У Києві, на будинку №52 по вулиці Олеся Гончара, де мешкав Сергій Плачинда, відкрили на його честь меморіальну дошку.

-Дуже добре, що родина Сергія Петровича Плачинди зробила цей барельєф, він виглядає якісно, по європейському, до того ж підкреслено українськість письменника, – сказав у своєму виступі на урочистостях знаний діяч Конгресу українських націоналістів Сергій Жижко. – Відійшовши від нас в інші світи, письменник, можливо, перебуває десь у своїй Лебедії («Лебедія. Як і коли виникла Україна», книга Сергія Плачинди побачила світ у 2005 році. – Ред.), літає над Роксоланією і Антією, і в тих краях він, думаю, також працює, щоб ми не забували своє минуле, а також гідно витримали історичний період, у якому живемо. Щоб постала нарешті та Україна, про яку мріяв письменник Сергій Плачинда.

З теплими спогадами про Сергія Петровича Плачинду виступив колишній головний редактор газети «Вечірній Київ», письменник Віталій Карпенко:

– Я пишаюся тим, що ми із Сергієм Петровичем були однодумцями, і вже тоді, за радянщини, розуміли один одного з півслова, адже ми – українці, з українською ідеєю в серці. То були дуже непрості часи для мене, та й для Сергія Петровича, вони були визначальними, хоч і діставалося на горіхи за критичні статті у «Вечірньому Києві». Однак ніщо не затьмарювало наші стосунки. Сьогодні я прийшов сюди, до будинку, де мешкав Сергій Петрович, щоб вшанувати його світлу пам’ять. Зображення на барельєфі відповідає якраз його характерові, і вираз обличчя – плачиндівський.

Щире слово про письменника сказала і професор Ганна Онкович (на світлині):

– Із зіркою журналістики письменником Сергієм Плачиндою ми познайомилися на дні народження нашого університетського викладача Романа Григоровича Іванченка – вони однокурсники. Тоді їх пильнувало “око”. І потім зустрічалися не раз. Для Дмитра Онковича (Дмитро Юліанович Онкович – поет, перекладач, журналіст, член НСПУ. Його не стало у 2011 році. – Ред.) .

Сергій Петрович був певним чином іконою… А коли стали сусідами – жили через дорогу і сквер Чкалова – щоранку, майже на світанні, Дмитро і Сергій Петрович зустрічалися у скверику і ходили його затишними стежинками, спостерігаючи за своїми улюбленцями – красенями-псами. У Плачинди – коллі, у Онковича – чорний гордон, який мав би бути “червоним”… Мешканці довкілля шанували це товариство…

Такі люди як Сергій Петрович Плачинда були до найменшої клітини свого організму проукраїнськими. Його книга історичних повістей «Неопалима купина» (побачила світ у 1968 році. –Ред.), хоч офіційно і була вилучена з бібліотек і продажу за «націоналістичний ухил», але все одно була в книгозбірнях, тайниках душі багатьох людей, котрі сповідували українську ідею.

І цю ідею несли в народ такі велети духу, совісті як Сергій Плачинда, Дмитро Онкович, та інші. Це люди честі, і аж ніяк не заробітчани. Сьогодні донька Сергія Петровича Галина Плачинда, журналістка, пише про таких людей – про совість нашої нації. Нещодавно вона видала книгу своїх інтерв’ю з відомими українцями #Зрадаvs#Перемога. Добре, що ця книга прийшла до читача.

Її батько також писав про відомі постаті, скажімо про Галшку Гулевичівну (руська шляхтянка Речі Посполитої, меценатка, одна із засновниць Київського братства, монастиря і школи при ньому. – Ред.).

Галина продовжує цю творчу лінію батька, хоч і в іншому жанрі, публікуючи інтерв’ю із сучасниками. І вони також – моральні авторитети. А згадаймо Словник давньоукраїнської міфології. Яка українська міфологія? Офіційно ж її не було. Це ми зараз знаємо, що радяншина все перекреслювала. А хто не побоявся ще у ті часи сказати про «крамолу»?

Плачинда. Він був першим на цій стежці. А його нариси про охорону довкілля в «Літературній Україні»! Звичайно, його матеріали мали б бути в навчальних посібниках університетів та інститутів. На цих мовних, патріотичних зразках, з державницьких позицій час виховувати молодь.

Дещо з біографії Сергія Петровича Плачинди (Вікіпедія):

“У 1953 році закінчив філологічний факультет Київського державного університету, а потім аспірантуру при Інституті літератури імені Т. Г. шевченка АН УРСР, де й надалі працював науковим співробітником. Його перу належать літературознавчі монографії «Композиція і характери в новелах Ю. Яновського» (1957), «Майстерність Ю. Яновського» (1969) та перша в постсталінській Україні книга про О. Довженка (1964). С. Плачинда був також першопублікатором доти невідомих «Щоденників» О. Довженка. 1960 р. за ініціативою М. Шамоти був звільнений «за український націоналізм».

З 1948 року співпрацював із республіканськими газетами та журналами, друкуючи нариси й оповідання. У 1959 році вийшли в світ його книжка оповідань та нарисів «Кам’яна веселка» і повість «Таня Соломаха». Плачинді також належать книжка-нарис «Брати Місяця» (1959) про творчий чин геніального українського конструктора космічних кораблів Ю. Кондратюка-Шаргея.

У 1968 році побачила світ книга історичних повістей «Неопалима купина», яка згодом була вилучена з бібліотек і продажу за «націоналістичний ухил».

Брав активну участь у діяльності Народного Руху України. Засновник і перший голова Української селянської демократичної партії.

Працював у редакції «Літературної України», у видавництві «Молодь». В останні роки життя працював старшим науковим співробітником Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. Досліджував праісторію та найдавнішу міфологію України.

