Юрій Горліс-Горський, уроджений як Городянин-Лісовський, без перебільшення, – людина-легенда.

Усе своє свідоме життя славетний полковник Армії УНР провів у боях проти Московії. У період Перших Визвольних змагань (1917-1922 роки) він проявив себе як стратег, неодноразово зводивши нанівець плани більшовиків та білогвардійців. Будучи одним із повстанських ватажків Холодного Яру, йому вдавалося здійснювати рейди у тил ворога, що сунув на Україну зі Сходу.

Після падіння УНР він взяв участь у справжній авантюрі — І-му Зимовому поході під проводом Юрія Тютюнника. Згодом, маючи цілий курінь загартованих вояків, опинився у колі повстанців Холодного Яру.

Саме на землі, оспіваній Тарасом Шевченком, осавул Юрій Горліс-Горський продемонстрував, на що здатні нащадки вільних козаків, коли їхню землю відбирає одвічний ворог. “Тут селянин завжди готовий був вхопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою з татарами“, — згадував він пізніше в автобіографічному романі “Холодний Яр”.

Перебуваючи на еміграції, славетний холодноярський осавул продовжує власну вендету проти більшовиків. У 1920-1930-ті Юрій Горліс-Горський допомагав партизанським загонам із Польщі потрапляти до СССР. Ветерани Армії УНР, які марили українською державністю, вправно наводили жах на чекістів у Поліссі.

З розпалом Другої світової війни, досвідчений вояка їде туди, де вкрай потрібна його участь — до Фінляндії. Там із таких як Юрій Горліс-Горський — емігрантів, а також полонених українців-червоноармійців, формується добровольчий загін, що мав допомагати Маннергеймовій армії. Але втрата фінляндським військом ініціативи призвела до швидкого завершення війни, плодами якої скористалися більшовики.

У 1940-х Юрій Горліс-Горський ненадовго повертається в Україну, де займається просвітницькою діяльністю. Провал німецького бліцкригу змусив колишнього полковника Армії УНР остаточно мігрувати. Він загинув за нез’ясованих обставин у вересні 1946-го у німецькому місті Ной-Ульм.

Перший твір «Ave, dictator», присвячений Сталіну, побачив світ 1933 року, а 1934, за сприяння митрополита Шептицького, вийшов перший том «Холодного Яру», який галицька молодь хапала як гарячі пиріжки, всотуючи у себе героїчну боротьбу селянських повстанців Центральної України.

Це була справжня реінкарнація «Холодного Яру». Завдяки роману Юрія Горліса-Горського,  який на власні очі те все бачив і сам же воював,  історична пам’ять про боротьбу українців оселилася в наших серцях. Тому не дарма історики кажуть, що якби не Горліс-Горський, ми б майже нічого не знали про Холодний Яр.

– Холодний Яр — це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом — можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом. На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині, – написав Юрій Горліс-Горський у передмові до свого роману.

Одна з найбільших мрій письменника здійснилася 1942 року – він повернувся до Холодного Яру. Тоді зміг відвідати батьків отаманів Петра і Василя Чучупаків. Організував відновлення могили Василя Чучупаки – на металевому хресті прикріпили тризуб. Приблизно у цей самий час була відновлена й освячена могила Чорного Ворона біля Розуміївки. Тому дослідники життя Горліс-Горського приписують це саме йому.  сподіваючись, що він з’явиться, аж поки втратила надію…»  Ось так закінчилася історія безстрашного воїна – УНРівця, холодноярця Залізняка, розвідника, письменника, борця за волю України Юрія Горліс-Горського, уродженого Юрія Лісовського…

Сообщение Сімдесят п’ять років тому за нез’ясованих обставин загинув Юрій Горліс-Горський появились сначала на Український репортер.

Родина з маленькою Соломією часто переїздила , аж поки у 1878 році Крушельницькі не осіли у селі Біла неподалік Тернополя.

Хист до співу у Соломії Крушельницької проявився з ранніх років, навчалася в Тернопільській школі товариства «Приятелі музики». Ази музичної підготовки отримала у Тернопільській класичній гімназії. Вперше на публіці виступила у 1883 році під час Шевченківського вечора в Тернополі у складі хору «Руська бесіда».

1891 року Соломія вступила до Львівської консерваторії Галицького музичного товариства. Її учителем був знаменитий в той час професор Валерій Висоцький. Саме під час навчання у консерваторії відбувся її перший сольний виступ – 13 квітня 1892 року юна співачка виконаала головну партію в ораторії Генделя «Месія».

