«Найстрашнішої кари бажаємо путіну та його оскаженілій орді!», – про це нам багато разів говорили колишні бранці рашистів, яких нелюди тримали у шкільному підвалі в селі Ягідне Чернігівської області.

Ми написали документальну книжку «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному».

368 людей, 69 із яких – діти, сиділи в сирому підвалі майже без їжі та води, у кожного із них було по 60 квадратних сантиметрів площі. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. 27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

У 2022 році, після звільнення Київщини від рашистів, ми об’їздили чимало міст і сіл, де все дихало людською бідою, стражданнями, згарищами та руїнами. Підготували та випустили серію відеосюжетів «Літопис війни» на ютуб-каналі «Українського репортера».

Нещодавно книжку “27 днів між життям і смертю” розміщено в експозиції Берлінського бункеру історій (це – Музей російсько-української війни). Дякуємо за цю важливу інформаційну підтримку Віланду Гібелю, одному з керівників музею.

Вдячні також громадянці Німеччини Олені Ганзельманн-Юкін за переклад книжки “27 днів між життям і смертю” німецькою. Пані Олена є патріоткою України, постійно підтримує боротьбу нашої країни з рашистською ордою.

До речі, книжка “27 днів між життям і смертю” є в бібліотеках української літератури в Токіо (Японія), Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України, а також в Музеї книги та друкарства України.

Про що думається? Із вдячністю згадуємо журналістів, усіх колег, які не повернулися з доріг війни. У нашій пам’яті завжди буде киянин Святослав Варення, командир штурмового взводу, старший лейтенант ЗСУ. Святко загинув у 2024-му, на фронті. Перед широкомасштабною війною ми з ним спільно працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була людина честі, гарний фахівець у своїй справі. Ми постійно, під час роботи над фільмом-розслідуванням відчували надійне плече Святослава. Він був безвідмовним відео- оператором. Його поради були дуже корисними, вчасними. Дуже шкода, що Святка поруч немає з нами і що не знімаємо з ним нові журналістські відео-розслідування.

Звичайно, у кожного – свій фронт боротьби з московитською ордою. Ми, журналісти, з перших днів війни на інформаційному… Вже десять років без перерви ведемо сайт «Український репортер». Сповідуємо принципи правдивості, об’єктивності, незалежності, позаклановості. Так, нам нелегко на цій редакційні ниві, але не опускаємо рук, щодня пишемо… Наші герої – воїни, волонтери, діячі культурного, просвітянського фронту…

Знаковими для нашого сайту є відеовиступи Заслуженого діяча мистецтв України, письменника-сатирика Євгена Михайловича Дударя, Народних артистів України, поета-пісняра Вадима Дмитровича Крищенка, Героя України Анатолія Несторовича Паламаренка. 

Ми також тішимося, що нам дописують автори, в  тому числі з Америки, Німеччини, Великобританії, з інших країн. Особливо радіємо, коли читаємо добрі відгуки про свою журналістську працю від людей з різних регіонів України.

Велика усім вам подяка, дорогі наші! Ми дуже цінуємо таку, надзвичайно важливу, інформаційну підтримку. Разом – до перемоги!

Слава Україні! Героям слава!

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение Журналістське свято воєнної доби. Про що думається? Хочеться Перемоги, справжньої, справедливої, великої появились сначала на Український репортер.

Про це заявив голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко під час шостого засідання Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, присвяченого злочинам проти працівників медіа.

За його словами, лише у 2025 році було зафіксовано 160 атак і погроз, з яких 70 стосувалися фізичного знищення майна редакцій та журналістів. Томіленко наголосив, що ці дані не є остаточними, адже повної інформації про всі випадки переслідувань наразі немає.

Він також зауважив, що будь-яка позначка «Преса» на бронежилетах чи спорядженні робить журналістів живою мішенню для окупантів. Тому НСЖУ закликає медійників утриматися від використання таких написів під час роботи на фронті.

