І це зрозуміло чому. Український поміщик Євген Чикаленко (21 грудня 1861 — 20 червня 1929 рр.) мав голову світового мудреця. Він першим зрозумів і пішов тим шляхом, що коли має бути самостійна Україна (вислів належить приятелю Є. Чикаленка — адвокату Миколі Міхновському — проголошено це харківським правником 1900 року), то для утворення нації народ неодмінно повинен мати свою національну мову.

І ще тоді, коли в царській Росії на всю драконівську пащу діяли Валуєвський циркуляр (1863 р.) і Емський указ (1876 р.), Євген Харлампійович підготував і впродовж п’яти років наполегливо та невтомно пробивав у Санкт-Петербурзі, у кабінеті міністра внутрішніх справ Росії, дозвіл на друкування рідною мовою своєрідної енциклопедії господарювання українців на своїй землі. І таки добився свого — такий твір, накладом 500 000 примірників був видрукуваний і безкоштовно потрапив до сотень тисяч селянських хат, з яких малеча вчилася читати і писати.

Чикаленко створив і почав видавати першу в Росії щоденну (!) україномовну газету «Рада», котра виходила у світ із 1906 по 1914 рік, дехто нині пише — по 1919 рік. Нехай сперечаються історики, виясняють, колись таки досягнуть спільної думки…

Першою україномовною газетою, яку відомий поміщик з одеського села Перешори видавав на особистий кошт, об’єднав під одним дахом усі кращі літературні і інші творчі сили пригнобленої нації, лав змогу повірити всім, хто працював у «Раді» у свої сили.

Це Чикаленко згуртував довкруги себе – Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Олену Пчілку, Олександра Олеся, Миколу Вороного, Бориса Грінченка, Миколу Лисенка, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, всю найпотужнішу тодішню журналістську рать, серед яких опинилися Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Спиридон Черкасенко. І навіть юний Павло Тичина.

Це ж історичний факт, про який чомусь ніхто не говорить, що створення Центральної Ради, як головного керівного, спрямовуючого центру розбурханих революцією мас початку двадцятого століття належить Євгену Чикаленку.

Що першим претендентом на папаху глави Центральної Ради був перешорський поміщик із-під Одеси, меценат української культури, який фактично уже спродав усі свої поля й маєтки заради того, щоб жила, функціонувала, щодобово виходила в люди україномовна газета «Рада». Але Євген Харлампійович відмовився від цього поста і в свою чергу на це коронне місце в історії України запропонував львівського ученого Михайла Грушевського, котрий тієї пори якраз перебував у Москві. Цікавий і такий факт, котрийсь чомусь, можливо, з етичних міркувань, мало оприлюднюється в пресі та літературі.

Поїзд із М. Грушевським та його науковою свитою мав до Києва прибути вранці. На світанку на пероні зібралася вся політична рать Центральної Ради. Поїзд запізнювався… все більше і більше. Тоді несподівано поступило повідомлення, що в потягу на під’їзді до Києва сталася пожежа. Багатьом пасажирам довелося рятуватися, розбивши вікна ваганів.

І ось приголомшені зустрічаючі побачили, як з боку хутора Михайлівсього, Москви, по шпалах фліртувала дивна процесія. Це були пасажири, що вистрибнули з палаючого поїзда. Дехто прошкував напівголий. Серед таких побачили і майбутнього першого президента УНР М. Грушевського. У нього в поїзді згоріли… штани, тому він діставався Києва у самих лише, даруйте, кальсонах…
Чи не тому, браття мої, українці, нам так не везе з вождями-правителями. Тому, що перший незалежний князь український приплинув із боку Москви, та ще й у підштаниках?

Тільки в цьому аж ніяк не винен був пан Чикаленко. Якого невдовзі пропонували на роль і місце самого гетьмана України. Перед обранням на цю посаду Павла Скоропадського. Але скромний і неамбітний поміщик у габаритних юхтовий чоботях і крислатому капелюсі за будь-якої погоди не погодився і на це. Він вважав, що свою головну місію уже виконав — навчив Україну любити свою рідну українську мову. Шанувати своїх корифеїв слова — їх, про кого йдеться, я називав дещо вище, а ось серед музикантів це були два Миколи — Леонтович та Лисенко.

Думаю, що Росія, а головне наша внутрішня ворожа колона малоросійщини ніяк не може і по нині простити Чикаленку того, що це він кебетливий та розважливий привів в нашу політику, виплекав з молодих нігтів Симона Петлюру, Дмитра Дорошенка, «відкопав» серед починаючих дописувачів газети «Рада» (ЄХ мав моду особисто перечитувати всі до останньго листи, котрі приходили в редакцію!) майбутнього українського письменника і політика Володимира Винниченка, привів до Києва Михайла Грушевського і багатьох-багатьох інших політиків, військових.

Євген Харлампійович, як говорилося вище, розробив проект, вибудував, реструктурував під головний робочий орган в умовах багатовладдя, революційного розгардіяшу Центральну Раду. І тут я не можу втриматися від питання, яке давно вже лоскоче, даруйте за відвертість, мені серце і душу: а чому в Україні працює якась Верховна Рада, а не Центральна Рада?

Справжнє дітище рішучих українців, які творили національну державу на теренах від Сяну до Дону, в межах давніх материнських кордонів України, де були колись наш Зелений Клин — (Приамур’я, Далекий Схід — усього близько одного мільйона квадратних кілометрів території, коли нинішня суверенна Україна має їх лише 603 тисячі квадратних кілометрів), Малиновий Клин — (Краснодарський і Ставропольський краї РФ), Жовтий Клини — (нижнє Надволжя, а це в межах сучасних Астраханської, Волгоградської, Саратовської, Самарської та Пензенської областей РФ), Сірий клин — (Південно-Західна Сибір — Омська, Новосибірська області, частина Алтаю, Північний Казахстан), Берестейщина — (вважайте частина Білорусі).

Верховна Рада, це тоді, коли поліція місяцями боїться назвати, хто ж насправді сидів за кермом авто нардепа, яке збило людей у Києві. Верховна Рада, це коли тимчасова слідча комісія не може оголосити, хто ж зрадив Україну, видавши ворогам нашим секрети спецоперації ГРУ МО України проти терористів-найманців Московії. І це тоді, коли держава офіційно називається буцімто парламентсько-президентською, а насправді є першим кроком до махрової диктатури. . Що ж буде з нею тоді, коли вона стане парламентським угрупуванням, як того дехто вельми бажає?

Будучи свого часу однією з найбагатших особистостей України, Євген Чикаленко все приватне майно, асигнації, кошти пускав виключно на розвиток справи українства. Якщо виникали борги в редакції газети «Рада», він приїздив із Києва в Перешори чи Кононівку під Драбовом (нині це Черкаська область), де свого часу придбав чудову маєтність з чудесним, мрійливим ставком у центрі села, і без жалю виставляв на торги, продавав чи то пасіку, озеро, ферму, шмат поля.

Він начебто відчував, що незабаром панству кінець, а треба, конче треба, щоб люди знали історію України, і оголошував конкурс на 1000 карбованців за кращу статтю з нашої минувшини.

Підтримував краснописьменство у всіх його проявах, надаючи фінансову підтримку і маститим літераторам, і прогресуючій молоді. Буваючи за кордоном, купляв, до прикладу, красиві краватки для Михайла Коцюбинського, який кохався у цих яскравих цяцьках, фінансував його поїздки на острів Капрі, де приписували письменнику лікуватися медики.

Усе закінчилося доволі плачевно: під завісу свого віку, все своє добро роздавши людям, Євген Харлампійович разом із другою молодою дружиною фактично побирався в Чехословаччині, куди його закинула емігрантська доля. Щоденна україномовна газета «Свобода» двадцятих років минулого століття, котра видавалася в США закликала своїх читачів у всьому світі скинутись на прожиток недавнього щедрого київського мецената пана Євгена Чикаленка…

Коли у грудні 2014 року, після знаменитих подій на Майдані, на бульварі Шевченка — навпроти Бессарабского ринку довгоочікувано нарешті впав з високого постаменту (не без сприяння хлопців зі «Свободи») Бланк-Ленін, я написав, що це звільнилося місце для нового справжнього поводиря українського народу Євгена Харлампійовича (дехто пише Харламповича) Чикаленка. І по сьогодні дотримуюся цієї думки.

Україна – теплі, щедрі долоні планети, котрі споконвіку дають людству хліб і до хліба. Ви ж, сподіваюся чули: нинішнього (2021) року наша держава виростила і дала світові майже 100 мільйонів тонн зерна, з якого 48,8 млн тонн реалізовано за межі кордонів.

Кому головному в центрі столиці має стояти пам’ятник? Та звісно ж хліборобу-поміщику. Та такому світилу-політику, державному мужу, великому і знаному письменнику, публіцисту, меценату – Євгену Чикаленку. Це ж він на початку минулого століття зібрав 25 тисяч карбованців і віддав їх на будівництво у Львові так званого Академічного дому.

В його побажанні-заповіті вказувалося, що тут мають право мешкати, насамперед, молоді жителі, студенти Наддніпровської України, які приїхали здобувати освіту в Галичині. Аби було зрозуміло, що таке 25 000 карбованців, то вам вкажу один важливий ціновий орієнтир. Тієї пори гарна, дійна корова на ринку коштувала 3-4 карбованці. Молодий тягловий віл обходився 4 карбованці 50 копійок.

Сьомого грудня 1930 року на добру і незабутню пам’ять про Великого мецената вдячне українське студентство урочисто, в присутності митрополита Андрея Шептицького, встановило на стіні Академічного дому пам’ятну дошку з написом: “На вічну пам’ять великого громадянина Євгена Чикаленка, засновника цього Дому. – Українське студентство. 07. ХІІ. 1930”.
Тепер у цьому приміщенні розташувався гуртожиток студентів Академії друкарства (вул. Коцюбинського, 21.). На жаль, пам’ятна дошка не збереглася.

Але ж це не Київ, а Львів, наша буцімто культурна столиця. То хіба ж треба дивуватися, що на берегах Дніпра-Славутича уже понад сім років точиться просто таки запекла боротьба горстки ентузіастів за те, щоб нарешті в топоніміку міста-града було закарбовано нарешті ім’я Євгена Чикаленка.

Усі ці часи в Києві при владі, на жаль, залишаються бездушні, тупі малороси. Під їх керівництвом КМДА і Київрадою заклало бомбу проти таких святих українців, яким був, зокрема, і пан Чикаленко. Вони протягнули за основу рішення про те, що основне голосування громадян столиці щодо перейменування вулиць, площ, станцій метро міста буде проводитись електронним голосуванням. Через набрані голоси на сайті КМДА.

