Про це повідомляє Укрінформ.

“Володимир Яворівський – поборник всього українського. Він любив та захищав українську мову, українську культуру. Це велика втрата для України та всіх нас. Кажуть, що незамінних людей не існує, але Яворівський незамінний”, — сказала Уповноважена парламенту з прав людини Людмила Денісова.

Віддати останню шану діячу прийшли немало політиків, митців та пересічних громадян, зокрема,голова Верховної Ради Дмитро Разумков та лідер партії “Батьківщина” Юлія Тимошенко.

Володимир Яворівський – письменник та народний депутат України I, II, IV-VІІ скликань.

Із жовтня 2001-го по листопад 2011 року – голова Національної спілки письменників України.

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Читайте також:

• Згадуючи письменника Володимира Яворівського

Сообщение У Києві відбулась церемонія прощання з Володимиром Яворівським появились сначала на Український репортер.

Після романів про княгиню Ольгу, Івана Мазепу до останнього дня працював над книгою всього свого життя про Тараса Шевченка. Тепер він пішов. Донька Леся близько півночі так і написала мені два слова: “Тато пішов”. Іншого слова вона не змогла вимовити. Не можу і я. Володю, ти пішов. Я вже не зможу тебе обійняти. З невимовним болем обіймаю твоїх рідних”, – написав у Фейсбуці письменник Василь Шкляр.

Журналісти “Українського репортера” декілька разів спілкувалися з Володимиром Олександровичем Яворівським  на злободенні теми. Пригадуємо коротку розмову в 2017 році. Письменник зачепив нерв дня. Послухаймо:

“Три речі сьогодні, я переконаний, мучать душу кожного українця. Душу і розум. Перше — це війна, страшна війна після 350-річного міфу про старшого і молодшого брата. Сьогодні виявилося, що ніякий це не брат, а затаєний бандит і вбивця. Я переконаний, що це – остання війна за незалежність України. І ми її виграємо. Програти не маємо права, – сказав тоді Яворівський.

Друге — це злидні. Це ті злидні, які обсіли сьогодні середньостатистичного українця. Купка багатих стають ще багатшими, а решта, коренева система народу, озлиденіла.

І третє — це розчарування народу. Розчарування і в результатах Майдану, і в тих “вождях”, я їх беру у лапки, які на цьому Майдані рвали на собі сорочки, били себе у груди, імітували боротьбу з бандитами, а виявилося, що вони в багатьох моментах просто продовжили їх, тільки, може, більш вишукано, не так грубо. Але на наше щастя, дуже велике щастя, маємо дуже терплячий народ, стожильний народ, і я переконаний, що навіть оці три речі, з моєї точки зору, ми переживемо. Ми вистоїмо і ми будемо! І Україна буде”.

А перед цим, весною 2016-го, нам вдалося побесідувати з Володимиром Олександровичем розлого, торкнутися широкої тематичної палітри, зокрема і щодо Чорнобильської катастрофи. Сьогодні повторюємо зміст того інтерв’ю.

– Чорнобиль, ця колосальна трагедія, потихеньку забувається, – розповідав Володимир Олександрович. – Є в людей така негативна властивість – забувати. Але вона є в усіх народів. Сьогодні Чорнобиль якось відсувається, бо беруть за душу події, страшніші за нього: щодня вмикаєш зранку телевізор й увесь стискаєшся, щоб у новинах не було про загиблих…

Але проблеми, які породив Чорнобиль і виштовхнув на українську поверхню, не щезли. Деякі з них, може, трішки законсервувалися, але решта – кровоточать. Через те сьогодні залишається… Чорнобильська Україна. Україна, яка перебуває у стані війни, але – Чорнобильська. Хоч як це не парадоксально, та саме Чорнобиль був одним із чинників розвалу Союзу, саме він Україну так збудив, що у грудні 1991 року ми отримали на референдумі майже 91 відсоток за Незалежність. Він був детонатором…

Перші мітинги, які ми тоді проводили, були чорнобильськими, їх влада не могла розігнати. У 1990 році вперше в історії українського парламентаризму було створено Тимчасову депутатську слідчу комісію із розслідування причин і наслідків Чорнобильської катастрофи – я її очолював. Ми почали викликати на розмови Олександра Ляшка (керівник Уряду в 1996 році), Валентину Шевченко – голову Верховної Ради УРСР, міністра охорони здоров’я Романенка, першого заступника голови Кабінету Міністрів Євгена Качаловського, інших людей.

