Коли було проголошено незалежну Україну, потужні виступи публіциста у пресі допомагали будувати нову державу, позбуватися брехні, відстоювати справедливість та правду.

Колесника нагороджено орденом «За заслуги» (ІІІ та ІІ ступенів). Його вшановано найвищим званням: «Зірка української журналістики» та нагороджено Золотою медаллю української журналістики. Він є вчителем багатьох журналістів, адже був і на викладацькій роботі в Шевченковому університеті.

«Український репортер» записав інтерв’ю із Степаном Павловичем у лютому 2022-го, за тиждень до війни. Тем у розмові було чимало: і про те, «хто заправляє на ярмарку життя», і як змінилася б країна за умов непідкупного правосуддя, і чому щаслива доля обходить десятою дорогою тисячі наших сіл, і чи перестануть колись в Україні «битися» за булаву… Степан Павлович згадував і свої журналістські стежки-дороги, ділився деякими секретами творчості, розмірковуючи про сьогодення, про вагу Слова, принциповість у професії. До цього інтерв’ю ми додали фрагменти попередніх бесід зі Степаном Павловичем, щоб читачам краще розуміти контекст різних подій та ситуацій, про які йдеться в матеріалі.

Відеоінтерв’ю. Перша частина.

Відеоінтерв’ю. Друга частина.

– Ми чули від вас, що маєте намір підготувати публіцистичний трактат про діяльність п’ятьох президентів України. А що думаєте про Леоніда Кучму? – Степане Павловичу. – Ви його нещадно – і справедливо – критикували, бо, за вашими словами, «реформаторські хотіння Кучми в Руїну обернулися». Чи зустрічалися ви особисто з ним під час двох його президентських каденцій?

– Одного разу ми з Кучмою в адміністрації на Банковій провели за розмовою 2 години 52 хвилини (я навіть час спеціально запримітив), – згадує Степан Павлович. – Він – Президент України, а я – голова Київської спілки письменників України, секретар Національної спілки письменників. Говорили з Кучмою наче на рівних, мені здалося, що в нього не було пихи. Але який то був рівень! Як це соромно… І це так страшно… Що найголовнішу посаду в державі посідає такий дрібний чоловічок, який вимурував олігархічно-кланову, злодійську, безробітно-тяжку для України споруду – епоху, на фронтоні якої лише одне кошмарне слово: «Кучмівщина». У мене є один матеріал, у якому я називаю Кучму “христопродавцем”. Отаке наше горе.

– Ніби якась карма.

– Так і думаєш. А скільки у нас є дивовижних, розумних людей! От їх би до керма країни! На жаль, їх туди не пускають, вони нікому не потрібні. Повертаючись до тієї бесіди з Кучмою, мене вразило завершення розмови. Прощаючись, президент запропонував: «Давайте домовимося, Степане Павловичу, раз в тиждень зустрічатися». Він ще й записав мій номер телефону. Своєю пропозицією Кучма мене дуже ошелешив. Не знаю, чим я йому сподобався. Можливо, тим, що говорив колючу правду, те, що думаю… Але минув час – дзвінків від Кучми не було… І я не шкодував, що мене не кличуть на Банкову.

– А як ви з Борисом Єльциним познайомилися?

– На початку 1990-х мене запросив на дружню розмову до Москви Петро Юхимович Шелест, який колись очолював українську компартію. Двічі я був у нього вдома. З Шелестом у мене були “особливі” стосунки (про них ще розповім), адже за його правління мене виключили з партії, звільнивши з роботи, заборонивши працювати в редакціях.

З роками я у душі відійшов від тієї образи й мені була цікавою в багатьох відношеннях постать Шелеста. І ось я у Москві, на дачі Шелеста. До нього прийшли відомі персони, в тому числі Єльцин. Вони ж мене, звісно, не знали. Петру Юхимовичу, певно, хотілося показати, що з будь-ким він не водиться.

І він представляє мене: «Товарищи, это очень известный и популярный в Украине человек – писатель Степан Колесник…». Єльцин на той час ще не був президентом. Щойно розпався Союз, кадрова політика в республіках була бездарною, в тому числі в Україні. І раптом Єльцин, звертаючись до Шелеста, каже: «Я лично взял бы Степана в свою команду». Як мені відреагувати? Звичайно, подякував за комплімент. А Микола Костянтинович Байбаков, колишній заступник голови Ради міністрів СРСР, і говорить: «Ну что ж, считаю – предложение отличное, надо его реализовать…»

– Ви, певно, записали тоді, як інтерв’ю, розмову з Шелестом?

– Ні. Після отих усіх гонінь та цькування, після тієї ломки мені не хотілося торкатися цієї теми, знову переживаючи… Дуже все це було боляче.

– Вперше неприємності впали на вашу голову…

– …У 1964 році. Я працював тоді в редакції «Радянської України», в головній партійній газеті республіки. 16 червня «Радянка» опублікувала мою статтю «Верблюд і капуста». А вже через три дні – дуже оперативно! – мене «слухали» на Політбюро ЦК Компартії України. Після того заслуховування мине три тижні і в партійній пресі з’явиться матеріал під рубрикою «В ЦК КПУ». У ньому – розгром Степана Колесника, висновки, що його стаття – «політично шкідлива». Отож з «Радянської України» мене звільнили із забороною працювати в пресі, літературі і кіно, утім як і головного редактора Юрія Зарубу (до речі, це була дивовижна постать, прозаїк, глиба, інтелектуал).

– Чому партійна верхівка так злякалася вашої статті?

– Я зачепив велику політику, зрештою, це ще й помста щодо мене дала знати. На якому фоні це було? В 1962 році в СРСР бідували, скрізь відчувалася нестача продуктів. Не було що їсти. В Новочеркаську робітники вийшли на протест. Їх розстріляли. Після цього центральна влада на чолі з Хрущовим заметушилася, вперше відважилася на закупівлю зерна в капіталістів. 1 червня 1962 року в «Правді», республіканських партійних газетах опублікували звернення ЦК до народу. Його суть зводилася до того, що потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. Тобто кожен гектар ріллі в колгоспі має дати відчутний результат — щоб мати змогу виростити свиню 100 кілограмів. Ось тоді, мовляв, з продуктами харчування буде все гаразд, народ буде нагодовано. А тваринництво – це корми. Отже, треба збільшити посівні площі, підвищивши урожайність. А яким чином? Поливати, зрошувати. Це було возведено у ранг найвищої державної політики. Одного разу мене викликає редактор «Радянської України» й дає завдання – підготувати хороший матеріал про зрошення на Київщині. Отож їду… На прикметі – Білоцерківський, Тетіївський райони. В одному із сіл запитую голову колгоспу, чому на полях не видно зрошення. А він і відповідає, що з великою радістю зробив би це, але ж нема води – річка майже висохла. «У нас греблю як прорвало в 1913 році, так з тих пір ніхто й пальцем не поворухнув, щоб загатити її». Я колись в одній із середньоазіатських республік був і бачив, як працює технологія поливу: у водоймі стоять насоси, які працюють за допомогою верблюдів – вони ходять по колу і «тягнуть» воду. Таким чином зрошують капусту. Ось вам – верблюд і капуста. І капуста ж – просто диво!

