Ми знову згадуємо про цю світлу людину, яка не тільки завжди стояла в обороні рідного слова, але й примножувала його, збагачувала, популяризувала. Сьогодні, коли розвивається черговий ворожий наступ на українську мову, літературу, ми б радили багатьом звернути увагу на творчу спадщину Віталія Федоровича, на його словники, та й загалом познайомитися з його життєвими принципами.

Співрозмовницею журналістів «Українського репортера» є дружина Віталія Федоровича Марія Дмитрівна Святовець.

– Коли чоловік удома працював над підготовкою посібників («Словник образотворчих засобів. Тропи та стилістичні фігури», «Талант починається з деталі», «Художня деталь і подробиця у творчому процесі»), то я йому іноді казала, що його теорія літератури – як вища математика, – розповідає Марія Дмитрівна. -Але у чому була його особливість? Літературознавчі терміни він завжди пояснював студентам легко, умів так дохідливо й цікаво донести думку, що вони буквально на льоту запам’ятовували. У нього був гарний голос. Дуже любив співати, мав тонкий слух. Свого часу міг бути оперним співаком.

– Навіть так? Студенти і не здогадувалися про це. 

– За певних умов міг зробити блискучу кар’єру як, скажімо, Дмитро Гнатюк. Часто наспівував давнішню «Налетіли журавлі», яку його мама Наталка Степанівна ще співала у народному хорі імені Григорія Верьовки. І батько, Федір Михайлович, співав гарно, у школі він створив оркестр, умів грати на багатьох інструментах. Тому й голос, мабуть, від батьків (вони були вчителями).

– Віталій Федорович ще й був майстром експромту. Міг влучно й тонко продовжити прислів’я, яке із його вуст набувало нового змісту або ж з несподіваного боку підсилювало корінний вислів, доповнювало. Тримав у голові безліч фактів з літературно-мистецького життя тієї чи іншої доби, з біографій дуже багатьох митців, літераторів, вчених. Під час розмови часто цей творчий «арсенал вистрілював», але на високій інтелектуальній ноті, філігранно і майстерно.

– Продовжуючи вашу думку: Віталій Федорович, коли бував у товаристві, умів виголосити дуже гарний тост – вишукано, барвисто. І його слухали з великим задоволенням. Один чоловік згадував: «Я завжди сидів і чекав, що скаже Віталій Федорович».

Як науковець, викладач він мав талант – «тримати» аудиторію, у цьому йому допомагало і те, що й оратором був блискучим. Бо ж і голос, і тембр, і постава…

Під час його лекцій уся велика студентська аудиторія працювала, думала… У нього все було під контролем. Він не відбував свої лекційні години – а самовіддано працював зі студентами. Навіть якщо починав монолог, то все одно переходив на діалог – пропонував студентам щось доповнити, порівняти, згадати… З ними завжди був на «ви».

Коли читав лекції, повсякчас використовував багато «живого» матеріалу, себто з практики життя.

Віталій Федорович мав дуже хорошу пам’ять. Можливо, це йому передалося генетично. Завжди напам’ять цитував багато віршів, прозових творів. Ніколи не писав конспекти лекцій, чому я дивувалася. Іноді казала йому, що допоможу набрати тексти на комп’ютері. Але він не погоджувався. Ще одна з багатьох рис характеру Віталія Федоровича – він умів цінувати чийсь талант, сказати щире слово про чиїсь успіхи, захоплюватися чиїмись творчими досягненнями, підтримати людину. І він нікому ніколи не заздрив.

– Чи не було у Віталія Федоровича бажання поїхати за кордон працювати, скажімо до Німеччини, читати лекції в Українському вільному університеті?

– Якось я завела мову з ним про це. Але він відкинув цю ідею. Він працював для України, задля її майбутнього, задля розвитку країни.

– Розкажіть, будь ласа, яким був Віталій Федорович у побуті, повсякденні?

– Перш за все цінував у людях порядність, ерудованість. Дуже не любив ходити до крамниць (пані Марія поміхається. – Авт). Туди йшов лише тоді, коли треба було купити костюм. Ось тоді ми разом їхали до фірмового магазину Михаїла Вороніна, купували там одяг.

Якщо він чув, що хтось спілкується суржиком, або російською, то намагався робити зауваження, але завше – делікатно, вибачаючись декілька разів.

– Віталій Федорович, скажемо для шанувальників «Українського репортера», ще й писав дитячі казки, оповідання. В нашій домашній бібліотеці, приміром, є його книжечка «Стежка, якою ходять гриби». Діти дивувалися, як можна було відшукати (!) таку грибну стежку. Автор, виявляється, умів розгадувати і лісові таємниці.

