Наприкінці травня у Національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого Микола Хомич влаштував презентацію другого тому трилогії «Задум Бога» . То й акторське читання у виконанні диктора Олександра Кривенка та поетеси Ірени Слути. То і спів братчика Кобзарського Цеху Віталія Кобзаря. То і дефіле в автентичному українському одязі – унікальної «бісівської»вишивки з Радулина Житомирської області поетес-учасниць Міжнародного фестивалю РІДхрамПОЕЗІЇ. То і спів фольклорного ансамблю «Віра» Звягельського палацу культури ім. Лесі Українки. А ще ж – теплий післясмак презентації радулинські пироги й узвар.

–Пане Миколо, що і коли спонукало Вас до творення трилогії «Задум Бога»?

–Задум народився 2014 року. Саме тоді був анексований Крим, почалися провокації на Луганщині й Донеччині. Я зрозумів: ворогу потрібні не так наші території, як наша самосвідомість. Московити прагнуть знищити, стерти українство і нав’язати нам так званий «рускій мір»: їхній імперсько-московитський світогляд, порядок, менталітет.Тому я почав шукати коріння свого роду та першооснови українства. Відтак вирішив написати трилогію як спогад про свій рід.

Перший том «Задум Бога» вийшов 2022 року: друкувався під час гарячої фази війни, а з’явився у червні-липні, коли біля Києва ще була купа згарищ. І я одразу ж взявся за написання другого тому, який має назву « Задум Бога. Надії й сподівання»». Бо нині ми, українці, переживаємо стан надій і сподівань на те, що буде Перемога і нарешті настане мир.

–Що далі ?

–Процес творчості триває. Вже знаю, якою буде остання строфа третього тому. Я пишу роман, а він «пише» мене. Змінює мою свідомість. Розширює знання, відчуття тієї глибини, якою є Україна.

Пишу історію України крізь людські долі. Якщо мене запитають, скільки героїв у цій трилогії, буде дуже важко перерахувати. Маю бажання охопити щонайбільш історичних нашарувань.

У першому томі представлена тема козацтва: Байда Вишневецький, Іван Мазепа та той складний шлях, яким ішла Україна. Намагаюсь розкрити особистості Івана Мазепи (зокрема, і його кохання), так само як і Вишневецького. Це живі люди. Я їх відчуваю. І свої відчуття переношу на сторінки роману.

–Перш ніж написати другий том, Ви побували в Паволочі на Попільнянщині та на горі Маківка в Карпатах. Що відкрили для себе і як це вплинуло на сюжет роману?

–Поєднання подорожей і письменства– це подарунок долі. Я живу два життя: реальне і творче, в якому перебуваю постійно – в тому романі, в тих станах. Не пишу в кабінеті. Для мене дуже важливо побувати в місцях описуваних подій, відчути ауру, вібрацію. Так ніби підключаюсь до живих хвиль історії, і всі герої та їхні стани справді оживають в мені, в моїй свідомості.

Чому побував у Паволочі?
Коли писав про Богдана Хмельницького, замислився: чому так сталося, що він пішов на згоду з московитами і підписав той клятий папір «про об’єднання» (хоча йшлося про військову взаємопоміч)? Вся історія України після тієї унії упродовж 300 років – це намагання вийти з московських лап як наслідок вчинку Богдана Хмельницького. Мені важливо було відчути локацію, де прийшли до нього певні думки. А це саме Паволоч. Зважмо: у той час під Берестечком було вщент розбите козацьке військо, а союзник Хмельницького хан Герей його покинув. І найголовніше – Богдан дізнається, що його кохану Гелену Комаровську його рідний син Тимош повісив на воротях, повідомивши батькові про її зраду. Можна собі лишень уявити стан людини. Це був крах.

Мені було дуже важливо поглянути на небо над Паволоччю, відчути стан повного особистого краху, що призвів Богдана Хмельницького до думки: якщо союзників нема – залишається московія.

Надвечір 23 лютого 2022 року я поїхав саме в Паволоч. Поглянув на місцевість, на сіре і дуже важке небо. І мав недобрі передчуття.

Справді: вже о 5 ранку 24 лютого почалася широкомасштабна війна…

Я пишу роман, постійно мандруючи. Тому була і Запорізька Січ, і Батурин, і Чигирин – все, що стосується козацької теми.
Щоб пізнати шляхи Першої світової війни, про яку йдеться в другому томі, я проїхав по всіх лініях оборони, де відбувались зіткнення: гору Маківку, Перемишль, Сян. Бачив вже зарослі лісом залишки ліній оборони. Ті місця передають стан людей, які там боролися.

РАДУЛИН І ЙОГО ТАЄМНИЦІ

– Наскільки глибоко вдалося докопатися до коренів свого роду?

– Цікаве питання. Наприкінці бабциного городу в Радулині була місцина, яка називалась Панський колодязь (Панська криниця). Коли писав роман, дізнався: на тому місці стояв фільварок, який належав князям Сангушкам, а згодом – Потоцьким. 1918 року прийшли «червоні» московити, спалили фільварок, наказали розібрати колодязь і зробити смітник.

Я ж вирішив на тому місці утворити символ Відродження України. Для мене було дуже важливо відродити криницю. Тому я розчистив смітник та відбудував такий за формою колодязь, як і в Батурині, де московити показали також свій варварський почерк, коли за наказом Петра І Меншиков вщент спалив місто разом з людьми. За час Незалежної України у тих місцях спорудили криницю. Я теж так само відбудував колодязь як символ Відродження України.

У процесі відбудови зродилося бажання облаштувати поруч Екопарк – зону відпочинку для дітей.

Під час будівництва знаходили давні знаряддя праці ще часів неоліту (кам’яні сокири), періоду бронзи (бронзовий серп), епохи заліза – плуг, а також розстрільні гільзи 1918 року.

Так я зрозумів, що мій родовий ланцюжок, моє родове коріння – ймовірно сягає неоліту. Що мої прапращури постійно були селянами-землеробами, вирощували жито. Тому в моїй книзі про родовід згадую саме той початок з неоліту й описую плем’я, яке прийшло з півдня. Як тільки почав танути давній льодовик – люди потягнулися на північ, і, можливо, заснували й село Радулин, де мешкали мої предки.

Радулин у Баранівському районі на Житомирщині – батьківщина мого батька. Залишились портрети діда, бабці, прадіда. Коли я був у 7 класі, то вже допитувався у свого діда, де наш родовий початок. Дійшов до 1795 року: дід згадав засновника роду на ім’я Олас.

