Дерелігієзація розуму 

З виникненням суб’єкта відбувся  перехід  від первісної (релігійної) форми Одкровення Людини до  суб’єкт-об’єктного  пізнання. Почалася   тотальна об’єктивізація  Людини,  «розрив»  її дворівневої тілесності.  Речовинну тілесність Людини суб’єкт «переінакшив» на дискретну Природу і «роздільностатеву  біолюдину» («дискретного індивіда» в образі чоловіка і жінки), а  субстанціональній  тілесності  надав  статус  Творця (Бога). 

За Богом залишилася  «посада  завідуючого  Царством небесним» і  статус «вічного», «незмінного», «всемогутнього», «всюдисущого», «всезнаючого», «всеблагого», «всеправедного» правителя.  Ця витівка суб’єктивного  розуму  гуляє  в головах не тільки  богословів,  але опаморочила  і  багатьох  філософів  та   науковців.

Відкриття Необ’єктивованої  Людини  означає крах основ релігії, воно  припиняє релігієзацію розуму,  оскільки усуває поділ буття на необ’єктивованого Бога і мертву (об’єктивовану) “людину”. За межею об’єктивації Бог і Людина – одна Необ’єктивована реальність.  Бог – виразник субстанціональної тілесності Необ’єктивованої Людини. Воістину справедливі висловлювання: “Той, хто знає себе, знає Бога” (Климент Александрійський); “Пізнаючи себе – Тебе пізнаю” (св. Августин).

Як  триіпостасна необ’єктивована  всереальність Бог не підвладний пізнанню через формальну логіку. Формально-логічне пізнання Трійці приречене на провал, на «згубну об’ктивацію смислу», що і засвідчили провальні спроби осмислити її  раціональною філософією, перебуваючою під знаком об’єктивації.

Пізнати  Трійцю під силу лише Тригнозису. Він з’ясовує,  що сам по собі  релігійний  процес є «мовчазною» (позавербальною) логікою розкриття  Необ’єктивованою Людиною  природи  своєї  тілесності. Через образи тріадних язичницьких богів і монотеїстичного триіпостасного  Бога сповіщається  наявність  двох  рівнів  людської тілесності – триполярного речовинного і триіпостасного субстанціонального. Тож і дозрілий (тріадно-онтологічний) політеїзм, і зрілий (тринітарний) монотеїзм віщають  одну і ту ж  істину –  природа  Необ’єктивованої   Людини  троїста.

Релігійна об’єктивація Людини загнала людство в ідеологію антагонізму – міжетнічні, міжнаціональні, гендерні та інші протистояння. Апологети релігійного світосприйняття не були  зацікавлені в оголошенні правди про сутність Людини, оскільки ця правда – пряма  загроза існуванню ідеологічним прибудовам до релігії (церкві, мечеті, синагозі…), на совісті яких багато злочи0нів проти людства.

Християнська церква знищувала народну культуру, забороняла  окремі напрямки  знань, організовувала криваві  походи хрестоносців  проти іновірців, проводила насильницьку  християнізацію  народів.  Вона застосовувала до інакодумців (філософів, природодослідників, просвітників) один із самих мученицьких видів   смерті – спалення на вогні.  По всій Європі в ХIII − ХVIII століттях палали багаття інквізиції, на яких згоріло біля 12 мільйонів   невинних людей, серед яких і такі особистості, як: Джордано Бруно, Ян Гус, Джуліо -Чезаре Ваніні, Жанна д’Арк, Мігель Сервет…

Жертвами церковного суду стали мільйони людей, скалічених у тюрьмах. Протягом багатьох віків палали і багаття з книг, в яких торжествував розум.. Не стали моральними авторитетами і проповідники християнства – первоверховні апостоли Петро і Павло. Петро тричі зрікся Христоса, умертвив Ананія і його жінку. Павло брав участь у знищенні   християн.

А головна провина церкви в тім, що не виконала покладену на неї  Христосом місію тринітаризаціі розуму. Вона заперечила здатність розуму збагнути таїну Святої Трійці, з якою пов’язане розкриття істинної суті Людини. Своїм догматизмом учителі християнської церкви надовго віддалили  відкриття Необ’єктивованої Людини. І цілком правильно зазначив Ф. Ніцше: «Кожна церква – камінь на могилі Боголюдини: їй неодмінно хочеться, щоб Він не воскрес знову».

Багато претензій є і до іудаїзму, котрий в своїй морально-наставній основі антисемітський (в смислі антиєврейський). Першими антисемітами – цього ганебного явища – є іудейський бог Саваоф і пророки, котрі зневажливо  говорять про єврейський народ: «О люду ти грішний, народе тяжкої провини, лиходійське насіння, сини-шкідники… Хвора ваша вся голова, і все серце  боляще…» (Іс. 1:4-5,15). Іудаїзм проголошує зверхність («богообраність») прихильників  іудаїзму над іншими народами і цим, безперечно, шкодить єдності  людства: «Одні іудеї  достойні  назви людей, а гої, що походять від  злих  духів, мають  лише право називатися  свиньми».

В наставляннях  іудаїзму можна зустріти всілякі негідності: розпалювання расової і міжнаціональної ненависті, заклики до знищення іновірців і інородців, їх національних   культур і релігій, проповідь захоплення і присвоєння чужої власності…: «Бо зроблю Я кінець всім народам, між якими тебе розпорошив, та з тобою кінець не зроблю,…» (Єр. 30:11); «…Господь вижене всі народи перед вами, і ви посядете народи більші й міцніші від вас. Кожне місце, що на нього ступить ваша нога, буде ваше;…» (5М 11:23-24); «Бо Господь, Бог твій, поблагословив тебе, як  говорив був тобі, і ти зробиш, що багато людей даватимуть тобі позичку, а ти не даватимеш позички. І будеш ти панувати над багатьма народами, а над тобою не будуть панувати» (5М. 15:6); «Не будете їсти жодного падла, – даси його приходькові, що в брамах твоїх, і він їстиме його, або продаси   чужинцеві, бо ти народ святий для Господа, Бога свого…» (5М 14:21); А це нагадує прообраз фашистських крематоріїв: «А народ, що був у ньому, він повиводив, і поклав їх під пилку, і під залізні долота та під залізні сокири, і позаганяв їх до цегельняної печі» (2 Сам. 12:31). Сформований   на таких моральних сюжетах і порадах суб’єкт зросте носієм неправди, обдурювання, кровожадності, паразитизму, користолюбства… З благословення совісті треба сказати, що аморальними були і провідники іудаїзму – Мойсей (співавтор Старого Завіту) і Давид (автор багатьох  псалмів, що входять у Псалтир Старого Завіту).