– Отже партійному керівництву ваша стаття не сподобалася.

– Викликають мене на Політбюро ЦК КПУ, «на килим». Це було показово! В залі сидить маса народу: секретарі парткомів, міністри, редактори газет… І при всіх мене «роздягають». Виступає секретар ЦК КПУ, член Політбюро Ольга Іващенко. І пускає громовицю: «Посмотрите, что он пишет!» Узявши газету, цитує абзац з моєї статті, що в селі Мончинцях («Это его родное село!» – і показує пальцем на мене) колись навіть поміщик мав два зариблених глибоководних ставки; а сьогодні на цьому місці хлопчаки м’яча ганяють, і будяччя пре до неба. Іващенко поклала газету й шваргонула: «Посмотрите на этого негодяя!». І всі дивляться на «этого негодяя». «Как он плачет за помещичьим строем!» От я спати не можу — лишень дайте мені «помещичий строй»! Ідіотизм. Ну ось виступили усі… І Шелест надає мені слово. Йшов я до трибуни і постійно в думках повторював, наче молитву: не злякатися. Бо зламані люди, це вже не дуби, не кремінь. Пух. Якщо зламають — це вже не повноцінний громадянин, я вже не можу йти своєю дорогою. З трибуни говорю декілька слів. Мене, піднявшись зі стільця, перебиває Дем’ян Коротченко (голова Президії Верховної Ради УРСР, член Політбюро КПУ. – Ред.). А я про Коротченка, як про “видатного партдіяча”, ще у школі в підручниках читав. “Вы бросьте молоть! Выдайте своих заговорщиков!». На все життя запам’ятав його скажену вимогу. Я повертаюся до Шелеста і спокійно кажу (бо ж налаштував себе — не зірватися, не зробити якихось дурниць): “Петре Юхимовичу, я не розумію запитання”. Шелест глянув на мене і я відчув, що він, як би міг, то мене, мабуть, убив би. Це ж йому треба було реагувати, думати, що сказати, робити зауваження… Шелест підвівся, подивившись на Коротченка, і сказав вражаючу фразу: “Дістітєльно! Невжели нельзя спросить по другому, понимаешь…» (Саме так Шелест і промовив). І я став спокійно говорити, хоч мене перебивали. Стояв на одному: крамоли в статті не бачу. Тоді політбюро мені винесло сувору здогану із занесенням в особову справу, звільнити з роботи і заборонити працювати в пресі, літературі і кіно. А через шість років, 30 жовтня 1970 року, остаточно виключили з партії за антирадянську пропаганду. На той час це було найстрашніше покарання. Особливо лютував на засіданні Політбюро другий секретар ЦК КПУ, колишній перший секретар Черкаського обкому партії Іван Лутак: “Вы – ярый враг не только нашей партии, но и всего советского народа!, – пускав він свої стріли у мій бік. А я кажу: “Переконаний, що тільки кретин може таке говорити”. Я не хотів цього говорити. Не думайте, що я такий герой. Таке вирвалося, наболіло, і я навіть здригнувся, що сказав таке. Просто мені в печінках ці партійні слухання віддавалися. Допекло.

– Лутак почув?

– Авжеж. Це був як вибух бомби. Бо ж невелика кімната. Він почервонів, замовк. І всі замовкли, вже не ображали, виключили з партії. Виходжу на вулицю, на тодішню Орджонікідзе (нині — Банкова. – Ред.), це було вночі. Ніде ані душі. А мені ж хочеться “вихлюпнути” назовні свій кепський настрій, поговорити бодай з кимось. І раптом з боку Спілки письменників назустріч йде… цигарка (хтось курить), пропікається в пітьму, все ближче, ближче. І цигарка запитує: “Що, вже?” “Вже”, – відповідаю. Це був Григір Тютюнник (на світлині. – Ред.).

Його запитання мене “вбило”, бо я ж нікому, навіть рідним, не розказував, що мене слухатимуть на Політбюро. І пішли ми бродити вулицями Києва. Оскільки після 24-ї години все було зачинено, то навіть пляшку горілки ніде було купити. Отож ходили-балакали до світанку.

– Степане Павловичу, а що це за історія з помстою, про яку ви мимохіть згадали?

-Знову ж таки: в моїй долі велика політика пробилася… І теж це було зв’язано з Новочеркаськом, коли розстріляли робітників. Я вам розповідав, що 1962 року партійна верхівка Союзу виступила зі зверненням до народу: потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. І це питання не одного року! Раптом через 15 днів – інформаційний вибух – друге звернення партії до народу. Здебільшого переспів попереднього.
Але у тому тексті була дивовижна фраза — що стокілограмова свиня вже є. Де? У Гребінківському районі Київської області. Прочитавши таке, я засміявся. Фантазія! Бо ж, як власкор по Київській області, добре знав область, і цей район в тому числі. Того ж дня (!), коли з’явилося “звернення до народу” мене викликає редактор, Іван Маркович, і дає завдання — негайно їхати у Гребінквський район, готувати матеріал про свиню. Додає, що цю статтю негайно передрукує “Правда”, бо є команда самого генерального секретаря, тобто вказівка найвищого рівня. Я ж намагаюся пояснити, що ніякої свині вагою в центнер в районі не вирощено. Обман. “Ти викинь це з голови!”, – чую редакторське. Він мені дає “в бригаду”, на допомогу, журналіста Тумаркіна, колишнього фронтового кореспондента (статті писав він так собі, але зате мав міцну “хватку” зібрати факти). Добре, і ось ми у Гребінках.  Заходимо до першого секретаря райкому партії. «Володю, – звертаюся до нього (а я знав цього чоловіка добре), – є свиня чи нема? «Та ти знаєш.., – бачу він мнеться. – Увечері буде бюро райкому – приходь на засідання, все почуєш. Поки що вам вже приготовлено райкомівську кімнату для відпочинку на Гребінківському цукрозаводі – там є все, щоб підкріпитися…» Але не на тих напали, хоч я і прийняв на словах цю, майже «курортну», пропозицію. Насправді ж ми з Тумаркіним поїхали по селах – з’ясовували в колгоспних бухгалтерів, керівників, де ж насправді та свиня вагою сто кілограмів. Побували і в селі Пилипівка, яке згадувалося в партійному зверненні. Нема таких, добре вгодованих, свиней! В тій же Пилипівці сільське начальство розповіло мені, що у них, в свинарнику, лише маленькі поросятка. Усе це я старанно записав до свого зошита. Приходимо увечері з Тумаркіним на бюро райкому партії. І з’ясовується ситуація, як «робилася» свиня. Розповідають члени бюро… Перший секретар каже, що приїхав Шелест, секретар ЦК Компартії України і запитує: «Все читали обращение ЦК? Так вот, стране нужна свинья – сто килограммов!». Під час тієї наради був присутній голова колгоспу з Устимівки – лише він один насмілився сказати Шелесту, що це – авантюра. Але ж райком партії не подавав «нагору» ні звітів, ні цифр, що нарешті вирощено таку свиню. В ЦК самі це «намалювали» й прозвітували в Москву. Так і з’явилося «Обращение к советскому народу».

