«Благодійність – це велика справа, – розмірковують наші герої. Це як десятина Богу від чистого серця, з великої любові до України. А любов – потужна сила, яка творить неймовірне, для неї нема перепон. Ми віримо у це, живемо цим. Нам так хочеться, щоб світ ставав добрішим, милосерднішим. Щоб світлих людей, готових прийти на допомогу один одному, було більше».

Твори добро! Такою є заповідь Громадської організації «Центр міжнародних відносин», яку створило подружжя Волинець ще задовго до російсько-української війни. Як добре, що таких доброчинців в Україні чимало, бо ми ж одвіку народ такий – щиросердний, чуйний, з особливими генами співпереживання, любові до ближнього. Але про Світлану Вікторівну та Леоніда Миколайовича варто сказати більше – це люди, які повністю занурені у вирішення соціальних, медичних, житлових, побутових питань своїх співвітчизників, тих, хто через різні обставини потребує допомоги.

А як не сказати про вагому підтримку захисників України! Ще з 2014 року Центр міжнародних відносин підставив плече (нехай маленьке, але потужне!) Збройним Силам України. Завдяки тісній співпраці з американськими партнерами Василем Шелестом, Петром Орловим воїнам передали десять тисяч медичних турнікетів, близько тисячі павербанків та акумуляторів для безпілотників, а ще генератори, тепловізори та інше необхідне обладнання.

Зауважимо, Світлана та Леонід завжди публічно наголошують, хто саме долучається до волонтерської праці, дякують своїм однодумцям. Так, з великою теплотою розповідають про Віталія Залуцького, Володимира Шаповала, Юрія Смітюха, Петра Мельничука, завдяки яким для ЗСУ було відправлено десятки автомобілів. Вони можуть годинами говорити про тих, хто поруч з ними упрігся у добрі справи. Звичайно, ми не могли не поцікавитися і житейськими стежками-дорогами Світлани та Леоніда: звідкіля родом, де працювали до того часу, як стали волонтерами, які мають захоплення…

Світлана – киянка. Леонід – з Житомирщини, з Радомишльського району. Разом вони вже 33 роки.

«Промайнули ці літа, як один день, – каже Світлана. – Але вони були настільки яскравими, позитивними, що завжди зігрівають душу та серце, спонукають тішитися тим, що у нас така здорова, щаслива сім’я. Пригадую, коли я вперше зустріла Леоніда і заглянула в його бездонні голубі очі, то зрозуміла – ось вона, моя доля… Таке ж відчуття було і у нього. Мабуть, це неспроста. Бо ж кажуть: справжні шлюби народжуються на небесах. Мені дуже пощастило з чоловіком, за характером він виважений, дипломатичний. Про таких кажуть – глибока натура! І я з цим повністю згодна. Леонід в житті багато що пережив, втративши маму в десятилітньому віці. Він рано .– п’ятнадцятилітнім хлопцем – пішов з батьківської хати на самостійний хліб».

За професією Леонід механік, закінчив технікум в Новоград-Волинському (нині місто Звягель). Свого часу працював на дослідно-експериментальному підприємстві, в кооперативі, в українсько-канадсько-німецькій компанії.

Світлана багато років присвятила себе роботі в громадській організації – Міжнародному комітеті з прав людини. Закінчила Університет «Україна», Висбаденську академію психотерапії WIAP (Німеччина), Український інститут позитивної крос-культурної психотерапії і менеджменту.

У 2009 році разом з чоловіком заснували Громадську організацію «Центр міжнародних відносин», який об’єднує волонтерів із США, Великобританії, Нідерландів, Румунії, Польщі, Франції та з інших країн. Світлана з Леонідом як працьовиті мурахи, вони весь час у русі: то їдуть до Київського обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей, що в селі Сезенків Броварського району, то везуть матеріальну допомогу людям соціальних категорій, вимушеним переселенцям із зони бойових дій, то мчать на склад у Києві, щоб допомогти колегам з Благодійного фонду «Нескорена Україна 24.02.» розвантажити продукти харчування, речі першої необхідності. Непосидючі! Такий вже у Волинців стиль життя.

У 2025 році Центр міжнародних відносин підписав меморандуми з такими потужними організаціями, як Інститут розвитку громадського суспільства імені Голди Меїр, видавництвом «Адеф-Книга», Міжнародним жіночим рухом «За сімейні цінності», Благодійним фондом «Нескорена Україна 24.02.».

Приємно, що разом багато чого досягнуто на ниві доброчинності.

«Мені весь час потрібно щось робити, – промовляє Світлана. – Я – жінка-волонтерка. Без пафосу. Без права на слабкість. П’ятий рік повномасштабної війни… і ми разом тут, в Україні. Це не просто стресостійкість. Це життя на межі – між страхом і вірою, між темрявою і надією. Я залишилася зі своєю родиною, там, де біль став фоном життя. Коли хтось у біді, або у скруті я не можу бути спокійною. Відвідуємо військові шпиталі, реабілітаційні центри, дитячі будинки. Також пишемо багато листів, звернень до потенційних спонсорів, налагоджуємо нові контакти з громадськими організаціями, фондами, телефонуємо командирам військових підрозділів, цікавимося що потрібно воїнам, запитуємо шпиталі про потреби поранених захисників. Приїжджаючи до реабілітаційних закладів з допомогою, не перестаємо захоплюватися колосальною силою духу наших оборонців. Вони – справжні титани духу! І ми щасливі від того, що можемо частинку любові подарувати людині, яка боролася за нашу державу, отримавши важкі поранення.

