Народ шанує своїх Героїв. У Сумах відзначили подвиг захисників України
Є така воістину народна відзнака, як Орден «Народний Герой України».
«Орден виготовлений зі срібла 925-ї проби; кожна нагорода має індивідуальний номер та елементи захисту… Ордени виготовляють із переплавлених срібних речей, зібраних в усіх охочих. Запропонувати кандидатуру на нагородження може кожен на сторінці ордену в Фейсбуці; у поданні має бути описано героїчний вчинок кандидата. Нагородна рада перевіряє інформацію і приймає остаточне рішення. Орден є однією з найвідоміших українських недержавних нагород. Існують його оцінки як найпопулярнішої, найпочеснішої чи однієї з найпочесніших нагород в Україні, принаймні недержавних», – йдеться у Вікіпедії.
Серед нагороджених у різні періоди чимало славних українських лицарів, які боронили
країну від кремлівської орди, волонтерів, медиків. Багато хто з них і сьогодні на фронті.
Погляньмо і на список Героїв України, тих, кого удостоєно найвищої державної відзнаки. Десятки відомих прізвищ, в тому числі воїнів… Так, це люди – високої честі й моралі, виняткового служіння інтересам свого народу, нації. Водночас бачимо і деяких сумнівних персонажів, які одержали «героя» з рук президентів Кучми, Ющенка, Януковича, ще до початку війни з московією.
Чому, скажімо, Героєм України є людина, яка по тіньовій схемі, на підставних осіб поклала до кишені понад 20 гектарів лісових угідь у Київській області, приватизувавши і легалізувавши землю за допомогою влади, викравши у держави ці ресурси?
Невже справедливо, що таку найвищу нагороду свого часу вручили деяким митцям, які за «тридцять срібняків» веселять російську публіку, в тому числі й у кремлівських палацах? А хіба не викликає подив, що «зірковими» стали окремі газові й нафтові магнати, екс-міністри й топ-чиновники, причетні до розкрадання нашого національного надбання?
Отож давно у суспільстві говорять про те, що знівельовано це високе й почесне звання. Прикро. На нашу думку, держава ще й скупа на таку відзнаку. У нас тисячі воїнів гідні бути Героями України. Натомість лише час од часу відзначають «Зіркою» одного або декількох захисників. Часто – посмертно.
Одного разу під час розмови з поетом Іваном Драчем один із авторів поцікавився у нього:
– Ви – Герой України, кавалер трьох орденів «Ярослава Мудрого». Зірку часто одягаєте?
– Можу зізнатися: жодного разу не одягав. Просто такий час… Скільки героїчних людей не мають тієї Зірки… Зате скільки людей негідних нагороджено, – з нотками смутку промовив Іван Федорович.
Держава є скнарою не тільки щодо нагородження оборонців країни. Досі, на сьомому році війни, спостерігаємо прикрі тенденції замовчування подвигу воїнів. Держава «вливає» мільйони бюджетних гривень на потреби різних відомств, які мають опікуватися в тому числі й контрпропагандою. Водночас не побачите жодного інформаційного щита, на якому було б зазначено, що держава (народ) дякує захисникам України за їх подвиг у війні з російськими агресорами. Немає білбордів з портретами воїнів. Не побачите й жодного фото на бордах волонтерів. Міністерства та відомства вперто не замовляють соціальну рекламу. Мабуть, не вистачає клепки зробити таку просту, але вельми потрібну, справу. Це ж не “схематоз”!
Є чимало інших прикрих фактів, коли у вооючій країні не бажають цінувати величний подвиг захисників, возвеличувати повсякденно.
Звичайно, час усе розставляє на свої місця, хто є хто в історії і який слід залишив по собі. Зрештою, український народ визначає, хто справді є його правдивими і справжніми Героями.
Минулої п’ятниці, 21 травня, у Сумах відбулося нагородження Орденом «Народний Герой».
Цю почесну відзнаку було вручено й батькам полеглого захисника України Святослава Горбенка (Скельда) – Сергію Олександровичу й Лесі Вікторівні.
Боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор” Святослав Горбенко загинув 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту, коли у напівзруйнованому терміналі виносив з-під обстрілу пораненого товариша.
Доброволець Скельд разом з побратимами тримав українське небо в тому пекельному аеропорту; це було якраз у той період, коли виснажені українські військові підрозділи відійшли на ротацію, а нове поповнення, яке прибуло обороняти термінал летовища, ще не зовсім орієнтувалося у бойовій обстановці.