Уявляєте, яка «лафа» для москворотих, щоб начебто законним шляхом не пропустити в назви топоніки нашої столиці жодного українського патріота. Для чого ж тоді існує ФСБ Росії, яке має в Києві найдовші вуха і руки?

Ми не раз дивувалися всі, коли голосували за присвоєння імені Євгена Чикаленка вулиці Льва Толстого, що знаходиться біля Національного університету імені Т.Г. Шевченка. Наш кандидат постійно веде перед у публічній комп’ютерній гонці. Але залишається доба і в вирішальну ніч, як правило, стається диво.

Хтось невидимий відкриває заставки і на млин безбожника з Росії, письменника, котрий ніколи не сказав жодного доброго, теплого слова про українців, і який має в Києві аж шість чи сім топонімів у назвах площ, вулиць провулків, станцій метро висипається ціла злива голосів на млин Л. Толстого. Ранок приносить однозначну перемогу тульському графу.

Соромно, образливо, тому, що це явна, стовідсоткова фальсифікація. З використанням комп’ютерної системи. Мої друзі пишуть заяви про фейки у підсумках голосування. Але піди доведи подібне. Довгорука горила на горі аплодує: «втручання в комп’ютерну систему не зареєстровано…» Спробуй, умотивуй протилежне.

З часом приходить нова битва. Мої друзі хочуть назвати іменем Євгена Чикаленка бодай парк, який носить ім’я… Валерія Чкалова. Сталінський сокол, здається, ніколи й не нюхав запаху українського неба. Що йому було робити тут, поки його не забили криваві люди Берії?

Але знову складається та сама відверто брехлива система підрахунку електронних голосів. До останніх годин перегонів впевнено лідирує Євген Чикаленко. А ось темної нічки, звичайно ж, під злощасну опівніч, звідкілясь випадає море голосів за московського коршуна. Все так робиться нахабно, відверто. Підсовується українській громаді столиці, як велика фіга. Мовляв, ваш все одно не пройде…

СБУ не реагує, керівництво КМДА розводить руками. Це, звичайно, кримінал. Але піди аргументуй, доведи. Кремлівські хакери впливають на результати виборів у США, ФРН, Швеції, Великобританії. Що їм поправити якісь маленькі цифри на якомусь там сайті у Києві… Смішно…

Не треба бути фаховим аналітиком, щоб зрозуміти: в Україні діє підпільний підривний центр від білих вовків Сибіру, котрий визначає на кого насамперед спускати хакерів в пору виборних баталій. Б’юсь об заклад, що на першому місці у них точно стоїть фігура колишнього українського поміщика, Великого Українолюба пана Чикаленка. Якщо зобижений уподовж століття невдячними українцями Євген Харлампійович лише зійде на постамент — Україна навіки стане безсмертною… Будьте певні!

…Попереднього, ще листопадового тижня мене порадував у телефонній розмові вічний романтик і справжній борець за просування імені Євгена Чикаленка в топоніміку Києва, колишній народний депутат України кількох скликань Верховної Ради Юрій Васильович Гнаткевич. Він же керівник просвітницького Центру імені Євгена Чикаленка. Ми, здається, із ним помінялися місцями.

Котрогось разу після такого гучного і відвертого, глузливого знущання комп’ютерних ворогів над нами, він, було, заявив мені, що все – більше, мовляв, у ці смішні ігри не буду. А потім ще й прислав мені дражливого листа, описавши все те, чому, він гадає, все так відбувається.

І що порядку в цій справі не буде, коли ми не будемо обирати проукраїнську владу. Я його, як міг заспокоював, переконував, що не може такого бути, щоб українці вічно програли… Буде, мовляв, сонце, буде свято і на нашій захмареній стороні…

Нині все відбувалося навпаки, позаяк Юрій Васильович вже давно знову міцно стояв на ногах у своїх понад вісімдесят літ, а я фактично розклеївся. Щоб підбадьорити мене, мабуть, пан Гнаткевич казав, що зараз знову проводитиметься голосування за присвоєння імені Є. Чикаленка назви однієї з площ у Подільському районі столиці.

—А головне, — зауважив він, — що все, здається, повертається до нас веселим сонцем. Он цими днями в Харкові відбулася вельми потужна науково-практична конференція до 160-річчя Євгена Чикаленка. Було дуже багато цікавих виступів. Більше того, он у цю неділю, що прийде…

—3 грудня, — підказую, уточняю…

—Еге ж, 3 грудня, — підтверджує Ю.В. Гнаткевич, —в знаменитих Перешорах, де народився і виріс Євген Харлампович відбудеться відкриття йому погруддя…

—Та ви що? — виривається спонтанне у мене…

—Еге ж, — продовжує мій співбесідник. — Я навіть маю свою, домашню, надійно підтверджену інформацію…

Він, схоже на те, відривається дещо від слухавки і кричить комусь, мабуть, дружині до сусідньої кімнати:

—Ларисо, де ти бачила бібілотеку імені Євгена Чикаленка? Нагадай…

Уже в трубку мені каже: «В Куяльнику з’явилася бібліотека нашого з вами кумира…»

Саме в ті дні, про котрі розповідаю, займався я розповсюдженням своєї книги, яка нещодавно вийшла друком у Києві, озаглавлена «Не проспімо, браття, ВОЛЮ». Через молодих і легких на удачу своїх родичів-племінників передав я твір і своєму давньому знайомому, завідувачу

Першим кардіологічним відділенням Олександрівської лікарні столиці України Олексію Івановичу Івашківскому, кандидату медичних наук. Дуже симпатичному і мудрому чоловіку. У названій книзі, до речі, найбільший за обсягом текстовий матеріал — три есеї — присвячено якраз пану Чикаленку, подіям довкруги його життєвої історії і долі.

Побачивши це, Олексій Іванович зателефонував мені і почав розповідати про фолькльорний колектив з яким він останнім часом тісно дружить і всяко йому допомагає в діяльності. І що цікаво, самодіяльним артистам найбільше цікаві події творчого і життєвого шляху знаменитого сподвижника і мецената.

Ще повідав мені пан доктор про те, що їм надзвичайно подобається ідея встановити пам’ятник Великому Українцю фактично на маківці Києва — на бульварі Тараса Шевченка. А щоб кращи познайомитись із діяльністю Євгена Харлампійовича, члени колективу аматорів поїхали нещодавно в Перешори тепер Подільського району Одещини — на батьківщину Є.Х. Чикаленка…

—Знаєте, — казав мені Олексій Іванович Івашківській, — а там, і це точно, збираються відкривати погруддя знаменитому письменнику, публіцисту, меценату української культури, який все що мав у приватній власності віддав на благо розвитку української мови та культури… Ми тепер всі знаємо знамениті слова Чикаленка: «Легко любити Україну до глибини душі, а спробуйте полюбити її до глибини кишень…»

Я, звичайно, щиро порадів такому незвичному збігу інформації в моїх руках одразу з двох джерел про майбутню велику подію під Одесою…

І ось в одному з південних інтернет видань читаю:

«На малій батьківщині видатного українського мецената, громадського і політичного діяча Євгена Чикаленка було відкрито його погруддя.

Про це, як передає кореспондент ІА «Контекст-Причорномор’я», повідомляється на Фейсбук-сторінці Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті.

Урочистості відбулися 3 грудня в селі Мардарівка, неподалік від родинного помістя Перешори, де народився й виріс Євген Чикаленко. В урочистостях взяли участь науковці з Києва та Одеси, керівники Подільського району та Куяльницької громади.

Звертаючись до селян-земляків Чикалека, співробітник Українського інституту національної пам’яті Сергій Гуцалюк зазначив, що такого масштабу особистостей наша країна народила не так багато. Бо саме Чикаленко мав очолити як Центральну Раду, так і Гетьманат. Але задля справи відмовився.

У рамках відкриття погруддя, Південний міжрегіональний відділ УІНП презентував новий відео-ролик «Меценат України», який стане доступним широкому загалу до ювілею Євгена Чикаленка наприкінці грудня.»

Слава Богу, Великий і Мудрий наш Євген Чикаленко, здається, повертається…

Олександр Горобець, письменник

Сообщение Один такий удатний українець на всі покоління й віки! Чикаленку рівних нема і поки що не буде… появились сначала на Український репортер.

Якби мене запитали, звідкіля, з якого часу походить наше нинішнє активне українство, не замислюючись, відповів би: з передостаннього дня літа 1903 року – з 30 серпня. Яйце нашого славетного роду проклюнулося саме того дня у Полтаві.

На ту знамениту добу призначалося відкриття в місті пам’ятника Іванові Петровичу Котляревському (1769 – 1838) – батькові нашої сучасної української мови, літератури і літнорми, автору знаменитих «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-Чарівника».

Постамент, погруддя і всі інші опоряджувальні роботи виконано на громадські кошти. Їх збирали в народі. До гуртової каси надійшло загалом 11 768 карбованців і 67 копійок. Одначе імперська влада заборонила на монументі зробити рідномовний напис.

Серпневої днини до Полтави з’їхалося видимо-невидимо простого люду. А серед них повпреди, речники літературно-мистецької скерованості. На цій оказії вперше в історії поділеного історично українства мали зустрітися віч-на-віч представники краснописьменства Наддніпрянщини і Галичини.

Брати, сказати б, по духу, по перу і по крові, штучно розведені кордонами і державними постулатами. Хто ревно і ретельно слідкував за творчістю один одного через кордон.

До причти скликав їх автор альманаху «Полтавська муха», майстер народної, індивідуалізованої й гранично виразної мови. Гуморист і сатирик. Неперевершений майстер влучного, дотепного слова. Той, який ще до Тараса Шевченка написав, що «Мужича правда все колюча, а панська на всі боки гнуча».

З одного боку на торжество прибули – Олена Пчілка, її донька Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Олександр Олесь, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко та чимало інших знаменитостей.

Зі сторони галичан до Полтави завітали: Василь Стефаник, Кирило Студинський, Юліан Романчук, Євген Левицький, Мирон Кордуба, Василь Сімович та ще чимало славнозвісностей.

На моє переконання, найбільш яскраво, виразно і широко описав усі ті славетні події 30 серпня 1903 року в Полтаві тоді ще порівняно молодий, але згодом відомий політик, історик, літературознавець, письменник, публіцист Дмитро Дорошенко.

Дмитро Іванович занотував: « У Києві ми довідалися, що на полтавське свято їде багато народу. Весь поїзд у напрямку до Полтави розмовляв українською мовою. У Полтаві на двірці вказували мені то на одного, то на другого українського письменника чи діяча: це приїхав Коцюбинський, казали, а це Чикаленко, а це Єфремов.

