Стрешинський продавав зброю та боєприпаси по фальшивих документах. Сьогодні, в  Чехії він створив фірму на підставних осіб, виготовляє зброю. На початку 1990-х в Стрешинський також розгорнув збройовий «бізнес». Він був в одній «команді» з російським шпигуном, резидентом спецслужб раші в Україні нардепом Андрієм Деркачем. Цій ворожій групі у той період протистояли співробітники контррозвідки СБУ, яку очолював Євген Марчук. 

З Євгеном Кириловичем Марчуком я познайомився давно, коли він працював Секретарем Ради національної безпеки та оборони України. Підставою для розмови стала гучна справа міжнародного масштабу. В італійському місті Турин на той час тривав резонансний судовий процес, який в медіа назвали «Справа Стрешинського + 8». Згадувалося і прізвище Марчука.

Ця тема мене зацікавила, адже моїми напрямками в редакційній роботі були журналістські розслідування. Євген Кирилович швидко дав позитивну відповідь на мій інформаційний запит про інтерв’ю.

Свою першу розмову з ним я записав у лютому 2002 року, тоді коли він обіймав посаду Секретаря Ради Національної безпеки і оборони України.

Ми сиділи за столом для нарад у його службовому кабінеті на столичній вулиці Петра Болбочана. Бесідували зо дві години. Я був приємно вражений відкритістю, доброзичливістю Євгена Кириловича, бажанням відповісти на всі журналістські запитання. Погодьтеся, такий стиль притаманний небагатьом політикам великого масштабу, державним діячам. А у мене було зо двадцять питань, не менше. До розмови, звісно, підготувався. Відчував, що вона виявиться грунтовною і я одержу відповіді на запитання, які «зависли» в повітрі на цілих вісім (!) років, а відтак не давали можливість поставити крапку в багатолітньому журналістському розслідуванні.

А йшлося про Дмитра Стрешинського – «героя» моїх журналістських розслідувань 1994-1996 років.

На початку 1994 року я почав «копати» про комбінації загадкового бізнесмена Дмитра Стрешинського, який великими партіями купував зброю в українського Міноборони, продаючи потім кудись за кордон. За даними моїх джерел, він роздавав хабарі впливовим чиновникам, деяким генералам та полковникам, яким підпорядковувалися арсенали. Перші мої журналістські розслідування про цього гендляра з’явилися у газеті «Київські Відомості» у липні 1994-го.

Я і гадки не мав, що паралельно Стрешинським дуже цікавиться СБУ, яка завела на нього справу під кодовою назвою «Стратег». Це вже з роками я дізнався, що у 1992 році тодішній голова Служби безпеки України Євген Марчук дав письмове доручення підрозділам СБУ організувати оперативну перевірку підозрілої діяльності Стрешинського і його спільників. На початку 1990-х у моєму журналістському блокноті не було інформації і про те, що за поданням Служби безпеки України Генпрокуратура порушила кримінальну справу по факту незаконної торгівлі зброєю, у якій фігурували окремі військові діячі з Міноборони України, а також Стрешинський. У березні 1993-го, побоюючись арешту, цей гендляр утік.

Що ж це за птаха? У кишені Стрешинського лежали ізраїльський, грецький, російський, казахський, парагвайський паспорти.

Народився у Києві в 1962 році. Його батько, Яків Руманович, у столиці працював інженером на авіазаводі. Мати, Лариса Іванівна, була заступником директора дитячої музичної школи (згодом вони виїхали до Москви). Рідний брат Дмитра, Іван, був топ-менеджером російського олігарха, мільярдера Алішера Усманова, який є наближеним до путіна. Іван, мільярдер, до речі, – у санкційних списках США, України, європейських країн (він фінансує війну проти України).

Починаючи з 1987 року, розпочинаються махінації Дмитра Стрешинського в комерції, зокрема у російській фірмі “Синтез”, яка торгувала нафтою. На початку 1990-х років Стрешинський приїхав до України, в Печерському районі Києва зареєстрував фірму “Global тechnologies іnternational Ukraine». І став заводити знайомства із військовими начальниками, чиновниками – його цікавили армійські арсенали, «вихід» на людей з оточення президента України, на міністрів.

Під час інтерв’ю зі мною Євген Кирилович не мав перед собою на столі якихось документів про цю історію зі Стрешинським. Але він чітко розкладав усе по поличках, аналізуючи факти, події. Говорив Марчук упевнено; я не відчув тривоги чи занепокоєння з приводу масованих провокацій, які накочувалися на нього з боку ворогів України, насамперед Андрія Деркача. Навпаки – у його голосі відчувалася жорсткість, рішучість.

Саме тодішній нардеп Андрій Деркач координував дії Стрешинського, організовував медійні та інші провокації проти Євгена Марчука. Деркач був добре знайомий із Стрешинським, часто зустрічалися в Москві, у європейських містах. Сьогодні відомо, що Деркач – агент, державний зрадник – виконував усі побажання та завдання Москви, адже був резидентом російської військової розвідки в Україні.

Агентом ФСБ є і Стрешинський. Ось такий ворожий тандем. Про діяльність цих ворогів народу я докладно розповів у книжці розслідування “Туринська шахівниця”.

Подробиці туринської «Справи Стрешинського + 8»

У 1992-1993 роках Стрешинський придбав в Україні чимало зброї та боєприпасів з арсеналів Міноборони. Він оперував документами, що вантаж купує для потреб низки африканських країн. Міністерство оборони України надало дозвіл на вивезення зброї та боєприпасів. Згодом СБУ з’ясувала, що Стрешинський мав фальшиві сертифікати кінцевого користувача, тобто офіційні листи від африканських країн виявилися підробкою.

«На жаль, тільки наприкінці 1993 року ми “докопалися” до таємниці сертифікатів кінцевих користувачів (“end user certificate”), які в Україні пред’являв Стрешинський. Ці документи, ніби видані компетентними органами Марокко, Єгипту, Судану, виявилися «липою», – розповідав мені полковник СБУ Володимир Куліш. – На той час сертифікати перевіряли тільки по каналах МЗС України. Адже у 1992–1993 роках у нас ще не було представництв СБУ за кордоном, а посольства були тільки у півтора десятка країн. Ми лише починали співпрацю з іноземними спецслужбами».

У березні 1993-го, побоюючись арешту, цей гендляр утік з України. А у 1994 році він опинився в Білорусі, де замовив велику партію зброї. Вантаж мав пройти залізницею через територію України до морського порту на Миколаївщині. СБУ розробила спецоперацію, маючи на меті затримати вантаж. І це було зроблено спільно зі спецслужбою Великобританії.

Отож у 1994 році вантажне судно „Jadran еxpress” було заблоковано в Адріатиці спецпризначенцями НАТО за порушення санкцій Ради безпеки ООН і відконвойовано до італійського порту. Стрешинський тривалий час переховувався від правосуддя.

Оскільки слідство зібрало незаперечні докази його причетності до контрабанди зброї, італійська прокуратура оголосила його у міжнародний розшук. В результаті восени 2000 року Стрешинського було заарештовано в Німеччині, етаповано до Італії і там він постав перед туринською прокуратурою.

Стрешинського допитували прокурори Паоло Тампоні й Онеліо Додеро.

13 жовтня 2000 року – перший допит Стрешинського як обвинуваченого. Він усе заперечував. Погодився укласти зі слідством угоду про співпрацю. Зрозумів, що може уникнути в’язниці, якщо наплете хараманів про українську та міжнародну «мафію». Отож і почав розповідати про дві групи (різного рівня) осіб, задіяних “у злочинній організації”. Зокрема сказав, що до “злочинної групи, яка займалася контрабандою зброї”, входили голова Митного комітету України, заступник міністра закордонних справ, голова СБУ та інші посадові особи.

Євген Кирилович мені розповідав: заяви Стрешинського про те, що нібито усе найвище керівництво України було причетне до незаконної торгівлі зброєю, є елементом провокації російської спецслужби, в Україні це координував Андрій Деркач. Стрешинського завербували росіяни, щоб використати його для дискредитації України на міжнародному ринку озброєнь, а також для того, щоб пустити у неславу ім’я Марчука.

Прокурори Тампоні й Додеро спочатку розробляли лише одну версію: мовляв, російська мафія, яка пустила своє коріння і в Україні, торгує зброєю, нафтою, а український “кадебешник” Марчук усі ці оборудки прикриває. Цій брудній грі протистояла інша тактика, зокрема з боку Марчука, тактика вмілого оперування переконливими фактами. На позитив зіграли, окрім іншого, свідчення у залі Туринського суду безпосередніх учасників викриття Стрешинського (Олександра Шаркова, Володимира Куліша та деяких інших) динамічний та жорсткий наступ Євгена Кириловича на дипломатичному, політичному флангах (на відміну від вичікувальної позиції державних інституцій), глибока аргументація письмових звернень до Туринського суду.

Довго розслідували справу Стрешинського в Турині. За цей час там довідалися майже про усі торговельні операції Стрешинського протягом 1992–1994 років, які стосувалися України та Білорусі.

Але ж на цьому великому часовому відтинку було стільки провокацій стосовно Євгена Марчука! «Справу Стрешинського» використовували проти нього російська спецслужба, клан Леоніда Кучми, сімейка Деркачів (батько Леонід і син Андрій).

Це вже згодом українські слідчі встановлять: свідчення Стрешинського спростовуються багатьма доказами. А заяви Стрешинського про нібито «передачу грошей Марчуку» є брехливими, позбавленими будь-якої логіки, зробили висновок українські правоохоронці. 7 березня 2002 року посол України в Італії Борис Гудима зазначив у своєму листі: “…За отриманою з Турина інформацією, Є. К. Марчук не проходить у зазначеній справі, слідство стосовно нього італійськими судовими органами не ведеться”. Дипломат також пояснив, що 5 березня 2002 року суддя Мінуччі оголосив вирок Стрешинському – 1 рік і 11 місяців умовного покарання, а також 516 євро штрафу.

Ось так гуманно вчинила італійська Феміда стосовно міжнародного контрабандиста, афериста Стрешинського.

Після завершення щасливого для нього італійського процесу Стрешинський опиняється у Москві. В центрі російської столиці, поруч з музеєм совітської армії, він відриває майстерню з виготовлення мініатюрної стрілецької зброї.

Чи можливо було б це зробити без підтримки ФСБ? Ні. Згодом у Москві разом з італійським зброярем Ніколо Бандіні він створює італійсько-російську фірму «Arsenal Firearms», розробляючи пістолет «Стриж» для російської армії, а також спецслужб. Це було напередодні російської агресії в Україну. Стрешинського у той період лобіював віце-прем’єр-міністр Дмитро Рогозін.

Аферист Стрешинський став членом військово-промислової ради при російському уряді (очолював Дмитро Медведєв). Рогозін пропонував путіну оснастити російську армію «Стрижами» Стрешинського, які, мовляв, «не мають аналогів у світі» та й загалом експериментальною зброєю. Ось так Стрешинський перевтілився з афериста у «генія збройової думки», «легендарного російського зброяра з понад тридцятилітнім стажем у сфері виготовлення стрілецької зброї»! Він зареєстрував на зброю низку патентів у США, познайомився з тодішнім радником президента США Трампа Еріком Прінсом (главою приватної військової кампанії, бізнесменом).

Інформаційні диверсії резидента російської військової розвідки, зрадника Андрія Деркача

Газета «Кіевскій Телеграф», головним редактором якої у 2002 році був Сергій Мустафін (власник – Андрій Деркач), час від часу публікувала слідчі документи туринського розслідування. Редагував цю проросійську газетку також (до 2014 року) антиукраїнець і ворог нашої держави Володимир Скачко (нині в Росії). Мета виступів (один з авторів – журналіст Максим Павленко) була одна – видати бажане за дійсне: мовляв, італійський суд визнав Марчука винним. Бо ж саме він “узяв на себе роль ініціатора та організатора злочинної змови”…

Показовим у цьому плані був один з пасквілів. Так, під рубрикою “Вердикт” газета вдарила суперзаголовком: “Вину Марчука установлено”. А в тексті було й пояснення пояснення: “…Італійський суд підтвердив причетність секретаря Ради національної безпеки і оборони України Євгена Марчука до нелегальної торгівлі зброєю”. Мовляв, які ще можуть бути питання.