Питання ідентифікації журналістів обговорюється і на міжнародному рівні. За словами Томіленка, під час дискусій із представниками ОБСЄ йшлося про суперечність між українськими реаліями та міжнародними конвенціями: у світі позначка «Преса» має гарантувати захист, але в умовах війни в Україні вона може означати смертельну небезпеку.

Сообщение За час повномасштабного вторгнення загинуло 147 журналістів, 28 – досі в полоні появились сначала на Український репортер.

Зазначається, що серед основних російських злочинів проти журналістів та медіа, які скоєні на українській території: вбивства журналістів – 15 під час виконання редакційних завдань (усього 125); незаконні ув’язнення журналістів – 26 (29 викрадень); обстріли – 51 та поранення журналістів – 46; переслідування, погрози та залякування журналістів – 143; руйнування та пошкодження офісів редакцій – 44; обстріли телевеж – щонайменше 23; вимкнення українського мовлення та запуски на базі українських медіа російської пропаганди – 35; кіберзлочини – 110; закриття медіа внаслідок фінансової та кадрової кризи, спричиненої повномасштабною російською агресією – 337; юридичний тиск – 34.

“Якщо у 2022 році головною загрозою була артилерія, то станом на 2025-2026 роки домінуючим фактором смертельної небезпеки для журналістів стали безпілотники (FPV-дрони, “Ланцети”, “Молнія” тощо). На четвертому році повномасштабного вторгнення ІМІ зафіксував три вбивства медійників під час їхньої професійної діяльності – усі троє внаслідок дронових атак”, – йдеться в повідомленні.

Зокрема, йдеться про: Антоні Лаллікана – французький фотожурналіст, загинув 3 жовтня 2025 року від удару російського дрона біля Дружківки Донецької області; Альону Грамову (Губанову) – воєнна кореспондентка українського телеканалу іномовлення Freedom, яка загинула в Краматорську (Донеччина) 23 жовтня 2025 року внаслідок російського удару БпЛА “Ланцет”; Євгена Кармазіна – оператор українського телеканалу іномовлення Freedom, який загинув у Краматорську (Донеччина) 23 жовтня 2025 року внаслідок російського удару БпЛА “Ланцет”.

“Хоча нових арештів журналістів на тимчасово окупованих Росією територіях України не було задокументовано, майже всі журналісти, яких раніше затримала росія з політично мотивованих причин, досі залишаються за ґратами. Наразі ворог незаконно утримує в заручниках щонайменше 26 цивільних українських медійників. В 2025му році в Україну повернулися лише троє журналістів: Дмитро Хилюк, Марк Каліуш (обидвоє в рамках обміну) та Владислав Єсипенко (відбув весь термін незаконного ув’язнення у в’язницях рф). Після звільнення вони розповідали про тортури та порушення прав людини під час свого незаконно ув’язнення росією”, – розповіли в ІМІ.

Також зазначається, що за підсумками четвертого року повномасштабної війни, найбільш помітне зростання стосується пошкодження редакцій медіа внаслідок обстрілів — постраждали щонайменше 19 редакцій як в прифронтових містах, так і в тилових.

Так, рашистами знищили офіс філії “Суспільного” у Дніпрі, а офіси ще трьох медіа постраждали через наслідки ворожих обстрілів енергетичної інфраструктури.

“За підсумками чотирьох років з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну, щонайменше 337 медіа припинили повністю або частково свою діяльність. Основною причиною закриття медій стали тимчасова окупація територій та фінансові труднощі, спричинені війною. Російська війна спричинила закриття медіа майже у всіх регіонах України”, – йдеться в звіті.

Фото: life.pravda

Сообщение За чотири роки повномасштабної війни рф скоїла 896 злочинів проти журналістів та медіа появились сначала на Український репортер.

“На двері” показали понад трьомстам журналістам (із восьмисот у штаті), пишуть тамтешні ЗМІ.

Під скорочення потрапили майже всі відділи. Навіть не залишили в редакції репортерку Керолайн О’Донован, яка висвітлювала діяльність Amazon — компанії, заснованої Безосом.

