Його життя було сповнене таких драм і випробувань, яких і ворогові не побажаєш. Можливо, хтось інший уже й не вибрався б із того лабіринту, в якому волею долі опинився Йосиф Сліпий, а йому вдалося. Якась невидима нитка Аріадни щоразу виводила його із, здавалось би, безпросвітної теміні на денне світло. Ніби спеціально доводячи, що сила віри – безмежна, а сила духу – незламна.

Майбутній кардинал і Патріарх за кожної нагоди старався вирватися на малу батьківщину – в село з незвичною назвою Заздрість, що на Тернопільщині. Тут, 17 лютого 1892 року, на світ з’явився хлопчик, якого нарекли Йосифом. “Це була велика сім’я з восьми дітей, – розповідає Ukrainian People Ірина Іванкович, директор Центру дослідження спадщини Патріарха Й. Сліпого (США). – Родина належала до поважаних (батько був війтом), заможних і освічених. А головне – з дуже правильними пріоритетами виховання в духовності та в національній свідомості”.

Найменший син Івана і Анастасії ріс допитливим, кмітливим, жвавим, але час від часу мав клопоти зі здоров’ям. Відомо, що у ранньому віці він серйозно занедужав. На лікарів надії було мало, тому батьки вирушили з дитиною на руках до Зарваницької Богородиці. Після молитви перед чудотворною іконою Йосиф одужав. На радість тата і мами, а також сестер та братів. До речі, один із них – Роман – став для Сліпого першим вчителем. Купив абетку та вирішив ознайомити з нею малого. У результаті той уже в п’ять рочків умів читати!

Опісля і в школі, і в гімназії відзначали, що цей учень із темно-синіми очима й чорним, мов смола волоссям, був напрочуд беручкий до знань. На відміну від однолітків, котрі тільки й думали про копаний м’яч, його не треба було особливо мотивувати і, тим паче, змушувати до навчання. Що в дитячі роки, що у старшому віці, коли треба було обирати стежку в житті. Випадково чи ні, але перша зустріч з Андреєм Шептицьким відбулася ще коли Йосиф Сліпий був… гімназистом.

“Тоді митрополит здійснював візит до Тернополя, в рамках якого завітав до учнівської молоді, – каже Ukrainian People Олег Турій, директор Інституту історії Церкви УКУ (Львів). – Під час спілкування він ставив присутнім складні богословські питання. На одне з них – дуже й дуже важливе – Йосиф зумів відповісти. Згодом, коли юнак вступав до семінарії, на іспитах Шептицький поставив йому те ж питання. Тобто владика Андрей уже тоді зауважив цього здібного, працьовитого та обдарованого хлопця…”

Звісно, ніхто й подумати не міг, що мине “надцять” років і Йосиф Сліпий стане ректором духовної семінарії, в якій колись вчився (оце зиґзаґ долі!), а потім очолить богословську академію. Коли ж Андрея Шептицького в 1944 році не стане, посяде його місце. До речі, висвячення на єпископа було проведено заздалегідь – ще 1939-го – й цілком таємно. Адже радянська влада, що прийшла на Західну Україну, занесла над Церквою дамоклів меч. І лише вичікувала слушного моменту, щоб його опустити.

Такий момент настав зовсім скоро – весною 1945 року. Хвиля червоного терору накрила духовну еліту Західної України. Серед тих, хто потрапив до рук НКВС, був і Йосиф Сліпий. В один момент його життя перетворилося на пекло: наступні майже двадцять літ (якщо бути точним – вісімнадцять) він проведе у таборах та на засланні.

“Йосифа Сліпого засуджували декілька разів, – мовить Ірина Іванкович. – Перший – 1946 року, другий – 1953-го, третій – 1957-го… Звинувачували насамперед у буржуазно-націоналістичній підривній роботі, зв’язках із Ватиканом та опорі совєтському режимові… Побоюючись його авторитету і впливу на людей, постійно етапували. Сибір, Заполяр’я, Мордовія, Красноярський край, тобто географія надзвичайно широка”.

“Ці етапи були страшенно виснажливими, – додає Олег Турій. – Адже дуже часто ув’язнених перевозили в товарних вагонах, до того ж – із кримінальними злочинцями. У спогадах Йосиф Сліпий згадує, як його і обкрадали, і знущалися, і обпльовували. Особливо дошкульними були, як він писав, “малолєткі”, котрих часто спеціально натравлювали. Тільки уявіть собі: людина, яка знала до десятка європейських мов, мала два докторати, широкий кругозір, опиняється у такому середовищі. Тим не менше він це все стоїчно переносив!”