– І ви написали розгромну статтю?

– До статті ще була цікава прелюдія. Звичайно, я розповів про побачене редакторові. Нема свині! Він при мені негайно набирає по телефону номер другого секретаря ЦК Компартії України Миколи Підгорного (вони були фронтовиками, дружили) і коротко розповідає про цю, свинячу, справу. Підгорний дає вказівку редакторові: нехай Колесник негайно пише доповідну, скільки свиней у районі, як «робилася» свиня на «сто кілограмів», і щоб я особливо зробив акцент на ролі Шелеста у цій історії.

– Потрапили ж ви у ситуацію.

– Ще й яку! Я ніколи не писав доповідних, і вважаю, що це підло. Так і сказав. Але редактор наполягає, каже: «Сідай в моєму кабінеті, я двері зачиняю на ключ, щоб не заважали – пиши, тобі принесуть поїсти». Що мав робити? Сів і утяв… Це були якісь загальні міркування десь на три сторіночки. Редактор узяв, подивився і порвав, викинув до сміттєвого кошика. «Ти дурня не валяй, – каже. –Не відкрутишся! Тим більше, що бюро райкому партії прийняло рішення, що свині нема». Знову мене зачиняє в кабінеті. І я «даю» 18 сторінок… Це було у червні 1962 року. А у липні 1963-го Шелест стає першим секретарем ЦК Компартії України. Підгорного переводять до Москви секретарем ЦК КПРС. І в редактора «Радянської України» Івана Марковича… зникає підтримка «нагорі» – його «прибирають» з посади. Газету очолив Юрій Заруба – добропорядний, дивовижний за характером чоловік, але згодом і йому покажуть на двері, як і мені.

Після того як мене вигнали ніхто із знайомих, друзів мені не подзвонив. Відчуваю себе у повній ізоляції. То я був у вирі подій, а тут  – тиша, німотна, страшна. І раптом зателефонував редактор журналу «Україна», письменник Василь Большак (а з ним на той час я не був знайомий). Дав мені дві поради: перша – берегти здоров’я, друга: не впадати у відчай, бо нічого вічного нема. Він таку психотерапію провів! (Хоч я і без нього знаю про це.) Большак зазирнув у майбутнє під час нашої розмови. Каже: «Пройде небагато часу і ви будете працювати в найкращій редакції на планеті – журналі «Україна». А наступного дня – ще один несподіваний дзвінок: незнайомий чоловік каже, що він – Речмедін. А я знав, що заступником редактора в журналі «Вітчизна» працює письменник, журналіст Речмедін. Він запитав, чи не зміг би я підійти д нього, на квартиру, поговорити про дещо. Чому б і ні? Прийшов. Речмедін мешкав на Хрещатику, в Пасажі. І відразу ж ошелешив, каже: щойно говорив про мене зі своїм братом. А брат трудився в Москві на високій посаді – був першим заступником завідувача відділом пропаганди і агітації ЦК КПРС. Речмедін сказав братові, що це була розправа, і що Колесник негайно приїде до Москви. Отаке завихорилося.

Вночі я виїжджаю до Москви. Зустрічає мене завсектором преси Володя Власов і супроводжує до Леоніда Остаповича Речмедіна. В кабінеті я розповів, як підготував статтю, як потім це вдарило по мені, що це була помста. Речмедін каже, що українське політбюро не мало повноважень заслуховувати журналіста, бо не його парафія. Зрештою, і крамоли в матеріалі, на його думку, нема. Проглядається помста. Але як могли заборонити працювати в пресі, літературі?! «У нас же не кріпосне право!»,- запам’яталися слова Речмедіна. Він мені й каже: «В актовій злі зберуться на свою нараду працівники різних відділів ЦК і ти маєш розповісти усе про цю статтю».

І ось почалося. Велика зала, амфітеатром. Мене запрошують до президії, а за столом – Речмедін, Володя Власов. Спочатку у залі я нарахував десь 86 осіб, а потім присутніх стало більше. Ідуть, ідуть, злітаються як бджоли до вулика. Приблизно 20 чоловік додалося. Маса народу. І я маю виступати. Речмедін радить мені: «Говори все, нічого не приховуй, це у твоїх інтересах. Ми не маємо сумнівів, що ти – чесна людина». Відчуваю, що він до мене добре ставиться, на моєму боці. Починаю виступ. Вже маючи за плечима певний життєвий і журналістський досвід, налаштовую себе в душі, що не хочу підставляти Шелеста, бо це ж підло. І ось цю свою роздвоєність пам’ятаю як зараз. А з іншого боку, мені нема чого боятися, бо є рішення райкому партії, що «свині нема» (що тут додати?) . Починаю розповідати, не вдаючись до лінії помсти, до Шелеста. Мене зупиняє Речмедін: «А сейчас нам принесут рецензию отдела сельского хозяйства на статью Колесника». А у тій рецензії усього одне речення: «Очень сильная статья, написанная талантливой рукой». І додав: «Статья «Верблюд и капуста» – дельная и умная!». Хіба не кіно?! І тут піднімається з місця Афанасьєв, перший заступник завідувача пропаганди ЦК і звертається до мене: «Товариш Колесник, так за что же вас раздевали на Политбюро ЦК КПУ?» А мені наступає на ногу Речмедін і стиха до мене: «Відкрито говори». І в мене немає виходу. Як бути? Але найголовніше тут – є рішення райкому партії. І я розказую. А вони ж знають, коли Шелест прийшов до влади, співставляють дати, коли писалася стаття, коли мене викликали на Політбюро. Афанасьєв кидає репліку: «Это же партийная месть. Как это понимать?». А із зали чується: «Никаких запретов на работу!». Коли наприкінці я виступив із заключним словом, то уся ця публіка – уявіть собі! – мені аплодувала. Хоч ще недавно, у Києві, на політбюро мене «роздягали». Речмедін каже, що відмінити рішення українського політбюро вони не можуть, а ось «зламати» пункти про заборону працювати в пресі їм вдасться.

Після відвідин Москви я приїхав на Вінничину, в рідне село. Не розказую батькам про свої неприємності, бо не хотів травмувати їх. Село знало, що я працюю в газеті ЦК, в «Радянці», всі передплачували газету. Пишалися. І тут раптом – рішення ЦК, що «стаття Колесника – політично шкідлива» і так далі. Одного дня до нашої домівки приїжджає голова колгоспу і каже, щоб я негайно сідав до машини і їхав з ним до контори. Бо із самого ЦК дзвонять. Триста років село стоїть, а ще ніхто із ЦК не дзвонив. Мене викликають до Києва (телефонував заввідділом пропаганди ЦК КПУ Шевель). От він мені й повідомляє новину – є команда працевлаштувати мене. Але не в партійну пресу. Пропонує «Літературну Україну». І побажав удачі. А десь за місяць перед цими подіями телефонує мені Сергій Плачинда – надзвичайна людина, завідувач відділом публіцистики «Літературної України» (а ми з ним дружили). І каже, що мене хоче бачити редактор – Соколенко Дмитро Гнатович. Мовляв, є цікава розмова. Отож Соколенко пропонував перейти на роботу до «Літературної України». Але мені в той час було комфортно в «Радянці», я відчував себе на піднесенні. Словом, від пропозиції Соколенка я відмовився. Але ж бачите, життєві шляхи все одно привели мене до «Літературної України». Коли я зайшов до кабінету редактора «Літературки», то він вигукнув: «Всі дороги ведуть до Риму!». І сказав, що у відділі будемо працювати утрьох: письменники Сергій Плачинда, Григір Тютюнник і я.

