавлення волі й частина їх потрапила в парламент. Деякі місцеві органи влади, приміром, тодішня Київська міськрада, були досить прогресивними і національно свідомими.

Але все згодом заглухло. Ми не зупинили русифікацію, яка почалася ще за царської імперії і продовжилася за радянської. Натомість прийняли закон Ківалова-Колісниченка, фактично впровадивши другу державну мову. Посилаючись на цей закон, українську просто почали витісняти. Встановився дивний тип двомовності, коли обидві мови претендують на всі сфери. Це призводить до того, що гине та мова, яка у слабшій позиції.

– І що ж робити?

– Те, що робить національно свідома частина суспільства: вимагати зміни чинного законодавства і встановлення дієвих механізмів контролю за його дотриманням. Нині значно активізувалися громадські рухи, які займаються тим, що мала би робити держава. Під їхнім тиском вже напрацьовані три законопроекти, в яких передбачено контрольні інституції, що перейматимуться мовним режимом. І це не наше ноу-хау: у Франції діють аж три структури, відповідальні за мовну політику: при президентові, прем’єр-міністрові й окремо є академія, яка відстежує якість французької мови.

– Мабуть, під час міжнародного мовного скандалу, який розгорнувся довкола нового закону про освіту, це буде досить складно зробити. Дехто навіть каже, що чіпати цю сферу зараз взагалі не варто.

– Ми не мусимо зважати на всі забаганки сусідів, які диктують вигідні їм умови. Свого часу на країни Балтії також тиснули, але вони робили своє, і «нам своє робить». Щоправда, ситуація в Україні складніша, тому маємо докласти максимум зусиль, аби пояснити нацменшинам, що вони мають знати державну мову (такий світовий порядок), і переконати євроспільноту в правильності своїх дій.

– Наразі щось не дуже виходить…

– Але ж крапля точить камінь. Навіть за не надто наступальної позиції маємо позитивні зрушення. Скажімо, Венеційська комісія вже почала розуміти Україну хоча б у деяких аспектах. Коли посилали на експертизу горезвісний закон Ківалова-Колісниченка, то там таки визнали, що він загрожує державній мові. Раніше європейці нас узагалі не чули. Їм і в голову не приходило, що державну мову можуть пригнічувати.

Там лише в наш час постало питання захисту мов національних меншин від тиску державних мов. Причому не завжди вникають в особливості кожної держави. Водночас влада в кожній державі дбає передусім про свої національні інтереси.

Неспроста ж Франція не підписала хартію, пославшись на те, що вона загрожує єдності держави. На нас тоді натиснули, хоча згодом розробники документа зізналися, що про реальну ситуацію з мовами в Україні не здогадувалися. Та й врешті у хартії йдеться лише про захист тих мов, яким загрожує зникнення через малу кількість носіїв та обмежений ареал поширення, а не тих, за ким потужні держави.

– Біда в тому, що маємо проблему не лише з агресивними сусідами. Є нерозуміння мовної проблеми всередині держави. Що з цим робити?

– Свого часу незабутній Джеймс Мейс писав, що в Україні чверть населення національно свідома, майже таку ж кількість становлять їхні опоненти зі зросійщеною ідентичністю, решта ж – це люди, байдужі до національних проблем.

Саме до цієї решти треба достукатися. Може, навіть не до них, а до їхніх дітей. Для цього слід ввести мовний режим у школах. Бо нині чимало вчителів в українських школах розмовляють державною лише на уроках, виводячи її з буденного спілкування.

Зробити такий крок буде нескладно. У мене є загальнодержавна статистика: свіже опитування, проведене в рамках німецько-українського проекту, щодо того, чи мають учителі та викладачі поза уроками спілкуватися зі своїми підопічними українською. «Так» відповіли 70% респондентів.

– І все ж дивно, що українцю треба втовкмачувати його ідентичність. Це на наш менталітет так вплинули голодомори та репресії, чи в чому тут причина?

– Такі явища, як винищення цвіту нації репресіями і голодоморами, рикошетять по наступних поколіннях. Джеймс Мейс першим дослідив цю тему, внісши поняття «постгеноцидне суспільство».

Багатовікове колоніальне минуле України, розмивання національної ідентичності в пізніші часи, шалена інтернаціоналізація зробили свою справу.

– Прикро, що навіть можновладці не відчувають себе українськими державниками. Маю на увазі не «п’яту колону», а високопосадовців, які нібито й послуговуються українською, але вона в них нерідко гірша за іноземну, знанням якої часто хизуються.

– Знаєте, я б сказала, що тут справа навіть не в тому, що вони погано розмовляють державною (кажуть, у Буша-старшого була дуже погана англійська), а в ставленні до цієї справи, розумінні, що це твій народ, твоя країна. Якби у нас, як у США, працювала система державного будівництва, за якої в керманичів є усвідомлення своєї відповідальності перед народом за все, проблем не було б.

В Україні маємо до цього формальне ставлення, за якого високопосадовці просто зобов’язані користуватися українською мовою, хоча багато з них насправді російськомовні.

– Ще один головний біль – грамотність журналістів україномовних ЗМІ. Бекають, мекають у прямих ефірах, про кличну форму не чули, з числівниками не дружать, а всі запрошені гості у них чомусь з’являються… Мабуть, претензії слід пред’являти як до них, так і до викладачів, які не навчили елементарній грамотності?

– Я мало дивлюся телевізор, а по радіо слухаю переважно передачі, які стосуються культури. Там більш-менш усе гаразд. Стосовно того, що ви кажете, то виші в нас і справді різні. Але є чимало таких, де дають досить гарну освіту. Думаю, тут головну роль відіграє підбір кадрів. Якби за основу брали професіоналізм, то якістю мовлення не довелося б перейматися.