Святославу було лише 19. Пішов добровольцем на фронт. Хлопця не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав декілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову.
Скельд з побратимами були першими кіборгами, осінніми кіборгами. Цьогоріч держава нагородила Святослава Горбенка Орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Майже через сім років після загибелі.
Пригадуєте, що й досі побутує вислів: нагорода знайшла героя. Чому такі запізнілі нагороди знаходять справжніх героїв? Мабуть, відповідь на це питання криється у самій філософії ставлення влади до факту того чи іншого подвигу, відважного вчинку. Ось вручення відзнак «придворним» артистам, або ж людям з когорти «своїх» – у нас можуть, як мовиться, «на раз – два». Чому так? Схоже, й у цих справах діє ще один неписаний спецпривілей центральної влади: хочу – нагороджую, а хочу – замовчую… Це міцно вкоренилося разом зі створенням олігархату й паханату, за тридцять літ Незалежності увійшло у плоть і кров правлячої верхівки різних періодів.
Не можем не процитувати поета Романа Дронюка:
«…Ніхто не караний, не суджений ніхто:
Пов’язані, пов’язані усі.
Кожен чекає черги до корита
І марить владою вві сні…
…А хлопці падають, підкошені в бою.
Хто заплете тобі, Вкраїно, коси?
Хто витре зболену сльозу?»
І народ бачить цю кричущу несправедливість, розуміє, що таке справжні цінності. І каже: Герої не вмирають.
Як згадує Сергій Олександрович Горбенко, “син і надалі присутній у нашому житті, ми відмічаємо його дні народження, подумки або вголос звертаємося до нього. Інколи він відповідає нам або уві сні, або невловимими знаками на життєвому шляху…”.
Батьки Святослава принесли його посмертні нагороди на могилку сина, що на столичному берковецькому цвинтарі. І ми схиляємо голови у журбі за Героєм, шануємо також подвиг тисяч і тисяч інших славних захисників України.
Схвилював допис у Фейсбуку Сергія Олександровича Горбенка, який написав:
«На церемонії нагородження в Сумах я сказав, що ми з дружиною давно зрозуміли і прийняли просту істину: наш Святко давно перестав бути тільки нашим сином, він став сином всього УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Колись із двох Родин: своєї ближньої – нашої, і великої ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ він обрав другу.
За неї він пожертвував і нашим щастям, і своїм життям. Йому було важливо, щоб жива була ЙОГО ВЕЛИКА РОДИНА – Україна, і щоб вона була захищена і СВОБІДНА! Тому він і пішов на цей фронт, а потім – у ДАП (Донецький аеропорт. -Ред.), бо розумів те, що не розуміють, на жаль, багато з тих, хто надіється пересидіти і пристосуватися: «вони (вороги) не дадуть нам довчитися».
Вони не дадуть нам і спокійно жити. Тому не здолавши цього ворога, не захистивши країну – дуже зарано брати участь в проектах на кшталт: «жити, заробляти, святкувати і проводити паради». Під час війни є тільки одна важлива і реальна робота: працювати на перемогу над ворогом. В усьому – щоб ти не робив, не говорив, не думав. І в цьому Святослав, звичайно був правий, хоч був замовчаний і відкинутий «своїми», а його батьки – переслідувані і принижені «своїми». Багато хто (і я також), буває, у хвилини відчаю так думаю: справедливості на цій землі немає, і все марно.
Але з огляду на ретроспективу на прожиті важкі роки життя, я побачив що саме ця Велика Родина – справжній УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, який і захистив Святка, його Пам’ять. Бо і ховав його народ (я був тоді просто не в силах), і кошти на пам’ятник йому зібрав народ.
Народ, а не я добився і його визнання, і нагородження. Нас, батьків, люди своєю завзятістю і наполегливістю просто змушували триматися, не опускати руки і брати участь в кожному етапі процедур. Нам було важко, але повага до сина і до Вас забовязувала із останніх сил тримати у собі емоції. І ось відбулося те, до чого я не сподівався дожити: спочатку визнання добровольців керівництвом нашої держави, а в тому числі і Святка, і – нагородження…».
Ось такі щирі і відверті роздуми батька Героя.
Виняткової ваги слова: доброволець Святослав Горбенко став «сином всього українського народу». Прийдімо на Михайлівську площу, до Стіни пам’яті Героїв. Помолімося стиха. Запалімо свічечку. Божечку ти наш, скільки ж тут великих синів і доньок великого і непереможного українського народу!
Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА
