Отже, в Національному музеї літератури України відкрилася виставка трьох знаних українських митців-побратимів, які працюють в жанрі історичної картини. Свої твори на широкий загал представили знані художники: Олександр Мельник, Василь Корчинський та Олесь Соловей.

-Увійшовши до зали, моя душа аж стрепенулася – я відчув величезне духовне задоволення від робіт моїх друзів, колег, які дуже багато працюють на благо культури нашої країни, – говорить Народний художник України, професор Володимир Прядка.

До цих слів варто додати такий відомий факт: сьогоднішні винуватці свята, себто троє знаних митців, є творцями та постійними експонентами Всеукраїнської бієнале історичного живопису «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», яка відбувається один раз на два роки за підтримки Дирекції Національної спілки художників України вже понад 18 років.

Засновником і куратором цього проекту є Олександр Мельник, а Василь Корчинський і Олесь Соловей у даній благородній і вельми потрібній справі є його помічниками та однодумцями.

У пресрелізі до сьогоднішньої виставки читаємо, що Олександр Мельник – «художник-монументаліст, оперує великими площинами і узагальненими образами, його герої неначе зійшли з епічного стінопису.

Живопис митця аскетичний й водночас ритмічно виразний, сповнений внутрішньої мелодики, де все чітко підпорядковано ідейній структурі картинної площини. Знаковими в його доробку є «Діяння Андрія Боголюбського» , «Кому дари?», «Дзвонар» та «Неспалима», кожен з цих творів – сповідь душі автора, його очі які пронизують закличним вогнем– пам’ятай про діяння історії нашої!»

Художнику повсякчас болить, що стільки різних діянь та страждань пережив наш працьовитий народ. В одному з інтерв’ю (ще довоєнному) Олександр Іванович говорив про це так:

«Понад три століття знищували українську еліту, інтелігенцію. Починаючи з часів Батурина, наші нещастя – від сусідів, Росії. Навіть з давніших часів, адже коли Андрій Боголюбський з половцями знищив Київ, що вже татарам тут нічого було робити. Літописи пишуть, що тоді палили церкви, ґвалтували і вбивали людей. І тягнеться це все до цих пір…»

Але Україна є неспалимою! Про це й свідчить нова робота Олександра Івановича під такою ж назвою.

Під час виставки художник розповів автору цих рядків про деякі аспекти творчого задуму:

– Торік, влітку, я задумав написати три «Мадонни»: «Неспалима», «На попелищі», «Щаслива». І цьогоріч, в лютому почав писати «Щасливу», Малюнок вже й зробив. Пишу… роблю усмішку, а Мадонна виходить наче сумною. Якраз рашисти розпочали бомбардування Києва, вікна дрижать у майстерні. Отож відставив убік цю роботу…

І на одному дусі написав «Неспалиму». Зараз пишу вже «Щасливу» (точніше, вже написав)… У цей же воєнний період Олесь Соловей написав картину «Незборима», а Василь Корчинський – «Біженці».

Побратим пана Олександра Василь Корчинський – художник графік, живописець, майстер витинанки. Читаємо про митця, що його «авторському стилю властива декоративність, наповненість колірних сполучень локальних витончених нюансувань, його образи тяжіють до узагальненості та лапідарності вислову.

На виставці глядачам представлено: «Охоронці степу», «З глибини століть», «Свідки мого дитинства», «Війна. Біженці», а також витинанки: «Савур-Могила», «Чумацький шлях», тощо. Творчість мистця є авторським діалогом з архетипами і кодованими смислами джерел українського народного мистецтва».

Спілкуючись у виставковому залі з Василем Леонтійовичем, мені, журналістові, захотілося більше дізнатись про його вельми потужну роботу «Савур-могила».

– Колись, коли я ще був малим, тато приніс з бібліотеки книжку казок. І там було про Савур-могилу, – розповідає художник. – Це був десь третій клас у школі… Я читав цю казку і вона мене вразила. Отож ще з тих пір щось запало в душу і мені завжди у творчості хотілося зробити щось глибинне, яке б відповідало якомусь символу… Бо казка сама по собі є символом…

Намагаюся робити якісь знакові, символічні речі, тобто ота давнішня залюбленість у народну творчість в мені якось нуртує, вимагаючи ось такого загального сказання, загального форматування історії, бачення. Мене не цікавить якась деталь, наприклад, хтось когось убив – мене цікавить загальне полотно. Ще можу сказати, що оця знаковість не дає і відхилитися у творчості, зійти на манівці.

Ось у мене є багато таких тем, які давно, десятиліттями у мені нуртують, але я ніяк не можу їх розкрити. Наприклад, спів жайворонка. Я в дитинстві слухав цей спів годинами! Водночас не бачив саму пташку. І це було єднання неба і землі. Як розкрити таку тему – спів жайворонка?