Як і подальші випробування у таборі. Звісно, засуджені не сиділи, склавши руки, а гарували по-чорному. На лісоповалі, торфорозробці, каменоломнях та на інших фізично складних роботах. Візьміть до уваги, що це відбувалося за температури, що іноді сягала мінус сорок градусів! Тож хвороби і травми були постійними супутниками ув’язнених. Не оминули вони й предстоятеля УГКЦ.

“У нього, скажімо, був перелом руки, – говорить Ірина Іванкович. – І коли він звернувся до лікаря, той відповів: “Іншим ламають ребра, а вам зламали тільки руку”. Загалом у документах зафіксовано, що Йосиф Сліпий близько ста разів мав різного роду хвороби і не завжди йому надавали відповідну медичну допомогу. Наприклад, коли він вийшов з ув’язнення, то мав обморожені ноги, які досить довго лікував. Вони були такі посинілі, як довбоньки… Здоров’я підірвали не тільки важкі роботи та кліматичні умови, а й допити ще під час слідства, коли завдавали фізичних ушкоджень”.

Та навіть посеред того жаху Блаженніший намагався шукати довкола щось… прекрасне. Наприклад, милувався природою та її багатством, про що навіть писав у листах на Батьківщину. Згадав на засланні і про своє захоплення з дитячих років – вивчення рослин, і став збирати гербарії. До подиву інших “братів по нещастю”, які не могли збагнути, навіщо це робити?! Тим більше годі було шукати розуміння в колекціонуванні метеликів, жуків та інших комах. Можливо, такі прості речі – окрім віри, звісно – і допомогли митрополитові вижити.

До слова, ті, хто познайомився з Йосифом Сліпим “там”, у своїх спогадах потім відзначали, що він залишався комунікабельною людиною. Нерідко влаштовував імпровізовані лекції для ув’язнених на різні теми – від теологічних до світоглядних. А коли приходили посилки від рідних чи знайомих з України (оце була радість!), завжди ділився їх вмістом з іншими. Чай, цукор, сало й т. п. Дарував іншим і цигарки “Казбек”, які були в таборі на вагу золота.

“Коли ж надсилали родзинки, Йосиф Сліпий настоював їх на воді, отримуючи в той спосіб переброджене легке вино, – зазначає Олег Турій. – Потім використовував його, щоби відправляти богослужіння. Очевидно, робив це не публічно, а радше так приватно. Відомо навіть про кілька випадків, що він висвятив окремих осіб на священників…”

… І ось митрополит знову в потязі. Чутно, як “рахують” кілометри колеса вагонів, а в голові одна думка: куди, а головне – навіщо – його везуть? Виявилося, що дорога пролягла до столиці імперії. У москві вже вирішили подальшу долю Йосифа Сліпого.

1963 рік. Щойно вдалося “загасити” Карибську кризу (на Заході її називали кубинською), яка ледь не призвела до ядерної війни між срср і США. Треба було “перезавантажувати” відносини між кремлем та Білим домом. Відтак почастішали неформальні контакти між двома країнами. Опосередковано участь у цих перемовинах брав і Ватикан. На якомусь етапі, власне, постало питання про Йосифа Сліпого.

“До Хрущова було доведено прохання Папи Івана ХХІІІ звільнити митрополита. На що той відповів: “А він ще живий?!” Тобто Микита Сергійович дуже добре знав, хто такий Сліпий, бо арешти відбувалися якраз, коли він очолював компартію України. І зрештою, був поінформований про всю цю спецоперацію з ліквідації УГКЦ. Але надалі за долею її предстоятеля не дуже стежив, адже вважав, що людина у 70 років після тих випробувань, тих лихоліть, які випали на її долю в ув’язненні, або справді померла, або в такому стані, що, напевно, недієздатна. Тому для Хрущова це була досить гарна нагода зробити жест “доброї волі” й показати, що він йде на певні, так би мовити, поступки чи прохання Заходу і, зокрема, Ватикану”, – зазначає проректор УКУ.

Кремль погодився дати волю Йосифу Сліпому, але про повернення в Україну не могло бути й мови. Ба більше – митрополит мав полишити срср. Назавжди! Звичайно, Блаженніший був не в захваті від такого рішення (це м’яко кажучи), але іншого варіанту не існувало. Його знову посадили в поїзд, та відправили за кордон. Тішив себе думкою, що наостанок бодай з вікна побачить рідні краєвиди, але… Маршрут пролягав не через Західну Україну, а через Білорусь.