– Він дуже любив природу. Добре знався на рослинах, квітах, грибах.

– А як реагував на ситуацію в державі, на суспільно-політичні процеси?

– Сприймав близько до серця, переживав як справжній патріот свого народу. А події під час Майдану, особливо коли було розстріляно Небесну Сотню, він пропустив крізь своє серце, йому було дуже й дуже боляче.

– Разом з Віталієм Федоровичем ви щороку приїжджали на Прикарпаття, до села Горішнє Залуччя Снятинського району. Нам відомо, що ви звідтіля родом. Чи до вподоби був цей край вашому чоловікові, адже він сам з Чернігівщини?

– З усіма мешканцями села він був у дуже гарних стосунках, простим у спілкуванні. Ніколи не вивищувався, не вихвалявся. З усіма знав про що говорити, і на різні теми. Його любили селяни, деякі спеціально чекали на вулиці, аби не прогавити, коли йтиме Віталій Федорович. Вони хотіли почути його розкішне слово… А з ним завжди були ручка, або олівець, записна книжечка. У розмовах з місцевими жителями часто просив згадати якусь бувальщину, приказку… І все почуте старанно занотовував. Вдома писав від руки, не любив комп’ютер. Дуже уважно ставився до слова. Перш ніж надіслати матеріал до редакції, видавництва, перечитував декілька разів.

Бувало, що із сільським учителем української мови та літератури Миколою Миколайовичем Чекалюком грав у шахи (мій чоловік був гарним шахістом), спілкуючись про те, що було близьке їм обом. Із села Горішнє Залуччя родом і професор, літературознавець, письменник Михайло Миколайович Веркалець. Вони товаришували. Коли зустрічалися, то розмова затягувалася надовго, бо ж були однодумцями. Мені дуже шкода, що Віталій Федорович не був знайомий з моїм дідусем – у них було щось спільне, як на мене. Мій дідусь працював вчителем німецької мови, був у Канаді певний час. Вони зовнішньо схожі: такі ж високі, статні, правильні. Кілька років не вистачило, щоб вони перетнулися у цьому житті. У дідуся також, як і у Віталія Федоровича, була велика бібліотека. А коли у 1939 році прийшла радянська влада, то бабуся ночами (щоб не видно було диму) спалювала в печі книжки. Якби не зробила цього, сім’ю запроторили б до Сибіру. За два тижні бібліотека пішла за димом.

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана ФРОСЕВИЧ

Фото надане Марією Дмитрівною Святовець.

Від авторів.

4 грудня 2017-го відійшов у засвіти Віталій Федорович Святовець. Родом він з Чернігівщини, з села Веприк Новобасанського (тепер – Бобровицького) району. Народився 13 липня 1933 року. Закінчив відділення української мови та літератури філологічного факультету Київського державного педагогічного інституту.

Гортаючи книгу «На таких тримається світ» (упорядники – Марія Дмитрівна Святовець, Іван Михайлович Забіяка), зринає думка, що він знову з нами –  дослідник Слова, вчений, педагог, письменник, журналіст, який умів бачити цей світ так, як ніхто інший – тонко, творчо-образно, в художніх деталях і оригінальних, яскравих порівняннях. (Про книгу «На таких тримається світ» читайте ТУТ.).

Віталій Федорович був членом двох національних творчих Спілок – письменників і журналістів. Автор понад 300 наукових праць, понад 30 окремих видань, близько 20 навчальних посібників, а також великої кількості статей, оглядів, рецензій. Його твори перекладені англійською, казахською, чеською, російською мовами.

Це була людина вишуканої інтелігентності, дивовижно шляхетна і водночас скромна, чутливо-тонка. Він ніколи не підвищував голос, але зате як говорив!

Здебільшого, тихо, але ж було добре чути, бо то був якийсь особливий тембр; закрадається думка, що його не те що люди, а навіть трави, дерева, озера (!) могли б почути.

У його письменницькій уяві якось так дивовижно-образно «сплелися» і людина, і природа… Недаремно ж одне із своїх оповідань для діток він назвав так: «Стежка, якою ходять гриби».

А інше має назву – «Якби дерева вміли говорити». Це ті стежки (стежки Долі), якими «ходив» і сам Вчитель. Його добрі, мудрі стежки, і трішки наші, спільні…

А доля звела з Віталієм Федоровичем в «червоному» шевченковому університеті. Ми – студенти, він – викладач, кандидат філологічних наук. Він видавався нам глибою філології та журналістики. Це ж саме він не втомлювався нагадувати нам повсякчас (!) вести щоденникові записи.