Ми пройшли пішки з двірця на т. зв. Архієрейську вулицю, де стояла дерев’яна церква, збудована останнім кошовим Запорозької Січі Калнишевським, перевезена недавно з Ромен; я ще бачив її в Ромнах, де вона стояла на передмісті Засилля. Тут, на краю великого яру, що весь поріс деревами, у садибі родини Комличенків знайшли ми пристановище й прожили там цілий тиждень…»

Далі Дмитро Іванович згадує:

«Другого дня почалися свята. Бульвар, на якому стояв пам’ятник, був з двох боків оточений лавами кінного війська, але всіх вільно пропускали. Оповідали, що малі військові відділи були сховані в кількох дворах поблизу. Монумент – мідний бюст поета на високому мармуровому постаменті, прикрашений з трьох боків барельєфами-сценами з „Енеїди”, „Наталки Полтавки” і „Москаля-Чарівника”, – був дуже гарний. Напис простий: „Іван Котляревський. 1769–1838”. На другому боці слова з „Наталки Полтавки”: „Де згода в сімействі, де мир-тишина, щасливі там люде, блаженна сторона”.

Первісний напис мав звучати інакше: „Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському”, але уряд такого напису не дозволив. Увесь пам’ятник, виконаний полтавським різьбарем Л. Позером, був дуже зграбний і робив надзвичайно приємне враження. Я трохи спізнився на момент відкриття, але, здається, воно відбулося мовчки: просто було знято запону, яка обгортала бюст.

Я застав лише, як Борис Грінченко складав вінки до підніжжя монумента і відчитував голосно написи. Публіка вітала кожен вінок голосними оплесками. От і все. Церемонія відбулася просто і спокійно. Військо могло сміливо залишатись у своїх касарнях! Населення Полтави брало участь у святі: було видно силу міщанської молоді, хлопців і дівчат, у мальовничому національному вбранні, і це надавало веселого, святочного вигляду цілому натовпові.

Та „головний бій” мав бути даний увечері на академії. Вже перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти українською мовою, та більше – нікому. Академія відбулася у великому гарному „Просвітному будинкові ім. М. Гоголя”. Це властиво був великий театр з партером, галереями, ложами і великою сценою. Зала була вщерть заповнена публікою, так що справді „не було де впасти яблукові”. В одній з лож сидів віце-губернатор, в другій – архієрей. На сцені за великим столом засідала президія міської ради з „міським головою” Трегубовим на чолі.

Я примостився на сцені збоку разом з кореспондентами. Академія складалася з двох доповідей про Котляревського: одна – відомої дослідниці історії України Олександри Єфименкової, друга – Івана Тешенка. Обидві виголошувалися російською мовою. По тому були привітання, спершу – від закордонних гостей, себто від Юліяна Романчика, голови української парламентарної репрезентації й віце-голови віденського парламенту; Кирила Студинського, проф. університету у Львові; письменника Василя Стефаника; Євгена Левицького, редактора „Діла”; Мирона Кордуби, історика; Лева Лопатинського, директора українського театру; Миколи Губчака, театрального діяча; Леся Кульчицького, редактора одного українського часопису на провінції (забув його назву); лікаря д-ра Теофіла Грушкевича; Василя Сімовича, делегата „Січі”.

Тільки-но з’явився на сцені Романчук, залунали такі овації, що він довго не міг говорити. Коли ж промовив перші слова: „честь тобі, славний городе…” – знову овації струсонули залу, й по скінченні привіту – знову буря оплесків. Здавалося, що від гуркоту заваляться стіни!

Безкінечні овації супроводили слова кожного промовця. Вся зала злилася в одному пориві, люди впадали в екстаз, звуки рідної мови електризували публіку, і тяжко передати словами той настрій, який опанував усіх нас. Та ось з’являється ще один промовець, він говорить від імені „Зеленої Буковини” і кінчає своє слово енергійним віршем: „Мусить щиро наше серце за народ свій битись! Будь що буде, грім чи пекло – не будем журитись!”

Хто ж це такий? – питаємо один одного, коли трохи стихли оплески. Та це, кажуть, доктор Немоловський з Хотина, з північної Бессарабії, що прилягає до Буковини.

Це спантеличило голову зборів, що мав нещасливий обов’язок не допустити до слова українських промовців з Росії: він порахував Немоловського за гостя з-за кордону і тому не перепинив його.

Наближається, одначе, черга на „своїх” промовців. Вони мають говорити за азбучним порядком, отже, першою говорить Ольга Андрієвська, делегатка від чернігівського літературно-театрального товариства. Говорить тихим голосом, але українською мовою.

Тільки-но це розібрав Трегубов, підводиться з свого крісла, перебиває Андрієвську, сам блідий, і заявляє, що має наказ від міністра не допускати українських привітів. В залі констернація. Не всі ще розуміють, що сталося. Тоді встає і наближається до столу президії Микола Міхновський. Серед мертвої тиші він заявляє, що прибув як делегат від харківської адвокатури, що привіз привіт українською мовою, але тому, що українські привіти не допущені, він передає одну тільки обкладинку, а текст привіту повезе назад до Харкова. З цими словами він кидає свою обкладинку на стіл*.

Серед мертвої тиші підходить Михайло Коцюбинський і робить те саме, віддаючи саму обкладинку без адреси. Трегубов, мов у якомусь півсні, мовчки приймає обкладинки, і їх скоро набралася ціла гора на столі. В цей час з галереї чуємо голос: „Виходьте всі з зали”. І вся публіка, як один муж, підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр спорожнів. Все сталося так швидко, що я, наприклад, лише тоді отямився, як опинився на чистому повітрі, на площі перед театром.

***

Полтавська міська Дума (управа) подала до сенату скаргу на міністра за заборону українських привітів. Лише за три роки сенат виніс рішення: заборону „скасувати” (?!) і звернути увагу міністрові на його „неправильний вчинок”. Але сталося це вже по революції 1905 року при змінених політичних обставинах, а головне – Плеве вже не було в живих: він упав жертвою атестату».

Я спеціально зацитував так багато з літературної спадщини Дмитра Івановича Дорошенка, щоб знали про те, що відбувалося, як імперська влада не так ще давно душила українську мову, нашим дідам і прадідам не дозволяла навіть розмовляти рідномовно. Хочу, щоб це знали і пам’ятали всі! Хоча пишуться ці рядки про іншу знамениту нашу людину – великого композитора Миколу Віталійовича Лисенка.

Був серед високих гостей Івана Котляревського того серпневого дня і Великий Маестро. Як же ж міг він не приїхати на всенародне вшанування батька грамотного українства, коли ось уже чотирнадцять років на сценах багатьох країн світу гриміла його опера, написана за безсмертним твором Івана Петровича – «Наталка Полтавка», як він уже почав працювати над музичною інтерпретацією «Енеїди». 51-літнього композитора радо зустрічали представники українства з обох боків сурогатного кордону по Збручу, бо й там, і там його люди просто-таки боготворили, насамперед за церковний гімн «Молитва за Україну» (1885 року), за громадський славень «Вічний революціонер».

А на одному зі спільних серпневих літературно-мистецьких засідань прибульців до Полтави було прийнято рішення в обох Українах широко вшанувати 35-ті роковини творчої діяльності Миколи Віталійовича. З цією метою створили творчу групу під керівництвом журналіста і письменника Сергія Єфремова і мецената, поміщика Євгена Чикаленка. Останній взяв на себе основну частину фінансових витрат на поїздки в Галичину, прийом гостей з-за умовного кордону в Києві, Чернігові, Петербурзі, де мали відбуватися торжества з нагоди вшанування творчості визначного корифея українського мистецтва.

Трійцю посланців до Галичини у Львові, Чернівцях і Тернополі зустрічали так урочисто, возвишено і помпезно, що, повернувшись додому, розчулений Микола Віталійович Лисенко з потрясінням у голові казав: «Я не чекав у своєму житті, що моя праця, мої послуги народові можуть бути так високо оцінені нашими людьми».

Євген Чикаленко, роздуваючи вуса, ховав у них приємну, осяйну усмішку. «Хто на що спромігся, те й заслужив», – мудро промовляв чорночубий і чорнобородий молодик, 27-літній літературний мудрець Сергій Єфремов. «Побачимо, – казав, – як ми зустрінемо наших побратимів…»

Про те, як відбувалися згадувані врочистості в Києві, віднайшов я розповідь у пресі української діаспори авторства Л. Васильківського. Хто виступав під цієї личиною, встановити мені не вдалося.

Одне із зарубіжних видань кінця шістдесятих років минулого століття писало його словами: «До Києва прибули численні делегації з України та Галичини. 19 грудня 1903 року М. Лисенка вітали українські артисти в театрі Берґоньє першою українською оперетою «Чорноморці», якою Лисенко починав свій шлях у театральній музиці. Другого дня був вечір, організований «Літературно-артистичним товариством», що відбувся в залі «Купецького зібрання» при участі делегацій з усіх кінців України: Над­дніпрянщини, Галичини й Буковини. Серед делегатів були представники музичного світу росіян, поляків, чехів, грузи­нів. Зворушливим явищем став виступ селянської делеґації з села Романівка, де М. Лисенко бував багато разів та записував народні пісні.

Представник селян такими словами вітав Лисенка:

«Дякуємо від щирого серця за вашу працю не­впинну, за те, що нас простих людей не цураєтесь, мови на­шої рідної, безталанної не забуваєте, що нашу пісню-тугу про наші кривди та неволі на папері списали та на всесвітній суд виставили. Дай же вам Боже ще довго й щасливо прожи­ти. Слава вам, наш соловейку, слава!»

На цьому ж концерті виступав селянський хор з Охматова, під проводом музики-етнографа Порфирія Демуцького, учня М. Лисенка. Ще був другий концерт 21 грудня 1903 року у Київ­ському оперному театрі, де ставили першу українську оперу М. Лисенка «Різдвяна ніч» та відспівали ювілейну кантату «Б’ють пороги ».

Один з авторів писав так: «В умовах царського поліційного режиму ці святкуван­ня були незвичайним явищем. Ця культурна подія змобілізувала весь свідомий Київ, порушила свідомість малосвідо­мих мас».