А вже 9 лютого – незадовго до свого дня народження – Йосиф Сліпий прибув до Італії. Його “сховали” від допитливих очей у монастирі поблизу Рима. Треба було щонайменше відійти після довгої дороги та перевести подих на новому місці. На жаль, відразу після приїзду він досить сильно захворів. За словами Олега Турія, з’явились чутки, що митрополита, можливо, отруїли. На щастя, підозри не підтвердилися. Це виявилось просто виснаження організму. Тож незабаром владика одужав та зміг не просто взяти участь у Другому Ватиканському соборі, а виступити з 20-хвилинною промовою.

У подальшому здоров’я не підводило главу УГКЦ, тож він розпочав дуже активну діяльність. Дивуючи багатьох людей, які не сподівалися на такий обсяг, розмах і масштаб. Перші два декрети Йосифа Сліпого були присвячені заснуванню Українського католицького університету ім. св. Климента Папи, а також зведенню собору святої Софії в Римі. Останній постав за два роки – восени 1969-го – і став не тільки ще однією окрасою італійської столиці, а що важливо – осередком духовного та культурного життя українців.

Цікаво, в якому ритмі точилося життя Йосифа Сліпого? “Щоденного графіка, такого чіткого, не зафіксовано, – ділиться д-р Ірина Іванкович. – Проте відомо, що він вставав надзвичайно рано – зі сходом сонця. Завжди була молитва, божественна літургія, а пізніше різні справи. Візити, зустрічі, перемовини. Зрештою, господарчі та юридичні справи. Як не з будівництвом собору св. Софії, то з поверненням храму свв. мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці… Одне слово, у Йосифа Сліпого були дуже насичені дні. Надзвичайно. Тобто він вів досить бурхливе життя як на людину, котра в такому досить поважному віці надолужувала втрачених вісімнадцять років в ув’язненні”.

Окрема і широка тема – пастирські візити. Йосиф Сліпий невтомно подорожував країнами та континентами, щоб зустрітися з вірними УГКЦ. Їхав чи летів туди, де були українці. Дістався навіть до Австралії, Аргентини, Колумбії. Звичайно, не раз відвідував США. Філадельфія, Нью-Йорк, Чикаго, Стенфорд та інші міста. А 1976 року мав навіть зустріч у Вашингтоні з президентом Джеральдом Фордом.

“Йосифа Сліпого приймали як людину, котра представляє інтереси українців, не тільки перші особи Сполучених Штатів, а й Канади, Австралії та інших країн, – каже Олег Турій, кандидат історичних наук. – Фактично він виконував ту місію, якою не займалась влада радянської України. Іншими словами – став свого роду репрезентантом, навіть можемо сказати етнархом, неіснуючої держави… І це також можна зарахувати до переліку найвидатніших здобутків Йосифа Сліпого”.

… На “вічне місто” опустилась ніч. Позаду був ще один день. Перебираючи його події, він залишився задоволений. Вдалося зробити навіть більше, ніж сподівався. Завтра було заплановано не менше справ, тож треба було бодай трохи виспатися. Ось уже й місяць заглядає у вікно.

Працездатності Йосифа Сліпого дивувалися всі. Не тільки інші кардинали (цей статус Папа Римський надав українцеві ще у 1965 році), а й набагато молодші священники. Що там казати – особисті секретарі не завжди могли “змагатися” з владикою. І не завжди розуміли (для чого?!), коли він волів власноруч підписувати всі листи-відповіді. Навіть тим, хто зробив мінімальні пожертви – 5 чи 10 доларів – на потреби Церкви…

“Я точно знаю, що він був фанатично працьовитою людиною, і цього ж вимагав від усіх, – говорить Олег Турій, завідувач кафедри церковної історії УКУ. – Біля нього ніхто не витримував. Коли Йосиф Сліпий бачив, що хтось сидить без діла, то казав: “Робіть щось!” або по-галицьки – “не тиндайте” (сучасною мовою – “не байдикуйте”). Цю фразу згадують чимало людей”.

“Він справді був надзвичайно вимогливий, – додає Ірина Іванкович, голова Релігійного товариства українців католиків “Свята Софія” (США). – І до себе, і до інших. Наприклад, до студентів та колег, особливо науковців… Ті, хто ближче спілкувався з Йосифом Сліпим, відзначають його надзвичайну співчутливість, доброту, вирозумість. Проте, якщо вже йшлося про загальне добро, то міг бути суворий, строгий… Знаєте, це була людина твердого характеру, але м’якого серця. Він любив Бога, любив людей, любив те, що робить”.