Оперний дебют Соломії Крушельницької відбувся 15 квітня 1893 року – вона зіграла роль Леонори в опері Доніцетті «Фаворитка» на сцені Театру Скарбека. Того ж року Соломія закінчила навчання в консерваторії і, відхиливши запрошення від Львівської опери, вирушила для продовження навчання до Італії.

Там її вчителями стають знамениті Фаусто Креспі та професор Конті. Уже через рік Крушельницька приїздить на гастролі до Львова, де з успіхом співає на сцені Опери.

Наприкінці 1890-их до Крушельницької приходить світова слава. Вона тріумфально виступає на сценах Італії, Іспанії, Росії, Австрії, Польщі, Єгипту, Аргентини, Чилі, виконуючи головні партії у таких шедеврах, як «Аїда» і «Трубадур» Верді, «Фауст» Гуно, «Страшний двір» Монюшка, «Кармен» Бізе», «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» Чайковського, «Мадам Батерфляй» Пуччіні.

Саме після виконання ролі Чіо-Чіо-сан її почали називати «Мадам Батерфляй», адже Соломія фактично врятувала оперу. 17 лютого 1904 року опера провалилася в міланському «Ла Скала». Пуччіні перебував в розпачі аж до 29 травня, коли у повторній прем’єрі на сцені театру «Гранде» в Брешії головну партію феєрично не виконала Крушельницька.

У 1910 році примадонна вийшла заміж за відомого італійського адвоката, мера міста Віареджо Чезаре Річчоні. Повінчалася пара в Буенос-Айресі, після чого оселилася у місті чоловіка на віллі, яку назвали «Саломеа».

Оперну сцену співачка покинула в розпалі слави, у 1920 році востаннє виступивши на сцені Неапольського театру в операх «Лорелея» і «Лоенгрін». Після чого присвятила себе камерній музиці.

Під час зіркової кар’єри співачка не гордувала виступати на Батьківщині, даючи концерти у Львові, Стрию, Бережанах, Збаражі, Тернополі, Чернівцях. Вона підтримувала дружні стосунки з багатьма знаковими українськими діячами, зокрема, Іваном Франком, Ольгою Кобилянською, Миколою Лисенком.

Останні гастролі Соломії Крушельницької пройшли у Римі в 1929 році.

У 1938-му після смерті чоловіка Крушельницька відвідує Галичину, а початок Другої світової війни змушує її тут і залишитися. Як з’ясується, уже назавжди. У листопаді 1939 року радянська влада націоналізувала будинок співачки, залишивши їй тільки чотирикімнатну квартиру, в якій вона жила із сестрою Ганною. Аби вижити під час німецької окупації Львова, Крушельницька давала приватні уроки вокалу.

Після війни співачка працювала у Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка. Під час «чищення кадрів від націоналістичних елементів» їй інкримінували відсутність консерваторського диплома, який пізніше знайшли у фондах міського історичного музею. При цьому Крушельницька залишалася громадянкою Італії, а підданою СРСР стала лише після того, як погодилася передати радянській владі все своє італійське майно, включно з віллою.

1949 року у Львівській філармонії 77-річна Соломія Крушельницька востаннє заспівала перед публікою, вже будучи смертельно хворою – рак горла. У жовтні 1952 року, за місяць до смерті, їй таки присвоїли звання професора.

Померла Соломія Амвросіївна Крушельницька 16 листопада 1952 року. Похована на Личаквському цвинтарі.

У помешканні співачки у Львові відкрито меморіальний музей, її іменем названо вулицю та Львівський оперний театр і школу. У Дзеркальному залі Львівської опери встановлено бронзовий пам’ятник співачці роботи скульптора Ярослава Скакуна.

8 жовтня 2008 року в залі «Ла Скала» встановлено скульптурний портрет Крушельницької цього ж автора. В її честь Нацбанк випустив ювілейну монету.

2010 року пам’ятник співачці відкрито у Тернополі, а в 2012-му бронзове погруддя у Торре-дель-Лаго біля Віареджо, де проходить фестиваль «Пуччіні».

Про Соломію Крушельницьку написано десятки книг, знято художній і низку документальних фільмів. В її честь Мирослав Скорик написав оперу «Повернення Батерфляй».

Сообщение Сьогодні народилася Соломія Крушельницька — видатна світова співачка появились сначала на Український репортер.

Як повідомляє Укрінформ, батько, Яків Франко, був заможним сільським ковалем. Мати походила із збіднілої шляхти.

Попри те, що рано залишився сиротою, Іван Франко здобув ґрунтовну освіту. 1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца-Йосифа, де виявляв феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити годинну лекцію вчителя, домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі.

