Таку думку висловила директорка Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України Елла Лібанова в інтервʼю ВВС.

За словами демографині, цим ризиком “не можна не нехтувати”.

“Якщо ми не повернемо жінок, чоловіки поїдуть. Тобто тут треба намагатися повернути якомога більше людей з-за кордону з тим, щоб і зокрема, зменшити новий відплив звідси. Якщо буде нормально оплачувана робота, якщо припиняться бомбардування, відключення світла, тепла, води – бажання поїхати буде менше”, – переконана експертка.

Демографиня також зауважила, що шанс повернути 17-річних хлопців, які легально виїхали, в України ще є. Але тут знову постає питання того, коли та як закінчиться війна.

До слова, Лібанова звернула увагу на те, що немає сплесків еміграції через блекаути.

“Повірте, я слідкую за цим дуже уважно. Переважна частина тих, хто виїхав, вони виїхали в перші місяці війни 2022 року”, – додала директорка інституту демографії.

Нагадаємо, заслужена лікарка України Ольга Богомолець заявила, що українська нація може зникнути через 180 років, якщо демографічна ситуація залишиться незмінною.

Сообщение Яка небезпека чекає на Україну після скасування військового стану? Тривожні прогнози демографів появились сначала на Український репортер.

Ці дані не включають осіб, які тимчасово перебувають у Польщі на основі безвізу або на підставі віз. Вони також не включають тих, у кого дозволи на тимчасове проживання, термін дії яких тимчасово продовжений через введення стану епідемії, повідомляє Польське радіо.

В Польщі поселяються громадяни України, в основному молоді люди віком до 40 років, які емігрують через роботу. Вони приїжджають сюди здебільшого на короткий термін на основі безвізового режиму або на підставі віз.

«Однак дедалі більше із них хочуть залишатися в країні на триваліший період. Про це свідчить зростаюча кількість заяв на отримання дозволу на проживання та група людей, які вже мають такі документи», — сказав речник Управління у справах іноземців Якуб Дудзяк.

Він додав, що приблизно 80 відсотків громадян України мають дозвіл на тимчасове проживання, який може діяти максимум три роки. «Переважна більшість із них видаються у зв’язку з прийняттям на роботу — це приблизно 73 відсотки випадків. Наступними найпоширенішими цілями перебування в Польщі є сімейні питання — приблизно 12 відсотків та освіта — приблизно 5 відсотків», — повідомив представник Управління у справах іноземців.

Громадяни України зосереджені у воєводствах із великими містами. Найпопулярнішими воєводствами є: Мазовєцьке — 52 тисячі людей, Малопольське — 31 тисяча, і Великопольське — 29 тисяч.

За даними Управління, з понад 250 тисяч громадян України з дійсними картами перебування, приблизно 61 відсоток — це люди у віці 18 – 40 років. Діти та підлітки віком до 18 років становлять приблизно 12%, а люди за 40 років — приблизно 27%.

Сообщение Понад 250 тисяч українців одержали посвідки на проживання у Польщі появились сначала на Український репортер.

Про це свідчить опитування Київського міжнародного інституту соціології.

Якщо у квітні про готовність поїхати з України до США або ЄС заявили 27,1% респондентів, то у жовтні таких стало 27,9%.

Формулювання питання щодо переїзду в ЄС здається трохи дивним, бо в цій співдружності велика кількість країн, і рівень їхнього добробуту також різний — переїхати, наприклад, до Румунії та Данії не одне й те саме.

До Росії в разі отримання громадянства готові їхати 5,8%. Ще одна цікава річ, що в опитування КМІС додав третій варіант, він також стосується переїзду до північного сусіда. Питання звучить так: чи готові ви переїхати до Росії, якщо вам дадуть громадянство і зверху 100 тисяч доларів? У такому випадку охочих переїхати стало 10,3%.

Запитували респондентів і про зовнішньополітичні орієнтири. Так, 49% українців виступають за вступ до ЄС і НАТО, 27% підтримують нейтральний статус, а 13,8% — хочуть до Євразійського союзу на чолі з РФ.

