«Поезія нескорених» – це не просто літературно-мистецька подія, це зустріч українців з різних куточків рідної землі, для яких слово стало духовною силою у боротьбі з російським ворогом. Приїхали родини з Маріуполя, Харкова, Олешок, Стрия, Львівщини, Вінниччини, Черкащини, Чернівеччини, Сумщини, Чернігівщини, Херсонщини, Київщини, Житомирщини, Івано-Франківщини, Тернопільщини, Дніпропетровщини, Рівненщини, Волині – з кожного куточка нашої України.

Кожен вірш звучав заради життя і наших захисників-Героїв, які тримали і тримають небо над Україною.
Відкрив мистецьку імпрезу народний артист України, голова Київської «Просвіти» Кирило Стеценко і виконав Гімн України на скрипці. Цей момент був настільки проникливим, що, здається, навіть стіни музею дихали гордістю за Україну.

Ольга Киця ознайомила гостей заходу з книгою, в якій у віршах, оповіданнях, нарисах, есеях – її почуття, думки, історії життєдіяльності захисників і захисниць, їхні емоції та їхніх рідних і близьких, трагедії міст, а також надія, віра в перемогу і невичерпна любов до рідної землі.

Книжка «Нескорені. Шляхами поколінь», як і дві попередні («Нескорені», «Нескорені. Лицарі сьогодення»), ілюстрована художніми роботами надзвичайно талановитого українського художника, просвітянина Володимира Реброва, його мистецька виставка «Коли зникають фарби» теж демонструється в Національному музеї літератури України в Києві.

Під час події звучали пісні у виконанні заслуженого діяча мистецтв України Юрія Васильківського («Патріотична Україна», «Росава»), наймолодшої учасниці Дарії Комаренко – вихованки вокальної студії «Дивограй» Козацького ліцею №283, учениці дитячої школи мистецтв імені Сержа Лифаря. Емоційним і вражаючим був виступ актора, барда, поета та члена Київського «Просвіти» Дмитра Лінартовича («Волонтерка»). Його емоційна подача та сила слова нікого не залишили байдужим. А Василь Живосил-Лютий – кобзар, бандурист, композитор, учасник бойових дій, патріот, автор і виконавець багатьох пісень– у своїх піснях відобразив справжню силу українського духу!

Дуже хвилюючими були розповіді історій тих родин, які втратили на війні своїх дітей і батьків. З невимовним душевним болем вони ділилися спогадами про загиблих:
Неля Шастун – мама двох відважних синів Микити та ІгоряШастунів, захисників полку «Азов», Ігор, на жаль, загинув у Маріуполі, а Микита пройшов крізь пекло: тримав оборону на «Азовсталі», пережив теракт в Оленівці, полон… і, слава Богу, повернувся додому;

Лілія Авер’янова – мама українського військового льотчика, майора (посмертно) Андрія Пільщикова «Джуса», яка поділилася історією своєї родини. Вона розповіла про свого сина – легендарного «Привида Києва», ім’я якого знає весь світ;

Людмила Мурашко – мама Героя, майора, командира авіаційної ланки Данила Мурашка;

Тая Ніконець – мама захисника полку «Азов», Героя Михайла Ніконця;

Алла Шовенко – мама Максима Шовенка. Це родина з міста Олешки, яка дуже любила свого неймовірно відважного сина, і він відповів їм тією ж любов’ю;

Оксана Голубенко – мама Руслана Голубенка, який героїчно загинув, захищаючи Україну, зі сльозами на очах розповідала, які людські цінності їхня родина передала своєму синові. Плакали всі…

Ірина Вазерцева – письменниця, прочитала вірш Ольги Киці і поділилася спогадами про Героя Руслана, якого знала особисто, та розповіла про свого однокласника Сергія Галайка, якому авторка книжки присвятила вірш.

Валентина Гребеник– мама Максима Гребеника, військовослужбовця 79-ї ОДШБ, була разом із сестрою Героя і племінниками. Вона поділилася щемливими спогадами про відважного захисника України, який був побратимом брата Ольги Киці, який нині захищає рідну землю на передньому краї;

З Чернівецької області приїхала мама стрільця-гранатометника, мужнього Героя Дмитра Чайки – Оксана Чайка, яка з гордістю розповідала про свого незламного сина-Героя;

Родина Коваленків приїхала з Сумщини, щоби розповісти про сина-патріота Віталія Кулика, який віддав життя за Україну;

Майя Озерова та її родина із Львівщини поділилася теплими, але водночас болючими спогадами про тата – підполковника Миколу Озерова, який героїчно загинув за Україну;

Ольга Захарчук – мама Героя Олександра Юрченка, приїхала з Черкащини, щоби розповісти про свого загиблого сина-Героя;

З Житомирщини приїхала родина Михайла Нагорного. Пані Наталя Нагорна тримала на руках маленьку внучку Соломійку, яку тато так і не встиг обійняти по-батьківськи… Цей момент був надзвичайно щемливим для всіх…

На події були мами Небесних Янголів – Ніна Петренко, Тетяна Коваленко та інші. На жаль, рідні деяких Героїв не змогли приїхати, але їхні історії описані в книзі Ольги Киці, тому вона розповіла про Володимира Крижанівського, Оксану Коротку, Владислава Паленичку та тих, чиї імена назавжди вписані в історію нашої боротьби за волю і незалежність України.