На головному напрямку, себто мас-медійному, Андрій Деркач сконцентрував проти Євгена Кириловича ударну групу з числа залежних від нього журналістів. Саме вони – слуги брехні – опублікували у газеті колективного листа до глави держави з вимогою звільнити Марчука з посади.
Шулери змахлювали з публікацією документів італійських слідчих. Так-так. Матеріали попереднього слідства вони видали за вирок суду, а покази Стрешинського – за прокурорське обвинувачення! Шулери пащекували: “Щоб побачити головну роль Марчука у міжнародній торгівлі зброєю, з якою вела боротьбу хорватська поліція у Боснії, досить пробігти очима першу сторінку рішення Туринського суду”.

Крім брехливих заяв Стрешинського на столі у туринських правоохоронців не було жодного документа про нібито незаконну діяльність секретаря РНБОУ.

Мене вражало, що на початку цієї мас-медійної проросійської навали Деркача Секретар РНБОУ Євген Марчук сам на сам лишився зі своєю бідою. Державні інституції зберігали олімпійський спокій. Президент України Кучма лише спостерігав за цією провокацією. Мабуть йому вигідно було заблокувати опозиційного політика, свого основного конкурента на президентських виборах.

Дивовижно, але службові, оперативні матеріали про те, як було викрито Стрешинського раптом зникли із деяких відомчих архівів, в тому числі із СБУ, їх знищили. Атака була направлена не лише проти Марчука, оскільки російські агенети під орудою Андрія Деркача паплюжили й Україну як державу. Кучма затято мовчав.

На політичному фронті

Не забудьмо, що у 1998–1999 роках Євген Марчук був кандидатом у Президенти України. Отож комбінацію проти нього можна розглядати і як політичну… Її ініціатори підключили силові та правоохоронні структури, використали свої зв’язки з російськими спецслужбами… Мета – зігнути Марчука, зашугати його компроматом.

Ось що писала газета “День” 30 січня 2003 року: “…Ще влітку 1999 року, під час передвиборної президентської кампанії, коли Марчук був одним із претендентів, ТРК (мова йде про телекомпанію «Ера» Андрія Деркача. – Л. Ф.) анонсувала передачі про скандал у сфері торгівлі зброєю. При цьому нав’язливо демонструвалося фото Євгена Марчука: ось, мовляв, головний “торговець зброєю”. …І ось зовсім недавно ТРК… у дискусійному запалі показала той самий матеріал, датований 99-м роком, з приміткою, що це – архів. З цього приводу виникає запитання: а чи не почала співробітничати зі Стрешинським фірма “Леонід Деркач і син – Андрій Деркач” ще у 1999 році? Адже серед журналістів УТ-1, на каналі якого почала гніздуватися ТРК «Ера», було створено секретну спецгрупу з числа співробітників спецслужби та декількох журналістів-телевізійників…”

Другий етап операції проти Євгена Кириловича співпав уже з особистими інтересами замовників. Секретар Ради національної безпеки і оборони України Марчук почав “розкопувати” їхні зловживання, говорити про це в газетних і телевізійних інтерв’ю, інформувати прокуратуру. От вони і відчули, що “завдяки” Марчуку в них земля горить під ногами. Треба щось робити.

Ще одне інтерв’ю з Марчуком

На початку 2002 року мені випала нагода узяти у Євгена Кириловича інтерв’ю. Відразу ж попрохав його прокоментувати природу виникнення наклепницьких свідчень Стрешинського, роль Деркача-молодшого.

«Це цинічна і груба провокація, котра лусне, як і всі попередні, що велися проти мене, – твердо стояв на своєму Євген Кирилович. – Її природа й технології мені вже досконально відомі, а про причини скажу далі. Провокація готувалася довго, кілька років. У ній брали участь вітчизняні й зарубіжні авантюристи, керував усім цим Андрій Деркач. Не дивно, що ця група знайшла одне одного. По суті, була спецоперація – організована і спланована до початку виборчого сезону. Прийом досить складний для протидії, адже це пов’язано з іншою державою (Італією. – ЛФ.), дуже специфічною судово-правовою системою, з подіями давнини. А ще – з тривалістю процедури спростування. До того ж її учасники продовжують і сьогодні координувати свої дії, перетинаючись за межами України. Вони (Андрій Деркач, Дмитро Стрешинський) неодноразово зустрічалися у Москві, Швейцарії, Ізраїлі та в інших країнах.

Далі. В Україні завершальну частину реалізації цієї провокації узяв на себе Андрій Деркач. І не тільки він один. Причина: моя діяльність як Секретаря РНБО України щодо запобігання та припинення на високому економічному рівні кількох операцій махінаційного характеру, котрі завдавали державі збитків на сотні мільйонів гривень.

Ми зачепили так звані спільні підприємства з іноземними інвестиціями. Збитків від їхньої діяльності завдано державі дуже великих: у 2000 році 3,5 мільярда гривень не було сплачено до бюджету, у 2001 році – близько мільярда гривень. Наголошую: суми підтверджуються документально. Суть у чому? Ці СП відзначилися не лише тим, що „забули” сплатити до бюджету великі гроші. Вони заповнили наш ринок товарами, які не становлять критичного імпорту (тобто їх ми можемо виробляти самі). Це, наприклад, куряче м’ясо, квіти, цукор-сирець, пральний порошок тощо. До того ж вони не проходили необхідного санітарного та іншого контролю. Звісно, ніяка наша продукція не могла витримати конкуренцію з цими імпортними товарами.

У 2000 році цю проблему ми порушили на засіданні РНБОУ і з неабиякими муками заблокували це явище. Вже тоді проти мене почалася кампанія у пресі. У 2001 році, для контролю, я дав вказівку перевірити, як виконуються рішення Ради національної безпеки і оборони. І з’ясувалося: спільні підприємства станом на листопад не сплатили до бюджету 890 мільйонів гривень. Ми доповіли Президентові України і запропонували терміново внести до парламенту доповнення до закону про СП, розглянувши його як позачергове питання (що й було зроблено 20 грудня). Звісно, відбулося блокування та руйнування цих схем для одержання надприбутків в обхід закону.

Друге. Як відомо, Андрій Деркач контролює телекомпанію «Ера». Під час перевірки ми виявили, що вона не сплатила державі понад 19 мільйонів гривень за оренду. Власне, цей факт вишукала Рахункова палата на наше прохання. За правилами, телекомпанія не повинна була отримати ліцензію на мовлення.

Третє – наша протидія вельми дивній приватизації одеського „Ексімнафтопродукту”. Андрій Деркач навіть не приховує, що це підприємство, а також телекомпанія – об’єкти його зацікавленості.

Четверте – це ідея фікс Андрія Деркача створити наглядову раду „Енергоатому” і стати її головою. Він „тероризував” заготовленим проектом постанови членів Кабміну ще за Віктора Ющенка, а відтак – допікав нею прем’єра Анатолія Кінаха, “вибиваючи” підписи. До речі, зібрав багато підписів. Я був проти цієї ідеї. Це – головні, але не всі мотиви участі Андрія Деркача у цій провокації.

На засіданні Ради національної безпеки й оборони 26 грудня 2001 року я звернувся до Президента України з проханням дати вказівку СБУ та іншим відомствам не тільки внести ясність по суті, а й з’ясувати, хто, з ким, з якою метою організував цю провокацію. Інформації для перевірки чимало».

Особлива резолюція

Тоді ж я почув від екскерівника СБУ переконливі докази, що саме Марчук у 1992 році наказав розпочати протидію корупційній діяльності Стрешинського.

«Цей аферист з’явився у Києві десь навесні 92-го, – згадував Євген Кирилович. – Про нього, звісно, не було ніякої інформації (як потім з’ясувалося, Інтерпол про цього гендляра взагалі нічого не знав). Він почав розгортати тут свою діяльність, вийшов на Міністерство оборони, на його тодішній Комерційний центр. Зав’язав знайомство із впливовими особами. І потрапив у поле зору нашої спецслужби як фірмач, котрий, з одного боку, через хабарі налагоджував свій бізнес, а з другого – в його діях ми побачили елементи контрабанди. Мені доповіли про ці справи Стрешинського. 5 грудня 1992 року я пишу резолюцію заступникові голови СБУ з контррозвідки про те, щоб Стрешинського взяти в активну перевірку, розкрити весь механізм махінацій. Наказав діяти особливо конспіративно. Там-таки написав, що Президента України Леоніда Кравчука поінформовано».

Втім, чи справді СБУ була зацікавлена предметно й повно розібратися із сертифікатами Стрешинського? Чи можна підтвердити це документально? Ось про це я також запитав Євгена Марчука.

«Навесні 1993 року з ініціативи СБУ Стрешинського усунули з ринку торгівлі українською зброєю, – згадував Євген Кирилович. – Про нашу зацікавленість з’ясувати все до кінця з його сертифікатами свідчать документи. Наприклад, копія офіційного листа заступника міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка Тимчасовому Повіреному в справах України в Арабській Республіці Єгипет Віктору Нагайчуку від 9 листопада 1993 року. Відповідь з Єгипту надійшла 19 лютого 1994-го. Тобто Єгипет, як бачите, вивчав це питання майже чотири місяці. Це більше часу, ніж нам знадобилося для того, щоб викрити Стрешинського. У листі МЗС Єгипту повідомило: сертифікат недійсний. Така ж відповідь надійшла з Марокко».

Що відбувалося в кабінеті президента України Кравчука

Під час своїх журналістських розслідувань я розумів: якби не Марчук, то Стрешинський довго орудував би в Україні, спустошуючи по схемах армійські арсенали. Знаю, що йому допомагали зав’язувати «ділові знайомства» в Адмінстрації Президента України Леоніда Кравчука, в Уряді тодішній начальник особистої охорони глави держави, а також помічник з військових питань. Йому також сприяли і деякі корумповані генерали. А ось впертий Марчук виявився міцним горішком, став ламати тіньові схеми. І це підтверджується таким фактом.

Стрешинський направив декілька листів Президенту України Леоніду Кравчуку. Так, у жовтні 1992 року він просив продати йому зброю і боєприпаси. На цьому листі Кравчук пише резолюцію міністру оборони Костянтину Морозову і міністру оборонної промисловості Віктору Антонову: «Прошу розглянути і, у разі доцільності, вирішити». Резолюцію Кравчука було сприйнято як наказ до дії, бо у ній було слово «вирішити». Стрешинському увімкнули зелене світло… Вантажі зі зброєю «пішли» за кордон.

Але у грудні 1992 року Урядова комісія з експортного контролю, врахувавши позицію СБУ, відмовилася видати Стрешинському дозвіл на експорт чергової зброї і боєприпасів. Що робить Стрешинський? У січні 1993-го конфіденційним листом звертається до президента Кравчука і окреслює проблему – урядова комісія на чолі з міністром Антоновим не видає йому ліцензію на відправлення за кордон зброї і боєприпасів, яка на той час вже прибула у порт Жовтневий (нині – Ольвія). Кравчук пише резолюцію на листі Стрешинського на ім’я голови Урядової комісії, мовляв, у чому питання, Марчук і Морозов підтримують. Однак це було брехнею – ні Марчук, ні Морозов не давали згоди на такий експорт.

Ось який факт зафіксовано в матеріалах кримінальної справи. 19 січня 1993 року міністру Антонову зателефонував Президент України Леонід Кравчук і сказав, що держава несе збитки, оскільки Антонов не підписує контракт Стрешинському. Антонов відповів Кравчуку, що по цьому контракту є дуже багато порушень, викликає сумнів правильність оцінки автоматів, які продаються удвічі дешевше, а також те, що патрони постачають Стрешинському більш пізніх років виготовлення, аніж обумовлювалося в контрактах. Кравчук наказав підписати ліцензію, а на подібні недоліки звертати увагу вже при розгляді наступних контрактів. Після розмови з Кравчуком Антонов кілька разів телефонував у Службу безпеки України та спілкувався з Євгеном Марчуком, який радив проявити принциповість і в разі незгоди не підписувати ліцензію.

Тим не менш, одержавши цей документ з візою Кравчука, Стрешинський атакує Міністерство оборони, вимагаючи направити в порт ешелони зі зброєю. Водночас організовується «наїзд» на міністра Антонова. І той підписує Стрешинському дозвіл на продаж зброї і боєприпасів.
Дізнавшись про ці фінти, голова СБУ Євген Марчук запропонував президенту Кравчуку відкликати свої резолюції на листах Стрешинського. Кравчук погодився зробити це.