Як повідомляє Liga.net, замовниками опитування можуть бути люди, близькі до ОПЗЖ і Медведчука.

Опитування КМІС проводилося з 17 по 24 жовтня 2020 року методом телефонного інтерв’ю (CATI) лише на підконтрольній уряду території. У ньому взяли участь 1502 респонденти віком від 18 років.

Статистична похибка вибірки (з ймовірністю 0,95 і без врахуванням дизайн-ефекту) не перевищує: 2.6% для показників близьких до 50%, 2.2% — для показників близьких до 25%, 1.7% — для показників близьких до 10%, 1.1% — для показників близьких до 5%.

Сообщение Майже третина українців готова переїхати до Європи і США появились сначала на Український репортер.

Канада – країна емігрантів. Українці це знають… Минулого року її населення перевалило за 37 мільйонів. Це небагато для такої величезної країни. Так, у Каліфорнії мешкають на 1,5 мільйона більше людей.

Щорічний приріст становить приблизно 400 тисяч, або трохи більше 1% населення. При цьому самі канадки не дуже-то хочуть народжувати, і 250 тисяч зростання населення припадає на нових іммігрантів. Це високий рівень. Наприклад, у США, населення яких вдесятеро більше, протягом року прибуває близько 900 тисяч шукачів кращого життя, що значно менше у відсотковому відношенні.

Департамент статистики передбачає, що за таких темпів уже з 2031 року половина всіх працюючих Канади буде складатися з людей, народжених за морем. А мій син, монреальський адвокат, який займається саме імміграційними справами, каже, що робочих рук вже не вистачає, але вимоги до тих, хто хоче дiстатися сюди з робочою візою, досить високі, і це гальмує поповнення ринку праці. Через що, зокрема, й економіка зростає повільно.

Звичайно, всі знають про велику українську діаспору в степових західних провінціях, у Манітобі, Саскачевані й Альберті, але й у Монреалі вистачає нашого брата. Більшість емігрантів живуть у Кот-Сен-Люк (Côte Saint-Luc, Схил святого Луки) – одній із демократичних примх Монреаля. Територіально це район великого міста, оточений його районами, але адміністративно він не входить до Монреаля. Це анклав у складі мегаполісу. У 2002-2006 роках він тимчасово втратив цей статус, але мешканці повстали, провели референдум і переважною більшістю домоглися повернення самостійності!

Що ж за вільний такий народ мешкає у цьому анклаві? Чому він не дуже поспiшає розчинятися в загальній франкофоннiй масі? Тому що 40% населення в ньому – євреї, 13,4% – росіяни, 10,1% – поляки, 7,6% – марокканці, 6,3% – румуни, 4,2% – італійці. Далі йдуть угорці, філіппінці, а ось корінних канадців зовсім небагато. А оскільки більшість євреїв там – російськомовні, причому багато хто з них з України, то місто є якоюсь подобою нью-йоркського Брайтон-Біч, такою собі маленькою Літтл Одесою.

Сусідить він із прекрасним районом з характерною назвою Кот-де-Неж (Côte-des-Neiges – Сніговий Схил), який також уподобаний іммігрантами, в тому числі з країн колишнього СРСР. Є там і українці, хоча вони бiльше полюбляють інші райони й особливо передмістя, де біля будинків є трохи земельки… Тому Монреаль за кількістю українців (їх понад 14 тисяч) посідає поки лише десяте місце серед міст Канади.

