У 2014-му і 2022-му тисячі наших громадян, залишивши свій дім, родини та мирне життя, взяли до рук зброю, щоб захистити рідну землю. Значною мірою завдяки їхній рішучості українське військо зламало плани російських окупантів.

Про це йдеться у привітанні головнокомандувача ЗСУ генерала Олександра Сирського.

Чимало з тих, хто прийшов до Збройних Сил солдатами, сьогодні стали офіцерами й авторитетними командирами бойових підрозділів. Вони знищують ворога на передовій і завдають нищівних ударів по його силах у глибині території держави-агресора.

Українські добровольці – це приклад справжнього патріотизму, відваги та самопожертви. Їхня рішучість, ініціатива та готовність діяти в найскладніших умовах стали одним із фундаментів стійкості Сил оборони України, зазначає генерал Сирський. Цього дня ми вшановуємо пам’ять тих, хто, ставши на захист Батьківщини, віддав найцінніше – своє життя. Їхній подвиг назавжди залишиться в нашій пам’яті. Україна стоятиме доти, доки є люди, готові за неї боротися.  Головнокмандувач ЗСУ переконаний: українські добровольці й надалі триматимуть стрій.

У привітанні Президента України, Верховного Головнокомандувача ЗСУ Володимира Зеленського зазначено: “…Після нападу 2014 року й після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році на захист нашої незалежності, нашої держави й нашого народу прийшли тисячі небайдужих – тисячі українських добровольців. Кожен український доброволець, який обрав захист нашої держави й не побоявся Росії, – такі люди своїм вибором і вірою в Україну допомогли мільйонам інших бути з Україною та вірити, що українці зможуть пройти цю війну й захистити себе.І пам’ятаємо, як багато це значить для України і яких людей ми, на жаль, втрачаємо в цій війні. Українців, які стали на захист України й віддали своє життя, щоб Україна могла жити. Шануємо пам’ять кожного нашого полеглого воїна”.

Пам’ятаємо, як 14 березня 2014 року півтисячі бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон Нові Петрівці. Тут вони мали пройти військовий вишкіл.

На цю тему читайте: Згадаймо, якими були перші воїни-добровольці Національної гвардії. Фоторепортаж з полігону

Сообщение Сьогодні відзначаємо День українського добровольця. Героям слава! (+відео) появились сначала на Український репортер.

І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Одна з наших суперсил. У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію.

У військо масово йшли найкращі. Люди, які мали досягнення та перспективи у цивільному житті, залишали бізнес і родини, наукові досягнення, успішну карʼєру в різних сферах і навіть своє життя в інших країнах та добровільно йшли на поле бою, щоб захистити Україну. Вони ризикували та ризикують життям заради нас. Чимало з них уже віддали свої життя. Шана і памʼять – це найменше, чим можемо їм віддячити!

14 березня 2014-го на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили 500 бійців Самооборони Майдану. Вони сформували перший добровольчий батальйон для захисту України від російської гібридної агресії на Сході.
Навесні того ж року виникла низка добровольчих формувань – як поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції.

У боях 2014–2015 років російсько-української війни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур.

Наступний сплеск масового добровольчого руху відбувся наприкінці 2021 – на початку 2022 років. На тлі загрози повномасштабної війни в країні формувалися підрозділи територіальної оборони. А після широкомасштабного вторгнення люди просто заполонили військкомати. Зараз Сили територіальної оборони є наймолодшим родом військ в українській армії.

Україна нині переживає найбільше випробування у своїй новітній історії – збройну боротьбу з російським агресором за власну незалежність і територіальну цілісність.

Наші мужні оборонці, які сьогодні гідно дають відсіч ворогові, стоять в одному ряду з цілими поколіннями борців за волю і державну самостійність. Воїни Русі-України, лицарі Костянтина Острозького, козаки Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Івана Мазепи, воїни Армії Української Народної Республіки та Галицької армії Західно-Української Народної Республіки, Антигітлерівської коаліції часів Другої світової війни, Української Повстанської Армії мужньо здобували героїчні перемоги й віддавали свої життя за українську землю. Серед добровольчих формувань, котрі гідно долучалися до відсічі ворогу в XX столітті, слід згадати загони Вільного козацтва та Гайдамацький кіш Слобідської України в часи Української революції 1917–1921 років, січовиків Карпатської Січі в 1938–1939 роках, воїнів УПА та партизан у часи Другої світової війни.

Завжди, у найважчі часи нашої історії, знаходилися відважні, які добровільно брали зброю до рук і ставали на захист своєї Батьківщини.
Нині добровольцем став увесь Український народ: ті, хто прийшов до центрів комплектування та поповнив ряди Збройних Сил України; ті, хто став до лав територіальної оборони; ті, хто всіляко допомагає захисникам і готовий стати до їхніх лав завтра.

Наша готовність добровільно стати на захист України є вирішальною запорукою нашої перемоги.

Українські добровольці – це символ звитяги, самопожертви та героїзму.

Одна з головних причин формування окремих незалежних батальйонів учасниками Майдану, котріу 2014 році вирішили боронити державність на фронті, – бажання захищати Україну, залишаючись разом із побратимами, з людьми, що стояли пліч-о-пліч на барикадах або були товаришами з патріотичних рухів.