За інформацією The New York Times, під звільнення потрапили репортери й редактори в Україні, на Близькому Сході, в Індії та Австралії.  Українське бюро, яке було одним із небагатьох американських медіа з постійною присутністю в Україні для висвітлення повномасштабної війни, закривається.

Головний редактор газети Метт Мюррей під час телефонної розмови зі співробітниками заявив, що компанія “надто довго втрачала надто багато грошей і не задовольняла потреби читачів”. За його словами, нова стратегія передбачає концентрацію на національних новинах і політиці, а також на темах бізнесу та охорони здоров’я, із різким скороченням уваги до інших сфер.

За даними The Wall Street Journal, у 2024 році The Washington Post зазнала близько $100 млн збитків, що значно посилило тиск на керівництво щодо скорочення витрат і реструктуризації бізнес-моделі.

Окремий суспільний резонанс викликала історія кореспондентки Ліззі Джонсон, яка дізналася про своє звільнення під час роботи в Україні — у зоні бойових дій, у Києві, без світла, тепла та води, передає НСЖУ.

Профспілка журналістів The Washington Post у своїй заяві наголосила, що якщо Джефф Безос більше не готовий інвестувати в місію, яка визначала цю газету поколіннями та служила мільйонам читачів, то Washington Post “заслуговує на кращого власника”.

Сообщение Власник газети The Washington Post мільярдер Безос викинув за двері 300 журналістів появились сначала на Український репортер.

Ця книга «сприймається як інтелектуальний підсумок і водночас як відкритий діалог — своєрідний екстракт 25-річної роботи газети «День» та самої Лариси Івшиної». Так влучно сказав про новинку у своєму виступі відомий громадський діяч, політик Михайло Поживанов (світлина – на головній сторінці матеріалу).

Власне, видання не тільки про те, з яким мудрим Словом усі ці роки йшов «День» до читача, а глибокі роздуми про минуле, сьогодення та майбутнє, це розмірковування про сенси, про те, хто ми, українці, і чому весь час наступаємо на граблі, які завдання та виклики стоять перед нами.

«Книга змушує читачів думати, співставляти, порівнювати, замислюватися – а що треба зробити, аби не допускати помилок, які були в минулому», – говорив під час презентації колишній заступник міністра оборони України, адмірал ВМС ЗСУ Ігор Кабаненко.

Розмірковування у книзі тісно переплітаються з величезною інтелектуальною спадщиною газети «День». Присутні на презентації побачили на відеоекрані розлоге, гіллясте «дерево» з багатьма «плодами» – це досягнення високопрофесійного творчого колективу «Дня» більш ніж за чверть століття. І вони досить вагомі, солідні. А серед цих «плодів» і «Бібліотека «Дня», і серія книжок «Бронебійна публіцистика», і авторські арт-листівки, і фотовиставки, і Літня школа журналістики та інше, інше. Між іншим, лише за роки війни було перевидано чотири книги! Як висловився журналіст, знаний поет, прозаїк, громадський діяч Микола Гриценко, щороку до цієї інтелектуальної спадщини додавася якийсь новий проєкт. Тому й «дерево» таке розлоге, плоди якого є дуже корисними.

На цьому також акцентував увагу директор Інституту літератури НАН України, академік Микола Жулинський (на світлині ниже), зазначивши зокрема, що книжки «Бібліотеки «Дня» – «це своєрідний комплекс знань, які повинен засвоїти кожен українець. У них дуже послідовно й чітко проводиться лінія про місце України в історії, про помилки, які було допущено в різні періоди, про роль лідерів. Це можливість критично подивитися на минуле та сьогодення». За його словами, «Лариса Івшина об’єднала навколо себе команду інтелектуалів, які творили духовний базис нації».

І ось сьогодні увазі читачів пропонується унікальна книжка культурологічної, інтелектуальної публіцистики «Про неочевидне. Думки щасливого Сизифа». Ці роздуми – як джерело, що оздоровлює весь суспільний, національний організм.

