Багато українців обізнані з його творчістю, адже Олександр Іванович упродовж багатьох років є організатором і активним учасником Всеукраїнської художньої виставки “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”. Він працює в галузі монументального мистецтва (мозаїка, вітраж, фреска, гобелен, розпис…), станкового живопису, графіки.

Цьогоріч, у січні, у Києві вже була дев’ята за ліком бієнале про нашу минувшину од трипільських часів і аж по сьогодення. Деякі з робіт Олександра Мельника, які демонструвалися під час бієнале, сьогодні мають змогу побачити учні гуманітарного ліцею, наприклад, його нову картину «По образу і подобію» (на світлині).

Духовність, християнська віра – це ті чинники, до яких постійно повертається майстер у творчості. А ключова тематика – історична, антивоєнна, утім усе це тісно переплітається між собою у його мистецьких пошуках, зображенні фактів та подій крізь призму століть, з точки зору історичної правди.

Художник твердо і непохитно стоїть на стежині об’єктивного змалювання дійсності, справжньої ролі тих чи інших персонажів з минувшини. Його мистецтво – це винятково правдиве висвітлення в художніх образах історії України, що віками перекручувалася колонізаторами, різними чужинецькими зайдами, окупантами. Художнику й досі болить, що раніше усі ці україноненависники в історичних працях, художній літературі, зображували себе «героями», «визволителями» всіх пригноблених, а українців – «зрадниками» свого ж народу, «малоросами».

Тому завдання справжнього митця – винятково правдиве зображення дійсності.

Він бачить знакові події багатопланово, багатофактурно, показуючи їх на великих полотнах немов історичний твір з низкою глав. Скажімо, це і пограбування древнього Києва князем-зрадником Андрієм Боголюбським, і робота «Пробудження», яка показує шлях людства від кам’яної сокири до створення ядерної зброї. Дорога до самознищення?

У кожній масштабній роботі пана Олександра бачиться і певний підтекст, зрештою і він сам каже, що хоче досягнути, аби в картині «прочитувалася думка».

У його великому творчому доробку є і низка робіт про українське село, в тому числі й періоду страшного більшовицького панування та розору, Голодомору. У цьому плані вельми виразною є полотно «Кому дари?» про жахіття 1933 року. Після совіцьких «продразвьорсток» наші села-писанки стали нагадувати… могили. Комісари та їхні посіпаки винищували, випалювали українство. В селянській родині Олександра Івановича, до речі, також колись зазнали неймовірних страждань і багато горя від рук червоної навали. Ця тема й понині є пекучою для нього, особливою. Він написав велику, багатопланову картину про Голодомор “Українське Різдво під червоною зіркою”, у якій змальовано велику трагедію родини трударів, яка потрапила під каток «продразвьорсток».

Тим не менш, художник бачить світ добрим, він творить з великою вірою у всеперемагаючу силу правди і красивих людських вчинків. У творчому доробку митця – і «квітуча» тематика. Йдеться насамперед про жоржини. Особливо вражають різні «настроєві» кольори, а їх – велика палітра. Можливо, дозволяють зазирнути у світ авторських почуттів.

Коли Революція Гідності стояла плацдармом у Києві, Олександр Іванович тут також тримав свій рубіж – виходив на Майдан зі своєю картиною «Очі», на якій було два надписи. Один із них: «Люди, ви прекрасні!»

Відважними і хоробрими бачить співвітчизників митець. Як не згадати, що він написав портрет Олекси Гірника, політв’язня комуністичного режиму, який на знак протесту вчинив акт самоспалення у 1978 році в Каневі, біля могили Кобзаря.

Олександр Іванович також написав портрет ще одного великого українця — Василя Макуха, який підпалив себе 5 листопада 1968 року на столичному Хрещатику. Це був також протест проти комуністичної тоталітарної системи.

Люди неймовірної жертовності, великі серцем і душею є також героями художніх робіт митця. Наш народ завжди має пишатися такими патріотами, брати з них приклад, жити по правді. Зрештою, так як і заповідав наш Пророк Тарас Шевченко.

Олександр Мельник торкається і шевченківської тематики. Знову ж, вона у нього особлива. Бо це погляд талановитого митця, який бачить образ крізь власний дивосвіт любові. Такою є робота “Мені тринадцятий минало…”.

«…Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води…»

А вже в іншій картині прочитується протестний рух, бунтівна натура Кобзаря. Відгомін того дзвону вчувається й нині. Він будить, спонукає до боротьби за правду, проти різної нечисті.

Тому нам вельми потрібно, аби у державі було створено музей історичного живопису. З такою ініціативою вже давно виступають митці, зокрема Олександр Мельник. На жаль, на верхотурі влади не чують.

Але справжні митці все одно йдуть дорогою правди. Бо це потрібно нашому народові.
І дуже добре, що їх підтримують шанувальники, ті, кому небайдуже  правдиве мистецтво. Скажімо, в Українському гуманітарному ліцеї художні виставки вже багато років на громадських засадах організовує вчителька мистецтв Ганна Григорівна Снітко.

Скажемо також, що у цьому закладі діє прекрасна Картинна галерея, якій вже чверть віку. А тут – 240 робіт!