А жайворонок і пшеничне, житнє поле – це вже символ України. І от як сказати про це? Поки що не знайшов відповіді для себе. А формально написати картину я не можу. Отак і «Савур-могила»… Вона народжувалася, була в різних варіантах, але народилася ось так. І це, як мені здається, є найвдалішим варіантом.

– У витинанках Василя Корчинського – дух української історії, – вважає відомий мистецтвознавець Богдан Горинь. – Вони є надзвичайно цікавими.

Зрештою, в усіх творах, що представлені в експозиції, прочитується дух нашого героїчного народу, говорить голова Київської організації Національної спілки художників України Микола Кутняхов.

Безумовно, у кожного з трьох художників, є свій стиль, свій почерк, водночас є і те, що їх об’ єднує – правдиве відображення історичної дійсності, глибоке закорінення в українське тло, з тим, щоб на полотні, в художніх образах навіки були закарбовані правдиві події, без перекручень та фальсифікацій.

Про це також говорив у виступі на відритті виставки Богдан Горинь, акцентувавши увагу на блискучій майстерності і Олександра Мельника, і Василя Корчинського, і Олеся Соловея.

Богдан Горинь каже, що Олесь Соловей (талановитий художник -живописець, монументаліст) захоплює не тільки прекрасними пейзажами, портретами, але й певним переформатуванням своєї творчості відповідно до сьогоднішньої воєнної доби.

І вже постають нові, дивовижної міці та ваги роботи митця історичного жанру: «Степи мої запродані…», «Незборима».

І як не погодитися з народним артистом України Тарасом Компаніченком, який влучно сказав, що «троє митців тягнуть цього плуга – пишуть нашу правдиву історію в жанрі історичної картини. Слава вірним синам України!»

Леонід Фросевич

На фото (зліва направо): Василь Корчинський, Тарас Компаніченко, Олександр Мельник, Олесь Соловей.

Фото «Українського репортера»

Сообщение Історичні картини, як передова музейного фронту. У Києві – особлива художня виставка (+відео) появились сначала на Український репортер.

Солдати як малі діти. «А намалюйте мене, намалюйте!». «Щоб мама потішилася», «і щоб шеврон був точно схожим», «і щоб погон було гарно видно…». «А коли свій портрет можу забрати?». «А я гарний, як думаєте? Бо це ж для коханої!»

Вони товпляться у черзі – щоб художниця Марина Соченко зобразила їх на папері, увічнила в історії. Гамірливі, веселі, навіть пустотливі. Із задоволенням позують. Випала хвилька вільного часу – і воїни, ці загартовані й обпалені війною хлопці, чоловіки, на мить стали іншими: в уяві «переносяться» до рідних домівок, на береги річок та озер, у квітучі сади і затишні сквери, до милих, коханих, рідних людей. Так має бути, на портретах. Бодай трішки без війни. Без чорних хмар. Нехай всі бачать, які вони: красиві і мужні, надійні й турботливі, говіркі та скромні, відчайдухи й розважливі, мудрі та світлі, оптимісти й духовно багаті… Вони ще й великі у благородних вчинках – боронити країну. Наше воїнство, променисте лицарство.

Але ж війну не зітреш гумкою, не виведеш за рамки, не заштрихуєш. Вона якимсь невидимим чином прохоплюється то в погляді, то дає про себе знати у якійсь легкій зажурі чи втомі від життя без наступу і звільнення своєї землі від кремлівської наволочі, то споглядає окопно-пережитими роками, де і важкі бої, і гіркота втрат.

Подивіться уважно на ці портрети з тих рубежів, де солдати тримають землю так, немов зрослися з нею. Свою землю, нашу. Придивіться до їхніх посмішок, до ранньої сивини, до їхніх глибоких і виразних очей, по яких видно, що людина сповна спізнала фронтового життя-буття під кулями, снарядами, мінами… Запам’ятайте, закарбуйте в пам’яті. І це багато про що вам скаже.

Вловити мить, передавши її на аркуші білого паперу дуже непросто, бо це ж у фронтових, екстремальних умовах, майже під обстрілами.

– Але ти тішиш себе думкою, що перед тобою – воїн, якого, слава Богу, оминули кулі, якого дочекається сім’я; і ось він зараз спілкується з тобою, – передає свої фронтові, мистецькі настрої Марина Соченко. – Дуже переживаю, хвилююся за наших бійців, серце крається. Пішла б сама на війну, але, може, не стріляти, а бути там медиком…

Утім, її зброя – олівці, фарби, пензлики… Словом, фронтова творчість, яка дуже потрібна усім нам, усьому народові у піднесенні бойового настрою, згуртуванні нації на відсіч російській орді, в посиленні патріотичних засад, зрештою, це ще й прояв великої любові до України.