– Чи вразили вас їхні свідчення?

– Вони сказали, що все знали. У Ляшка була інформація про вибух на ЧАЕС уже вночі 26-го, о 2-й годині 40 хвилин. Йому зателефонував тодішній всесоюзний прем’єр Рижков із Москви і запитав: «Как дєла?». «Все нормально», – відповів Ляшко. На моє запитання, чому він так вчинив, Ляшко сказав: «А що я міг? Адже станція не підпорядковувалася українському партійному керівництву, все замикалося на Москві».
Після аварії головний санітарний лікар України Анатолій Касьяненко поінформував керівництво республіки: радіоактивну хмару, яка пішла на Норвегію і Швецію, вітер розвернув і вона суне на Київ… І що саме першого травня вона зачепить центр міста. А Щербицький сказав (цитую): «Проведем первомайскую демонстрацию для своих, а также для зарубежных гостей». Дуже цікаві дав свідчення Качаловський: «Щербицкий сказал, что Чернобыль – это грязное дело, его нужно поручить Качаловскому – мастеру по грязным делам».

Зачепили мене й такі одкровення Качаловського: «Когда я первый раз побывал в Чернобыле – я ничего не знал. К станции меня не пустили. Опасно. Тогда районные ребята сообразили перекусить и выпить по рюмке против радиации. Так мы на открытом воздухе это самое… Но радиация была такая, что пальцем кору отковырнешь и видно…».

Ось таким був рівень цих невігласів. Наші брехали Москві, а Кремлю тільки цього і треба було. Рижкова привезли на кілька хвилин у Чорнобильську зону, і він сказав: «Да мы эту зону зубными щетками за две недели отмоем». Це був їхній рівень. І це в той час, коли Україну огорнула колосальна тривога, коли батьки намагалися відправити дітей будь-яким транспортом до бабусь із дідусями, до рідних чи знайомих, аби подалі від Києва. На вокзалах – стовпотворіння, не було квитків. Я сам свою доньку, першокласницю Лесю, відправив зі своїм товаришем, письменником Ростиславом Самбуком у Карпати. Люди рятувалися, як могли.

– За деякими свідченнями, Михайло Горбачов погрожував першому секретареві ЦК КПУ Володимиру Щербицькому, що в разі евакуації Києва його виключать із партії. Що вам відомо про це?

– Такої інформації у нас не було. Думаю, це вигадка. Щербицький ніколи б не наважився сказати Горбачову, що треба виселяти Київ. Він, на превеликий жаль, тільки догоджав Москві. Коли ми запитали Ляшка, то він зізнався: керівники республіки заспокоїли Москву, що на ЧАЕС – просто пожежа. Я запитав: а навіщо ж ви відправляли до Прип’яті стільки автобусів? За його словами, зробити так підказала інтуїція. Думаю, Горбачов володів ситуацією, знав, що насправді сталося у Чорнобилі, бо в Москві було багато чесних вчених, які мали сміливість говорити правду. Але все одно тижнів зо два замовчували… Ну а переселити Київ… Це було б божевіллям. (На цю тему дивіться відео “Українського репортера”.)

– Ви багато воювали за очищення рядів ліквідаторів ЧАЕС. Чи не марною була боротьба?

– Колосальною проблемою є так звані липові чорнобильці, їх дуже багато. Ми тоді, у 1990-х, відважилися провести ревізію щодо цього. Законодавчо прописали, щоб було підтвердження про відрядження, документи з бухгалтерії, наказ із організації, яка відправляла у відрядження. Також у законі містилися норми, які визначали, як діяти у разі відсутності таких паперів. Але з’ясувалося, що ми живемо у суспільстві, де жодних норм не дотримувалися. Бо ті, що мали доступ до печатки, наказів, бухгалтерії, буквально на другий день після прийняття закону вже мали посвідчення ліквідаторів. А ті люди, які дійсно там були, нічого не отримали. Коли ми намагалися почистити лави «ліквідаторів» (і частково нам це вдалося), у фальшивих чорнобильців одразу з’явилися свідки, які все підтвердили. Сьогодні – дуже багато «дутих» ліквідаторів. До прикладу, деякі представники профспілок приїжджали до Чорнобиля на одну-дві години, аби вручити учасникам ліквідації аварії грамоти, і в результаті ті, кому вручали грамоти, ліквідаторами не стали, а ось профспілкові діячі отримали такі посвідчення.