Он як уміло й зворушливо закрутив…

Як справжній, удатний музика, Микола Лисенко завжди був у центрі подій, поміж людьми, уважних і допитливих дивувало лише, а коли ж він, неборака, встигає писати свої нові й нові, такі блискучі, віртуозні твори? На такі запитання Маестро лише віджартовувався на той кшталт, що лише добірне товариство є його невичерпним джерелом натхнення. Заслужений авторитет і просто-таки всенародна слава дали можливість Лисенку 1908 року домогтися від влади права на відкриття у Києві Українського клубу, де можна було б вільно спілкуватися рідною мовою. Приміщення складалося з чотирьох кімнат і доволі просторої зали, містилося на Великій Васильківській.

І це була велика гордість українців, котрі юрмилися довкола знаменитого інструменталіста. Тут збирався різноманітний балакучий, пісенний люд, котрий обговорював свої літературно-культурні новинки. Повсякчас влаштовувалися різноманітні концерти, вікторини, вистави, лекції. Головою громади був обраний, звичайно ж, великий композитор, котрий зумів на честь відкриття української домівки навіть написати фортепіанний твір.

Щонайбільшим успіхом користувалися тут так звані літературні п’ятниці. Позаяк у них, як правило, брали участь Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка і Леся Українка, поети і письменники Вороний, Олесь, Стешенко, Чупринка. А субота й неділя були переповнені різноманітними сценічними акціями. Цю частину контролював особисто Микола Віталійович. Йому, кажуть, жодного разу не відмовили в участі такі корифеї мистецтва, як Нечуй-Левицький, Кропивницький, Садовський, Саксаганський, Русов, Науменко, Кошиць, Цесевич, Донець, В’язов та інші. Для київської голитьби ці виступи, як правило, були безкоштовними, з багатіїв адміністрація встановлювала високі ціни. І це всім дуже подобалося. Поміщик Євген Чикаленко завжди за свій візит на виставу платив до каси клубу 10 рублів, що перевершувало ринкову вартість гарної корови…

1911 року Український клуб готувався відзначити піввікову поминальну подію – дату смерті Тараса Григоровича Шевченка. Віталій Лисенко написав на слова Володимира Самійленка урочисту кантату.

Але тут на приміщення в центрі Києва несподівано налетіла з обшуком поліція. Знайшли начебто недозволену україномовну продукцію. Тут же поступила заборона на урочисте відзначення поминального торжества Кобзаря. Але 9 березня клуб був забитий похмурими, рішуче налаштованими людьми.

Ніхто не виголошував промов. В залі було встановлено великий портрет Тараса у вінках, вишитих рушниках. В центрі залу поставили фортепіано, і Великий Маестро виконав на ньому свою патетичну кантату на честь безсмертної пам’яті Тараса Шевченка. Він же зіграв «Вічного революціонера» і «Молитву за Україну». Всі люди, об’єднані тріумфальними звуками проникливої, звитяжної музики, стояли і плакали.

Новий наступ царська охранка влаштувала 1912-го. При цьому обшуку знайшли українські журнали і книги, буцімто видані за кордоном. Влада готувалася на цій підставі взагалі закрити українську національну вольницю і відібрати приміщення в Клубу. Бо саме тут гуртувалися поїздки українців на Чернечу гору в Канів до Тараса Шевченка. Тут, як доносили шпики, вже звучали виступи із закликами до самостійності України, до повалення царату. Лисенко доклав усіх зусиль до того, щоб зняти будь-які обмеження в діяльності Українського клубу. Його навіть перереєстрували, підвели під сімейну назву для однакового читання в українській та російській транскрипції – «Родина»… Готувалися до нового відкриття. Як тут сталося повне нещастя: помер Великий Композитор. Йому тільки-тільки виповнилося шістдесят з половиною літ…

Київ морально ще не відійшов від грандіозного похорону 47-літнього письменника, лексикографа, історика Бориса Грінченка. Його поховали у квітні 1910-го. І тут знову нагла смерть…

Ось як про все розповідав у пресі української діаспори Л. Васильківський: «Ховали Лисенка в сумну й непривітну листопадову не­ділю десятки тисяч українського громадянства Києва. Число учасників похорону обраховували на понад п’ятдесят тисяч. На місце вічного відпочинку прийшли проводити великого гро­мадянина всі, хто почував себе, хай і не зовсім свідомо, частин­кою українського народу.

Напередодні похорону, при перенесенні тіла покійного з його помешкання до Володимирського собору, велика сила народу, що тісною лавою заповнила всю Благовіщенську ву­лицю, занепокоїла російську владу, яка не знала, що почати, щоб перешкодити стихійній українській маніфестації. Перше, що поліція вигадала, — це не дозволити священикам зупиня­тися для читання Євангелії та не дозволити галицькій делегації нести срібний вінок на червоній оксамитовій подушці.

Чинено всякі перешкоди й студентському хорові. Народу була така сила, що поліція не могла вплинути на перебіг цієї сумної маніфестації першого дня. Попереду йшли учні школи М. Ли­сенка і несли віко труни, далі йшли делегати Галичини: депу­тат галицького сойму о. О. Нижанківський, представник львів­ського «Бояна» проф. Ф. Колесса, від «Сокола-батька» д-р Во­лошин і проф. Шухевич та ін.

А далі — представники Над­дніпрянщини, хор, духівництво, далі за труною небіжчика рід­ня, а за нею три колісниці вінків, серед яких був і вінок з трави, зібраної на могилі Тараса Шевченка, та вінок з рідного села Лисенка, сплетений з степової трави. Жалібна процесія, помалу посуваючись, ледве встигла дійти до Бібіковського бульвару, як почало смеркати й були запалені смолоскипи. Це надало процесії ще більшої урочистости. Після внесення труни до Володимирського собору по­ліція не впустила туди нікого, крім родини та священиків, і зачинила собор, а кінна поліція розганяла народ з площі.

У неділю вранці весь майдан навколо Володимирського собору був заповнений народом, так що поліція не могла про­братися крізь густу лаву людей у собор, і весь розпорядок опинився в руках громадянства. Здається, це були єдині укра­їнські похорони, коли поліція залишилася поза громадським ланцюгом та мусіла приглядатися збоку. Після служби Божої похоронна процесія попрямувала Володимирською, Караваївською й Васильківською вулицями на Байкове кладовище.

На цьому українському пантеоні, що все ще чекає своїх геніяльних будівничих, був похований і М. Лисенко. Порядок під час походу процесії тримали студенти, які, взявшися за руки, оточили чоло походу. Перед труною йшли делеґати з незчисленними вінками, а за ними йшов об’єднаний хор університету, вищих жіночих курсів та духовної семінарії під диригуванням О. Кошиця. Хор був такий численний, що О. Кошиць ледве міг диригувати настромленою на палицю шап­кою.

Перед українським театром М. Садовського, що містився в домі «Общества грамотности», похід зупинився. Двері театру були зачинені, а на поверсі крізь відчинені вікна видно було в театральному фойє портрет Миколи Лисенка, вкритий жалоб­ним чорним крепом. Заборонений грати на похоронах поліцією, жалобний марш з опери «Гетьман Дорошенко» був виконаний оркестрою театру М. Садовського, при зачинених дверях, але відчинених вікнах, крізь які, неначе з підземелля, неслися тихі, сумні звуки жалобного маршу. Поліція кинулася до две­рей, аби перешкодити виконанню маршу, але двері були зачинені. Доки поліція дісталася до будинку, марш був викона­ний і тисячі учасників похорону, вислухавши прощальну му­зику, рушили спокійно далі на кладовище.

Ще напередодні М. Садовський звернувся до управи ки­ївської поліції з проханням дозволити провадити небіжчика на кладовище з театральною оркестрою, на що послідувала ла­конічна заборона: «Никаких демостраций!..» Невільно було грати на вулиці, але чейже вільно було грати у власному бу­динку театру, та ще й при зачинених дверях!..

Так хитро обійшов заборону київської поліції М. Садовський.

На кладовищі через пізній час лише дехто міг попроща­тися з М. Лисенком. Промови в конспекті були напередодні по­хорону цензуровані київським губернатором. Промовляли О. Русов, І. Стешенко, проф. Шухевич і о. Нижанківський. Пам’ятаю надзвичайно цікаву промову І. Стешенка, який говорив про спорідненість М. Лисенка з Т. Шевченком. Один взяв у народу слово, другий пісню й возвели народне слово й пісню в перлину творчости. Ці два імена є фундаментом національної української самостійности й самобуття. Та коли скінчиться будівля цього храму, прийде народ і поклониться своїм пророкам, а їх імена уведе в храм без­смертя.

Отець Нижанківський визначив три моменти в житті М. Лисенка. Перший, коли М. Лисенко прислав свій перший збірник до Галичини і замінив галицькому українцеві сурогат української пісні дійсною українською мелодією; другий — визнання цього факту устами галицької делегації на ювілеї М. Лисенка; третій — сумний момент: «Ми перед свіжою моги­лою. Вмер батько наш, але від цієї могили вічно буде розхо­дитися дихання невмирущої краси народної української душі, виявленої М. Лисенком у народній пісні».

Під час похорону не обійшлося без інцидентів з поліцією. Коли труну знесли з катафалька, поздіймавши з неї вінки, поліція загледіла, що її вкрито червоною китайкою і до дея­ких вінків причеплено червоні стьожки. Негайно поліція ви­магала познімати червоні стьожки та червону китайку з тру­ни, вбачаючи в цьому прояви революційности. Дехто з грома­дян почав пояснювати, що покрито домовину червоною китай­кою, бо так велить старий козацький звичай, та й, опріч того, жалобна українська барва не чорна, а червона.

«Начальство» їхнє хотіло нічого знати й вимагало віддати всі червоні стьожки й китайку. Так і забрали все це, як трофеї перемоги над укра­їнською маніфестацією. Всі ці інциденти не порушили сумної урочистости величавого похорону, але другого дня про те, що трапилося на похороні, говорив весь Київ, а реакційні чорносотенні російські газети рознесли відомості про демонстрації «мазепинців» по всій Росії…»

Я розповів цю щемну історію лише з однією метою – щоб ніхто з українців не забував, в якій безпощадній боротьбі з імперією, її драконівськими циркулярами й указами виборювалося наше законне право рідномовно розмовляти, задушевні пісні співати і навіть ховати своїх національних геніїв. Будьте достойні цієї пам’яті!

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник

Фото Олексія ІВАНОВА

Сообщение Як нам забороняли говорити рідною мовою і ховати своїх геніїв появились сначала на Український репортер.

Є люди, як стовпи, як віхи історії. Без них немає ні опори, ні слави в держави. Ну, скажіть, чи мислима нинішня Україна без Миколи Леонтовича, без його на весь світ уславленого “Щедрика”?

А без Тараса Шевченка, без Ліни Костенко, без Лобановського, без українки Анни Ярославівни, прабабці тридцяти французьких королів?