Знову про італійський судовий процес

Український контррозвідник, полковник СБУ Володимир Куліш на початку березня 2003 року з деякими колегами, зокрема з ексначальником Головного управління розвідки СБУ, генерал-майором у відставці Олександром Шарковим, виступив, як свідок в італійському суді, в Турині по обвинуваченню Стрешинеського. Вперше в історії СБУ діючий полковник із контррозвідки давав свідчення в іноземному суді! Мені, приємно, що на стіл судді, окрім своїх матеріалів, Куліш поклав також копії моїх журналістських статей-розслідувань про Стрешинського, що вийшли у газеті «Київські відомості».

З роками у великій «картині» під умовною назвою «Стрешинський проти України» стали сходитися усі пазли, принаймні в моєму журналістському розслідуванні.

Повертаючись до виступу Куліша в Туринському суді, “Інтерфакс-Україна” повідомляв: «У Турині триває процес “Справа Стрешинського +8”… Полковник Куліш передав на розгляд суду фрагменти документального листування між британською та українською спецслужбами, а також відеокасету – на оперативній плівці зафіксовано момент встановлення на контейнері зі зброєю (порт Жовтневий) радіомаяка для контролю за курсом судна “Jadran express”».

Цікавими є обставини відрядження за кордон у 2003 році оперативного працівника СБУ Володимира Куліша. Ось як про це розповідає у своїй книзі «Моє життя у розвідці» генерал Олександр Шарков:

«…Виникли проблеми із виїздом до Турина Куліша В.П., який свого часу особисто порушив кримінальну справу у зв’язку з діяльністю «Стратега» (Стрешинського. – ЛФ.) в Україні. Виявилося, що безпосереднє керівництво Куліша В.П. в СБУ з невідомих причин категорично заборонило йому брати участь у судовому процесі. Довелося їхати у шпиталь СБУ на печерську, де на той час лікувався після автомобільної аварії Марчук Є.К. У моїй присутності Євген Кирилович зателефонував спочатку Радченку В.І. (очолював СБУ.-Л.Ф.), а потім Кучмі Л.Д., який активно заперечував проти поїздки Куліша В.П. до Турина. Єдиний залізний аргумент Марчука Є. К. про те, що потрібно захистити міжнародний престиж України, змусив президента дати згоду на за закордонне відрядження оперативного працівника СБУ».

Куліш дав у суді важливі свідчення про те, як СБУ під керівництвом Євгена Марчука вивела на чисту воду Стрешинського. Передав також вже згадану вище відеокасету про обладнання контейнера зі збоєю радіомаяком.

Пояснимо: у 1994 році СБУ, яку очолював Євген Марчук, спільно з британською спецслужбою провели унікальну спецоперацію із викриття афериста Стрешинського, який на вантажному судні “Jadran express” в обхід санкцій Радбезу ООН перевозив білоруські зброю та боєприпаси на Балкани, де тривали бойові дії. 5 травня 1994 року голова Комітету із санкцій щодо Югославії Ради Безпеки ООН Рональдо Мота Сарденберг письмово подякував українським компетентним органам за їх зусилля у викритті міжнародного афериста.

Здавалося б, ще у 1994 році про цю суперуспішну спецоперацію (вперше в історії України!), а також про подяку від Радбезу ООН (на світлині нижче) мали б розповідати провідні телеканали. Але вони чомусь мовчали…

Я досі переконаний: за таку роботу учасники блискучої спецоперації варті високих державних нагород. Натомість було інше… Як не парадоксально, затяжна боротьба з махінатором Стрешинським обернулася для декого з викривачів, наприклад для Володимира Куліша, неприємностями. А голова СБУ Євген Марчук, під чиїм керівництвом і було виведено на чисту воду злочинця Стрешинського, зазнав цькувань у виданнях російського агента Андрія Деркача. Леонід Кучма, мабуть, задоволено потирав руки…

Після повернення із Турина до Києва Володимира Куліша викликало «на килим» високе начальство. Перший заступник голови СБУ Петро Шатковський призначив службове розслідування – на якій підставі Куліш пред’явив в італійському суді відеокасету із фрагментарними записами завантаження корабля “Jadran express” (порт Жовтневий) зброєю та боєприпасами і чому “розголосив подробиці спільної операції».
Отож у рапорті на ім’я голови СБ України Володимира Радченка Куліш і пояснював: «Текст наказу щодо проведення службового розслідування викликав у мене подив. У ньому в директивному стилі, який не допускає двоякого тлумачення, вже сказано про мої неправомірні, несанкціоновані дії та розголошення інформації… Я категорично заперечую будь-які звинувачення на свою адресу. Мені зовсім не зрозуміло, які саме фрагменти відеозапису “розголошують подробиці спільної операції”, оскільки про це мені не повідомили… Відкидаю будь-які заяви про оперативний характер відеозапису, про те, що він містить оперативну інформацію. Нічого подібного там немає. До оперативної діяльності СБУ цей запис не має жодного відношення…

Відносно самого розслідування. Воно торкнулося свідка – громадянина України, який виступив в іноземному суді. А свідок, учасник кримінального судочинства, як відомо, у своїх діях керується винятково нормами кримінального та кримінально-процесуального законодавства України. Саме вони визначають процесуальну незалежність свідка, який несе особисту, у тому числі адміністративну та кримінальну, відповідальність за об’єктивність та повноту свідчень. Законодавство не поділяє свідків за посадами, які вони обіймають, не встановлює особливих норм для працівників правоохоронних органів. Тим більше воно не обумовлює необхідність погодження свідком своїх показів з ким-небудь (цим досягається незалежність свідка та його об’єктивність). Загальновідомо, що будь-який вплив на свідка – не припустимий, а в окремих випадках карається у кримінальному порядку».

Між тим, у Туринському суді йшлося про імідж нашої країни. Напрошується думка, що тодішнє керівництво СБУ, яке очолював Володимир Радченко ця обставина не цікавила. В Турині ж, як під час досудового розслідування, так і в суді, Стрешинський вигороджував себе, брехав, вигадував нісенітниці, плів різні харамани щодо «бізнесу» в Україні та «міжнародної мафії», паплюжив тих, хто викрив його афери.

Зокрема, вигадував (цитую протокол допиту): “Марчук погрожував мені, примушував займатися торгівлею зброєю”… “Марчук організував виробництво автоматів Калашникова та іншої зброї, яку продавав за низькими цінами фірмі “Global тechnologies іnternational”. Остання з вигодою перепродувала її іншим клієнтам. Різниця в ціні складала прибуток Марчука…”

Закономірно, що суд викликав для пояснень свідків з України.

Процитую дещо зі звернення Євгена Марчука на ім’я судді Ординарного трибуналу міста Турина Діаманте Мінуччі:
«У Стрешинського є чимало підстав помститися мені, як колишньому голові СБУ, особисто. Адже СБУ під моїм керівництвом викрила його протиправні дії, його причетність до незаконної торгівлі зброєю, оголосила його в розшук через Інтерпол, сприяла розвідувальному співтовариству НАТО щодо припинення поставки до Хорватії зброї всупереч санкцій Ради Безпеки ООН і затримання судна “Jadran express” з контрабандним вантажем. Цілком зрозуміло, що Стрешинський намагається за будь-яку ціну уникнути відповідальності за скоєні тяжкі злочини. Саме тому він обрав шлях перекладання вини на інших, тобто на мене. Ваша Честь! Як приватна особа, я дорожу своєю репутацією і маю намір захистити своє чесне ім’я і свою гідність, у тому числі й через суд. Як політик і державний службовець з більш ніж тридцятирічним стажем, я зроблю все, щоб відвести тінь від моєї держави, інтереси якої я представляв, обіймаючи посаду голови СБУ у 1991-1994 роках. Як громадянин, я готовий зробити все для торжества правосуддя, встановлення істини і виявлення винних».

Євген Кирилович просив суд долучити його заяву до матеріалів справи, а також допитати усіх учасників тих подій, які розслідуються, оперативних працівників та слідчих, які брали участь в оперативно-розшукових заходах і розслідуванні афер Стрешинського.

Тим не менш, такий поворот з викликом до Туринського суду українських свідків, за моїми припущеннями, не зовсім влаштовував СБУ, якою у той період керував Володимир Радченко. І це при тому, що Радченко не міг не знати про подяку в 1994 році Службі безпеки України від Комітету із санкцій Радбезу ООН (за діяльність у викритті Стрешинського).

Сьогодні, переглядаючи свої архіви, з висоти часу розмірковую про роль генерала Радченка в  історії «з наїздом» на Володимира Куліша, про деякі залаштункові процеси у відомому офісі на Володимирській, 33.

Пригадую довірливу розмову з Євгеном Кириловичем на цю тему. Це інтерв’ю було записано через чотири роки після завершення вже згадуваного процесу “Справа Стрешинського +8”. Я запитав, чому СБУ, на чолі якої стояв Радченко, пасивно поставилася до всього, що захисту іміджу країни в Туринському суді.

Почув відповідь. Один із фрагментів розмови Євген Кирилович попросив не оприлюднювати (можливо, пізніше, сказав він).

Нині ж вважаю за необхідне зробити це, процитувавши слова співрозмовника:
«Можна однозначно сказати, що СБУ, яку на той час очолював Радченко, усіляко гальмувала весь процес прояснення ситуації із викриттям Стрешинського, починаючи від видачі в інтересах мого захисту архівних матеріалів (не секретних, а також частково секретних) і закінчуючи дорученням для працівників, які займалися проблемами безпеки в Посольстві України в Італії», -говорив Євген Кирилович.
На моє запитання, який сенс був Радченку так діяти Євген Кирилович промовив: «У принципі підстав для гальмування у Радченка не було жодних. Але у нього завжди була проблема – якийсь комплекс виправдовування перед Кучмою, що він щось там не зробив… А Кучма дуже часто пред’являв йому претензії. Тут варто прокласти місток і до Володимира Сівковича (агента ФСБ. –ЛФ.), якого вдало вмонтували у систему влади в Україні. Радченко і Сівкович – родичі, їхні діти одружилися. Сівкович – це диявольська особистість, близький друг Радченка… Мені відомо, що начальнику Департаменту контррозвідки СБУ (а ця людина – креатура Леоніда Деркача) надійшла вказівка – під різними приводами не надавати документи, що стосуються ролі Марчука у викритті Стрешинського. Радченко показував Кучмі, як тримає мене у підвішеному стані. Це було потрібно йому, щоб, мабуть, бодай якось компенсувати в очах президента свої проколи – нерозкриті справи щодо вбивства Гонгадзе, «плівок» майора Мельниченка».

Каста обраних  та її технології

Марчук багато разів зазнавав різних інформаційно-брехливих нападів, ударів з-під тишка в тому числі від декого з тих, хто був поруч з ним на владному олімпі. Мені було незрозуміло, чому держава замість того, щоб дати по руках усім цим лиходіям часто відмовчувалася або ж займала якусь незрозумілу позицію. А дехто й тішився, що Марчук знову «під вогнем». І подібне спостерігалося на досить великому часовому відтинку. Простежувалася небезпечна тенденція: щойно захлиналася одна атака на Марчука, як через деякий час накочувалася інша.

А скільки розмов велося в інформаційному просторі після появи «плівок» майора Мельниченка зі службового кабінету президента Кучми! Яких тільки нісенітниць не вигадували! Найбільш типова – замовником «касетного скандалу» є начебто Марчук, а Мельниченко – його «агент». Декілька років гралася ця фальшива пластинка.

Чому б не показати (ну, хоча б натякнути) співвітчизникам, що у цих справах теж простежується “рука Марчука”? І показали, і натякнули…
На жаль, з появою у 1994 році біля керма країни Леоніда Кучми з’явився поживний грунт для подібних цькувань та фальсифікацій – криміналізація економіки, влади і суспільства, «коли замість писаних цивілізованих законів діє тільки право сильного». Про це публічно говорив Євген Кирилович у 1999 році, винісши свій вердикт такій жахливій ситуації: «В Україні існує два паралельні суспільства. Одне – процвітаюче тіньове, для невеликої категорії вибраних. В ньому діють закони нормальної логіки, є свої лідери, фінансові та виробничі інститути, ефективно працюють з усіх боків захищені схеми економічного розвитку, наявна ієрархічна структура виконавців, включаючи паралельні структури. Там панують свої закони, які не передбачають і не пробачають застосування викривленої логіки».

А ось як згадує у книзі «Переворот на Хрещатику» той жахливий період кучмівського правління Перший Київський міський голова Леонід Косаківський: «Було створено потужну надбудову, щось на кшталт апарату колишнього ЦК Компартії, якій заманулося тримати в покорі всю країну, яка тасувала кадри, немов колоду карт, яка підтримувала заряд постійного протистояння в суспільстві: президента – з Верховною Радою, усієї системи виконавчої влади – із системою народовладдя».