– Яким ви бачите чорнобильський регіон у майбутньому?

– Найгірше нині те, що наше почуття небезпеки настільки притупилося, що ми не зробили за ці тридцять років абсолютно нічого. Нормальна влада уже б давно створила тут науковий центр, до якого б на дослідження стікалися гроші з усього світу, приїжджали б на певний термін вчені. Можна було б збудувати у чистій зоні готелі. Розвивалася б не тільки світова ядерна наука, а й українська. Нічого цього не зроблено. Натомість тут є лише чорна діра, яка поглинає величезні донорські кошти. Є ще одна велика проблема, про яку мушу сказати. Наша слідча комісія тоді дослідила, що Чорнобильську станцію збудували на дуже поганому місці – на розломі гранітного щита. І цей розлом – саме на Поліссі, до того ж там – болота, небезпечні ґрунти, які просідають. Сьогодні над чорнобильським саркофагом зводять ще одне величезне укриття. Але чи витримає ґрунт цю колосальну вагу? Є небезпека, що він може просісти… Я не спеціаліст, передаю лише думку наших вчених. А взагалі немає державної політики щодо чорнобильської проблеми. Не було її у попередніх урядів, немає і нині. Відтак треба було б новому прем’єру зібрати чесних вчених, які нічого не приховуватимуть і розкажуть йому про реальну картину, про усі небезпеки і шляхи розв’язання складних питань. Щоб створити поетапний план ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії. Бо небезпека не відійшла. У Чорнобильській зоні – 800 тимчасових радіоактивних могильників. Що вони собою являють? Вирили бульдозерами ями, поскидали туди радіоактивну техніку, піском присипали. А необхідно думати про безпечне ядерне сховище. Від цього нікуди не подінешся.

– Ви свого часу дуже критикували керівників УРСР за провальну чорнобильську політику. Чи не змінили своїх оцінок із плином часу?

– Це безвідповідальні люди, які хоч і керували великою республікою, але насправді були невігласами. Які не хотіли нічого знати. Хіба не знали, що на території України є Рівненська атомна станція, Чорнобильська, інші будувалися? Ну хоч щось можна було знати, щоб потім не казати: «Ми думали, що то пожежа». Парламентська слідча комісія дійшла висновку, що головним винуватцем була система безвідповідальності. Всі ці заяви і українських, і всесоюзних чиновників (Рижкова та інших) – свідчення абсолютного нехтування життям людини. Пригадую, як одного разу під час поїздки до німецького містечка Карлсруе, що вважається тамтешнім ядерним науковим центром, я розмовляв із німецьким академіком. Запитав: якби, не приведи Господь, у Німеччині сталося щось на зразок Чорнобиля, як би ви це лихо ліквідовували? І почув: цим би займалися тільки професіонали, залучили б найкращу техніку і над ліквідацією аварії працювали б максимум півтори – дві тисячі осіб. Німецький учений не міг повірити, що у Чорнобилі було задіяно десь 25 мільйонів людей з усього Союзу, найбільше, звичайно, з України. А ще він не міг повірити, що у нас людські життя абсолютно нічого не варті.

– Володимире Олександровичу, ви якось говорили, що вам хочеться написати другу частину роману про Чорнобиль. Чи буде продовження «Марії з полином наприкінці століття»?

– Продовження не буде, і не тому, що я перекипів цією темою. Річ у тому, що я зайшов у інші житейські пласти. Коли я заявляв про готовність написати другий постчорнобильський роман, про життя після катастрофи, то якось до нього був морально готовий, але творчо – ні… Перший роман «Марія з полином…» я буквально видихнув із себе. Півтора місяця їздив Чорнобильською зоною, покинутими селами, набрався усього: вражень, радіації, горя людського. Тоді я відчував, що мені треба негайно сідати і писати. І поміняти стиль, на відміну від своїх попередніх романів, скажімо, про Катерину Білокур, роману «Оглянься з осені» – бурлескного, веселого, трилогії «Ланцюгова реакція». Я розумів, що цей роман має бути рваним, без описів, пейзажів, «вишивки» словом. Тут можна було себе проявити сповна. Через те я втік до Полтави, де мешкає мій великий товариш, письменник Леонід Вернигора. Він у профспілковому готелі мав свою кімнату, отож, каже, приїзди, пиши. Віддав мені свою кімнату, і я десь три місяці працював, написав цей роман дуже швидко. Тоді його переклали багатьма мовами. Ось несподівано в Австралії Юрій Ткач зробив переклад роману, видали його білоруси, французи, словаки, чехи. До річниці Чорнобиля видавництво «Фоліо» перевидало роман – мені дуже сподобалася ця книжка із сучасним, модерновим дизайном.