Навесні того ж року при облдержадміністраціях було розпочато набір до батальйонів територіальної оборони, що формувалися з мешканців-добровольців областей під керівництвом Міністерства оборони України. Одночасно створювалися добровольчі формування Національної гвардії України і патрульної служби поліції особливого призначення під керівництвом Міністерства внутрішніх справ. Окремо добровольці формували незалежні від державних силових структур добровольчі батальйони, які стали щитом на захисті України на початку російської збройної агресії.

Тоді, у 2014 році, добровольчі батальйони дали змогу провести мобілізацію, відтак по суті врятували Українську державність від загибелі.
Під час збройної агресії РФ на сході України добровольчі формування брали участь в оборонних і наступальних операціях. Так, в обороні Донецького аеропорту поряд із спецпризначенцями 3-го окремого полку, бійцями 79-ї, 80-ї, 81-ї, 95-ї окремих аеромобільних, 93-ї та 72-ї окремих механізованих бригад, 1-ї окремої танкової бригади, 57-ї окремої мотопіхотної бригади, 91-го окремого полку, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійцями полку “Дніпро-1”, брали участь і бійці Добровольчого українського корпусу (ДУК), батальйaону ОУН та інші.

Загалом у боях 2014–2015 років російсько-української війни на сході України брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Вони були першими, хто став на захист держави в умовах збройної агресії. Переважна більшість із них згодом перетворилася на військові частини силових структур.
Новий виток розвитку добровольчому руху надав Закон України “Про основи національного спротиву”, що був ухвалений 16 липня 2021 року. Відповідно до цього Закону добровольче формування територіальної громади – це воєнізований підрозділ, сформований на добровільній основі з громадян України, які проживають у межах території відповідної територіальної громади, який призначений для участі у підготовці та виконанні завдань територіальної оборони в межах території відповідної територіальної громади.

Після того, як Кабінет Міністрів України постановою від 29 грудня 2021 року № 1449 затвердив Положення про добровольчі формування територіальних громад, в Україні почали створюватися перші добровольчі об’єднання для територіальної оборони. Розгорнулася ціла мережа таких формувань. Їхня діяльність здійснюється під безпосереднім керівництвом і контролем командира військової частини Сил територіальної оборони Збройних Сил України за територіальним принципом.

24 лютого 2022 року Росія розпочала широкомасштабне військове вторгнення на територію України. Країна-агресор із перших днів завдає ударів по цивільному населенню та інфраструктурі.

Відповіддю на вторгнення став, зокрема, масштабний добровольчий рух. З перших годин вторгнення сотні тисяч українців добровільно стали на захист Батьківщини, вступаючи до лав Збройних Сил України та територіальної оборони. Десятки тисяч для цього повернулися з-за кордону. Серед тих, хто добровільно взяв у руки зброю, – відомі спортсмени, зірки, люди різних професій.

До українських добровольців, які зголосилися захищати свою державу, доєдналися іноземці. Українська держава закликала їх спільно боротися за мир і демократію у Європі та всьому світі.

Указом Президента від 28 лютого 2022 року з 1 березня 2022 року запроваджено безвізовий режим в’їзду в Україну для громадян іноземних держав, які бажають вступити до Інтернаціонального легіону оборони України, крім громадян держави-агресора. В Україну продовжують прибувати добровольці з різних країн світу, щоб стати на захист територіальної цілісності нашої країни. Зголосилися допомогти колишні військовослужбовці з Польщі, Швеції, Данії, Німеччини, Фінляндії, Великої Британії, США, Латвії, Литви, Японії, Нідерландів, Сирії, Лаоса, Індонезії і багатьох інших країн.

Український інститут національної памяті

Сообщение Доземний уклін вам, хоробрі воїни-добровольці! (+відео) появились сначала на Український репортер.

«Дід» – високий на зріст, статний, з пишними козацькими вусами, що вже вбралися у срібло, у вишиванці з червоним і чорним мереживом. Небагатослівний. Але прямий в розмові, гострий на слово, називає речі своїми іменами. Відвертий по максимуму.

Смоляр каже, що вишиванку подарував побратим на фронті.

Колись Петро Миколайович працював на будівництві, в міліції, водив тролейбуси, трудився у супермаркеті. А потім – війна з рашею.

Пенсіонер Смоляр відшукав дорогу на передову.

– Одного разу мені на роботу потелефонував син. І попросив прийти наступного ранку до військкомату, – пригадував Петро Миколайович в бесіді з нами. – Я захвилювався: «Синку, тебе що, забирають в АТО?» Приїхав, щоб провести його… Від Миколи я дізнався, що донька Інна – на передовій. Нам вона казала, що хлопцям продукти на фронт возить, а насправді воювала у Правому секторі. Тоді я і вирішив: не можу сидіти удома, на дивані, коли мої діти воюють. І пішов до військкомату…

У лютому 2014-го «Дід» вже був на армійському полігоні.

– Мені наказали зайти до кімнати, на співбесіду до командирів, – торував стежину спогадів Петро Миколайович. – У приміщенні побачив чотирьох командирів. Вони поцікавилися, як я сюди потрапив і чому взагалі пішов воювати. Відповів: хочу у 12-й батальйон, бо там воює син Микола. І донька також на фронті, а я прийшов допомагати дітям. Раптом усі офіцери, ніби по команді, стали струнко і віддали мені честь, подякували, сказали, що нікуди мене не відпустять. Так я і залишився у них… Ми були у навчальному центрі спеціальних операцій ВМС України.