Це ж він «відрядив» нас на літніх канікулах у села та міста збирати фольклор, записувати народну творчість… Він постійно привчав нас до художньої деталі, учив бачити, розпізнавати її, щоб згодом ми брали цей прийом «на озброєння».

Він був блискучим знавцем, дослідником мовно-стилістичних художніх засобів, тропів, а особливо художньої деталі. Він жив у Слові. Не міг терпіти дволикості. Не гнувся. Фальшиві компліменти – це було не його, як і підлабузництво (а подібне, на жаль, традиційно спостерігається у навчальних, освітянських закладах).

Не умів і не міг пристосовуватися до того, що було йому чуже, що суперечило його основоположним принципам. У приватних розмовах боляче переживав за те, що на різних щаблях влади в Україні умістилися примітивні, байдужі, погано освічені люди, які не уболівають ані за мову, ані за культуру, ані за освіту. Він був іншим… Зовсім іншим! Інколи зринає запитання: як виглядала б наша Україна, якби біля її головного керма, в уряді, а також у Верховній Раді були такі аристократи духу, як Віталій Федорович Святовець?

У книзі «На таких тримається світ» поетеса, доцент Ольга Ольхова пише про Віталія Федоровича : «Він заходив до аудиторії як до ошатної зали – стрункий, статечний, зосереджений – і починав лекційну розповідь завжди з якоїсь художньої деталі.

Це ніколи не був монолог, навіть коли говорив лише він – у кожній його репліці були голоси письменників, яким він так майстерно «надавав слово», що пара перетворювалася на живу і емоційну виставу. Художні образи в його вустах ставали живими героями, він пояснював не просто їхню функцію у тексті, а давав відчути їхню енергію, придивитися до них, як до мистецьких витворів, насолодитися і посмакувати ними…».

Валентин Бугрим згадує:

«Віталій Федорович був людиною великої і щирої Душі, добропорядною, справжнім інтелігентом. Високий, але ніколи не дивився зверхньо, завжди уважний, він розмовляв тихо, ніби приглушеним голосом. Я ніколи не чув, щоби коли-небудь чи тим більше на когось він підвищував свій голос…».

Поетеса, головний редактор журналу «Дзвіночок» Леся Пилип’юк:

«Віталій Федорович у своїй творчості – неповторний. У нього свій стиль, своє бачення, своя мудрість. Негусто на нашому полі таких подвижників, майстрів рідного слова, яким був Віталій Святовець.

Своїми знаннями і історії літератури і мови, секретами літературної творчості ділився з усіма щедро, ніби з обов’язку, ніби виконуючи Богом дану місію – просвіщати, просвіщати і просвіщати. Його можна було слухати годинами, незважаючи на притаманну йому манеру говорити повільно. Ніби смакуючи кожне слово, кожен звук рідної мови, якою гордився, упивався нею, як нектаром…

Він був, якщо можна так сказати, українцем-аристократом, ідеальним українцем…»

Поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Петро Перебийніс:

«…Славетний інститут познайомив мене з великим учителем талантів, безмежно обдарованим науковцем і письменником Віталієм Святовцем. Важко уявити нашого друга сердитим чи роздратованим. Його сонячне обличчя завжди випромінювало божественну доброту…»

Журналіст, письменник Леонід Ісаченко:

«…Його лик, переконаний, світив кожному. Своїм бубнявим голосом, своїм прискіпливим поглядом він усотався в кожного з нас, ніби дим від святкової ватри. Минули десятиліття, а він зринає в пам’яті, ніби ось, щойно з аудиторії вийшов. Пішов десь до Жовтого корпусу, бульваром Шевченка. Піднімається сходами і рахує їх мовчки…»

Професор, журналіст, письменник Микола Тимошик:

«Це був викладач високої професійної й моральної проби… На його пари студенти йшли охоче. Бо знали, що доцент Святовець навчить легко шукати оті «зорі в калюжах», яких і до випускного року низка студентів так і не помічала”.

Кандидат філологічних наук, доктор філософії PHD, журналістикознавець, письменник Іван Забіяка:

“Віталій Федорович багато зробив за своє життя. Зробив у літературі те, що ніхто не зробив і навряд чи зробить, бо насамперед треба мати душу таку, як у нього, мати таке відчуття слова, як у нього, мати таку впевненість і залюбленість, якими він був наділений.