– Чверть століття тому ви у своїй публіцистичній статті про долю України запитували: що ж ми за народ такий? Це запитання ми ставимо собі багато століть, запитуємо й нині… Тож якими сьогодні є ми? Хоробрими, обпаленими війною, притиснутими економічними негараздами?

– Я вперше занурився у ці пласти у 1989 році, відкриваючи, як голова оргкомітету, установчий з’їзд Народного руху. Моя доповідь так і називалася: «Що ж ми за народ такий?». Це запитання може собі поставити будь-який народ, скажімо, французи, але їм легко на нього відповісти, бо їхня історія проглядається з усіх боків. А ми, таке було враження, викинуті з людського моря на берег. І тому треба хапатися за якусь твердь… І сьогодні, буквально на очах, ми повертаємо собі свою історію. Починаємо говорити, що Київська Русь – це наші попередники і Росія не має до цього жодного відношення. Ми – народ прекрасний, навіть з усіма нашими вадами, поразками, яких, на жаль, маємо багато. Народ дивовижний. Останній приклад – Московія нападає на нас, думаючи, що через два тижні путінські танки зайдуть до Києва і їх кияни вийдуть зустрічати з хлібом і сіллю. Крим упав дуже легко, його віддали ні за що. Вони ж думали: армії у нас немає, бо її ж очолював громадянин Росії; є п’ять тисяч солдатиків із віниками і лопатами, бездарні паркетні генерали, які будували собі дачі та начищали зірки на пагонах; міліція здеморалізована – мародери, живуть із бізнесу. Хто б міг подумати, що Україна здатна себе захистити?! Раптом із нічого народжується армія. Ми зупиняємо Путіна…

– Ви були нещодавно у теплому, як пишете, Холодному Яру і радите їздити туди частіше. Чому?

– У нас багато таких унікальних місць. На жаль, вони всі необжиті, забуті, покинуті. Але Холодний Яр – особливий символ. Це місце для бойового духу, можна так сказати. Останнього разу я відвідав Холодний Яр три роки тому – тоді там було десь 200–300 людей. Цьогоріч – 15–16 тисяч. Треба по-хорошому прорекламувати це місце так, щоб сюди їхали не тільки патріоти, але й ті, кому цей Яр допоможе стати іншим, зрозуміти Україну. І щоб можна було сюди приїхати з родиною, побувати у навколишніх селах. Людина повинна побути у цьому світі, серед цієї історії, почути імена оборонців своєї землі, відвідати їхні могили. Треба відбудувати ті повстанські схрони, які зараз засипані. Тоді Холодний Яр почне працювати. Але сьогодні доїхати туди… Там – жахлива дорога: зуби вилітають, пломби випадають! Який іноземець такою дорогою поїде дивитися Холодний Яр?

– Про що розкажете у новому романі «В мене вечеряв Ісус», над яким ще працюєте?

– Показую три зрізи української історії, вони увесь час чергуються. Загалом роман охоплює тисячоліття нашої історії, починаючи від княгині Ольги (перший зріз). Саме з цієї жінки я би починав історію України. Навіть не з князя Ігоря, хоча він і багато зробив для своєї землі. Ольга першою об’їхала усі племена, які стали фундаторами України, вона також окреслила кордони, чого раніше не було. Вона зробила ще одну річ – запровадила для всіх однакову норму данини, тобто започаткувала податкову політику. Другий зріз – Мазепа, Петро Перший і цариця Катерина. Це фактичне позбавлення України історії, спалення і знищення Батурина. І третій зріз – Катерина, яка дає завдання таємно зібрати в Україні всі документи, літописи, які стосувалися історії нашої держави, і привезти до Петербурга. Мені вдалося дослідити, що Катерина два роки тримала у своєму палаці «Повість минулих літ» Нестора Літописця і переписувала. Й останній зріз – Майдан, звідси хлопці йдуть на війну. Але війна – це вже інша тема.