Автор повістей «Синьоока сестра» (1962), «Де лани широкополі» (1963), «Дума про людину» (1974), «Взяти на себе» (1981), книжок нарисів «Кам’яна веселка» «Степові невгомони» (1962), «Там, де тихая Вись» (1977), «Хліб і совість»; публіцистичних роздумів «Куди йдемо?» (1989); книжки казок для дітей «Мандрівець із Піщаної Галявки» (1967), книги історичних повістей «Київські фрески» (1982), «Козаки в Дюнкерку» (2003), «Козак — душа правдивая» (2004); книжок повістей та документальних оповідань «Ніч перед стартом» (1971); романів «Степова сага» (1977), «Шуга» (1986) і біографічних романів «Олександр Довженко» (1980), «Юрій Яновський» (1986), «Ревучий» (1986), «Балада про степовика» (1987). Упорядник книги «Довженко і світ. Творчість Довженка в контексті світової культури» (1984).

Лауреат літературної премії імені Івана Кошелівця за 2001 рік.

Також Сергій Плачинда є автором «Словника давньоукраїнської міфології» (1993), книжок «Міфи і легенди Давньої України» (2006), «Лебедія. Як і коли виникла Україна» (2005), «Як українські міфи по світу розійшлися» (2009)”.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото «Українського репортера»

Сообщение Вираз обличчя – плачиндівський! У Києві відкрили меморіальну дошку відомому письменникові появились сначала на Український репортер.

Іван Миколайович – відома людина. У його трудовій біографії було чимало відповідальних посад, але, мабуть, знакові – це керівник Київської міськдержадміністрації, заступник міністра транспорту України.

Це про нього і досі можна почути, що він – норовистий і бунтівливий за характером, якщо брався за якусь ділянку роботи, то тягнув як віл, міг бути різким у висловлюваннях, якщо це стосувалося принципових речей.

Яким же постав Салій у книзі? Які події охоплює? Як оцінює діяльність українських керманичів? Що його хвилює сьогодні? Ось про це, певно, й хотіли почути із вуст автора люди, які завітали на презентацію двотомника. Творчий вечір вів голова Спілки письменників Києва Володимир Даниленко.

У залі – чимало відомих співвітчизників, серед яких народний артист України Анатолій Паламаренко, уславлений співак, поет Віктор Женченко, директор Інституту літератури НАН, академік Микола Жулинський, екс-прем’єр-міністр України Юрій Єхануров, колишній головний редактор газети «Вечірній Київ» Віталій Карпенко, знаний фахівець будівельної галузі Анатоль Кармінський, академік Дмитро Мельничук, бізнесмен, екс-народний депутат Володимир Макеєнко.

Салій був  би не Салієм, якби не загострював свій виступ тезами не тільки про те, що ж вийшло з-під його пера і як це «накладається» на наше бурхливо-кризове сьогодення. Він штрихами пояснював своє, здебільшого критичне, ставлення до ситуації у різних сферах.

Ми знаємо, що Салій заявив про себе, як бунтівник, ще в компартійні часи, коли він, тодішній перший секретар Подільського райкому Компартії кинув виклик самому Володимиру Щербицькому – запропонував йому публічні дебати.

«Щербицький одного не зробив, – згадує Іван Салій, – не пішов шляхом литовського керманича Бразаускаса». Нагадаємо, що керівник литовських комуністів Альгірдас Бразаускас підтримав рух країни до незалежності.

Утім, Салій ділиться і таким спостереженням:

«Після Щербицького у нас не було і немає керівника такого масштабу… Чим слабкішою ставала Україна, тим слабкішими були її керівники».

Ось деякі розмірковування Івана Миколайовича.

Про сьогоднішніх урядовців:

«Більша половина міністрів – нуль!»

Про еліту:

«Вони називають себе лідерами… Який «лідер»?! Лідер – це народ, це ми з вами!».

«Вожді – звичайні люди. А у стосунках між собою ще гірші, ніж сварливі сусіди».

«Наша політична еліта за сто років така ж, як і київське «Динамо» – ніби грає, але забивають нам».

Про Київ:

«Слухаючи Віталія Кличка про те що Київ стає «туристичною меккою», хочу йому сказати: «Віталію, приїдьте у Париж і зайдіть у тамтешні музеї, подивіться хоча б, які там меблі. А потім, розкажете, яку «мекку» ви створюєте». 700 будинків-розвалюх у Києві! На Хрещатику історична будівля Центрального гастроному (біля мерії!) скоро впаде».

«В Мінську на дорогах навіть латки не побачиш, не те що ям. А погляньте на київські вулиці!».

«Не кіоски ставте, а станції метро будуйте!»

Про державу і суспільство:

«Де наші провідні галузі: приладобудування, електроніка? Натомість ресторани та кафешки виростають».

«Можна збожеволіти, якщо переглядати наші телеканали».

«Серед народу є набагато розумніші люди ніж ті, що при владі».

«От нам казали: «Якщо щось підпишемо, то будемо жити як у Європі. Підписали… Живемо?» (Мова про Євросоюз. – Авт.).

«Чим більше демократії, тим більше охорони».

«Давайте зробимо так, щоб у владі з’явилися таланти».

«Раніше українців примусово вивозили на роботу за межі, а сьогодні самі біжимо туди…»

Іван Салій ще у ті часи був неручним для влади. І коли бачив фальш, то про це й говорив. Віталій Карпенко, узявши слово під час обговорення книги, розповів, що Салій був єдиним, хто на бюро Київського міському Компартії виступив на захист «Вечірки» та її редактора – проти цькування та переслідування.

А як оцінює книжку Івана Салія літературна критика? На думку академіка Миколи Жулинського, цей двотомник можна розглядати «більше як намагання автора пізнати самого себе, чи правильно я робив… Не випадковим є і глибокий екскурс в історію: що не так… Це спроба проаналізувати, як ми йшли цим шляхом і чому ми не на коні, чому немає такого розквіту, як у сусідніх країнах, що також були в соціалістичному таборі. І як над політичною елітою тяжів комплекс меншовартості».