– Потоваришували з Тютюнником?

– Це окрема історія, чим закінчилася наша дружба з Тютюнником.

– На позитивній хвилі?

– Ні. Життя – це дивовижні речі. Хоч ця історія і не є секретом, але раніше я нікому про неї не розповідав. Отож запрягло мене життя на роботу в «Літературці», утім це тривало не так уже й довго. Григір Тютюнник від мене не відходив – ми дуже з ним заприятелювали. Мені здавалося, що я вже приплив у таку гавань, де так затишно… І раптом телефонує Шевель (заввідділом пропаганди ЦК КПУ. – Ред.), просить зайти… Добре. І що чую від нього? Пропонує піти працювати до Большака, в редакцію журналу «Україна». Чому? З’ясовується, що одного разу в туристичній поїздці доля звела разом дружину компартійного діяча Петра Шелеста і Василя Большака. І ось Большак попросив пані Шелест посприяти у переведенні журналіста Степана Колесника з «Літературки» до журналу «Україна». Ви можете собі уявити такі повороти долі? Ось які сюрпризи підносить життя!

– І ви пішли працювати до Большака?

– Так. Він мене відразу увів до редколегії видання. Мені працювалося там надзвичайно цікаво, чудово. Сам Большак, глибоко переконаний, – свята людина, дивовижним був письменником, талановитим редактором.

– А чому не склалося з Григором Тютюнником?

– Одного разу він назвав мене… «кадебістом». Але чому назвав? На політбюро ЦК КПУ мене розгромили в 1954 році, у червні. Якось у вересні, близько 12-ї вечора, чую: хтось дзвонить у двері квартири. Відчиняю: на порозі стоїть легендарний декан факультету журналістики Київського університету Матвій Шестопал, обличчя – бліде, розтривожене. А Шестопала, до речі, обожнювали студенти. Так сталося, що його виключили з партії на бюро райкому – за націоналізм. Отож того вечора він мені і приніс цю звістку. Ми до ранку розмовляли з ним… У Шестопала була коронна фраза (я і донині її пам’ятаю): «Адже ні для кого не є секретом, що національна самосвідомість пересічного українця є нижчою як у клопа». А прийшов Шестопал до мене, бо ми – одного поля ягоди. Мене на той час ще не виключили з партії, але вже є сувора догана, заборона працювати і так далі.

Що цікаво: і Шестопала, і мене морально пресували одні й ті ж два співробітники КДБ – про це ми дізналися один від одного. О, вони довго трудилися, щоб я підписав “бомагу” про співпрацю з ними! Але нічого у них не вийшло. Так ось, один із тих кадебістів – майор – виявився людяним. І він попросив мене по-дружньому порадити Шестопалу, щоб «не висовувався», бо готуються репресії. А у нас з Шестопалом була домовленість: розповідати один одному про всі кадебістські «штучки», обмінюватися інформацією. Після його нічного візиту до мене минуло кілька років. Отож приблизно о 10-й ранку заходжу до квартири Шестопала, запитую дружину, де господар. «Спить», – чую у відповідь. Дружина заходить до кімнати, а мені ж не видно… Лише крізь прочинені двері чую голос Шестопала: «А, це той кадебіст?!». Він не знає, що я чую його слова. Для мене це був колосальний удар. Я розвернувся і пішов геть. Після того вже ніколи з ним не зустрічався.

Ще один випадок, на підтвердження того, що люди – складна і дивовижна матерія. Якось зустрічаю Григора Тютюнника. А з ним у мене стільки всього зв’язано! І раптом Гриць мені й каже (і я не можу не вірити йому): «Ти знаєш, Олесь Гончар мені радить: «що ти водишся із цим крамольником Колесником?!» (Це дослівно!)

До речі, коли ми були в Ірпені, в Будинку творчості письменників і ходили до їдальні обідати, то бачили, що назустріч йшов Гончар. Угледівши нас, він переходив на другий бік алеї. Отакі викрути.

Минув час, десь півроку. Одного дня зустрічаю Гриця Тютюнника, чую, що вже трішки «причастився». Привіталися. А він і каже: “Ну що, кадебіст, дали тобі?! Школу пройшов гарну?». Мене як підкосило. За мить розвернувся і пішов. Що можна сказати на таку брехню? Сплинуло трохи часу. А зі мною «працюють» кадебісти – тиснуть з усіх сил, щоб я підписав «бомагу» про те, що є агентом. Одного разу мене попереджає майор – зі мною буде говорити найвищий начальник з КДБ. Запрошують до кімнати в готелі «Київ», бачу на столі коньяк…

Заходить ще якийсь кадебіст і каже, що вони «таку мали надію на мене»… Дають шарикову ручку, що «стріляє» – це була новинка на той час. І наполягають: «Підпишіть!». Їх троє. І атакують – психологічно – мене, стотонним пресом нависають. Але Бог дав мені сили утриматися, нічого не підписати. Я весь час повторював, мовляв, давайте не будемо гратися в дурну гру. І кадебісти відступили. Цікава деталь. До мене час од часу набивався в друзі Альоша Мусієнко, письменник. А він мав доступ до всіх архівів, дружив з силовиками. От він мені одного разу й каже, що перерив усі архіви. А мого прізвища серед тих, хто співробітничав з «органами», ніде не знайшов. Я йому порадив не витрачати марно час. Кажу: “Ти, Олексію, може служив, а я – ні! Я ні під кого не пристосовувався. Ще під час навчання в університеті я публічно, на зборах назвав ректора злочинцем”.

Минають дні, місяці. Я все ламав голову, чому мене назвали «кадебістом». Тютюнник, Шаповал – розумні люди, мислителі! Чому вони клюнули на цю брехливу вудочку? І зрозумів, що була проведена хитра спецоперація!

Одного разу мені довірливо каже секретар ЦК КПУ Дрозденко (а він симпатизував мені): «Ти знаєш, чому КДБ не дає тобі спокою? Не здогадуєшся, навіщо тебе вербували? Ти мав їхати працювати до Америки та Канади, щоб звідтіля дати серію викривальних матеріалів про «українських буржуазних націоналістів», лідерів ОУН-УПА. Ось воно що! А я ламав голову, навіщо їм потрібен. Вони ж прекрасно знали, що я не здатний писати доноси.