Постійно повторюю це чудове імення. А оскільки почали знаходити предмети часів неоліту, я зрозумів, що мій дід про те знав. І я в книзі описав також ті часи включно з періодом матріархату.

Чимало знаходять в Радулині саме римських монет– динаріїв, що є доказом активних зв’язків з Римом у період Черняхівської культури. На той час в Римі бракувало хліба й зерна, тому купували на землях нашої Житомирщини. Транспортні шляхи пролягали по річках, на берегах яких і знаходять сліди поселень з динаріями200-400 років нашої ери.

– На презентації виступив народний вокальний колектив «Віра» Звягельського палацу культури, що виконує Радулинські старовинні пісні та є оберегом української ідентичності. А ще ж Радулинська вишивка…

– Так. Чудова людина Галина Кучинська зібрала давні – весільні, поховальні рекрутські пісні, що побутують в Радулині. Саме їх ансамбль і виконує.

У першому томі трилогії я згадую слова з радулинського поховального обряду. Це і є обрядовий пласт фольклору Звягельської землі, про яку пишу роман.

Написання роману збудило не тільки спогади про мою малу батьківщину, а ще й етнографічні дослідження. Під час презентації була представлена унікальна Радулинська вишивка – білим по білому.Такої ніде нема. Її називають бесівською. Але назва не пов’язана з бісами, а з тюркським плем’ям Бес-Ом (п’ять стріл), яке наймали для охорони кордонів Київської Руси-України. Саме тюрки в Радулині й залишили маркер – вишивку білим по білому. Схожа є на Полтавщині. Однак бесівську (радулинську) вишивку (Бес–Ом) народна міфотворчість почала асоціювати з «бісами». Про Радулин побутує чимало легенд, одна з яких стверджує, що інша назва Радулина саме Біси. Є різні повір’я. Одне них твердит ь,буцімто над Радулином чорти хвостами розганяють хмари, тому всюди є дощі, а в Радулині нема.

Та одного разу я побачив мапу радіоактивного забруднення України, де є маленька біла цяточка довкола села Радулин, куди не впало жодної краплі радіоактивного дощу на відміну від інших територій. Також цікаво, що в Радулині немає жодного перехрестя, а тільки дороги літерою «Т». Навіть хреста поставили не на перехресті, а на такому роздоріжжі.

Крім вишивки залишилися в Радулині так звані біси, які себе так і називають– нащадки тюркського племені: чорняві, повністю асимільовані, щирі українці. Тобто є півсела білявих, як скандинави, а півсела – чорнявих. І є ще руді, з котрими пов’язана окрема історія. Після Першої світової війни додому повернувся полонений радулинець і привіз жінку з Австрії, яку називали «германка». Вона була руда і погодилась їхати з ним в Україну за умови, що він привезе металеве ліжко. Привіз і ліжко, й жінку. І те металеве ліжко було дивовижею, на яку збігалося дивитися все село.

– Також Ви створили Екопарк в Радулині. Що там діється нині?

– Є величезне стадо оленів, європейська лань, камерунські козенята. Цілий контактний зоопарк, куди запрошуємо на відпочинок дітей. Приїзджають військові та люди , які постраждали через війну. Є зони відпочинку, будиночки.

А якось побачив автівку з донецькими номерами. Виявилось – люди з Краматорська. А ми ж врятували двох поні саме з Краматорська. Це сталося на початках широкомасштабної війни, коли московити вдарили «іскандерами» по вокзалу в Краматорську. Багато людей загинули. А поряд з вокзалом містився парк, де катали дітей на поні. Поні в стресі розбіглися навсібіч, зооволонтери їх піймали і звернулися до нас по допомогу й захист. Так я привіз поні з Краматорська до мого Екопарку. В одного з них одне око було синє, а друге каре – сплутати неможливо. І коли ми сказали родині з Донеччини, що у нас живуть поні з Краматорська – у них на очах з’явилися сльози. Потім вони показали нам фото, де їхня донька на тому поні з різними очима в Краматорському парку катається. Люди і поні зустрілися в селі Радулин. Шляхи господні несповідимі…

ЗНІМАЮ БРУД З ПОСТАТІ СКОРОПАДСЬКОГО

– Маєте плани щодо третього тому трилогії «Задум Бога»?

– Третій том вже готовий у моїй уяві. Другий том завершується Першою світовою війною. А потім настає час формування мрії: будувати Україну – УНР. Які процеси відбувалися? Я глибоко занурився в історію подій. Відтак маю зовсім інший погляд на Петлюру, Грушевського, Винниченка. Вивчаю зараз, ким був командувач північною армією Володимир Москірко та що його спонукало до бунту проти Петлюри. Міжпартійні розбіжності між українськими самостійниками, соціал-демократами, соціал-революціонаерами і призвели тоді до втрати шансу на державність України.

Якщо у першому томі був Мазепа, Байда Вишневецький, у другому – Богдан Хмельницький, то у третьому на перший план виходить Скоропадський. І наша національна проблема: як тільки з’являється лідер, особистість – виринають і ті, хто на неї полюють, щоб знецінити або й знищити. Як завгодно. Зробити жупел.

У своєму романі я відшаровую, знімаю бруд з постаті Скоропадського. Скільки цікавих думок він висловлював! Яке мав бажання збудувати Україну без соціалістичної ідеї, яка врешті виявилася мильною бульбашкою та прикривала імперські тоталітарні прагнення московії. Я занурююсь. Бачу, що внутрішня боротьба в українській еліті, на жаль, привела на нашу землю червоних московитів, які нищили українство, довели до голодомору та розстріляного відродження. Величезний дослідницький процес. Працюю. Понад те, вимальовується й четверта книга…

– Чим запам’яталися презентації Ваших книг у світі?

– Теми, які я піднімаю у романах, викликають неймовірний інтерес світу до України та нашої історії. Люди дивуються: що це за такий народ, який зміг протистояти другій армії світу?! Зараз весь світ знає про Україну і є величезний попит на переклад. Мої твори перекладені грецькою, румунською, азербайджанською мовами. Триває переклад на китайську.

Радий, що в Греції відбулася презентація мого історичного роману «Територія брехні», який розповідає про київських князів. Повідомили, що ця книга подана на престижну премію «Паблік» в Афінах. А 7 червня на Кіпрі в Ларнаціуспішно пройшла презентація «Задуму Бога».