«Іван Салій показав, що українцям треба бути самим собою, незалежними, твердими… Треба мати національну аристократію, яка мислить вільно і шукає шляхи добробуту для свого народу». Так підсумував враження від прочитаного Микола Жулинський.

Того вечора пролунала й новина від Івана Салія, який загадково сказав, що переходить «на письменницьку роботу». Івана Миколайовича прийняли до Національної спілки письменників України. З чим ми його і вітаємо.

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото на головній: Іван Салій (праворуч) і Анатолій Паламаренко. На задньому плані: Віталій Карпенко (ліворуч) і Віктор Женченко

Фото «Українського репортера»

Про книгу Івана Салія також читайте:

• Екс-мер Києва Іван Салій розповів про українських президентів. І не тільки про них

Сообщение Іван Салій: «Наша політична еліта така ж, як і київське “Динамо”… появились сначала на Український репортер.

У Національній спілці письменників України Віталій Опанасович влаштував творчий вечір, під час якого і презентував нову працю під назвою «Люди, книги, автографи». Модератором події був письменник Володимир Петрук.

Про кого пише Карпенко? Як сам зазначає, «відкриває книгу матеріал про очільника Київського Патріархату Святійшого Філарета. Про нього розповідається досить широко, що цілком виправдано – це видатна, не буде перебільшенням сказати – найвизначніша постать у духовному житті періоду Української Незалежності, що широко відома своєю багатогранною діяльністю, своїм патріотизмом, до того ж опікується багатьма добрими справами».

У цій книзі бачимо також розповіді про Левка Лук’яненка, Сергія Плачинду, Олеся Бердника, Миколу Вінграновського, Івана Дзюбу, Бориса Олійника, Анатолія Погрібного…

Їхні шляхи-дороги, бувало, перетиналися з газетою «Вечірній Київ», яку редагував Віталій Карпенко.

Тому цілком зрозуміло, що про минулу славу столичної «Вечірки» також йшлося на творчому вечорі. І зачин до цієї теми зробив Микола Жулинський, згадавши про тріумф газети наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, коли редакційний колектив боровся за правду і справедливість, за демократію.

– Щоденний тираж видання сягав 600 тисяч примірників! Сьогодні це здається фантастикою, – говорить академік Жулинський. – І суть навіть не в тому, що Карпенко був головним редактором, а в тому, що саме він писав, як він виступав, яке блискуче журналістське перо у його руках. Для сьогоднішньої книги він вибрав дуже оригінальний жанр, що свідчить про його мистецтво як журналіста і письменника –  узяти автографи різних людей і, відштовхнувшись від них, написати про них літературні есеї, портрети. Нічого подібного, принаймні, я ніколи не зустрічав. Але як написано! З якою любов’ю, з яким теплом!

Письменник, журналіст Олександр Глушко вважає, що Віталієві Карпенку цією книгою вдалося створити новий, оригінальний жанр. Через автографи він зумів розкрити внутрішній світ, політичні погляди, показати дії багатьох людей: поетів, прозаїків, художників, вчених, військових, політиків.

Колишній начальник Генерального штабу, генерал-полковник Анатолій Лопата каже, що на владних щаблях зазвичай «не люблять тих, хто говорить сувору правду, бо більше до вподоби ті, хто – за компроміси…» Віталій Карпенко у журналістській діяльності завжди відстоював правду – різку і неприємну, мабуть, для багатьох.

Свого часу «Вечірка» виступила проти шкідливих реформ в українській армії, за що на газету подали до суду. Одним із тих, хто став на захист видання був генерал Анатолій Лопата – він приходив до суду свідчити у «справі газети», підтримавши позицію журналістів.

Дехто вважає, що початок 1990-х можна назвати періодом розквіту української журналістики, коли, здавалося, ще трішки – і ми збудуємо заможне, щасливе життя, що держава потурбується про створення сприятливого фону для становлення незалежних, об’єктивних медіа.

Але не так сталося, як гадалося. І про це відверто сказав у виступі президент Відкритого університету розвитку людини «Україна», академік Петро Таланчук. Зокрема критично відгукнувся про роль гуманітарної складової в суспільстві:

– Усі ресурси кинуто на обдурювання і ошукування українців. В головах людей сіється хаос; непомітно українські національні цінності змінюються на фальшиві, у які вже дехто починає вірити. З літератури і мистецтва поступово витравлюється соціальна суть, придушено бажання художників займатися відтворенням і дослідженням усього того, чим живе народ. Телебачення, ЗМІ переповнені прославлянням найпорочніших людських почуттів: культу сексу, насилля, садизму, усякої аморальності. Чесність і порядність висміюються, стають нікому не потрібними, перетворюючись на пережиток минулого. Хамство і нахабство, брехня і обман, злодійство і рейдерство, пияцтво і наркоманія, тваринний страх, безсоромність нахабство влізають в наше життя. Особливо згубно це впливає на молодь, формуючи з неї космополітів вільного світу.

Академік Петро Таланчук вважає, що такі книги, яку видав Віталій Карпенко, мають стати противагою «інформаційного хаосу».

– Торкнувшись життєвих доль 75 «різнокаліберних» людей, часом з протилежними світоглядами й устремліннями, Карпенко намалював різнобарвну панораму українського життя, показавши неординарних співвітчизників. Річ не в тому, хто ці люди, а в тому що вони роблять для становлення і розвитку незалежної України. Причому кожен у своїй галузі, – говорить Петро Таланчук.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото на головній: автограф від Віталія Карпенка

Фото “Українського репортера”

Сообщение Автографи стали підставою для оригінальної книжки про 75 життєвих доль появились сначала на Український репортер.

Кореспондент “Українського репортера” попросив Віталія Опанасовича розповісти про нову книжку та й взагалі про його “уроки пройдених доріг”.