Звичайно, серце крається, коли бачиш поранених воїнів на інвалідних візках. Водночас думаєш: вони показують усім нам приклад як жити, мотивують нас, не опускають рук, позитивно налаштовані, вірять у перемогу, у те, що країна неодмінно буде квітучою, розвинутою державою».

Світлана, уявіть собі, попри велику зайнятість, устигає ще й малювати. Каже, що це – своєрідна арт-терапія.

«Що малюю?– перепитує пані Світлана. – Квіти, янголів. Останнім часом узялася малювати ікони (обожнюю їх) у світському стилі. Ще з дитинства я відчула потяг до мистецтва. Перед широкомасштабним російським вторгненням взяла декілька уроків у художника і під час війни почала малювати абстрактні картини». (На фото ниже).

Ми здивувалися, дізнавшись від співрозмовниці, що свої десять картин вона повезла до Америки і продала там на аукціоні. А на виручені кошти придбала спорядження для воїнів.
Америка – особлива сторінка в діяльності Волинців.

«У 2007 році ми поїхали до Штатів, – згадує Світлана. – Познайомилися там з одним із місіонерів, який допомагає дітям, хворим на церебральний параліч. Ми долучилися до цієї благородної справи, відтак з Америки до України стали надходити інвалідні візки для хворих дітей, речі першої необхідності. Через деякий час ми вже в Україні створили Громадську організацію «Центр міжнародних відносин», продовживши справу підтримки дітей із сиротинців».

Пані Світлана захоплено розповідає про доброчинців з Америки, зокрема про благодійну організацію з Пенсильванії, де родина Харш разом з друзями формують продуктові набори для постраждалих від війни. За період співпраці з цими щирими та безкорисливими прихильниками України через Центр міжнародних відносин було передано тисячу тон таких пакунків з харчами для Харкова, Херсона, Сумської, Запорізької та Чернігівської областей.

«Завдяки нашим партнерам, друзям з Америки фінансову допомогу одержали родини з деокупованих територій, зокрема Євген та Олена Біндосови, які постраждали від підриву на ворожій міні та перенесли понад 12 операцій, – говорить Світлана. –Коштами також підтримали родини Анащенко, Адамкович, Алексін із сіл Велика Димерка, Богданівка, Залісся – ці люди втратили свої домівки через ворожу атаку. Із вдячністю хочу назвати прізвище нашого партнера, відомого американського бізнесмена, благодійника Делла Лоя Хансена. Він опікується українцями, які втратили житло. Збудував ціле містечко, де мешкає 220 сімей. Планує створити медичний центр для наших захисників».

В телефонній книзі Волинців є й інші зіркові імена, наприклад, Олександра Крилова з Лос-Анджелеса, знаного бізнесмена, колекціонера, колишнього гравця Національної баскетбольної асоціації Північної Америки. Крилов збирає предмети з автентичними автографами відомих людей. Він оригінально оформляє їх, створюючи цікаві інсталяції і дисплей-картини. Влаштовує популярні аукціони, в тому числі благодійні.

А познайомилася Світлана із знаменитим колекціонером у Києві, під час презентаційного заходу, який влаштувала бізнес-леді, видавець Маргарита Січкар. Коли Світлана у соціальних мережах проводила благодійний аукціон своїх художніх робіт, то у ньому також взяв участь Олександр Крилов.

«Ось ми з Леонідом на фото з Криловим, – показує пані Світлана фото в телефоні. -Дуже позитивний чоловік. Подарував книжку зі своїм автографом».

А як не розповісти ще про одну легенду спорту – знаменитого українського боксера, чемпіона світу Олександра Усика?! Він поставив автограф на боксерській рукавичці і передав для благодійного аукціону в Америці. З цією місією добре впоралася Світлана Волинець, провівши за океаном особливі торги. А за виручені кошти (десять тисяч гривень) вже традиційно придбали предмети та речі для людей соціальних категорій у рідній країні. Щоразу, коли вдається зібрати благодійну допомогу душа Світлани наповнюється радістю, їй хочеться знову і знову обійняти усіх небайдужих людей, які дають пожертви, усіляко допомагають нужденним.

Пані Світлана каже, що не потрібно бути багатою людиною, щоб допомогти, треба мати добре серце. Золоті слова, погодьтеся. На наше запитання, що означає для Волинців волонтерство, почули:

«Волонтерство під час війни – це не про допомогу. Це коли ти щоранку прокидаєшся, навіть якщо в душі все кричить після безсонної холодної ночі. Це коли віддаєш, маючи мінімум. Коли тримаєш інших, не даючи права впасти самому. Ми бачили втрати, порожні очі матерів. Бачили, як війна краде дорогоцінне життя. Вона краде все: тишу, спокій, здоровʼя, сон, тепло, віру в завтра. І водночас переконані: із болю народжується сила, любов до людей, до України перемагає втому і страх».