Ось вам і краса людських вчинків.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото «Українського репортера»

Сообщение Урок правди від художника Олександра Мельника (+фото) появились сначала на Український репортер.

Так, у рубриці «Тест на державність» журналісти та науковці дискутували, чи використовують працівники заповідника дослідження мови, якою зроблено давні графіті, для популяризації української мови.

У Радіо Свобода з’ясовували деталі.

Варто переступити поріг собору Святої Софії Київської, як храм почне «розмовляти» з відвідувачами. Він «говорить» мовою фресок та графіті, «переповідає» Біблійні сюжети та сторінки історії України-Руси. Зокрема графіті – видряпані написи на стінах собору – містять численні свідчення того, що розмовною мовою Русі була мова українська.

Але під час оглядової екскурсії по храму Святої Софії гіди не акцентують увагу на тому, що графіті «розмовляють» українською мовою, стверджують автори рубрики Радіо Свобода «Тест на державність», журналісти Ірина Костенко, Лариса Мудрак і Марина Остапенко. На їхню думку, текст екскурсії необхідно доповнити бодай кількома реченнями про те, що у тисячолітніх написах на стінах Софії присутні майже всі риси сучасної української мови. А це дає підстави стверджувати, що кияни 11–13 століть були праукраїцями, а не праросіянами.

Відвідувачам під час загальних (оглядових) екскурсій цю інформацію не повідомляють, за винятком спеціальних екскурсій, які потребують попереднього замовлення, стверджують журналістки.

Як «розмовляють» графіті

Науковці з Національного заповідника «Софія Київська» закиди на свою адресу заперечують. У відповіді на запит Радіо Свобода (який містив прохання роз’яснити ситуацію), генеральний директор заповідника Неля Куковальська зауважує: під час екскурсій до собору, екскурсоводи демонструють відвідувачам графіті та пояснюють, що на них написано. (Журналісти стверджують, що у їхніх аудіозаписах екскурсій інформація про українську мову у графіті відсутня).

Доктор історичних наук В’ячеслав Корнієнко досліджує графіті з 2006 року. Він стверджує, що на сьогодні їх виявлено у соборі понад 7 тисяч). Як зазначила Куковальська, результати досліджень дозволили вченому «на конкретних прикладах показати, що розмовною мовою Руси-України була саме староукраїнська мова».

Корнієнко прокоментував кілька графіті, які написані староукраїнською мовою: на першому з графіті напис «Господи поможи рабу своєму Лазореві», з характерним для української мови закінченням «-ові». Графіті датовано третьою чвертю 12-го століття.

Другий напис староукраїнською мовою звучить: «О горе тобі Андрониче, ох тобі небоже! Чему єсі зло створіл, то не відає нікто же. Толі тє звілі Кузма», це кінець 11-го – початок 12 століття.

«Написи датовано на підставі палеографічних ознак – кожному періоду відповідали певні форми написання літер. Прочитання здійснювалось по стандартній методиці безпосередньо у соборі», – пояснив Корнієнко.

Авторки рубрики «Тест на державність» один із текстів про «мовні» проблеми у Національному заповіднику «Софія Київська» подали у формі публічного звернення до керівництва Українського культурного фонду (УКФ) із пропозицією реалізації проекту «Українська мова – розмовна мова древнього Києва».

Виконавчий директор Українського культурного фонду Юлія Федів відзначила: «Вказана тема (популяризації української мови) є дуже актуальною та важливою і, звичайно, входить до пріоритетів діяльності УКФ, прописаних у нашій Стратегії».

Отже, журналісти подали дуже добру ідею, Український культурний фонд визнав її актуальність і готовий сприяти реалізації такого проекту. Тепер справа за музейниками Софії Київської – чи готові вони взятися за роботу, яка – поза будь-яким сумнівом – саме сьогодні так потрібна Україні.​

Сообщение Графіті Софії Київської свідчать про тисячолітню давність української мови появились сначала на Український репортер.

Сучасники говорять, що Михайло Сергійович був дуже працелюбним. Постійно був зайнятий роботою, спав по 4 години. Свою 10-томну «Історію України-Руси» писав з 1895-го по 1933-й – 38 років. А за своє життя написав більше двох тисяч праць.

Цікаво, що свій творчий шлях Грушевський починав як письменник. Писати почав ще у гімназії. Свої перші поетичні та прозові спроби навіть наважився надіслати Івану Нечую-Левицькому. Досвідчений письменник розкритикував вірші юнака, проте заохотив до писання прози. Згодом за підтримки Нечуя-Левицького молодий Грушевський надрукував свої оповідання «Бех-аль-Джугур» («Діло», 1885, ч. 66–68) та «Бідна дівчина» (альманах «Степ», 1886). Більша частина писань Михайла Сергійовича надрукована у виданні «Михайло Грушевський: Із літературної спадщини» (Нью-Йорк – Київ, 2000).

Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, універсальністю.

Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М.Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам’ять про нього вічна, наукові праці – невичерпне джерело мудрості.

Сообщение 151 рік тому народився Михайло Грушевський появились сначала на Український репортер.