Але двох душ однакових не буває. Тому й не буде більше Святовця другого: високого і стрункого, спокійного й розважливого, самокритичного й самовбивчого, розумного й мудрого, простого й елегантного, тонкого й вишуканого… Саме вишуканого в усіх відношеннях: без кичливості та самозакоханості”.

Сообщение Він був ідеальним українцем, аристократом духу. Згадуючи письменника Віталія Святовця появились сначала на Український репортер.

В аудиторії – першокурсники, журналісти відомих видань.

Завітала сюди і дружина Віталія Федоровича Святовця – Марія Дмитрівна. Звичайно, був і привід для теплих споминів та щирого пошанування – вийшла у світ книга про Віталія Федоровича «На таких тримається світ». Її упорядкували Іван Михайлович Забіяка і Марія Дмитрівна Святовець.

4 грудня 2017-го відійшов у засвіти Віталій Федорович. Гортаючи цю книгу, раз-по-раз пробивається думка, що він знову з нами – дивовижний дослідник Слова, вчений, педагог, який умів бачити цей світ так, як ніхто інший – тонко, творчо-образно, в художніх деталях і оригінальних, яскравих порівняннях.

Бо його Біблією, як зазначає Іван Михайлович Забіяка, була художня література. «Знанням напам’ять кількості текстів вражав. Як віруючі відповіді на всі питання можуть підтвердити цитатою з Біблії, так і Віталій Федорович міг підтвердити цитатою з якогось твору. Така обізнаність не могла не вражать і не захоплювати як студентів, так і колег».

Отже… «На таких тримається світ». У книзі декілька розділів, один з яких має назву «Злитки чистого золота». Тут уміщено нариси, які у різні часи написав Віталій Федорович про колег, письменників, журналістів.

Про кого саме мовлено? Чимало зіркових імен: професори Олег Бабишкін, Михайло Веркалець, Дмитро Прилюк, Анатолій Погрібний… Їхні творчі портрети з великою любов’ю і шаною виписав – вималював Словом! – автор, себто Віталій Федорович.

Це не просто нариси. Послухаймо, що каже Іван Михайлович Забіяка:

«Так, як писав Віталій Федорович про своїх колег, навряд чи вдасться комусь іншому. Він, переказуючи факти з життя людини, які просив йому розказати, оформляв їх через систему образів і образності. І так, як він це робив, умів тільки він. Жив в образах, жив в образності. Він не мислив себе поза цими категоріями».

А другий розділ – вже спомини про те, яким він був, Вчитель (для авторів цього допису), дослідник Слова, людина, на яких і справді тримається світ. Теплі, зворушливі, сердечно-щирі рядки від Богдана Березицького, Валентина Бугрима, Тетяни Василик, Бориса Войцехівського, Наталії Гомель, Олександри Гострої, Михайла Гуця, Валерія Довгая, Віктора Євтушенка, Віктора Жадька, Івана Забіяки, Івана Іваницького, Леоніда Ісаченка, Максима Карася, Володимира Качкана і багатьох інших.

Річечки споминку в книзі… Поетеса, доцент Ольга Ольхова пише: «Він заходив до аудиторії як до ошатної зали – стрункий, статечний, зосереджений – і починав лекційну розповідь завжди з якоїсь художньої деталі. Це ніколи не був монолог, навіть коли говорив лише він – у кожній його репліці були голоси письменників, яким він так майстерно «надавав слово», що пара перетворювалася на живу і емоційну виставу. Художні образи в його вустах ставали живими героями, він пояснював не просто їхню функцію у тексті, а давав відчути їхню енергію, придивитися до них, як до мистецьких витворів, насолодитися і посмакувати ними…».

Валентин Бугрим згадує:

«Віталій Федорович був людиною великої і щирої Душі, добропорядною, справжнім інтелігентом. Високий, але ніколи не дивився зверхньо, завжди уважний, він розмовляв тихо, ніби приглушеним голосом. Я ніколи не чув, щоби коли-небудь чи тим більше на когось він підвищував свій голос…».