Так, iммігранти першої хвилі були селянами, вони їхали за землею, щоб осісти і вести звичний спосіб життя. Тому найбільше українців мешкає у Вінніпегу, Едмонтоні, Ванкувері, Калгарі й Торонто. Проте в Монреалі, на Нотр-Дам-де-Неж, найбільшому кладовищі міста, між французькою й англійською його частинами притулився невеликий український цвинтар. Тяга до землі зберігалася і в тих, хто обрав це чудове мiсто, про що свідчить могила Євгена Оборонiва, на камені якої написано: «Довголiтнiй кореспондент «Канадiйського фармера»…

Втім, нині головний потік переселенців тече до великих міст сходу, Монреаля і Торонто. Зараз у країні більше мільйона чоловік, що мають українське коріння, і недарма уряд Трюдо-молодшого кілька разів з’являвся у парламентi у вишиванках!

До етнічних українців, які досягли успіху в Канаді, можна віднести Вільяма Гавриляка, якого тричі обирали мером Едмонтона; колишнього прем’єр-міністра Альберти Едварда Стельмаха; прем’єр-міністра провінції Саскачеван у 1991-2001 роках Роя Романова; колишнього мера Вінніпега Степана Жубана і багатьох інших. Найбільших успіхів досягли Роман Гнатишин, який у 1990-1995 роках обіймав посаду генерал-губернатора Канади, Христя Фріланд – міністр закордонних справ Канади і Пол Винник – з 2016 року командувач збройних сил Канади.

Якщо опинитеся в Оттаві, обов’язково відвідайте її військовий музей, один із найкращих у світі, і в експозиції, присвяченій Першій світовій війні, знайдіть фотопортрет й колодку нагород капрала Філіпа (Пилипа) Коновала, українця, нагородженого Хрестом Вікторії, вищою військовою нагородою Британської імперії. Цим орденом відзначається видатна особиста відвага в бою, і цих скромних бронзових хрестів (їх, до речі, відливають із металу трофейних російських гармат, захоплених у Севастополі під час Кримської війни) за півтора століття видано трохи більше півтори тисячі, що куди менше, ніж Золотих зірок Героя Радянського Союзу.

У серпнi 1917 року Філіпа було тяжко поранено, тоді, очолюючи атаку за атакою на висоту 70 на Західному фронті, він зумів знищити три німецьких кулемети! Король Георг V відгукнувся про українця як про «одного з найсміливіших і героїчніших у моїй армії». На жаль, Радянська влада зламала життя героя. Сім’ю, яку він через війну не встиг вивезти до Канади, було репресовано червоними…

Російський актор Олексій Серебряков недарма разом із родиною емігрував до Канади ще в 2012 році. Мотивував свій вчинок він так: «Я перевіз свою сім’ю до Канади. Хочу, щоб мої діти зростали і виховувалися в принципово іншій, хоча б побутово, ідеології. Хочу, щоб вони розуміли, що можуть цінуватися знання, працьовитість, що необов’язково штовхатися ліктями, грубіянити, бути агресивними і боятися людей. Вулична ідеологія цивілізованої країни – це доброзичливість і терпимість, те, чого так бракує в Росії. На жаль, у Росії, як би я їх не охороняв і не ізолював, від хамства й агресії не захистиш. Це в повітрі. Хам переміг».

Важко не погодитися з ним, але для нас у даному контексті важливі технічні деталі. «Я давно про це думав, але останньою краплею стали літні пожежі 2010 року, коли Центральну Росію огорнув жахливий смог. І справа навіть не в смогу, а в тому, що влада не оголосила про необхідність евакуювати хоча б дітей, оскільки суспензії, що наповнюють смог, незворотно відкладаються в легенях. Ось це абсолютно байдуже ставлення можновладців переповнило мою чашу терпіння», – пише Серебряков. 2010-й рік… Тобто на переселення до Канади у нього, вiдомого актора, пішло два роки…

Прагнуть осісти тут і знамениті хокеїсти, які думають про дітей і майбутнє. І не тільки вони – Канада приваблива.