Останню крапку у життєписі предстоятеля УГКЦ було поставлено 7 вересня 1984-го. Йосиф Сліпий мав тоді 92 роки. Навіть якщо не знати біографії Патріарха, цифра справляє враження. А якщо врахувати, знову ж таки, через що йому довелося пройти, це справді неймовірно. Кредо, яке він свого часу обрав для себе та помістив на єпископський герб – “Per aspera ad astra” (“Через терни до зірок”) – цілком відповідає тому шляху, який довелося пройти уродженцю села Заздрість на Тернопільщині.

“Думаю, перша і найголовніша заслуга Йосифа Сліпого – те, що він не зрадив своїй Церкві, – підсумовує Олег Турій. – Тобто залишався ієрархом навіть всупереч тому, що її офіційно оголосили неіснуючою, делегалізованою. У цьому якраз полягало, можна сказати, таке провидіння митрополита Андрея Шептицького, який, обираючи на свого наступника саме Йосифа Сліпого, передбачав і переслідування, і можливе знищення УГКЦ. Але він вважав: якщо її очолить людина, яка сама не зламається, то цю Церкву неможливо буде знищити”.

Що й казати – незламний!

За матеріалами Ukrainianpeople.us

Сообщение Незламний Йосиф Сліпий. Пам’яті патріарха появились сначала на Український репортер.

Він народився близько 1450 року в місті Дрогобич — на краю тодішнього світу для гуманістів Риму чи Відня. Але в його голові народжувалося щось більше за географію, – пишуть “Ми українці”

Молодого Юрія приймають до Краківського університету. Там він не просто вчиться — блискуче закінчує філософський і медичний факультети.

А далі — неймовірне: він їде до Італії. У Болоньї, серці європейської науки, стає доктором медицини й філософії. А згодом — ректором Болонського університету. Ректором! Іноземець! Українець! XV століття!

Зірки, що говорять
Юрій був одержимий не лише логікою, а й космосом. У 1483 році він видає книгу «Прогностична оцінка поточного 1483 року» — перший друкований твір українця. Це не просто астрологія — це рання наука, де він намагається передбачити політичні й природні зміни, ґрунтуючись на спостереженнях за зорями.

Цю книгу читають у Празі, Парижі, Римі. Її обговорюють при дворах. А ім’я “Georgius Drohobicz de Russia” вперше звучить науково і гордо з українським корінням.

Учитель Коперника?
Існує версія, що юний Миколай Коперник міг читати твори Дрогобича. Бо саме в Кракові, на початку XVI століття, вчили за книжками з Італії. І цілком можливо, що саме українець поклав першу логічну цеглину до революції в астрономії.

І забуття
Помер Юрій Дрогобич тихо. У Кракові. Без фанфар. Без могили, яку можна точно знайти.
Його ім’я згасло на кілька століть. Бо не був вельможею. Бо писав латиною. Бо був з “провінції”.

Але тепер ми знаємо: перший український голос у європейській друкарській історії належав йому.
Він ішов не за модою, а за правдою. Не до трону — до істини.
І якщо зорі справді впливають на долю — одна з них тоді точно засвітилася над Дрогобичем.

Сообщение Юрій Дрогобич – українець, якого слухала Європа появились сначала на Український репортер.

Травень-2025 обіцяє бути особливо щедрим на розмови довкола Другої світової. Так зазвичай буває, коли дата – «кругла», як цьогоріч, – 80 років завершення війни у Європі. Тим паче ця, здавалося б, просто історична дата залишається фактором сучасної геополітики і впливає на перебіг нинішньої війни.

Уже цієї неділі, 4 травня, історик Володимир В’ятрович у столичному книжковому просторі «Сенс» (вул. Хрещатик, 34) о 14:00 проведе зустріч на тему «Як перемогли «велику вітчизняну» в Україні». Модераторка – Олена Цинтила.

«Поговоримо про подолання одного із основоположних міфів СССР – про «велику вітчизняну війну», який з 1991 став важливим інструментом утримання колишніх республік СССР в орбіті російського впливу, – каже В’ятрович. – Пропаганда та інформаційні операції є невід’ємною частиною агресивної війни Росії. А наша задача – розвінчувати міфи ворога, які він так методично використовує в інформаційній війни проти України».

В основі розмови, зокрема, книга за редакцією Володимира В’ятровича «Війна і міф. Невідома Друга світова», що вийшла у видавництві «КСД».