– Коли буде книжка?

– Думаю, що з Божою поміччю до кінця року, уже 350 сторінок написано. Я ще скажу: Ольга – документальна, я не можу відходити від багатьох існуючих легенд. Водночас є і простір для творчості. Мазепа також документальний, я стільки начитався і про нього, і про Мотрю Кочубеївну, і про його оточення. Для письменника це якась суцільна загадка, над якою можна працювати надзвичайно багато. Можливо, запитаєте: а що ж об’єднує роман? У романі є вигадана Ольга, красива дівчина з Трипілля. Вона має одружуватися із хлопцем, молодим козаком Кирилом, він теж із Трипілля. Але його забирають на будівництво Петербурга. І відправляє Мазепа, догоджаючи царю Петрові. У Петербурзі Петро побачив красуню Ольгу, яка працювала в теплиці, захотів силоміць узяти… Не вдалося, бо на підмогу дівчині прибігли наші хлопці з граблями… За таке заступництво їх усіх, а тут був і Кирило, забирають у москалі – воювати проти Карла і Мазепи.

Крізь століття перекидаємо місточок на Майдан: тут – документальне тло, і також є Ольга. Вона навчається у міліцейській академії, красуня. І її готують, щоб… подарувати президентові на День Незалежності. Вона – дівчина цнотлива. Якось Ольга приїжджає до свого села і знайомиться з Василем – аспірантом, рухівцем, патріотом. У Василя є брат Іван, він служив у Росії і там залишився. Але Іван приїжджає на батьківщину, він – інструктор, його завдання – готувати «беркутівців» і снайперів, які стрілятимуть у майданівців. Одного дня доля зводить братів в одному готелі, але вони про це не відають. В одному номері – Іван зі своїми снайперами, а в іншому, сусідньому, – сотенний Василь з Ольгою, вона йому віддається. Дівчина засинає, в неї – троянда на подушці, а Василь біжить на Майдан, бо треба сотню вести… Іван починає стріляти. І першим падає Василь. Цівка крові на бруківці Інститутської, стоптаний сніг…

– А чи не страшно було братися за історичну романістику?

– Був острах. Адже твір складний, важко пишеться, ось, скажімо, треба описати якусь сцену, наприклад, у Батурині – і я мушу чітко знати, які полки залишилися обороняти місто, які пішли на зустріч із Карлом. Щоб історики мене не ловили на слові, що я щось вигадав. Тому маю все правдиво відтворювати, особливо тло, мають бути достовірні імена, прізвища, факти. Але поряд із цим неймовірно цікаво досліджувати історію України – народження, трагедію і друге відродження України…

– Багато років ви очолювали Спілку письменників України. Якої думки про її сьогодення?

– Спілка письменників – це штучне утворення, яке з’явилося свого часу з єдиною метою – тримати під контролем. Бо кожен письменник – це окрема «держава» зі своєю «конституцією», хіба що без своїх грошей. За несвободу, цензуру з письменниками розплачувалися путівками, преміями, виданням книжок. Квартири давали, машини за рознарядкою. На привеликий жаль, спілка і сьогодні залишається такою, і тому виникають постійні непорозуміння, скандали. Дуже прикро і гірко, що це є. (Читайте статтю “Яка в хрєна опозиція?!» – Павло Мовчан. Що трапилося у Спілці письменників України (+відео)”.