Бунт розуму проти релігійного наркозу закінчиться перемогою Тригнозисного світобачення, котре  відновить  єдність  людства, зніме з нього об’єктивістську балаклаву.

Єдине знання  і шкільна освіта

Класична   гносеологія як уособлення об’єктивації вже гальмує  одержання нових знань, а деякі наукові проблеми взагалі загнала  в глухий кут непізнанності.  Як свідчення  −   кризовий  стан теоретичної  фізики, біології, математики, психології та інших наукових дисциплін.

На початкових стадіях отримання наукових   знань були задіяні  об’єктиваційні гносеологічні підходи.  Саме через це потрібно переосмислити знання, здійснювати їх онтологічну експертизу.  Не можна не бачити  хиткості  наукових синтезів в їх формальнологічних окресленнях, відсутності  цілісного  світобачення і, як наслідок, наявності  світоглядної  убогості суспільства.

Потрібно задіяти пізнавальний потенціал Тригнозису. Тригнозисна логіка акумулює знання на основі одного єдиного принципу – принципу онтологічної троїстості. Про такий могутній принцип пізнання  мріяли мислителі всіх часів. Завдяки застосуванню  Тригнозису при  переосмисленні  об’єктивованих знань, мною вирішено  низку  проблем, непосильних  для традиційної логіки пізнання. Зокрема, розкрито  онтологічний механізм походження біологічного  виду і  з’ясована  його суть (чого  не зробив Ч. Дарвін), описано  виникнення   граматичних категорій (числа, роду, займенника), математичної одиниці  і  суб’єкта;  розгадана  таємниця статі і шизофренії, відкрито егокомплекс ТриЕ(е)го  (чого не  зробили  З. Фрейд,  К.- Г. Юнг  і   С. Гроф), пізнана  природа  магнетизму та передбачено існування нейтральної енергії, досліджено  методологічну роль троїстості в розгортанні народної культури українців, окреслено  концептуальні контури технології  переінакшення «его» індивіда (очищення його  від суб’єктивної  скверни), відкрито Необ‘єктивовану  Людину, пояснено її біоонтологічну ходу, з’ясовано проблематику «потойбіччя», створено загальнолюдський світогляд – Тригнозис.

Освітяни повинні зрозуміти– в недалекому майбутньому відбудеться процес становлення єдиного знання. Здобутки об’єктивованого світорозуміння – це інформація, яку треба   пропустити крізь онтологічні  принципи  пізнання, і тоді вона  набуде  статусу  істинної, достовірної.  У початкових класах шкільної освіти  спершу важливо  навчити дітей мов,  розрізняти гаму кольорів і  звуків,  навчити  читати, писати,  рахувати,  розвинути   мовлення,  а в старших класах – навчити  правильно пізнавати світ, давати знання основ буття і  принципів його пізнання, тобто засвоювати основи онтології і гносеології.  Зі школи випускники повинні виходити  методологічно і  світоглядно зрілими, а вже потім, у ВНЗ,  поглиблювати знання окремих наук, набувати  обрану  професію. Освітні програми  повинні давати  інноваційну інформацію, не містити  помилкових «надбань» науки, що, на жаль, рясно має місце в сучасних підручниках.

Тригнозис кладе кінець  диференціації  науки на окремі  дисципліни  за типом «частинок» матерії. Неодмінно відбудеться становлення «недиференційованої  науки», єдиним предметом якої стане  Необ’єктивована Людина. З’явиться  постнаукове знання, яке не знатиме  протиставлення Людини і Природи. У певній мірі мав рацію К. Маркс, коли говорив: «Згодом природознавство  включить  у себя науку про людину в такій же мірі, в якій наука про людину  включить у  себя природознавство: це буде  одна наука»

Кінець історії

Фрідріх  Ніцше вважав, що «наш світ, у якому ми живемо, – помилка». А Махатма Ганді висловився  підсумково: «Ця цивілізація така, що вона зруйнується сама по собі, треба тільки мати терпіння». Вказуючи на неминучість кінця історії, Микола Бердяєв зазначив: «Кінець світу буде кінцем для світу об’єктного», «кінцем об’єктивованого пізнання буття, розділення його на суб’єкт і об’єкт».

І справді, доля суб’єкта – це доля історії, доля  держави. Необ’єктивована Людина демаскувала  страшну правду про суспільну історію. Вона засвідчила, що  історія своїм виникненням  завдячує об’єктивації, «розтину статі»  і  обертається навколо “трупа” – об’єктивованої «людини»-дискретного індивіда. Засобами  об’єктивації  (звуком, словом, числом, атомом…) суб’єкт  створив  штучний  світ речей, цивілізаційні цінності – техніку, мораль, право, науку тощо. І все ж,  деоб’єктивізація Людини неминуча, вона приречує історію на закінчення. Зціліснення Триего, (звільнення його від статусу суб’єкта)  припиняє об’єктизування. «Его», розглядуване як суб’єкт, поступово зникне. Історична  епоха в житті людства  заміниться на постіндивідну і  обертатиметься навколо Людини без «лукавого розтину статі»

Онтологізована   форма  суспільства

Розум   Людини  досі осідланий  брехнею, начебто межі  тілесності Людини закінчуються біологічним «дискретним індивідом». Ця неправда складає  константу  світової системи  знань про Людину, визначає духовну основу, на якій формуються  соціологеми. На «мертвому» (дискретному)  індивіді   відбулося  конструювання соціального світу.

Саме через це наша цивілізація  фатально турбулентна і вимагає  радикальної реконструкції  її дискретно-індивідної  форми  суспільства. Базоване на «розриві статі» суспільство  виражає  «життя мертв’яків», механічну  сукупність «дискретних індивідів». Дискретна особа,  справедливо зазначав  Григорій Нісський, «не може бути втіленням ідеї людства, справжнім відтворенням образу триєдиного Бога», а  Микола Бердяєв у книзі  «Эрос и личность»  пише: «Тільки та соціальна теорія здатна  вивести людину з трагічної  дороги, яка  буде  базуватися  на розкритті  таїни статі, подоланні статевого роз’єднання світу, бо саме зі статтю і любов’ю пов’язана таємниця розриву в світі, таємниця індивідуальності і безсмертя».

Суспільний процес, хоч і втаємничено, але  повільно наближається до єдинолюдства, стверджуючись гуманітарно  як необ’єктивована  форма суспільства, що спирається  на онтологічну цілісність  тілесності Людини, тобто  індивідуалізацію  Всеєдності. Цей непомітний процес якраз і здійснить демонтаж неонтологізованої  держави як «житла мертв’яків», «збіговища об’єктивованих «его» (суб’єктів)».