Пані Марина малює на війні портрети наших героїв. Де побувала? 28-ма, 39-а бригади, різні батальйони. Сьогоднішня виставка – певний творчий підсумок поїздки в 30-ту і 93-тю бригади. Тут – 68 нових творів, майже всі експонуються вперше.

Марина Петрівна каже:

– Я малювала і танкістів, і артилеристів, і піхотинців… Старалася побільше їх намалювати. Колега, журналіст Микола Цимбалюк, з яким ми приїздили на фронт в рамках волонтерського проєкту за сприяння МО України, записував бойові історії цих героїв.

Повертаючись з тих “гарячих” рубежів до Києва, художниця звертається по допомогу до лікарів, щоб поправити здоров’я.

– А уявіть як солдатам в тих сирих окопах та бліндажах?! – промовляє пані Марина.

Вона добре знає, які вони, польові фронтові умови. Випробувала на собі. Мусила вижити… І тепер каже: «Там – фантастичні люди! Абсолютно безстрашні. У них – все на обличчі…».

Тим-то й характерне наше воїнство.

– На мене справив величезне враження подвиг старшого лейтенанта, танкіста Артема Абрамовича, – розповідає Марина Соченко. – Він загинув у 2014 році в танку, прикриваючи  побратимів. Намалювала портрет вже по смерті героя, зі світлини. Ви ж подивіться на його обличчя! Наче дитя. Сонячне! А вже воїн. Не поступився, не здригнувся. Знаю, що його мама довго-довго ходила в тому чорному від боїв полі, розшукувала синочка, свою кровиночку. Навіть діставалася тих нелюдів з колорадськими стрічками, все випитувала… А її Артемчик навіки зостався у тому танку… Ні, ні, не уявити собі той страшний материнський біль. Вже після того як я намалювала портрет Артема, його мама сказала мені: «Ви додали мені трішки життя».

Артем усміхається на портреті. Широка посмішка, щира, добра. І соняшники, багато соняшників. Броня, синьо-жовтий прапор. Чи замислюємося над тим, хто йде від нас, кого втрачаємо у цій борні з кремлівськими дикунами?

Я не знаю, яка ще країна має стільки Героїв. На такі роздуми спонукають роботи Марини Соченко, присвячені велетам духу, що у різні часи полягли за Україну. Бачимо велику репродукцію-банер з ікони «Покрова Богородиці» у військовій каплиці на Аскольдовій Могилі, над розписом якої мисткиня працювала останні два роки. На іконі зображені українські воїни від часів Київської Русі, періоду УНР і новітні Герої Небесної Сотні, незламні кіборги, воїни АТО. Серед них і доброволець Денис Денисюк, який загинув у 2015 році під час оборони села Широкине. Мама Дениса, киянка Людмила Яківна Хомчук, завітала на відкриття цієї виставки, тепло і з вдячністю говорила про винятково важливу творчість художниці Соченко.

Людмила Яківна постійно допомагає фронту. Волонтерка. І вона цим живе, увесь час зайнята благородною справою. Збираються жінки-трудівниці до гурту, плетуть маскувальні сітки, «кікомори»… Держава мала б привселюдно цілувати їхні натруджені руки, безкінечно дякувати за цю виснажливу роботу, зрештою за синів-соколиків, які впали далеко від материнської хати. Але держава цього не робить, соромиться, вона вдає, що не помічає цього «плетива», заспокоюючи народ казенними фразами, мовляв, військо «усім і повністю забезпечене». Овва! От якби депутатки та міністерки почали плести маскувальні сітки, то, певно, на цю подію завітали б репортери провідних телеканалів. Але такого дива не станеться. Як й іншого: ми не бачимо, щоб на такі виставки приходили керманичі країни – з Кабміну, Офісу президента. Їм не болить, не пече.

До таких експозицій горнуться душею інші. Себто ті, хто з Україною в серці. Хто ненавидить брехню, підлість, зраду… Хто мріє про перемогу, і щоб не чорніли від горя соняхи, і не печалилося – не тужилося материнське серце.

Сказати добре слово художниці прийшли батьки кіборга-героя Святослава Горбенка («Скельда»). Святко (а так сина лагідно називали тато й мама – Сергій Олександрович і Леся Вікторівна Горбенки) загинув 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту. Йому було лише 19. Став на прю із супостатом як боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”. Так, він пішов добровольцем на фронт. Не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, Святко знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Шевченкового університету опановував японську.