Загалом широке коло проблематики охоплює нове видання. Але особливо наголошується на двох чинниках – на ідентичності нації та її модернізації. І як не погодитися зі словами Ігоря Романенка, генерал-лейтенанта у відставці, що люди воліють бачити націю оновленою, хочуть бути упевнені, що у майбутньому еліти більше ніколи не допустять, щоб у країну прийшла війна. Нація мусить убезпечити себе від помилок, які були допущені в минулому, замислитися до яких поганих (а то й шкідливих!) наслідків це призводить і як дорого обходяться нам не вивчені уроки минулого. Зрештою, ми не повинні рухатися ніби по якійсь зачаровані спіралі. Ці аспекти прозвучали у виступах акдеміка Миколи Жулинського, відомої журналістки Галини Бабій, Світлани Божко та інших; своїми роздумами щодо цього поділилася з присутніми і Лариса Івшина.

У книзі висвітлюються й аспекти світової політики крізь призму українських інтересів, про що говорила у виступі громадська діячка, політикиня Ганна Гопко.

До речі, книгу «Неочевидне» тепер можна не лише читати, а й слухати — аудіоверсію, реалізовану спільно з Українським радіо, озвучила журналістка Галина Бабій.

Леонід Фросевич, Світлана Фросевич

Фото Євгена Сосновського

Сообщение У світ вийшла унікальна книга «Про неочевидне. Думки щасливого Сизифа» появились сначала на Український репортер.

Сьогодні в Укрінформі журналіст Леонід Фросевич одержав високу нагороду від Громадської ради Конкурсу імені Джеймса Мейса.

Ще на початку Незалежності багато хто з політиків, громадських діячів переконував, що росія на нас не нападе, що нам потрібен нейтралітет, що треба орієнтуватися на багатовекторність в міжнародних відносинах. Однак професор Джеймс Мейс вже тоді говорив, що «росія зараз не піде на Україну. Вона ще слабка, але тільки-но стане потужно на ноги, то за найменшої ж нагоди виставить Україні претензії — і територіальні, і матеріальні, і людські. Уся політична історія росії свідчить, що буде саме так”.

Видатний дослідник Голодоморів професор, науковець Джеймс Мейс упродовж багатьох років тримав свій фронт – він наповнював українську історичну матрицю фактами, архівними даними, науковими розвідками – це була правда про велике лихо, заподіяне більшовицькою совдепією українському народові.

У 1982 році Мейс перший серед західних дослідників охарактеризував Голод 1932—1933 років в Україні як акт геноциду. Сталіну потрібно було знищити Україну як таку, бо нема країни – нема проблеми.

Сьогодні таким душогубом є путін. Бомбардуючи все – від хлібозаводів до зернових елеваторів та селянських господарств – він також хоче позбавити нас хліба.

Як же міцно вкарбувалося в гени московитсько-путінських нелюдів оте сталінське бажання – відібрати в людини хліб, забрати навіть окраєць. Сьогодні вони морять страшним голодом полонених, цивільних заручників, катують. Лінію геноциду не розірвано.

Нещодавно Світлана та Леонід Фросевич написали й видали книжку «27 днів між життям і смертю Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному». Вона – про страшний ягіднянський підвал біля Чернігова, де рашисти майже місяць утримували в заручниках у жахливих антисанітарних умовах 368 цивільних.

Бранці страшенно голодували, це була катівня, як фашистський концтабір. Коли людей зрідка випускали з підвалу на подвіря, то діти бігли до смітника, куди окупанти скидали свої харчові відходи, і діставали звідтіля шматочки цвілого хліба, жадібно їли його. Московити усе це знімали для своєї пропаганди на відеотелефони, реготали. Ось вона, сучасна Лінія Геноциду.

Коли українські воїни звільнили це село, ми, готуючи матеріали для книжки, запитали в одного із школярів, колишнього заручника, що йому найбільше хотілося у цьому концтаборі. Думалося, що скаже про якісь смаколики. Бо чого зазвичай хочеться дітям?! Знаєте, що відповів хлопець? Хліба! Понад усе хотілося хліба!