Пізнана мною таїна  необ’єктивованої суті Людини відкриває політикам очі на онтологічні   корені  процесів становлення людства як світового единого цілого. Проектно-світоглядною документацією будівництва постіндивідної  цивілізації  є Тригнозис.  Політики  повинні  усвідомити, що   свободу Людині  не може забезпечити ніякий тип  держави, включно з державою ліберального, демократичного  устрою.

Демократія як форма державності  в системі суспільної об’єктивації, за справедливим висловом  римського історика  Полібія, є «часом розтління і занепаду,  за яким наступає  загибель цивілізації». Не іншої думки  Бердяєв. У книзі «О назначении человека»  він констатує: «Демократія і є … форма суспільного ладу, що найбільше  відповідає гріховній людській природі і дає їй  можливість найбільше себе проявити»

Парадигма ЛГБТ

Об’єктиваціоністичне розуміння сутності статі призводить до багатьох конфліктних проявів у сфері суспільної моралі. Маю на увазі гоніння на представників так званої «сексуальної меншості». Сотні тисяч геїв, лесбіянок, андрогінів і трансгендерів знищила інквізиція, більше 200 тисяч їх загинуло в нацистських таборах смерті…

Треба всім нам  знати, що стать – це інверсійна триполярність речовинної тілесності Людини. Саме інверсійність полярностей  як закономірний процес  зумовлює  в структурі  суспільства  наявність  індивідів різних форм і ступенів  полярного  прояву  – чоловіків, жінок, андрогінів, трансгендерів,   інтерсексів…  Вся поляризована  структура суспільства є єдинородною, єдиносуттєвою, незлитною і нероздільною, а отже любов полярно однотипних  індивідів між собою (геїв, лесбіянок…) онтологічно закономірна, екзістенціально зумовлена  природою тілесності Необ’єктивованої Людини. Вона не є вираженням надуманої Платоном «спраги  цілісності  на шляху подолання   розриву  андрогіна»  (відновленням, ніби-то, якоїсь «бінарної повноти людської природи»).

Нетрадиційна  орієнтація  в любові  корениться в космогонічній суті статі як виразника  триполярності речовинної тілесності Необ’єктивованої  Людини. Ось чому зусилля  ЛГБТ-людства боротися проти  гомофобської моралі лише  мітингами, парадами, демонстраціями, художніми  фестивалями  та іншими об’єктиваційними заходами не вирішать його проблем. Необхідні зміни в розумінні суті  Людини, будівництво постіндивідної  цивілізації, перехід на онтологізовану форму суспільства і відповідно нову мораль.  Гомофобія і лесбофобія зникнуть із торжеством Істини про Необ’єктивовану Людину.

Безсмертя Людини

Смерть   перебуває  під знаком об’єктивації. Вона сценаризована суб’єктом, має умовно-легітимний статус і співвідноситься з об’єктивованою “людиною”-дискретним індивідом, яка сама по собі, за визначенням Христоса, є “мертв’яком”. Смерть  пропадає безвісно  при  відновленні  цілісності Людини (подоланні «лукавого розтину статі»). Істинна, тобто Необ’єктивована Людина, безсмертна.

Секрет її безсмертя полягає в тім, що ні душа індивіда (полярне “его”), ні його  субстанціональна тілесність на цвинтар у домовині не виносяться. “Его” індивіда-полярності Необ’єктивованої Людини невідривно перебуває в еготриплеті ТриЕ(е)го під егідою закону необхідності періодичного речовинно-тілесного оновлення. Сказати можна і так: за похоронами тіла індивіда ховається космогонічна метаморфоза – відродження тілесності его-полярності на основі речовинно-генетичного коду і субстанціонально-інформаційного егокоду  екзистенціала ТриЕ(е)го.

Безсмертя Людини поясню ще і так: при суб’єкт-об’єктному сприйнятті подій вони сприймаються поза функціональністю цілісного Універсуму – Необ’єктивованої Людини і видаються нам окремішними, дискретними, закінченими явищами, тобто ці події не розкриваються в онтологічній єдності зі всезагальним буттям, їх справжній смисл викривляється.

Наприклад, «народження дитини» в необ’єктивізованому поданні зовсім не означає, що народилася цілісна Людина, а свідчить лише про тілесне оновлення-відродження полярності триполярного Одного та про внутрішньо-функціональний статус цієї події як такої, що причетна до життя Необ’єктивованої Людини. Але, перебуваючи в полоні об’єктивованого розуміння «народження дитини», ця подія    сприймається нами  як «початок»  життя   «людини» –  дискретного  індивіда, хоч  такої  «людини» онтологічно не існує. Те  саме стосується і феномену «смерть».

В об’єктивованому сприйнятті «смерть» здається «кінцем життя» тієї ж онтологічно неіснуючої «людини» – дискретного індивіда. Отже, щоб повірити у безсмертя, треба знати  істинну суть Людини, а не гіпнотизуватись  інформаційним фальсифікатом, який підносять нам чуттєвість і об’єктивація. «Народження» і «смерть» не є ані «початком», ані «кінцем» життя індивіда-полярності  істинної (Необ’єктивованої)  Людини.

Безсмертя  зобов’язує нас  тримати  в моральній чистоті своє  “я”. При цьому усвідомлювати, що, окрім власного «я», в кожному з нас перебувають індивідні “его” всіх народів світу всіх часів. Вони складають розгалуженість єдиного егофонду Необ’єктивованої Людини. При МОР’і (“множинному особистісному розладі”, коли індивід  протягом життя може проявлятися в якості багатьох різних “его-суб’єктів”), раптовому  опануванні древніми мовами, сновидіннях, шизофренічному процесі, трансперсональних переживаннях… ці “его” “оживають”, перевтілюються, можуть  розмовляти  будь-якою іноземною мовою і в цьому запорука незнищенності мов  (докладніше:. Харченко П. А. ТриЕго. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.)

Переінакшення егофонду

Концептуальні основи технологій  переінакшення егофонду  закладені в природі  тілесності  самої Людини.  Актуальною стане технологія очищення егофонду  від  злочинної суб’єктивності “его” неронів, тамерланів, грозних, гітлерів…, чи, скажімо, технологія розкриття злочину вбивці, коли роль свідка буде виконувати “его” жертви.  Багатоегональність і вічність життя Людини дозволяє опрацювати і технологію повернення (“переселення”) “потойбічних” душ (“его”) в “земне посейбіччя”.