Художниця намалювала Святка також після його загибелі, зі світлини. Я бачив, як до портрета «Скельда» підійшов відомий мистецтвознавець, професор Дмитро Степовик і довго вдивлявся у цей образ 19-літнього воїна.

А по хвилі Дмитро Власович випростував на загал думку, що ці портрети є частиною нашої історії, і вони неодмінно увійдуть до історії українського мистецтва. І – висока оцінка творчості художниці з його вуст:

-Всі великі портретисти світу починали з подібних польових зарисовок… Якщо подивитися на обличчя воїнів, то ви, пані Марино, зробили чудесний репрезентативний і психологічний внесок (бо тут є поєднання) в портрет, внесок в частину української історії.

Дмитро Степовик, як академічний мистецтвознавець, висловив і таку думку:  у цих портретах він «підмітив наявність етнічного елементу»:

– Ось подивіться на цих хлопців! Українці – одні з найкращих людей щодо фізіономічного представлення. І цей етнічний елемент присутній в портретах. У художниці це виходить інтуїтивно…

Вдивляємося, запам’ятовуємо… В експозиції – портрети Героя України Володимира Рибака, полеглих воїнів: батька і доньки Сергія і Ярослави Никоненків, медсестри Сабіни Галицької і старшого бойового медика Клавдії Ситник.

Погляд зупиняється на картині «Прощання з побратимом». За словами Марини Соченко, це було написано в стані потрясіння від похорону героя на Майдані Незалежності. На колоні стели, де скорбота і журба заполонили людські душі у мить прощання, художниця відтворила надпис, який її глибоко вразив: «Хлопчики, ріднесенькі, простіть нам нашу байдужість, якщо зможете».

Оці слова та написати скрізь, що було видно, щоб впадало в очі.

Завідувачка кафедри реставрації Національної академії образотворчого мистецтва Тетяна Тимченко говорить:

– Я неймовірно вражена цією експозицією. Люди на портретах, здається, як живі, дивишся на них і ніби відчуваєш їх подих, погляд… Унікальне відчуття. Розкішна виставка. Тут – щось справжнє, людяне і воно залишиться назавжди.

Добре слово говорили про виставку народний депутат Верховної Ради першого скликання Олександр Гудима, дипломат Василь Марущинець, Степан Брацюнь (Конгрес українських націоналістів), багато хто з присутніх.

Якби моя воля, то я би портрети, які намалювала Марина Соченко, прикріпив би на білбордах великих магістральних автошляхів. І спершу зробив би це на Бориспільській трасі, в обидвох напрямках. Замість остогидлої реклами про «царскіє бані», «золотішко-брільянтішко», розкішні автомобілі останніх моделей для багатіїв.

Щоб їхали й читали: «Віктор Осьмінко, обороняв Маріуполь», «Володимир Кіпріч, воював у Шасті», «Сергій Варяган, начальник штабу зенітно-ракетного дивізіону», «Микола Корнійчук, позивний «Корнєй», воює з 2014 року», «Святослав Горбенко («Скельд»), загинув 19-літнім, обороняючи Донецький аеропорт»…

У творчому доробку Марини Соченко понад 200 портретів Героїв. Своєрідний батальйон.

Нехай би бачили цей «стрій» з портретів пообіч шляху й іноземні делегації, направляючись з Бориспільського летовища до Києва, нехай би Герої були перед очима нашої верховної влади! Чи ж станеться таке диво? Маю сумнів. Це ж не закон про гральний бізнес проштовхувати у Верховній Раді. Не шкурні інтереси в турборежимі протискувати.

У нас досить квола інформаційна пропаганда і возвеличення подвигу українських героїв, вона немічна і часто-густо задля «галочки», з підкилимовим вовтузінням чиновників і тилових «щурів», з окозамилюванням від профільних інституцій. У нас здебільшого не вміють і не бажають цінувати величний подвиг своїх захисників. Олігархічні телеканали орієнтуються на смаки зажерливих, примітивних господарів, а державні інформресурси скніють, тонуть в болоті непрофесіоналізму, водночас надуваючи щоки, очікуючи «подачки» з держбюджету.

Тим часом хлопці воюють. За усіх нас з вами. Слава вам, Герої!

Якщо у нас коли-небудь збудують музей українських визвольних змагань усіх часів, то було б справедливо, щоб в одному з головних залів було розміщено портрети воїнів, яких намалювала художниця Марина Соченко.

З біографії. Марина Соченко народилася у Києві в сім’ї військовослужбовця. У зв’язку зі службою батька сім’я багато переїздила. З дев’яти років навчалася в художній школі, потім в республіканській школі імені Т.Г.Шевченка. Декілька років студіювала рисунок в приватній школі видатного українського художника, відомого шістдесятника В.І. Зарецького, дружба з яким вплинула на подальшу долю художниці, укріпила у виборі майбутньої професії.