Так, Монреаль складний для еміграції через мову. В Україні, Росії та інших країнах колишнього СРСР у школах як другу мову вивчають зазвичай англійську. Тому в Монреалі так багато румунів і молдован – їхні мови близькі до французької. Однак всякий шанс треба використовувати, і в цьому вам може допомогти мій син, адвокат Федір Кірпічов, фахівець саме з імміграційних справ. У нього за спиною UQAM, Université du Québec Montréal, один із найбільших і престижніших університетів Канади. Потім вісім років роботи в муніципальному суді Монреаля, установі, яка дає відмінну практику. Потім адвокатура.

Вважаю, деяким читачам стане в нагоді стаття з його сайту. Ні, це не швидкий відгук на події в Україні. Це один зі стандартних шляхів отримання посвідки на проживання в Канаді…

Юрій КІРПІЧОВ, США (спеціально для “Українського репортера”)

Статус біженця. Стаття Федора Кірпічова

Demande d’Asile, прохання про надання статусу біженця. У Канаді юридичну процедуру оформлення даного статусу добре і чітко регламентовано. Закон про імміграцію та захист біженців визнає два різних варіанти: статус біженця і статус людини, яка потребує захисту державою. Вони закріплені відповідно в статтях 96 і 97 Закону про імміграцію.

Статус біженця можна отримати, якщо в результаті подій, що відбулися, і в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань людина:

а) перебуває за межами країни своєї громадянської належності й тому не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок зазначених побоювань;

б) не маючи певного громадянства і перебуваючи за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок даних побоювань.

Слід мати на увазі, що до статусу бiженства уряд Канади ставиться дуже серйозно. Було прийнято низку законодавчих заходів, залучено нових імміграційних суддiв і спрощено процес судового діловодства.

Які критерії біженства? В першу чергу це людина, яка обґрунтовано боїться стати жертвою через свою:

• расову приналежнiсть;
• релігію;
• національнiсть;
• політичнi переконання;
• приналежнiсть до соціальної групи.

Біженство – один із найскладніших, але в той же час і найшвидший спосіб емігрувати до Канади. Щоб мати можливість просити статусу біженця, слід фізично потрапити до Канади.

Це означає, що необхідно, наприклад, отримати візу туриста і прилетіти до Канади, де і заявити імміграційному офіцерові про свій намір отримати статус біженця. Я рекомендую своїм клієнтам після приїзду не поспішати і до того, як звернутися до імміграційних служб, зустрітися зі мною, перевірити всі документи, вашу історію й переконатися, що ви не забули згадати всі деталі. Краще, звичайно, почати робити це ще до приїзду в Канаду.

Через 6-9 місяців після звернення (все залежить від завантаженості імміграційних суддів) у нас відбудеться судове засідання, суть якого – переконати суд у достовірності вашої історії. Причому до розгляду справи суд підходить прискіпливо, намагатиметься зловити вас на протиріччях у показаннях, тому перед засіданням я проведу з вами його репетицію і виступлю в ролі комісара, проведу перехресне опитування й спробую усунути всі неясності та проблеми.

Під час судового засідання комісар опитує вас, а якщо заява спільна, від всієї родини, то і кожного члена сім’ї окремо, крім дітей. Дітей до 12 років до засідання не допускають, і якщо ви прибули з ними, то в такому випадку розгляд справи переноситься. Звичайно, це не допит, але комісари досить підготовлені, їх цікавить все, кожна дрібна деталь, ось чому адвокат має підготувати заявників заздалегідь, з’ясувати всі можливі неприємні запитання і передбачити всі складні моменти. В кінці засідання, коли у комісара немає більше питань, адвокат вимовляє заключну промову і пояснює судді, чому варто дати прохачеві статус біженця.

Суд може прийняти рішення відразу, а може надіслати рішення дещо пізніше, протягом кількох місяців. Увесь цей час, якщо ви приїхали з сім’єю, ваші діти можуть вчитися в місцевій школі безкоштовно, а ви і ваш чоловік (дружина) можете працювати.

Якщо ж з якихось причин вам відмовлять у статусі біженців, то таке рішення можна оскаржити.

Тут досить тонкощів судового оскарження, в які я поки не буду вдаватися, але у будь-якому випадку ваш термін перебування в Канаді може скласти від 2 до 3 років.