«Є така притча, – долучається до розмови Леонід Миколайович. –Ісус спостерігав у Єрусалимському храмі, як заможні люди кидали великі суми у скарбницю. Прийшла бідна вдова і вкинула дві лепти — найменші монети того часу. Учні були здивовані відповіддю Учителя: вдова пожертвувала більше за всіх, бо багаті давали від свого надлишку, а вона —усе, що мала. Отже Бог цінує щирість, самовідданість та пожертвування від чистого серця, а не розмір дару. Треба пам’ятати це. Якщо не маєш достатньо коштів для благодійного вчинку, поїдь у сиротинець, обійми діток. Вони ж не стільки цукерок хочуть, скільки потребують щирої уваги, родинного піклування, лагідних слів. Дуже вдячні усім добрим людям, які сповідують такий стиль, притуляють чужих діточок до серця, радіють разом з ними, переймаються цим неповторним дитячим світом».

Саме Світлана та Леонід чужу біду сприймають як свою, завжди готові небо прихилити до дітей-сиріт, живуть болями і тривогами свого народу. А по іншому не можуть. Завжди раді приїзду Волинців у містах і селах, наприклад, в медичному центрі «Вікторія» (Бориспіль), у Київському обласному центрі соціально-психологічної реабілітації дітей «Сезенків».

Якби полічити, скільки кілометрів загалом вони проїхали, починаючи з 2022 року, автомобілем дорогами Київщини, інших областей, то це, певно, були б десятки тисяч. І все заради одного – допомогти, зарадити чужій біді, посприяти, а той обійняти тепло, щиро поспілкуватися, вселити надію, що добро переможе, що гуртом і гори можна звернути. Подружжя часто згадує села Броварського району. Стали навідуватися сюди невдовзі після звільнення окупованих районів столичної області від рашистського терористичного війська. Звіряча орда понівечила, спалила, потрощила багато сільських осель. Люди були в розпачі. На волонтерів дивилися як на рятівників, і це у душі відчували Світлана з Леонідом. Волинці без жодних вагань допомагали людям фінансово (в тому числі завдяки благодійнику Деллу Лою Хансену), щоб відновити хати, «виходили» на організації, які встановлюють нові будинки, направляли їх за конкретними адресами.

Із Центром соціально-психологічної реабілітації дітей «Сезенків», що у Броварському районі, Волинців пов’язує особлива історія. Під час одного із візитів звернули увагу на дванадцятирічну дівчинку Лілю, яка мала проблеми із здоров’ям.

«Ми узяли Лілію під свою опіку, можна назвати це і шефством, – говорить пані Світлана. – Прикипіли до цієї дитини душею і серцем, хотіли, щоб вона відчула сімейне тепло, радість спілкування з близькими людьми, щоб її інвалідність не стала перешкодою для повноцінного розвитку».

І тут треба відмітити, що подружжя прихистило дитину із надскладним діагнозом, наперед знаючи, що випробування будуть не з легких – дитину чекали чимало медичних обстежень, складна нейрохірургічна операція, потім – реабілітація. Але саме таким є життєвий девіз Світлани і Леоніда – приходити на допомогу тим, кому найважче. Не вагаючись, вони профінансували операцію. Саме надзвичайне терпіння і незламна віра увінчалися успіхом. Дякуючи лікарям, операція була успішною.

Звичайно, Волинці дуже переживали за Лілю, вірили у позитивний результат.

«Ліля, яка була у нас під опікою, мешкала у нас постійно шість років під час операції та час реабілітації, – розповідає пані Світлана. -Вона відчувала, що тут як у себе вдома. Також допомагали матеріально. Ми тішилися, що у дівчини немов виросли крила, вона сяяла від щастя. Після дев’ятого класу вступила до коледжу, закінчила його. Ми весь час підтримували її у навчанні, спочатку в коледжі, потім в університеті, а диплом про вищу освіту був нашою спільною радістю. Нашою перемогою. Ліля закінчила туристичний факультет Університету Україна, побувала в Болгарії. Згодом вийшла заміж (нині їй вже 23 роки), її чоловік воює на фронті. Сім’я виховує двох діток, мешкають у селі в Броварському районі. Ми і нині підтримуємо з Лілією тісний зв’язок, у разі потреби допомагаємо».