– Можливо, саме агенти КДБ зуміли зробити так, щоб Тютюнник і Шаповал повірили у їхню вигадку. І цим самим віддалилися від вас.

– О, це була дуже тонка спецоперація.

– А на Олеся Гончара не ображаєтеся?

– Ні. З роками стаю м’якішим. Якби у тій ситуації він заприятелював зі мною, то на нього чинився б також тиск. Спливло багато часу і у 1992 році саме Олесь Гончар запропонував мою кандидатуру на здобуття Шевченківської премії за книгу нарисів «Обкрадені села».

– Степане Павловичу, ви є автором сценарію документального фільму «Солдатські вдови» (режисер Володимир Артеменко, оператор Олександр Вертелецький). Стрічка отримала два головні призи: на Міжнародному кінофестивалі «Молодість-83» і на XVII Всесоюзному кінофестивалі в 1984 році. «Солдатські вдови» демонструвалися на XХХVIIІ і ХХХІХ сесіях Генасамблеї ООН «як найкращі фільми, що показують трагедію людей, яку приносить війна». Я чув, що вам сприяв сам тодішній керівник українського уряду Олександр Ляшко. Що це за історія?

– Ми товаришували з Олександром Павловичем Ляшком. Але заступництва з його боку перед партійною верхівкою – в мою оборону – я не бачив. І це мені не потрібно було. Бо я не служив нікому. Отож, коли постало питання про те, щоб направити до ООН кінострічку «Солдатські вдови», Ляшко написав «сопроводіловку» приблизно такого змісту: «Посылаем вам кинофильм, как выдающееся кинопроизведение на антивоенную тему…». Звичайно, «не выдающееся», але письменник Віталій Коротич розповідав мені, що в ООН кінострічку сприйняли дуже сильно.

А що мене вразило у цій темі? Потрапивши у село Бірківка на Чернігівщині, я побачив дивну картину – до місцевого клубу йдуть літні жінки, й багато їх. Мені й кажуть: йдуть на вечір вдів. Звідси й почався задум кінострічки. Заходжу до клубу. Веде вечір голова колгоспу. Колишній командир батальйону, без ноги. І почергово називає прізвища вдів, і говорить про них з такою теплотою, що душа стискається (а в селі усі про всіх знають!). І каже, що такий-то воїн героїчно загинув там-то, за таких обставин. І плаче. І всі плачуть. Це неймовірно! От я і розказав про побачене кінорежисеру Володі Артемкенку, і ми вирішили робити фільм.

Бесіду вели Леонід Фросевич, Світлана Фросевич.

Від авторів.

Ось такий він, Степан Павлович Колесник, безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий, безмежно закоханий у слово. Ми кілька годин розмовляли з ним і, здавалося, кінця-краю цікавій бесіді не буде, бо вона виходила за рамки заздалегідь намислених запитань, розпросторювалася вшир і углиб, охоплюючи великий часовий відтинок. Вже нині, під час лютої війни з російськими агресорами, ми телефоном спілкувалися зі Степаном Павловичем про цю страшну біду, яка прийшла на нашу землю. Колесник, як і мільйони українців, живе болями і тривогами за рідну землю. Він також обурюється, кипить праведним гнівом, чому ООН не може поставити на місце російських терористів, не має дієвого та ефективного впливу на московитську орду. Тим не менш, Степан Колесник твердо переконаний: великий і звитяжний український народ неодмінно здолає цю нечисть.

Читайте також:

• Секретний чемоданчик для президента Кравчука. Згадує Степан Колесник

Сообщение Журналіст Степан Колесник своїми критичними матеріалами розхитував підвалини тоталітарного режиму. Інтерв’ю з публіцистом (+відео) появились сначала на Український репортер.

В І Р Т У А Л Ь Н А ВАКЦИ—НАЦІЯ
(Цілющі фрази проти духовної зарази)

У пресі з’явилися повідомлення, що деякі державні чиновники України пропонують перевести українську мову із «кирилиці» на «латину»…

У к р а ї н ц і! Не дивуймося і… не хвилюймося.

В період світової епідемії розмаїтого чортовиння навіть у найрозумнішу голову може ускочити найдурніша і найпідліша провокативна думка. Основне – не дати активізуватися ще й епідемії моральній. Тобто всіма силами мусимо призупинити «kodvid» духовний. Тобто – ще один вид збудника епідемії. («Kodvid» – це не описка. Це – хвороба, яка вбиває генетичний код народів. Думаю, що букву «d» свідомо прибрали)…

Один із новоспечених Геббельсів промосковсько-фашистської «платформи» якось публічно поділився «секретом»: «Формируєм новую о б щ н о с т ь»…

Пригадаймо, українче, скільки століть і скільки загарбників намагалися перетворити наш народ на свою «общность». І кожному заважала наша, українська ідентичність, наша, українська мова.

МОВА – основна кровоносна артерія, яка живить серце і душу нації. І всі її складові однаково цінні й потрібні. Отже ВАКЦИ—НАЦІОНАЛІЗУЄМОСЬ!

Молитовно – за українську духовність, за наш народ. Активізацією і єднанням здорових патріотичних сил — турбуємось про його волю і кращу долю. Лицарською честю і воїнською доблестю стоїмо на чатах безпеки і незалежності УКРАЇНИ !
І п а м ‘я т а є м о ! УКРАЇНА – це не «…девочка нежная – незалежная», якою свого часу представляли її деякі лицедії на міжнародних балаганах. (Очевидно, мріючи тримати цю «девочку» прислугою своїх, просяклих ароматом московського кремлівського сортиру, кварталів).

«УКРАЇНА – ЦЕ СВЯТА МАТИ ГЕРОЇВ!» Які упродовж століть гинули й зараз гинуть, за її волю і кращу долю. Які своїм потом і кров’ю зросили кожну грудочку української землі. Такої болючої для кожного українського серця. Й такої привабливої для ненаситних сусідів та завербованого ними місцевого гнилого поріддя – задолизів. Тобто «національних відходів»… Тобто ворожої «п’ятої колони».

Життєвий досвід підказує, що навіть найміцнішу сім’ю можна довести до розбрату, якщо по сусідству вживеться якась зацікавлена в цьому підлота. Тим більше, «сім’ю» відроджуваної держави.

Наш північно-східний сусід, якому не вдалося утриматись у самонавіяному статусі «старшого родича», тяжко занедужав. Мозок прошивають «червоні лінії»… Якими він хоче прив’язати нашу волю і знову запаскудити нашу долю.

Точно така ж хвороба мучила Адольфа Гітлера. Німецькому фюреру «лінії» у мізках збуджувала Польща. Він розпорядився розбомбити всі історичні споруди Варшави. Й дав команду архітектору Альберту Шпеєру будувати такі, які свідчили б, що «Дойчлянд ібер аллєс». А Варшаву з півторамільйонної на той час столиці Польщі перетворити на стотридцятитисячний «Гітлерштадт» із населенням лише «дойче» і «фольсксдойче»…

Слава Богу, історія розпорядилася так, що задуми фашистського диктатора канули в Лету разом з його шизофренічною головою.
Путін вважає, що «червоні лінії» у його голові збуджує Україна. А факти свідчать, що це продукт його «Чорної совісті». Його загарбницького апетиту… І отого тупофашистського «фольксрусіш»: «Где русский язык – там и Россия»…«Код дикунства».
До речі, ця пошесть переповзає з епохи в епоху. У давні часи «Тімур кривий» (йменований Тамерланом) не міг насититись кров’ю загарбаних ним народів.