Який прекрасний воєнний епізод! І в яких деталях! Кінематографічного масштабу! Офіцери віддають честь київському добровольцю, чоловікові в літах! Ось воно наше військо, справжнє, народне, неймовірно хоробре! Таких лицарів ніяка орда ніколи не здолає!

«Дід» служив у підрозділі, який проводив глибинну розвідку у ворожому тилу, «кошмарив» ординських зайд. У 2016 році він повернувся з війни. У чорній формі з шевроном «морських коників» (спецпризначенці!), в тільнику, в чорному береті.

Врізалося у пам’ять розмірковування Смоляра:

– Хіба про таку Україну ми на Майдані боролися? Ви знаєте, я досі, коли приходжу на Алею Героїв Небесної Сотні, не можу спокійно там знаходитися. Після Революції Гідності, на жаль, інколи доводилося чути, що ми, мовляв, – ті «правосєки, яких не добили на Майдані». Але поки ми живемо, не списуємо себе у запас.

Саме такі Смоляри і витягують здебільшого цю війну на собі. Їх мільйони і мільйони. Прості українці. Яким ж благородним, мужнім, красивим, нездоланним є наш народ! Одвічні людські цінності у нього здавна закладено в генах, як і прагнення волі, справедливості, свобод.

Якби до мудрих думок таких Смолярів дослухалися отії керманичі з різних щаблів влади, в Україні можна було б гори звернути, а не те що реформи провести! Може б, і п’ята колона вгомонилася б, сиділа б по норах, різні шубравці не посміли б вилізти.

Знаємо: пече Смолярам непроста ситуація в країні. Дуже пече. Але ж вони все одно – оптимісти. І свято вірять: «Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля!»

Шануємо Вас, Петре Миколайовичу, тиснемо Вашу руку! З Днем народження! Многая літа!

Леонід Фросевич, Світлана Ковальова.

Читайте також:

Пума, Буча і Дєд. Особлива історія київської родини – захисників України

Сообщение Про воїна-добровольця Петра Смоляра. Штрихи до портрета захисника України появились сначала на Український репортер.

Званням Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» посмертно відзначений боєць Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» Святослав Горбенко. Доброволець загинув 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту.

Рятуючи травмованого побратима, він був смертельно поранений осколком танкового снаряда. Під час церемонії вшанування пам’яті захисників, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої країни, високу нагороду з рук Глави держави отримали батьки Святослава Горбенка Сергій Олександрович та Лариса Вікторівна.

Звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» також посмертно присвоєне солдату Віктору Гурняку. Він загинув 19 жовтня 2014 року, коли під мінометним обстрілом вивозив поранених у районі 32-го блокпосту поблизу селища Сміле Луганської області. Нагороду отримали його батьки Петро Степанович та Марія Мирославівна.

Боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор” Святослав Горбенко у 19 років пішов добровольцем на фронт. Його не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах.

В Інституті філології Національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову.

Святослав (позивний «Скельд») поліг в бою 3 жовтня 2014 року під час оборони аеропорту. Того дня загинули і Сергій Андреєв («Каспер»), а також троє воїнів 3-го Окремого полку спецпризначення – капітан Іван Литвинов, старший солдат Олександр Хруль, солдат Вадим Шешеня.

У той період (з 28 серпня по 4 жовтня 2014 року) обороною летовища командував полковник Олександр Трепак («Редут»), якому згодом за мужність та героїзм було присвоєно звання Герой України.

Кореспонденти «Українського репортера» познайомилися з “Редутом” на початку жовтня 2020-го, коли разом з батьками полеглого воїна-добровольця Святослава Горбенка побували в Кропивницькому, в музейно-меморіальному комплексі 3-го Окремого полку Сил спеціальних операцій імені князя Сятослава Хороброго. Тоді цим уславленим полком командував Олександр Трепак.

Він разом зі своїми побратимами започаткували добру традицію – у військовій частині, на невеличкому меморіальному полі, що біля музейного комплексу, рідні полеглих захисників сіють пшеницю. А коли настають жнива, то збирають символічний врожай. 1 жовтня 2020 року цю традицію продовжили батьки Святослава Горбенка – Сергій Олександрович і Леся Вікторівна, у присутності командування частини, воїнів-“кіборгів” посіяли озиму пшеничку на честь сина Святка.

Ось що говорив про воїнів-“кіборгів” полковник Трепак:

– Хоч я на той час і був полковником, але тоді, у цих хлопців я навчився у першу чергу бути українцем. Можливо, мені потрібно було для цього 40 років прожити, дослужитися до звання “полковник”, щоб зустріти їх у терміналі Донецького аеропорту, щоб ми дали зрозуміти один одному хто ми такі, що це – наша земля і що ми маємо робити.

А чи молодий ти, чи – старий, чи маєш досвід чи ні, у тих умовах не мало ніякого значення. Найголовніше, щоб ти був по духу біля цієї землі, щоб розумів, де – твої побратими, а де – ворог. Все просто. І наші хлопці стояли… Вони стояли на своєму місці, не відходили».

Таким воїном і був Святослав Горбенко.

Згодом його батько, Сергій Олександрович (науковець, лікар, майданівець) скаже: «Смерть ніколи не забере назавжди хоробрих Святославів з нашої непереможної землі, і в потрібний час, в небезпечний для Вітчизни час, місце полеглого князя Святослава Хороброго знову займе новий Святослав Хоробрий, як це сталося і тоді в Донецькому аеропорту. І ніколи пам’ять про Рицарів-Героїв України-Руси не буде забута».