Я був щасливий, коли під час презентації в Афінах романів «Таємниця гробниці» й «Територія брехні» греки запитували у мене, як звали чернігівського князя? Тішусь, що греки зацікавилися нашим національним корінням. Важливо, аби світ ще глибше дізнавався про нас, українців. Через літературу, живопис, музику.

ДВІ ГІЛКИ УКРАЇНСТВА: СЕЛЯНИ І КОЗАКИ

–Маю переконання, що українська нація утворилася з двох гілок – селянської й козацької. Тому роман «Задум Бога» побудований на розповідях про ці дві гілки. Є козаки зі світоглядом «воля або смерть». І є зовсім інша селянська гілка: походить ще від палеоліту та віками обробляє землю на одному місці.

Коли на презентації прозвучали давні селянські співи та козацька дума, я відчув гармонію у їх єднанні як символ України. Україна – різноманітна Симбіоз. Ми хоч і різні, але –цілісні. Є і приземленість, є і вільнолюбство, анархізм.

Втім, на мій погляд, значною мірою завдяки селянам збереглася наша українська автентичність. Як їх лишень не гнобили, а вони трималися за ті коди, вишивку, традиції. Трималися за своє. І ця упертість зуміла нас зберегти.

Ми згадували, і я писав про Надсяння, бойків і лемків. Питання: навіщо Сталіну було у 1948 році віддавати Польщі маленький клаптик землі –Надсяння? Моя відповідь: щоб не було навіть згадки про віковічну українську мрію – державу Україну – від Сяну до Дону.

Але нас, українців, знищити неможливо. Тому автентика тих же бойків, лемків, гуцулів залишилась, а нині переживає ренесанс. Ми різні, і ми – єдині.

До речі, був здивований, що поляки зберегли у Надсянні українські церкви, бойківські ікони, створивши архітектурний комплекс, куди все дуже ретельно перенесли.

Також з подивом дізнався, що в Парижі на вулиці СенЖерменє українська церква Святого Володимира, де нащадок бойків, які роз’їхались по всьому світу, зробив іконостас в бойківському стилі. Невипадкова випадковість: саме в тій церкві відспівували Симона Петлюру.

До слова, козацька гілка – родовід моєї дружини. Її пращур – запорізький козак  Лобур є серед героїв мого роману. Але відбулася трансформація : родина Лобурів переїхала до Сибіру під час столипінської реформи, де й перетворилася на Лобурєвих. Дід моєї дружини Лобурєв був лікарем, коли будували Байкало-амурську залізницю. Я уявив, як це відбувалось. Коли він, випускник медичного факультету Київського університету, приїхав туди, йому кажуть: «Що за прізвище? Міняй». Не витримав, змінив. Те було масове явище. Так, приміром, Шаповал став Шаповаловим. Прикладів дуже багато. У тому числі в моїй родині.

Моя мама народилася в Ростовській області на маленькому хуторі Коврино, де мешкали переселенці з України. Прізвище моєї бабусі, яка походила з Полтавщини – Макаренко. Коли я приїзджав на канікули, то вони «балакали»: там побутувала балачка – південноукраїнський діалект української мови. Але на моїх очах відбувалася трансформація під впливом зросійщення, коли Макаренки ставали «русскімі». На жаль, зараз, коли почалася війна, я не впевнений, що мої родичі по маминій лінії не взялися за зброю і не воюють проти нас, українців…

Так, нас розкидало по світу. Але українство проростає. Україна справді настільки унікальна, як пуп землі.

Зараз відчуваємо, що саме тут проходить кордон між демократією й авторитаризмом. Всі розуміють, що ми – на кордоні. Саме в Україні триває цивілізаційна війна між світлом і темрявою, демократією й авторитаризмом.

У другому томі трилогії «Задум Бога» я описую Першу світову війну. З подивом зрозумів для себе: то була не просто війна між Австрією, Німеччиною й Московією, а це ми, українці, – величезний 40-мільйонний народ, були поділені навпіл – частина в московитській імперії, частина в Австрії. Саме Перша світова змусила іти брат на брата і воювати за чужинців: хто за царя, а хто – за імператора. І це була величезна трагедія…

Наше об’єднання як єдиної нації порівняно з тими ж французами чи німцями – дуже затягнулося в часі. До 1918 року були об’єднані лише формально, а 1918 року відбулася злука – єднання, яке йшло кривавим шляхом. Згодом штучний поділ на західну і східну Україну використовували промосковські політики. Однак саме зараз триває могутнє єднання: відчуваємо, як піднявся український дух Харкова, Дніпра, Херсона. Схід першим прийняв на себе навалу ворога. Ми – єдина нація. Так, ще величезний шлях потрібно пройти. Але Україна – єдина.

Ольг ДУБОВИК

Сообщение Микола Хомич: “Україна справді настільки унікальна, як пуп землі” появились сначала на Український репортер.

Премʼєра фільму відбулась 8 травня в Національному центрі “Український дім”. На захід завітав весь акторський склад фільму та знімальна група, а гостями стали тво міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв, Посол Великої Британії в Україні Мартін Гарріс, Євген Нищук, Мурат Сулейманов – муфтій мусульман України, Ольга Сумська, Ірина Данилевська та Володимир Нечипорук, Дмитро Разумков, Кароліна Ашіон, Віктор Андрієнко, Даша Малахова, Олександр Хоменко, Олег Фагот Михайлюта, Акім Галімов, Олексій Гладушевський, Вʼячеслав Соломка, Павло Розенко, гурт NAZVA, відомі українські кінокритики, кіноблогери та журналісти. В рамках прем’єри відбулась благодійна акція, спрямована на збір книг за підтримки фондів “Книга на фронт” та “Хочу читати”. Гості премʼєри принесли понад 200 книг українських авторів.

“Будинок “Слово”. Нескінчений роман” – це драматична історія українських письменників доби “розстріляного відродження”, яких зібрали під дахом одного будинку, аби змусити їх працювати на благо радянської системи. Фільм розповідає про те, як комуністичний рай перетворюється на комуністичне пекло. Історія заснована на реальних подіях.

1927 рік. Радянська Україна. За наказом Сталіна у Харкові збудовано кооперативний будинок “Слово”. Найвидатніших українських письменників заселяють у комфортні квартири. Усі вони стали учасниками експерименту, спрямованого на виведення нового типу радянського письменника та тотальний контроль над процесом творчості з метою створення єдиного художнього методу соціалістичного реалізму. Та не кожен з письменників погоджується оспівувати культ Сталіна. Неочікувано для мешканців будинку “Слово” до них підселяють нікому не відомого молодого письменника Володимира Акімова. Хто він? Ніхто не знає. З його появою в будинку “Слово” починають розгортатися дивні події, про що й досі мовчать його стіни.