На філософському факультеті Львівського університету вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. За громадсько-політичну діяльність Франко чотири рази був ув’язнений австрійською владою. Через це повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890−1891, навчаючись у Чернівецькому університеті.

1890 року став одним із засновників і першим головою (до 1898) РУРП. Був редактором її друкованих органів. У 1899 році Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії, відтак згодом відійшов від політичної діяльності та присвятив себе літературній і науковій праці.

50-томне академічне видання творів, здійснене у 1976−1986 роках, є далеко не повним його доробком і «тягне» на стотомник. За сорок років творчої діяльності Іван Франко видав одинадцять поетичних збірок, понад сто оповідань, дев’ять повістей, понад десять драматичних творів. Плідною була і публіцистична діяльність Івана Франка — понад дві тисячі публікацій.

Він є автором численних перекладів творів світової літератури — з французької, німецької, англійської, російської, польської, чеської, сербської, хорватської, старогрецької, латинської, арабської, давньоєврейської, індійської та інших мов. Іноді навіть жалкував, що не став орієнталістом.

В молодості Іван Франко, як і багато інших тогочасних інтелектуалів, зазнав впливу соціалістичних ідей, з захопленням читав Маркса, Енгельса, але наприкінці життя розчарувався в соціалізмі, назвавши соціалістичну державу тюрмою, «а всевладність комуністичної держави… означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним щастям».

На початку він також оспівував «братерство велике, всесвітнє», лише згодом усвідомивши підневільне становище України, розірваної між царською Росією й Австро-Угорщиною, що дасть йому підстави написати запальне: «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить».

Саме тому за радянських часів творча спадщина Івана Франка немилосердно фальсифікувалася. Совєтське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.

Українці не могли прочитати франкових поезій про національне відродження, про Січ та січових стрільців, про російський та польський колоніалізм на українській землі. «Або візьмімо всі свої сили докупи і силкуймося встояти в конкуренції цивілізаційної праці, або зложімо заздалегідь зброю і скажімо собі, що ми сміття і січка, добра на пашу для інших, але не здібна зеленіти й нове зерно родити», — писав Франко.

Після здобуття української незалежності на зміну стереотипу «революціонера-демократа”/”Каменяра комуністичного майбутнього» прийшов образ Франка-Мойсея, провидця визвольних змагань ХХ ст.

Сообщение Сьогодні – 165 років від дня народження Івана Франка появились сначала на Український репортер.

Кузьма Скрябін (Андрій Кузьменко) народився 17 серпня 1968 року в місті Новий Розділ, хоча дитинство та шкільні роки провів у Новояворівську.

Мати співака — вчителька музики, батько — інженер. Формування особистості проходило під впливом матері. Він часто згадував, як з першого класу мати «гумовим тапочком заганяла його в музичну школу», яку він закінчив по класу фортепіано. Як згадував Кузьма, в дитинстві він мріяв стати водієм сміттєвоза.

У 1979 році, коли Андрію було 10 років, він вперше почув пісню The Beatles — Lady Madonna, яка і стало першим поштовхом до меломанії.

Початок музичної кар’єри

У 1983 році Кузьма познайомився з творчістю шотландської групи The Exploited, яка захопила його і назавжди змусила полюбити панк-музику.

За словами Кузьми, музика The Exploited ввімкнула у ньому зовсім іншу людину. Після цього він став танцювати, ходити на дискотеки і поширювати панк серед молоді. Так з’явилася група Ланцюгова реакція. Для репетицій групи використовувався актовий зал школи, де навчався Андрій.

У 1985 році він закінчив школу і намагався вступити у Львівський медінститут.

У 1986 році Кузьма познайомився з Володимиром Шкондою, який був гітаристом. Спочатку вони тільки слухали музику, а пізніше почали її грати. Цю групу Кузьма називав першим етапом появи Скрябіна.

У 1987 році він написав пісні Lucky Now, Brother, Так То Вже Є. Спочатку майже всі пісні Кузьма писав англійською мовою, а потім перекладав їх на українську.

Точкою відліку для групи Скрябін стало прийняте 29 червня 1989 року спільне рішення учасників групи записати композицію Feel the Pain та її україномовний варіант — Чуєш біль.

Зоряний час

У 2000 році Кузьма став ведучим власного хіт-параду Гаряча сімка, який проіснував до 2002 року.

У той же час у 2000 році Андрій Кузьма посварився з іншим учасником групи — Ростиславом Домишевським, що стало причиною чуток про розпад Скрябіна. Тим не менш, саме з 2000 року популярність Андрія почала стрімко зростати.

У 2003 році Кузьма став ведучим програми Шанс і Шейканемо разом зі співачкою Наталею Могилевською.