Тому світ має знати, що геноцид українців продовжується і сьогодні. Світ має результативно діяти, а не постійно повторювати про свою «стурбованість». А ми маємо ще більш потужніше показувати й розповідати про московитське жахіття, про сталінсько-путінську Лінію Голодмору. І це є одним із стратегічних завдань журналітської спільноти.

Сьогодні чимало журналістів в інформаційному війську, низький уклін медійникам, які воюють на передовій.  Не можу не згадати колегу, світлої пам’яті Святослава Варення, командира штурмового взводу, старшого лейтенанта. Святко загинув торік, на фронті. Перед війною ми з ним працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була робота на основі  книжки журналістського розслідування «Туринська шахівниця».

Святослав Варення був відеооператором. В основі цього розслідування – викриття махінацій та афер у сфері торгівлі армійською зброєю групи агентів російських спецслужб під орудою зрадника Андрія Деркача. Одну з ключових ролей у цій мафіозній бригаді відігравав колишній киянин Дмитро Стрешинський, міжнародний аферист, злочинець. Саме він, Стрешинський, разом зі своїм братом Іваном були одними із тих, хто в сприяв в оснащенні путінської армії новою стрілецькою зброєю.

Сьогодні агент ФСБ Стрешинський на підставних осіб відкрив завод з виготовлення зброї в Європі і мабуть продає її по нелегальних каналах диктаторським режимам по усьому світу. Ото ж є Лінія боротьби за Волю, за Незалежність, за Правду, яку уособлював хоробрий український воїн Святослав Варення, і є Лінія зла, на якій досі стоять такі манкурти як Деркач та Стрешинський.

Надзвичайно важливо в інформаційному полі в умовах війни не сплутати ці Лінії, мати сміливість виступати проти зла, не боятися давати відсіч маніпуляціям, брехні, замаскованій ворожій пропаганді. Щоб журналістське Слово гриміло повномасштабно і широкоформатно, не було вицвілим та кволим. Щоб це був твердий та сміливий поступ до Правди заради Перемоги України, як це робив упродовж своєї діяльності Джеймс Мейс. Щоб журналісти мали громадянську мужність та принциповість виступати на боці Правди.

На жаль, сьогодні, як і раніше, є такі, що йдуть манівцями, торують криві стежки замовних інформаційних кампаній, підігрують чужим спецопераціям. І це зовсім не журналістика. Схоже, нам цього бруду не скоро вдасться позбутися. Як не вдається позбутися в середині країни поділу на «своїх» та «не своїх» медіа.

Чверть століття тому, у 2000 році резидент російської спецслужби, зрадник Андрій Деркач через свою придворну газетку “Телеграф”, телерадіокомпанію “Ера” розгорнув безпрецедентну інформаційну атаку на українську державу, вустами російського агента Стрешинського розповсюджуючи брехню, маніпулюючи фактами. Ця ж деркачівська група разом з хабарниками та корупціонерами з тодішнього Міноборони, з деякими високопосадовцями долучилися до послаблення нашої обороноздатності. Це була багатовекторна, комбінована, гібридна спецоперація Кремля із залученням деяких проплачених іноземних медіа. А українська державна інформаційна машина у відповідь мовчала, як і тодішній президент Кучма. Побоялися сказати слово правди більшість наших ЗМІ, які називали себе… провідними. Нині російський сенатор Деркач продовжує підривну діяльність проти України, використовуючи своїх посіпак, які служили йому і у 2000 роках.

І нині, на жаль, бачимо, як в медійному полі також не цураються подібних маніпуляцій,  це стосується навіть відомих медіа. Як же в таких умовах  можемо вибудувати та зміцнювати фундамент для національної стійкості і єдності? А робити це треба!

Десятиліттями триває війна за правду історичної пам’яті про геноцид українців; ми виграємо, без сумніву, цю війну. Обов’язок медіа – писати й розповідати про це. Й ніколи не забувати про «Свічу у вікні» щороку у День сумної дати, як заповідав Джеймс Мейс.

Слава Україні! Героям Слава!

Редакція сайту “Український репортер”

Сообщение Лауреатом премії імені Джеймса Мейса став журналіст Леонід Фросевич появились сначала на Український репортер.