В 1989 році закінчила Київський художній інститут (НАОМА) та захистила диплом під назвою «Весільний коровай», що став творчим звітом після 15 років академічних студій, та результатом наполегливого пошуку самостійного шляху в мистецтві.

З 1989 по 1993 рік працювала викладачем живопису в Київському промисловому технікумі (Інститут імені М.Бойчука).
З 1992 року член Національної спілки художників України.
З 1993 по 1997 рік – аспірантура в Академії мистецтв.
З 1998 року – старший викладач кафедри живопису та композиції Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.

Понад 20 років викладає у цьому вузі. Заслужений діяч мистецтв України. Її творчість базується на глибокій національній традиції, патріотизмі. Художниця поєднує високий професіоналізм з активною громадянською позицією.

З першого маршу «мільйонів», що вирушив від пам’ятника Тарасові Шевченку до Європейської площі 2013 року, стала сучасним художником-літописцем подій, через які пройшла вся свідома Україна. Вражена пробудженням народної волі, писала картини-репортажі з народних Віча, робила замальовки. У Будинку профспілок (вже без вікон) на прохання захисників Майдану Марина Соченко зуміла зробити виставку картин, яка стала своєрідним оберегом для тих змучених і змерзлих хлопців, які несли варту на Майдані. Серед них були справжні герої, яких тільки і встигав фіксувати олівець художника. Це була психологічна підтримка тих, хто стояв на Майдані. Так була створена галерея портретів учасників Майдану з різних міст і сіл України ( близько 200).

Після початку війни, продовживши волонтерську діяльність малювала в госпіталях поранених добровольців, бійців АТО, загиблих героїв. Створила серію портретів воїнів, які воювали, або й досі служать. Започаткувала мистецький проєкт «Волонтери – дітям», в рамках якого провела серію виставок у школах Києва «Заради майбутнього України» з метою патріотичного виховання дітей, навернення їх до історичного коріння, любові до мови і культури України.

У складі високомобільної групи центру морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України декілька разів була на передовій лінії фронту, звідки привезла більш ніж сто портретів героїв, захисників України. В результаті до Дня Збройних Сил в Українському домі презентувала виставку «Народжені вільними».

Має в творчому доробку 50 персональних виставок. Учасниця більш ніж 50 групових всеукраїнських і міжнародних виставок.

Зі своїми картинами і плакатами організувала і провела мистецьку акцію на підтримку Олега Сенцова та інших українських політв’язнів, ув’язнених Кремлем.

Марина Соченко плідно працює і в галузі монументального живопису. На замовлення греко-католицької громади церкви Святого Миколая на Аскольдовій Могилі_у малій військовій каплиці Зведення Честного Хреста Господнього нею створено розпис ікони «Покрова Богородиці», присвячений героям, які полягли за Україну. На фресці зображено 55 портретів. Серед них герої Небесної Сотні, воїни україно-російської війни, добровольці, кіборги, Герої Крут, Січові стрільці, полководці армії УНР, отамани, українські козаки і руські воїни. Представлено весь героїчний чин українських визвольних змагань. Всього в каплиці зображено 70 портретів героїв. Тим самим художниця робить свій внесок у створення Пантеону військової Слави і боротьби за державність і незалежність України.

Відзнаки й нагороди: медаль «За жертовність і любов до України» від УПЦ КП, 2015 рік. Премія Благовіст, 2015 рік. Лауреат народної премії імені Тараса Григоровича Шевченка, 2019 рік.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото на головній: художниця Марина Соченко (праворуч) і Леся Горбенко, мама полеглого кіборга Святослава Горбенка.
Фото “Українського репортера”

Сообщение Портрети з фронту. У Києві – потужна виставка художниці Марини Соченко (+фото) появились сначала на Український репортер.

«Роботи створюються у форматі реального часу, а ставки робляться просто у коментарях. Власник роботи також визначається онлайн, — ним стає учасник, чия ставка була найвищою», — повідомили ініціатори проєкту у Фейсбуку.

Ними є компанія IDEII, арт-агентство TUASHO і колекціонер Ігор Абрамович.

Ставки на аукціоні робитимуть в умовних одинях — хірургічних масках. Їх потім передадуть в українські медичні заклади. Автори проєкту планують перетворити аукціон в марафон.

Наразі малювати та продавати картини в прямому ефірі згодилися такі українські художники: Роман Мінін, Володимир Манжос (Waone), Олександр Дерега, Сергій Якименко, Єгор Зігура та Микита Зігура.