Каста обраних бачила і знала, що Марчук не з їхнього «золотого суспільства», він – інший… Звідси також – недовіра, настороженість, заздрість.
Серед незалежних аналітиків побутувала думка, що однією з особливостей Кучми стало правило – усувати зі свого шляху тих, «хто своїм авторитетом та діями починав його затінювати», здобуваючи чимраз більшу популярність та підтримку в народі. Очевидно, з цієї причини у1996 році Кучма зняв «неблагонадійного» Марчука з посади прем’єр-міністра, прикрившись надуманим формулюванням, що глава Уряду буцімто «створює власний політичний імідж».

Насправді ж, це була розправа. На думку відомого економіста, науковця Олександра Савченка, «Євген Марчук – найбільш інтелектуальний прем’єр-міністр України». Процитую фрагмент із книги Савченка: «Антиукраїнець», яка вийшла у 2019 році:

«У 2004-му з «Марчуком Кучма з насолодою розправився вдруге», – писав у «Сільських вістях» публіцист Іван Бокий. (Йдеться про звільнення з посади міністра оборони. – Л.Ф.) – Позавчора міністр оборони з’явився у Верховній Раді, щоб доповідати черговий військовий законопроєкт, а в цей час Кучма у Павлограді на Дніпропетровщині оголосив про його відставку. Офіційно – за те, що армія погано зберігала боєприпаси, і за те, що на Павлоградському заводі не перероблялася утилізована зброя. Останнє, щоправда, більше стосується уряду, бо ж Марчук давно не прем’єр-міністр і бюджетом не розпоряджається, а ось щодо боєприпасів, то хвороба ця давня, ще з Кузьмукових часів, та й без грошей бездоглядна порохова бочка не може не вибухати. Власне, за кучмівщини вся Україна стала такою пороховою бочкою».

Факти свідчать: публічна розправа з міністром оборони Марчуком – це була також і ворожа спецоперація, зокрема російська. Напередодні відставки майже одночасно на російських та українських телеканалах з’явилися матеріали, у яких міністра оборони звинуватили у незаконній допомозі Туреччині. До цієї країни, згідно з контрактом, було відправлено гвинтокрили для гасіння пожеж (на жаль, один із них розбився в авіакатастрофі). Одразу після замовних сюжетів по російському ТБ генеральний прокурор України, представник донецького клану Геннадій Васильєв раптом скликає прес-конференцію і заявляє про відповідальність Марчука за трагедію в Туреччині. Наступного дня, приїхавши на Павлоградський хімічний завод, Кучма також атакує Марчука, подаючи народу сенсацію: «Я сьогодні заявив – я приймаю відставку Марчука за те, що у цьому плані робиться тут не так, необхідно діяти по-державному…». Ніякої заяви про відставку Євген Кирилович не писав, з ним президент на цю тему не розмовляв. Утім, для Кучми етичні норми та правила абсолютно не існували.

Росії було вигідно вивести Марчука з політичної орбіти, адже це був потужний пронатовський політик і докладав великих зусиль, щоб Україну все ж прийняли до Альянсу. До речі, якраз у той період випнувся на публіку зі своєю прокремлівською заявою прем’єр Віктор Янукович, що, мовляв, Україна не ставить метою вступ до НАТО.

Отже, формувалося сприятливе тло для того, щоб російські отруйні щупальця на догоду росії з допомогою деркачів все глибше проникали в український організм. З дороги прибирали усіх, хто бачив це і заважав, давав відсіч. Водночас Кучма, виступаючи на колегії Міноборони 5 листопада 2002 року, заспокоював суспільство казочками, що «навколо України утворився пояс безпеки і стабільності», наполягав на «доведенні до мінімальної чисельності військ» (на чолі МО України тоді був Володимир Шкідченко). У лютому 2022 році український народ на собі відчув, що означає той «пояс безпеки і стабільності» закладений лиховісним Кучмою.

Журналіст Іван Бокий (нині покійний) влучно підмітив: «Кучма люто не любив Марчука віддавна, і це ні для кого не було секретом… Кучма змушений був його терпіти, але наскільки нам відомо, ні тепла, ні довіри у їхніх стосунках не було. Він навіть дозволив Деркачам вести війну проти Марчука».
Прочитаймо, що у 1994-му обіцяв у своїй передвиборчій програмі кандидат в Президенти України Кучма: «Використовуючи всі президентські повноваження, поведу жорстоку, непримиренну боротьбу проти корупції, мафії та інших проявів злочинності». Але після виборів усе сталося навпаки – Кучма будував свій паралельний світ, а разом з ним – Леонід та Андрій Деркачі, Дмитро Табачник, Олександр Волков, зять Кучми Віктор Пінчук, Вадим Рабінович, Ігор Бакай, Віктор Медведчук, а також інші з касти вибраних.

Як пише професор Олександр Савченко у книзі «Антиукраїнець», «Леонід Кучма спочатку був активним реформатором, але з часом його родичі і партнери стали мільярдерами, – і саме вони вже формували порядок денний президента України. На початку 2000-х років до них (олігархів) долучилися нові сили впливу на владу в Україні: ФСБ (КДБ) Росії… В Адміністрації Кучми домінувала російська агентура».
Звичайно, Кучма навмисно використав питання утилізації ракетного палива, боєприпасів у Павлограді для зведення рахунків з Марчуком.

Гортаючи свої архівні газетні інтерв’ю з Євгеном Кириловичем, натрапив на своє запитання.
«Що допомогло вам вистояти, не зламатися? – поцікавився.

«Віра у правду, що вона восторжествує, – відповів Євген Кирилович. – Бо якби за моєю спиною був бодай найменший гріх, то було б дуже важко боротися…».

У мене не столі лежить книжечка Євгена Кириловича «П’ять років української трагедії» з дарчим написом: «Шановному Леоніду Фросевичу – сміливому журналістові і мужньому чоловікові, від автора із сподіваннями, що нам більше не доведеться займатися українськими трагедіями. Євген Марчук, 6 листопада 2002 року».

28 січня Євгену Кириловичу Марчуку мало б виповнитися 85 років. Пам’ятаємо. Світла пам’ять.

Леонід Фросевич

Сообщение Погляд крізь роки на італійську справу Євгена Марчука появились сначала на Український репортер.

Чверть віку і самій газеті, яку люблять і шанують читачі за її фахові, яскраві матеріали, аналітику, новизну і глибину думок та суджень, уміння розмірковувати про історичні події правдиво, цікаво, за наполегливість та принциповість у відстоюванні демократичних цінностей та свобод, за справжню незалежність від кланів та політичних пристосуванців. Очевидно, цим також пояснюється велика увага до фотовиставок “Дня”, які справедливо називають «фотомоніторингом життя країни».

А яким воно було, життя багатомільйонної країни: у будні та свята, у радощах та смутку, в успішних реформах та провалах в економічній, соціальній сферах, у клопотах, труднощах, виживанні, у протистоянні еліт і виборчих маніпуляціях, в науково-технологічних проривах і здобутках у сфері культури?

Які фотомиттєвості закарбовані під час страшних викликів для країни: пандемії, війни з російськими агресорами? Зрештою, якими є українці в переломні роки, у період надзвичайно жорстоких викликів для нації?

Дивимося світлини, фокусуємо увагу на важливих, цікавих деталях, особливих поглядах героїв фото, на кольоровій гаммі, намагаємося зрозуміти, який підтекст теми пропонує автор, що саме і чому привабило його, як це співставляється з іншими реаліями нашого життя-буття.

Як не погодитися з думкою безпосередньо редакції: “Усі світлини об’єднує важлива риса – на цих фото є щось більше, ніж фото”. В експозиції – майже 300 найкращих знімків як професіоналів, так і аматорів.

Один із розділів (70 фото) – ретроспективний погляд на життя країни з 1998 по 2022 рік. А це – більше, аніж фотомить. Йдеться про події, які ми прожили, які були з нами, які увійшли в життя країни, а відтак в історію.

Один із блоків фотовиставки присвячено Євгену Кириловичу Марчуку, великому політику й високопорядному державнику, який так багато зробив для утвердження та поступу вперед нашої країни як на внутрішній, так і на міжнародній аренах, особливо в оборонно-безпековій сферах.

Євген Кирилович також любив фотографувати, умів побачити якусь особливу деталь, під незвичним кутом зору, подати той чи інший кадр зі смаком, у вишуканому стилі. Сьогодні згадуємо про це…  Нині, 28 січня, Євгену Кириловичу виповнилося б 81. Сумуємо, що його нема з нами.

Газета “День” пише, що головний редактор Лариса Івшина заснувала особливу нагороду – спеціальний приз імені Євгена Марчука.

Під час фотовиставки один із фотоапаратів Євгена Кириловича пані Лариса вручила Миколі Тимченку, талановитому фотокору газети «День» (на світлині).

«Я вирішила заснувати відзнаку пам’яті Євгена Кириловича Марчука для фотокорів, — пояснила Лариса Олексіївна свою ініціативу. — Скільки я зможу, буду підтримувати цей приз. І цього разу я думала відзначити ту роботу, дивлячись очима Євгена Кириловича, яку б він відзначив. Ми часто з ним ходили й розглядали фотовиставку, я приблизно могла б уявити собі й назвати кілька, а може, і десяток робіт, які він, безумовно, відзначив би. Але потім я повернула свою думку в інший бік і вирішила, що першу відзнаку я хотіла б надати роботі (я, до речі, спочатку не знала, хто її зняв), яка показала його — такого, якого його, може, не побачила країна, що й досі не зрозуміла, кого втратила: розумного, мудрого, світлого, елегантного, націленого у майбутнє й того, хто пам’ятав усе — своє коріння, своїх батьків, ніс через ХХ століття, через службу в такій складній структурі своє українство й доніс його. І в 1990-ті роки поставив свій колосальний капітал, багаж знань, розуму, досвіду, на службу відтворюваній державі. І коли його не обрали президентом, про нього сказали: «Він на Україну не образився». У нього був той колосальний потенціал доброти, такий рідкісний у наш жорсткий час. Недавно одна жінка написала мені у фейсбуці: «Як шкода, що він не став президентом». Знаєте, можливо, ви зі мною погодитеся, я сказала: «Він став президентом. Більшість українців не стали його виборцями». І це показує той проєкт на майбутнє, що потрібно робити суспільству і з суспільством, щоб того, хто підніме планку, яку задав колись Євген Кирилович, суспільство могло обрати. Поки що це складно. Але я вірю, що всі зусилля газети «День» примножують той капітал суспільства, яке буде сильним і зможе обрати сильного чи сильну».

Біля кожної світлини на цій виставці хочеться стояти довго, бо вона ніби не відпускає тебе. Ось, приміром, промовисте, глибоке фото, зроблене журналістом Валентином Торбою. Луганська тематика, хижий подих агресора вже за спиною, він вже вчепився пазурами у наші поля, ріки, вулиці й площі. Невдовзі будуть і соняхи, багато соняхів, в тому числі на іловайських полях, почорнілих від смутку. Чи могли ми зупинити цю ординську навалу? Думаймо. Аналізуймо.

Замислитися, поглянути на дійсність, на знакові історичні події з недавнього минулого. Це також нам потрібно, і тут нам у допомозі світлини.

А погляньмо, як багато “закладено” ось у цій світлині з вулиці Банкової! Можливо, нам потрібно “генеральне прибирання”, аби стати ще ближче до Європи?

Дуже вміло в експозиції зроблено акцент на контрастах як життєвих, так і політичних. Вражає. Усі ми знаємо, кому сьогодні справді “смачно живеться”.

Виставка буде відкрита з 22 січня до 6 лютого 2022 року в Українському домі (вул. Хрещатик, 2). Вхід вільний за умови наявності  «зеленого» COVID-сертифіката або ж негативного результату ПЛР— чи експрес-тесту, зробленого не пізніше ніж за 72 години.

Виставка працюватиме з 11 ранку до 6  вечора, крім понеділка.

Сообщение Газета “День” запрошує подивитися світлини з життя країни. На цих фото є щось більше, ніж фото появились сначала на Український репортер.