Про свої волонтерські будні подружжя пише у соцмережах. От і нещодавно відвідали захисників у шпиталі:

«Коли хворіє рідна людина -ми не думаємо, чи її там нагодують. Ми веземо найкраще, бо хочемо підтримати, зігріти, показати турботу. Бо це – наші рідні. Сьогодні в палатах шпиталю – також наші, захисники, які віддали здоров’я заради нас. Вони з різних куточків України, і не до кожного можуть приїхати близькі, особливо у перші дні після прибуття. Тому саме наша з вами увага й турбота стають для них особливо важливими. Кожна така зустріч – не просто візит. Це можливість подякувати, підтримати, побути поруч і хоча б трішки зігріти турботою тих, хто заплатив високу ціну за нашу свободу. Разом з нами воїнів підтримують багато небайдужих людей, особливо діячі культурного фронту, з якими відвідуємо шпиталі, дитячі будинки та центри реабілітації. Деякі із митців є членами нашого Центру міжнародних відносин, скажімо Народний артист України, відомий актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Анатолій Гнатюк.

Хочемо висловити також вдячність музичному дуету «Анна-Марія», продюсеру та режисеру Анжелі Норбоєвій, Народній артистці України Ярославі Руденко, киянці Антоніні Медвєдєвій та багатьом іншим.

Наша велика подяка і Бортницькій тиловій кухні – за домашні страви, приготовлені з любов’ю. Передають також каву, чай, смаколики, засоби гігієни – усе те, що створює відчуття рідної домівки навіть у стінах лікарні.

Коли заходиш у палату, розумієш: пораненим воїнам важлива не лише допомога. Їм важливо знати, що про них пам’ятають. Що вони не самі. Що за їхніми спинами – пильний і вдячний тил. Щиро дякуємо кожному, хто долучається. Гуртом ми можемо багато», – кажуть Світлана і Леонід і долучаються до нової ініціативи – разом з такими ж доброчинцями організовують «гарячі кухні» для киян, які взимку 2026-го від ворожих обстрілів залишилися без світла і тепла.

«Я вже не та жінка, яка була до війни, – нотує свої роздуми у записнику Світлана Вікторівна.- Жити під обстрілами, в холоді, без світла, без гарантій на завтра – це зрозуміють тільки ті, що живуть в Україні. Щиро дякую всім хто сьогодні з нами, коли найважче … Я молюся і вірю що 2026 рік – рік нашої, спільної перемоги… З Богом пройдено багато доріг. Тепер я інша. Не та, що була раніше. Бо тепер у мені сила, загартована болем, віра, перевірена темрявою. Любов до життя виборена всупереч всьому. І якщо сьогодні я дихаю – отже маю жити. Попри все. Тут і зараз. Я жива. Я відчуваю. Я допомагаю. І це означає – я перемагаю».

Про це пані Світлана написала книжку «Мої історії», яка невдовзі побачить світ. Вона – про шлях, який не планують, але проходять серцем. Про неймовірні доленосні зустрічі. Про унікальних, талановитих людей з якими звела доля, про їхні життєві історії. Про моменти, які змінюють усе. Це історії, які надихають і глибоко торкаються душі. Історії про життя без прикрас – щирі глибокі, іноді пікантні, без яких дісність не було б такою неповторною.

Цілком заслужено лине добра слава про подружжя Волинців. За багаторічні доброчинну діяльність, благодійну місію Громадську організацію «Центр міжнародних відносин» було відзначено Київською міською радою, Київською обласною військовою адміністрацією, керівництвом військового шпиталю, прикордонної служби, підрозділів ЗСУ, а також низкою громадських установ, міжнародними партнерами. Листи-подяки надсилають і діти.

Утім, Світлана та Леонід Волинець кажуть, що працюють не заради слави:

«Ми робимо добрі справи просто тому, що не можемо інакше. Без очікувань, без умов, без гучних слів. Продовжуємо робити добро – тихо, щиро, по-справжньому. Ми є віруючою родиною, наша свічечка Богові – наші вчинки у житті. Допомагати людям – це боже задоволення і призвання».

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич, члени Національної спілки журналістів України

Фото із Фейсбук-сторінки Світлани Волинець.

Сообщение Подружжя волонтерів Волинець: «Допомагати людям – боже задоволення і призвання» (+фото) появились сначала на Український репортер.

Про це інформують на сторінці ініціативи Darek pro Putina.

Як зазначається, 100 000 000 чеських крон від анонімного донора розділили на 26 позицій.

«Ми в основному використаємо їх для придбання різних видів безпілотників, пластикової вибухівки, спорядження для підрозділів на фронті, а також дробовиків. Ми хочемо витратити ці гроші дуже швидко. Щоб вони якомога швидше „запрацювали“, — йдеться у повідомленні.

Раніше проросійський прем’єр у Чехії зробив заяву про фінансування України. За його словами, країна не підтримуватиме ініціативу Європейського Союзу.

Як відомо, наступного тижня лідери ЄС планують обговорити складну схему надання кредиту Україні. Вона передбачає використання заморожених російських активів. Утім йдеться і про національні гарантії з боку окремих держав.

«Ми не братимемо жодних гарантій і не вкладатимемо жодних коштів», — сказав новообраний прем’єр-міністр країни Андрей Бабіш у відеозверненні.

Сообщение У Чехії анонім задонатив чотири мільйони євро на зброю для України появились сначала на Український репортер.