Весь цей час ви можете мешкати і законно працювати в Канаді, отримуючи зарплату. Звичайно, і це абсолютно необхідно відзначити, зараз такі правила, що ви повинні більш-менш стерпно володіти однiєю з двох державних мов Канади, англійською або французькою.

Зрозуміло, володіння двома мовами збільшує ваші шанси на працевлаштування і на успішну акомодацію в країні.

Що на вас чекає в кінці цього шляху? Статус постійного резидента Канади. Але в житті буває всяке, може спіткати і невдача, тож для тих, кому в підсумку відмовлять у всіх інстанціях, а буває і таке, квиток додому буде за рахунок Канади.

Однак на 10 років матимете і заборону в’їжджати до країни.

Вартість адвокатських послуг у процедурі оформлення статусу біженця становить, як правило, близько $3000.

Мої реквізити:

Me Fedor Kyrpichov – Quebec Bar Association 329123-5
300 – 10 Notre Dame East,
Montreal, Qc., Canada
H2Y1B7

514-887-5582

www.yourticketsolution.ca

Сообщение Як легально емігрувати до Канади? Поради канадського адвоката появились сначала на Український репортер.

Людям набридли бідність, щоденний вибір між необхідними ліками та їжею, їм остогидло дивитися на товсті, ненажерливі пики депутатів, бути знову обдуреними. Вони просто хочуть нормального життя… Тому виїжджають за кордон.

Уже не перше десятиріччя сотні тисяч наших співвітчизників у пошуках кращої долі покидають рідну, батьківську землю і вирушають за кордон. Географія, де нині мешкають, працюють українці, дуже широка – від близьких до нас Польщі, Чехії до далеких Канади, Австралії тощо.

Нині за кордоном проживають та працюють мільйони українців, які у різний час покинули батьківщину. Було кілька масових хвиль таких переселень, які беруть свій початок з кінця XIX століття і тривають дотепер.

Найбільше українців покидало рідну домівку в 20-х роках ХХ століття, саме тоді, під час громадянської війни, яка розгорілася на теренах колишньої царської Росії, сотні тисяч людей, тікаючи від жахів війни, репресій, голоду, полинули до Нового світу – США та Канади. Нині там проживає чи не найчисленніша українська діаспора.

З часу відродження української державності цей процес, як на диво, не зупинився. Відсоток наших співвітчизників, які виїздили за кордон на постійне місце проживання або на роботу з перспективою повернення, був завжди доволі сталим. А з початком російської агресії проти України він навіть суттєво збільшився.

Це й не дивно, бо причина цього явища – не лише війна, але й те, що нинішня українська влада не вживає жодних кроків до хоча б якогось елементарного покращення якості життя пересічних українців. Посилаючись на війну на сході, наші горе-очільники підняли тарифи на ЖКХ до непомірних висот, постійно зростають ціни на необхідні продукти першої необхідності, ліки, життя по-справжньому стає дорожчим.

Українське населення зубожіє з кожним тижнем, з кожним днем… І це все на тлі війни, яка не припиняється ні на хвилину, ні на секунду. Натомість українські керманичі непомірно багатіють, вливаючи у наші вуха отруту брехні про реформи, які нібито десь проводяться, про підвищення рівня економічного розвитку держави, про покращення інвестиційного рейтингу України та про багато інших речей, які по суті не мають нічого спільного з гіркою українською реальністю – нас із вами знищують, планомірно й поступово.

Тисячі українців, не бажаючи миритися із бідністю, масово виїжджають за кордон. І це не прості заробітчани із середньою освітою, ні, це люди з вищою освітою, фахівці своєї справи, молоді, креативні, яким і належить відроджувати нашу знедолену батьківщину. Та чи можливо це з тими, хто, 27 років перебуваючи біля української державності, робив лише те, що нахабно обкрадав усіх нас? Думаю, це питання риторичне.