– Якась неймовірна, дика ситуація, просто трилер, – дипломат виглядав явно спантеличеним. – Чи то наша протиповітряна оборона збила над Чорним морем літак, чи то він не розминувся з ракетою. Лайнер начебто російський. Передали, що є жертви. Пояснити, як це могло статися, поки ніхто не може. Але рейси в Європу коригуються, а ваш перенесли на завтра…

Такою була найперша новина про катастрофу Ту-154М авіакомпанії “Сибір” рейсу 1812 з Тель-Авіва до Новосибірська. Пізніше додалися подробиці. Про те, що на борту було 66 пасажирів плюс 12 членів екіпажу. Що всі загинули. І що лайнер нібито випадково збила наша ракета під час планових навчань військ ППО в тоді ще українському Криму.

За версією військових, зенітно-ракетний комплекс С-200В мав знищити ціль – безпілотник “Рейс”. Однак, тимчасово, на шість секунд, “осліпнувши” після пуску, ракета помилково перенацілилася на російський Ту-154М, захопила його, наздогнала і, вибухнувши, відправила на той світ 78 громадян РФ та Ізраїлю.

Тіла загиблих, ручну поклажу, багаж, вцілілі уламки літака довго виловлювали в морі російські кораблі і допоміжні судна. Підняли не все і не всіх. Щось віднесло течією, щось пішло на дно. Те, що вціліло, доставляли в порт Сочі.

ДИВНІ КОЛІЗІЇ. Вони стали проявлятися вже з перших годин після події. Спочатку українські військові рішуче спростували будь-яку причетність до пасажирського лайнера, який зазнав авікатстрофи, доводячи, що ракета комплексу С-200В ніяк не могла його збити…

Потім все кардинально змінилося. І міністр оборони Олександр Кузьмук згнітивши серце визнав, що пасажирський лайнер помилково збили його підлеглі. Сам він подав у відставку. Були звільнені головком ППО, його заступник, ще кілька старших офіцерів…

Паралельно з роботою Міждержавної комісії з розслідування катастрофи і МАК (Міждержавного авіакомітету), на рівні глав урядів і міністерств юстиції РФ, Ізраїлю, України вирішувалися питання виплат сім’ям загиблих. Це була надзвичайно складне, копітке завдання.

Родичі членів екіпажу звернулися в Печерський суд Києва, вимагаючи відшкодувати моральний і матеріальний збиток у зв’язку з втратою годувальників. Аналогічні заяви надійшли від сімей пасажирів рейсу 1812. Суми позовних вимог неодноразово уточнювалися і переглядалися, як неважко здогадатися, в сторону збільшення. Загальна сума зрештою зросла до неймовірної цифри в 1 мільярд доларів США.

Вищі посадові особи України на різних рівнях підтверджували готовність провести виплати не тільки за загиблих, а й за знищене повітряне судно. Але слова довго залишалися лише словами. Судова тяганина тривала б невідомо скільки, якби не активність ізраїльтян. Країна обітована завжди вміла захищати своїх громадян. Не залишилася вона байдужою до родичів жертв і цієї трагедії.

Шляхом багатоетапних, багатоходових переговорів у тристоронньому форматі саме завдяки позиції ізраїльтян, які посилалися на низку міжнародних нормативних актів, вдалося досягти компромісного і взаємоприйнятного рішення про виплату за кожного загиблого, незалежно від громадянства, віку, статусу, інших даних – в сумі 200 тисяч доларів США. Тобто, в 20 разів більше, ніж говорилося до цього!

ДЕ-ФАКТО І ДЕ-ЮРЕ. Водночас було зафіксовано дуже важливий нюанс. А саме – Україна сумарно виплачує $ 15,6 млн. В так званому режимі екс-грата (ex-gratio), іншими словами – в добровільному порядку, у вигляді благодійного гуманного акту, який наспрвді… не є юридичним визнанням провини.

Вперше про цю маловідому норму міжнародного права, що рідко практикується, мені розповів тодішній віце-прем’єр і міністр юстиції Ізраїлю Йозеф Лапід (див. фото).

Наша майже годинна зустріч офф рекордс проходила в столичному готелі “Національний”. За словами міністра, разовими виплатами $200 тисяч за кожну жертву авіакатастрофи Україна не визнавала свою відповідальність за загибель людей і знищення літака і ставила крапку в подальшому розгляді позовів, позбавляючи родичів права повторно апелювати до судів.

Компенсації сім’ї отримали швидко. “Сибір” же, перереєстрована потім в S7 Airlines, виплат у зв’язку втратою літака не дочекалася. Спочатку авіакомпанія мала намір стягнути з Міноборони і Держказначейства України $15,3 млн. Після кількох років безуспішної волокити в господарських судах була готова знизити суму вдвічі, але і цих грошей не побачила …

Ця катастрофа – рівняння з багатьма невідомими. Офіційно Україна так і не визнала себе винною (повторимо ще раз: екс-грата – всього лише благородний жест, але не підтвердження відповідальності де-юре).

Наведу лише деякі з аргументів людей, залучених до розслідування обставин авіаподії, з якими в різний час доводилося спілкуватися.

Версія випадкового ураження російського лайнера саме ракетою ЗРК С-200В ППО України, як відомо, була основною. Вона і відпрацьовувалася як… першорядна. А інші припущення, вважають окремі експерти, належним чином не перевірялися або спочатку відхилялися.

Наприклад, ймовірність теракту (приведення в дію вибухового пристрою всередині повітряного судна). На користь цієї версії свідчили пошкодження у внутрішній обшивці літака і наявність дрібних металевих кульок – шрапнелі, яка залишила характерні сліди вихідних отворів. Версії навмисного і/або помилкового, випадкового пуску іншої, не української ракети не розглядалися навіть як третьорядні, з малою долею ймовірності.

Вилетівши з Тель-Авіва до Новосибірська, Ту-154М здійснив проміжну посадку в Бургасі. У самому факті немає нічого незвичайного – в болгарському аеропорту літак дозаправили. Але слідство, яке паралельно вели російська Генпрокуратура і ГПУ, повинні були насторожити два моменти – крім залитого палива, в Бургасі на борт підняли якийсь вантаж, походження і характер якого не були з’ясовані, після чого безслідно зник один із заявлених в польотному завданні член екіпажу – технік.

Численні запити українських слідчих з цього та інших питань ігнорувалися російською стороною або ж надходили відписки про те, що запитувані дані є закритими, секретними.

Комплексна експертиза, за дорученням Господарського суду Києва проведена за участю фахівців кафедри теорії зенітної стрільби Харківського військового університету, не підтвердила причетність наших ракетників до збитття Ту-154М.

Через дев’ять років після трагедії Олександр Кузьмук, який довгий час зберігав мовчання, знову заговорив. Фактично повернувшись до своїх первісних слів – увага – про непричетність України до катастрофи.

– ГПУ двічі порушувала кримінальну справу і двічі резюмувала: докази того, що Ту-154М авіакомпанії “Сибір” збив український комплекс С-200В, відсутні, – сказав екс-міністр. – Двічі призначалися експертизи в рамках господарської справи. І вони підтвердили рішення ГПУ. До цього дня незрозуміло, як при якісній підготовці до стрільби, вжиті заходи безпеки, завчасне оповіщення про майбутні навчання сталася ця катастрофа, причому не в зоні досяжності нашої ракети…

Ще відвертіше висловлювався екс-слідчий ГПУ Костянтин Сєдов, добре обізнаний в процесуальних тонкощах кримінальної справи:

– Матеріали цього розслідування дійсно не містили доказів того, що літак вразила українська ракета, – визнавав він. – Результати комплексної судово-технічної експертизи і висновки комплексної експертизи Київського НДІСЕ, здійсненої на замовлення Господарського суду Києва після цього, також не дали таких доказів.

Частина матеріалів МАК, який проводив власне розслідування, за словами Сєдова, була сфальшована. Дані об’єктивного контролю, направлені російською стороною, кардинально відрізнялися від аналогічних ДОКів, отриманих українською і турецькою сторонами. Потребувала повторного огляду і достовірність записів переговорів екіпажів інших пасажирських літаків, які нібито спостерігали в небі момент катастрофи. Однак представники МАК на це не погодилися. Не співпадали траєкторії лайнера і запущеної з мису Опук ракети. Уламки літака впали не в зоні відповідальності управління повітряним рухом України.
І це ще не всі прогалини в ході слідчих дій, на які зверталася увага ще тоді, по гарячих слідах, і які, на жаль, не зняті з порядку денного по сьогоднішній день.

Саме час запитати: навіщо треба було так поспішати з визнанням провини? Щоб прогнутися? Перед ким? Зберегти хорошу міну при поганій грі? Можливо, на вище політичне керівництво тиснули ззовні?

Ті переломні роки були дуже непростими в нашій новітній історії. Згадаймо – вбивство Гонгадзе, справа Мельниченка, “кольчужний” скандал, акції “Україна без Кучми”. А тут і ракета, так прицільно, немов спеціально влучила в мирний пасажирський літак. Випадковість? Закономірність? Ланки одного ланцюга?

Справу давно закрито. Пам’ятають про трагедію, мабуть, лише ті, хто втратив найближчих.

Замість післямови.

Тоді хотілося думати, що більше подібних НП не трапиться. Ніхто уявити не міг, що в Україну прийде війна, і одного разу в небі над Донбасом вже іншою ракетою зіб’ють малайзійський Боїнг. Загине 298 осіб.

Мине час, і за сотні кілометрів звідси, в Тегерані, на зльоті впаде і згорить рейсовий літак МАУ, обстріляний нібито помилково іранськими військовими. 176 жертв.

І родичі загиблих в цих страшних катастрофах чекатимуть обіцяних виплат. І родичі загиблих в цих страшних катастрофах чекатимуть обіцяних виплат. Правда, про екс-грата їм не скажуть і не обнадіють. Чи дочекаються…

Можливо, якби ми знали ВСЮ правду про трагедію над Чорним морем, не було б інших? Або їх наслідки не стали б такими важкими? Або зенітно-ракетні комплекси, чорт візьми, навчилися б розпізнавати мирні цілі, а ризик помилки був би зведений до мінімуму?

Багато що про катастрофу Ту-154М “Сибіру”, про те, що було відразу, і пізніше, міг би розповісти Євген Марчук. Він завжди був одним з найбільш обізнаних в Україні людей.

На жаль.

Але давнішнє інтерв’ю з ним залишу: “Траектория невероятности”

Олександр ІЛЬЧЕНКО, журналіст

Сообщение «Сліпа» ракета і фатальні 6 секунд. Повертаючись до авіакатастрофи Ту-154М “Сибіру” над Чорним морем появились сначала на Український репортер.

Попрощатися з Євгеном Марчуком можна буде до 15:00 в будинку офіційних прийомів у Києві, що на вулиці Грушевського, 22.

Поблизу будинку офіційних прийомів уже зібралося чимало знайомих, друзів та тих, хто працював з Марчуком.

Поховають Євгена Кириловича на Байковому кладовищі.

Нагадаємо, що 5 серпня засвіти пішов відомий український політичний діяч, перший голова СБУ і колишній прем’єр-міністр України Євген Кирилович Марчук.
Коронавірусна хвороба загострила захворювання, на які він страждав, та спровокувала гостру серцево легеневу недостатність.

Читайте також: 

• “Якщо потрібно буде закрити собою “дот” і постояти за Україну, то я це зроблю”. Пам’яті Євгена Марчука

Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття дружині Євгена Кириловича Ларисі Олексіївні Івшиній, а також рідним і близьким з приводу тяжкої і непоправної втрати. Світла пам’ять Євгену Кириловичу. 

Сообщение У Києві прощаються з Євгеном Марчуком появились сначала на Український репортер.

Цими днями перебираю у пам’яті свої журналістські інтерв’ю з Євгеном Кириловичем, які записав у різні роки.

Одного разу запитав його, чим пояснити, що періодично проти нього недоброзичливці затівали якісь підступні ігри?

“Розумієш, я досить довго перебуваю на верхніх політичних поверхах, – промовив Євген Кирилович. – Часто брався за крупні справи: чи це стосувалося підготовки Великого договору з Росією, чи кримського питання, Чорноморського флоту, чи співпраці з НАТО, чи врегулювання українсько-російського боргу… Не хочу, щоб це сприймалося як похвальба, але результати моєї праці були досить помітними. Звичайно, одним подобалося те, що я робив, іншим – ні. Наприклад, концепцію “Україна – НАТО” не усі сприйняли… Одного разу мій товариш мав розмову з російським дипломатом, і той дорікнув йому: “Ну, что же твой друг (Марчук. – Л. Ф.) так не любит Россию? Любил бы – не было бы проблем”. Нагадаю також, що Рада національної безпеки і оборони України викрила чимало механізмів пограбування держави. А відтак з’явилася група незадоволених бізнесменів… Тобто, недругів у мене вистачало скрізь – у центрі, і на флангах”.