Я очолював спілку десять років, хоча ніколи не збирався стояти біля керма цієї організації. Можу відкритися вам, як це було, і не викидайте цього із тексту. Я прийшов на письменницький з’їзд, хоча мене навіть не запросили на цей форум – забули. Але вже «по ходу» запросили до президії, запропопонували виступити. Я не дуже і хотів щось говорити, однак сказав доволі гостро. Перед цим був такий епізод, я це достеменно знаю: Юрій Мушкетик з Іваном Драчем ходили до Леоніда Кучми, аби представити Івана Драча на голову спілки. Як за радянських часів. І Кучма дав добро. Тож вони прийшли на з’їзд уже з готовими документами. І я трішки зачепив це, не називаючи прізвищ, сказав: «Ну що ж це таке, ми й досі навприсядки ходимо через Банкову вулицю, за старою звичкою, радитися і питати, кого призначити». Ось так, з легким гумором, я тоді вийшов у фінал виборів голови Спілки письменників… У другому турі я був попереду Івана Драча десь на 15 голосів. І мене раптом обирають головою спілки. З цього приводу пригадалася цікава подробиця. Моя дружина, Галина (вона – актриса), якось приїжджає з гастролей, а після з’їзду ми з колегами (чоловік десять) зібралися у нас на кухні, сидимо, розмовляємо. І раптом заходить Галина і з порога питає (а вона знала, що мають обрати керівника спілки): «Ну і якого дурня ви там обрали головою?». Тому що там було стільки проблем: і майно – хто йому дасть раду, і таке інше. Усі раптом зареготали. Я показав на себе…

Сьогодні, підсумовуючи, можу сказати: я тішуся тим, що Спілка письменників увесь час була в опозиції. Хочу нагадати читачам, що під час головування у спілці я написав Кучмі п’ять відкритих листів із вимогою не мучити народ, піти у відставку. Це не жарти були. І тоді Віктор Медведчук – на той час голова Адміністрації Президента – випустив проти Спілки письменників усі «патрони», які тільки у нього були.

– Потім до керма держави прийшов Ющенко, ви за нього агітували… Помилилися?

– Ми об’їздили 18 областей. Я з ніг валився, бо вірив, що матимемо нарешті президента, про якого і мріяли. Ющенко був патріотом. Ми з ним приятелювали, я був у нього вдома – у матері Варвари Тимофіївни, вчительки, на печі удвох з Віктором Андрійовичем спали. Але через півтора року зрозумів: одна справа – гарна людина, і зовсім інша – президент такої запущеної країни. Ющенко залишиться у пам’яті як людина, що відбудувала Батурин, за його каденції у нас постав «Мистецький Арсенал», ми вшановуємо пам’ять жертв Голодоморів. Але президентом він, на жаль, не став. Я йому це сказав, написавши відкритого листа. Главою Адміністрації Президента уже був Балога, і вже він дав завдання «брати Яворівського». І брали, писали доноси, перевіряли. Головний прокурор отримав завдання перевіряти мене щодня, перетрусили усе, що могли. І побачили, що все у Спілці письменників робилося згідно зі статутом, усі рішення приймалися колегіально. Я іноді, може, і жалкую, що впрігся у це, але все-таки десять років – я не кажу, що це було процвітання – Спілка письменників подавала свій голос. Мені дуже прикро, що сьогодні вона затихла. (Дивіться відео на ютюб-каналі “Український репортер”.)

– Ви згадали Івана Драча. А які сьогодні стосунки з Іваном Федоровичем?

– Нормальні, цивілізовані. (Інтерв’ю з Іваном Драчем на сайті “Український репортер”.)

– Свого часу ви зустрічалися з Борисом Єльциним. Він розумів, що в Україні відбувається?

– У 1989 – 1991 роках я був народним депутатом СРСР, входив до опозиційної Міжрегіональної депутатської групи (Борис Єльцин, Андрій Сахаров, Василь Биков, Анатолій Собчак та інші. – Ред.). Також я тоді працював секретарем комітету з архітектури, який очолював Єльцин. З Єльциним можна було говорити про все. Єдине, що він не розумів – національне питання, дивувався, навіщо нам незалежність. Пам’ятаю, я привозив до Москви горілку «Українська з перцем»… Єльцин бере пляшку і каже, що ось українці знову надурили, бо написано: українська, три перці – а в пляшці тільки два.

– Вас не тягне до парламенту, адже були депутатом багатьох скликань?

– Зараз не тягне. Але я усім цікавлюся, переживаю.

– У Києві має звучати українська мова?