–За період свого редакторства ви брали інтерв’ю у багатьох відомих діячів — Леоніда Кравчука, Олександра Мороза, Леоніда Кучми, Бориса Єльцина, Павла Лазаренка… А що було за рамками розмови?

-У ті часи “Вечірка” була популярною, ми критикували сміливо, недаремно тодішній перший секретар української компартії Володимир Щербицький не витримав і наказав зняти Карпенка з посади редактора, виключити з партії на пленумі міському партії. Але мені подзвонив Костянтин Масик, він тоді був першим секретарем Київського обкому партії (до речі, його тоді так “закрутили” демократи, що він боявся власної тіні). Масик мені потелефонував і порадив негайно їхати з Києва. Усе було зрозуміло без пояснень. Мене хотіли не просто звільнити, а зробити це на пленумі, щоб іншим показати – “так буде з кожним”. Отож Масик мене врятував, але і себе також, бо йому довелося б доповідати “нагору”… А газету люди знали, вони б йому цього не пробачили. Питання щодо мого звільнення не було прийнято.

–У вашій книзі є розповідь про Олександра Мороза, здається, він свого часу навіть грозився подати до суду на “Вечірній Київ”, але, тим не менш, автограф від Мороза у вас є.

-Я про Мороза теж сказав так, як я думав, нічого не приховуючи. Він сам приїжджав до мене в редакцію “Вечірки”, це було у той час, коли від нього відвернулися його ж комуністи. Я йому порадив не журитися, мовляв, усе минеться. І він запамятав, промовивши: “На все життя запамятав, що ви із Салієм підійшли до мене і так мені сказали”.

–Ви критикували міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Але чи особисто зустрічалися?

-Так, ми його весь час критикували, водночас Кравченко ніколи не зустрічався зі мною наодинці, навіть коли планувалася особиста зустріч, то з ним завжди хтось був. Він був цікавим чоловіком, тримав у руках багатьох, був час, що й фінансово нас підтримував — допомагав видавати деякі книги.

–Як ви вважаєте, він міг би стати президентом за певних обставин?

-Думаю, що так, і що його, власне, через те і прибрали. Він зосередив надто багато влади у своїх руках, так мені здається.

–А відчувалася конкуренція за першу булаву між ним і головним залізничником Георгієм Кирпою?

-Я не знаю, але щось там було, важко зараз про це говорити… Думаю, що смерть Кравченка була не випадковою. Він тримав у руках якісь нитки, за які можна було посмикати. У мене від нього залишився пістолет.

-Від Кравченка?

-Так. Був період, коли відчувалася загроза для журналістів. І у “Вечірці” ми розмстили статтю “Кожному журналісту – по пістолету”. Кравченко якось зібрав журналістів і каже, що, мовляв, ось Карпенко написав, аби кожному журналісту видати по пістолету… І вручив усім по пістолету. І мені дістався, з його персональним підписом.

–На вашу думку, невже Україна приречена вічно страждати, терпіти економічну скруту?

-Я не думаю, що це буде завжди. Гадаю, попереду нас чекає велика боротьба, влада буде міцно триматися за свій плацдарм, який можна назвати “Україна — олігархія”. Тоді, на початку 90-х, медіа жили з надією, що ми зробимо життя кращим, що Україна буде заможною і щасливою. Але побачимо, як воно буде, ситуація може повернутися зовсім не так, як влада собі планує. Прикро, що друковані медіа, на жаль, “помирають”. А усе телебачення практично “при руках”, ситуація дуже складна, і те, що у нас робиться, на жаль, поки що, не на користь України.

–Не можу не поцікавитися: а ви не думали залишитися у “Вечірньому Києві”, не йти у відставку?

-Ні, таких думок не було. Я там себе вичерпав, там склалася така ситуація, що мені краще було піти. Почався тиск на мене з усіх боків, і щоб залишитися на посаді треба було підставляти газету. Сталося так, як сталося…

–Після того, як ви залишили пост головного редактора “Вечірнього Києва”, ви знайшли себе в науці, викладали студентам в університеті імені Тараса Шевченка, університеті “Україна”. Ви були задоволені новою роботою, були у своєму човні?

-Так, я був у своєму човні, бо продовжував бути пов’язаним з пресою, з діаспорою…

–У вашій творчій біографії є знакова книга, яку ви видали у “Вечірньому Києві”. Це “Суд і осуд” – про судову тяжбу з колишнім міністром оборони Шмаровим. У цій книзі вже тоді йшлося про те, що армія починає рухатися не в тому напрямку. І сьогодні ми чуємо, як розвалювали армію впродовж багатьох років. Тоді на захист української армії став генерал Анатолій Лопата, у вас є його автограф. Що запам’яталося з тієї боротьби?

-Цей процес зі Шмаровим Був задуманий навмисне. І його фінал був відомим. Суддя Шевченківського суду Антошина довела це діло до кінця, але вона вже не знала, як з цього виплутатися. Вона прийняла рішення проти нас, яке ми опублікували, представивши і свою точку зору. Нам присудили заплатити кілька тисяч штрафу, але ніхто нічого не платив, і вони затихли. А коли я мав розмову з Кучмою, то сказав йому про це судилище, яке влаштували “Вечірці”. Із вуст кучми я почув, що він пропонував Шмарову “знайти спільну мову з Карпенком”, мовляв, навіщо він це затіяв. Шмаров згодом подав у відставку. А коли вийшла книжка, з багатьма матеріалами, стенограмами, вона миттєво розійшлася, думаю, що вона свою справу зробила.

– В одній із колонок головного редактора ви акцентували увагу на ключовій тезі про те, що вмираюють поодинці, а виживають гуртом. Гуртом доб’ємося кращого життя для України?

-Поки ми не згуртуємося, маю на увазі прогресивну українську родину в широкому сенсі, толку не буде. Не треба ділитися на різні групки, бо це працює на кланові інтереси, а треба дивитися в корінь, шукати, яким чином згуртуватися всьому українському патріотизму в одну силу. На цьому і стоїмо.