Його чорна душа торжествувала, коли, після захоплення міста, населення живцем замуровували у глину й так, із живих людей, споруджували високі «башти перемоги». Або з відсічених голів вибудовували «піраміди смерті». Як ото десять таких пірамід дикуни спорудили навколо загарбаного ними Багдада…

Пригадаймо подібне дикунство, успадковане царем Іваном Грозним… Знищення його опричниками (за особистою участю «вождя») древнього Новгорода. Із тридцяти тисяч жителів більше половини були піддані тортурам і вбиті. Частина жертв були «удостоєні» вмерти від призначеного катом «ручного усечения». Їх не одразу вбивали. Спочатку відсікали руки, ноги… Аби жертва довше мучилася. Інших обливали горючою сумішшю, підпалювали і вже майже мертве тіло викидали у Волхов. Частину жертв – волокли за саньми й тоді топили. Ріка була загачена трупами…

А знищення Батурина з волі біснуватого Петра І. Вирізано усе населення – від найменших діточок до найстаріших жителів. Понад п’ятнадцять тисяч людей. Вода у ріці Сейм була червона від крові. І пливли по ній «плоти» з шибеницями, на яких висіли матері, а під ними лежали посічені діти й старенькі батьки… «Для устрашения»…

Чим відрізняється сьогодні «Кривий совістю» Путін? Наглістю, цинізмом і брехнею прикриває свою вироджену людськість. А «піраміди смерті» впихає у живі голови очманілих від його «правди» наївняків. І серед свого люду. Й серед «запутаного», «припутаного», а чи й продажного світу. Лякаючи людство ракетами, влаштовує диверсії, війни на чужих територіях, загарбує сусідські землі, вбиває невинних людей…

Кажуть, шо цей новоспечений «Тамерлан» зобов’язався відродити «Союз»… Білорусь вже й, нібито, «відродив». Напхав туди своєї мілітарної босоти. Натицяв смертоносного знаряддя. Український Крим вже перетворено на «бочку з порохом» – «для защіти рубежей родіни». Донбас – «довідроджує» снарядами, мінами. Й «ощасливлює» російськими паспортами…

Це, так би мовити, прямі «єднальні» акції. Але ж «вождь» заявляє, що «чекістів вчорашніх не буває»… Отже – шпіонаж, диверсії – «кроти» та інша руйнівна живність даром хліба не їсть. У владних кабінетах України вже й путінські «носороги» проявляються. А у Верховній Раді – цілий «спецназ». Для боротьби «за жизнь союза…» Під командою «кума» – кандидата на «гауляйтера Юга…»

Є в цьому «спецназі» вже й «ідеолог» нової «Національної ідеї для України» – «Строить Украину с чистого листа. Без бандеровцев, националистов, церкви, мовы, армии», «создать новую конституцию», «поменять гимн, флаг»… І курс на «братерство» з Росією. Кажуть, що цей « ідеолог» у найсекретнішому комітеті Ради сидить. І навіть найнебезпечніша для ворогів України служба безпеки не може його нейтралізувати… А на кордонах наших з московитами вже сотні тисяч озброєних до зубів «братішек» розпростерли руки до «братерства»…

«Братерство з Росією» має конкретне підтвердження майже в кожній братській могилі, у селах і містах України… У могилах солдатів Червоної Армії, які загинули в боях за визволення від німецьких загарбників. Прочитайте прізвища. Дізнайтесь, звідкіля вони родом. І зрозумієте, що діяло жорстоке дикунське правило: на кожній визволеній території України щойно мобілізованих кидали у найближчі атаки. Не те, що не навчених, сяк-так обмундированих, а часто сяк-так озброєних. Не кажучи вже, що частіше це був контингент «отвлекающих наступлений», підрозділів, що проводили розвідку боєм, і штрафних батальйонів. Тобто потенційні смертники…

Поцікавтеся, скільки українців загинуло лише на Букринському плацдармі. Найкривавішій битві Другої світової війни. Й ніколи не дізнаєтеся, скільки жертв змили хвилі Дніпра чи інших рік на території України…

«Братерство з Росією» в могилах героїв, що впали під Крутами, біля Базару. Закатованих по тюрмах і таборах. Виморених голодоморами… На цвинтарях майже в кожному селі і місті України… У невідомих могилах Сибіру, Гулагів, Сандармохів і безлічі інших катівень… Досить українцям вже цього «братерства». Вже хочеться пожити звичайними сусідами.

Але у «сусіда» – рецидиви «ібер аллєс». Які викликають цунамі хамства, лицемірства, цинізму, найнахабніших брехонь і найтупіших рішень.

Ви слухали щорічну пресконференцію цього «rusiche фюрера»?

Виходить, що Крим та Донбас вони окупували із свого високого благородства. Були вимушені «взяти їх під свій захист, під своє крило…»

Кримські татари й жителі Донбасу, запевняють, що «путінське «освободительное» крило» – це модернізований сталінський «чорний ворон».

На цій же конференції сталося чудо. Путін, який недавно твердив, що такої держави як Україна немає, вибухнув «історичним відкриттям». Мовляв, державу Україна у 1922 році створив Ленін… Українці! Якщо він ще скаже: «…Простите! Перепутал, что украинцев создали австрийские спецслужбы. Фактически этот народ создан Сталиным и Дзержинским» – кричимо: «Ур-ра! Нас визнали!..» А ще мусимо пригадати «путанику». Той же Ленін сказав, що «кожен народ має право на свободу і самовизначення…»

Отже: «Від всього народу – спасибі Лєніну за своободу!..»

Тобі ж, мій народе, зичу справжньої волі і кращої долі!

МАТЕРІ ж нашій, УКРАЇНІ, побажаймо разом:

Ж И В И, У К Р А Ї Н О !
Новий гімн на старий лад
для тих, хто прагне все повернути назад.

Живи, Україно, прекрасна і сильна!
«Союз», слава Богу, давно околів.
То будь, наша нене, навіки вже вільна
Від зайд чужинецьких й «братків-москалів».
Нам завжди у битвах за волю народу
Стояв на заваді змосковщений зброд,
І Ленін душив ним вкраїнську свободу,
І Сталін спирався на цих же заброд.
Їх ниці нащадки жирують ще й нині
На кров’ю просяклій вкраїнській землі,
І рабську петлю сучать знов Україні,
І лижуть гузицю сатрапу в кремлі.
Живи, мій народе! Поздохнуть лакузи!
І кане у Лету поріддя Іуд.
Єднайся лише в рівноправні союзи,
Де воля в пошані, людина і труд.
Бо прийде та праведна судна година
На всіх відщепенців, плюгавий їх рід,
І струсить цю погань із пліч Україна
І ступить в очищений правдою світ!