Для батьків Святослава 3-й полк став рідним – «полком нашого сина – із ним тепер поєднує ще й ім’я «Святослав», – каже Сергій Олександрович Горбенко.

На наше запитання що допомогло «кіборгам» вистояти у цій борні Олександр Сергійович Трепак відповів так:

– Вважаю, що у кожному із нас ніби озвалося щось предковічне, наче із сивої давнини: «Хлопці, вам треба тут стояти!» І оте напутнє ніби вчувалося: «Ми не можемо вам скрізь допомогти, але тут разом з вами тримаємо цю твердиню». Напевно, тоді кожен із воїнів відчував ці невидимі ниточки духовного зв’язку… Ми розуміли: нам треба тут СТОЯТИ! Пліч-о-пліч, один біля одного. Про інше навіть не думалося.

Фото пресслужби Президента України

Читайте також:

• На подвір’ї оселі, де мешкають батьки воїна-добровольця “Скельда”, було піднято Державний прапор України

Сообщение Полеглим воїнам Святославу Горбенку і Віктору Гурняку присвоєно звання Герой України появились сначала на Український репортер.

Редакція “Український репортер” розміщує промовистий спогад про Марш – вірш ветерана війни з Росією Сергія Яровенка з Волині.

Він пише: “Поки є такі люди, які вийшли на Марш патріотів, поки є Збройні Сили, інші військові формування, добровольці, волонтери, поки є Українці – ми не здоланні!”

Іде колона з прапорами.
Та ні – колонища Людей,
Які за волю воювали,
Які не зрадили ідей.

Мазепинки, віночки і берети
Ідуть дорослі і малі
Хтось у руках несе портрети.
В серцях у всіх свободи ліхтарі.

Слава Україні! Героям слава!
Стотисячно лунає у столиці.
Не слово – істина для нас Держава
І байдуже, що сперлась на милиці.

Ось капелан стоїть з іконою
Немов би всіх благословляє.
Там Ангел поруч із Свободою,
Що Україна нині захищає.

На тротуарах тисячі киян,
Слова подяки, безліч квітів.
І сльози радості блищать,
Хоча далеко вже не діти.

Як мантри, гасла знов лунають.
Однак вони від серця йдуть.
Тут ті, які свободі ціну знають.
І нізащо її тепер не віддадуть.

Ні, наш народ не залякати,
Бо українці – із сміливих.
Ми вмієм зброю у руках тримати!
У місці іншому концерт для полохливих…

Я вдячний долі, що сподобила мене
В той день пройти в отій колоні.
Пройтися поруч із людьми,
Що пам‘ятають зброю і бруківку у долоні.

Сергій Яровенко, 27 серпня 2021.

Сообщение Сергій Яровенко: “Я вдячний долі, що сподобила мене в той день пройти в отій колоні…” (+відео) появились сначала на Український репортер.

Зразки мужності, які продемонстрували українські воїни тими холодними зимовими днями, назавжди увійдуть до вітчизняної військової історії, української героїки.

Цивільним обивателям перемога у бойових діях завжди асоціюється із територіальним чинником. Цьому є логічне пояснення, адже захопивши/визволивши той чи інший населений пункт, місто, село, район, чи область, – цей чинник найкраще ілюструє військову міць Збройних сил. Однак у військових територіальний аспект не завжди дорівнює перемозі. Знищення живої сили, техніки ворога – ось найголовніше завдання військовиків.

Зрештою, знищивши ворожі підрозділи, а не витискуючи їх з конкретного району, області, у підсумку призводить до автоматичного визволення/захоплення території, оскільки сил, які були б здатні чинити опір, просто вже не існує, вони знищені.

Саме знищення ворога – є найголовнішим завданням збройних сил всіх армій світу.

Ми покинули Дебальцеве, Вуглегірськ, Логвине, Комісарівську, Олександрівське, Кам’янку та інші населені пункти, однак ми не втратили честі та гідності тими зимовими кривавими днями.

Важко точно сказати про співвідношення втрат нашої сторони та російської, однак можу запевнити читача, що у смузі дії нашого розвідпідрозділу й багатьох інших українських військових формувань воно було на користь України.

Погоня, у  якій ми брали участь у якості втікачів, у підсумку призвела до того, що наші переслідувачі заблукали, причому назавжди.

В районі Алчевська під час виконання бойового завдання із розвідувально-диверсійної роботи, збору інформації, на каналі «заблудлих» отримали радіоперехоплення, де низький, спокійний голос російського окупанта («іхтамнєта») давав вказівки із мінування дороги в напрямку села Грушове. В принципі звична інформація, нічого нового, однак та обставина, що ми були приблизно в  годині ходьби по пересічній місцевості від даного населеного пункту й розуміння, що там можуть бути наші побратими, змусило нас скоригувати свої плани на вечір.

12 важко озброєних бійців, які своїм виглядом більше нагадували міфічних вікінгів, ніж сучасних воїнів із глянцевих журналів, важко дихаючи, швидким й одночасно тихим кроком рухались на зустріч невідомому.

Пересувались мовчки, «гуськом», перед очима в мене була широченна спина побратима, що ніс важкий кулемет ніби дитячу іграшку.

Одяг його, попри більш ніж десятиградусний мороз, майже наскрізь промок потом, пара над ним нагадувала мені гору Фудзіяму. Намить зловив себе на думці, що аналогічно й кумедно виглядаю і я.