Про це вона розповіла в кулуарах ВР, передає Еспресо.

“Я розумію логіку цього законопроєкту, чому він зʼявився. Тому що, звичайно, добувати реєстри закритими – не варто і не можна. І в жодній країні такого немає. Але водночас ця відповідальність, на мою думку, не може торкатися саме журналістів-викривачів і журналістів-розслідувачів. Тобто фактично зараз за це є відповідальність, але це не тюрма”, – сказала Кравчук.

Нардепка підкреслила, що в Україні існують багато розслідувань, які стосуються корупції, а їхній матеріал, зокрема, базується на даних із закритих реєстрів.

Вона водночас зауважила, що законопроєкт №10242 про відповідальність за публікування даних з реєстрів у його нинішній редакції має голос Комітету ВР із питань правоохоронної діяльності, оскільки він і пропонує його.

Раніше медіарух, медійні, правозахисні організації закликали народних депутатів України не підтримувати законопроєкт №10242 щодо відповідальності за публікування даних з реєстрів у його нинішній редакції.

Сообщение Євгенія Кравчук: відповідальність за публікування даних із реєстрів не має стосуватися журналістів-розслідувачів появились сначала на Український репортер.

Жоден із цих злочинів окупантів не повинен лишитися безкарним.

На цьому наголосили в управлінні стратегічних комунікацій ЗСУ.

Так, окупанти вбили 88 медійників, з яких 11 загинули під час виконання своїх завдань.

29 журналістів було викрадено.

14 журналістів зникли безвісти.

40 медійників було поранено.

43 рази журналістів було обстріляно.

Загалом 235 медіа припинили роботу через російське вторгнення.

Сообщение За час повномасштабного вторгнення окупанти скоїли 637 злочинів проти українських журналістів і медіа появились сначала на Український репортер.

На превеликий жаль, українське суспільство, яке колись довго перебувало в складі «найбільше читаючої країни в світі» (відомий слоган часів СРСР), не належить до особливо розвинутих в цьому плані суспільств. За роки незалежности в Україні з’явилося цілком мало яскравих, новаторських, ідейно-пробивних часописів. Реально їх можна порахувати на пальцях двох рук. Та й то, половина з них вже давно занепали передусім через відсутність передплатників і читачів. Наприклад, в розвинутих країнах Західної Европи (Німеччина, Франція, Італія, Еспанія, Велика Британія) аналітично-інтелектуальні журнали налічують десятки назв і навіть мають свої окремі тематичні ніші. У країнах Середньої Европи таких журналів трішки менше, скажімо, у Польщі, але вони зовсім не поступаються якістю і рівнем проблематики. Навіть у малих за чисельністю мешканців країнах, як Чехія, Словаччина, Хорватія чи Румунія, наявна своя «лінійка» якісних журналів. Так само із газетами: паперові видання політичного змісту (тобто «важкі» для читання) збереглися в більшості названих країн Европи в широкому спектрі, вони відіграють помітну роль в національній культурі і суспільному житті, формують громадську думку, наступають на владу, критикують. І це помітно навіть в країнах Балканського півострова (Болгарія, Сербія, Чорногорія, Македонія), які також мають розвинуту пресу, хоч вважаться «відсталими» в плані громадянського розвитку.

Натомість в Україні ми спостерігаємо повне змаління пресового ринку, перетворення часописів на побутово-бульварні за тематикою, тобто на примітивні, невибагливі газетки про «город» і «здоров’я», які не мають ніякого стосунку до інтелектуально-ідейного розвитку суспільства, не впливають на творення громадянського суспільства в Україні.

Зараз, з розвитком інтернету, паперова преса поступово зникає з українського національного ринку періодики, а її місце займають інтернет-сайти. Це, з одного боку, ніби й позитивний процес (бо інтернет-видання більше захищені від тиску з боку влади), але в суті він демонструє слабкість нашого суспільства.