Продюсери та режисер зібрали у стрічці справді зірковий акторський склад. Головні ролі у фільмі зіграли Дмитро Олійник (Володимир Акімов), В’ячеслав Довженко (Микола Хвильовий), Ніна Набока (тьотя Варя), Марина Кошкіна (Галя), а також Станіслав Сукненко (Лесь Курбас), Юрій Одинокий (Мерер), Валерія Ходос (Рая Троянкер), Андрій Май (Володимир Сосюра), Юлія Чепурко (Марія Сосюра), Костянтин Темляк (Павло Тичина), Геннадій Попенко (Михайль Семенко).

Художня драма “Будинок “Слово”. Нескінчений роман” була знята у 2021 році. Виробництво фільму здійснила компанія Fresh Production Group за підтримки Державного агентства України з питань кіно, Міжнародного благодійного фонду «Солідарність» та родини Петровських. Кінотеатральним дистриб’ютором фільму стала компанія B&H.

Сценаристи стрічки – Тарас Томенко та Любов Якимчук, режисер – Тарас Томенко, оператор-постановник Михайло Любарський, художник-постановник Шевкет Сейдаметов, композитор – Алла Загайкевич, продюсери – Юлія Чернявська, Олег Щербина, Пилип Іллєнко та Ростислав Мартинюк.

Режисер та співавтор сценарію фільму Тарас Томенко: “Над цим проєктом я зі своєю командою працював понад 10 років. І це було не даремно. Це довга і непроста дорога повернення письменників Розстріляного Відродження із небуття. Спочатку я зробив документальний фільм “Будинок “Слово”.
Пам’ятаю, як тоді 8 років тому, коли він вийшов у прокат, глядачі відкривали для себе цілий Всесвіт української культури, як спрагло долучалися до імен забутого українського письменства 20-30-х років. То було справжнє повернення. Ефект цунамі. Після виходу картини з’явилася велика кількість культурних ініціатив, започатковувались сайти, ставилися вистави, робились опери, літературні читання, записувались рок альбоми, перевидавалися книжки, відкривались мистецькі резиденції в самому будинку “Слово”. Дійсно, неймовірну силу має кінематограф!”

Але настав той час, коли український глядач має побачити ігровий фільм “Будинок “Слово”. Нескінченний роман” .

Це найважча наша артилерія, котра не залишить ворогу шансів.

Захоплюючий сценарій, котрий вивірений документальним фільмом, неймовірний акторський склад, вишукана операторська робота, божевільна атмосфера 20-30-х років часу розквіту авангардного мистецтва – все віддзеркалює нам той час 100 років тому, щоб ми могли побачити нас теперішніх – в кривавій м’ясорубці російської орди. Для мене важливо, що мій фільм виходить саме зараз у доленосний для України час.

Без перебільшень, такого кіно не було в українському кінематографі. Пам’ятаймо ціну українського Слова”.

Любов Якимчук, співавтор сценарію фільму: “Наш ігровий фільм виходить неймовірно вчасно, бо є величезний запит суспільства на культурний продукт, присвячений Розстріляному відродженню. Уже не так, як було у 2017-му, коли вийшов наш документальний фільм про будинок “Слово”, та коли про цей період знали лише інтелектуали та школярі. Зараз вірші поетів 20-30-х років стають частиною не просто культури, а вже й попкультури. З’явилася пісня “Барабан” Пивоварова на вірш Ґео Шкурупія, Клавдія Петрівна взяла свій псевдонім за ім’ям героїні твору Миколи Хвильового. Окрім того, стендап-комік Сергій Чирков жартує про цей період, а бренд By Me випустив лінійку одягу, присвячену театру Леся Курбаса “Березіль”. Раніше ми могли про таке тільки мріяти, зараз це частина нашого життя. Українська публіка засвоює літературу 20-30-х років на всіх рівнях. Тож я певна, що наша стрічка “Будинок Слово. Нескінчений роман” буде сприйнята українцями неймовірно добре. Та вона залишить у всіх дуже світлий посмак, у чомусь навіть переможний”.

Світова прем’єра художнього фільму “Будинок “Слово”. Нескінчений роман” відбулась на 37-му Варшавському кінофестивалі 2021 в рамках міжнародної конкурсної програми. Фільм був також представлений на міжнародних фестивалях: FilmFestival Cottbus (Німеччина), Galway Film Fleadh (Ireland), The I Will Tell International Film Festival (USA), Prishtina International Film Festival (PriFest), Миколайчук OPEN та Kyiv International Film Festival Molodist.

Інформація пресслужби фільму.

Сообщение В прокат вийшов фільм “Будинок “Слово”. Нескінчений роман” появились сначала на Український репортер.

Знаменитий японський поет Мацуо Басьо (1644 – 1694) (松尾芭蕉, まつお ばしょう) здобув світове визнання, як один із найпопулярніших та найкращих авторів хокку (хайку). Хоча сам класик вважав найбільшим своїм досягненням участь у складанні ренґа. Вірші Басьо перекладені багатьма мовами. А в Японії його поезія відтворена на пам’ятниках та у визначних місцях.

Приємно, що серед нагороджених – відомих письменників та митців із різних держав, – є й наші співвітчизники. Отже, цьогорічними лауреатами почесної відзнаки за велике творче подвижництво стали українці Василь Слапчук (м. Луцьк), Ярослав Савчин (Івано-Франківська обл.) та Галина Фесюк (м. Львів).

Міжнародну літературну премію імені Мацуо Басьо також отримали: видатний письменник Кобо Абе (посмертно) (Японія), літературознавець та літературний критик Людмила Воробйова (Білорусь, Мінськ), письменники, міжнародні громадські діячі Princess Lovelyn Eyo (Нігерія), Lic. Lily Baylon (Іспанія), Dr. Shahina Kishwer (Канада), Prof. Dr. Bajram Haliti (Сербія), Xanthi Hondrou-Hill (Греція), Сагин Беркиналієва (Киргизстан), Анна Подгорна, Олександр-Ошер Штейнберг (Ізраїль).

Щиро вітаємо лауреатів високої міжнародної нагороди.

Ярослав МАДЖУГА

Сообщение Українські письменники – серед лауреатів Міжнародної літературної премії імені Мацуо Басьо (Японія – Німеччина – США) появились сначала на Український репортер.

Ця сумна звістка обпекла як вогнем. Ще недавно ми, журналісти «Українського репортера», розмовляли з Іваном Пилиповичем в Національній спілці письменників України під час презентації книги Ольги Ходацької «Берег віри, надії, любові» (див. світлину).

Іван Пилипович написав передмову до цієї збірки цікавих  і зворушливих оповідань про драматичні історії людей; того вечора він також виступав перед присутніми, розповідаючи про враження від прочитаного.

Тоді ж професор подарував нам (з автографом) свою нову книжечку «Наша мова – наша історія».

У нас була нагода  поцікавитися думкою Івана Пилиповича про відверто ворожі рішення Окружного адміністративного суду Києва щодо заборони святкувань річниць деяких відомих українців, про скасування нового правопису.

Звичайно, професор був дуже обурений цими лихими вердиктами, сказав, що «такі дії вчиняють з тим, щоб скомпрометувати Україну, підірвати її із середини. Мовляв, дивіться, у них навіть немає власного правопису! А якщо завтра якась школярка звернеться до суду з вимогою скасувати Акт проголошення Незалежності України, такий позов також задовольнить суд? Треба усім нам потужно боротися проти таких антиукраїнських рішень, наступаючи широким фронтом».

Упродовж десятиліть професор власним прикладом показував, як варто пропагувати рідну мову, утверджувати її по всіх усюдах, розвивати і збагачувати, давати по зубах різним манкуртам.

Цілком справедливо, що його називали Майстром українського слова, одним із найдостойніших Лицарів українського духу.

Сьогодні у скорботі шанувальники професора пишуть: «Іван Пилипович стільки всього зробив, стільки знав, а завжди спілкувався просто, з повагою до кожного».

Справді так. Це ті чесноти, які не купиш. Іван Пилипович говорив: “Суть не у званнях чи титулах. Головне – чи зробив ти по максимуму в тому, що вмієш і можеш”. Золоті слова! От би їх постійно пам’ятали в кожному урядовому кабінеті, у парламенті, у головній будівлі країни на Банковій! А ще якби діяли так.

У нашій домашній бібліотеці зберігається і давнішній посібник Івана Пилиповича «Українська мова», яку було видано ще 1980 року. Колись підручник став нам у добрій нагоді під час навчання у Шевченковому університеті, а згодом його використовували у середній школі й наші діти. Добра і світла пам’ять про Великого українця. От тільки шкодуємо, що на цьому підручникові немає автографа Івана Пилиповича. Бо все думалося – якось при нагоді… Тепер вже нагоди, на жаль, не буде.

Сьогодні ми згадуємо і свою бесіду з Іваном Пилиповичем у 2015 році. Тоді ж записали і розлоге інтерв’ю з ним. Пропонуємо нині цю розмову.

– У деяких столичних школах на уроках вчителі та учні розмовляють українською, а на перерві – поганою російською. Багато хто з чиновників лише під час нарад говорить рідною мовою. Коли ж змінимося? 

– Повинні бути створені всі умови, які б сприяли утвердженню української мови як державної, – розповідав Іван Пилипович. – Чиновник, якщо він хоче бути державним чиновником, має володіти й користуватися державною мовою, інакше йому не місце в державній установі. Не повинно також бути шкіл, в яких усе навчання ведеться тільки іноземною, тобто російською. На моє переконання, треба, щоб запрацював єдиний мовний режим у школах. Навіть за радянських часів так було: якщо школа є україномовною – всі мають говорити українською. Я вже тривалий час б’юся над цим питанням – писав навіть міністру освіти. Не може ж панувати оця вседозволеність – «что хочу, то и делаю». На жаль, міністерство не реагує… У багатьох вишах, скажімо, у Київському політехнічному університеті, низку предметів викладають російською. Бо викладачам так зручно, бо у них є конспекти тридцятирічної давнини. І вони по них читають про… найновіші досягнення науки. А інші кажуть, що, мовляв, «очень тяжело переходить на украинский язык».

Основна роль у мовному вихованні має належати пресі. До речі, коли Павло Скоропадський став гетьманом України, наступного дня були закриті всі російськомовні газети. У нас нині – засилля російськомовної преси, деякі газети роздають безкоштовно. Звісно, люди беруть, бо дармове, але забувають, що безкоштовна їжа тільки в пастках. Чужа мова отуплює мозок.

– Ми знаємо, що ви закінчуєте укладати словник української мови VI століття. Розкажіть, будь ласка, про цю працю.

– До V–VI століття предки слов’ян жили між Дніпром і Карпатами, ця територія вважається прабатьківщиною слов’ян. До того часу тут була більш-менш однакова мова. Я вивчав словники верхньословенської мови, чеської, словенської, сербської і хорватської. Колись у цих народів було дуже багато спільних слів. Зібрав 12 тисяч слів, уже впорядкував 310 сторінок, до кінця року планую закінчити цю кропітку роботу, їй віддав три роки.

– Деякі вчені ставлять під сумнів об’єднання мов української, російської, білоруської в одну східно-слов’янську підгрупу. Ви з ними погоджуєтеся? 

– Звісно, ці мови не можна об’єднувати в одну підгрупу. Українська мова не може належати до східного слов’янства. За своєю фонетикою вона більше наближається до південно-слов’янської – зокрема, сербської, чеської. Іван Огієнко, до речі, колись писав: «Українець, який ніколи не чув російської мови, швидше зрозуміє серба, аніж росіянина». За фонетикою російська більш споріднена з польською, аніж з українською.

– Після тих чи інших знакових подій в історії народу виникають нові слова. Наприклад, під час Майдану ми дізналися, хто такі «тітушки». Як ви думаєте, ці слова приживуться? 

– Ні. Вони стануть історизмами.

– Багато хто не сприймає такі слова, як «етер», «катедра», деякі інші. Мовляв, це діаспора так говорить. Як бути? 

– Використовувати різні аналоги, вживати паралельно. Основне, щоб слово було зрозумілим. Негативним є захаращення нашої мови англійськими словами. Наприклад, модне «онлайн». Навіщо засмічувати мову такими суржиками, коли є свої слова – навпростець, прямо. Приміром, французи не дозволяють такого. У них навіть комп’ютерним термінам придумали французькі аналоги. І ми б знайшли. Не хочемо, бо лінуємося.

– Але ж мовознавці повинні підказувати, як треба вживати іноземні слова, як оберігати мову від засмічування. 

– Це має бути завданням Інституту української мови. Не достатньо писати лише дисертації, має бути ще й практична користь. Вони повинні встановлювати оті норми, про які ви згадали. Такі інституції в інших країнах є. До них звертаються, вони надають консультації. До речі, до виконання згаданої «Концепції розвитку української мови…», на мою думку, варто залучити Інститут української мови.

– Відчувається негативний вплив мови Інтернету. Вона засмічує… 

– Тому має бути мовна цензура. Скажімо, стан повітря, води контролює санітарна служба. А хто відповідає за мову, щоб вона не була забрудненою?

– Ніхто. Запитаємо про таке: ви – автор 30 підручників з української мови для середньої та вищої школи, але досі є кандидатом філологічних наук. Чи не парадокс? Хоча мали б уже бути академіком. Що завадило стати доктором наук? Націоналістичні погляди? 

– Вважаю, що суть не у званнях чи титулах. Головне – чи зробив ти по максимуму в тому, що вмієш і можеш. Коли в умовах утиску і переслідувань мене звільнили з Інституту літератури імені Тараса Шевченка, заборонивши публікувати будь-що, я перекладав – із сербської, хорватської, македонської, словенської, чеської мов. Це майже півтора десятка прозових книжок, хоча не завжди вдавалося їх друкувати під власним прізвищем. Такі були часи.

– Коли працювали в Інституті літератури, чи спілкувалися з Василем Стусом? Яким він вам запам’ятався? 

– Аякже, ми з ним були добрими друзями. Жили недалеко один від одного. Із «шістдесятниками» Юрієм Бадзьом, Іваном Світличним товаришував. У Василя Стуса було супервідчуття національної несправедливості – чому за нас вирішують…

– Як ви оцінюєте художню мову молодих літераторів, письменників? 

– На жаль, багато творів сучасних письменників не можна назвати художньою літературою. Під впливом Заходу пересипають мову нецензурними словами.

– Чим живе нині мовознавець Іван Ющук? З чого складається ваш день? 

– Маю таких «співрозмовників» – газету «Освіта» і журнали «Слово Просвіти», «Дивослово». Тільки щось станеться чи щось схвилює – сідаю і пишу на цю тему. Я, до речі, щочетверга ще й веду передачу «Як ми говоримо» на радіоканалі «Культура».

– Що вам допомагає в роботі? Розкажіть, будь ласка, про родину. 

– Син Олег сьогодні живе і працює в Німеччині, він – головний інженер з електроніки у відомій світовій компанії, складає комп’ютерні програми. Свого часу ще старшокласником зайняв перше місце на олімпіаді з фізики по Радянському Союзу, перше місце – на міжнародній олімпіаді. Маю внуків – старший, Олег, навчався в Німеччині та Франції, нині в аспірантурі, Олександр також навчається в університеті, а молодший закінчує школу. Хлопці знають українську мову. А донька – доцент Політехнічного університету в Києві, закінчила факультет кібернетики, кандидат технічних наук. Її старший син закінчив Києво-Могилянську академію, зараз навчається в аспірантурі (археологія), там вчиться і внучка, вона обрала хімію. Мовознавців, на жаль, в родині немає.

– А що вас захоплює, окрім науки? 

– Маю дачу на Осокорках, люблю працювати на землі.

– Які ваші улюблені місця в Києві? 

– Володимирська гірка. Кращого місця немає у світі.

– Ви оптиміст за натурою? 

– Мабуть.

Світлана ФРОСЕВИЧ, Леонід ФРОСЕВИЧ

***

Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття родині Івана Пилиповича Ющука. Сумуємо. Нехай земля буде пухом. Вічна пам’ять і царство небесне.  

Сообщение “Суть не у званнях чи титулах. Головне – чи зробив ти по максимуму в тому, що вмієш і можеш”. Пам’яті професора Івана Ющука появились сначала на Український репортер.

«Несподіваний Бунін» – так називається книга, електронна версія якої вийшла восени минулого року у видавництві Стрельбицького в Києві. Скоро вона з’явиться і на папері у видавництві «Культура і життя».

Присвячена 150-річчю нобелівського лауреата і показує його з тієї вельми цікавої і важливої сторони, якої майже не приділялося уваги ні в царській Росії, ні в Радянській імперії, ні в Росії нинішній.

Причини цього замовчування зрозумілі, їх ми торкнемося далі, а поки віддамо данину подяки автору, Ользі Пугач, яка зуміла залучити чимало людей для роботи над книгою, в тому числі  вашого покірного слугу, що відзначено у вступній частині.

Річ в тому, що справ було багато, оскільки чи то пані Ольгу, чи то містера Макса осінила ідея, навіяна Розеттським каменем: опублікувати книгу трьома мовами: українською, англійською та російською.

Книга вийшла непоганою, багато в чому завдяки шановному Максиміліану Каммереру, який, наскільки я знаю, надихнув пані Пугач на цю працю, він же взяв на себе переклад англійською. А вивіряв переклад мій старий знайомий Гарі Голдберг, досвідчений професіонал, автор кількох книг, редактор спеціального американського журналу, відомий криптолог, який чимало потрудився за часів холодної війни на ниві протистояння СРСР і США… Тема його зацікавила з двох причин: по-перше, він великий цінитель російської літератури і мову вивчив для того, щоб вільно її читати. А тут Бунін, останній класик! По-друге, його дід родом з Кременчука.

Ось і виходить, що крім автора та її розумної і талановитої онуки Аліси Пугач над книгою грунтовно попрацювали три американці (Макс, Гарі і я), чим і пояснюється епіграф статті – “З Америки з любов’ю”. Що стосується того боку життя і творчості І. Буніна, якому довгий час не приділялося уваги в російськомовних джерелах, то деякі особливості, пов’язані до того ж з генезисом російської літератури як такої, добре описані М. Каммерером в його епілозі.

Літературознавчий епілог

Reversus domum

Що можна додати на завершення, прощаючись з нашим героєм і нашою темою? Дещо можна i навіть треба, бо після ознайомлення з книгою випливає нагальна необхідність поставити одне важливе літературознавче запитання. Воно стосується не манери письма Буніна, не характерних особливостей його творчості, ні, воно набагато серйозніше i ґрунтовніше, це принципове питання генезису російського мистецтва красного письменства, тобто літератури як культурного феномена – i як інструменту самоствердження та експансії держави. Якої? Російської імперії!

Як з’ясувалося завдяки цій книзі, вплив України на Буніна був безсумнівним і значним, та все ж не настільки великим і очевидним, як у випадку Гоголя. Однак і того ніяк не можна назвати суто українським письменником, як би комусь цього не хотілося, незважаючи на походження генія і тематику багатьох (і, мабуть, кращих) його творів. З відомих обставин віднедавна йде запекла полеміка з цього приводу, але в неї ми вступати не будемо, вважаючи за краще звернути увагу на характер даних обставин.