-Дякую за розмову.

Бесіду вів Леонід ФРОСЕВИЧ
На фото: після інтерв’ю – світлина на згадку з Віталієм Опанасовичем Карпенком.

Сообщение Сьогодні Віталій Карпенко запрошує на презентацію видання “Люди, книги, автографи” появились сначала на Український репортер.

Петро Іванович, хоч і молодший від мене аж на п’ятнадцять років, але за духом, інтересами і творчістю близька і зрозуміла мені людина.

Ми обидва починали свій творчий шлях з районної газети: він – на Тернопільщині, я – на Миколаївщині.

Обидва захистили кандидатські дисертації з філології, навчали студентів, а він і досі навчає. Обидва належимо до Національної Спілки письменників України.

У нас спільні друзі та знайомі, як у нашій державі, так і за рубежем. От тільки я більше поринув у політику, Петро – у видавничо-організаторську діяльність.

Зокрема, він чимало зробив для видання в Україні творів Ганни Черінь, і на її прохання надсилав їх і мені, в тому числі й монографію «Ганна Черінь. Літературний портрет».

У супровідному листі до мене він писав:

Свою книгу, яка вийшла під псевдонімом Петро Лот і згадується у листі, він мені підписав власним прізвищем.

Книга настільки ж цікава, наскільки й оригінальна. Вона складається із п’яти частин: «Сповідь сльозою маляра Никифора», Життя і смерть Ганни Собачко», «Обабіч видимого», «Під тягарем хреста» та «Квіти на ешафоті (щоденникові записи)». Вона написана в єдиному стилі – надзвичайно стислі фрагменти здебільшого на один, зрідка на кілька афористичних, часто парадоксальних, але завжди влучних рядків. Хоч один розділ («Обабіч видимого – медитації і візії на тлі картин Емми Андієвської») повністю присвячений цій оригінальній художниці і не менш оригінальній письменниці, дружині відомого українського літератора та професора Івана Кошелівця. Образ Емми наскрізь пронизує всю книгу. Вона ілюстрована її неповторно загадковими картинами, виконаними в абстрактному стилі. Сам автор книги признається, що в її картинах усе прекрасне: те, що він зрозумів, і те, що не зрозумів.

Мініатюри у книзі Сороки завжди стислі, найчастіше на один рядок, афористичні, несподівані та значущі. Тут і філософський роздум:

Півсвіту завжди в’язне у невтільнім.
Все видиме – лиш перехрестя світел.

Автор нещадний, коли викриває нездару, що безпідставно вважає себе мало не пупом землі (У кожної амеби – культ особи). Природні явища часом нагадують душевний стан людини (Мжичка – це дощ, що переживає депресію). Людські характеристики у Петра Сороки чіткі, лаконічні, та образні (Емма – це завжди театр одного актора, Емма – це міраж. Мюнхен – міт). В його мініатюрах часто бачимо парадокс (Що таке життя? Сон який закінчується старістю), несподіване порівняння (Велика ріка – як небо навиворіт). Автор замінює у слові літеру у на и і отримуємо новий парадоксальний зміст: замість філософського поняття буття маємо цинічне биття (Книга биття українського народу). Коли хочуть підкреслити давні дружні стосунки з кимось, кажуть, що разом пуд солі з’їли. А Сорока на це відповідає глибоким парадоксом (Та сіль, яку ми разом з’їли, давно стала слізьми.).

Знаходимо у книзі несподіване спостереження (Дерева небу курять фіміам). Гра та переосмислення слів приводить до глибокодумного висновку (Сміється Молочний Шлях: у людства ще молоко на губах не висохло.). А ось несподіване порівняння з письменницького буття (Рима для вірша – як рама для картини.).

Переказувати афористичні авторські вислови – невдячна справа. Треба читати все підряд – тоді й складеться загальна концептуальна картина його розмірковувань. Глибина авторської думки сконцентрована у таких рядках:

Тільки вітер знає, що таке свобода.
Тільки сльоза знає, що таке душа.
Тільки птах знає, що таке небо.
І тільки слово знає, що таке неволя.

Творчий доробок Петра Івановича досить вагомий: два десятки художніх творів, вісім випусків денників, низка монографій. Він проводить значну організаторську роботу: очолює правління обласного літературно-просвітницького товариства «Галицько-Волинське братство», заснував видавниче товариство «Пегас», та приватне підприємство «СорокА», є співзасновником і головним редактором журналу «Сова», редагує літературно-мистецький альманах «Курінь» і газету «Дзвони Львівщини».

Його подвижницька діяльність не залишилася непоміченою: він лауреат близько десятка літературно-мистецьких премій.

І нині перебуває в активній творчій формі.

Тож будуть з’являтися і нові твори, і нові ініціативи.

Віталій КАРПЕНКО

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Невгамовний Петро Сорока появились сначала на Український репортер.

Невгамовний, схильний до екстравагантних вчинків, Петро Харченко то викликає на відкриті дебати про шляхи розвитку сучасної науки самого президента НАНУ Патона, то пише листа Папі Римському, то виношує ідею провести всесвітній з’їзд андрогінів, не кажучи вже про численні нестандартні виступи в пресі. Що відомо українцям про цього чоловіка?

Петро Харченко – селянський син, народжений 1939 року в селі Хмелові на Сумщині у хліборобській родині. Здобув зоотехнічну освіту, закінчив аспірантуру та захистив дисертацію, здобувши вчений ступінь кан¬дидата біологічних наук.

Глибоко обдарована людина, бунтар за натурою, він не міг себе реалізувати у вузьких професійних рамках. Тому шукав вихід у поезії (Харченко – член Спілки пись¬менників України), політиці, філософії. Затісними для нього були й межі марксистсько-ленінського вчення, а це, звісно, приводило до конфлікту з іс¬нуючою тоталітарною системою.