– Так, хоча це і болюче питання. Російська може звучати десь у компаніях, на вечірках, але у повсякденному житті має бути українська. Коли я приїхав зі Львова, розмовляв українською, ми тоді сміялися, що українською говорять письменники, двірники і на ринку приїжджі. Сьогодні вже української набагато більше. Заговори українською – і на тебе вже здивовано не оглядаються. Процес українізації відбувається, але дуже повільно, на жаль. Як це не парадоксально, сьогоднішня війна пришвидшує його. Бачимо, що російськомовний боєць воює за Україну, бо української мови його колись не навчили. Вважаю, що необхідно радикально скорочувати кількість російських шкіл. Навіщо їх стільки? Їх раніше штучно створювали. Водночас у Росії, де вісім мільйонів українців, немає жодної української школи, жодної газети, жодної програми на радіо, телебаченні. А ми нічого не робимо зі скороченням російських шкіл. І хочемо, щоб вони до нас інакше ставилися? Вони так і будуть ставитися, думаючи, що ми з вами стожильні, терплячі хохли. Через те процес українізації необхідний. Це треба робити не агресивно, а з повагою до тих хлопців, які воюють на сході країни. Але їм треба пояснити: ви ж говорите мовою окупанта.

– Як вам Київ, що сьогодні любо-мило у місті, а що ні?

– Звичайно, це вже моє місто, я тут уже понад 30 років. Моя любов до Києва справді особлива, я народився на хуторі, де сьогодні залишилися 47 людей. Церква, яку я колись збудував, стоїть зачинена. Навчався в Одесі, якраз під час «хрущовської відлиги». Ми там говорили, що хотіли, я був головою літстудії. Потім за направленням потрапив на роботу до Запоріжжя, у партійну газету, потім служив у армії, а коли повернувся, то настільки хотів переїхати до Львова, що для мене іншої мрії, як жити у Львові, не було. Мене взяли на роботу в молодіжну газету, а вже потім переїхав до Києва. Усі міста мені солодкі, з кожним пов’язана частинка життя. У Львові я сформувався остаточно, але Київ дав мені абсолютно інші виміри. Це прекрасне місто.

Світлана ФРОСЕВИЧ, Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото на головній із Фейсбук-сторінки Ігоря Телішевського.

***

Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття родині Володимира Олександровича Яворівського.

Сообщение Згадуючи письменника Володимира Яворівського появились сначала на Український репортер.

Приватне товариство, яке орендує в НСПУ частину приміщення, має знести незаконно зведену ним прибудову до будівлі спілки площею близько 130 квадратних метрів. Отже, з`явилася надія, що письменники нарешті отримають назад своє законне майно.

Йдеться про ділянку землі навколо легендарної письменницької кав’ярні “Еней”, місця, де збиралися класики української літератури (багато з них давно вже покійні) і неквапно вели свої задушевні бесіди.

Та ще на початку двотисячних років “Енея” віддали в оренду приватному товариству, і ось уже на місці відпочинку письменників з`явився… без перебільшення сказати, крутий ресторан. У жовтні 2011 року видання ZN,UA писало про нього так: “Досить самому завітати по старій пам`яті до оновленого письменницького кафе “Еней”, в якому знищено легендарні розписи Базилевича… І на власні очі побачити дорогу ресторацію і не побачити в ній жодного письменника. Бо фінансово неспроможні наші літератори випити бодай кави”.

Днями кореспондентка “Українського репортера” завітала до пам`ятки архітектури на Банковій, 2. Побачила прибудову, про яку йдеться в рішенні Апеляційного господарського суду.

Проте за її стінами нині не може випити кави не лише бідний письменник, а й багатий підприємець. Бо кав`ярня не працює. Вхід в арку, що веде до літньої тераси кафе, яке, як стало відомо згодом, називається “Сад”, загороджений залізними ґратами і зачинений. Потрапити туди можна лише, якщо натиснути на дзвінок і хтось вийде та впустить відвідувача на другий бік загорожі.

Кореспондентка “Українського репортера” так і зробила. Вийшов молодий чоловік міцної статури, який назвався охоронцем, і сказав, що директора зараз немає. Хто директор чи власник цієї комерційної структури, він не назвав. З`ясувалося лише, що крута кав`ярня не працює уже понад півроку.

“Український репортер” звернувся за коментарем до голови Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського, адже рішення Київського апеляційного господарського суду було винесене на користь НСПУ і, здавалося б, йому є що сказати. Проте очільник спілки від коментарів відмовився.

Натомість охоче відповів на питання кореспондентки “Українського репортера” голова Київської обласної організації Національної спілки письменників України Анатолій Гай.