Одяг повністю прилип мені до спини, пояси наплічника гостро тиснули на плечі, але болі не було. Дивне відчуття, ніби розумієш що болить, однак нічого не змінюєш, просто рухаєшся й думаєш лише про одне – встигнути. Встигнути туди, де можливо будуть наші…

А можливо не варто, промайнула думка. Ну нехай собі мінують, самі зрештою й підірвуться, бувало й таке, однак відразу ці думки зникали десь в пітьмі свідомості…

Сніг, кругом білий чистий сніг, тут ще ніхто не був… Гарно. А десь у дома в цей час бабуся порається біля худоби, розмовляючи з нею, як завжди, ніби з людиною: «Ну куди ти, куди ти лізеш, – полюбляла вона казати корові, яка все намагалася вирвати з рук запашне сіно».

Спогади з дитинства, найцінніші, найтепліші спогади. Від таких думок стало тепло в середині.

-Внимание,  «Захар» (на військовому жаргоні ЗіЛ-150, або ЗіЛ-157),  – раптово почувся вже знайомий ворожий голос із радіоперехоплення, –  полная готовность!

Почалось, вони вже готові, а нам ще хвилин 20 точно простувати. Саме в такі моменти життя, щиро жалкуєш, що ти не вовк, не сокіл, чи ворон, щоб за мить на швидких, невтомних лапах сіроманця, або на сизих крилах, переміститися туди, куди вкрай потрібно.

Група автоматично прискорилась, куди вже швидше, десь почувся голос із середини? Потрібно, «los-los», (давай-давай – німецькою), відповів мовчки сам собі. І знову думки, цікаво, а як би німецькі вояки діяли у цій же ситуації? Звісно, аналогічно, тільки вони пересувалися б, швидше за все, не на своїх двох, а на якомусь армштурмі (німецька самохідка  часів Другої Світової).

Раптово група зупинилась, побратим Мурат, що йшов позаду, порівнявся зі мною й запитав:

-Брат, ти резал скот?»

-Ти про який скот, тварин? – здивувався я.

-Нет, про скот, русню?

-Ні, – коротко відповів я, і відразу відчув як неприємний холодок пройшов по тілу наскрізь.  – А що потрібно буде? – і якось сам засоромився від свого недолугого запитання воїну-ночхі.

-Главноє, ни о чем не думай, просто режь, нож держи вот так,  – раптово Мурат дістав свій Ка-Бар (ніж спецпризначенців армії США), схопивши його, на перший погляд, звичайним чином, ніби проста домогосподарка.

-Вперед, хлопці!- пролунала команда командира.

Боже, коли я вже відпочину, знову запитав мене мій внутрішній голос. Мої ноги…Як же вони болять?! Хоча чому скаржусь, мене ж не силоміць забрав військкомат? Ні, я сам напросився до війська. Тоді бігай по полях, як той вовк.

«Для бешеной собаки три версти не крюк», чомусь знову згадалась ця стара приказка. А таких «крюків» у нас за плечима вже не три, не десять –  напевно сотня. Цілих сто кілометрів, та це ж відстань від мого рідного Малина до Києва.

Смужка лісу на горизонті поволі, але впевнено збільшувалася, ще трішки, ще б додати газу. На авто хвилин 10, а пішки ніби вічність. Кожна хвилина на вагу золота, на вагу життя.

«Тихо прийшов, тихо пішов,

Ворога знищено, як був наказ,

Сонце сідає, ніч наступає,

Домів повертається Спецназ»

Знову й знову в голові ця пісня, яку почув від армійців, періодично зринає у мене в голові. Звісно, ми не спецпризначенці, нам до них далеко, принаймні нас так не вчили як їх, й фізо не найкраща, ось морозного дня з лоба капає в кожного з нас, але це не заважає нам робити свою роботу, важко, кров’ю й солоним потом, але робимо.

Головне – швидко, бо швидкість  – запорука успіху, і ось зараз успіх нашої місії залежить саме від швидкості.

«Готовность – номер один», – раптово пролунав вже знайомий голос окупантів із перехоплення.

Ну все, почалось а нам ще бігти хвилин п’ять, ну чому наші воїни поїхали тією клятою дорогою, куди вони поспішають? І як на зло не знаємо по якому радіоканалу зв’язатися з ними.  Все проти нас. Зима, сніг в коліна, сильний мороз, спецура російська. Шансів у наших хлопців у такому випадку, жодних, це гарантовані «200-ті».

Знову й знову жену погані думки, наче боячись наврочити.

Вибух, який очікувався всіма нами, все одно виявився раптовим й неочікуваним. Ну не можна бути готовим до таких ситуацій на 100 відсотків.

-Бігом! – вигукнув в серцях наш командир.

Його моторошний, холодний крик подіяв на нас всіх ніби холодний душ.

Ось перші дерева посадки, там трохи далі горить український КраЗ, кабіна якого радше нагадувала незрозумілу, розірвану, металеву сіро-зелену масу, кругом тіла наших побратимів, яких ножами добивають російські «отпускники».

Свою криваву роботу вони супроводжували блюзнірськими коментарями:

-Режь таво, он палзет к лесу, – почувся голос з характерним московським аканієм.

Су…и, що ж ви робите, що ж ви робите, скоти?! – спалахнуло в голові. Що ж ви робите, «брати», б…я?!

І ось ми вже тут; сморід паленого мазуту, тіл, заліза, запах крові, нутрощів… запах смерті… холодний запах. Цей запах не забудеш вже ніколи. Цей сморід на все життя.