Після закінчення інституту Марчук став працювати у системі Комітету держбезпеки СРСР і “виріс” до першого заступника голови КДБ УРСР. У 1991 році йому довірили “портфель” державного міністра з питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій України. У листопаді того ж року парламент призначив Євгена Кириловича головою Служби національної безпеки України. Між іншим, навіть опоненти цього політика змушені визнати: “За часів Марчука СБУ була досить дієвою та дисциплінованою структурою…”

Євгена Марчука, як відомо, на посаду голови Служби національної безпеки України було призначено 6 листопада 1991 року (з 5 жовтня 1993 р. по 12 липня 1994 р. він – голова Служби безпеки України). Згадуючи ту подію, Леонід Кравчук говорив: з виступу Євгена Кириловича перед парламентарями було ясно, що на трибуні Верховної Ради – “не просто професійний контррозвідник, а помірний, тверезо мислячий політик”. За висловом Леоніда Макаровича, під час утвердження незалежності України Марчук “справив… враження не тільки холоднокровної, упевненої у своїх силах людини, але й свідомого державника”.

Тоді, у 91-му, багато хто з високих політиків настирливо намагався втягти Службу національної безпеки у політичні розбірки. Лунали заклики арештувати то Петра Симоненка, то В’ячеслава Чорновола. Були й такі діячі, які настирливо радили керівникові СБУ призначати своїх, так званих “чистих політиків” на посади начальників оперативних підрозділів.

У 1994–1995 роках Марчук – віце-прем’єр-міністр, перший віце-прем’єр-міністр. З червня 1995 по травень 1996 року – прем’єр-міністр України. Люди двічі обирали його народним депутатом (Верховна Рада України 13 і 14 скликань). На посаді секретаря Ради національної безпеки і оборони України – з 1999 року. Після цього – нова ділянка роботи: у 2003 році Євген Кирилович став міністром оборони України. У 2004 році, незадовго до президентських виборів, Леонід Кучма, змусив “неблагонадійного” Марчука залишити міністерське крісло.

“Євген Марчук – генерал армії у цивільному. Його досвід, накопичений за роки служби, і, головним чином, інформація, якою він володіє, допомогли йому не випасти з обойми, знайти та втримати своє скромне місце по сусідству з першою особою, яка не виявляє до Марчука глибинної симпатії” (“Зеркало недели”, 28 червня – 4 липня 2003 р.).

Та яких би висот не діставався цей політик, він добре знав, що таке імідж держави: “Я – не Матросов і не камікадзе. Але якщо потрібно буде закрити собою “дот” і постояти за Україну, то я це зроблю.. ” (“Сегодня”, 16 січня 2002 р.).

А ще Марчук, як він розповідав, на все життя запам’ятав натруджені мозолі на руках батьків, які все життя працювали у колгоспі. Він ніколи не забув, як пахне печений буряк. Це запах повоєнного лихоліття… Тому й сказав колись: “Я прийшов у велику політику, щоб захистити скривджених і знедолених, допомогти підвестися з колін кожній людині, кожному підприємству і Україні в цілому”.

Оскільки наша бесіда з Євгеном Кириловичем відбувалася незадовго після його відставки з поста міністра оборони України, то, звичайно, я не міг не поцікавитися причинами цього президентського рішення.

“Їх кілька, – сказав тоді Марчук. – Одна з них пов’язана з виборами президента України 2004 року. Ще до початку цієї кампанії в інтерв’ю Бі-бі-сі я заявив, що не дозволю використовувати армію в інтересах того чи іншого кандидата в президенти. І відразу ж владній верхівці стало зрозуміло, що зі мною у цій справі марно домовлятися. Так з’явився неблагонадійний міністр оборони. Інша причина.

Я категорично не погоджувався передавати до Державного управління справами Адміністрації Президента України армійські майнові комплекси, земельні ділянки, споруди… У ДУСі, як охрестили у народі це управління, були великі апетити.

Згадаю один випадок. Якось мені приносять пакет документів (доповідна на ім’я Кучми, доручення Президента України). Там йдеться про те, що, мовляв, ДУСі украй потрібен причал у Балаклаві.

Я доручаю підлеглим опрацювати доручення Кучми і підготувати висновки. І що ж чую від них? Балаклавську землю віддавати недоцільно, оскільки там базується судноремонтний завод. Як вихід із ситуації ми запропонували передати ДУСі причал в іншому районі. Ну а згодом мені стало відомо, чому ДУСя так уподобала Балаклаву. Виявляється, коло цього причалу пришвартована яхта Леоніда Кучми!

Одержавши негативну відповідь з Міноборони, чиновники на Банковій одразу ж побігли до Кучми зі скаргою: ось дивіться, який Марчук скнара – для вашої яхти пожалів сто метрів причалу! Удар у відповідь не забарився. Кучма терміново проводить у Балаклаві “розбір польотів”.

Мене на це засідання не запрошують, хоч я і перебуваю у Криму. Підсумки виїзної наради такі: мені оголосили догану, а мого заступника взагалі звільнили з армії… Трохи згодом я знайшов можливість розповісти Кучмі про істинний стан справ у Балаклаві, довівши, що його ввели в оману. Гарант здивувався, вигукнувши при цьому: “А хто ж усе це мені підсунув?..”

Але, мабуть, краплею, яка переповнила чашу терпіння Банкової, стало питання військових санаторіїв. На них теж накинула оком сумнозвісна ДУСя. Втім, цій прожерливій “пані” були не так потрібні будівлі, як земля. У Криму ж землиця, як відомо, на вагу золота.

Отож розповім вам ще про один документ від ДУСі. Мені, себто міністрові оборони, президентські чиновники пишуть, що протитуберкульозний санаторій потрібно передати… ДУсі. Мене як у жар кинуло. Та хто ж тим чинушам на Банковій голови заморочив? Хіба ж не відають, що цим санаторієм користуються співробітники усіх силових структур? Хіба ж не знають, що тут – унікальне місце для лікування хворих? Що люди скажуть після цієї сумнівної операції з нерухомістю? Відмовив я цим прохачам, коротше кажучи. Категорично.

Розізлилася на мене Банкова і з такої причини. Я наказав підлеглим підрахувати, скільки військових прикріплено до інших відомств. Виявилося, що чимало. Тобто мова йшла про демілітаризацію цих військовиків.

Затія “нагорі” не сподобалася. Але ми вперто йшли своєю дорогою – намагалися оптимізувати чисельність армії, шукали шляхи економії коштів, розробляли і втілювали у життя програми будівництва житла й таке інше. І думали-гадали, як зменшити армію нахлібників, що сіли на плечі нашого міністерства. А їх, до речі, – добра рота. Та вони ж не мають жодного відношення до військового відомства! І хто ж у цьому “строю”? Окремі структури Адміністрації Президента України, Генпрокуратури, плюс деякі генерали з депутатськими мандатами і так далі”.

Я запитав Євгена Кириловича і про те, чи відставка з посади міністра оборони стала болісною для нього.

“Сам факт відставки я сприйняв нормально, – згадував Євген Кирилович. – Просто образливою була форма, яку “розумники” винайшли для того, щоб мене звільнити. Президент заявляє по телебаченню на всю країну, що приймає мою відставку. Але ж ніякого рапорту я не подавав! Більше того, напередодні, вночі, ми проводили надзвичайно важку і ризиковану операцію щодо ротації українських військовиків в Іраку.

А в день “відставки” я знаходився в парламенті – там обговорювався армійський закон. Як ви пам’ятаєте, того дня Кучма побував на одному з павлоградських заводів і там розкритикував Міністерство оборони за погані результати утилізації ракетного палива.

Але ж чомусь ніхто йому не підказав, що військове відомство ось уже тривалий час не має жодного відношення до цього палива. Втім, таке підказування не входило в плани оточення Кучми. Їм потрібен був міністерський пост. Тому усе, що траплялося у війську, вони підло намагалися використати проти мене. Згадайте хоча б вибухи боєприпасів на складах…

Особливим рядком в діяльності Євгена Кириловича була спецоперація проти міжнародного контрабандиста, торговця зброєю Дмитра Стрешинського.

Марчук розповідав:

“Спецслужба під моїм керівництвом викрила протиправні дії Стрешинського, його причетність до незаконної торгівлі зброєю, а також через Інтерпол оголосила його в розшук. Ми зруйнували схему тіньових поставок, “завалили” останній контракт (білоруський), ще й допомогли впіймати його. Крім того, він ще і втратив більше двох тисяч тонн боєприпасів та судно „Jadran еxpress”, а це близько чотирьох мільйонів доларів. Саме СБУ сприяла розвідувальному співтовариству НАТО у затриманні “Jadran express” з контрабандним військовим вантажем)”.

Не забудьмо, що у 1998–1999 роках Євген Марчук був кандидатом у Президенти України.

У 1998 році лихі люди – ляльководи! – з Києва узяли Стрешинського (громадянина Росії та деяких інших країн) на гачок, почали працювати з ним, себто розробили операцію з дискредитації Євгена Марчука, тодішнього народного депутата, кандидата у Президенти України. В італійському суді у 1999 році Стрешинський дав брехливі покази проти Марчука.

“У Стрешинського було чимало підстав помститися мені, як колишньому голові СБУ, особисто. Адже СБУ під моїм керівництвом викрила його протиправні дії, його причетність до незаконної торгівлі зброєю, оголосила його в розшук через Інтерпол, сприяла розвідувальному співтовариству НАТО щодо припинення поставки до Хорватії зброї всупереч санкцій Ради Безпеки ООН і затримання судна “Jadran express” з контрабандним вантажем.

Я пишаюся тим, що Служба безпеки України під моїм керівництвом у 1992–1993 роках викрила злочинну діяльність міжнародного контрабандиста зброї Стрешинського. У березні 1994 року було затримано і пізніше конфісковано належний йому вантаж зброї, завдяки чому згодом Окружна дирекція “Антимафії” прокуратури Республіки при суді міста Туріна змогла відкрити попереднє розслідування справи і притягнути Стрешинського до кримінальної відповідальності.

Зі звернення Євгена Марчука на ім’я судді Ординарного трибуналу міста Туріна Діаманте Мінуччі з приводу наклепів Стрешинського:

“Ваша Честь! Як приватна особа, я дорожу своєю репутацією і маю намір захистити своє чесне ім’я і свою гідність, у тому числі й через суд. Як політик і державний службовець з більш ніж тридцятирічним стажем, я зроблю все, щоб відвести тінь від моєї держави, інтереси якої я представляв, обіймаючи посаду голови СБУ у 1991-1994 роках. Як громадянин, я готовий зробити все для торжества правосуддя, встановлення істини і виявлення винних…”.

На початку 2002 року мені випала нагода узяти у Євгена Кириловича інтерв’ю. Відразу ж попрохав його прокоментувати природу виникнення наклепницьких свідчень Стрешинського.

“Це цинічна і груба провокація, котра лусне, як і всі попередні, що велися проти мене, – непохилисто стояв на своєму Євген Кирилович. – Її природа й технології мені вже досконально відомі, а про причини скажу далі. Провокація готувалася довго, кілька років. У ній брали участь вітчизняні й зарубіжні авантюристи. Не дивно, що вони знайшли одне одного. Це, по суті, була спецоперація – організована і спланована до початку виборчого сезону.

Прийом досить складний для протидії, адже це пов’язано з іншою державою, дуже специфічною судово-правовою системою, з подіями дев’ятирічної давнини. А ще – з тривалістю процедури спростування. До того ж її учасники продовжують і сьогодні координувати свої дії, перетинаючись за межами України. Вони неодноразово зустрічалися у Москві, Швейцарії, Ізраїлі та в інших країнах.

В Україні завершальну частину реалізації цієї провокації узяв на себе один із нардепів. І не тільки він один. Причина: моя діяльність як секретаря РНБО України щодо запобігання та припинення на високому економічному рівні кількох операцій махінаційного характеру, котрі завдавали державі збитків на сотні мільйонів гривень.

Погляньмо в корінь. Ми зачепили так звані спільні підприємства з іноземними інвестиціями. Збитків від їхньої діяльності завдано державі дуже великих: у 2000 році 3,5 мільярда гривень не було сплачено до бюджету, у 2001 році – близько мільярда гривень.