Є така двоєдина штука, яка зветься вдячністю і пам’яттю поколінь. Ні, це не те, коли на кожній вулиці, в кожному дворі школи, в кожній лікарні (він що, зцілитель?), а в Жмеринці і в приміщенні залізничного вокзалу ставили пам’ятник Леніну. Ні, то був психоз.

Коли 8 грудня 2014 року хлопці-молодці зі «Свободи» вниз головою штовхнули гранітну статую з лезніківського (Житомирська область) граніту Ульянова-Бланка, я сам це на власні очі бачив, як дехто,  досі навіть не помічений в комуністичному фанатизмі, головою об стінку бився: «Не чіпайте Леніна! Це – святе!» Виявляється, можна так звикнути до фанатизму кремлівської пропаганди, коли убивця мільйонів українців буде видаватися за свого «в дошку» навіки. Не знаю, це ще стокгольмський, а, можливо, і синдром Бессарабки: нам все-таки потрібен вождь над головами.

Ну, як же Києву без уперед сягаючого? Того, хто б недремним дозорним оком день і ніч оглядав із високого постаменту на пагорбі проспекту Тарасу Шевченка аж ген-ген на схід, де на світанку на небо викочується Сонце, звідки, власне, й скинули кривавого вбивцю мільйонів українців. Кого ж поставити маємо над собою?

Я теж ходив і довго думав над цим. Аж поки не написав, що на місце Леніна дайте мені… Євгена Чикаленка! Мецената, революціонера духу, українського патріота, письменника, публіциста – на всі покоління й віки…

Бо то за останні часи був наймудріший з українців епохи кінця дев’ятнадцятого і початку двадцятого століть! Багатий національний наш поміщик-самородок, високославний землевласник, знавець тонкощів організації селянського життя-буття, виробництва харчової продукції, мудрий агроном, у якого щорічно водилися найвищі, рекордні врожаї зернових і технічних культур.

Господар, котрий активно переводив власне виробництво на науково-обґрунтовані сівозміни, на використання високопродуктивної зарубіжної техніки, прогресивних сортів рослин, порід свійських тварин. А найголовніше – він свою передову агротехніку і кращі методи роботи описав і підготував до видання доступною для розуміння мужиками українською мовою. Тією, якою користувалося село. Нинішньою нашою мовою!

Але в царській імперії, як відомо, діяли драконівські Валуєвський циркуляр та Емський указ, які жорстоко забороняли будь-кому друкувати книги малоросійською. Настирливий українець п’ять років завзято і уперто, ні на мить не відступаючи, штурмував приймальні і вітальні міністра внутрішніх справ у Санкт-Петербурзі, все-таки змусивши того дати дозвіл на випуск 500 тисяч (!) книг з досвіду передового виробництва хліба і ковбаси в Україні.

Книги-брошури Чикаленка дійшли буквально до кожного серйозного товаровиробника. Українці з цієї брошури вчилися грамоти і як правильно хазяювати на нашій землі. Це була своєрідна Просвітительська Академія Євгена Чикаленка в масштабах всієї України!

Навряд чи має якийсь народ на землі такого, умовно кажучи, Діогена, що світив усім своїм людям. Це був наш справжній вчитель-просвітитель мас, не менший за Вольтера, за Етьєн Кондільяка, відомих наших могилянців – Миколу Мотоноса, Василя (Григоровича!) Рубана, Григорія Полетику!

Таким, власне, був початок і потужний прорив для Євгена Харлампійовича в царині меценатства, бо те все не давало йому ні краплі зиску, окрім розорення заради свого рідного народу. Як добрий і мудрий, грошовитий Апостол добра, він став опікуватися створенням і випуском першої в Україні україномовної газети “Рада”. Фінансуючи її, Чикаленко зібрав туди наймудріших людей того часу. Хто хоче почитати про це докладніше, прошу відкрийте мої розвідки з цієї проблеми, озаглавлені «Кумир українців дід Чикаленко» тут – і продовження тут.

Коли в “Раді” складалася сутужна фінансова ситуація, меценат-українець виїжджав у село і без жалю, особливої скорботності продавав частину своєї маєтності. Ділив її як шагреневу шкіру за Оноре де Бальзаком. Наче обрізав полу свого піджака, як колись було висловився сам Є. Чикаленко.

За роки існування першої україномовної газети Євген Чикаленко загалом безповоротно потратив на її утримання не менше 80 тисяч рублів! Коефіцієнтом вартості затрат тоді був не американський долар, а ціна певної маєтності.

Приміром, одна корова коштувала 9-10 рублів. Осягніть суму тих колосальних збитків, на які йшов меценеат ЗАРАДИ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА!

А коли додати, що великий український патріот 25 тисяч рублів потратив на спорудження Українського Академічного дому у Львові, тисячі й тисячі – на випуск «Словаря української мови» під редакцією Бориса Грінченка, на лікування Івана Франка, зарубіжні поїздки і лікування Михайла Коцюбинського, вийдуть просто-таки колосальні суми.

1903-го в Україні відзначали 35-ліття творчої діяльності композитора Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912).  Вшанувати великого Маестро домовилися діячі літератури, мистецтва, відомі люди двох роз’єднаних частин України – Наддніпрянщини і Галичини – під час відкриття пам’ятника Івану Петровичу Котляревському, родоначальнику сучасної української мови. Відбувалося це в Полтаві 30 серпня того ж таки 1903 року.

Там уперше зустрілися – Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Олександр Олесь, Сергій Єфремов з Василем Стефаником, Кирилом Студинським, Юліаном Романчуком, Євгеном Левицьким, Мироном Кордубою, Василем Сімовичем та іншими. І вже до кінця року цей задум почав втілюватися в життя. Свято розпочалося виїздом пана Лисенка за кордон, у Галичину, в супроводі відомого діяча та письменника Сергія Єфремова й українського громадського діяча, покровителя всіх національних муз Євгена Чикаленка.

У Галичині М. Лисенко, як сам оповідав, був прийнятий «королівською учтою» у Львові, Тернополі, Чернівцях та інших містах. Друга частина цих торжеств відбувалася в Києві, а також у Чернігові і Петербурзі.

Все це фінансувалося з кишені мецената, поміщика Євгена Чикаленка.

Цим підкреслити хочу, що Євген Харлампійович просував у народ не лише нашу рідну мову, випускаючи за власний кошт українські газети, журнали і книги, підтримуючи журналістів, письменників, поетів. Він активно потакував і матеріально допомагав доморощеним мистецтву, музиці тощо.

Фінал у великого українця, його сім’ї виявився надзвичайно плачливим. Я віднайшов у старих підшивках україномовної газети «Свобода», яка з 1893 року щоденно видавалася і видається (щоправда, тепер тижневиком!) у США, відозву редакції до своїх читачів і прихильників.

Мовляв, браття-українці, хто скільки може, скиньмося, будь-ласка, на невідкладну допомогу великому Українцю Євгену Чикаленку і його дружині, бо інакше вони помруть з голоду під Прагою, у Подєбрадах.

І браття-українці всього світу по 50-75 центів, по долару скидалися на допомогу. Є зворушливі списки тих, хто жертвував на прожиток колишньому багатію, котрий все потратив до копійки на рідну свою Україну! На наш народ! Це неповторний приклад у світовій історії, пані й панове! Хоча б знайте про це…

Євген Харлампійович якось, оцінюючи роботу меценатів, сказав мудрі і пророчі слова: Україну треба любити не до глибини душі, а ДО ГЛИБИНИ СВОЇХ КИШЕНЬ! Золотий вислів. Залізна логіка, але жахлива суть!

У статті «Хто ж зійде на постамент пам’ятника у центрі Києва», яка вийшла на кількох українських сайтах і з’явилася також на нашому сегменті Фейсбуку 31 грудня 2016 року, я написав, що на моє переконання, місце на постаменті у центрі Києва заслужила Велика Людина, неперевершений Українець-Патріот – Євген Чикаленко! І притримуюсь цієї думки незмінно…

Але, розумієте, друзі, пані й панове, хто такий я? Лише журналіст і письменник. І це, звичайно, лише моя приватна думка.

Тим часом у Києві утворився Просвітницький центр Національного відродження імені Євгена Чикаленка. Славні люди, благородна ідея. Очолює цей творчий рух народний депутат України попередніх скликань Юрій Васильович Гнаткевич.

Об’єднані ним люди ведуть пропаганду того, щоб у столиці України площу, котра носить нині ім’я російського графа Льва Толстого, перейменувати на імені Євгена Чикаленка.

Це справді чудова ідея! Тим паче, що з московітським письменником в Києві пов’язано аж сім (!) топонімів: є три вулиці його імені, один провулок, площа, станція метро і меморіальна дошка. Чи не забагато, скажіть, будь ласка.

Тим паче, що ніяких заслуг російського письменника перед Україною немає. Ну, немає, розумієте, просто немає! Лев Толстой – і все. Брав участь у Кримській війні, прославляв «руськоє оружіє» – читай «руській мір».

А ось Євген Чикаленко, котрий поклав за українську, незалежну, суверенну Україну всю свою величезну маєтність, здоров’я і навіть життя, ніяк (було вже кілька спроб назвати його іменем один з об’єктів інфраструктури Києва) не вдається пробити. Київський заскорузлий, зрусифікований люд глухий на розуміння, відозви до нього! І це треба визнати як даність!

Тут дві причини. Перша та, що  ім’я Євгена Чикаленка поки що вкрай мало відоме українцям. Позаяк у радянські часи Є. Чикаленка під страхом тюрми не можна було ніде навіть згадувати. А ось нині, думаю, ні в Мінінформі, ні в Мінкультурі, котрі б мали займатися просуванням імен справжніх українських героїв у маси, насправді не знають, про кого йдеться.

Там просто чиновники не доросли до реалій нинішнього часу. Як і на Банковій, у комітетах Верховної Ради. Вони знають добре одне – рубати «капусту» з бюджету і ховати те все по родичах і офшорах. Для чого їм герої з народу, наші ДУХОВНИКИ. Вони згодні й на площу російського графа…

Більше того, ті, хто блокує рух за очищення української столиці від засилля принизливої для українців змосковщиної топонізації, тим самим тримають у парадигмі відворотного «руського міра» нас усіх.

Що це, як не відверте рашівське ярмо на шиї українців, коли в столиці незалежної України є аж сім топонімів графа Толстого, а в Москві лише один. То хто кому тут ближчий, хто кому рідний брат, а хто літературний попутник?