«Отпускники» так захопилися своєю кривавою бійнею, що не помітили, як до них із тилу, з-за їхніх спин виринула немов зграя мовчазних, голодних вовків, міфічних берсерків із скандинавських саг.

Ніби за умовчанням, ніби змовившись, діставши свої глоки, ми почали нищити, як казав Мурат, скот.

Ми були безумні як пси чи вовки. Нас не можна було вразити зброєю, ми падали на полі бою не від ран, а від утоми.

Різали люто, швидко, тихо. Лише тупі удари ножів й глухі зойки кремлівської спецури.

12 українських добровольців, наче ті легендарні воїни вікінги, для яких війна була сенсом життя, проти 14 мокшанських шакалів, які від несподіванки втратили здатність до належного супротиву.

Цього сонячного морозного дня смерть зібрала великий врожай душ, наших та ворожих. Здається, саме небо пофарбувалось в кольори крові. Заходило сонце. Згасав день. Згасало й життя наших ворогів.

Кривавий комбайн все ще поглинав ошелешених ворогів. Їхні доволі молоді обличчя були здивовані. Навіть у їхніх переляканих очах читалось єдине запитання – звідки ви взялися?

Ще мить. Глухий удар… і важке тіло «іхтамнєта» завалюється у кривавий сніг.

Боковим зором бачу, як ліворуч Мурат відправляє до праотців вже третього (!) ворога.

Трохи спереду, подалі, друг Лєтун хвацьким ударом в область нирок ріже ще одного чудово екіпірованого «ополченца».

-Мінус сім, – раптово крізь смертельну тишу прорізався голос друга Одеси…

-Мінус вісім, – рахую мовчки я.

-Чисто, – пролунав хриплий голос командира.

Дванадцять  проти чотирнадцяти. 12:0!  На нашу користь.

Гарна робота! Страшна робота.

Починаєш нарешті відчувати свої руки.  Вони тремтять від пережитого, від напруги. Мені жарко, навіть душно, катастрофічно не вистачає повітря.

Поранений? Оглядаю себе. Кров, кров кругом, на одязі, на взутті, на тактичних рукавицях.

Мене поранено? Але ким? «Іхтамнєти» були просто деморалізовані нашою появою, ми їх знищили, як телят, спокійно й максимально швидко.

Відчуваю, як ворожа, тепла кров зігріває мої руки. Дивне відчуття. Відраза, ейфорія, страх…

Страх всюди, як і кров наших побратимів та російських окупантів. Все змішано довкруж. Все змішано в голові, в душі.

-Добро пожаловать у клуб резни русни, – промовив до мене Мурат. Його крива посмішка, холодні очі промовисто говорили, що він отримав задоволення від гарно виконаної роботи, ніби кондитер від чудово приготовленого смачного торту. На його білій від інею бороді були великі плями крові.

Напевно, і я так виглядаю, грізно-недолуго.

Ми, на жаль, не встигли. Більшість наших побратимів із Збройних Сил України були вбиті вибухом, четверо було дорізано російськими «шахтьорами». Ми не встигли. Швидкість підвела нас, наших хлопців.

-74-й отдельный радиотехнический полк особого назначения, город Владикавказ, – зачитав голосно друг Зелений. – Вони приїхали на нашу землю вбивати українців.

-Збираємо тіла наших, я зараз на карті позначу, де ми їх залишимо, – промовив командир, – бігом, швидко!.

Оглядаю тіло російського «отпускника». Шукаю документи. Військовий квиток РФ. Ісмаілов Алєксєй, званиє – лейтенант. 74-й отдельный полк особого назначения. Раптово із «воєнніка» випадає на сніг світлина. На фото – молода сім’я, молодий, спортивно підтягнутий чоловік, симпатична брюнетка й дитина. Син років 5. Як і у мене. Вдивлюсь в його мутні, холодні, неживі очі.

Чому ж  ти сюди прийшов, Алєксєй? Чого тобі не вистачало в житті? Головне, ЧОМУ? Ти хотів наших смертей? Наказ? Не погашений банківський кредит? А про дитину свою ти подумав?

Відповіді я вже не отримаю ніколи.

Шкода мені тебе, Алєксєй, дитину твою шкода.

А скільки чужих синів залишив сиротами цей Алєесєй? Лише Богові відомо. Від цього усвідомлення стає трохи легше на пошматованій глибокими ранами моїй душі.

Все має початок у цьому житті, все має й кінець. У Алєксєя він настав 18 лютого у холодній, промерзлій наскрізь лісосмузі на Луганщині від українського добровольця, який пішов на війну з окупантами, щоб захистити свого сина.

-Хлопці, бігом! – знову пролунав наказ командира.

Знову бігом, знову швидко, війна – це швидкість.  Хочеш жити, маєш бути швидким, лише мертві повільні, як «наші клієнти»..

І знову ця пісня в голові, ніби молитва, ніби прохання до свого серця, своєї душі, ніби спроба прощення перед собою за вчинене, перед сином того Алєксєя. Перед синами тих, кого ми не встигли врятувати.

Ще коли на траві роса,

Ще коли воду коні п’ють,

Вже нащадки старих характерників

Укладають свій парашут.

В небо цілить гелікоптер

І лунає наказ “На зліт”

І бійці спеціального значення

Вирушають у свій похід.

Тихо прийшов, тихо пішов,

Ворога знищено, як був наказ,

Сонце сідає, ніч наступає,

Домів повертається Спецназ.