Про свої враження пані Ярина написала у Фейсбуку. Прочитавши її зворушливий допис, ми вкотре переконалися, що нашу країну захищають найкращі, цвіт нації. Шляхетні, мужні воїни.

«За два дні — 1800 кілометрів. З капеланами Ігорем Мельниченком та Михайлом Ліскою по дорогах та бездоріжжю. 14 бригад та підрозділів. Зустрічі з тими, хто кожної миті стоїть між життям і смертю. Наші… Такі поїздки неможливо назвати просто місією чи “волонтерством”. Це — дотик до справжнього життя. До війни. До солдатських душ, які щодня віддають себе без залишку заради нашого завтра. І коли ти приїжджаєш до них — тебе охоплює відчуття, ніби ти летиш. Бо можеш хоч трохи підтримати. Бо ти не просто «співпереживаєш» — ти дієш», – пише пані Ярина.

Вона з великою теплотою та душевним трепетом розповідає про довгоочікувану зустріч з братом:

«Для мене так важливо було побачити брата – Олександра Левицького. Моя третя поїздка – і нарешті я його обійняла. Мого брата. Мого рідного. Живого. З очима, в яких усе. Ці очі… втомлені, але такі глибокі. І такі рідні. І квіточка в його руках від Лейлочки (донька Ярини. –Ред.), зроблена нею самою для нього. Тільки зараз розумію, що це було так мало, ці обійми на хвильку. Бо далі знову — на нуль. Прийшов із нуля — і знову туди. Як же так?

І коли повертаєшся назад, у буденність, у своє життя — стає важко дихати. Бо тут — все інше. Там – без гарантій, без завтра.

Вони живуть тим, що мають там і зараз. І їхнє колись натхнення, завзятість, посмішки — вже стали обов’язком. Голос у них змінився. Там менше надії, більше втоми. І ця втома передається. Передається і мені до болю. Бо вона справжня.

Але я щаслива…Щаслива, що побачила його. Що побула там. Що встигла. Але чомусь серце… серце не тут. Воно десь між Лиманом і Словʼянськом, у пилюці, між бліндажами. Бо хлопці знову не відпочили. Знову пішли. Бо нема коли. Нема коли відпочивати.

І гірчить ця правда. Але правда ця — про силу. Про незламність. Про наших. Про мого рідного «Розтяжку».

І знову ми не можемо зневірюватися, не маємо права бути слабкими. Адже ми потрібні їм. Як і вони нам… безмежно».

На світлині на головній сторінці: Ярина та Олександр Левицькі.

Фото із Фейсбук-сторінки Ярини Левицької.

Читайте також інтерв’ю з Яриною Левицькою:

Ярина Левицька: «Роблю все від мене залежне, аби наша перемога настала найшвидше» (+відео, фото)

Відео: 

Сообщение Ярина Левицька: «Поїздка на фронт – це дотик до справжнього життя, до війни» (+відео) появились сначала на Український репортер.

До третьої річниці вторгнення в Україні відбудеться прем’єра документального фільму “Справжні” режисера, військового документаліста Дениса Воробйова (“Загартовані пеклом” та “Війна очима дітей”) та продюсера Дмитра Ципердюка. Стрічка розповідає про жителів Карпат, які стали волонтерами під час війни.

Які справжні риси українського народу, та що насправді обʼєднує нашу націю у часи важких іспитів?

На початку 2022 року під час повномасштабного вторгнення російської імперії на територію незалежної України, майже кожен українець відчув в душі справжній поклик стати на допомогу своєї нації, та пліч-о-пліч стримувати ворога. Велика кількість українських сімей зі східних та центральних регіонів України залишили свої будинки, в надії вижити та сховатися від потужних обстрілів, та бойових дій. Більшість з цих людей змогли знайти прихисток на заході України, у карпатських горах, де невелика кількість місцевого населення зробили неможливе, щоб прийняти та забезпечити необхідним безмежний потік переселенців, які потребували допомоги

Посилання на трейлер

В основі півторагодинної документальної стрічки “Справжні” лягають історії місцевих мешканців, волонтерів та бізнесменів, які знайшли можливість за власні кошти прихистити в цьому маленькому регіоні велику кількість українських сімей. Спільними силами за допомогою місцевого бізнесу був створений “Карпатський волонтерський центр”, до якого увійшли сотні небайдужих людей, які палали справжнім бажанням надати допомогу кожному, хто її потребував. В найкоротші терміни були прийняті вкрай важливі рішення, щодо розселення, харчування і забезпечення спальними місцями всіх людей які втратили майже все. Чоловіки Прикарпаття, що вступали до лав ЗСУ, ТРО мали можливість безплатно отримати від волонтерського центру все необхідне: від амуніції, одягу та спорядження до підготовлених на передову автівок та квадроциклів.

Протягом року кожен день, майже двадцять годин на добу звичайні люди, маленькі підприємства та бізнесмени працювали пліч-о-пліч, щоб кожен переселенець мав захист, їжу та тепло, а захисник все необхідне, щоб боронити свою країну.