У 2006 році була видана книга Кузьми — автобіографія Я, Побєда і Берлін, яка стала неймовірно популярною і була перевидана кілька разів.

У 2008 році Кузьма створив гурт Пающіє труси, а у 2009 році став першим учителем гурту DZIDZIO.

Всього в гурту Скрябін налічується до 30 альбомів.

Одна з пісень, що найбільше полюбилася українцям, – про маму:

«Мам, ти мене вибач, що я став дорослий,
І вже минула сорок третя осінь,
Як я побачив перший раз свій дім.

Мам, а можна я до тебе завтра приїду
І ми на кухні не одну годину
Собі на різні теми “посидим”?».

«У своїх піснях він і далі з нами, тому ми щороку будемо слухати і згадувати свого друга», – ділилися враженнями друзі та організатори вечора пам’яті.

Нагадаємо, що за роки своєї творчості Андрій Кузьменко написав понад 300 пісень, а гурт «Скрябін» за свою 28-річну біографію провів понад дві тисячі концертів.

Читайте також:

• «А можна, я до вас прийду?..» Пам’яті Кузьми Скрябіна (+відео)

Сообщение Сьогодні Кузьмі Скрябіну виповнилося б 53 роки появились сначала на Український репортер.

У Зашкові закінчив дворічну народну школу, після чого здобував освіту вже у Львові – у початковій школі при вчительській семінарії, у Львівській академічній гімназії та на правничому факультеті Львівського університету.

Уже зі студентських років Коновалець вів активну громадсько-політичну діяльність. У 1910 році брав участь у боротьбі студентства за український університет у Львові. У 1912-му став секретарем львівської філії «Просвіти», брав участь в інших громадських утвореннях. 1913-го року був, обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром став членом Української Національно-Демократичної Партії. У юні роки великий вплив на Коновальця мало знайомство з ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим.

На самому початку Першої світової, 2 серпня 1914 року був мобілізований до австрійської армії. В червні 1915-го, під час боїв на Маківці потрапив у російський полон і майже рік перебував у таборах військовополонених в Росії – в Чорному Яру біля Астрахані та в Царицині.

Улітку 1917-го Коновалець приїздить до Києжва, де вступає до Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни. У жовтні-листопаді 1917 рр. Коновалець спільно ншими членами комітету сформували Галицько-буковинський курінь січових стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії УНР.

У січні 1918 р., після проведення реорганізації, Коновальця обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кінці січня — на початку лютого 1918 р. ці частини разом з Гайдамацьким кошем відзначились у ході протидії січневому заколоту та у боях проти більшовицьких військ на підступах до столиці. 1-2 березня 1918 року стрілецькі частини спільно зЗапорізьким Корпусом і Гайдамацьким кошем визволили від більшовиків Київ.

Після приходу до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців 1 травня 1918 р. на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Євген Коновалець, залишившись у місті, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи щодо створення нової стрілецької частини.

Наприкінці серпня 1918 р. Коновалець отримав від Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону стрільців з дислокацією у Боярці під Києвом. Після підписання Скоропадським договору про федерацію з Росією січові стрільці підтримали Директорію у повстанні проти гетьманату. У подальшому Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності армії УНР, керував дивізією в операціях проти більшовиків. Склав повноваження після укладення Симоном Петлюрою союзу з Пілсудським.

Після прийняття 6 грудня 1919 р. на нараді Петлюри з представниками уряду та військовими керівниками УНР рішення про розформування українських регулярних частин Коновалець видав наказ про самодемобілізацію підрозділів Січових Стрільців.

У листопаді 1919 р. він потрапив до табору для полонених у Луцьку, а звільнившись навесні 1920 р., перебрався в Чехословаччину.

Поразка української революції та окупація країни спонукали Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність. У цих обставинах у липні 1920-го він здійснює заходи щодо створення принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. Відтак у серпні 1920-го. за безпосередньої участі Коновальця створено Українську Військову Організацію. 20 липня 1921 року Коновалець повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО.

Із грудня 1922-го року був змушений мешкати в еміграції: Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії. У листопаді 1927-го за його ініціативи на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології. 28 січня – 3 лютого 1929 року на конгресі у Відні було створено ОУН, а Євген Коновалець став її першим головою.

Наприкінці 1920-x – на початку 1930-х рр. Коновалець, організаційно зміцнивши УВО і ОУН, установив контакти з політичними колами Німеччини, Великої Британії, Іспанії, Італії та організував українські політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи.

Акетивно працював з українською еміграцією в країнах Америки. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехословаччині та Австрії.