Мова йде про прискорене оновлення-відродження речовинного отілеснення видатних «потойбічних» «его». У недалекому майбутньому такі технології – справа егоінженерії і егогенетики. Потрібна Велика фільтрація духовності Людини, переінакшення її егофонду через еготрансформацію. Людину постісторичної епохи будуть сповнювати ідеали космогонічного її призначення. Вона не буде спокушатися земними гріховодними  устремліннями – славою, розгульним сексом, багатством

 Екзистенціальні рамки мирного життя  

Об’єктивація складає основу всього сучасного світобачення. Вона  визначила і головну рису соціального світу  –  механічний принцип «боротьби   протилежностей».  Ця  філософська дихотомічна  неправда  стала джерелом зла,  детермінатором усіх страждань Людини.

Панування об’єктивованої ідеології над суспільством – це те страхіття,  що періодично зумовлює  фізичне  знищення  цивілізацій. Людство постійно перебуває в стані агресивності, ворогування.

Маємо  прецедент, коли ні  торжество грошей, ні  виборчі  бюлетені, ні воля натовпу  і  політиків  не в змозі зупинити  кривавий хід історії. Кров обагрянила всі цивілізаційні цінності. Ворогують  між собою партії, держави,  народи, роз’єднані економічними союзами, стратегічним партнерством, військовими блоками. Лютує ненависть між суб’єктами  різних  національних, релігійних і економічних  ідеологій, процвітає гомофобія, стає нормою тероризм і  аномія суспільства,  при якій  для її  членів втрачається  значимість моральних та  соціальних законів і настанов.  А на цьому  фоні… Норвезький Нобелівський комітет, ось уже більше ста років, роздає  премію Миру. За це століття  відбулося безліч  локальних війн, дві світових,  дозріває третя …

Щоб ствердити  мирне існування Людства, треба прислухатись до мудрих  слів  Василія Великого: «У людей не було б ні чвар,  ні війн,  якби  гріх не розрізав  ества на  дискретне «чоловіче» і «жіноче».

Необхідно втрутитися в антропологічну  проблематику, вийти з омани «лукавого розтину статі». Причинно війни зумовлюються світоглядною мотивацією. Світоглядним забезпеченням миру повинна стати  істинна  сутність самої  Людини (її онтологічна  цілісність, необ’єктивованість), яка і є  екзистенціальною  рамкою  мирного життя.

 Завдання ООН

Тригнозисний світогляд, сподіваюсь, розширить горизонт мислення політикам і виявиться  затребуваним сучасністю,  стане  дороговказом  для державних діячів – як уберегти цивілізацію від фізичної загибелі і  вибудувати  справедливу постіндивідну  архітектуру соціального  життя.

Прикро говорити,  що в наш тривожний час титуловані провідники духу (зокрема, філософи) мовчать – набрали в рот води,  не шукають гуманітарну  формулу  порятунку  цивілізації від  фізичної загибелі.

Я звертаюся  і до «властителів світу цього» – державних  діячів та мільярдерів із відозвою перестати гратися в «об’єктиваціоністичну рулетку» на інформаційному полі  соціальних проблем людства. Треба втрутитись в антропологічну проблематику, вивести  людство з полону об’єктивації,  міжусобиць, протистоянь.  Займіться, панове, пошуком політичного рішенння переходу людства до   постіндивідної цивілізації, співзвучної необ’єктивованій природі Людини та індивідуалізації  Всеєдності.

Необхідно  скликати  спеціальну сесію ООН для прийняття Конституції  Людини  без «лукавого розтину статі» (Людини єдиного людства), реформувати так звану приналежність індивіда до тієї чи іншої статі,  озадачити ООН роботою з переінакшення суспільних відносин  у напрямі відходу суспільства від дискретно-індивідної  форми. Духовність Людини треба наповнювати смислами необ’єктивованого змісту.

У питанні розуміння суті Людини більше не можна залишатися на позиціях  атомістичних уявлень минулих століть, перебувати в полоні  об’єктиваціоністичної концепції «людини-атома» («людини-дискретного індивіда»). Духовний арсенал атомістичної антропології, що нині  світоглядно  обслуговує  цивілізацію,  вичерпався.

Людина повинна воскреснути  після  свого довгого  об’єктиваціоністичного   омертвіння.  Якщо  не  сучасні політики, то після них  прийдуть  глибокомислячі державні діячі, котрі  задіють Тригнозисний ренесанс антропології, скористаються  Необ’єктивованим  світоглядом для наведення  моральної  чистоти в  людському  эгодомі  і  збудують  космогонічну за своєю сутністю цивілізацію.

Петро ХАРЧЕНКО

Першу частину матеріалу “Нарис тригнозисного світогляду” читайте тут

• Доктор філософії Петро Харченко створив Тригнозисний світогляд і знайомить з ним читачів

–

Сообщение Навести моральну чистоту в людському  егодомі, збудувати космогонічну цивілізацію появились сначала на Український репортер.

Петро Харченко запропонував “Українському репортеру” матеріал про Тригнозисний світогляд. Можливо, це вчення декому видасться дискусійним, однак ознайомитися з ним, на нашу думку, не завадить бодай тому, що Харченко ламає стереотипи.

Нарис Тригнозисного світогляду

Передмова

У книзі «Людина та її символи» відомий психоаналітик і філософ культури Карл Густав Юнг констатує: «Сучасна людина стоїть перед гірким фактом нездатності великих релігій та різноманітних філософських доктрин породити таку натхненну і захоплюючу ідею, котра принесла б їй заспокоєння – таке необхідне перед лицем небезпек, що загрожують світу».

Справді, цивілізація опинилася у глибокій духовній кризі. Моральні зміни у спадну сторону такі значні, що можуть виявитися непоправно трагічними для долі людства.
Тож я і поставив перед собою завдання змінити ситуацію. Насамперед, вимагалось переступити межу старих методів пошуку Істини, переглянути пізнавальні здобутки про сутність Людини. Наочно було видно, що людство перебуває у світоглядній резервації, ім’я якої «Об’єктивація». Об’єктивація пронизала апоріями всі сфери його буття, поневолила «злою системою речей». Не знаючи своєї істинної (необ’єктивованої) сутності, об’єктивована «людина» постійно перебуває під страхом апокаліпсистичної опозиції – «народження/смерть». Потрібно отямитись, пізнати свою природу і космогонічні смисли життя.