Молодим вченим починають доскіпливо і набридливо цікавитись «компетентні органи» – дивом йому вдається уникнути долі таких своїх однодумців, як Олесь Бердник, і обминути брежнєвські табори.

Натура послідовна, цільна і талановита, Харченко послідовно працює над кардинальними світоглядними проблемами. У різних періодичних виданнях публікуються його розвідки: «Антиномия индивида и Триединого», поетична збірка «Триєдине», монографія «Від індивіда до Бого¬людини». Це різнобічні підступи до фундаментальної монографії «Тригнозис», яка згодом видана в серії «Бібліотечка «Вечірнього Києва».

Я з інтересом прочитав твір, написав післямову до цієї непростої для сприйняття пересічними читачами праці, яка перекреслює все те, до чого вони звикли і чому поклонялися.

Бо відкидає саму методологію та «норми» нинішньої науки, яка ґрунтується на атомістичному розумінні світу і яка, на думку автора, через те закономірно збанкрутувала і має бути замінена на Тригнозис – неатомістичний (тринітарний) світогляд. Тобто на такий тип знань, що охоплює пізнання триіпостасної Першосубстанції і світу речовини.

Поняття Триєдиного не є відкриттям Петра Харченка – його зародки знаходимо у багатьох філософських і теологічних системах минулих віків. Близько до розуміння триєдності підійшов Гегель з його знаменитою тріадою, але який, на думку Харченка, не зумів подолати двовимірне, побудоване на антагоністичності, мислення і перейти до тринітарного світорозуміння.

Зрештою, українському етносу, ще від Трипільської культури властиве це поняття. Його можна простежити і в мові (Трипілля, тритікум – давня назва пшениці), і в іменах язичницьких богів (Троян), і в тому Тризубові, що став Державним Гербом незалежної України, і в національних кольорах, втілених у Державному Прапорі, де два кольори – синій та жовтий – видимі, а третій – невидимий зелений – є похідний від змішування, накладання один на одного синього та жовтого.

Досягненням Петра Харченка є, власне, відкриття сутності людини в його розумінні. Адже на це вічне запитання нинішня наука так і не дала задовільної відповіді, як і не дала вона переконливої концепції походження Всесвіту.

Основні форми свідомості, доводить Харченко, сформувавшись довкола статі людини, так і не змогли перебороти «комплексу двостатевості». Третій вимір речовинної тілесності людини (андрогін або гермафродит), хоч і був відомий, але до уваги не брався, вважався до певної міри аномалією. Петро Харченко дає поняття онтогенетичної повноти людини як триєдності чоловіка, жінки й андрогіна.

І якщо онтогенетична тілесність людини окреслюється межами індивіда, то онтологічна (іпостасна) є «надіндивідним без¬статевим триіпостасним Єдиним», тобто – першосубстанцією. Людина, таким чином, сприймається як Онтолюдина, невідривна від космосу, стає у його розумінні Людинобогом, Абсолютом.

Збагнути все це за допомогою формальної логіки неможливо.

Харченко запускає в пізна¬вальний обіг поняття тригнозисної логіки, а замість традиційної діалектики, вводить поняття тригнозистики.

Це все дуже далеке від ідеалізму та містики, як може здатися на перший погляд, навпаки, вчений дотримується мате¬ріалістичної позиції. Тільки речовинний стан матерії вважає вторинним виявом тієї ж матерії, а її первинним станом, на його думку, є першосубстанція.

До речі, автор вважає, що вакуум якраз і є формою існування першосубстанції, отже, він також матеріальний. У вакуумі через те зосереджена така енергія, силу якої навіть уявити важко. Якби людству вдалося оволодіти енергією вакууму, то, на думку вченого, енергетична про¬блема планети Земля була б вирішена раз і назавжди.

Тому, хто вперше стикається з теорією Харченка, вражає незвичність його досліджень та світоглядних висновків праці. Адже все незвичне, неусталене, нетрадиційне завжди сприймалося в штики прихильниками звичного традиційного.

Не варто також лякатися «вироку», винесеному атомістичній науці, – пригадаймо Декарта, який для віднайдення істини закликав піддавати усе сумніву. Тільки час дасть справжню оцінку концепції Петра Харченка. Сам же автор вірить, що традиційна наука закінчилася в другому тисячолітті; третє ж – на¬лежить Тригнозису.

Але вже сьогодні, попри новизну і незвичність для нашого традиційного сприйняття праць Петра Харченка, значення їх непересічне. Автор зовсім не відкидає наукових досягнень людства, як це може спочатку здатися, а саме, творчо осмислюючи надбання колективного розуму минулих поколінь, приходить до сміливого прориву в майбутнє. Його аналізи і висновки дають змогу пояснити багато чого з того, на що не може дати відповідь традиційна наука. Теорія триєдності не тільки не перекреслює звичну формальну логіку, а продовжує пізнання на якісно новому рівні – рівні тризнозистики, не ставлячи на цьому крапку, а залишаючи простір для подальших пошуків у стратегічно-методологічному напрямі світоглядного розвитку.

Закономірна заміна теорії боротьби протилежностей, яка лежить в основі нинішнього атомістичного світорозуміння, на принцип триєдності світу та сприйняття людини як єдиної триіпостасної цілісності має зняти антагонізми та колізії в людському суспільстві – адже не може людина, яка усвідомить сама себе як цілісну єдність, конфліктувати сама з собою. Саме так розцінює своє відкриття автор.

Тригнозис як неатомістичний тринітарний світогляд найбільше відповідає ментальності та світосприйняттю українського етносу і цілком може закласти основу української національної ідеології, сформувати нову, гума¬ністичну в усіх сенсах свідомість. Якщо тригнозисні передбачення Харченка підтвердить практика, то перед людством відкриються нові, захоплюючі перспективи в багатьох галузях – в утилітарній площині також. І тоді песимістичний висновок Енгельса про те, що життя на Землі зникне з такою ж необхідністю, з якою й виникло, втратить свою невідворотність.