Одразу після початку війни в 2014 році міф про «велику вітчизняну» в Росії почали використовувати для мобілізації населення на боротьбу проти України. Для нашої ж держави деконструкція цього міфу стала питанням національної безпеки. І його таки вдалося подолати, ба більше – сформувати українське бачення попередньої війни та моделі памʼяті про неї. Одним із ініціаторів цих процесів був власне історик Володимир Вʼятрович, який у 2014-2019-их роках очолював Український інститут національної пам’яті.

Організатори: Видавництво “КСД”, книгарня “Сенс”.

Галина ГУЗЬО

Сообщение В’ятрович розкаже, як перемогли «велику вітчизняну» в Україні появились сначала на Український репортер.

Книга «Ворожі архіви. Радянські протиповстанські операції та український націоналістичний рух» (McGill-Queen’s University Press) мовою фактів та документів із розсекречених архівів КГБ розповідає західній аудиторії про особливо міфологізовані совєтською пропагандою сторінки українсько-російських відносин.

Історик, дослідник історії Другої світової війни та українського визвольного руху Володимир В’ятрович є одним із співавторів книги. Тут зібрано 161 раніше секретний документ з архіву Служби безпеки України: матеріали УПА та ОУН, конфісковані совєтськими спецслужбами, та документи самого НКВД-КГБ, де йдеться про боротьбу із українськими повстанцями.

Праця готувалася понад десять років. Ще одним з її співавторів є канадський історик, д-р Любомир Луцюк, який досліджує українське питання в зовнішній політиці США та Великої Британії, а також проблеми українських мігрантів після Другої світової війни.

Англомовне джерельне видання «Ворожі архіви/Enemy archives», опубліковане канадським університетом та визнане кращою джерельною книгою Американською асоціацією бібліотек 2022-23 років, було серйозно атаковане класичними методами ФСБ-КГБ.

На лекції Володимира В’ятровича в УКУ 18 березня йтиметься про те, як пропагандистська спецоперація розгорнулася довкола однієї книги про український визвольний рух 1940-50-х років.

«Історія та інтерпретації Другої світової війни досі впливають на порядок денний глобальної політики щодо України та нашої війни за незалежність, – зауважує історик Володимир В’ятрович. – Для українців важливо не залишатися в тіні «великого брата», вийти поза насаджені пропагандою та звичкою кліше. Але проти українських зусиль потужно працює російська пропаганда».

У ході двогодинної зустрічі зі студентами та викладачами УКУ В’ятрович спробує знайти відповіді на низку актуальних питань. Які зараз виклики перед українською академічною спільнотою? Як нам діяти в західній академії та протидіяти російським старим й новим наративам? Як історія Другої світової війни впливає на рішення союзників підтримувати нас у теперішній війні? Чи можна відкласти ці питання до завершення сьогоднішнього протистояння?

Галина ГУЗЬО

Сообщение Історик Володимир В’ятрович розповість студентам про “Ворожі архіви” появились сначала на Український репортер.

Про це у Фейсбуку повідомив генеральний консул України в Едмонтоні Олександр Данилейко.

На відкритті пам’ятника були присутні політики та члени Парламенту. Його відкрили в честь пам’яті про українців, яких несправедливо інтернував уряд Канади до таборів в період 1914-1920 років.

За словами Олександра Данилейка, це «нагадування про сумні сторінки історії Канади і українців в цій країні, застереження від повторення таких випадків у майбутньому».

Під час Першої світової війни Канада застосовувала щодо “ворожих іноземців” політику інтернування – їх відправляли до таборів, а майно конфісковували. Тоді Канада перебувала в стані війни з Австро-Угорщиною. Тож інтернували 4 тис. українців, які мали австро-угорське громадянство. Пізніше більшість із цих українців реабілітували.

У 1914 році Канадський уряд видав указ про реєстрацію та інтернування іноземців «ворожої національності». В результаті цього указу проти українців – вихідців з областей, які входили до Австро-Угорщини, були спрямовані різноманітні репресивні заходи. Життя в таборах було дуже важким. Інтерновані не мали доступу до газет і листування. Ув’язнені працювали в таборах на будівництві доріг і залізниць, рубали ліс і освоювали нові території. Інтерновані українці постійно протестували проти обставин, у яких вони опинилися. Лише у 2005-му році прем’єр-міністр Канади Пол Мартін визнав інтернування українців темною сторінкою історії Канади.

У 2008 році уряд Канади створив спеціальний фонд та виділив 10 млн. дол. на фінансування проєктів, присвячених вшануванню пам’яті тих, хто постраждав у ті часи.