У всі часи бачення Людиною своєї тілесності окреслювалось межами окремого «дискретного індивіда», проте її ніколи не покидало підсвідоме почуття цілісності з усією Світобудовою. Це почуття виразно проявляється при медитації, психоделічних станах тощо. І ось, нарешті, в стінах Української академії оригінальних ідей відкрита Необ’єктивована Людина. Фактично стався світоглядний переворот, оскільки будь-який світогляд постає у вигляді того чи іншого розуміння сутності Людини. Необ’єктивований стан Людини виражає інший модус буття, ніж той, що підносить нам гносеологічний суб’єкт, звужуючи тілесность Людини рамками дискретного біологічного індивіда. До цього відкриття я йшов майже 60 років. Було важко. Надихали рядки поезії Ліни Костенко:

«Криши, ламай, трощи стереотипи!
Вони кричать, пручаються, – ламай!
Хоч давня звичка з профілем Ксантиппи
благає, плаче, просить: «Не займай!»
Відкинь її в м’яку дрімоту спалень.
Вони тобі нелюба. Ти болиш.
Гори. Щезай в пожежах самоспалень,
в гірких руїнах власних попелищ!»…

Я переконався, що суб’єкт-об’єктна форма пізнання є найнижчою сходинкою гносеологічної рефлексіі, якою, кажучи з іронією, скоро володітимуть і мавпи. При відкритті Необ’єктивованої Людини, спершу, важливо було відсторонити від гносеологічного єдиновладдя об’єктивізатора буття – суб’єкта, вийти за межі класичних принципів розуму (формально-логічних законів) і пізнавати Людину, як говорив М. Бердяєв, «в Людині і через Людину».

Таке пізнання істини пощастило здійснити завдяки принципу онтологічної троїстості. Цей гносеологічний шлях забезпечив рух мислення за логікою необ’єктивованого (цілісного) буття і, фактично, видався вербальним Одкровенням Людини в інформаційно-троїчному режимі здійсненності. У процесі такого режиму пізнання несподівано розкрився онтологічний зв’язок між триіпостасною природою творчого Начала і триполярністю продуктів його творення. Виявилося, що статі не властивий «лукавий розтин» (так звана «роздільностатевість»), як це вважалося раніше. Вона оприсутнилася інверсійною універсалією-триполярністю всекосмічної речовини в її цілісності, чим засвідчилась однотілесність «я» і «ти». Розкрилася і таїна Тринітарного архетипу, “свято приховуючого свою сутність багато тисячоліть, залишаючись Божественним символом порятункової єдності людства”. До мого дослідження Свята Трійця вважалась постійною і незмінною, а, насправді, як виявилося, іпостасі Трійці взаємоперетворюються, переходять одна в кожну, залишаючись при цьому «незлитними і нероздільними».

З‘ясування онтологічного зв’язку триіпостасності і триполярності привело до вирішення центральної колізії духу і буття – колізії Необ’єктивованого і Об’єктивованого (неперервного Єдиного і дискретного Многого), що, по суті, предстало як відкриття екзистенціально єдинотроїчної Необ’єктивованої Людини.

Поневолення Людини об’єктивацією. “Втрата” надіндивідного статусу

Надіндивідність тілесності Людини визнавалась багатьма течіями древньої думки. Стверджувалось, що початково вся Світобудова була наділена антропоморфними властивостями, тобто представляла собою Велику первісну Людину (Першолюдину), у якій індивід був повністю розчинений. Майже у всіх народів древності існувало вчення про Першолюдину (називалася вона по-різному: «Пань-гу», «Гайомарт», «Фраваші», «Адам», «Пуруша» тощо). Стверджувалося, що Першолюдина розчленувалася, з неї утворилися всі елементи зовнішнього світу, але, з часом, вона знову набуде цілісності, вийде зі стану дискретного множинного розпаду і тоді зовнішній світ знову розчиниться в ній, орієнтація індивідного «я» на зовнішній світ зникне, індивідне «я» зіллється з космічним «Я» Першолюдини.

Чи дійсно Першолюдина зникла? Ні, вона не зникала, а відбулася її об’єктивація суб’єктом. Перехід Людини зі стану неперервного Єдиного в стан дискретного Многого є ілюзорним. Він стався, підкреслюю, з появою об’єктивізатора буття – суб’єкта. Що ж таке об’єктивація? Об’єктивація – це перетворення онтологічно неперервного в ілюзорно-дискретне, в самостійну сутність, утілену в предметних формах, образах і т. п. Об’єктивація складає фундамент всіх існуючих нині світоглядів людства і в цьому їх недолік. Це добре розумів Микола Бердяєв. У книзі «Опыт эсхатологической метафизики. Творчество и объективация» він назвав об’єктивоване буття неістинним, «озовнішненим»: «Об’єктивоване буття не є вже істинне буття, воно препароване суб’єктом для цілей пізнання»; «Людина пізнає, як зовнішньо дану їй реальність, те, що породжене суб’єктом»; «Об’єктивований світ, який називають «об’єктивним», є світом розпаду і відчуження і разом з цим – світ примусово об’єднаний, скутий і детермінований, світ соціалізований, світ «загального»; «Потрібно остаточно відмовитись від застосування до істини прикметника «об’єктивне». Словом, об’єктивація омертвляє реальність, перетворює її в мертвяка – об’єкт. Як говорить Євангеліє від Хоми, «той, хто таким шляхом пізнав світ, знайшов труп».

Справді, в розумінні власної суті, Людина заведена в оману об’єктивацією. Обмеження її тілесності рамками тіла дискретного (об’єктивованого) біоіндивіда – трагічна помилка розуму на основі суб’єкт-об’єктного способу світопізнання. Людини в образі дискретного індивіда онтологічно не існує.

Людство постійно шукало світоглядне забезпечення свого життя. Згадаймо, “Путь Будди”, “Путь Дзен,” “Путь Шиви”, “Путь Христоса”, “Путь комунізму…, однак і дотепер перебуває під владою зла, зазнає всіляких страждань. Це тому так відбувається, що духовні провідники людства – Будда, Лао-Цзи, Заратустра, Магомет, Платон, Маркс… не знали істинної (необ’єктивованої) суті Людини, а тому одягнули на цивілізацію навиворіт (об’єктивовано) світоглядну сорочку. Вони думали, що «дискретний індивід» є справжньою Людиною. Але, ще раз наголошую, такої «людини» онтологічно не існує. Онтологічно дискретний індивід – фікція, продукт «розриву» суб’єктом триполярної тілесності Необ’єктивованої Людини. Дискретних (об’єктивованих) одиниць буття в онтологічному відношенні нема. В об’єктивації, як справедливо зазначив Бердяєв, “людина зникає, перетворюється у фікцію, суб’єкт-об’єкт, який уособлює світову непристойність і рабство”. На жаль, об’єктивована “людина-дискретний індивід” і понині залишається константою в світовій системі знань, є головною ознакою суспільства.