Звичайно, що це рішення Апеляційного господарського суду – ще не остаточна наша перемога, бо ж приватне товариство, яке спочатку орендувало приміщення в НСПУ, а потім оголосило себе його власником (спілка ж, на жаль, у судах поки що не довела протилежного), має гроші, тому, звичайно, вони будуть подавати і касаційну скаргу, і до Верховного суду, і до суду з прав людини у Страсбурзі. Проте ми все ж таки маємо надію повернути своє майно, – говорить письменник.

Анатолій Іванович сподівається, що коли демонтують ту прибудову, то хоч можна буде відкрити вікна в залі спілки, а то і вдень, і ввечері там можна бути лише при електричному світлі, а коли тепло – задуха неймовірна.

Голова Київської організації НСПУ Володимир Даниленко також вважає, що рішення суду буде на користь письменників. Дивно, що Михайло Сидоржевський ні на сайті НСПУ, ні в газеті, ні на зборах, ні навіть в особистій розмові з письменниками і словом не обмовився про цю, безумовно, важливу для спілки подію, – наголосив лідер київських літераторів.

Водночас Даниленко висловив сумнів, що у найближчому майбутньому письменники отримають хоч якусь користь для себе від спілчанського майна. Володимир Григорович вважає, що він має підстави так говорити, адже навесні минулого року разом із групою членів НСПУ ініціював проведення Ревізійною комісією спілки перевірки фінансово-господарської діяльності НСПУ, якою, зокрема, було встановлено, що через зниження орендної плати до ринкової кон`юнктури за квадратний метр лише на Банковій, 2 спілка недоотримала 229 тисяч 477 гривень щомісяця і 2 мільйони 700 тисяч за рік.

Проте рядові письменники такими глибокими проблемами не переймаються. Вони просто ностальгують за таким дорогим їхньому серцю “Енеєм” і сподіваються, що він все-таки до них повернеться.

Хоча… Колишній очільник Національної спілки письменників України Володимир Яворівський у розмові з кореспонденткою “Українського репортера” зауважив, що за часів його перебування на посаді голови НСПУ до “Енея” вже ніхто не ходив, старе покоління письменників пішло в кращі світи, а в нового – інші турботи. Кав`ярня стала просто збитковою для спілки. Було вирішено виправити становище – віддати “Енея” орендарям, щоб поліпшити матеріальні статки і спілки, і письменників. Та все сталося не так, як гадалося.

Алла ТОПЧІЙ

Сообщение Київ: суд зобов’язав знести незаконну будівлю на Банковій появились сначала на Український репортер.

Про це написав у Фейсбуку письменник Володимир Яворівський.

“Нам, його друзям, вдалося поховати Марка на Аскольдовій могилі. Поставити йому пам’ятник. Я очолюю благодійний фонд його імені. Нагороду отримає його брат Нестор, що приїде для цього з Америки.

Ми заснували премію імені Народного Героя України Марка Паславського.

Отож, запитую вас: як сприймаєте, щоб цього року її присудити двом чеченцям: Адамові Осмаєву та  Аміні Окуєвій, що воюють за Україну? Премія присуджується за винятковий патріотизм в ім’я України. Передусім – іноземців”.

Сообщение Американець Марко Паславський став Народним Героєм України (посмертно) появились сначала на Український репортер.

– Три речі сьогодні, я переконаний, мучать душу кожного українця. Душу і розум. Перше — це війна, страшна війна після 350-річного міфу про старшого і молодшого брата. Сьогодні виявилося, що ніякий це не брат, а затаєний бандит і вбивця. Я переконаний, що це – остання війна за незалежність України. І ми її виграємо. Програти не маємо права.

Друге — це злидні. Це ті злидні, які обсіли сьогодні середньостатистичного українця. Купка багатих стають ще багатшими, а решта, коренева система народу, озлиденіла.

І третє — це розчарування народу. Розчарування і в результатах Майдану, і в тих “вождях”, я їх беру у лапки, які на цьому Майдані рвали на собі сорочки, били себе у груди, імітували боротьбу з бандитами, а виявилося, що вони в багатьох моментах просто продовжили їх, тільки, може, більш вишукано, не так грубо. Але на наше щастя, дуже велике щастя, маємо дуже терплячий народ, стожильний народ, і я переконаний, що навіть оці три речі, з моєї точки зору, ми переживемо. Ми вистоїмо і ми будемо! І Україна буде.

Сообщение Володимир Яворівський: “Це – остання війна за незалежність України” появились сначала на Український репортер.