Сообщение У Канаді відкрили пам’ятник на честь українців появились сначала на Український репортер.

Про це повідомив  мер Львова Андрій Садовий.

«Вчора на 95-му році життя померла Катерина Щерба на псевдо «Олеся». Пані Катерина протягом 1943-1945 років була зв’язковою командирів УПА – Романа Шухевича, Омеляна Польового та Дмитра Карпенка. У будинку свого батька, Василя Бережанського, допомагала лікувати хворих та поранених повстанців», – написав Садовий.

Після війни пані Катерина все життя працювала вчителькою української мови та літератури у Львові.

У міськраді повідомили, що похорон Катерини Щерби розпочнеться 12 травня, о 13:00 год, в капличці на вул. Пекарська, 52. Її поховають на Личаківському цвинтарі, на полі Почесних поховань 86А.

Катерина Щерба («Олеся») народилася у 1929 році у селі Виспа Івано-Франківської області. Мати Катерини була активісткою «Союзу українок», батько – постійним головою місцевої філії Товариства «Просвіта». Навчалася у Рогатинській гімназії, згодом вступила до учительської семінарії в Рогатині.

Для того, щоб допомагати повстанцям, пані Катерина, ще коли навчалася в Рогатині і була зв’язковою Романа Шухевича, пройшла курси медсестер. Вона неодноразово бувала на Золотій поляні, де стояв вишкіл партизанського відділу «Сіроманців».

Одного разу Катерину Щербу мало не арештували. Уникнути цього їй допомогли люди. Задля безпеки, залишаючись у підпіллі, вона часто змінювала міста, квартири, переїздила. Потім вийшла заміж і змінила прізвище. Переїхала до Львова і так «загубилася» для НКДБ. Закінчила Львівський університет. Спершу вступила на німецьку філологію, потім перевелась на українську.

Після здобуття Україною незалежності стала однією з перших членів Громадської організації «Львівське крайове братство ветеранів національно-визвольної боротьби (Львівське братство ОУН-УПА)». Чоловіком Катерини Щерби був заступник голови Львівського крайового братства ветеранів ОУН-УПА, педагог та громадський діяч Іван Щерба.

Сообщение Сум і біль: померла зв’язкова командирів УПА Катерина Щерба появились сначала на Український репортер.

Про те, чому важливо вчасно зупинити кривавий молот історії і як, вбивши дракона, не стати ним – 8 травня йдеться в сюжеті ТСН.

Німеччина, концентраційний табір Заксенхаузен. В’язні проходили через ворота “А”, прибувши до табору. На них – знаменитий напис “Arbeit macht frei”, що означає “Робота звільняє” – брехня від самого початку, бо робота звільняла тільки від життя. Дорога з табору була в один кінець.

Центр Заксенхаузена – величезна площа, на якій через повішання страчували полонених, а кожного грудня на цьому ж місці ставили різдвяну ялинку.

Станція “Z” – місце, де розташовувались газові камери. Німецькі нацисти звели їх потому, як подумали, що отруєння синильною кислотою занадто гуманний способ страти.

Територія Заксенхаузена дуже велика. Коли радянські війська сюди зайшли, вони побачили багато бараків. Зараз вціліли лише кілька: кухня, пральна кімната, медичні бараки, де проводили досліди над в’язнями. Місця інших бараків нині – це прямокутники, засипані камінням, бо каміння символ вічності.

По периметру концтабору – сторожові вежі, а за парканом – найстрашніше – газові камери.

В таборі сиділо дуже багато людей: професори медицини, політики, музиканти незгодні з нацистською ідеологією. Серед них – Яків Джуґашвілі – син генералісімуса Сталіна. Той, якого німці пропонували обміняти на генерала Пауліса. Але “Я солдата на генерала не меняю” – знаменита фраза радянської пропаганди. Яків Джуґашвілі покінчив життя самогубством, кинувшись на колючий дріт під високою напругою.

Далі можна побачити фактично табір в таборі. Об’єкт мав назву “камерний дім”, там були розташовані цегляні бараки. Всередині – маленькі камери, в яких сиділи “вершки суспільств” – угорського, українського, німецького, нідерландського. В камері №73 відбував дворічне покарання з зими 42-го по зиму 44-го лідер українських націоналістів Степан Бандера.

Він не пішов на компроміс ні з радянським режимом, ні з нацистським. Сидячи в Заксенхаузені, він отримав звістку про те, що двох його рідних братів закатували в концтаборі на території Німеччини. Одного на території Херсонщини або Миколаївщини теж в концтаборі. Його батька – релігійного діяча, панотця, священника – вбили в таборі НКВСівці, а двох сестер відправили до Сибіру.