Нещодавно у містечку, в якому я мешкаю у Польщі, зустрів молоду українську сім’ю, яка, як і сотні тисяч інших моїх співвітчизників, покинула рідну домівку в пошуках кращого життя.

– Віталій, Юля, – щиро привіталися зі мною земляки. – А ви звідки?

– Роман із Житомирщини, – відповів я. – Довго тут мешкаєте?

– Ми з Миколаївщини, проживаємо у Польщі близько двох років. Зараз активно займаємося питанням нашої шестирічної доньки Олександри – хочемо забрати її також сюди, до себе, адже діти все ж таки мають жити з батьками, а не з дідусями та бабусями.

– І як вам тут живеться, як вам Польша? – запитав я.

– Все добре, як ви вже помітили – рівень життя тут значно вищий, ніж у нас в Україні. Бідність, відсутність жодних перспектив змусили нас покинути Україну. Ми обоє маємо вищу освіту, однак заробітку в Україні вистачало лише на сплату комунальних послуг та придбання необхідних продуктів харчування.

Про одяг, а тим паче побутову техніку чи, приміром, авто, у нас навіть не було мрії. Натомість тут наші мрії поступово реалізуються. Крок за кроком. Ми обоє працюємо у компанії, яка займається переробкою яловичини. Роботодавець надає нам весь спектр послуг із медичного страхування, забезпечуючи належну оплату праці.

Рівень життя тут набагато вищий, ніж в Україні, тому, порівнюючи, виникає відчуття, що над нашим народом влада просто знущається. Небажання господарювати на власній землі, абсолютна байдужість до долі громадян такі разючі, що цілком логічно хочеться запитати: коли ж вони, оті керманичі, нарешті наїдяться, коли ж вони вже розпочнуть відроджувати нашу Україну?

Востаннє українсько-польський кордон ми перетинали в січні, на вулиці був сильний снігопад. І що ви думаєте, у нас сніг ніхто не прибирав, натомість відразу після перетину кордону ми скрізь бачили снігоприбиральну техніку, яка активно згрібала сніг. Це найперші враження від держави-сусідки. Ну а далі дорога. Її неможливо забути. Рівна до неможливості, склалося враження, що наш автобус просто зупинився, а дорожня розмітка сяяла різними кольорами, показуючи напрямки руху.

Ці перші враження фактично нас шокували. Звісно, ми чудово розуміли, що якість доріг в Україні погана, але щоб настільки?

– А чому саме Польща, а не, приміром, Німеччина?

– Нам відразу порекомендували їхати до Польщі, оскільки саме тут є можливість отримати достатній досвід роботи, здобути уміння та навички, які необхідні для обробки яловичини. В Німеччині ніхто б нам не дав часу на навчання чи адаптацію. У Польщі, натомість, ми отримали практику, знання, необхідні для праці такого типу.

Незважаючи на те, що ми обоє – дипломовані спеціалісти з переробки молочної та м’ясної продукції, в Україні ми не мали змоги отримати навички і вміння, необхідні для роботи з такою продукцією в країнах Європи. До того ж у Польщі чи не найменший рівень цін на всі види товарів – від харчових до промислових.

Тож, враховуючи рівень заробітної плати, купівельна спроможність як пересічного поляка, так і українця тут доволі висока. Власне, зваживши ці та інші фактори, ми й обрали Польщу. Окремо хочемо сказати про ставлення роботодавця – воно максимально толерантне, позитивне. Не лише поганого слова, навіть підвищення голосу тут, на підприємстві, просто неможливо почути, це автоматично жорстко присікається.

Лояльність та доброзичливість до своїх співробітників – такий девіз нашої компанії незалежно від національного походження працівників. Поляки дуже цінують тих, хто намагається працювати краще, навіть якщо не завжди то виходить. І перевагу віддадуть швидше старанному працівникові, не фахівцю, ніж майстру своєї справи, але байдужому до роботи.