Діяльність Коновальця з розбудови ОУН, спроби поставити українське питання у Лізі Націй та заходи зі створення українського підпілля в радянській Україні викликали занепокоєння у Москві. Протягом 1920-х років відбулося декілька замахів на Євгена Коновальця.

Їх намагалися здійснити різні агенти радянських спецслужб. 1933-го розпочалася реалізація останньої операції з убивства Провідника під кодовою назвою «Ставка», яку розробляли у Москві під особистим наглядом Сталіна. 23 травня 1938 року агент радянської служби зовнішньої розвідки Павєл Судоплатов, який перед тим увійшов у довіру до Провідника, в кафе роттердамського готелю «Атланта» подарував Коновальцю коробку цукерків, начинену вибухівкою. Євгена Коновальця було поховано у Роттердамі на кладовищі Кросвейк.

На батьківщині Коновальця у Зашкові йому встановлено пам’ятник і відкрито музей. Монументи Провіднику встановлено у Моршині та Івано-Франківську. На його честь названо вулиці у десятках українських міст, зокрема у Львові, Києві, Луцьку, Рівному, Дніпрі, Полтаві, Житомирі. У Києві, Львові, Хмельницькому та литовському Каунасі, де часто бував Коновалець, йому встановлено меморіальні дошки.

Читайте також:

• Депутати просять Зеленського присвоїти звання Героя України Євгену Коновальцю

Сообщение Сьогодні – 130 років від дня народження Євгена Коновальця, засновника ОУН появились сначала на Український репортер.

На початку травня 1919 року польське командування, всупереч зобов’язанням перед Антантою, кинуло проти УГА шість добре озброєних дивізій генерала Юзефа Галлера і 15 травня 1919 року розпочало наступ по всій лінії фронту, – повідомляє Укрінформ.

Під натиском поляків частини УГА були змушені відступати на схід. Окрім того, 24 травня румунське військо, спільно з дивізією польського генерала Люціана Желіговського, вдарило з тилу і окупувало Покуття разом з Коломиєю і Снятином.

Таким чином, УГА була затиснута у невеликий трикутник біля Чорткова на південному сході Галичини (між ріками Збруч і Дністер та лінією Гусятин – Улашківці – Товсте – Устечко).

Тим часом, 9 червня 1919 року, уряд ЗУНР склав свої повноваження, а Українська Народна Рада призначила Євгена Петрушевича диктатором ЗУНР. Цьогож дня командувачем Галицької армії був призначений генерал Олександр Греков, який разом з групою старшин і підготував план наступальної операції у напрямку Чортків-Львів.

7 червня майже без набоїв українці атакували польські дивізії Юзефа Галлера. Спочатку наступ приніс тактичні успіхи: 8 червня УГА здобула Чортків та змусила польську армію до відступу на відстань 120 км до лінії Гологори-Перемишляни-Букачівці. 15 червня УГА звільнила Тернопіль та продовжувала йти уперед, але 25 червня Галлер отримав допомогу та свіжі сили із заходу та знову розпочав наступ.

Українці були змушені відступати по всьому фронту аж до ріки Збруч. 16-18 липня УГА та керівництво ЗУНР перейшли на територію Наддніпрянської України, що, зрештою і стало завершенням усієї польсько-української війни війни в Галичині 1918-1919 років.

Сообщение Цього дня, 102 роки тому, почалася Чортківська наступальна операція Української Галицької Армії появились сначала на Український репортер.

Він не любив порожніх слів, порожніх сюжетів і порожніх людей. Його лаконічна проза – наче запечена кров. Кожне Стефаникове слово вагоме, живе, сповнене буття, великого болю і великої ніжности. Слово «біль» дуже часто трапляється і в його творах, і в його листах.

Все життя – не надто довге – 65 років – боліло його серце і за народ, і за рідний край. Його новели належить до вершин красного письменства і найкращих зразків європейського експресіонізму.

Вони перекладені 20 мовами світу. Він вважав писання «самогубною справою, як сільська робота або любов»:

«Люди під гнітом своєї роботи скалічіють, а ще – кожна дрібниця, яку я пишу – граничить із божевіллям. Я нічого в світі не боюся, як самого себе». А ще казав, що «Немає більшої драми в житті, якщо нікого не любити. Тоді ти мертвий» –  пише Укрінформ.

Народився майбутній письменник 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині (нині Снятинський район Івано-Франківської області).

Батько, Семен Стефаник, людина сувора й авторитарна, був багатим дідичем (тобто поміщиком), мав понад 180 моргів (приблизно 100 га) землі. Торгував худобою. Купував її в Молдавії, а спроваджував до Відня. Дбав не тільки про себе, але й про громаду.