Сообщение Українські художники продаватимуть свої картини онлайн, аби допомогти медикам появились сначала на Український репортер.

Організаторами виставки виступили Український інститут Америки і організація “Разом за Україну”, – повідомляє УНН.

Зазначено, що мистецтво завжди було пристрастю Сущенка, але в колонії його художні засоби дуже обмежені. Твори створені з усіх доступних засобів: кулькова ручка, цибульні шкаралупи, буряковий сік, чай, миючий засіб і кетчуп.

Відбитки оригінальних творів Сущенка з колонії будуть показані в Українському інституті Америки, після чого виступлять активісти, журналісти, сім’я і друзі Романа Сущенко.

Також зазначено, що твори Сущенка, хоч вже і були представлені у Брюсселі та Києві, ніколи не демонструвалися в Нью-Йорку.

Романа Сущенко, утримуваного в російській в’язниці, остаточно засудили в Росії до 12 років колонії суворого режиму.

Український журналіст був затриманий в Москві 30 вересня 2016 року. ФСБ Росії звинуватила Сущенка у шпигунстві і роботі на українському розвідку. У Міноборони заяви ФСБ РФ про приналежність журналіста до підрозділу Головного управління розвідки МОУ назвали черговою провокацією. Сам він своєї провини не визнає.

Сообщение У Нью-Йорку пройде виставка картин Романа Сущенка появились сначала на Український репортер.

Полотно переходило з рук в руки в нідерландському злочинному світі на протязі багатьох років після того, як було викрадене з яхти саудівського шейха в 1999 році. За словами Бранда, картина Пікассо нерідко використовувалася в якості застави при угодах зі зброєю і наркотиками, – повідомляє ВВС.

Бранд почав пошуки полотна в 2015 році, коли дізнався, що серед злочинців в Нідерландах передається “Пікассо, вкрадений з корабля”. Тоді він ще точно не знав, що це був саме “Портрет Дори Маар”.

“Всі припускали, що вона була знищена – так відбувається з 90% всього вкраденого мистецтва, тому що воно не може бути виставлено на продаж”, – сказав Бранд нідерландській газеті De Volkskrant.

Як тільки детектив дізнався, про який твір мистецтва йдеться, він звернувся до людей, які купили його випадково. “Два представники нідерландського бізнесмена зв’язалися зі мною, сказавши, що картина знаходиться у їх боса, – пояснив Бранд. – Бізнесмен був упевнений, що Пікассо дістався йому в результаті законної угоди. Виявилося, що законною була угода – але не спосіб оплати”.

Потім вони привезли полотно, загорнуте у простирадло і чорні сміттєві пакети, додому до Бранда. Поліція Франції та Нідерландів заявила, що не буде переслідувати в судовому порядку останнього власника картини.

Дора Маар (справжнє ім’я – Теодора Маркович) була коханкою і музою Пабло Пікассо. Її портрет був написаний в 1938 році і висів у будинку художника до його смерті в 1973-му. На картині немає підпису Пікассо, тому що він ніколи не виставляв цю роботу на продаж. За оцінками фахівців, зараз її вартість сягає 28 мільйонів доларів.

Сообщение Знайшлася картина Пікассо, вкрадена 20 років тому. Її ціна – 28 мільйонів доларів появились сначала на Український репортер.

Саша (Олександра) Путря – юна талановита художниця, яка померла в 11 років від лейкемії. За своє коротке життя створила 2280 малюнків та композицій.

Нагороджена посмертно Золотою медаллю Христа Спасителя «За життя гідне людини» (1998 р.), Орденом Святого Миколи Чудотворця «За примноження добра на Землі» (2000 р.), старовинною іконою в срібному окладі «Христос Вседержитель» (2001 р.), національною премією Всеіндійського дитячого об’єднання «Неру Бал Саміті» – «Каласарі Авангард» (2001 р.).

В Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) ім’ям Саші Путрі названа зала дитячої творчості, – повідомляє zik.

2 грудня 1977 року в Полтаві народилася Олександра Путря – одна з найбільш незвичайних художниць за всю історію образотворчого мистецтва.

Саша прожила на Землі всього 11 років, але за цей час вона встигла створити 2279 робіт: 46 альбомів з малюнками, безліч виробів і навіть технічних креслень, які повинні були, на її думку, допомогти дорослим досягти Місяця і зробити асфальтове покриття доріг без тріщин. Малювання для Сашеньки було таким же природним, як сон і їжа, нерідко воно замінювало їй друзів і дитячі ігри.