А полягають вони в тому, що велика російська література зросла з імперської шинелі, що і підкреслював Достоєвський. Так, так! Зверніть увагу, коли, власне кажучи, ця література з’являється? У другій половині XVIII століття, коли Російська імперія починає вести одну з головних партій у концерті найсильніших держав світу. Неважко помітити, що французька та англійська літератури пройшли той же шлях і теж розцвітали під час становлення імперій, що дозволяє зробити наступне узагальнення: індикатором величі держави були велика армія, флот і… література! Можна навіть вважати це триєдине поєднання аксіомою теорії будівництва імперій. Їх створювали флоти й армії, а література виправдовувала й обґрунтовувала експансію, підбиваючи ідеологічну базу. Тобто вона – це одна з опор імперій, вид зброї. Це зброя інтелектуальної привабливості і цивілізаційної вищості, що вельми важливо.

Однак російська література досить довго залишалася провінційною, не мала своїх тем, корінного ґрунту, не мала головного – розвиненої мови. Зусиль Кантемира, Тредiаковського, Сумарокова і навіть Ломоносова з Державіним виявилося мало як для надбання величі і блиску літератури, так і для здобуття великодержавного шарму. І так було, допоки не з’явилися Пушкін, який створив сучасну російську мову, і Гоголь, що дав цій мові колір і смак, рельєфність та яскравість, барви, їхні тони і відтінки!

За що треба подякувати Україні – в цьому сенсі Гоголь таки український письменник. А оскільки Достоєвський недарма казав про його шинель, з якої вийшла вся російська література, то логічний висновок ви можете зробити й самі. І про Буніна можна говорити в зв’язку з цим: він захоплювався ненькою, її землею і народом, поезією Шевченка – і непогано знав українську мову, якщо перекладав з неї.

Але продовжимо узагальнення. Великі літератури не тільки народжуються синхронно з імперіями, але і згасають разом з ними, і Бунін – це світло згаслої зірки. Радянське красне письменство вже не віднесеш до великих, а пострадянське російське й поготів, незважаючи ні на яких Пелевіних. І ось що цікаво в нашому контексті: завдамося ще одним запитанням, а чи великий внесок колоній в англійську або французьку літератури? Відповісти на нього неважко: внесок практично нульовий, що зрозуміло – метрополії в культурному розвитку стояли набагато вище. А як з цим у російської літератури? Адже на порожньому місці подібний культурний феномен з’явитися не може, тому копнемо до коріння, поглянемо на базис.

Ні, часи билинні, «Слово о полку Ігоревім» і «Моління Данила Заточника» ворушити не будемо, їхній вплив не треба перебільшувати. Хоча б тому, що література починається не тільки з письменників, а й з читачів, а головним ковалем їхніх кадрів завжди і всюди було студентство. На жаль, у цьому схід Європи відставав: перша православна слов’яно-греко-латинська школа відкрилася в 1576 році – й аж ніяк не в Москві. Її заснував князь Острозький. У 1615 році православна школа з’явилася в Києві, в 1632-му вона стала колегією (на чотири роки раніше заснування Нового коледжу в Кембриджі, штат Масачусетс, майбутнього Гарварда!), а в 1658-му – Києво-Могилянською академією. І тільки в 1687 році в Москві відкрилася Слов’яно-греко-латинська академія. Між іншим, в проекті її статуту ректору і викладачам доручався вищий контроль над справами віри й освіти, боротьба з єресями, і за багато злочинів перед православ’ям передбачалось вогнище…

Хто ж викладав у цих школах і академіях? У XVI-XVII століттях усі лектори, всі православні вчені, теологи, філософи та релігійні діячі навчалися в католицьких (часто єзуїтських) школах і в європейських університетах. Так, Арсеній Грек, споборник патріарха Никона, навчався у Венеції і Римі, потім у Падуанському університеті. Ректор Київської академії Петро Могила, який фактично повернув православ’я в Україну (відновив богослужіння в Софійському соборі, домігся визнання прав православної церкви в Речі Посполитій), навчався в католицьких університетах. І сама його академія, як і Слов’яно-греко-латинська в Москві, була точною копією шкіл єзуїтів, починаючи з організації і закінчуючи назвами класів, предметів і мовою навчання – воно відбувалось виключно на латині та грецькою. Навіть церковнослов’янська, робоча мова православ’я на Русі, там практично не вивчалася!

Мелетій Смотрицький, який створив першу граматику церковнослов’янської мови (1619 р.), закінчив Віленську єзуїтську гімназію, навчався в європейських університетах. Касіян Сакович, соратник Могили, навчався у Краківській католицькій і Замойській єзуїтській академіях. Саме київські випускники потім склали основу викладачів Московської слов’яно-греко-латинської академії. Вчення йшло з Києва!

З цими двома академіями і вступила Росія в імперське XVIII століття – щоби за весь цей час зуміти відкрити ще лише один вищий навчальний заклад – Московський університет. У результаті за часів Пушкіна в ній були такі університети: Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський, Варшавський, Віленський, Дерптський і Гельсінський. Разом вісім, причому безпосередньо до самої Росії належало всього чотири, та й то якщо вважати Казань російським містом. Для довідки: в бездуховних і ще недавно колоніальних США їх було вже 13, тоді як Києво-Могилянську академію імперська влада в 1817 році дбайливо закрила.

Який же висновок випливає з нашого невеликого аналізу? Він очевидний: dieu est toujours pour les gros bataillons, тобто літературний бог завжди на боці великих батальйонів. Мало університетів – тонкий шар культурних, освічених людей, мало читачів і письменників. Ergo: на відміну від Англії і Франції, метрополія Російської імперії не могла похвалитися інтелектуальним блиском і тому базис майбутньої російської літератури формували більш розвинені й освічені колонії, у тому числі Україна.

Повторюю: саме кияни склали базис викладачів Слов’яно-греко-латинської академії в Москві. Симеон Полоцький, випускник Києво-Могилянської колегії, письменник, богослов, поет, мистецтвознавець, драматург і перекладач, був наставником дітей царя Олексія Михайловича, а першодрукар Іван Федоров утік з Москви в Руське воєводство Речі Посполитої.