Головна проблема українців, які їдуть до Польщі, полягає в тому, що вони хочуть все і відразу, ще й без особливих зусиль. Тут таке неможливо апріорі. Українці, що їдуть до Польщі, як і до будь-якої іншої держави, мають чітко усвідомлювати: тут цінується праця, і працювати потрібно багато, тяжко, однак ця праця завжди добре винагороджується. Ледарі, байдужі працівники нікому не потрібні.

Водночас поляки дуже доброзичливі, завжди усміхнені, позитивно налаштовані до оточення, завжди готові допомогти, причому щиро. Згадую випадок, коли один із наших українців загубив сумочку, де були документи і чимала сума грошей. Він відразу пішов до поліції писати заяву.

Натомість йому порадили зачекати кілька днів, мовляв, якщо сумочку ніхто за цей час не принесе, тоді й можна буде оформляти справу. І ось, на диво, через кілька днів сумочку нашого земляка, в якій нічого не зникло, навіть гроші, приніс молодий чоловік – сказав, що знайшов її на вулиці… Чи можливо у нас таке? Не певний…

Україна і Польща – не просто різні держави, це різні світи, галактики… Від усвідомлення цього факту стає сумно…

Водночас ми постійно слідкуємо за новинами з України, вона нам болить, ми щиро переймаємося її долею. Є такий вислів: батьків та Батьківщину не обирають. Ми абсолютно погоджуємося з цим твердженням. Це дійсно так. Де б не були, ми постійно пам’ятаємо: ми – українці!

Більше того, для себе ми чітко вирішили, що на випадок повномасштабної війни Росії проти України ми обов’язково повернемося, щоб стати до лав її захисників…

Інколи у мене виникає відчуття, що нинішня наша так звана влада спеціально створює такі умови, за яких одна частина населення України, причому найактивніша, прогресивна, креативна, розумна, патріотично налаштована, а головне – мисляча, мусить покинути межі України. А друга частина в цей час свідомо нищиться агресором на Донбасі…

Що це? Невже все випадково? Чи збіг обставин? Ні, більше схоже на сплановані дії, суть яких полягає в тому, щоб в Україні залишилася аморфна, сіра, не мисляча самостійно маса людей, з яких, ніби з пластиліну, можна ліпити будь-що, будь-яку форму.

Маса, яка безапеляційно сприймала брехню з екранів за чисту правду, яка і надалі під час виборів “вірно” віддавала б свої голоси. Маса, яка ніколи не влаштує не лише Майдану, а й навіть простої акції непокори. Маса, яка мовчки буде спостерігати, як її саму та її дітей грабують відкрито, цинічно…

Ось ця пересічна сім’я з України обрала життя за кордоном. На перший погляд, у читача може виникнути бажання звинуватити цих людей у тому, що вони зрадили, покинувши свою рідну домівку у скрутну годину, під час війни, втекли, сховалися від проблем, які як дамоклів меч висять над Україною. Що тисячі захисників нині боронять рідну домівку, а хтось у цей час вибирає шлях за кордон.

Та чи мають моральне право доморощені прокурори звинувачувати тих, хто тікає від злиднів, від брехні вітчизняних політиків, від того мороку, який вони сіють? Невже наш народ і надалі має миритися з ганьбою, бідністю?

Звісно, що ні. У кожної людини, родини свій шлях. Свою дорогу в цьому житті обрали й тисячі українців, що нині мешкають за її межами. Їм немає чого соромитися, вони не злодії, не грабіжники, їх просто «дістало» все те, що коїться в Україні.

Цим людям набридли бідність, щоденний вибір між необхідними ліками та їжею, їм остогидло дивитися на товсті, ненажерливі пики депутатів, бути знову обдуреними. Вони просто хочуть нормального життя, як люди… Це їхній вибір. І їхня доля…

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО
На фото: Майдан. Під час Революції Гідності
Фото Леоніда ФРОСЕВИЧА

Сообщение Безвіз: чому українці виїдуть… появились сначала на Український репортер.