Підтримував просвітньо-економічний рух. Василь дуже любив матір, жінку надзвичайно лагідної вдачі. Мати Оксана рано померла, тому коли батько одружився вдруге, син не міг йому цього пробачити, збунтувався.

Рід Стефаників був козацький. Пращур-козак прийшов із великоукраїнських теренів й осів на карпатській землі. Існувала легенда про родове прокляття: начебто хтось давно зарубав матір-туркеню з дітьми. Через той страшний злочин прикрощі та нещастя супроводжували їхній рід. Смерть завжди була поблизу. У родові Стефаників було п’ять самогубців.

«Мій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон багато. Я сижу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не найдуть…», – писав Василь Стефаник в одному з листів.

Батько прагнув, щоб Василь здобув гарну освіту, вивчився на «дохторя». Мати плакала, й не хотіла віддавати сина у науку. «Ліпше був би не знав науки», – скаже згодом Стефаник, наче підтверджуючи біблійні слова про те, що «велике знання примножує скорботу». Малим його віддали до Снятинської міської школи, а потім до Коломийської гімназії.

Там його ніжне вразливе дитяче серце зазнало першої великої кривди. Як із боку дорослих, так і однолітків. З нього – «мужицького сина» – сміялися, всіляко принижували, били, а він «рвався, і падав у болото із знесилля, і не уступав…» Там уперше з відчаю хотів накласти на себе руки.

«Я пішов від мами у білесенькій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. …і кров моя діточа з серця капала…» По приїзді в місто, поки не знайшли житла, хлопчика прилаштували ночувати декілька діб у місцевому будинку розпусти… Звісно, не в самих «номерах», але поблизу. І Василько почувався так, про що вже дорослим напише: «А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою. Листочок білої берези на сміттю».

Потім було дорослішання, навчання в Ягеллонському (Краківському) університеті. Попри батькову волю, лікарем не став, але знайшов багатьох добрих друзів і відкрив світ красного письменства.

Упродовж декількох років, з 1908 по 1918, Василь Стефаник був депутатом Австрійського сейму від Українсько-руської радикальної партії. На засіданнях жодного разу не виступав. Виступи інших депутатів здавалися йому такими безликими і нікчемними, що боявся, що й сам виглядатиме так само сміховинно.

Натомість виступав із блискучими імпровізованими промовами на народних вічах. Згодом, коли керівництво Радикальної партії заявить про соціалістичні та атеїстичні ухили – залишить партію.

Був присутній у складі делегації ЗУНР на вікопомному підписанні Акта Злуки 22 січня 1919 року. Побачене і почуте не вселяло в нього жодного оптимізму. З Києва Стефаник приїхав блідий і знервований. Нічого не розповідав.

Залишив одну єдину фразу: «Це не та Україна, яку я довгими роками мріяв побачити».

Впродовж декількох років нічого не писав. Пив. Озвався у березні 1923 року, коли Рада послів Антанти віддала Східну Галичину Польщі. З цього приводу сказав: «Це полювання на загибель нашої нації». Знову почав писати новели: «Сини», «Марія»…

Не жалував Стефаник інтелігенцію. Можливо через те, що сам був «із іншого тіста». Не любив підкилимні розбірки і лицемірство. Наприклад, галицьку інтелігенцію називав «рідкісним болотом». В одному з листів писав:

«Ще лиш слово за інтелігенцію. Минуле єї чорне, ще від 48 р. чорне. В’язала поляків повстанців, доносила до поліції. Кільканадцять років несла просто в поліцію Франка, Павлика і єго сестру. Нині стала хитріша. Краде Франкови голоси при виборах і рівночасно святкує єго 25-літню працю…»

До Франка, який одним із перших привітав новий талант, ставився з величезним пієтетом і боявся спочатку навіть підійти до нього. Хіба ж знав, що Франко буде старостою в нього на весіллі? А ще казав, що «Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм». Товаришував з Франком усе життя. Зауважував, «що такої великої голови в цілій Австрії нема, що він міг би вже давно бути міністром, якби не соціалізм, якому він пішов на службу».

Письменник болісно пережив крах незалежної України. В 1933 році відмовився від чималої радянської пенсії, якою комуністи хотіли його банально «купити». Стефаник знав про Великий голод і про репресії в радянській Україні. Втім, закінчуючи листа до Народного комісара освіти, написав: «А прихильником Великої України я був і буду».