Уже в три роки Саша впевнено тримала в руках олівець і пензлик. Малювала вона, не перестаючи, і часто засинала вся забруднена фарбами. Її батько зробив з маленької спальні художню майстерню і намагався навчати дівчинку за академічною програмою, але натрапив на делікатну відсіч. Як художник Саша формувалася самостійно, керуючись власними враженнями та уявою.

Коли дівчинці виповнилося п’ять років, їй поставили страшний діагноз – лейкоз. Намагаючись абстрагуватися від болю, Саша почала присвячувати набагато більше часу своєму улюбленому заняттю.

В цей час на зміну кумедним звірятам і казковим персонажам прийшли образи з індуїстської філософії, а також вражають уяву автопортрети – то у вигляді багаторукого бога Шиви, а то і зовсім в образі дорослої індіанки, в очах якої відбилася глибока печаль за нашу Землю.

Саша боролася за життя шість років, після чого попросила батьків відпустити її. Незадовго до свого відходу вона попросила тата прикласти руку до білого аркуша і обвела її. Потім зверху приклала свою руку і виконала з нею те ж саме.

Закінченим малюнок був знайдений вже після 24 січня 1989 року, коли дівчинки не стало. На ньому була зображена зірка Сіріус, на яку Сашенька мріяла полетіти.

На стіні дитсадка, де вона виховувалася, встановлено меморіальну дошку і відкритий музей. У Полтаві працює Дитяча художня галерея імені Саші, в якій під егідою Фонду захисту і підтримки талановитих дітей проводяться міжнародні конкурси дитячого малюнка.

Сообщение За своє коротке життя 11-річна художниця створила понад дві тисячі картин появились сначала на Український репортер.

Це остання з картин видатного художника епохи Відродження Леонардо, яка бувала в приватних руках. Полотно, що датується кінцем 1490-х, початком 1500-х років, носить назву “Спаситель світу” (Salvator Mundi – лат.), на ній зображений Ісус Христос.

До слова, в світі збереглося трохи більше 20 картин, написаних великим італійцем.

Історія цієї картини загадкова. Спочатку вона зберігалася в колекції короля Карл I (1600-1649 рр.), Потім перейшла до його сина Карла II (1630-1685 рр.). У 1763 році “Спаситель світу” був проданий Чарльзом Гербертом Шеффілдом, незаконним сином герцога Букінгемського. Ця людина також відома тим, що продала королю замок, нині відомий як Букінгемський палац.

Між 1763 і 1900 роками місцезнаходження картини не відомо, вона “спливла” лише в 1900 році, коли її купив сер Чарльз Робінон як роботу учня да Вінчі Луини Бернардіно (1482-1532 рр). На той час обличчя і волосся Христа були сильно переписані.

У 1958 році Колекція Кука в Річмонді, де вона зберігалася, пішла з молотка. Всіма забуту картину продали лише за 45 фунтів стерлінгів і вона знову зникла. У 2005 році “Спаситель світу” знову з’явився на маленькому аукціоні в США. Різним вченим і мистецтвознавцям вдалося детально її вивчити, всі експертизи підтвердили, що вона дійсно написана рукою легендарного Леонардо да Вінчі. Загалом відомо близько 20 її копій, написаних студентами і послідовниками майстра.

Картина, розміром 65,5 × 45,1 см, написана олійними фарбами на панелі з деревини волоського горіха.

Після тривалого вивчення та реставрації “Рятівника світу” вперше показали публіці лише в 2011 році в Національній галереї в Лондоні, і тоді це викликало справжню сенсацію. Адже це була перша знахідка нових картин видатного художника світу з 1909 року, коли була знайдена “Мадонна Бенуа” (зараз зберігається в Ермітажі, Санкт-Петербург).

Перед аукціоном “Рятівник світу” оцінювався в $100 млн. Адже рукою чи найвидатнішого художника світу написаний портрет, напевно, найшанованішої особистості в світі. Спаситель в одній руці тримає кристалічну кулю, а іншу підняв в благословенні. Над його лівим оком – маленька мітка, яку майстер поставив спеціально. Навіщо – думки експертів різняться.

Сообщение Найдорожча картина планети. “Спасителя світу” Леонардо да Вінчі продали за 450 мільйонів доларів появились сначала на Український репортер.

“Це психрометр у фонді живопису Музею Ханенків – вчора. Сьогодні вже 8,5 (поки ще тепла). За всіма світовими стандартами має бути 18-19 +/-2 градуси, а вологість 50% +/-2%. Місто Київ вирішило не опалювати свої комунальні будівлі. Ага, розумію, чиновники – так їм і треба! Нехай, гади, мерзнуть, музейники – теж (знаємо їх!) – нехай тремтять, а з ними і лікарі, актори, музиканти і глядачі, і всі інші, кого не шкода. Гаразд. Але картини (14-19 століття!), але поліхромна скульптура! Але ікони і всі інші експонати колекцій – з ними як?