Зйомки фільму відбувались протягом 2024 року в Івано-Франківській області. Виробництвом фільму займається кінокомпанія 1905|Documentary, Генеральний продюсер та автор ідеї – Андрій Мартищук, автори сценарію – Віталій Бардецький та Дмитро Ципердюк, композитор – Дмитро Ципердюк.

“Справжні” – це приклад української єдності, це приклад який має розповісти світові, про справжні риси українського народу – щирість та повагу, чесність, доброту та турботу за рідну країну. Згуртованість, бажання бути корисним та робити неможливе заради перемоги – це неймовірні почуття, які відчував кожен українець на початку цієї жахливої війни. “Справжні” – це феномен української нації, коли люди, – дійсно справжні!”, – розповідає продюсер та креативний директор картини Дмитро Ципердюк.

Наразі творча група фільму проводить перемовини з кінопрокатними компаніями, стрімінговими сервісами, а також має наміри бути представленими на світових кінофестивалях.

На фото: кадр із фільму.

Сообщение Вийшов документальний фільм “Справжні” про карпатський волонтерський рух на початку вторгнення появились сначала на Український репортер.

Про себе Юлія говорить, що вона – «родом з Майдану», на який вийшла у перші дні протестів проти банди Януковича. До революційних подій активно співпрацювала з театром «Міст». А потім, як висловлюється, «ввалилася у війну»… Коли почалася АТО, поєднувала і поїздки до захисників України, і волонтерську діяльність.

Читайте також: На фронт поїдуть… сім тисяч вареників (+фото та відео)

Що цікаво, під час Різдвяних свят навіть влаштовували театральні вертепи на передовій. Разом з активістками із громадської організації «Вежі над Дніпром» плели маскувальні сітки. Спільно з подругою, також відомими волонтерками Наталією Прилуцькою, Марусею Доброю, іншими однодумцями збирали благодійні кошти на армійське спорядження, доставляли до військових частин. Наталя Прилуцька – командир екіпажу, за кермом. Долають сотні кілометрів, а потім одразу – на концерт. Дівчата возили допомогу бусом, добиралися до найвіддаленіших військових підрозділів, навіть часто з ризиком для себе. За таку сміливість їхню команду по доброму називають «скаженим екіпажем». З роками волонтерська робота тільки розширювалися. До громадського гурту сміливих дівчат приєднувалися приєднувалися нові соратниці.

Наша бесіда зі співачкою почалася з музичного фронту.

-Що імпонує сьогодні захисникам України?

– Свій репертуар намагаюся готувати таким чином, щоб у ньому були в тмоу числі й мотивуючі пісні, які надихають наших оборонців, щоб у них звучали певні сенси щодо боротьби із загарбниками, щодо побратимства в окопах, нових викликів у суспільстві, – розповідає Юлія. – Часто просять заспівати і про піхоту, і про Керченський міст, і «Кримчанку»… Полюбляють воїни і легендарні пісні «Гуцулку Ксеню», «Рідна мати моя». Взагалі пишу для Перемоги, для себе визначила, що це – мій особистий «другий фронт». Саме так і назвала музичний альбом, який вийшов раніше. Загалом в репертуарі – близько 60 пісень. Розумію, що сьогодні багато смутку, болю в суспільстві, серед оборонців, тому намагаюся акцентувати увагу в пісенних зустрічах з бійцями на позитиві, і вони охоче мене у цьому підтримують. Скажімо, у мене є проста жартівлива пісня – «Бий москаля». Куплети можна продовжувати безкінечно. Тобто в будь-якій ситуації, навіть в побутовій, якщо щось не вдається – «бий москаля». «Борщ недосолили – «бий москаля», окоп не закінчили копати – «бий москаля»… Сьогодні дуже популярною у вйську є пісня про піхоту, в які є слова і про те, що «степи – то наша воля», і про те, що піхотинці йдуть першими в бій… Воїни пишуть мені в соцмережах, щоб я розміщувала тексти пісень з акордами. І це не може не тішити.

– Якось ви написали у Фейсбуку, що ваша пісня допомогла знищити російський танк. А як це було?

– Це велика нагорода для мене, коли твої пісні піднімають бойовий дух, немов заряджаючи бійців на переможний бій. А якщо я своїм виступом ще й допомогла підбити ворожий танк, то це взагалі супер. Пригадую концерт перед біцями в Опитному. Одна із жартівливих пісень на воєнну тему була присвячена воїнам, які знищили російський танк. Там є слова про хороброго воїна з позивним «Кабанчик»: «…Наш «Кабанчик» завалив рашистський танчик». Бійці співали зі мною, грали на баяні, який я привезла, це був шалений драйв. А наступного дня командир бригади з радістю поділився зі мною приємною новиною – буквально через годину після концерту його хлопці спалили російський танк. Отож такі результативні зустрічі з воїнами готова хоч кожного дня проводити – заради знищення окупантів.

– А чи бувають періоди, коли не до пісень, не пишеться?