Нас не видно, але ми тут,

Нас не чути, але ми є,

Так буває, що твого серця стук

Наче молотом в тиші б’є,

Ми для ворога – вічний жах

І для зрадників – сатана,

А над нами так велично майорить Прапор з образом кажана!

Закодовані в нас імена І обличчя ховає “тінь”.

Ми таємно кладем за Країну життя

Не вагаючись, без сумління.

І загиблих наших Братів Командирів, солдат рядових

Тих, хто землю свою захистили в боях

Ми в серцях закарбуєм своїх.

Тихо прийшов, тихо пішов,

Ворога знищено, як був наказ,

Сонце сідає, ніч наступає,

Домів повертається Спецназ.

З війни не повертається ніхто й ніколи. Ми не повернулися додому. Хто душею, а хто тілом. Війна забрала кращих із нас, справжніх Героїв, Воїнів, Характерників, Вікінгів та Берсерків. Забрала тих, хто поставив на вівтар своє життя. Пам’ятаймо ж їх усіх!  Їх світлій пам’яті, їх віковічному подвигу присвячую рядки цих спогадів.

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

Сообщение 12 українських добровольців проти чотирнадцятьох окупантів. З історії знищення російських диверсантів появились сначала на Український репортер.

Як розповіла “Українському репортерові” мама Інни Грищенко Євдокія Смоляр, сьогодні Феміда мала розглянути скаргу адвокатів на рішення Печерського райсуду про обрання запобіжного заходу.  Інну Грищенко було узято під варту 5 листопада 2019 року.

Інна перебуває в ізоляторі тимчасового утримання на Подолі. Однак сьогодні суд не розглядає адвокатську скаргу, бо суддя… у відпустці. Немає і представника прокуратури. Сім’я Інни Грищенко вважає, що це затягування є навмисним.

Працівники суду не надали родині заарештованої аргументованих пояснень щодо  цієї, більш ніж дивної, ситуації. Мама Інни каже, що родина не піде з будівлі суду на знак протесту.

Відео:

Сообщение Рідні “Пуми” влаштували акцію протесту в столичному суді (+відео) появились сначала на Український репортер.

На сайті Глави держави розміщено інформацію про перебіг цієї дискусії. Ось що говорив доброволець батальйону «Айдар» Євген Дикий: за його словами, ці законопроекти мають встановити правовий статус подій на сході України та осіб, які брали в них участь, а також врегулювати питання амністії добровольців.

Дії добровольців та інших військовослужбовців, за які їх судять, можна розділити на три групи. Перша – це дії людей, які були правильними та законними в умовах бойової обстановки, але розглядаються в судах за законами мирного часу.

«Оскільки не було ані воєнного, ані надзвичайного стану, справи розглядаються на загальних підставах. Ця проблема вирішується законом, який має врегулювати правовий статус цих подій, їхніх учасників та декриміналізувати дії, що є правильними за законами воєнного часу», – зазначив він.

Друга група – незначні правопорушення. Для таких випадків має бути розроблений законопроект про амністію.

«Третя група – це тяжкі злочини, які караються в умовах як мирного, так і воєнного часу», – сказав Євген Дикий.

Водночас він наголосив, що залишається проблема неупередженості слідства та суду під час розгляду цього типу справ щодо добровольців.

«Частина справ розглядається не з метою пошуку істини, а задля помсти добровольцям з боку сепаратистськи налаштованих місцевих правоохоронців. У таких випадках можна запропонувати зміну територіальної підсудності та підслідності», – сказав Євген Дикий.

Голова комітету Верховної Ради з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галина Третьякова зазначила, що у цих законопроектах слід чітко визначити, хто має потрапляти під амністію, та особливості застосовування воєнного законодавства у мирний час.

Голова підкомітету Комітету Верховної Ради з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Анатолій Остапенко повідомив, що законопроект № 2045-1 про надання офіційного статусу учасника бойових дій членам добровольчих формувань уже опрацьовано для розгляду в другому читанні.

«Частково це вирішить питання надання статусу особам, які захищали нашу батьківщину у складі добровольчих об’єднань», – сказав Анатолій Остапенко.

Голова Комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності Денис Монастирський закликав окреслити терміни роботи над законопроектами, які вирішують проблеми кримінального переслідування учасників АТО/ООС.

Представник уповноваженого Верховної Ради з прав людини Андрій Мамалига зазначив, що доволі часто провадження стосовно добровольців розглядаються суддями з Донецької та Луганської областей, які відвідують окуповані території.

«Очікувати від них об’єктивності не доводиться. Тому вирішення цього питання на часі. Треба, щоб ці справи розглядалися та розслідувалися поза межами Донецької та Луганської областей», – сказав Андрій Мамалига.
Представник Служби зовнішньої розвідки Василь Вовк підтримав пропозицію щодо розробки відповідних законопроектів.

Голова Комітету визволення політв’язнів, правозахисниця Тетяна Близнюк наголосила на важливості вирішення проблеми раніше засуджених добровольців та активістів.

«Люди, яких ми захищаємо, майже всі є ветеранами як з добровольчих підрозділів, так і з підрозділів МВС та ЗСУ. Ситуація кричуща. Дуже важливо збиратися та вирішувати це питання. Люди роками перебувають під вартою. Необхідний більш дієвий контакт з генпрокурором, щоб прокурори могли піти нам назустріч і змінити запобіжні заходи тим добровольцям, патріотам, які понад два роки перебувають під вартою», – сказала Тетяна Близнюк.