КАРТИНИ ПРОСТО пропадуть. Можу розповісти, як це буде. Температура в фондах ніколи ще (а я працюю в музеї 35 років) не падала так низько (разом з авторитетом київської влади). Нехай не завтра, але ближче до грудня, тепло все ж включать, і тоді старе дерево і старі полотна почнуть швидко зсихатися. Ікони та живопис на дошках цей процес просто порве, а фарба, стиснувшись на полотнах, лусне, підніметься дахами, згорнеться трубочками і осиплеться.

Якби в музеї щось не дай бог вкрали, то всі медіа вже обірвали б телефони і не сходили з порога. А поки в наших нещасних фондах повільно мруть шедеври, їхня тиха, не на показ, смерть нікого не хвилює”, – написала музейниця.

Сообщение У Музеї Ханенків можуть зіпсуватися експонати через відсутність опалення появились сначала на Український репортер.

Головне – особистість

Ювілейна виставка Тетяни Яблонської – талановитої учениці славетного живописця й педагога Федора Кричевського, унікальної художниці, творчість якої визначила основні тенденції українського мистецтва другої половини ХХ століття, зібрала таку кількість шанувальників, яку київські музейні заклади не бачили давно.

І це не дивно, адже переважно слово «геній» додають до чоловічих імен, а от до жіночих дуже рідко. Тетяну ж Яблонську без перебільшення називають геніальною художницею, і її картини як вражали, так і продовжують вражати любителів справжнього мистецтва.

У чому таємниця геніальності цієї гарної і Богом поцілованої жінки – достеменно нікому невідомо, але вона знала секрет справжньої краси. «Зараз я прийшла до висновку, що у мистецтві головне – особистість художника, його безпосередні почуття, поезія його душі й уміння захопити цим глядача. Тут не може бути ніякого самоствердження, ніяких пошуків оригінальності, ніякого епатажу. Все це від лукавого».

Неправильний підхід

Слава, почесті і нагороди не завжди були супутниками талановитої і неймовірно працьовитої художниці. Сьогодні у це важко повірити, але були часи, коли Тетяну Нилівну звинувачували у незрозумілому «формалізмі» та іншій ідеологічній маячні.

Про історію твору «І спогади, і мрії», який спершу називався «Життя продовжується» , Тетяна Нилівна написала наступне: «…Мою картину “Життя продовжується” було знято з виставки за ідеологічно неправильний підхід – “роз’єднаність поколінь”. Із цього питання (секретар ЦК Компартії УРСР з пропаганди) Скаба викликав мене “на розмову”. Ішла до нього, попередньо прийнявши таблетку від страху. Розмова була дуже жорсткою. Скаба намагався доводити мені помилковість мого задуму, я з ним не погоджувалася. Я не бачила у своєму задумі ніякої “ідеології”.

На цій картині, яку можна побачити серед інших на виставці, зображені старий і молода жінка з немовлям, які сидять біля хати. Як зазначала сама Тетяна Яблонська, старий дивиться вниз, заглиблений у свої думи-спогади, молодиця ж вся у мріях про майбутнє, дивиться вперед. Художниця мала на меті висловити загальнолюдську ідею зміни поколінь, продовження життя і не могла зрозуміти, до чого тут ідеологія.

«Київський куточок»

Крім відомих картин Яблонської – «Хліб», «Льон», «Стара Флоренція» та багатьох інших у виставковій експозиції привертає увагу «київський куточок». В ньому «живуть» ескізи, етюди, малюнки з краєвидами Києва, його будиночками, вуличками та іншими милими серцю киян принадами.

Один із численних учасників виставки – художник-монументаліст Микола Соколов, відомий своїми розписами і мозаїками у Михайлівському соборі та інших київських храмах, поділився з «Українським репортером» своїми враженнями від цього розділу і виставки в цілому:

«За велінням долі я 35 років працював на Андріївському узвозі, там знаходилась моя майстерня. У далеких 70-х Тетяна Нилівна зробила малюнок будинку, в якому вона розміщувалась. Коли я його побачив, був приголомшений і приємно здивований, адже коли ми в ньому працювали, він був геть голим, а на малюнку цієї чудової художниці я побачив його завитим виноградом.

На Землі не так багато знакових людей. В Україні є люди, які несуть прапор держави. Тетяна Яблонська належить до їх числа. Хоча таких людей – одиниці», – наголосив митець.

Підготувала Марина ХОВРАХ
Фото Олексія ІВАНОВА

Сообщение Подивіться на дивовижні сто картин Тетяни Яблонської! появились сначала на Український репортер.