Друге: страшенний спротив просуванню українських імен, наших вітчизняних кумирів у топоніміку столиці чинить ця проклята «п’ята колона». Її таємні, треба визнати, ресурси і сфери впливу величезні. Система роботи глибоко законспірована, фінансується ви знаєте, ким і звідкіля. Але й це долається спротивом і патріотизмом. І відступати нікуди! Тільки вперед!!!

Як підсумок скажу: я зовсім не наполягаю на тому, що треба боротися за обов’язкове сходження Є. Чикаленка на постамент перед Бессарабкою. Тож почнімо з присвоєння його імені площі перед виїздом з Великої Васильківської на головну магістраль Києва – Хрещатик.

Цими днями від Юрія Гнаткевича отримав ось якого листа:

«…пане Олександре! Комісія з найменувань при КМДА, всупереч агресивним вимогам цілої делегації малоросів і ватників, яких привела на засідання комісії одна депутатша Київради з “Самопомочі”, одноголосно проголосувала за перейменування площі Льва Толстого на площу Євгена Чикаленка. Тепер це рішення висить на сайті КМДА як проект рішення Київради. Цей проект виставлено на громадське голосування через згаданий сайт. Отже, для українських націонал-патріотів настав час істини: або ми їх, або малороси і яничари нас.

Просимо Вас не тільки проголосувати за площу Євгена Чикаленка, а й “ПОПРАЦЮВАТИ”, долучивши до цього голосування друзів, знайомих, родичів. Агітаційний матеріал дивіться у “Вкладенні”.

Допоможіть Чикаленку, який у Києві досі не має жодного топоніму, а Лев Толстой має їх аж сім!”

Далі йде таке звернення:

“Українці! Повернімо Україні ім’я великого сина України!

Зараз на порталі КМДА триває голосування за присвоєння імені Євгена Чикаленка нинішній площі Л. Толстого. Справді: навіщо російському графу і письменнику крім трьох вулиць і провулку ще й площа в самісінькому центрі української столиці?..

На відміну від нинішніх олігархів і казнокрадів Євген Чикаленко не напихав грішми свої кишені і не ховав їх в офшорах, а тратив їх на українське національне відродження. Україну, як він казав, треба любити не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені. Площа Євгена Чикаленка у центрі столиці нагадувала б грошовим мішкам та корупціонерам, хабарникам і казнокрадам про те, як треба ставитися до України. Та й усім українцям також…

Особливе звернення до тих, хто вважає себе українським націонал-патріотом чи націоналістом. Для них ми наводимо цифри про деякі цікаві голосування на сайті КМДА.

Отже, за перейменування Московського проспекту на проспект Степана Бандери проголосували 3146 киян. За перейменування проспекту Ватутіна на проспект Романа Шухевича проголосували 3165 киян.

Проти таких перейменувань проголосували відповідно 2548 і 2627 киян. Наведені цифри свідчать про те, що Бандеру і Шухевича підтримали одні і ті ж самі, як їх називає Петро Симоненко, «печерные националисты». Гордимося цим найменням!!! Проти ж виступили одні й ті ж самі ватники, малороси і яничари, одним словом, весь активний столичний «русский мир».

Порівняємо ці голосування з ситуацією про перейменування вулиці Льва Толстого і вулиці Мельникова – організатора перших марксистських гуртків в Росії. Отже, за Євгена Чикаленка було віддано 1742 голоси (проти 2160), а за Юрія Ільєнка 1601 голос (проти 1177). Є. Чикаленко та Ю. Ільєнко є совістю української нації.

У такому разі де і чому пропали неподані за них орієнтовно від півтори тисячі до двох тисяч голосів «печерних націоналістів» (3165 мінус 1742 та 3165 мінус 1601)? Чому ті, які активно підтримали Бандеру і Шухевича, не захотіли підтримати Чикаленка?

Значуще питання!

Є надія, що зараз усі українські патріоти не забудуть зайти на сайт та, спершу там зареєструвавшись, віддати свій голос за Євгена Чикаленка. При цьому треба проявити терпіння, бо не всім реєстрація вдається відразу.

Не будьте байдужими, друзі,  ГОЛОСУЙТЕ ЗА ЧИКАЛЕНКА!

Для довідок: 098 72 32 284

Олександр ГОРОБЕЦЬ

На цю тему читайте тут:

• Кумир українців дід Чикаленко

Сообщение Київ: замість площі московітського графа утвердимо площу Євгена Чикаленка появились сначала на Український репортер.

В останній день минулого, 2016-го року вимережив я статтю-роздум про те, хто, на мій погляд, мав би зайняти головний постамент пам’ятника в центрі Києва – навпроти Бессарабки, де десятиліттями в червоному граніті цвів московітський варвар і головний убивця наших співплемінників Владімір Ленін.

Однією з моїх приватних кандидатур на цей святошний приміст був славний українець, подвижник багатьох демократичних процесів в Україні у кінці дев’ятнадцятого і на початку двадцятого століть, великий меценат і друг Михайла Коцюбинського, багатьох інших письменників-демократів, журналістів, Симона Петлюри, Сергія Єфремова, зокрема, – Євген Харламович Чикаленко (1861 – 1929 рр.).

Вельми прикро, пані й панове, навіть дуже образливо, зізнаюся, що люд нинішньої України в своїй масі фактично не знає імені цієї людини, її колосального внеску в підготовку революційної ситуації, боротьбу за створення Української Народної Республіки.

Що Євген Харламович найбільше з усіх тодішніх благодійників вклав власних коштів, енергії душі, поривів благородства у справу розповсюдження ідей незалежності і суверенітету України, фінансуючи та видаючи фактично першу україномовну газету «Громадська думка», а потім і «Рада», тижневик «Селянин», підтримував матеріально ряд письменників-демократів, надзвичайно багато зробив для формування на наших теренах української мови.

На його гроші видано «Русско-український словарь» Уманця-Комарова, він допомагав журналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в цьому виданні; організував при Науковому товаристві імені Тараса Шевченка у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до цього славного міста.

Це людина, яка фактично віддала всі свої матеріальні статки на розвиток нашої нації, закінчивши власне своє життя в голоді і холоді. В середині двадцятих років минулого століття, приміром, україномовна газета «Свобода», яка щоденно видавалася в США, із номера в номер закликала своїх читачів здавати по можливості кошти на підтримку пана Євгена Чикаленка та його дружини, котрі скиталися, злидарювали без засобів для існування в Австрії, за тим у Чехословаччині, де вельми убого й бідово скінчили свій земний шлях.

І українці діаспори (за це їм велика честь!) по 50, 75 центів, по долару США, власне, хто скільки мав, скидалися на прожиток учорашньому благодійнику побудови українського світу в Україні.

Нинішні українці, на жаль, невиправдано швидко забули цього незрівнянного милостивця, філантропа. Це ще й, напевне, тому, що був він загалом скромною, не галасливою людиною. Знаючи про чиюсь там скруту, надавав фінансову допомогу, багато разів вибачаючись при цьому, що потурбував… Коли, до прикладу, під загрозою зриву випуску, банкрутства, опинилося його і друзів спільне дітище – україномовна газета, він не вагаючись продавав свою маєтність, землі, аби врятувати спільну справу. Так, якось із молотка пішло 250 десятин власності у Молдові. Зате запустили видання газети «Рада».

Євген Харламович був навдивовижу удатним господарником: його маєтки тієї пори були територіями найбільшого благоденства й достатку. Бо хазяйнували там по-новому – по-науковому, з технікою світових зразків, поля засівали кращими сортами культур, виписаними Чикаленком з-поза морів-океанів.

У поміщика-новатора була одна чудна особливість: елементи свого досвіду він прагнув і умів завжди вправно викласти на папері. А щоб багатшою була Україна, про свої методи хазяювання він видавав брошури. Так з-під пера Євгена Чикаленка ще 1897 року виходять п’ять книжок, озаглавлених «Розмови про сільське господарство».

Нині можна сказати, що Євген Харламович по тій порі створив справжню енциклопедію хазяювання на землі. І видав її півмільйонним накладом! Фактично роздав її кожному господарнику. Що вельми важливо – видана вона була, хоч і з неймовірними потугами, але саме українською мовою. З брошур Чикаленка Україна вчилася грамоти. Особливо ж босонога малеча. Його подарунки для багатьох сімей фактично були першою книгою в убогій хаті. На рівні з “Кобзарем” Тараса Шевченка…

Дивно, але в Києві й досі немає жодного навіть провулку імені Євгена Чикаленка…

Добропристойний і цікавий чоловік, науковець і колишній народний депутат України Юрій Гнаткевич сформував громадську організацію, метою якої, як я розумію, є поширення в масах імені Чикаленка, популяризації його заслуг перед Україною і українцями у середовищі народу та киян насамперед.

Очолювані ним активісти поставили собі за мету добитися того, щоб на мапі столиці ім’я Євгена Чикаленка позначало назву станції метро та однієї з вулиць центру столиці. І я б цього теж неймовірно хотів. Одначе підтримки на подібне соратники Ю. Гнаткевича не отримали ні в столичних чиновників, ні в середовищі депутатів Київради. Їм сказали: переконуйте, мовляв, містян, аби вони були з вами за одне, адже ви хочете ім’я Чикаленка присвоїти станції метро, а також вулиці, котрі нині носять ймення Льва Толстого.

Клопітлива, виснажлива робота групи Юрія Гнаткевича поки що показує один і той же, але невтішний результат: люди справді не знають, хто такий Євген Чикаленко, що він зробив для України і для кожного з них особисто. Те, за що взялися ентузіасти, вельми непроста справа. І насамперед тому, що нинішній народ  майже нічого не читає, свідомо стає аполітичним. Він зумисно цурається сучасного радіо й телебачення: ЗМІ явно перегодували люд різними «фейками», «дезою».

Годі й розібратися, хто герой справжній, а хто липовий. До того ж диктори здебільшого бубонять мовою агресора. А тут, бачите, на амвоні, який потрібно посунути, всівся сам граф Лев Толстой, відомий кожному з малолітства, з шкільних підручників.

Його «Анну Кареніну» ще й по нині оновлено екранізують і влаштовують прем’єрні покази з артистами, котрі від природи є українофобами. До того ж мій давній приятель професор Валерій Бебик стверджує, що у Лєви Толстого начебто було єврейсько-українське коріння. Себто, він якимось там краєчком начебто й наш, український…

І саме через такі пікантні проблеми Великий Українець Євген Чикаленко уже чверть віку не може повернутися до пантеону визначних борців за незалежну нашу державу. Щоб заслужено зайняти своє гідне місце в пам’яті українського народу, для якого він старався і зробив так багато. Попри те, що майже вподовж всього останнього століття московщина, радянщина усе робили для того, аби витерти, витравити з історії нашого щирого люду імена таких подвижників, як достойний меценат і філантроп. В цьому я ще раз переконався, безпосередньо взявши до рук первісний варіант «Спогадів…» публіциста Євгена Чикаленка.