Почувши, що письменник залишився без копійки, пенсію від імені УГКЦ йому призначив митрополит Андрей Шептицький. Стефаник пішов у банк і попросив, щоб гроші йому видали дрібними монетами. Забравши їх у полотняну торбу, вийшов на площу й почав роздавати жебракам, просячи помолитися за убієнних голодом українців…

Василь Стефаник з братом та синами. Сидять (зліва): Василь Стефаник, Семен Стефаник – син. Стоять: Юрій Стефаник – син, Лука Стефаник – рідний брат Василя
Василь Стефаник з братом та синами. Сидять (зліва): Василь Стефаник, Семен Стефаник – син. Стоять: Юрій Стефаник – син, Лука Стефаник – рідний брат Василя
Один із синів Василя Стефаника, Семен, став українським радянським державним діячем.

Львів’яни запам’ятали його як дуже порядну людину. Другий, Юрій – журналіст і літературознавець – за належність до ОУН був ув’язнений рік за польської влади і рік за радянської. Після Другої світової війни жив у Канаді, очолював спілку українських письменників.

Василя Стефаника любили жінки. І він їх любив. Палко, до самозабуття. Але певний фаталізм все ж лежав на цих стосунках. Якась тінь від того зловісного родового прокляття. Перше юнацьке кохання – його «біла любов» – Євгенія Бачинська. Вона померла молодою, саме тоді, коли Стефаник дебютував у великій літературі.

Друга його любов – Євгенія Калитовська, яку він називав своїм «найвищим ідеалом жінки». Вона була заміжня. Почуття були взаємні, обоє страшенно мучилися з того «безвихідного» кохання.

Зрештою Євгенія вирішила розірвати стосунки. Невдовзі вона пішла з життя. Лише раз дозволив собі Василь Стефаник відверто написати про ті почуття: «На свіжій ріллі під веселою дугою стояла його любов. Земля радувалася її білими слідами. Як безсила дитина, простягнув до неї руки. – Ходи! – Не можу…»

«Якщо в мене народиться колись донька, назву її Євгенією», – сказав якось Стефаник.

Натомість народилися троє синів – Семен, Кирило і Юрко від шлюбу з Ольгою Гаморак. Ольга була сестрою Євгенії Калитовської. Вона знала абсолютно все про романтичні взаємини Євгенії та Василя. Саме їй повіряв Стефаник всі душевні муки і тривоги. І навіть не здогадувався, що вона його кохає. Шлюб виявився напрочуд щасливим, але короткочасним. То були чи не найщасливіші роки життя Стефаника.

Ольга померла в лютому 1914 року, залишивши Василя з трьома малими дітьми. Він описує, як стояв, закляклий, безслізний, над могилою дружини, тримав на руках найменшого сина, а двоє інших міцно ухопилися за його штанини. Про Ольгу Стефаник скаже: «Моя жінка Ольга – найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів».

Після того вже не одружувався. Ростити хлопців допомагала рідна сестра покійної дружини – Олена Плешканова. Мали суто дружні стосунки. Стефаник був безмежно вдячний їй за допомогу.

У Василя Стефаника була закохана Соломія Крушельницька, але Стефаник відповів, що не уявляє себе «чоловіком співачки». А ще в нього були приязні і майже на межі закоханості – взаємини з Ольгою Кобилянською. Їхнє листування іноді схоже на роман, а деякі листи сповнені високої чуттєвості.

Мова Стефаникових новел – «запечена покутська говірка». Вже його перша «Синя книжечка», яка вийшла в світ у 1899 році в Чернівцях, викликали неймовірний ефект. Усім, зокрема Іванові Франку і Лесі Українці, стало зрозуміло, що так українською мовою ще ніхто не писав…

Він трохи картався з того, що його мова не надто зрозуміла на Лівобережній – Великій Україні. Стефаник навіть звертався до відомого мовознавця Василя Сімовича (між іншим, брат відомого українського композитора Романа Сімовича і вчитель Юрія Шевельова), щоби той «переписав» його новели, «зробив їх більш зрозумілими», адаптував до «великоукраїнської» мови. Василь Сімович категорично відмовився. «Переписані» Стефаникові новели втратили б свій дух і свою красу.

У Стефаникову прозу або закохуєшся одразу – вона полонить тебе назавжди, або залишаєшся до неї байдужим – вона не розкривається, залишаючись складною і незрозумілою. Тому можливо й добре, що з 2019 року Стефаника немає в ЗНО.

Не варто дітей силувати до чогось незрозумілого – як сказав інший видатний українець, «людський ум насильство не терпить».

Та й сам Стефаник був проти подібного нав’язування. Коли ж хтось колись відкриє для себе його естетично довершену «мужицьку» прозу з шекспірівською напругою переживань – ніколи не пошкодує про це. Недарма Стефаник – майстер «різьбленого як камінь» слова, був одним із улюблених прозаїків іншого великого Василя – Стуса.