Ж И В И, М І Й Н А Р О Д Е !

Сообщение Євген ДУДАР. Віртуальна ВАКЦИ—НАЦІЯ (цілющі фрази проти духовної зарази) появились сначала на Український репортер.

Перебийніс і справді – висота: у поезії, культурі спілкування, ставленні до журналістської професії. Минулої неділі, 6 червня, він приймав численні вітання з нагоди Дня народження, а також і з приводу професійного свята журналістів. Цій професії Петро Мойсейович віддав чимало років. У 1965 році закінчив факультет журналістики Львівського державного університету, працював у пресі, був головним редактором великих і солідних видань (газета «Літературна Україна», журнал «Київ»). Він є Заслуженим журналістом України.

Сьогодні “Український репортер” розміщує декілька важливих і цікавих фрагментів з минулих інтерв’ю з Петром Мойсейовичем. Ось як, приміром, поет коментує ситуацію з книговиданням:

«Бачу розкішні видання, які раніше нам ніколи і не снилися. Тверда обкладинка, прекрасний папір. Але, на жаль, на книжкових полицях не знаходжу для себе духовної поживи. Дуже мало нашої, української літератури. Зате багато російської, іноземної. Воно наче й добре, нехай молодь читає іноземними мовами. Але ж не можна допускати такого перекосу. Чужого – багато, а найріднішого – мало. Я просто боюся заходити до книжкових магазинів. Річ навіть не в цінах. Люди, які торгують книгами, мені якісь несимпатичні. У них – свої меркантильні справи. Вони намагаються продати тільки те, що у тренді. Вміють робити все це ходовим товаром. Розкручують за своєю програмою певну категорію письменників. А що ж на ділі? Відкриєш ту книжечку, а там нічого читати. Це ж потік свідомості. Детективи продукують за тиждень! Як пиріжки ліплять. А справжньої літератури дуже мало. Держава нібито заявляє про підтримку книговидання, та це, на жаль, бутафорія. Наплодили міністерств, комітетів, є навіть інститут книги, а насправді незрозуміло, хто ж у нас відповідає за книговидання. Давно пора створити єдину, національну за духом державну службу з питань книговидання. Тільки вона одна має відповідати за цю суспільно важливу справу. Так чи інакше, але далі вже терпіти не можна. Видавці полишені самі на себе. Книгу додушують астрономічні податки. Все тут розбалансоване. Розрив між державою і культурою – неймовірний. Немає ніяких спільних дій: культура сама по собі, а державні структури тільки плодять папери».

Розмірковує поет і на тему війни. Нині дуже щемною є тема вдів, сиріт, матерів, що втрачають своїх синів, чоловіків, батьків на війні. У соцмережах читачі часто роблять перепости віршів Петра Перебийніса про Другу світову війну, бо вони актуальні й сьогодні, начебто щойно з-під пера.

«Це поезії не тільки про ту далеку війну, – розповідає поет. – Є в мене вірш із такими рядками:

Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
На кригу падає грудьми.

Це давніше писалося. А читається як сьогодні. Так завжди буває у поезії. Усе має визріти в душі поета. Не можна у поезії про щось особливо болюче писати по гарячому. Це ж не репортаж. Це художній твір. Навіщо слово підганяти? Слово не поспішає. Тому я не дуже схвально дивлюся на скороспілі вірші. У ліриці має бути зернина, в якій дуже багато закладено. Ти мусиш перегоріти цим, переболіти. Аж тоді, може, народиться справжня поезія…”

Дозволимо собі процитувати дещо:

“…Нехай не стогне з-під копита пропаща сила Січова,

Ще будем жити, будем жити,

повстане витоптане жито і встане скошена трава!”

Це – також… Перебийніс, з його глибокою вірою у краще майбуття України.

Ніжно і трепетно Петро Мойсейович говорить про Київ:

«Чотири літери. Довкола – приголосні, а в серцевині – голосні… Вони звучать мені як музика, як пісня… Все найкраще, найдорожче народилося у Києві. Повітря нашої столиці насичене цілющим озоном творчості. Київ – рідне моє місто. Київ – істинна поезія. Київ – золота моя метафора.

Найулюбленіше моє місце – легендарна старокиївська гора. Тут коріння Десятинної святині. Тут камінна основа невпокореної столиці. Основа Київської Русі та й сучасної України. Людині, причетній до творення краси, особливо приємно тут у ясну травневу пору, коли по схилах і терасах розгойданими хвилями прокочуються фіолетові бузки, коли повітря надовкола повниться таємничими пахощами розвеснілої природи. Стоїш і слухаєш, як шумить бузкове море, як видзвонює воно пелюстковими дзвонами, перехлюпує, переливається через Володимирську гірку, через парки і сади, через буйноцвітну Видубицьку гору. В такі хвилини відчуваєш бентежливе прояснення. Ти – киянин! Ти нащадок великого, вічного Всеукраїнського роду.

…Наше творче життя багате на цікаві, навіть загадкові події. Одного разу мені приснився вірш. Бачу вінки, засмучені обличчя. Серце стискає відчуття важкої втрати. І виринають несподівані рядки:

Осипається цвіт
із похилених віт.
Занедужало дерево дуже…
Та куди ж ти летиш,
та куди ж ти летиш,
сивий друже?

Прокидаюся, знову засинаю, а рядки напливають, ридають і голосять:

Серце біль проколов.
Ти з коня – стрімголов,
і несила тебе підхопити.
Осипається цвіт,
осипається цвіт
під копита…

Врешті зовсім просинаюся. Тримаю вірш у пам’яті. Боюся його втратити. Благаю дружину скоріше знайти якийсь папірець. Хапливо записую слово до слова. А далі вже й справді містика – не інакше. Телефонує Олександр Білаш і питає, чи написалося щось новеньке…
До вечора «новеньке» стало піснею».

На запитання про те, яким поет бачить Київ у майбутньому почули:

«Майбутнє виростає із минулого. І тут є про що говорити. Але не буду «розтікашеся мислію по древу». Скажу про особливо наболіле. Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму. Погляньмо з бульвару Шевченка вдалину. Широчезний монстр навально, грубо перекреслив чудову перспективу колишнього Брест-Литовського проспекту, зухвало відгородив нас від усього світу. Біля цієї жахливої потвори ніжно-замріяний Палац щастя вже став сумним і нещасним. А як вульгарно розчахнула панораму квітучого міста висотна тумба на Печерську! Вона чорним демоном піднімається над зіщуленим Києвом і лякає всіх нас, немов роздмуханий чорнобильський реактор. Що вже казати про бандитський бункер на вулиці Олеся Гончара. Це бетонне чудовисько зловісною тінню падає на Святу Софію і невблаганно давить болюче серце Києва…

Та все ж я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом.

Київ у майбутньому бачу кращим, затишнішим, веселішим від Парижа, Відня, Лондона – і далі аж до Нью-Йорка та Москви. Для цього у вічного нашого міста є все від Бога і природи».