Необ’єктивована Людина. Деоб’єктивація статі. Однотілесність “я” і “ти”. Індивідуалізація Всеєдності

Питання про дійсний статус індивіда в життєвому континуумі Космосу (лат.continuum – означає «неперервність»), або іншими словами проблема онтологічної єдності індивіда з усією Світобудовою, її індивідуалізації не ставилася філософами і біологами на розв’язання. Цьому завадило незнання сутності статі. А втім, як зазначив Максим Ісповідник, «починаючи з подолання свого розділення на чоловіче і жіноче начала, людина може з’єднати всі роз’єднання Всесвіту і сягнути Бога як причини всього».

Дійсно, такий шлях «з’єднання Всесвіту» є онтологічно єдиноможливим, він кладе кінець об’єктивації, «світу речей». На жаль, суть статі з давніх давен сприймалась об’єктивізованою. У статі вбачали лише мотиватора морфо-фізіологічної неоднаковості в ознаках дискретних індивідів та виразника сексуальної функції. І ось, лише в наш час, мною здійснена деоб’єктивація статі і, очікуване тисячоліттями відкриття однотілесності «я» і «ти», сталося. Це знаменує переворот у біології, оскільки всі традиційні уявлення про носія життя летять шкереберть. Щоб переконатися в цьому, уважно придивимося до наявної статевої характеристики біологічних видів:

–вид представлений самцем, який, із віком, перетворюється на гермафродита, а гермафродит, із віком, перетворюється на самицю;
–вид представлений самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита, а гермафродит – на самця;
–вид представлений самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита;
–вид представлений самцем, який, із віком, перетворюється на гермафродита;
–вид представлений самицею, гермафродитом і самцем;
–вид представлений самцем і самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита;
–вид представлений самицею та гермафродитом, який, із віком, перетворюється на самця;
–вид представлений самицею та самцем, який, із ві¬ком, перетворюється на гермафродита;
–вид представлений самцем і гермафродитом, який, із віком, перетворюється на самицю;
–вид представлений самцем і самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита, а гермафродит – на самця;
–вид представлений самицею та самцем, який, із віком, перетворюється на гермафродита, а гермафродит – на самицю;
–вид представлений самицею і самцем;
–вид представлений гермафродитом;
–вид представлений двома гермафродитами, в одного спостерігається нахил перетворення на самця, а в другого – на самицю;
–вид представлений самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита, потім гермафродит перетворюється на самця, потім самець перетворюється на гермафродита і, нарешті, гермафродит перетворюється на самицю…

Як бачимо, онтологічно переходи з однієї полярності в другу і третю є переходами в свої три “я”. “Чоловіче”, “жіноче” і “гермафродитне” («андрогінне») оприсутнюють одну троїсту тілесність. Ніякої «роздільностатевості» онтологічно не існує. Дискретно-індивідний статус життя – лише чуттєва видимість, феномен об’єктивації, за ширмою якого ховається надіндивідне триполярне Одне. Об’єктивація викривляє суть триполярності (статі), ілюзорно створює зовнішню видимість її “розриву” на “дискретні” істоти-індивіди, внаслідок чого, повторюю, і з’являється так звана “роздільностатевість”.

Однотілесність “я” і “ти” свідчить, що наші канонізовані уявлення про носія життя помилкові. Якщо необ’єктивований індивід уособлює полярність нерозривного триполярного Одного, то об’єктивований індивід здається нам “геоцентричною дискретною цілісністю життя”, якоюсь специфічною реальністю, відділеною від усього Космосу. Вся іронія цього “здається” в тому, що “дискретний індивід” ніколи і ніде не зароджувався із якоїсь “неживої матерії”, не розвивався, не еволюціонував, бо його онтологічно як дискретної реальності, взагалі, не існує.

На жаль, усі сучасні уявлення про носія життя і в біології, і в соціології носять об’єктиваційний характер, спираються на ідею дискретності. Тож прийшов час змінити ракурс атрибутивного підходу до розуміння суті життя, розвернутися в необ’єктивований світоглядний простір, визнати носієм життя не «дискретного індивіда» і його системи, а екзистенціально єдинотроїчну Необ’єктивовану Людину (Людину без «розтину статі»), тілесність якої всеречовинна, всетваринна, всерослинна і представлена розмаїттям небесних тіл неозорого Космосу і всією наявністю необ’єктивованих біологічних видів (докладніше про це у книзі: Петро Харченко. Предисловие к постистории [К.: “Фенікс”. – 2015. – 396 с.]).

Триіпостасність і триполярність. Субстанціональний і речовинний рівні тілесності Людини

У трактаті «Об устроении человека» Григорій Нісський говорить: «Упорядкування єства нашого є двояким. Одне уподібнене єству Божому, а друге розділене на статі». Проговорене Нісським можна адресувати Космічній Людині (Першолюдині), про яку, як я вже сказав, тлумачать древні перекази, а також вчення про Абсолют (поіменований по-різному: Брахман, Будда, Тримурті, Дао…), що відкрився історією онтологічної думки. Першолюдина-Абсолют часто описується як така, що наділена двома рівнями тілесності троїстої природи – творчим субстанціональним і створеним речовинним. Субстанціональний рівень тілесності не має диференційних ознак, йому властива лише триіпостасність (триєдність). Притаманне іпостасям взаємоперетворення веде до «ущільнення» субстанції і виникнення триполярної речовини. Цей онтологічний зв’язок триіпостасності і триполярності (статі) до часу моїх досліджень залишався нез’ясованим. Древнє світобачення, хоч і «сексуалізувало» Космос, проте перебувало в полоні комплексу «розриву статі», в омані об’єктивації, навколо якої зароджувались провідні типи світоглядів, включно з даосизмом, давньоіндійською філософією і релігією християнського віросповідання.

Суб’єкт

Головне питання будь-якого світогляду – «хто пізнає буття. Вся традиційна і сучасна гносеологія у питанні – «хто пізнає?” – зупинилася на суб’єкті (байдуже, який він – «декартовський», «кантовський гносеологічний», «марксистський колективний», «гуссерлівський дистильований» чи якийсь інший). Суб’єкт тисячоліттями збивав із пантелику філософів. Вони вбачали в ньому сутність Людини. Наведу в цьому відношенні широко розповсюджене визначення поняття «суб’єкт»: «Суб’єкт – пізнавальна і діюча людина-індивід, якій протиставлений об’єкт як окрема інша реальність».

Суб’єктивація і об’єктивація сутності Людини недопустимі. Як вірно зазначав М. Бердяєв, «істина не може бути об’єктивованою». Не можна зводити сутність Людини ні до суб’єкта, ні до об’єкта. У книзі «О назначении человека» Бердяєв вказує, що «гносеологічний суб’єкт не є людина, не є буття, суб’єкт гносеологічний, а не онтологічний».