Зректися теорії атомістичної будови Всесвіту дуже непросто – вона утверджувалася в суспільній свідомості тисячоліттями. Але про кризу сучасної науки та сучасного розвитку взагалі заговорили не сьогодні.

Харченко бачить вихід у переході сус¬пільної свідомості на якісно вищий виток світо¬відчуття і світосприймання – неатомістичний. Як гравітація приковує людину до Землі, так і тяжіння атомістичної духовності стримує політ думки, підтинає енергію пошуку, заводить свідомість у глухі кути речовинності. На думку вченого, у цій ситуації останнє слово за Тригнозисом, за Тринітарністю.

Для більшої доступності для широкого читача Харченко завершує свою працю поетично-філософським триптихом, своєрідним почуттєвим сплеском, який починається таким заспівом:На рік радіє Сонце тричі.

З трьома підзимками зима…
І доля споконвіку кличе
Пройти дорогами трьома.

Петрове дослідження «Тригнозис» вийшло в світ окремою книгою з моєю післямовою у заснованій редакцією «Бібліотеці «Вечірнього Києва». Щасливий автор прийшов в редакцію, щиро подякував та учинив стислий автограф.

Харченко обрав свою дорогу, розвиваючи далі теорію триєдності світу. Усамітнившись від столичної суєти в Ромнах, де купив хатину на узвишші поблизу Сули, продовжує вивчати цю складну проблему, яка фактично протистоїть сучасному трактуванні людини як дискретному індивіду. Своєрідна аура Надсулля, мальовничі краєвиди, що відкриваються з його подвір’я, створюють сприятливу для творчості обстановку. Розклавши на підлозі численні книги, папери, нотатки, він стоїчно працює над новим трактатом.

Його назвав «ТриЕго». У ньому проаналізував історію пізнання через різні вірування і твори різних мислителів минулого, простежив шлях від логіки двоїстої до Тригнозису, через подолання статевого бінаризму вийшов на триіпостасну субстанціальну тілесність Людини. Він переконаний, що «ключ до морального устрою суспільства знаходиться не в капіталістичному індивідоцентризмі та егоцентризмі, не в комуністичній колективізації індивідів, а в усвідомленні Людиною своєї триполярної та триіпостасної цілісності». У цьому, власне, суть цього його досить об’ємного дослідження: великоформатний чотиристадвадцятисторінковий фоліант справді мав солідний вигляд.

Ще у процесі написання цієї праці Петро сказав якось мені довірливо:

– «ТриЕго» – моя остання книга. Закінчу – і відпочиватиму, як людина, що виконала свою місію.

Я йому заперечив:

– Не зарікайся. Зупинитися ти не зможеш. У стані спокою ти не існуєш.

Так і сталося. Завітавши до Петра згодом, після виходу у світ «ТриЕго», я застав його на підлозі біля розкладених паперів. Перечекавши період цілком природного спустошення, яким зазвичай у творчих натур завершується тривала складна праця, в нього з’явилася нова ідея.

Я не беруся тлумачити Харченкове дослідження: це невдячна справа переказувати досить таки складні сентенції. Тому переадресовую доскіпливого читача до першоджерел – обидві згадувані книги є в центральних столичних бібліотеках. І не тільки – у деяких зарубіжних також. Так, американський університет штату Флоріда та Міжнародна рада вищої освіти Швейцарії разом з Християнським університетом економіки і гуманітарних знань майже водночас присвоїли Харченкові науковий ступінь доктора філософії.

На противагу офіційній науці Харченко ініціює створення Української Академії оригінальних ідей. Сам цей задум був оригінальною ідеєю – об’єднати і підтримати тих, кого не визнавала офіційна наука. Запросив редакцію і мене особисто у співзасновники. Я прийняв пропозицію і був надзвичайно втішений результатом: за короткий термін академія нараховувала близько 400 членів, серед них не тільки невизнанні таланти, а й близько 200 кандидатів і докторів наук, було навіть кілька дійсних членів офіційних академій, у тому числі й Національної.

Невгамовний, схильний до екстравагантних вчинків, Харченко то викликає на відкриті дебати про шляхи розвитку сучасної науки самого президента НАНУ Патона, то пише листа Папі Римському, то виношує ідею провести всесвітній з’їзд андрогінів, не кажучи вже про численні нестандартні виступи в пресі.

До речі, більшість гострих, бунтарських статей написані й опубліковані ним у часи горбачовської перестройки, ще до відновлення нашої Незалежності. Так само, як і гострих поетичних творів, як, наприклад, вірш «Чорні дошки» про Голодомор, оприлюднений «Вечірнім Києвом» ще 1989 року. Критичний пафос цього твору задекларований уже в початкових строфах:

Під Ромнами – за вітрами –
Чорна вісточка, як ніч:
По Вкраїні всюди нині
Ходить голод навсібіч.

Під Ромнами, над хатами,
Прокричав три рази сич…
«Україну – в домовину!
Із Кремля лунає клич».

Вражає різносторонність таланту та працьовитість Петра Харченка. Коли ним оволодіває перевтома і властиве творчим людям невдоволення зробленим, він змінює рід занять: замість теоретичних розмірковувань береться я за поетичне стило. Проте це зовсім не означає, що він абстрагується від ідеї триєдності. Навпаки, ця ідея наскрізно пронизує його поезії. Так 2009 року з’являється його нова книжка, де зібрані вірші, написані в різні роки, і пісні з нотами на його слова, яка озаглавлена «Тришлях».

Ідея триєдності пронизує всю поетичну збірку. «Три дощі (як з відра) помережили Серед травня небесну блакить…», «Три любові – то три рани», «Тріпоче трикутне вітрило…», «Троїться в очах, слово честі» – таких прикладів можна наводити і наводити.