За 30 років самостійности в Україні так і не постав жоден журнал, який би спробував об’єднати ідейно й ціннісно певний соціяльний стратум, щоб вести його через море суспільних проблем. Важко назвати якийсь журнал, який би виражав авторитетні думки, ідеали та на який би орієнтувалася якась значна й вагома частина нашого суспільства. Можна виділити доволі успішний проєкт з видання «Українського тижня» (існує від 2008 року). І це, здається, все. Всі інші спроби видавати подібні журнали або були короткочасними, або фрагментарними.

Суспільно-політичний журнал «Універсум» існує в Україні рівно 30 років. За цей час видання охопило своїми впливами різні кола українських читачів. Від самих своїх початків «Універсум» вирізнявся принциповою критикою влади, всіх її промахів та непослідовностей, чіткою державницькою позицією, гострим підходом до актуальних проблем національного буття. Помітну роль відіграв журнал у часи президентства Леоніда Кучми, коли згорталася свобода преси, панували знамениті «темники», коли олігархат захоплював український інформаційний простір. Тоді його шпальти стали для багатьох українських інтелектуалів-патріотів єдиним майданчиком, з якого вони могли доносити свої ідейні візії та критичні реляції до суспільства.

Твердою залишалася позиція «Універсуму» у складні часи хисткого президентства Віктора Ющенка та наступу на демократію й українську ідентичність за влади Віктора Януковича. Тоді головний редактор згуртував довкола редакції часопису відважних і авторитетних людей, які наполегливо відстоювали ідеали нації, європейського курсу України, її суверенности й цінності громадянського суспільства. Таких як Юрій Щербак і Юрій Іллєнко, Леонід Капелюшний і Юрій Саєнко, Аскольд Лозинський і Василь Лаптійчук, Віктор Каспрук і Тарас Марусик та ін. Сам Олег Романчук вирізнявся надзвичайно гострими, наступальними публікаціями, які будили сумління та «вирували» душу.

Вельми позитивною лінією журналу стало поєднання в його тематиці й проблематиці політології та культурології. Відтак «Універсум» перетворився на важливу трибуну для творчої української інтелігенції, яка отримала змогу суттєво впливати на формування нової стратегії зі зміцнення української ідентичности. Головною характерною ознакою часопису стала його відвага в осмисленні болючих проблем, постійні спроби заглянути в непривабливі «закути» суспільних негараздів, громадянської пасивности українства. Відтак цілком невипадковою в 2010-і роки стала тема малоросійства на шпальтах «Універсуму», яка оголювала центральну проблему українського національного буття: безхарактерність і національне відступництво значної частини українського суспільства.

Найважливіше, що вдалося створити у виданні настрій атакувальности щодо непослідовної, непродуманої та безвідповідальної політики влади. «Універсум» стало виконував функцію «вільної платформи» для обміну думками та візіями щодо розвитку української держави.

Вікторія Романчук структурувала свою монографію вельми продумано. У першому розділі книги «Суспільно-політичне видання в Україні як об’єкт дослідження» вивчається історія постання часопису, його головні функції, визначено теоретико-методологічні засади праці, описано тематику й головні жанри журналу. Авторка показала, як редколегія зуміла витворити широку програму видання, залучити до нього світ української діяспори, об’єднати широке коло авторів довкола цієї програми нового українського націєтворення. У монорафії описано, як «Універсум» творив свої оригінальні видавничі проєкти: готуючи спеціяльні книги на теми наукової фантастики, дитячі книжки, політологічні книги. Як на шпальтах журналу об’єдналися самобутні, творчі автори: Володимир Войтенко, Володимир Кузьменко, Осип Мороз, Леонід Сотник, Роман Коритко та ін. У такий спосіб видавництво «Універсуму» переросло в широку поліфонію ідей, літературних та культурологічних кроків.

У розділі «Універсум» як соціяльно-політичний і культурний феномен українського інформаційного простору» Вікторія Романчук проаналізувала специфіку публікацій на сторінках журналу, глибоку аналітичність, системність, прогностичність його авторів. По-суті, журнал на якийсь час став незаперечним лідером із формування української громадянської думки та публіцистичної стилістики. Авторка дуже вдало й всебічно описала всі головні аспекти видання, його панорамність, концептуальні інтерв’ю на сторінках журналу, які ставали правдивими інтелектуальними подіями для всієї України.