– Що робити з русифікованими прізвищами? Вони звучать дико, а їхні носії пишаються нібито причетністю до великоросів. Чого тільки не почуєш: Малєванная замість Мальована, Пасєка замість Пасіка і врешті цілий звіринець: Кот, Заяц і навіть Лісітца. Якби людина мала хоча б елементарні знання з історії (своєї чи сусідської), то знала б, що в Московії таких прізвищ ніколи нікому не давали.

– З прізвищами справді біда. Щоправда, вона індивідуальна. Адже ніхто не перешкоджає людині змінити його, виправивши помилки у написанні, чи просто замість неблагозвучного взяти пристойне. Але через низький рівень культури, національну упослідженість такого не стається.

– Можливо, підійде азійський варіант: в одній із колишніх республік СРСР законодавчим актом усім прізвищам повернули їхнє первинне звучання?

– Це справді варіант, але для цього потрібна політична воля. У нас її немає. А самі люди, мабуть, бояться мороки з документами.

– Такої мороки, як вони нині мають із закордонними паспортами, ще пошукати. Але ж витримують…

– Повторюся: все залежить від кожної конкретної людини. Влітку часто буваю в селі Київської області, де купила хату, спілкуюся з місцевими селянами. Недавно мала розмову з молодою жінкою, яка розповіла мені про свою перемогу над відділом реєстрації новонароджених, змусивши записати сина Тимура через «і» з крапочкою. І дуже бідкалася, що старшого Максима не вдалося записати Максімом. Що тут скажеш?!

– То на просвітлення немає надії?

– Я б так не сказала. Нині громадськість значно активізувалася. І безплатні мовні курси влаштовує, і в побутових справах спуску не дає. Скажімо, молоді люди вимагають обслуговування в кафе та ресторанах державною мовою, меню українською. Закликають знайомих ігнорувати ті заклади, де до зауважень не дослухаються. Їм би у поміч нормальний закон про державну мову – проблем поменшало б.

А ще порадила б зважати на світовий досвід. Бо навіть у таких країнах, де державній мові нічого не загрожує, приміром США, на радіо, телебаченні, у газетах з багатомільйонними накладами постійно є матеріали про культуру мови.

Олександр ВИГОВСЬКИЙ
Фото Олексія ІВАНОВА

Сообщение Професор Лариса МАСЕНКО: «Ми не зупинили русифікацію, яка почалася ще за царської імперії» появились сначала на Український репортер.

Цього року премія вручатиметься вже 17-й раз, і нині вона актуальна, як ніколи. Невипадково її отримають професори та публіцисти Іван Ющук із Київського міжнародного університету та Лариса Масенко з Києво-Могилянської академії – справжні патріоти, які віддають багато сил захисту українського друкованого слова і популяризації рідної мови.

Ця відзнака присуджується до дня народження письменника (21 лютого) за пропаганду українського слова. Засновники премії – Ліга українських меценатів та родина Дмитра Нитченка (Австралія).

Понині серед її лауреатів ті, хто справді активно пропагують українську книгу та захищають друковане слово: рецензенти, журналісти, видавці, бібліотекарі, працівники книготоргівлі, артисти й меценати з усієї України.

Серед лауреатів премії попередніх років – поет-шістдесятник Микола Сом, Ірина Фаріон, Павло Гриценко, Володимир Панченко, Любов Голота, Григорій Гусейнов, Теодозія Зарівна та інші.

Нагадаємо, що Дмитро Нитченко (літературний псевдонім Дмитра Ніценка) – відомий подвижник українського слова: письменник, журналіст, критик, літературознавець, педагог, меценат.

Упродовж десятиліть він, мешкаючи в Австралії, писав книжки і рецензував твори письменників з української діаспори, популяризував, видавав і розповсюджував їх, щоб на виручені гроші друкувати нові.

Приємно, що серед лауреатів є відомий мовознавець Іван Ющук.

Деякий час тому автору цих рядків випала нагода узяти інтерв’ю у професора Ющука. Ось що сказав тоді Іван Пилипович про мову:

– Не досить назвати мову державною, треба, щоб вона і справді була такою, як це в країнах Європи. В перші роки Незалежності, в державних адміністраціях були представники Просвіти, які стежили за дотриманням україномовства.

Чому б цю традицію не відновити?- Повинні бути створені всі умови, які б сприяли утвердженню української мови як державної.

Чиновник, якщо він хоче бути державним чиновником, має володіти й користуватися державною мовою, інакше йому не місце в державній установі. Не повинно також бути шкіл, у яких усе навчання ведеться тільки іноземною, тобто російською.

На моє переконання, треба щоб запрацював єдиний мовний режим у школах. Навіть за радянських часів так було: якщо школа є україномовною – усі мають говорити українською. Я вже тривалий час б’юся над цим питанням – писав навіть міністру освіти.

Не може ж панувати оця вседозволеність – «что хочу, то и делаю». На жаль, міністерство не реагує… У багатьох вузах, скажімо, у Київському політехнічному університеті низку предметів викладають російською.

Бо викладачам так зручно, бо у них є конспекти тридцятирічної давнини. І вони по них читають про… найновіші досягнення науки. А інші кажуть, що, мовляв, «очень тяжело переходить на украинский язык.

Світлана КОВАЛЬОВА
Фото Олексія ІВАНОВА

Сообщение Премія за оборону українського слова появились сначала на Український репортер.