Тому, говорити про те, що Бандера співпрацював з нацистами – це радянська пропаганда чистої води. Бандера не зрадив собі ні тоді, коли він проголошував Акт про створення Української Держави у Львові в червні 41-го року, ні тоді, коли нацисти вмовляли і переконували його відкликати цей Акт.

Слід зазначити, що німці не приховують і не камуфлюють цю ганебну сторінку трагічної історії, а навпаки – визнають, що вони є нащадками нації злочинців і роблять щеплення від звірств кожному наступному своєму поколінню.

Сообщение День пам’яті: як виглядає концтабір, де сидів Степан Бандера появились сначала на Український репортер.

Нині легендарний повстанець є почесним громадянином Коломиї, де, власне, і проживає, а з 2013-го — ще й почесним громадянином Львова.

«Усі ми гаряче вітаємо славетного сотенного УПА Мирослава Симчича («Кривоноса») з 99-річчям. Справді — людина-легенда, воїн-символ, істинний Герой України. Для істориків-дослідників лише уточню, що Мирослав Симчич насправді народився 26 грудня 1922 року. Але через реалії польської окупації дату народження батьки зафіксували пізніше. І це було правильно», — пише на своїй сторінці в Фейсбук український письменник та громадський діяч Василь Шкляр.

Як повідомляє АрміяInform, Мирослав Симчич ще у 1941 році вступив до юнацької мережі ОУН. Там же навчався військовій справі. Після того, як закінчив Коломийський архітектурний технікум, у 1943 році був направлений до першого куреня Української національної самооборони в село Космач, де проходив службу на посаді кулеметника. Після запеклих боїв із німецькою армією курінь Симчича відійшов у Чорний ліс, після чого юнака відправили у Коломию проводити розвідку противника. Згодом, із приходом більшовицької армії, Мирослав Симчич проводив бойові повстанські рейди на Буковині, Снятинщині та Заболотівщині.

У січні 1945 року Мирослав Симчич, на позивний «Кривоніс», отримує наказ іти на Космач. За даними Центру дослідження визвольного руху, проти українських повстанців стояли три прикордонні загони, дивізія НКВС та інші радянські військові формування. На той час Мирослав Симчич уже командував у Березівській сотні 3-ю чотою. Він, разом з іншим підрозділом, по дорозі на село Космач розгромили радянський прикордонний батальйон, а далі, у боях з підрозділами НКВС, «Кривоніс» керував завершальною операцією з розгрому радянських військ. За неофіційними даними, за 2,5 години українські повстанські формування знищили майже пів тисячі радянських солдатів та офіцерів. Під час одного з боїв Симчич дістав важке кульове поранення в руку, проте це не завадило командиру керувати українськими повстанцями.

Уже у 1946 році Мирослава Симчича призначили командиром Березівської сотні, яка під його командуванням брала участь у багатьох важких боях проти радянських окупаційних військ. У 1948 році, під час облави, Кривоноса разом із його бойовими побратимами заарештували. Командира УПА засудили до 25 років позбавлення волі за участь в УПА, а згодом присудили йому ще стільки ж за «участь у націоналістичному угрупуванні».

Легендарний «Кривоніс» відсидів у радянських таборах 32 роки та 6 місяців і був звільнений лише у 1985 році!

Про відомого бойового командира писала європейська та світова преса, а життєвий та бойовий шлях Симчича став основою книги українського історика, професора Миколи Андрусяка «Брати Грому».

Лише у 15 листопада 2017 р. за поданням Івано-Франківської обласної прокуратури Косівський районний суд реабілітував Мирослава Симчича.

Мирослав Васильович уже в незалежній Україні за значний особистий внесок у консолідацію українського суспільства та активну громадську діяльність був нагороджений Орденом Свободи, орденом «За заслуги» III ступеня, відзнакою Президента України — ювілейною медаллю «25 років незалежності України», медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям». А у 2008 році у місті Коломия, Івано-Франківської області, Симчичу встановили прижиттєвий пам’ятник.

Сообщение Легендарний командир УПА Мирослав Симчич (“Кривоніс”) відзначив 99 років (+відео) появились сначала на Український репортер.

Василь Макух народився у селі Карів Львівської області (на той момент ці території входили до складу Польської республіки) 14 листопада 1927 року.