– Так. Іноді після концерту, наступного дня, дізнаємося — підшефний підрозділ учора зазнав утрат. Не до пісень… Сльози накочуються… А буває, їдеш до побратимів, а виявляється, їх перевели на нові позиції, бо ту, де ти виступала ще тиждень тому, розбомбили ворожі «Гради»… І ти знову поринаєш у сумні спогади.

-Знаємо, що у вашому репертуарі є й інтимна лірика. Вона також лунає на фронті?

– Так. Одна із пісень – «Бастіонне танго» (танго любові, танго кохання) – присвячена нашим відважним лицарям із 128-ої бригади. До речі, її виконує також Народний артист України, славетний бандурист Тарас Компаніченко. Пісні про кохання вподоби нашим оборонцям. Дуже люблю виконувати пісню про те, як важливо закоханим «набутися разом». Чоловік моєї подруги пішов на війну, і я написала пісню «Долюби»… Не повірите, але на фронті співаю й колискові.

– Цікаво. І це також слухають?

– Ще й як! Підспівують. Пісні жартівливі, з підтекстом: «Не думай про кацапа перед сном», «Сплять в могилі москалі»…

– Коли здобудемо перемогу – напишете пісню? Про що вона буде?

– Не люблю пафосу. Для мене перемога – це героїзм кожного воїна, невтомна допомога фронту усіх волонтерів. Загалом усі мої пісні – для перемоги: чим більше наші воїни знищать окупантів, тим швидще її здобудемо. Приходжу одного разу у військовий шпиталь, і раптом до мене радісно звертається поранений: «Юля, я ж розтрощив той бліндаж з орками!». І одразу ж співає куплет пісні про Керченський міст, де є слова про розбитий врожий бліндаж. Такі приклади героїзму простих воїнів я і закладаю в пісні задля перемоги.

***
Ось така вона, Юлія Майборода. На її концерти завжди чекають воїни, бо знають, що буде сердечно, по-родинному і, звичайно, на патріотичній хвилі.

Розмову вели Світлана та Леонід Фросевич.

Фото: “Український репортер”

Дивіться також ВІДЕО.

Сообщение “Пишу для Перемоги, це – мій особистий другий фронт, – співачка Юлія Майборода появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє “Суспільне Харків“.

За словами начальника Вовчанської міської адміністрації Тамаза Гамбарашвілі, є інформація, що у перший день масованих обстрілів та евакуації волонтери самовільно, не узгоджуючи ні з поліцією, ні з нами, виїхали в місто, не володіючи інформацією, що не потрібно їхати у північну частину міста. Перебування цих двох волонтерів зараз невідоме. Або вони попали під обстріл і загинули, або потрапили в полон – ми не розуміємо цього.

Громадська організація, яка відправляла волонтерів, звернулася до поліції з заявою про зникнення двох людей.

Це волонтери з Київської області, які хотіли допомогти з евакуацією населення у Вовчанську, і заїхали у місто, але не координувалися з місцевою владою.

Гамбарашвілі закликав усіх волонтерів та небайдужих, які мають змогу допомогти, координувати свої дії з військовою адміністрацією, з поліцією, з координаційним центром, щоб не було таких випадків, що люди їдуть, не розуміючи, куди вони їдуть.

Керівник слідчих поліції Харківщини Сергій Болвінов повідомив, що один із волонтерів, які зникли у Вовчанську, міг загинути.

“Поки точилися бої за місто, двоє волонтерів на власній машині поїхали до Вовчанська, щоби евакуювати звідти місцеву родину. Але до адреси вони так і не доїхали – зникли. Ми вже розслідуємо цю справу, та, на жаль, за попередньою інформацією та даними від свідків, хлопців розстріляли російські військові. Один з них, ймовірно, поранений, другий – не вижив”.

Сообщение У Вовчанську зникли двоє волонтерів: за даними поліції, їх розстріляли рашисти появились сначала на Український репортер.

Про це він повідомив на своїй сторінці в соцмережі Х.

Крісто Енн Вага виїхав з Таллінна 26 квітня і вже за шість днів опинився у Києві.

“Я це зробив! Проїхав на велосипеді від Таллінна до Києва, щоб показати, що війна триває на відстані велосипедної прогулянки, і висловити підтримку захисникам. Зосередьмось на тому, щоб допомогти Україні виграти цю війну і перемогти терористичну Росію”, – написав він.

Естонський депутат також подякував усім, хто задонатив кошти на придбання повнопривідних автомобілів та FPV-дронів для Сил безпілотних систем України та 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Цей збір він організував спільно з організацією NAFO.

Сообщение Естонський депутат приїхав до Києва на велосипеді появились сначала на Український репортер.

З початку широкомасштабної російської агресії митці вже дали близько двохсот концертів, як в Україні, так і в Європі, в Америці.

Торік артистам аплодували Рим, Відень, Прага… Цьогоріч вони побували з концертами у Чернівцях, Житомирі, Рівному, Луцьку, Ужгороді, Кам’янець-Подільському, Стрию. У Кременчуці довелося співати у бомбосховищі.