Наголошую: суми підтверджуються документально. Суть у чому? Ці СП відзначилися не лише тим, що „забули” сплатити до бюджету великі гроші. Вони заповнили наш ринок товарами, які не становлять критичного імпорту (тобто їх ми можемо виробляти самі). Це, наприклад, куряче м’ясо, квіти, цукор-сирець, пральний порошок тощо. До того ж вони не проходили необхідного санітарного та іншого контролю. Звісно, ніяка наша продукція не могла витримати конкуренцію з цими імпортними товарами.

У 2000 році цю проблему ми порушили на засіданні РНБОУ і з неабиякими муками заблокували це явище. Вже тоді проти мене почалася кампанія у пресі. У 2001 році, для контролю, я дав вказівку перевірити, як виконуються рішення Ради національної безпеки і оборони.

І з’ясувалося: спільні підприємства станом на листопад не сплатили до бюджету 890 мільйонів гривень. Ми доповіли Президентові України і запропонували терміново внести до парламенту доповнення до закону про СП, розглянувши його як позачергове питання (що й було зроблено 20 грудня). Звісно, відбулося блокування та руйнування цих схем для одержання надприбутків в обхід закону”.

А ось відповідь Євгена Кириловича на моє запитання , що допомогло йому не зламатися, вистояти у боротьбі зі злом?

“Віра в правду. А вона, як відомо, завжди перемагає. Якби хоч на йоту я відступився від неї, то мені було б дуже важко”, – твердо промовив Марчук.

Леонід Фросевич

Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття дружині Євгена Кириловича Ларисі Олексіївні Івшиній, а також рідним і близьким з приводу тяжкої і непоправної втрати. Світла пам’ять Євгену Кириловичу. 

Сообщение “Якщо потрібно буде закрити собою “дот” і постояти за Україну, то я це зроблю”. Пам’яті Євгена Марчука появились сначала на Український репортер.

«Не стало генерала Євгена Марчука. Все своє життя він присвятив захисту національних інтересів України. Завдяки в тому числі його зусиллям в ТКГ на Донбасі був встановлений режим тиші, який зберігається дотепер. Його досвід – неоціненний», – написав Зеленський у Twitter.

5 серпня на 81-му році життя помер колишній прем’єр-міністр України Євген Кирилович Марчук. Дружина політика Лариса Івшина написала, що у нього зупинилося серце.

З 2015 року до травня 2019-го Євген Марчук представляв Україну в Тристоронній контактній групі в Мінську з врегулювання конфлікту на Донбасі. Він працював в підгрупі з питань безпеки.

Сообщение “Його досвід – неоціненний”. Володимир Зеленський висловив співчуття з приводу смерті Євгена Марчука появились сначала на Український репортер.

Служба безпеки України повідомила про причини смерті. “Коронавірусна хвороба загострила захворювання, на які він страждав, та спровокувала гостру серцево легеневу недостатність”, – йдеться у повідомленні.

Євген Марчук народився 28 січня 1941 року в Долинівці, яка на той час входила до складу Одещини, а тепер є частиною Кіровоградської області.

Обіймав низку ключових державних посад. Зокрема, Марчук став першим головою Служби безпеки України і очолював її з 6 листопада 1991 до 12 липня 1994 року.

Також Євген Кирилович обіймав посади:

• державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР;
• віце-прем’єр-міністра України в уряді Віталія Масола;
• першого віце-прем’єр-міністра України – голови Координаційного комітету при президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю;
• прем’єр-міністра України (1995-1996);
• секретаря РНБО (1999 рік);
• міністра оборони (2003-2004).

10 грудня 2014 року Марчук очолив Міжнародний секретаріат з безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО.

З травня 2015 року – представник України у підгрупі з питань безпеки Тристоронньої контактної групи на Мінських переговорах щодо врегулювання конфлікту на Донбасі. З 21 листопада 2018 року очолював українску делегацію в ТКГ замість Леоніда Кучми.

Євген Марчук кілька разів був народним депутатом України.

Брав участь у виборах президента України 1999 року, де у першому турі набрав 2 138 356 голосів (8,13 %), посівши 5 місце з 13 претендентів.

З 21 листопада 2018 року по 19 травня 2019 року був уповноваженим представляти Україну у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях.

***

Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття дружині Євгена Кириловича Ларисі Олексіївні Івшиній, а також рідним і близьким з приводу тяжкої і непоправної втрати.

Світла пам’ять Євгену Кириловичу. 

Сообщение Чорний день. Помер Євген Марчук – зупинилося серце появились сначала на Український репортер.

Торік, 19 червня генеральний прокурор Нідерландів Фред Вестербеке і голова Національної поліції Вільберт Пауліссен оприлюднили на брифінгу офіційну версію результатів розслідування, назвавши прізвища чотирьох підозрюваних у знищенні літака: Сергія Дубинського (позивний «Хмурий»), Ігоря Гіркіна («Стрєлок»), Олега Пулатова («Гюрза») – всі троє громадяни РФ, і Леоніда Харченка («Кріт») – громадянин України.

Згодом Генеральна прокуратура Нідерландів видала міжнародні ордери на їх арешт і висунула їм офіційні обвинувачення.

Мені заздалегідь були відомі прізвища осіб, відібраних Генеральним прокурором Нідерландів та керівництвом генеральної прокуратури і СБ України на роль «стрілочників» («цапів відбувайлів») – співучасників знищення малайзійського «Боїнга», двох дрібних «організаторів» (Гіркіна і Дубинського) і двох «пособників» (Пулатова і Харченка).

Про одного з цих «організаторів» доставки «Бука» в Донецьк та його роль у збитті літака МН17 – Ігоря Гіркіна я розповів ще чотири роки тому у статті «Кремль – вбивця» (“Україна молода”, 5 травня 2016 р., № 55).

В зазначеній публікації, а також у статті «Путін – терорист № 1» («Україна молода», 5 жовтня 2016 р., № 125) я назвав замовника терористичного акту – президента РФ Путіна, його організаторів – окремих представників військово-політичного керівництва Росії та виконавців злочину– офіцерів 53-ї зенітно-ракетної бригади ППО ЗС РФ (їхні прізвища, посади, звання та фото опубліковані у статті).

Прізвища і позивні трьох інших «стрілочників» (Дубинського, Пулатова і Харченка) я опублікував у статті «Путін – гібрид Гітлера-Сталіна», розповівши про їхню роль у знищенні літака («Україна молода», 20 лютого 2018 р., № 20).

У статті «Якби не Путін – ми були б живі» («Україна молода», 27 лютого 2018 р., № 23) я опублікував повний список керівників вищого командного складу ЗС РФ (включаючи верховного головнокомандувача Путіна), причетних до збиття малайзійського «Боїнга», щодо яких, на мою думку, як колишнього слідчого, зібрано достатньо доказів для оголошення підозри в організації вчинення терористичного акту, що призвів до загибелі 298 людей, серед яких було 80 дітей.

У своїх публікаціях і офіційних зверненнях до Генерального прокурора України Юрія Луценка і СБУ я рекомендував оголосити президенту РФ Путіну і керівникам вищого командного складу ЗС РФ (їх прізвища, посади, звання були зазначені) підозру в організації вчинення терористичного акту, за попередньою змовою групою осіб, що призвів до загибелі людей ( ч.3 ст.27, ч.3 ст.258 КК України), обрати їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою і оголосити їх у міжнародний розшук (див. наприклад, тут):

У серпні 2016 року міністр юстиції Павло Петренко стверджував: «Ми можемо оголошувати підозру Путіну, якщо він порушив українське законодавство, його посада не має значення».
У грудні 2017 року перший заступник генерального прокурора України Дмитро Сторожук, який входив до складу Міжнародної слідчої групи (МСГ), наголосив, що, відповідно до Угоди між Україною і Нідерландами, судовий процес у національному суді Нідерландів не позбавляє Україну можливості звертатися до українського суду з обвинувальними актами щодо осіб, причетних до знищення літака.

У кожній країні – учасниці спільної МСГ є своє кримінальне провадження, своє слідство, ми знаходимо докази і матимемо можливість звертатися в національні суди з клопотанням про засудження винних у збитті літака,- зазначив Сторожук.

Проте лише 18 червня 2019 року Головне слідче управління СБУ за погодженням Генеральної прокуратури України виявилося спроможним офіційно оголосити повідомлення про підозру «стрілочникам» Гіркіну і Дубинському в організації вчинення терористичного акту, за попередньою змовою групою осіб, що призвів до загибелі людей ( ч.3 ст.27, ч.3 ст.258 КК України), а Пулатову і Харченку – у пособництві вчинення терористичного акту, за попередньою змовою групою осіб, що призвів до загибелі людей (ч.3 ст.27, ч.3 ст.258 КК України).

Після закінчення брифінгу генерального прокурора Нідерландів 19 червня 2019 року Юрій Луценко, який був присутнім на ньому, заявив журналістам, що МСГ готує підозри широкому колу причетних до збиття літака рейсу МН17 і має «дорожню карту» подальшого розслідування. «Наступними підозрюваними будуть особи від солдат, полковників і генералів до найвищого політичного та військового керівництва Російської Федерації. Остання розмова між Гіркіним і Сурковим (помічником президента РФ на той час – Г.О.) за двома криптованими кремлівськими телефонами багато про що гооврить уважним аналітикам»,- наголосив Луценко.

Зеленський, своєю чергою, привітав висновки МСГ у справі знищення літака малайзійських авіаліній МН17 і висловив сподівання, що на лаві підсудних будуть не лише ті, кому СБУ оголосило підозру, а всі ті, хто винний у «зухвалому вбивстві невинних дітей, жінок і чоловіків».

Проте до цього часу обіцяних «підозрюваних найвищого політичного та військового керівництва РФ», причетних до збиття МН17, так і не з’явилося. Більш того, один із ключових свідків – Володимир Цемах (позивний «Борисич»), командир роти ППО так званої «ДНР» у місті Сніжне, звідки було збито рейс МН17, за наполяганням Путіна і за згодою Зеленського був звільнений з під варти і 7 вересня 2019 року переданий Росії в рамках обміну полоненими.

11 вересня прокуратура Нідерландів офіційно оголосила підозру Цемаху у співучасті знищення літака МН17. У грудні СБУ оголосила його в розшук.

Життя свідків під загрозою

Генеральний прокурор Нідерландів Фред Вестербеке заявив, що його країна готова надати російським військовим (у статусі свідків), які транспортували чи супроводжували «Бук», ракетою з якого був збитий малайзійський літак, а також особам, яким відомо, хто причетний до його знищення, гарантії захисту і безпеки, а також притулок в обмін на їхні свідчення в суді.

Сьогодні 13 свідків у справі знищення малайзійського МН17 залишаються засекреченими, оскільки, за висновками Генеральної прокуратури Нідерландів, їх здоров’я і життя перебувають під реальною загрозою. Ці свідки отримають кодове ім’я, заявили в міністерстві юстиції країни.

За моєю інформацією, сьогодні Нідерланди, як ніколи «окуповані» агентурою спецслужб Росії, яка розшукує цих свідків з метою їх залякування, викрадення або ліквідації, щоб вони не дали свідчення у суді.

Для висвітлення судового процесу до Гааги прибуде велика кількість журналістів і представників правозахисних організацій з різних країн, серед яких будуть агенти спецслужб Росії з документами прикриття. Їхнє завдання – розшифрувати та ідентифікувати свідків, виявити місця проживання, а також встановити їхніх рідних. Далі буде працювати так звана група «евакуації» або «зачищення».

Не виключаю вчинення серії терористичних актів, щоб дестабілізувати ситуацію в країні, спровокувати масові безпорядки в Гаазі і зірвати судовий процес. За моєю інформацією, заплановані різноманітні інформаційні атаки – розміщення фейкових повідомлень психологічного характеру, щоб посіяти тривогу, страх і паніку серед населення. Наприклад, анонімні повідомлення про те, що приміщення суду або прилеглі до нього будівлі заміновані. Поширення в Європі «коронавірусу» буде використано російською агентурою для нагнітання обстановки в Нідерландах через підконтрольні закордонні ЗМІ і соціальні мережі.

Для підривної роботи спецслужби РФ будуть використовувати так званих «друзів Путіна» і «приятелів Росії» серед нідерландських політичних партій, громадських організацій, фондів, членів парламенту.