На межі двадцятого століття до Кононівки (нині це село Драбівського району Черкащини) завітав відомий громадський діяч, згодом знаменитий меценат і український письменник Євген Харламович Чикаленко. Він давно хотів перебратися зі степових країв, де народився і тривалий час мешкав (с. Перешори, тодішньої Херсонської губернії, нині це Подільський, до 2016 року – Котовський район Одеської області) на Полтавщину, де на той час географічно розміщалася Кононівка.

Виявилося, що саме тут продавалося 1100 десятин землі з маєтком у центрі, а головне, як писав Євген Харламович у своїх «Спогадах…», що поруч був чудовий парк, про котрий щонайбільше він просто-таки марив.

Щоб мати змогу якось уранці пробігтися його тінистими алеями, заповненими настояними запахами дубів, кленів і пахкої хвої, у густому затінку дерев знайти прохолоду спекотної днини, помріяти на захід сонця під вербами над чистим ставком, де весело лопотять крилами лебеді і дикі гуси…

Спершу подібне багатство належало відомому на Полтавщині потомку українського козацького старшини, товстосумові Лукашевичу. Після його смерті всім цим володіла його дочка, котра вийшла заміж за франта з Петербурга пана Черепова. Він виявився нещасним картярем і безпросипним пияком, доволі швидко фактично прогуляв частину приданого з 4 000 десятин землі дружини.

Рятуючись від повного банкрутства, пані Лукашевич розлучилася з Череповим, тим самим уберігши 1100 десяти від неминучої втрати. Невдовзі вона вийшла заміж там же, у столиці імперії, за генерала Келлера, заїзного німця. Саме п. Келлер, котрий виявився близьким приятелем тодішнього міністра внутрішніх справ Росії Сєпягіна, оформив купчу Євгену Чикаленку на маєток і на частину збереженої від розорення землі й маєтності.

У метикуватого діда Чикаленка був природній міцний козацький дух, хазяйська поміщицька вдача й неперевершений хліборобський талант. Виявився він людиною толковою, щедрою й всебічно обдарованою. Недарма ж київські вожді пропонували йому гетьманську булаву після повалення влади Павла Скоропадського. А був би чудовим поводирем українства… Сам повернув свою долю інакше…

Описуючи Кононівку у своїй книзі «Спогади…», Є. Чикаленко повідомляє, що розташована вона за 20 верст від м. Яготина (тепер Київська область), де знаходився маєток князя Репніна, «у якого в сорокових роках минулого століття проживав Тарас Шевченко, малюючи портрет вельможі, і з дочкою якого, як відомо з біографії Кобзаря, він заприятелювався…» Узяті мною в лапки слова належать Євгену Харламовичу Чикаленку. Мешкаючи в Яготині, Шевченко часто бував у сусідніх панів Закревських у селі Березова Рудка, у Волховських – у Мосенці. Чикаленко стверджує, що в маєтку останніх йому особисто показували кактус, на якому Кобзар своєю рукою видряпав власні ініціали.

Євген Харламович розповідає у «Спогадах…» вельми курйозний випадок, про який йому повідали місцеві жителі, де, власне, він поселився. Колишній магнат Лукашевич, котрий також насмілився показати відомому поету свої володіння, якось умовив Тараса Григоровича відвідати його Кононівку. «Коли вони ввійшли в передпокій маєтку, – пише автор «Спогадів…», – то слуга, який повинен був їх зустріти, спав, сидячи на ослоні. Пан Лукашевич так розлютувався на слугу, що розбудив його ляпасами по обличчю. Побачивши це, Шевченко повернувся і вийшов з передпокою і попрямував до воріт. Лукашевич вибіг за ним, прохаючи Шевченка повернутись. Але Тарас, махнувши рукою, попрямував пішки до Яготина…»

Двадцять верст, підкреслю, пішки. На стільки болючою, глибочезною була образа поета за розпусний учинок панича щодо свого тодішнього раба. Таким безправним, покірним перед своїм феодалом ще донедавна був і сам Кобзар…

Сей факт відомий з біографії Шевченка, Тарас Григорович розповідав про нього, хоча ніколи й ніде не вказувалося, де саме сталася ця посмучена подія – писав автор «Спогадів…», підкреслюючи реальність цієї разючої предибенції. Насправді, як стверджує Євген Чикаленко, трапилося подібне саме у Кононівці на тодішній Полтавщині, за сучасною логістикою – у теперішньому Драбівському районі Черкаської області.

Моє первісне знайомство з Чикаленком-письменником, борцем за незалежність України, проповідником української мови почалося доволі давно, ще восени 1969-го року. Тоді мене, 19-літнього хлопчака, який подавав певні надії в літературних вправах, з районної газети забрали до вінницької молодіжної газети «Комсомольське плем’я» (КП). А це було вельми відоме в Україні видання.

Невдовзі перед тим воно форматом А-2 виходило на весь Подільський економічний регіон – Вінницьку, Хмельницьку і Тернопільську області та Буковину, де мешкало більше семи мільйонів громадян. У КП утворився і зберігся міцний журналістський кістяк, серед якого першу скрипку вели молоді письменники Григорій Усач, Леонід Пастушенко, Микола Рябий, Анатолій Заблоцький, Михайло Каменюк. Часто друкувалися тут уже відомі поети Ніна Гнатюк, Анатолій Бортняк, Анатолій Гарматюк.

Мене зарахували до відділу робітничо-селянської молоді. Іншими словами, спровадили до «хліва». Так по-простецьки величалася найбільша редакційна кімната за туалетом, фотолабораторіями, куди всі приходили просто посидіти на дивані, поплескати язиками, можливо, навіть із тумбочки іноді розжитися на хліб з салом, бо ж ми тут займалися в основному аграрними справами на газетній полосі.

Відділом завідував Микола Рябий, котрий уже видав свою першу збірку прози, озаглавлену вельми претензійно «Тост за невпольованого оленя», але він то був у відпустці, то їздив десь надовго в творче відрядження до Карпат.

Два з лишком місяці, які я трудився у «хліві» до того, як мене забрили в матроси, справами заправляв такий чоловічок, літ під сорок, – Саша Гетьман. Це був маленький, худорлявий молодик із зозулястим обличчям. Мені, коли я іноді побачу кінофільм «Зайчик», то його головний герой, якого грає невеликий Леонід Биков, один в один нагадує Сашка Гетьмана з вінницького «хліва».

Мій начальник по службі був досвідченим газетним вовком: усе сприймав на льоту, писав швидко і нестандартно. Мої матеріали правив блискавично і безпощадно. Зрозуміло, що креслив найбільше ті абзаци, над якими я трудився найбільше, і виписував старанніше, котрі самому мені навіть подобалися. У мене це викликало внутрішню образу і навіть лють, але будь-що озвучити я, звичайно ж, боявся.

Одначе обсипаний густим ластовинням «зайчик» завжди вмів замість викресленого дописати одне-два таких смачних, густих речення, якими я потім неймовірно гордився, позаяк на полосі вони ставали моїми. Вони подеколи й тримали своєю суттю всю оновлену публікацію: чуття до слова в Гетьмана було особливе.

За тиждень-два, придивившись до мене, він якось став розпитувати, що я читаю, яка література мені подобається.

-А серйозні книги почитати хочеш? – справився під кінець розмови.

Я, звичайно ж, учорашній сільський школяр і здогадатись не міг, що це таке, але хіба можна було відмовитись від книг. Та тих іще, котрі, як здогадувався, були забороненими. Саме тієї пори редакцію КП трясло аж перевертало через партійні і комсомольські збори з засудження книги Івана Чендея «Березневий сніг». Того Чендея, котрий поспіль із Сергієм Параджановим нещодавно сотворив сценарій знакового кінофільму «Тіні забутих предків».

Так Гетьман мені якось приніс роман «Марія» Уласа Самчука. Це була відверта, приголомшлива розповідь про голодомор українців на початку тридцятих років, котра буквально потрясла мене.

Я прочитав її вночі на редакційному дивані КП у «хліві», не маючи де ночувати у Вінниці. Саме про це мені багато разів пошепки уночі розповідала мати, її незряча сестра тітка Сандра. Про людоїдство в нашому рідному Джурині і довколишніх селах…

Тут же я познайомився з поезією Євгена Маланюка, відкрив для себе неповторну красу і силу слова Наталі Лівицької-Холодної, найвродливішої жінки української діаспори (прожила 103 роки – до 2005-го!). Це були зшитки машинописних аркушів, які зігрівали мені душу відвертістю сутності, без реляцій про партію й Леніна і соцреалізм.

Окремі вірші я виписав, і вони й по нині у мене зберігаються. І ними я горджуся. Особливо ж поетичними відвертостями Наталі Андріївни. Бо так, як управлялася з поетичним словом мила й чарівна пані, дочка міністра УНР Андрія Лівицького, не віршував ніхто. Ось, до прикладу, її поезія “Червоний колір – колір зради”:

Поцілую —

і до скону будеш прагнуть уст моїх,

і затруїть кров червону,

кров юначу п’яний гріх.

Таке точно сталося з геніальним Євгеном Маланюком, який до нестями кохав Наталю і присвятив їй ряд промовистих поезій.

А одного дня Сашко зранку забіг з портфеликом. Одразу за ним до «хліва» вскочила Галинка Стебновська, ніжна, красива дівчина, кореспондент відділу культури, яка часто навідувалася до Гетьмана, ходила з ним разом обідати. «Зайчик» з усіх сил намагався її причарувати і тому обдаровував її різними принадами.

-Ну що? – запитала багатозначно.

-Звичайно ж, приніс, як я міг про тебе забути?! – відповідаючи, дістав з портфеля гарно обгорнуту, напевне ж, книгу, а окрім того видобув з теки і тендітну, яскраву троянду. Синьоока Галя вся зашарілася, але від вогнистого подарунку не відмовилася.

Тільки вийшла дівчина, зозулястий Сашко передав мені, знаками показуючи, щоб сховав презент подалі до шухляди столу, перепліт, як я зрозумів, із газетних вирізок. Уже увечері я розгорнув його і прочитав: «Євген Чикаленко «Спогади, щоденник та листуваннє.», том 1. (1861-1906)». Це були вирізки публікацій з якоїсь давньої, від часу зжовклої газети. Усього було понад шістдесят листків, на останньому унизу значилися слова: «Далі буде».