З погляду фахової журналістики Вікторія Романчук показала творчі підходи та відкриття головного редактора у плані оформлення і наповнення рубрик видання. Через це журнал майже кожним своїм номером ставав «пружиною» динамічного осмислення пекучої національної та громадянської проблематики України.

Третій розділ монографії називається «Державницька сутність і конструктивність військового, інформаційно-безпекового, історичного, економічного контентів видання». Тут Авторка простежила, як розвивалася лінія журналу щодо вироблення правильного бачення в українстві своїх військово-геополітичних завдань. Саме так: геополітичних. Україна за своїм географічним розташуванням належить до «вирішальних», особливо значущих держав світу. Її межі, місце на перетині геостратегічних міжнародних шляхів, вага у співдії та коекзистенції макрорегіонів Середньої і Східної Европи є вирішальними для стабільности всього простору Євразії. І нинішня війна, про яку, до слова, «Універсум» попереджав неодноразово, є цьому підтвердженням: Москва вибрала свою жертву не випадково, це її «останній і рішучий бій» за збереження єдности і ваги Північної Евразії як одного з епіцентрів планети.

Вікторія Романчук докладно описала гостру проблематику, яку підіймали автори журналу, як вони намагалися докричатися до сумління українських владоможців, які ігнорували військовий аспект існування нашої держави. Сьогодні ми можемо зі старих стрінок «Універсуму» простежити всю історію роззбороєння України, зрозуміти пастки, які їй підготували проросійські сили, що десятиліттями домінували в країні, усвідомити фатальність рідного малоросійства, яке блокувало визрівання нації і вело її до фактичної катастрофи, яку ми переживаємо зараз.

Вартує відзначити професійну майстерність Вікторії Романчук як журналістки і науковиці. Її дослідження демонструє аналітичну вправність, легке володіння словом, вміння «розтинати» визначену проблематику. У цій книзі українство великою мірою отримало живу інтелектуальну історію становлення своєї державности, свій власний портрет за роки змагань і поривань – від початку 1990-х до сьогодення. Ця книга стане неуникненним документальним «підручником» для сучасних істориків, які зможуть через її матеріал увійти в складні процеси становлення української демократії і побачити їх зсередини. Книга буде добрим уроком мудрости для сучасних українських політиків, які зможуть через неї побачити всі промахи й недоладності українського політикуму за останні 30 років. Для самих журналістів це видання буде незамінним підручником для зрозуміння суспільно-політичних та інтелектуальних процесів цього періоду й, гадаємо, неодмінно підніме рівень українського національного самоосмислення.

ОЛЕГ БАГАН,
літературознавець і публіцист,
Заслужений працівник освіти України

Фото з відкритих джерел.

Сообщение Актуальні думки про журнал “Універсум”, який збудував сучасність появились сначала на Український репортер.

На території зруйнованого місцевого готелю поранено двох журналістів іноземного медіа 38 та 40 років. У них діагностовано мінно-вибухову травму, забій головного мозку, перелом ноги, контузію і різані рани тіла, повідомляє Донецька обласна прокуратура.

Ще один їх колега, ймовірно, знаходиться під завалами. В епіцентрі ворожої атаки пошкоджено будівлю готелю та житлові будинки.
Пошукові роботи тривають. На місці працюють рятувальники й правоохоронці.

Усі троє постраждалих — журналісти, громадяни України, США та Великої Британії, уточнив Філашкін.

«Окрім готелю, пошкоджено також багатоповерхівку поблизу. На місці працюють органи влади, поліція і рятувальники. Триває розбір завалів і рятувальна операція», – ідеться в повідомленні.

Про травми унаслідок обстрілу Краматорська також повідомила польська журналістка Моніка Андрушевська. За її словами, вона їхала повз місце ракетного удару.

Фото: Донецька облпрокуратура.

Сообщение Ракетний удар по Краматорську: поранено журналістів появились сначала на Український репортер.