Ось і шляхтич Семен Бунікевський, який у XV столітті виїхав з литовської Волині на Полтавщину, мав, мабуть, якусь освіту і знав латину, як багато хто з шляхти і козацької старшини, недарма Буніни дали країні стільки славних імен саме в сфері культури і науки. Ні, не випадково Буніна тягнуло на південь, його подорожі Україною були певним чином поверненням до витоків, до коріння, додому і, підбиваючи підсумки, можна навіть сказати, не дуже схибивши проти істини, що Україна дала йому крила, поставила на крило!

М.Г. Каммерер

Книги вийшли окремо кожною мовою, хоча корисніше, мабуть, було б дати їх разом. Наводимо посилання на них, а також на статтю М. Каммерера, присвячену літературі.

• https://www.yakaboo.ua/nespodivanij-bunin.html
• https://www.amazon.com/Unexpected-Bunin-Olga-Pugach-ebook/dp/B08HMTMRJ8
• Неожиданный Бунин – Ольга Пугач – Google Books
• Макс Каммерер. Прощальный сонет – ОРЛИТА

Ілюстрація на головній сторінці: із сайту svoboda.org

Сообщение Бунін і американці. Погляд із США появились сначала на Український репортер.

На даний момент “Солодка Даруся” перекладена німецькою, англійською, французькою, італійською, польською та іншими мовами. Про це йдеться на сторінці видавництва у соціальній мережі Фейсбук.

“Цей роман – справжня перлина! Марія Матіос має неймовірно потужний поетичний стиль. Вона впевнено тче історію – зовсім як у величній античній трагедії”, – процитувало видавництво коментар французької критики після виходу “Солодкої Дарусі” у престижному видавництві “Галлімар”.

Марія Матіос – автор цілого ряду художніх творів, три з яких отримали книжковий “Оскар” Всеукраїнського рейтингу “Книжка року”: “Солодка Даруся” – за підсумками 2005 року, “Майже ніколи не навпаки” – 2008 року, “Букова земля” – 2019 року.

Сообщение Тираж роману Марії Матіос “Солодка Даруся” досяг 200 тисяч примірників появились сначала на Український репортер.

Його подвижницька, високодуховна, талановита діяльність достойно популяризує на світовому рівні українську літературу, культуру, Українську державу. Це – інтелектуал та гуманіст, справжній Посол миру, чия яскрава творчість і самовіддана міжнародна та громадська робота об’єднують народи.

Генріх ДІК (Heinrich Dick),

голова товариства «Кольори мистецтва», Німеччина

Сообщение У Німеччині нагородили чернігівського письменника Сергія Дзюбу появились сначала на Український репортер.

Серед рекомендованих до прочитання є збірка есе “Your Ad Could Go” української письменниці Оксани Забужко, – повідомляє twnews.

Як говориться в описі, це історії про Помаранчеву революцію, суперництво та теніс. Книга виходить в американському видавництві Amazon Crossing з 28 квітня.

Також автори рекомендують звернути увагу на книгу “Як нагодувати диктатора” польського репортажиста Вітольда Шабловського, перевидання Антона Чехова, біографію Фріди Кало в Парижі (Франція) і багато іншого.

Зазначимо, що раніше роман Забужко “Музей покинутих секретів” увійшов до списку найкращих книг XXI століття за версією швейцарської газети Tages Anzeiger.

Сообщение “New York Times” назвав книжку української письменниці однією з найкращих новинок 2020 року появились сначала на Український репортер.

Відзначено їхню книжку «Дощ із твоїми очима», яка успішно вийшла в Чехії – чеською та українською мовами (перекладачі – знаний чеський поет Мілан Грабал та доктор мистецтвознавства, україніст Петр Каліна). За цією поетичною збіркою поставлено дві вистави чеською мовою в театрі «Агадір» (Брно): «Закохайся в мене у суботу» (за творами Сергія) та «Крила Сімаргла» (за віршами Тетяни). Проект здійснено за фінансової підтримки Міністерства культури Чехії. Тетяна і Сергій Дзюби презентували книжку в Празі та Брно й виступали на прем’єрах своїх вистав у чеському театрі.

Крім цього, відзначено і збірки віршів Тетяни та Сергія Дзюби «Яблука з небесного саду» (Швеція та Туркменістан), «Береги» (Румунія), «Колись ви вигадаєте нас» (В’єтнам) та «Голоси двох поетів» (Іспанія і Болівія).

Також цього року почесну міжнародну медаль Франца Кафки одержали письменники Роллан Сейсенбаєв і Галимкаір Мутанов (Казахстан), Пауль Полідор (Румунія), Олена Ананьєва (Німеччина), Михась Пазняков та Анатолій Аврутін (Білорусь), Борис і Едуард Амчиславські (США).
Франц Кафка (1883-1924) – один із найвизначніших німецькомовних письменників світу. Він народився в Празі, а завершив свій земний шлях у Відні. Автор романів «Америка», «Процес» і «Замок», збірників малої прози «Споглядання», «Сільський доктор», «Покарання» та «Голодар».

Фундатор відзнаки – Міжнародна Академія діячів літератури, мистецтв і комунікацій (Німеччина) та її філії в Австрії й Чехії. А дипломи підписали голова Міжнародного Арт-центру FBG «Pegasus Brücke» Joachim Schmija (Франкфурт – Відень – Прага) та його колега Maria Schulwitz.
Щиро вітаємо цьогорічних лауреатів почесної міжнародної нагороди!

Олег ГОНЧАРЕНКО,
письменник, перекладач

Сообщение Чернігівських письменників нагороджено медаллю Франца Кафки появились сначала на Український репортер.

Днями вона побувала у Києві, де в Національному університеті імені Тараса Шевченка, а також у столичних книгарнях презентувала новий роман.

«У кохання, як і в війну – легко ввійти, та важко вийти». Цей вислів є епіграфом до нового роману відомої письменниці, лауреатки багатьох літературних премій Марії Ткачівської «Тримайся за повітря».

Про чергову книгу жіночої прози, яка цьогоріч побачила світ, вже говорять шанувальники творчості пані Марії і щиро вітають її з тим, що вона знову – на хвилі читацьких уподобань.

А новий роман, як каже письменниця, – про кохання, розлуку, зраду, про те, як складається доля української жінки на заробітках за кордоном, про щастя вміти бути щасливою і виборювати своє щастя.

Загалом у книзі – багато тематичних пластів, серед яких один із найважливіших – нерозривний зв’язок між поколіннями, про те, як ми цінуємо цю пам’ять поколінь.

Сообщение Марія Ткачівська презентувала роман про долю українки за кордоном появились сначала на Український репортер.