Київська «Просвіта» щиро дякує поетесі Ользі Киці та художнику Володимиру Реброву за високу громадянську позицію, збереження пам’яті про українських захисників у поезії і в картинах як правдивий художній літопис боротьби українців за свою землю, мову, віру, волю і незалежність.

Ми разом несемо правду про несправедливу загарбницьку війну і, плекаючи віру в Перемогу, бережемо памʼять про Героїв, які віддали життя за Україну!

Кожна сторінка книжки Ольги Киці «Нескорені. Шляхами поколінь» і патріотичної фотокниги Володимира Реброва «Війна очима українського художника»– це голос нескорених, який лунає крізь час і простір, щоб сказати:
Нездоланні, незламні, єдині –
ми народ, що постане з руїн.
Ми нескорені, ми — Україна,
з нами сила усіх поколінь.

Ольга ХОДАЦЬКА,
заступниця голови Київської «Просвіти»,
членкиня НСЖ України

Сообщение Голос нескорених крізь час і простір появились сначала на Український репортер.

«Я зрозумів, що кольорові фарби десь зникли, їх «вимкнули» ніби якимсь перемикачем, – розповідає митець. Кореспонденти “Українського репортера” попросили Володимира Реброва розповісти про особливості творчої діяльності у воєнний період.

– Ваші два альбоми, які побачили світ, – у чорно-білих кольорах, хоча є жовтий і голубий. Що вас спонукало, пане Володимире, узятися за олівець одразу після початку російської навали?

– До війни я створював дуже кольорові роботи, – розповідає митець.- Вони були сповнені любові, я намагався показати весь спектр кольорів, емоцій. Адже життя настільки різнобарвне, кольорове, тому завжди намагався передати це в картинах. Працював олійними, акриловими фарбами, розмальовував приміщення, працював над дизайном інтер’єрів, оформлював ресторани. Але 24 лютого, коли ми прокинулися від вибухів російських бомб та ракет, змінило все. Перше бажання того чорного ранку – врятувати життя… Перед очима – черги у магазинах: люди закуповували продукти, цигарки, все-все. Ми бігли у найбезпечніше місце – метро. Знаю, що багато киян збирали тривожну валізу: ліки, речі, корм для домашніх тварин тощо. А я, як творча людина, не був готовий до такої побутової, але важливої справи. Нашвидкуруч схопив лише течку з папером, олівець, бо знав, що треба буде малювати. Психологічно це було важливо для мене. Хоча не знав, про що буду малювати, думки зводилися до одного – це єдиний антистрес у тих умовах. А фарби не узяв, хоча тоді ще не здогадувався, що вони вже не існували в моєму житті. Коли прибігли в метро, я дістав аркуш і зробив там перший малюнок – дівчину, яка плаче жовто-блакитними сльозами. В метро я бачив стільки сліз! Люди не знали, як рятуватися, вони були шоковані. Наступний малюнок також про побачене в метро: діти, поруч – домашні тваринки (котики, песики), суцільне горе, жах од війни, розпач. І тоді я зрозумів, що фарби зникли, ніби їх вимкнули у кожному з нас. Але залишилися два кольори – жовтий і блакитний. Ніколи не думав, що вони так гармонійно поєднуються і є настільки красивими. Сприймав їх як усі кольори. А вони ж особливі! Навіть малесенький синьо-жовтий прапорець на чорно-білому малюнку одразу сприймається, ти його миттєво бачиш. Він ніби вривається у твою свідомість, акцентуючи увагу на цьому. І ти розумієш, наскільки ці кольори крутезні.

– Як довго тривала ваша творчість в метро?

– Жили в метро десь два тижні, вдень копали окопи, а вночі я малював. У мене є історія про «життя в метро». Перші малюнки створив на аркушах в клітинку (вони з тієї течки, яку я узяв замість тривожної валізи). Через два тижні, коли ми були в більш безпечному місці, у мене закінчився папір у тій течці і тоді я вирішив придбати вже нормальні аркуші. Продовжував цей літопис. Коли зробив перші десять малюнків, зателефонувала подруга і запропонувала написати 12 малюнків для календаря. Я здивувався – швидко намалювати нереально. І що ви думаєте? На сьогоднішній день вже створив близько чотирьохсот малюнків. До речі, а календар усе ж побачив світ.

– Особливістю вашого фотоальбому-двотомника є те, що поруч з малюнками розміщено поезії, які доповнюють роботи. Чому обрали саме такий формат?