Адвокати добровольців і громадських активістів передали представнику Генеральної прокуратури України матеріали проваджень, відкритих щодо їхніх підзахисних.

Учасники наради вирішили створити робочу групу для підготовки законопроектів, що вирішать проблеми кримінального переслідування добровольців. До її складу ввійшли: доброволець Євген Дикий, представник Служби зовнішньої розвідки Василь Вовк, представники Комітету з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів, а також громадської організації «Юридична сотня».

Що вражає? На п’ятому році війни з Московією, виявляється, постає питання, чи справді захищали країну від ворога наші добровольці?

Ми б порадили слідчим, прокурорам, суддям, які розглядають справи добровольців, а також чиновникам бодай іноді приходити до Стіни пам’яті Героїв у Києві. Без пихато-підлабузницької свити.  І нехай би стали навколішки біля світлин найхоробріших людей України і стиха помолилися за упокій їхніх душ.

Але… Навколішки стають люди в селах, коли зі сльозами зустрічають «вантаж 200» – своїх земляків-соколиків, що повертаються до рідних осель в домовинах. І квітами встеляють дорогу… Й оця шана йде від серця, від чистої душі, не спотвореної мільйонами доларів «під подушкою».

Було, що в Києві, на Майдані народ прощався з полеглими воїнами – до десяти домовин стояло на майданівському розпутті. Жоден чиновник не прийшов схилити голову перед світлою пам’яттю наших доблесних лицарів. Оце і є вражаючий стиль діяльності панів, що правлять у багатьох великих та малих містах. Ось вам і ставлення до воїнів-добровольців.

А запитайте у столичних керманичів, скільки киян полягло в боях за Україну протягом чотирьох років війни з бандою Путіна? Точної цифри вони вам на назвуть (бо не знають, не цікавляться, не тримають в голові), лише орієнтовну – «від двохсот до трьохсот».

Отаке страшне життя. В одних – постійний синдром болі, життя в очікуванні чергових повісток від слідства, прокурорів, суддів, в інших – райська насолода від розкішного життя. Ніби дві різні планети. Діти депутатів, міністрів не воюють на фронті.

Керівне панство своїх діток, внуків не приводить до Стіни пам’яті, не научає, кому і чим саме зобов’язані… А навіщо? Золота юнь все по закордонах розважається, вчиться за татові мільйони в крутих коледжах, хизується розкішними автівками… Хіба їм болить чиєсь горе?

Це тільки оті матусі, що віддали найдорожче, тужать, криком кричать про цинізм, підлість, зневажливе ставлення…

Якось біля столичної мерії я почув, як мама полеглого воїна виголосила вражаючу думку:

– Наші сини воювали, а сьогодні вже ми, їхні мами, змушені йти воювати – боронити світлу пам’ять наших хлопчиків.

Дожилися. Воїни, які зупинили скаженого ворога, потребують захисту на рідній землі. Вони у небезпеці у рідній домівці. Дикунство якесь та й годі.

Фото: “Український репортер”

Сообщение Тенденція часу: “слідчою дубиною” по воїнах-добровольцях появились сначала на Український репортер.

Начальник Святошинського управління поліції Сергій Чернишев розповів:

«Ми встановили, що ввечері між сином та матір’ю у телефонній розмові виник конфлікт. Відтак хлопець приїхав до помешкання, де вона проживала. Під час чергової сварки він намагався її побити, тож за жінку вступився його вітчим. Згодом пасинок покликав свого друга, із яким і нанесли подружжю тілесні ушкодження та втекли. Правопорушників затримали. Це – молодики, 1989 та 1990 років народження. Вони надають покази слідчим”.

Розпочато кримінальне провадження за частиною другою статті 15 частиною другою статті 115 (Замах на умисне вбивство) Кримінального кодексу України, інформує відділ комунікації поліції Києва.

Фото: Alina Bodnar / Facebook

Сообщение Затримали підозрюваних у нападі на ветерана АТО Панова (“Хана”) появились сначала на Український репортер.

Пані Тетяна пише, що знає Панова з 2015 року, він воював у легендарному 90-му батальйоні.
«Панови були без свідомості, з проломленими головами. Били чимось дуже важким і з особливою жорстокістю. Панових доставили в 17-ту лікарню. Терміново обом були проведені операці. При трепанації черепа у «Хана» почалася сильна кровотеча, була велика крововтрата. Робили 16 переливань… Обоє знаходяться в комі, на апаратах штучної вентиляції.

У Оксани стан трохи кращий. Вона реагує на подразники. Стан стабільно важкий. У «Хана» стан критичний. Йому постійно вводять адреналін і препарат для вирівнювання тиску. Крім численних кістних уламків сильні гематоми головного мозку. Спілкувалася з поліцією, що сталося ніхто не знає».

Хто хоче допомогти : 4149629383767209, Грубенюк, з поміткою: благодійний внесок («Хан»).

Волонтерка також зазначає, що потрібні донори будь-якоїгрупи крові. Здавати лише в Київському центрі крові за адресою: вул. Берлінського, 12 або вул. Миколи Пимоненка, 8. З понеділка по п’ятницю з 8:00-14:00. Тел для довідки: 044-440-60-11.

Сообщение У Києві скоєно жорстокий напад на ветерана АТО Ігоря Панова (позивний «Хан») та його дружину появились сначала на Український репортер.