Почуємо й поетесу, головного редактора журналу «Дзвіночок» Лесю Пилип’юк:

«Віталій Федорович у своїй творчості – неповторний. У нього свій стиль, своє бачення, своя мудрість. Негусто на нашому полі таких подвижників, майстрів рідного слова, яким був Віталій Святовець. Своїми знаннями і історії літератури і мови, секретами літературної творчості ділився з усіма щедро, ніби з обов’язку, ніби виконуючи Богом дану місію – просвіщати, просвіщати і просвіщати. Його можна було слухати годинами, незважаючи на притаманну йому манеру говорити повільно. Ніби смакуючи кожне слово, кожен звук рідної мови, якою гордився, упивався нею, як нектаром… Він був, якщо можна так сказати, українцем-аристократом, ідеальним українцем…»

А ось слово професора Володимира Качкана:

«Віталій Святовець завше виглядав, як кажуть галичани, «по-панськи»: до педантизму охайний, виголений, він, коли зустрічав мене в місті або уже перед самим входом до Інституту, одразу ж по-приятельськи усміхався, протягував руку і зупинявся миттєво: «вітаю, друже. Як маєшся? Що нового біля тебе».

Зачинає спогад і поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Петро Перебийніс:

«…Славетний інститут познайомив мене з великим учителем талантів, безмежно обдарованим науковцем і письменником Віталієм Святовцем. Важко уявити нашого друга сердитим чи роздратованим. Його сонячне обличчя завжди випромінювало божественну доброту…»

Журналіст, письменник Леонід Ісаченко:

«…Його лик, переконаний, світив кожному. Своїм бубнявим голосом, своїм прискіпливим поглядом він усотався в кожного з нас, ніби дим від свякової ватри. Минули десятиліття, а він зринає в пам’яті, ніби ось, шойно з аудиторії вийшов. Пішов десь до Жовтого корпусу, бульваром Шевченка. Піднімається сходами і рахує їх мовчки…»

Професор Микола Тимошик:

«Це був викладач високої професійної й моральної проби… На його пари студенти йшли охоче. Бо знали, що доцент Святовець навчить легко шукати оті «зорі в калюжах», яких і до випускного року низка студентів так і не помічала…».

Нині без Віталія Федоровича якось і в університетських стінах незатишно. Пропікає думка, що в державі й понині ще не так, як належало б, поціновують і шанують тих, хто має великий талант, тих, на кому й тримається ця земля. Ведемо до того, що зовсім не безхмарною була науково-викладацька стежина Віталія Федоровича.

Він болісно переживав, коли штучно скорочували години лекційного навантаження, коли відводили на другорядні «навчальні рейки» його тематику, коли тимчасово торжествувала «сірість»… Носив у собі свої тривоги… Але і жив наукою, літературою, досліджував, писав, в тому числі й чудові дитячі книжечки. Й безмежно радів живому спілкуванню з усіма, в тому числі з природою, знав навіть її таємниці. Недаремно ж одне з дитячих оповідань так і назвав: «Стежка, якою ходять гриби».

А ми знаємо, якою доброю і твердою стежиною йшов по життю великий інтелектуал, аристократ духу – Віталій Федорович Святовець.

До речі. Того дня, в університетській аудиторії Іван Михайлович Забіяка розповів студентам ще про одну книжку, яку він упорядкував, її назва – “Скільки років українцям?” авторства Матвія Михайловича Шестопала, декана факультету журналістики у 1955 – 1957 роках, літературознавця, письменника, який за свої погляди потрапив у немилість до комуністичного режиму, зазнав переслідувань за проукраїнські погляди. Книгу вперше видано в Україні, це – велика комплексна праця Матвія Шестопала, присвячена слов’янству.

Фото на головній: упорядники книги “На таких тримається світ” Марія Дмитрівна Святовець та Іван Михайлович Забіяка.

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана ФРОСЕВИЧ

Сообщение На таких тримається світ. У Шевченковому університеті презентували книгу спогадів про Віталія Святовця появились сначала на Український репортер.

Сумно «аж за край». І слова розбігаються… Бо так хочеться багато про що сказати, яким він був, яким запам’ятався, про що говорили востаннє…

Це була людина вишуканої інтелігентності, дивовижно шляхетна і водночас скромна, чутливо-тонка. Він ніколи не підвищував голосу, але зате як говорив! Здебільшого тихо, але ж було добре чути, бо то був якийсь особливий тембр; закрадається думка, що його не те що люди, а навіть трави, дерева, озера (!) могли б почути.

У його письменницькій уяві якось так дивовижно-образно «сплелися» і людина, і природа… Недаремно ж одне із своїх оповідань для діток він назвав так: «Стежка, якою ходять гриби». А інше має назву – «Якби дерева вміли говорити». Блискуче! Це ті стежки (стежки Долі), якими ходив і сам Вчитель. Його добрі, мудрі стежки, і трішки наші, спільні…

А доля звела з Віталієм Федоровичем в «червоному» Шевченковому університеті, коли він очолював кафедру гуманітарних дисциплін підготовчого факультету. Вже тоді він видавався нам такою собі глибою філології та журналістики, яка хоче й нас дечому навчити.