Під час кожного концерту влаштовували благодійний аукціон, всі кошти від якого в повному обсязі передаються для підтримки ЗСУ, в тому числі воїнам 10-ї Окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», а також на лікування поранених захисників. За цей період для потреб оборонців передано більше чотирьох мільйонів гривень.

Читайте також: Катерина Бужинська та Михайло Грицкан отримали нагороду від генерала Валерія Залужного

5 березня, у Києві Катерину Бужинську та Михайла Грицкана за меценатську та волонтерську діяльність, сумлінне служіння країні президія Асамблеї ділових кіл України відзначила високими нагородами. Катерині Бужинській було вручено Міжнародний орден «Свята Софія», а Михайлу Грицкану – орден «За громадянську доблесть».

Після нагородження з митцями поспілкувався кореспондент «Українського репортера».

Попереду у співаків насичений графік – Одеса, Саврань, Харків, Кам’янське, Магдалинівка, Тернопіль, Івано-Франківськ, Львів, Вінниця, Трускавець, Червоноград, Васильків, Бровари, Біла Церква, Полтава, Кропивницький, Олександрія, Чернівці.

Митці радять усім вірити та допомагати ЗСУ, докладати максимум зусиль, аби наблизити довгоочікувану перемогу. «Ми з вами – на своїй землі, яку не віддамо нікому. І наш народ є незламною силою, – говорить Катерина Бужинська. – З нами правда і Бог! І ми з вами є потужним молитовним фронтом».

Сообщение Катерина Бужинська: «Ми з вами є потужним молитовним фронтом» (+відео) появились сначала на Український репортер.

Все заради найшвидшої перемоги! Музиканти допомагають як бойовим бригадам, батальйонам, так і персонально важкопораненим бійцям. Цього разу збирали кошти для буковинця Богдана Смаля – військового 82-ї бригади ДШВ. Він на Харківщині втратив кінцівку і може пересуватись лише з допомогою протезу. Необхідна тривала реабілітація та лікування, розповіла Катерина Бужинська.

Відтак артисти зголосились допомогти спільно з глядачами, які ефектно та із запалом боролись за численні лоти під час аукціону.

Один із лотів – вишукана сукня Катерини Бужинської. Сукню розіграли за понад 25 тисяч гривень, а потім прийняли рішення подарувати нареченій військового Марії. Гарний жест та велика повага, що викликало бурхливі оплески в залі.

Теплі обійми та поцілунки. Глядачі підтримали і Богдана Смаля, і його бойового побратима Олега Ящука – рідного брата Каті Бужинської.
Вони торік з батьком співачки знімались в кліпі «Сила кохання», а тепер завітали на мистецький захід.

Богдан Смаль та Олег Ящук отримали неймовірний заряд енергії – відчули неабияку підтримку. Дівчата просто в залі підходили та не відпускали хлопців зі словами вдячності.

І це ще не все. Шведсько-українська клініка «Angelholm” візьме на себе лікування Богдана. Керівники закладу про це заявили вголос: гучна обіцянка, чергова добра справа.

Овації, емоції, сльози. Незабутній вечір… А головне – щира посмішка на обличчі військових, яких глядачі ще довго не відпускали з власних теплих обіймів.

Читайте також:

• У Кременчуці Катерина Бужинська та Михайло Грицкан виступили перед гладачами в укритті (+фото, відео)

Сообщение Благодійний концерт Катерини Бужинської та Михайла Грицкана: зібрали кошти на лікування воїна появились сначала на Український репортер.

Завдяки небайдужим українцям необхідну суму вдалося зібрати, передавши за призначенням.

Про це була публікація на сайті “Український репортер”.

Сьогодні від імені воїна висловлюємо особливу подяку: Катерині Володимирівні Курніковській (США), Галині Пахолок (Львів), Василю Ігоревичу Швецю (Тернопільщина), Богдану Михайловичу Петрів (Польща), Любові Вірославівні Мельник (США), Олександру і Олесі Кречетовим (Польща), Наталії Микитенко (Київ), Ірині Петрівні Мельник (Тернопіль), Ганні Ігорівні Наконечній (Італія), Любові Зеновіївні Мельник (США), Наталії Дацко (Італія), Руслану Ковальову (Великобританія), Галині Мартинюк (Великобританія), Чеславі Подолюк (Італія), Оксані Назаренко (Італія),  Дані Кіс (Італія), Олені Панченко (Італія), Ярославу Наконечному (Тернопільщина), Катерині Гук(Львів),  Лесі Королик (Італія), Ганні Петренко (Суми), Роману та Анастасії Сьох (Рівне), Віталію Бриксі.

А також вдячні Євгену Бондарєву, Наталії Снімщиковій, пану Олександру, Надії Колесник, Ганні Зайчук, Юрію Реві, Надії Лебедь, Олександру Ящуку, Марині Рященко та усім благочинцям, що долучилися до цієї благородної справи.

Слава Україні! Героям Слава!

Сообщение Дякуємо благодійникам, які допомогли воїну придбати спорядження появились сначала на Український репортер.