Незабаром мене на три роки забрили в матроси. По службі я женився. Жодної вакантної посади в КП на час мого повернення не виявилося, а в рідній Шаргородській районній газеті, куди мене запросили на роботу, вручили ключі від квартири, дали в розпорядження мотоцикл з коляскою: мовляв, літай, Горобець, пиши, скільки заманеться….

Незабаром я дізнався, що за час моєї трирічної відсутності в редакції «Комсомольського племені» відбувся страшний кадебістський трус. Начебто виявили підпільну організацію буржуазних націоналістів. У центрі її буцімто стояв заїжджий журналіст Олександр Гетьман, який проводив активну антирадянську пропаганду, розповсюджував підривну націоналістичну літературу. Мене ж ніхто начебто не чіпав. Щоправда, до одного дня.

Стояла пізня осінь 1973-го. Якось у мене на робочому столі обізвався телефон. Я підняв трубку і почув голос другого секретаря райкому партії Володимира Ульянова. Ми з ним не були друзями, але за всі часи роботи в пресі я один раз зустрічав на партійній роботі більш-менш порядну людину, то це був він.

Володимир Миколайович завжди з симпатією ставився до моїх літературних проб на газетній ниві. Іноді, їдучи в те чи інше село на збори, запрошував мене з собою. Одначе, він ніколи не телефонував мені особисто, все вирішував через редактора…

-Ти можеш підійти до мене буквально зараз, полишивши всі службові справи? – справився Ульянов.

-Звичайно. А що сталося, Вол…

-Нічого особливого, але ти тут дуже потрібен. Чекаю…

Від редакції до райкому, можливо, з кілометр, розмашисто крокуючи, гарячково думав: «Я ж не комуніст, не редакційний начальник… Якийсь там зав. відділом сільського господарства газети. Що зі мною можна вирішувати?»

У кабінеті Ульянова сидів моложавий чоловік з краваткою під стиль сорочки – голубуватий, голова коротко стрижена. Чорні очі – буравчики. На руках золотий годинник, золотий перстень…

-Ось до тебе чоловік приїхав, порозмовляйте тут у мене, а я маю справи в місті…

Гість поліз рукою до внутрішньої кишені піджака і на золотистому ланцюжку звідти витягнув густо-червоне шкіряне посвідчення. Він назвав своє звання і прізвище, які, звичайно ж, я через хвилювання, яке відтак обняло мене, не запам’ятав, але поміж пальцями встиг прочитати «КГБ СССР».

Важко передати зміст тієї розмови, але це був і допит, і погрози, і спроба щось вивідати… Вся бесіда мала приблизно таку схему:

-У нас є дані, що ви входили до антирадянського націоналістичного підпілля редакції газети «Комсомольське плем’я». – Почав він, виразно притискаючи на слові «ви».

-Ні, – кажу твердо, – такого не було. Це чиясь підла вигадка…

-Хто був вашим керівником?

-У мене був один начальник – редактор газети Володимир Петрович Конюк, затверджений на цій посаді на бюро Вінницького обкому партії та бюро ЦК ЛКСМУ, інших патронів під час роботи в обласній молодіжній газеті я не знав… Цього мені вистачало…

-А Олександр Гетьман?

-Гетьман, як і я, був кореспондентом відділу робітничої і селянської молоді газети, ми просто з ним працювали поруч в одній робочій кімнаті. Зрозуміло, що спілкувалися з усіх виробничих проблем…

-А хто до нього приходив?

-Та практично всі журналісти газети, бо був він комунікабельною людиною. Багато знав, багато читав…

-А що він читав?

-А він ніколи не розлучався з книгою. Кожна була охайно загорнута, так що й назви не прочитаєш. Як є вільна хвилина в нього, він гортає сторінки, щось виписує. Як справжній журналіст, котрий хоче багато знати, оперувати різними даними, широко використовувати лексичні багатства української мови… Мабуть…

Мій візаві за приставним столом секретаря райкому аж побагровів, його чорні очі, мені здалося, перетворилися на палаючі вогники. Він щосили гупнув рукою по папці, яка лежала перед ним:

-Ти тут не дуже задирайся, не корч із себе розумника. Ще раз так виї***ся, розмажу пику… Ми все знаємо про твого Гетьмана, і про тебе також. Які він книжки тобі показував, які давав читати?

Оце так поворот! Як з гілля зірвався. Від цього вибуху гніву кадебіста можна було впасти зі стільця, але я втримався. Тільки ще більше згрупувався. Зрозумів: справу маю з повним ідіотом і садистом…

-Я не пригадую, я в «Комсомольському племені» працював чотири роки тому… Можливо, щось і показував, бо Гетьман завжди носився з книжками. От «Березневий сніг» Івана Чендея я в нього бачив, хоч і не читав його… Тоді всі носилися з цією книжкою… Спершу всюди рецензії на неї, похвала, а тоді враз постанови, заборона… Не можна ні читати, ні обговорювати, навіть згадувати…

-А книги Грушевського, Винниченка? Зерова, до прикладу брав у його?

-Ні, таких авторів не бачив.

-І Хвильового у нього не примітив? Він же ж боготворив його… Усім давав читати, а тобі ні…

-І Хвильового теж ні, не бачив, не чув. Можливо, він остерігався мене….

-А коли ти востаннє бачив Гетьмана? – забувши про попередній етикет, підкреслено ввічливе звертання на «ви», з чого починалася наша бесіда, запитав голомозий офіцер у цивільному.

Я на хвильку-другу  задумався, а тоді чітко відповів:

-Увечері 10 листопада 1969-го року. В редакції накрили стола з нагоди моєї мобілізації на військову службу… Були всі, хто міг, хто знав мене. Оскільки все відбувалося в кімнаті, де ми з Гетьманом працювали, то він начебто був за старшого на цій скромній вечері…

– І ви більше не бачились, не переписувались?

– Ні, ніколи…

– І ти ніколи не шукав спроби знайти Гетьмана, відновити вашу антирадянську діяльність?

– Та ні. Ні, ні, – поспішив я запевнити кадебіста, і тут явно втрапив в очевидну халепу. Він через стіл боляче стиснув мені руку, яку упіймав буквально на льоту, під час мого розмашистого, заперечливого жесту. Аж у очах мені потемніло. Я зойкнув від несподіванки. Хам із шкіряним посвідченням у кишені боляче крутонув руку, і по-гадючому просичав:

– Падло не бреши. Зараз по стінці розмажу, весь райком не відколупає.

– При цьому він продовжував, немовби пес зубами утримувати своєю клешнею мою лівицю. Міцно і болісно.

– А ну, дивися мені в очі і відповідай. У вересні цього  року ти був у Києві?

-Був.

-Чого?

-Їздив на установчу сесію на факультеті журналістики Київського національного університету імені Шевченка.

-Ти заходив до редакції журналу «Тваринництво України»?

Мабуть, моя рука здригнулася, я від несподіванки, здається, закліпав очима, серце закалатало так, що, здається, намагалося вискочити з грудей. Я відчув, як все моє обличчя запашіло. «Он воно що!? – подумалося. – Мене точно здав огрядний, здоровенний чоловік із редакції журналу….»

Усе насправді було так. Восени 1973-го мені прийшов виклик на першу університетську сесію. Я довго думав над тим, до кого мені можна було б притулитися в столиці, бо заочників, зрозуміло ж, не забезпечують ні житлом, ні іншими житейськими гараздами, і знайшов, що єдиною людиною, котру я непогано начебто знав був, звичайно ж, Олександр Гетьман, котрий, як розповідали знайомі, після потрясінь у Вінниці з буцімто розгромом антирадянщини в КП виїхав до столиці і прилаштувався на роботу в журналі «Тваринництво України». Якось після лекцій, по обіді, з жовтого корпусу університету я попрямував на сусідню вулицю, тодішню – Леніна (нині Богдана Хмельницького), і у прилеглих дворах до автомагістралі заходився шукати редакцію цього профільного видання.

Вхід до нього, виявилося, розташувався якраз навпроти бокового входу до Оперного театру, але через вулицю у дворі. Був по-серпневому гарячий сонячний день. Всі вікна і двері редакції журналу розчинені навстіж. Заглянув в одну кімнату – нікого, зайшов до іншої – порожньо. Тільки в третьому чи четвертому кутку голову від стола підняв неймовірно товстий, опецькуватий чолов’яга.

«Ви когось розшукуєте?» – запитав. «Олександра Гетьмана», – весело відповів я. «Цікаво, – оживився товстун, – а хто ж ви йому будете?». Я ж, чесна душа, візьми та й розкажи цьому охломону все: що ми з Сашком разом працювали у Вінниці, в КП, що тепер я приїхав на сесію в університет, хочу побачити колишнього старшого побратима. Він навіщось поцікавився моїм прізвищем, у якій я групі першого курсу навчаюся і таке інше. А в кінці повідомив, що Гетьман у відрядженні і буде не раніше, ніж за два тижні.

Одне слово, він неодмінно передасть Олександру про мій візит, і далі зачитав ним же записане з аркушика, що заходив такий-то такий, працює там-то й там-то, навчається на сусідній вулиці – на кафедрі журналістики КДУ. «Все вірно записано?» – уточнив Гладун Пухтійович. Я підтвердив і щиро йому подякував. А ось для чого це все було занотовано, щоб тут же постукатись з цією інформацією до КДБ.

-Ну що, був у журналі «Тваринництво України»! – буквально закричав від безсилля мій кат. Хтось, здається, із переляку, либонь, почувши цей оскаженілий репет, зацікавлено відкрив двері, та побачивши, напевне, що тут ще ніхто нікого не повалив на землю, швиденько прочинив їх. Я тим часом зібрався з духом і висмикнув з кігтів кадебіста руку.

-Ну й що, що був у редакції журналу? Я завжди знав Гетьмана як порядну людину, і в мене, окрім його, не було нікого знайомого в столиці…

Далі діалог не вартий уваги. Мій візаві намагався взяти з мене розписку про те, що я більше не буду ніколи спілкуватися з Олександром Гетьманом, Михайлом Каменюком, Василем Шевченком – останні двоє працювали в вінницьких газетах.

Називалися імена якихось інших людей, котрих я й справді ніколи не знав, навіть не чув про таких. Я відмовився. Були погрози вивезти мене до Могилева-Подільського, де розташувалося регіональне відділення Вінницького КГБ, «попрацювати зі мною». Але я зрозумів, що то було тільки залякування, і тому почав глузувати з придуркуватого кадебешника.

(Далі буде).

Олександр ГОРОБЕЦЬ

Сообщение Кумир українців дід Чикаленко появились сначала на Український репортер.