– У кожного українця війна щось забрала. У мене є знайомі, які після 24 лютого не змогли створити жодного малюнку. Але для творчої особистості війна стала певним поштовхом для плідної праці, так би мовити 24 на 7. Люди, які раніше зовсім не малювали, не писали віршів, почали це робити з якоюсь шаленою пристрастю. Я був вражений… Соціальні мережі стали платформою передачі інформації, підтримки. І до мене стали звертатися поети з проханням поєднати малюнки і поезію. Звичайно, не я писав для їхніх творів, не вони створювали вірші для моїх картин. Ми просто робили одну й ту ж творчу справу окремо. А потім ми знайшли один одного і наша творчість поєдналася як пазли. Багато моїх малюнків прикрасили чимало поетичних збірок. До речі, у моїй творчості мені допомагає Ліа Романова, редактор, дизайнер, вона зробила багато відероликів, як я створюю малюнки. Працюємо з нею у творчому тандемі.

– А як народилася ідея створити альбом малюнків, видати його у світ?

– Коли намалював близько семидесяти малюнків, підписники в соцмережах запропонували – обов’язково зробіть альбом. Бо це новітня історія, яку ви пишете у своєму літописі.

– Нам відомо, що до першого тому увійшов і ваш вірш.

– Так, є один короткий вірш, який я написав за весь час війни. Він розміщений поруч з моєю роботою, на якій зображено воїна – дружина разом з донькою проводжає його на фронт.

-Що вас надихає на нову картину: почута новина, розповіді знайомих, друзів?

-Щодня у моїй душі, те, що й в усіх українців – країна воює… У мене є історія – ранок без війни: одного разу я прокинувся й так тихо довкруж. Промайнула думка, що воєнне жахіття – якийсь страшний сон. Що це неможливо у 21-му столітті вчинити криваву бійню в центрі Європи. Але потім все та ж жорстока реальність: повітряна тривога, на нас летять ворожі ракети, щоб вбивати мирних українців. Сідаю за робочий стіл, вмикаю телевізор – війна знову наповнила мене до країв. Малюю.

-Героями ваших картин є також реальні воїни. Вони просять намалювати портрети чи їхні рідні звертаються із цим до вас?

-Ви не повірите, але я ніколи не вважав себе портретистом. Але після того, як я почав створювати малюнки воєнної доби зрозумів, що не можу пройти повз наших героїв. Дуже важко малювати портрети з фронту – перед тобою світлина, на якій воїн: втомлений боями, але сповнений відваги, рішучості. Однак він ще не знає своєї сумної долі, що загине… До мене зверталися рідні полеглих бійців з проханням намалювати портрети героїв. Але багато портретів захисників малюю, коли дізнаюся про ту чи іншу історію у стрічці новин, пов’язану з цією людиною. Або ж побачив щось особливе в очах воїна, і воно зачепило моє серце. У мене був випадок, коли я намалював захисника, а потім до мене зверталися з фронту й запитували: «Мабуть, ви мене намалювали. Я у соцмережах побачив…». Радію як дитина, коли мене просять намалювати портрет воїна, з яким все гаразд.

– Цікаво, а як художник зобразить нашу перемогу? У яких кольорах?

– Це питання багато разів поставало переді мною. На кожній виставці люди просять зобразити перемогу над ворогом. Не знаю коли, але ця картина стовідсотково буде. Кольорова.

Бесіду вели Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід Фосевич

Малюнки Володимира Реброва,  Фейсбук-сторінка художника

Фото на головній сторінці з Фейсбуку Володимира Реброва.

Дивіться також ВІДЕО:

Сообщение “Радію як дитина, коли просять намалювати портрет воїна, з яким все гаразд” – художник Ребров (+відео) появились сначала на Український репортер.

Йдеться про надмірну розкіш одних (тих, хто в тилу), їх показне вихваляння своєї надмірної ситості, заможності, і- шляхетність,  жертовність інших, тобто наших героїчних воїнів. Як розповідав “Український репортер”, приблизно мільйон доларів могло коштувати одруження експрокурора Ростислава Ільницького і колишньої працівниці Держбюро розслідувань Роксолани Москви.

“А чому не до самого неба тортик? Як Вавилонська вежа! Чому такий маленький? Щоб усі бачили. Я в шоці. Як так?”, – написав у поясненні до свого малюнка Володимир Ребров.

У коментарях до цього малюнка дописувачі на Фейсбук-сторінці митця пишуть:

Сергій Стрельников: “Це не просто малюнок – це справжня бомба. Наскільки глибокий в ньому смисл і наскільки потужно передана ганебність й потворність того балу сатани! Володимире, Ви найкращий! Дуже крута, змістовна робота”.

Olesya Kovalenko: “Я ніколи не забуду очі цього хлопця. Дитино, прости нас”.

Елена Невертий: “Малюнок то просто крик душі всіх небайдужих людей”.

Сообщение “А чому не до самого неба тортик? Як Вавилонська вежа!” – знову про весілля багатіїв під час війни появились сначала на Український репортер.