Редакція “Українського репортера” щиро вітає поета з Днем народження! Нехай усі чудові і світлі барви Вашого розкішного Слова, шановний  Петре Мойсейовичу, додають бадьорості й оптимізму! Щоб Ваше Слово завжди тішило величезну аудиторію шанувальників! Нових чудових книжок! Многая літа!

Розмову вели Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото Олексія ІВАНОВА

ВІДЕО

Петро Мойсейович Перебийніс читає вірші в редакції “Українського репортера”. 

Сообщение “На книжкових полицях дуже мало нашої, української літератури”, – поет Петро Перебийніс (+відео) появились сначала на Український репортер.

Кореспондент “Українського репортера” попросив Віталія Опанасовича розповісти про нову книжку та й взагалі про його “уроки пройдених доріг”.

–За період свого редакторства ви брали інтерв’ю у багатьох відомих діячів — Леоніда Кравчука, Олександра Мороза, Леоніда Кучми, Бориса Єльцина, Павла Лазаренка… А що було за рамками розмови?

-У ті часи “Вечірка” була популярною, ми критикували сміливо, недаремно тодішній перший секретар української компартії Володимир Щербицький не витримав і наказав зняти Карпенка з посади редактора, виключити з партії на пленумі міському партії. Але мені подзвонив Костянтин Масик, він тоді був першим секретарем Київського обкому партії (до речі, його тоді так “закрутили” демократи, що він боявся власної тіні). Масик мені потелефонував і порадив негайно їхати з Києва. Усе було зрозуміло без пояснень. Мене хотіли не просто звільнити, а зробити це на пленумі, щоб іншим показати – “так буде з кожним”. Отож Масик мене врятував, але і себе також, бо йому довелося б доповідати “нагору”… А газету люди знали, вони б йому цього не пробачили. Питання щодо мого звільнення не було прийнято.

–У вашій книзі є розповідь про Олександра Мороза, здається, він свого часу навіть грозився подати до суду на “Вечірній Київ”, але, тим не менш, автограф від Мороза у вас є.

-Я про Мороза теж сказав так, як я думав, нічого не приховуючи. Він сам приїжджав до мене в редакцію “Вечірки”, це було у той час, коли від нього відвернулися його ж комуністи. Я йому порадив не журитися, мовляв, усе минеться. І він запамятав, промовивши: “На все життя запамятав, що ви із Салієм підійшли до мене і так мені сказали”.

–Ви критикували міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Але чи особисто зустрічалися?

-Так, ми його весь час критикували, водночас Кравченко ніколи не зустрічався зі мною наодинці, навіть коли планувалася особиста зустріч, то з ним завжди хтось був. Він був цікавим чоловіком, тримав у руках багатьох, був час, що й фінансово нас підтримував — допомагав видавати деякі книги.

–Як ви вважаєте, він міг би стати президентом за певних обставин?

-Думаю, що так, і що його, власне, через те і прибрали. Він зосередив надто багато влади у своїх руках, так мені здається.

–А відчувалася конкуренція за першу булаву між ним і головним залізничником Георгієм Кирпою?

-Я не знаю, але щось там було, важко зараз про це говорити… Думаю, що смерть Кравченка була не випадковою. Він тримав у руках якісь нитки, за які можна було посмикати. У мене від нього залишився пістолет.

-Від Кравченка?

-Так. Був період, коли відчувалася загроза для журналістів. І у “Вечірці” ми розмстили статтю “Кожному журналісту – по пістолету”. Кравченко якось зібрав журналістів і каже, що, мовляв, ось Карпенко написав, аби кожному журналісту видати по пістолету… І вручив усім по пістолету. І мені дістався, з його персональним підписом.

–На вашу думку, невже Україна приречена вічно страждати, терпіти економічну скруту?

-Я не думаю, що це буде завжди. Гадаю, попереду нас чекає велика боротьба, влада буде міцно триматися за свій плацдарм, який можна назвати “Україна — олігархія”. Тоді, на початку 90-х, медіа жили з надією, що ми зробимо життя кращим, що Україна буде заможною і щасливою. Але побачимо, як воно буде, ситуація може повернутися зовсім не так, як влада собі планує. Прикро, що друковані медіа, на жаль, “помирають”. А усе телебачення практично “при руках”, ситуація дуже складна, і те, що у нас робиться, на жаль, поки що, не на користь України.

–Не можу не поцікавитися: а ви не думали залишитися у “Вечірньому Києві”, не йти у відставку?

-Ні, таких думок не було. Я там себе вичерпав, там склалася така ситуація, що мені краще було піти. Почався тиск на мене з усіх боків, і щоб залишитися на посаді треба було підставляти газету. Сталося так, як сталося…

–Після того, як ви залишили пост головного редактора “Вечірнього Києва”, ви знайшли себе в науці, викладали студентам в університеті імені Тараса Шевченка, університеті “Україна”. Ви були задоволені новою роботою, були у своєму човні?

-Так, я був у своєму човні, бо продовжував бути пов’язаним з пресою, з діаспорою…

–У вашій творчій біографії є знакова книга, яку ви видали у “Вечірньому Києві”. Це “Суд і осуд” – про судову тяжбу з колишнім міністром оборони Шмаровим. У цій книзі вже тоді йшлося про те, що армія починає рухатися не в тому напрямку. І сьогодні ми чуємо, як розвалювали армію впродовж багатьох років. Тоді на захист української армії став генерал Анатолій Лопата, у вас є його автограф. Що запам’яталося з тієї боротьби?

-Цей процес зі Шмаровим Був задуманий навмисне. І його фінал був відомим. Суддя Шевченківського суду Антошина довела це діло до кінця, але вона вже не знала, як з цього виплутатися. Вона прийняла рішення проти нас, яке ми опублікували, представивши і свою точку зору. Нам присудили заплатити кілька тисяч штрафу, але ніхто нічого не платив, і вони затихли. А коли я мав розмову з Кучмою, то сказав йому про це судилище, яке влаштували “Вечірці”. Із вуст кучми я почув, що він пропонував Шмарову “знайти спільну мову з Карпенком”, мовляв, навіщо він це затіяв. Шмаров згодом подав у відставку. А коли вийшла книжка, з багатьма матеріалами, стенограмами, вона миттєво розійшлася, думаю, що вона свою справу зробила.

– В одній із колонок головного редактора ви акцентували увагу на ключовій тезі про те, що вмираюють поодинці, а виживають гуртом. Гуртом доб’ємося кращого життя для України?

-Поки ми не згуртуємося, маю на увазі прогресивну українську родину в широкому сенсі, толку не буде. Не треба ділитися на різні групки, бо це працює на кланові інтереси, а треба дивитися в корінь, шукати, яким чином згуртуватися всьому українському патріотизму в одну силу. На цьому і стоїмо.

-Дякую за розмову.

Бесіду вів Леонід ФРОСЕВИЧ
На фото: після інтерв’ю – світлина на згадку з Віталієм Опанасовичем Карпенком.

Сообщение Сьогодні Віталій Карпенко запрошує на презентацію видання “Люди, книги, автографи” появились сначала на Український репортер.