Сам по собі суб’єкт виник із Триего Необ’єктивованої Людини (докладніше про це в моїй книзі «ТриЕго» [К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.]). Чуттєва рефлексія Необ’єктивованої Людини «розірвала» єдність его-полярностей Триего, наділила їх ілюзією окремішності своєї самості в образі «людини-дискретного індивіда» («я» – це не «ти»). Тому важливо не ототожнювати істинну сутність Людини з тим, чим ми себе вважаємо (дискретним індивідом-суб’єктом) і явно відчуваємо, як реально існуюче.

Цивілізація з Тригнозисним світоглядом. Зміна парадигми мислення

Інтеграційні процеси у взаємовідносинах народів набувають обертів. Стверджується принцип єдності всесвітньої історії з поступовим злиттям (об’єднанням) державних утворень. Виникла світова економіка і політика. Людство починає усвідомлювати себе єдиним цілим. На фоні цих процесів соціуму необхідне світоглядне забезпечення життя, базоване на розкритті необ’єктивованої сутності Людини.

Історія появи світоглядів показує, що їх творення здійснювалось на об’єктиваційній основі (провідну роль у цьому дійстві зіграли древні китайці, індуси, євреї, греки, новітні німці). Та годі вже людству жити в об’єктивованих тенетах цих світоглядів, у полоні брехні про сутність Людини. Один із авторів методологічних настанов філософської антропології Макс Шелер слушно сказав, що всі центральні питання філософії можна звести до одного – «що є людина?».

Відповіді на це запитання філософія не дала. Через суб’єкт-об’єктного образу мислення, філософи не вирішили центральної колізії духу і буття – колізії Об’єктивованого і Необ’єктивованого, не відкрили Людини, не подолали протиріччя між об’єктним і суб’єктним. Вони погрузли в пусті «філософські» балачки про мертве (об’єктивізоване) буття і в питанні тілесності Людини застопорилися на онтологічно неіснуючому «дискретному індивіді». Тож запитується: яка ціна всьому філософському осмисленню людських проблем, якщо істинна сутність Людини залишалася невідомою? Очевидно, що прийшов час облишити напрацьовані метафізичні оповіді про світ. Вони більше не освітлюють майбутнього. Потрібна кардинальна руйнація основ традиційної філософії, оскільки, як виявляється, Істина лежить за межами філософського об’єктиваціоністичного розуму.

Микола Бердяєв провіщав настання нової епохи духу і пов’язував її з «розкриттям світу по ту сторону розпаду на суб’єкт і об’єкт, із подоланням відчуження та об’єктивації не тільки в мислі, але і в житті». Він пророкував прихід нового Одкровення як «релігії Троїчності», вільної від об’єктивації і базованій на розкритті онтологіі статі: «Зі статтю, можливо, пов’язане виникнення феноменального світу, і тут є точка, у якій вирішується доля світу і людини. Преображення світу є, насамперед, подолання падшої статі»; «Доки залишається розрив статі – нема ще індивідуальності, нема цілісної людини, однак подолання статі є її ствердження, а не заперечення… Треба ствердити стать до кінцевого її подолання, до зникнення статей, до з’єднання в єдиний дух і єдину плоть. І тоді свідомість перейде в зверхсвідомість, і світ розкриється по той бік розпаду на суб’єкт і об’єкт».

Бердяєв, як і ранні богослови, говорив про пришестя «нової людини», що уособить однотілесність “я” і “ти” і про яку втаємничено проговорено словами Христоса: “Люби ближнього твого як самого себе”; “Все є одне”. На жаль, ця підказка Христоса про істинну природу тілесності Людини не могла бути зрозумілою в об’єктивованому світовому середовищі. Для її осягнення вимагалось «відкласти дотеперішній образ життя ветхої людини, стліваючої в спокусливый хоті» й «обновитись розумом», «втілитись у нову людину, створену за Богом в праведності і святості істини»: «Не кажіть неправди один на одного, якщо скинули з себе людину стародавню з її вчинками, та зодягнулися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її, де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, – але все та в усьому Христос!» (Кол. 3:9-11). “Ветха людина” – це «людина», розумово потьмарена об’єктивацією, що не здолала «лукавого розтину статі», а «нова людина» – це оновлена пізнанням Людина без «лукавого розтину статі» («Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, – бо всі ви один у Христі Ісусі!» [Гал. 3:28]). Висловлюючись інакше, передбачувана «нова людина» – це троїста без «лукавого розтину статі» Людина, що повинна була відкритися оновленим пізнанням.

Настання нового пізнання пов’язувалося ранніми богословами, ще раз це треба підкреслити, зі зміною уявлень про суть статі, з подоланням об’єктивації. «Знищення лукавого розтину статі, – зазначав Василь Великий, – шлях повернення до того пізнання, яке благодать поновлює і оновлює в людині відродженій».

Потребою знищення «лукавого розтину статі» і «приведенням людей у єдність між собою і зі Спасителем» Святе Письмо фактично провістило появу Тригнозису, покликаного відлучити об’єктивацію від Істини та покласти «кінець старому світу речей», об’єктивованому світовідчуттю і світорозумінню.

Тригнозис як теорія пізнання визнає три сходинки саморозкриття Людини: первинне невербальне Одкровення Людини; суб’єкт-об’єктне пізнання, в основі якого лежить атомістика; вербальне Одкровення Людини. Перша сходинка самопізнання Людини – первинне невербальне Одкровення – це досуб’ктове розкриття Необ’єктивованою Людиною своєї тілесності через релігійний процес. Сам по собі феномен Одкровення зумовлений наявністю в тілесності Необ’єктивованої Людини інформаційного екзистенціалу – онтологічної Троїстості. На субстанціональному рівні тілесності Людини ця троїстість набуває статус «мовчазного» ТриЕго, а на речовинному – статус вербального Триего. (детальніше: Харченко П. А. ТриЕго. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.).

Друга сходинка самопізнання Людини – суб’єкт-об’єктне (об’єктиваційне) пізнання – виникає після породження субстанцією речовини і Триего, на грунті «розриву» якого виникає суб’єкт і засоби об’єктивації. Саме на цій сходинці саморозкриття, Людина зазнає об’єктиваційного викривлення своєї суті. Вона усвідомлює себе суб’єкт-об’єктом, «залишає» статус недискретного Єдиного (статус Першолюдини), «розчленовується» на елементи Світобудови, оприсутнює себе «дискретним біоіндивідом», «часткою» світового дискретного Многого.