Наприкінці 1944 року вступив до лав УПА. 14 лютого 1946 року під час спроби перейти кордон разом зі ще одним бійцем УПА, щоб встановити місце дислокації загону МВС, потрапив у перестрілку з прикордонниками та був поранений і захоплений МВС. Після цього його, найімовірніше, катували.

Макух був засуджений на 10 років каторжних робіт із обмеженням у правах на 5 років та з конфіскацією майна. Термін ув’язнення відбував у Дубровлазі (станція Потьма Мордовської АРСР) та в концтаборах Сибіру.

На засланні познайомився з майбутньою дружиною — Лідією Запарою з Дніпрпетровська. Вона була звільнена на два роки раніше за Макуха. Його звільнили 6 квітня 1956 року, після чого він переїхав у Дніпропетровськ та одружився з Лідією. У них народилося двоє дітей.

Наприкінці жовтня 1968 року Василь Макух поїхав до Карова, щоб відвідати хвору сестру. 3 листопада несподівано виїхав із села до Львова, взявши з собою сітку-авоську з трилітровою банкою, загорненою в газету, та декілька яблук. Говорив, що в банці яблучний сік, але насправді це був бензин.

Зі Львова Макух виїхав поїздом до Київа, куди прибув 5 листопада. Місто в цей час було переповнене людьми, оскільки невдовзі мала відзначатися річниця жовтневого перевороту.

В цей день Макух підпалив себе та вибіг з під’їзду будинку по вулиці Хрещатик, 27а. Він кричав: «Геть комуністичних колонізаторів!» і «Хай живе вільна Україна!».

Пробігши кілька метрів в бік Майдана Незалежності, Макух впав. Він потрапив до лікарні з опіками 70% поверхні тіла і наступного дня помер.

В СРСР самоспалення Макуха намагалися приховати, але повідомлення про нього з’явилися у самвидаві та закордонній пресі.

Досі про самоспалення Макуха відомо вкрай мало. Кажуть, що перед тим, як запалити себе, він розкидав у підворітті листівки, і що в його кишені була записка, яку забрало КДБ, що перед самоспаленням він написав листа в ЦК Компартії України.

26 січня 2017 року у Києві на вулиці Хрещатик, 27а, поруч з яким Василь Макух вчинив самоспалення, встановили меморіальну дошку.

Фото Олени Павловської

Пам’ятна таблиця на честь Василя Макуха також була встановлена у його рідному селі Карів Сокальського району Львівської області 1997-го року до його 80-ліття.

Читайте також: 

• Празький міст носитиме ім’я українського дисидента Василя Макуха

Сообщение 53 роки тому Василь Макух спалив себе на Хрещатику, на знак протесту проти тоталітарної системи в СРСР появились сначала на Український репортер.

Урок, розроблений Меморіальним центром Голокосту Бабин Яр спільно з Міністерством освіти і науки України, був покликаний виробити негативне ставлення до фактів дискримінації, зневаги до людської гідності, зазіхань на право на життя.

У Меморіальному центрі повідомили, що заняття для учнів 5−11 класів відбулося на базі онлайн-платформи Червона точка пам’яті, а всі матеріали підготовлені з урахуванням віку й емоційної зрілості школярів.

До проведення уроку долучились відомі культурні та громадські діячі. У Києві участь у Національному уроці пам’яті в столичній школі № 234 взяв музикант Святослав Вакарчук.

До Національного уроку пам’яті в регіонах також долучились громадські діячі, які відкрили уроки вступними промовами. Серед них директор музею Голокосту на Вінничині Леонід Трахтенберг, журналіст Георгій Мокрицький, в. о. міського глави Харкова Ігор Терехов, кандидат філософських наук Павло Козленко, народна депутатка України Ганна Лічман, кандидат фізико-математичних наук Олександр Захар’яш.

Онлайн-платформа Червона точка пам’яті, на базі якої проводився урок, присвячена вивченню історії Другої світової війни і Голокосту і створена як помічник вчителям історії. Платформа пропонує нову методику викладання шкільного предмета, інтерактивну та цікаву для учнів.

Раніше Меморіальний центр Голокосту створив карту зв’язків, щоб розшукати нащадків жертв Бабиного Яру.

На онлайн-карті можна простежити зв’язок між загиблим у Бабиному Яру та їхніми родичами. Додати дані на карту зв’язків може кожен, хто має інформацію про те, що його родичі загинули в Бабиному Яру. Вся інформація проходить через премодерацію дослідників Меморіального центру.

Сообщение В Україні відбувся Національний урок пам’яті до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру появились сначала на Український репортер.