Це ж саме він не втомлювався нагадувати нам повсякчас (!) вести щоденникові записи. Це ж він «відрядив» нас на літніх канікулах у села та міста збирати фольклор, записувати народну творчість… Він постійно привчав нас до художньої деталі, учив бачити, розпізнавати її, щоб згодом ми брали цей прийом «на озброєння».

Так, він був блискучим знавцем, дослідником мовно-стилістичних художніх засобів, тропів, а особливо художньої деталі. Один із його навчальних посібників так і називається: «Талант починається з деталі».

Віталій Федорович є автором понад 300 наукових праць, в тому числі монографій, наукових посібників. Кандидат філологічних наук. Якось він висловив певний жаль, що невиправдано довго затримався на посаді завідувача кафедри підготовчого факультету КДУ, бо дещо втратив у творчому, науковому плані. Міг би й більше написати, більше науки «дати» студентам, адже на факультеті журналістики інші обшири.

Перейшовши на постійну викладацьку роботу до Інституту журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка, Віталій Федорович умів тішитися здобутками студентів, щиро уболіваючи за їхній творчий поступ, щиро захоплювався публіцистичною творчістю таких метрів красного письменства, як Степан Павлович Колесник, радив брати з них приклад.

Знаємо, що Вчителю було нелегко в Шевченковому вузі. Але він не жалівся, коли ми часом з ним вечорами сиділи на телефоні. Просто тихо говорив, вплітаючи в розмову похмурі нотки. Це було тоді, коли торжествувала шкідницька політика, насаджувана згори – зубрів журналістики цинічно «виштовхували» з універу на тій підставі, що пенсіонери, бачте, не можуть бути викладачами.

А хто ж буде вчити? Люди, які мають школу редагування стінних газет чи маленький досвід дописування до районних видань? Угодовство, плазування перед начальством, підспівування, хамелеонство – ні, це не стежка Віталія Федоровича.

Ми здивувалися, коли одного разу почули від Вчителя, що він вже в Національному університеті оборони, завідує кафедрою українознавства. Попросив приїхати, погомоніти про се про те. Було трохи дивно бачити Віталія Федоровича у цих армійських стінах, бо це було «не його», тут він не говорив на одній хвилі з аудиторією, не відчував захоплення від польоту думки, фантазії, дивовижного й неймовірного образу…

Певно, сірість, казенщина, формалізм забрали у Вчителя якусь живинку, якийсь радісний промінчик… Втішили себе тим, що почули від нього: мабуть, тут, «в армії», довго не затримається…

Зате як швидко ця живинка з’являлася, коли Віталій Федорович знову опинявся у «своїх стінах». Знаємо, що йому було комфортно, коли читав студентам лекції в Національному педуніверситеті, запрошував на семінари журналістів-практиків, завжди цікавився редакційними справами.

Пригадуємо, як у розмові з нами він щиро уболівав за долю «Вечірнього Києва», коли після Майдану довелося очолити цей творчий колектив, піднімати газету зі славною історією, доведену «до ручки» посіпаками Януковича-Черновецького. На наше прохання Віталій Федорович залюбки проаналізував мову, стилістику, оформлення оновленої «Вечірки». Це був погляд великого фахівця – щирий, доброзичливий, пильний…

Він радив не звільнятися з «Вечірки» на знак протесту проти махрової цензури з боку окремих чиновників, бо вірив, що все одно настануть позитивні зміни.

Ми домовилися з Віталієм Федоровичем, що будемо друкувати його оповідання в новому виданні – в газеті «Український репортер», куди перейшли працювати. Не встигли… На превеликий жаль.

Здавалося, він може безкінечно розмовляти про красне письменство, щедро ділитися своїми «діамантами» спостережень, прочитаного, почутого, відкладеного десь в куточках пам’яті. Він міг блискавично процитувати чи то Толстого, чи то Шекспіра, чи то Флобера, чи то Світлану Алексієвич… Це була велика наука.

Він жив у Слові.

Дякуємо Вчителю за те, що були з нами! Завжди пам’ятатимемо Вас! Нехай земля Вам буде пухом!

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана ФРОСЕВИЧ

Сообщение Яким він був, учитель багатьох журналістів. На спомин про Віталія Святовця появились сначала на Український репортер.