Панівною у пізнанні стає атомістика. Вона появляється як наслідок об’єктивації («розриву») триполярної тілесності Людини. Статус «першоатома» отримує «людина» в образі «дискретного індивіда». А втім онтологічно «атомів» не існує. Дискретність – центральний принцип атомістики, названий Гегелем «принципом превеликої зовнішності». Не дивлячись на опозицію до атомістики, її тріумф зафіксований досягненнями цивілізації.

Відомий критик атомістики Микола Страхов у праці «Мир как целое» писав: «Нема ніякого сумніву… в тім, що і в майбутні часи атомістика буде процвітати і знаходити послідовників. Все це відбувається через те, що атомістика є необхідною сходинкою, через яку проходить людське мислення, у ній знайшли своє вираження, в певній мірі, істотні незнищенні вимоги мислення». Можна погодитись і з думкою Страхова про важливу роль атомістики в майбутньому, але це вже буде інща атомістика. Сьогодні треба говорити про необ’єктиваційну «атомістику» як про триплетну організацію речовини на рівні її всезагальної цілісності.

Якраз полярно-триплетна впорядкованість речовини пояснює корисність старої атомістики при освоєнні об’єктивованого світу. Із часом фізика свої уявлення про природу речовини «узаконить» не формулами, а методологією і логікою Тригнозисного світорозуміння, прийняттям аксіоми триплетної організації речовини. Вона облишить свої безуспішні спроби знайти «кінцевий абсолютний елементарний об’єкт матерії», остаточно переконається, що вся речовина триплетно єдина, онтологічно троїста – від зарядової троїстості «елементарних фізичних часток», троїстого статусу «математичної одиниці», триплетності «біологічного коду» – до необ’ктивованого триіпостасно-триполярного світового «Всього», уособленого Необ’єктивованою Людиною, яка вміщує в собі «першу» і «останню» «елементарну частку матерії» – полярного індивіда, а цей останній, у свою чергу, онтологічно вміщує в собі те «Все», що називається «Необ’єктивованою Людиною».

Третя сходинка самопізнання Необ’ктивованої Людини представлена вербальним Одкровенням (Тригнозисом). Людина саморозкривається словесними засобами, керуючись принципом онтологічної Троїстості своєї тілесності («пізнання в Людині і через Людину»).

Тригнозис засвідчує, що свідомості як самостійної інформаційної реальності не існує і бути не може. Має місце не «свідомість», а Одкровення (саморозкриття) Необ’єктивованої Людини опосередковане через інформаційний егокомплекс ТриЕ(е)го і суб’єкт. У книзі «Откровение Человека без «лукавого сечения пола» мною показано, що даний егокомплекс зберігає (кодує) всю інформацію, віртуальне відтворення якої наочно проявляється в трансперсональних переживаннях при психоделічних сеансах.

Тригнозисна онтологія повертає єдність людському роду, оголошує вирок об’єктивованій формі суспільства як неонтологізованій, усуває з космогонічної арени об’єктивовану “людину» – дискретного індивіда-суб’єкта, переводить Людину в інший світоглядний простір, змінює символи позначення, якими релігія і філософія фальшиво «узаконили» її межі тілесності рамками «дискретного індивіда». Словом, на класичну (об’єктиваціоністичну) парадигму мислення з її віртуальними «суб’єктом» і «дискретним індивідом» чекає кінець. Пробудження розуму неминуче. Нова ера в гносеології на підході… і людству нікуди буде дітися – як прийняти Одкровення Троїчності, жити по-тригнозисному («по-українському») за необ’єктивованим сценарієм, без поневолення «злою системою речей».

Петро ХАРЧЕНКО

ПРО АВТОРА

Петро Андрійович Харченко – доктор філософії Християнського університету економічних та гуманітарних знань, кандидат біологічних наук (1967), член Національної спілки письменників України (1994).

Народився 25 червня 1939 року в селі Хмелів Роменського району, що на Сумщині. Закінчив Хмелівську середню школу, Українську академію сільськогосподарських наук та аспірантуру при кафедрі генетики цієї ж Академії. У радянський час за світоглядні переконання перебував у статусі “зайвої людини” в суспільстві. Критика російського шовінізму, дарвінізму і марксизму обійшлася Петрові Харченку недопуском до захисту докторської дисертації з біології (1981), безробіттям, розпадом сім’ї.

Чудом уникнув запроторення в психоневрологічний диспансер… У різні часи працював: викладачем медінституту, науковим працівником НДІ, двірником, головним консультантом Адміністрації  Президента України і Верховної Ради України, редактором журналів.

Він – співзасновник політичної партії “Українська партія “Єдність”, Міжнародного Конвенту тринітарних знань, Української академії оригінальних ідей.  Є автором поетичних книг – “Триєдине”, “Тришлях”; збірника пісень “Тройзілля”; книги “Дзеркало для Леоніда Кравчука”; багатьох публіцистичних статей.

Петро Харченко – лауреат ХІІІ фестивалю сучасної української естрадної пісні. Написав близько сотні пісенних текстів, музику до яких   створили Олександр Білаш, Володимир Верменич, Віталій Кирейко, Володимир Конощенко, Василь Манько, Людмила Левітова, Олександр Яворик та інші композитори.

Пісні Петра Харченка виконували: Алла Кудлай, Костянтин Огнєвой, Тарас Конощенко, Фемій Мустафаєв, тріо “Либідь”, тріо Українського радіо та інші виконавці.

Петро Харченко – носій універсальних знань, автор численних наукових публікацій у галузі сільського господарства, мовознавства, біології, медицини, фізики, математики, соціології, релігії, філософії тощо.

Головним здобутком  свого творчого життя називає створений ним Необ’єктивований (Тригнозисний) світогляд,  викладений на сторінках  десяти   книг: Антиномия индивида и триединства. – К.: “Агропром”. – 1986. – 812с.; Від індивіда до Боголюдини. – К.: “УАОІ”. – 1993. –134 с.; Тригнозис. – К.: “Аграрна наука”. – 1998. – 400 с.; Тризуб – символ світогляду українців. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 184 с.; ТриЕго. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.; Друге Пришестя. – К.: “Фенікс”. – 2012. – 264 с.; Необ’єктивована Людина. – К.: “Фенікс”.  – 2013. – 248 с.; Тригнозис –  путь к мироспасению. –  К.:”Фенікс”. – 2015. – 148 с.; Предисловие к постистории”. –  К.: “Фенікс”. –  2015. –  396 с.; Откровение Человека без “лукавого сечения пола”. – Каменец-Подольский: “Друкарня Рута”. – 2018. – 376 с.

Сообщение Доктор філософії Петро Харченко створив Тригнозисний світогляд і знайомить з ним читачів появились сначала на Український репортер.