Сообщение Сьогодні – 150 років від дня народження Василя Стефаника появились сначала на Український репортер.

“Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба. Ми помираємо!» Цей плач лунає по всій Росії; на Волзі; в Сибіру; в Білорусі; в Центральній Азії та Україні — «Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду.», – повідомляє у Фейсбуку  Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ ім. Т. Шевченка.

Більшість офіційних осіб заперечують існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі, я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба.

Наче куля селянин кинувся на підлогу та поглинув його. Те саме повторилось зі шкіркою апельсина. Навіть чиновники з транспорту та офіцери ОДПУ попередили мене про небезпеку подорожей селом вночі через велику кількість відчайдушних через голод людей…”

Читайте також:

• Фільм про голодомор в Україні увійшов до списку найкращих стрічок 2020 року (+відео)

Сообщение 88 років тому світ дізнався про Великий Голод в Україні появились сначала на Український репортер.

В’ячеслав Максимович Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки (тоді Катеринопільського району Київської, нині — Звенигородського району Черкаської області) у сім’ї вчителів. 1955 року закінчив середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. З липня 1960 до травня 1963 років працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.

Разом з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Алою Горською, Миколою Плахотнюком, Лесем Танюком, Василем Стусом започаткував в Україні рух шістдесятників, що в 1960-ті — 1970-ті роки виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. 4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції, за що був звільнений з роботи в газеті «Молода гвардія». За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.

15 листопада 1967 року отримав 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму за документальну збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), де подав матеріали про арештованих 1965 року шістдесятників. Звільнився 1969 року і з 1970 року почав випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкував матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Під час загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його заарештували і засудили до 6 років таборів і трьох років заслання.

На початку 1978 року В’ячеслав Чорновіл був відправлений етапом на заслання в Якутію, де працював чорноробом у радгоспі, пізніше — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах (1977–1978) під назвою «Тільки один рік». 1978 року В’ячеслав Чорновіл був прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу; 22 травня 1979 року став членом Української Гельсінської групи.

У квітні 1980 року В’ячеслав Чорновіл був знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денне голодування протесту, а в останньому слові на суді звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну.

Після повернення в Україну, влітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був протягом двох років. Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. У березні 1990 року В’ячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України, де став одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради. З квітня 1990 року до квітня 1992 року — голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 року В’ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України і зайняв друге місце — за нього проголосувало 7 420 727 виборців (23,27%).

В’ячеслав Чорновіл був народним депутатом України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років, керівником депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року став членом української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

25 березня 1999 року під час повернення з Кіровограда В’ячеслав Черновіл і його водій Євген Павлов на автомобілі «Тойота» зіткнулись з автомобілем КамАЗ, який саме розвертався посеред дороги. Чорновіл і Павлов загинули на місці, прес-секретар лідера НРУ Дмитро Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. 29 березня 1999 року В’ячеслав Максимович Чорновіл був похований на центральній алеї Байкового кладовища в Києві. Провести його в останню путь прийшло понад 200 тисяч чоловік зі всієї України; труну з тілом В’ячеслава Чорновола несли на руках від Володимирського собору до місця поховання.

Вже на на наступний ранок після загибелі міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, не чекаючи попередніх результатів слідства, заявив, що лідер НРУ і його водій загинули в результаті дорожньо-транспортної аварії, а версія про замах навіть не розглядається. В 2000 році головний свідок, один із тих, хто знаходився в кабіні самоскида під час аварії, помер від сердечного приступу.

Представники НРУ із самого початку називали  загибель Чорновола політичним убивством. Однак справа була закрита вже у червні 1999 року. Розслідування поновилось 27 березня 2001 року, однак невдовзі знову було припинено. У березні 2005 року за проханням депутатів Верховної ради від НРУ президент Ющенко ініціював поновлення розслідування, і 4 квітня 2005 року генеральним прокурором Святославом Піскуном слідчі дії було поновлено. Однак після відставки Піскуна восени того ж року розслідування знову припинилось. Його було поновлено в серпні 2006 року.

2 червня 2011 року Генеральна прокуратура України, провела ексгумацію тіла В’ячеслава Чорновола. 23 лютого 2012 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області відмовився закрити кримінальну справу за фактом загибелі колишнього лідера партії “Народний Рух України” В’ячеслава Чорновола. Однак справа з розслідуванням далі не просунулася і згодом її розгляд припинили за строком давності.

Джерело: jnsm, Володимир Лук’янюк

Сообщение Двадцять один рік тому загинув В’ячеслав Чорновіл появились сначала на Український репортер.