Нагадую, що Росія через фейкові новини, «фейкових українців» (молодих росіян), які проживають у Нідерландах, та членів лівого крила нідерландського парламенту і місцевих мігрантів — прихильників росіян масово впливала на свідомість нідерландців під час референдуму (квітень 2016 року) щодо ратифікації Угоди про асоціацію ЄС з Україною, звинувачуючи її у знищенні малайзійського літака. Серед загиблих було найбільше громадян Нідерландів – 193.

Через російський вплив та брехню 61% нідерландців, які взяли участь у референдумі, висловився проти ратифікації зазначеної Угоди. Переконаний (особисто бачив настрої нідерландців), що таких би результатів референдуму не було, якби Генеральна прокуратура і Рада Безпеки (DSB) Нідерландів, які ще влітку 2015 року достеменно знали, хто збив літак МН17, своєчасно довели правдиву інформацію до своїх громадян.

Лише наприкінці вересня 2016 року (через 5 місяців після референдуму) світова спільнота почула куций звіт Генерального прокурора Нідерландів і МСГ про те, що пасажирський авіалайнер МН17 був збитий зентіно-ракетним комплексом «Бук» 53-ї ЗРБ ППО ЗС РФ. “Бук” було доставлено з Курська в Україну на окуповану російськими військовими формуваннями територію, а вже після знищення літака його повернули назад до Росії.

«Депутати–іуди»

У травні 2018 року Путін голослівно звинуватив Україну в тому, що «вона порушила міжнародні правила і не закрила повітряний простір над територією, де проходили бої». Підхопивши путінське «наша пісня гарна, починаємо знову», парламент Нідерландів 8 жовтня 2019 року «одноголосним хором проспівав» за рішення про проведення розслідування обставин НЕЗАКРИТТЯ Україною повітряного простору над Донбасом 17 липня 2014 року – у день збиття літака рейсу МН17.

«Заспівувачами» (ініціаторами) розслідування виступили депутати Палати представників від Християнсько-демократичної партії і соціалістичної партії – так звані «друзі Росії» і «агенти впливу» Путіна.

Міністр закордонних справ Нідерландів Стеф Блок під час дебатів у парламенті повторив офіційну позицію уряду про відсутність обгрунтованих юридичних доказів для притягнення України до відповідальності та заявив, що уряд не бачить причин для нового розслідування. Проте парламентарі проігнорували незаперечні аргументи свого міністра і підтримали вбивцю Путіна.

За допомогою російської агентури політичного впливу в нідерландському парламенті і громадянському суспільстві країни, а також через діаспору росіян в Нідерландах Путін вживає всі можливі заходи (від дезінформації до шантажу і підкупу) через підпорядковані йому МЗС, СЗР, ФСБ, ГРУ РФ, щоб перекласти на Україну свою провину за вбивство 298 людей, які були на борту МН17.

25 червня 2019 року 5 із 7 представників у ПАРЄ від парламенту Нідерландів проголосували за повернення делегації Росії без будь-яких обмежень до ПАРЄ (проти проголосували депутати Петра Стієнен і Пітер Омцігт). І це попри те, що серед загиблих пасажирів літака було найбільше їхніх співвітчизників (193).

Цим голосуванням «депутати-іуди» під «специфічним» впливом Росії зрадили навіть пам’ять загиблих і рідних жертв трагедії, які у своєму листі до Парламентської Асамблеї вимагали не допустити повернення Росії з правом голосу в ПАРЄ.

Загалом же в політичних колах Нідерландів голосування нідерландської парламентської делегації в ПАРЄ з цього питання майже не обговорювалося і жодних акцій чи протестів громадянського суспільства не будо. Лише декілька газет вийшли з обурливими заголовками з приводу зазначеного голосування на кшталт: «Повернення Росії до Ради Європи неможливо пояснити», «Повернення права голосу Росії суперечить інтересам Нідерландів».

Ризики вчинення терористичних актів

З урахуванням різкого загострення відносин між Туреччиною і Росією (ситуація на грані війни) та великої кількості іммігрантів в Нідерландах з неєвропейських країн, а також біженців і вимушених переселенців з Сомалі, Сирії, Іраку, Еритреї, Афганістану (майже всі вони мусульмани), настійливо рекомендую своїм колегам із спецслужб і поліції Нідерландів не ігнорувати можливих загроз і провокацій, які російські агенти вміло будуть використовувати за участі зазначених категорій іноземців, а вжити необхідних, а можливо і надзвичайних заходів для попередження і недопущення протиправних і провокаційних акцій з боку Росії під час судового засідання.

Нагадаю, що у грудні 2018 року в Нідерландах затримали чотирьох іноземців «не із західних країн» віком від 30 до 40 років, а у німецькому місті Майнці, за запитом нідерландської сторони, був арештований 26-річний сирієць. Вони готували теракти в Нідерландах.

У березні 2019 року уродженець Туреччини Гьокмен Таніша у нідерландському місті Утрехт відкрив вогонь по пасажирах трамваю: троє людей були вбиті, ще п’ятеро зазнали поранень.
За повідомленням Euronews, наприкінці листопада 2019-го поліція Нідерландів арештувала двох іноземних молодиків, які планували вчинити перед Новим роком терористичний акт з використанням прихованої вибухівки і поясу шахіда.

Представники прокуратури Нідерландів заявили, що ризики здійснення терористичних актів у країні досі є.

Зауважу, що турки, які проживають в Нідерландах, складають 2,5% населення цієї країни або понад 430 000 чоловік. Іслам в Нідерландах сповідує 5% громадян (майже мільйон мусульман).

Скориставшись загостренням ситуації з Туреччиною після ескалації бойових дій в сирійській провінції Ідліб, де загинуло 36 турецьких солдатів в результаті атак військ Башара Асада і РФ та відкриттям Туреччиною свого кордону для безперешкодного виїзду всіх біженців, включаючи сирійців, до країн ЄС, російські спецслужбис пробують спровокувати міжрелігійні і міжетнічні конфлікти в Нідерландах.

У разі ускладнення ситуації і наявності серйозної оперативної інформації спецслужб, раджу звернутися за допомогою до провідних країн НАТО, що мають досвід боротьби з терористичними проявами, які спецслужби РФ проводять за кордоном «ПІД ЧУЖИМ ПРАПОРОМ».

До завершення судового процесу над Росією, на яку уряди «Нідерландів і Австралії поклали відповідальність за її участь у збитті МН17», нідерландським правоохоронцям і спецслужбам у своїй діяльності необхідно керуватися принципом «БЕРЕЖЕНОГО БОГ БЕРЕЖЕ!».

Спецоперації  «під чужим прапором»

Євген Марчук, перший голова СБУ, який віддав спецслужбі понад 30 років свого життя, ознайомившись з матеріалами мого розслідування про обставини збиття літака МН17, на своїй сторінці у Фейсбуку зауважив наступне (процитую – це дуже важливо почути з вуст професіонала такого рівня в контексті тих подій, які відбуваються і можуть відбутися навколо України!):

«Спецслужби, особливо розвідувальні, провідних країн світу добре знають, що таке спецоперації «ПІД ЧУЖИМ ПРАПОРОМ» («чужими руками жар загрібати» – Г.О.). Суть, думаю, зрозуміла не тільки спеціалістам, хоча там є дуже багато особливостей для професіоналів. Глибоко вдивляючись в суть наших проблем із Угорщиною, Польщею і особливо з Нідерландами, які періодично почали спалахувати саме після того, як Росія розпочала агресію проти України, можна побачити чіткі прикмети таких операцій проти України. Особливо, коли звернути увагу на нібито випадкові співпадіння в часі і чітку націленість нібито не російських атак проти України саме в контексті українсько-російських проблем, на задіяні ресурси цих операцій… І ще багато-багато чого».

«І от знову Нідерланди. Недавній референдум в цій країні щодо європейського вибору України, тепер – розслідування ролі України в катастрофі малайзійського пасажирського авіалайнера над територією України. І Росія тут ні при чому. Єдине співпадіння – як тільки було оголошено про дату початку уже судового розгляду справи щодо МН17 так і раптом несподівана ініціатива в самих Нідерландах про необхідність розслідування ролі України у цій катастрофі…»,- підкреслив Євген Марчук.

«Мені,- зазначив Марчук,- доводилося очолювати розслідування двох важких авіакатастроф з численними жертвами пасажирського літака і окремо – військового. Тому я добре знаю, яка це важка, кропітка і нервова робота з залученням великої кількості експертів. Саме тому я пропоную прочитати цей високопрофесійний матеріал про паралельне розслідування причин загибелі авіалайнера МН17 над територією України, яке довгий час за власною ініціативою проводив генерал-лейтенант СБУ, Герой України Григорій Омельченко з групою експертів. В тому числі іноземних. Даний матеріал допоможе вам правильно орієнтуватися, коли ця операція «ПІД ЧУЖИМ ПРАПОРОМ» почне з міжнародним гуркотом розгортатися проти України»,- наголосив  Євген Марчук.

Найближчими днями читачі «Українського репортера» матимуть можливість ознайомитися з повним звітом мого розслідування обставин знищення малайзійського пасажирського літака рейсу МН17, яке я проводив з групою своїх колег і експертів у сфері забезпечення безпеки польотів цивільної авіації та використання засобів ППО з перших хвилин збиття авіалайнера.

Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО, Герой України, генерал-лейтенант СБУ, почесний голова Спілки офіцерів України

Читайте також:

Генерал Григорій Омельченко гостро відповів нідерландським парламентарям щодо трагедії МH17

Від редакції. Цю статтю направлено до Посольства Королівства Нідерландів в Україні.

Сообщение Спецоперації Путіна «під чужим прапором» або Загрози зриву судового процесу у справі МН17 появились сначала на Український репортер.

Як інформує LB.ua, про це розповів Євген Марчук, який представляє Україну на переговорах. Рішення ухвалено за підсумками засідання підгрупи з безпеки, яке відбулося сьогодні в режимі відеоконференції.

«Ми запропонували ввести цей режим тиші, тобто безстрокове припинення вогню, починаючи з завтрашньої ночі – з 00.01 29 грудня», – повідомив Марчук.

Він додав:

«Нам удалося досягти такої домовленості, і сьогодні ми підтвердили, що завтра з нуля годин Україна забезпечує повноцінний режим тиші».

Євген Марчук висловив сподівання, що це перемир’я буде використано на відновлення об’єктів інфраструктури.

На цю тему також читайте: 

• Марчук замість Кучми. Засідати в Мінську вповноважено екс-голову СБУ
• “Новорічне перемир’я”: снайпери й мінометники продовжують калічити наших бійців
• Завтра на Донбасі починається “шкільне перемир’я”

Сообщение 29 грудня на Донбасі має початися чергове перемир’я появились сначала на Український репортер.

«Різні кандидати у президенти заявляють про якісь їхні «таємні» плани закінчення війни на Донбасі. Я ці плани чув. Назву два з них – ті, про які мені казали російські переговорники, але не в Мінську, а на інших платформах, у яких я беру участь. Адже росіяни просувають свої ідеї на різних рівнях, щоб до них звикало дедалі більше людей», – пояснив Євген Марчук.

За його словами, один з планів полягає у відмові України від Криму, а другий – у заморожуванні конфлікту на Донбасі за придністровським сценарієм.

Екс-прем’єр деталізував: «Один варіант: «Да вы откажитесь от Крыма, скажите, мол, ладно, уж есть как есть, – и война на Донбассе будет закончена». А нещодавно озвучили другу версію: «Евгений Кириллыч, может быть, стоит рассмотреть вариант Приднестровья? Ну, пусть там ситуация и не урегулирована политически, но ведь войны нет, не стреляют и не убивают! Вы же в минском процессе, может, передайте там, что – давайте таким образом и на Донбассе?» – Але ж, кажу, є один нюанс: Придністров’я – це плацдарм вашої 14-ї армії».

«Отакі дурниці пропонують. Ми ж розуміємо, що це і для чого», – резюмував колишній голова СБУ.

Водночас він зауважив, що поведінка Росії в переговорному процесі та заяви Путіна, що він не хоче зустрічатися з Порошенком – це спроби заморозити конфлікт на Донбасі.

«Тому ми будемо продовжувати перемовини у Мінську, щоб не допустити цього остаточно», – наголосив Марчук.

На цю тему також читайте: 

• Марчук замість Кучми. Засідати в Мінську вповноважено екс-голову СБУ

Сообщение Євген Марчук: «Таємні» плани деяких кандидатів у президенти я чув від росіян» появились сначала на Український репортер.