І це не штучні словесні нагромадження, а глибоко поетичні рядки. Поезія «Тройзілля» вся – від першого до останнього рядка – побудована на ідеї триєдності:

Ой, Трояне-трисвітило,
Третім вітром прошуміло.
Тричі крикнула зозуля –
Трижурбу мою почула.
Три зорі зійшло на небі –
Три лебідки. Один лебідь
Трьом кохання по третинці
Розділив на свято Трійці.

Саме незвичністю, поєднаною з глибокою народною поетичністю, цей вірш зачарував талановитого композитора Олександра Білаша і він написав до неї музику.

Відразу по виходу книги Петро подарував примірник мені.

Та поезія, хоч і пропущена крізь призму концепції триєдиної сутності світу та людини, була лише певною віддушиною в подальших теоретичних пошуках вченого. Ми часто зустрічалися і Петро завжди заводив розмову про них – як я збагнув він перевіряв на мені свої теорії, як вони сприймаються.

Наступною його теоретичною працею стала книга «Друге пришестя. Необ’єктивована Людина», що побачила світ 2012 року, – в ній фактично його теорія набула завершеного вигляду. Переказувати її зміст немає сенсу – вона фактично перекреслює нинішню традиційну науку. Він розсилав цю працю різним науковим світилам, державним та релігійним діячам – аж до Папи Римського включно. Проте розуміння не знаходив і не міг знайти, оскільки його висновки фактично відкидали всі традиційні наукові набутки, що формувалися довгі роки життя, як хибні.

Книгу я перечитав уважно, але переказувати її зміст немає сенсу та й неможливо: вона насичена аналізами суті релігій, передусім християнських постулатів, аналізом творів таких відомих авторитетів, як М.Бердяєв, Д.Мережковський, В.Розанов, В.Соловйов, А.Шопенгауер, Платон, Арістотель, Піфагор, Кант, Юнг, З.Фрейд та інших наукових світил.

Зрештою, Харченко засновує Тригнозію – необєктивований світогляд, відкриває справжню – Необ’єктивовану Людину.

Насамкінець хочу зазначити: небайдужість – провідна риса Харченкової вдачі. Він завжди готовий підставити плече другові чи комусь із націонал-патріотів.

Друзі нарекли його Триєдиним Петром.

 Віталій КАРПЕНКО

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Триєдиний Петро Харченко появились сначала на Український репортер.

Із Павлом Щегельським я познайомився понад тридцять років тому як із сусідом мого приятеля по письменницькому будинку, де я часто бував. Всі троє члени Спілки письменників, хоч Павло на той час був уже ветераном порівняно з нами – понад десять років як у Спілці. Та ставився до нас як до рівних, хоча мав уже чималий творчий доробок – перша його книжка (поетична) «Напруга» побачила світ ще 1973 року у видавництві «Радянський письменник».

Це вже згодом одна за одною виходять його збірки поезій «Серпневі зорепади», «Озеряни», «Козирна гра», «Гра в дурня», «Понад річкою неглибокою», «Театр абсурду», романи і повісті «Ранні яблука», «Зустрічаємось на Хрещатику», «Двоє», «Притулок для подорожнього», «Діловари», «Летіла птаха», «Полювання на гомо сапієнс» і низки його оповідань.

Для цих нотаток я вибрав роман «Двоє», виданий 1985 року, оскільки це була перша книжка з автографом Павла.

Павло мав серйозні негаразди з хребтом. Йому важко було пересуватися без милиць. Ми ніколи не порушували цієї делікатної теми, а він сам тим більше її не торкався. Як з’ясувалося згодом, біда трапилася, коли Павлові було 18 років. Невдалий стрибок у гірську річку закінчився переломом хребта. Відходити довелося близько двох років, та з важкою інвалідністю довелося жити постійно. І він виявив колосальну силу волі, щоб у такому стані закінчити факультет журналістики Шевченкового університету, працювати кореспондентом газети «Сільські вісті», референтом та літературним консультантом Спілки письменників України, заступником директора видавництва «Радянський письменник, у редакціях журналів. І писати книги.

У радянські часи молодь виховували на книзі про Павку Корчагіна, прототипом якого був її автор Микола Островський. Книгу видавали масовими накладами. Комсомольці мали були брати з нього приклад. На відміну від Миколи Островського та його прототипа Павки, Павло Щегельський ніде не афішував своє каліцтво, не скаржився на долю, а сам робив своє життя у межах можливого. І наполегливо працював. І це дає мені право сказати, що справді далеко Павлику-Островському до Павла Щегельського, і винести ці слова у заголовок.

Із книжок, подарованих мені Щегельським, я крім згадуваного вже роману «Двоє», взяв для цих нотаток повісті й оповідання «Притулок для подорожнього»

У літературі Павло добився чималих успіхів. Його працю досить високо оцінюють сучасники. Він – лауреат Всесоюзної премії «Золоте перо» (1985) та Всеукраїнської премії «За талант і громадянську мужність» (2003). Роман Павла Щегельського «Хата-читальня», який вже у наші часи витримав чотири перевидання, удостоєний премії імені Остапа Вишні. Його твори перекладалися англійською, німецькою, польською, білоруською, туркменською, вірменською, російською та іншими мовами.

Павло Щегельський успішно працює також у галузі комп’ютерної графіки та верстки. Колеги-письменники знають його як досвідченого видавця і художника – оформлювача книжок. І таких книг у його доробку не одна сотня. Останнім часом, попри погіршення стану здоров’я – навіть пересуватися по квартирі без допомоги дружини Тетяни йому важко (слід віддати належне її доброму серцю, наполегливості та вірності) – він все одно намагається робити самотужки все, що по силі і що через силу. Навіть водить автомобіль, щоправда у супроводі когось із близьких чи друзів.

Тож завершити ці нотатки хочу словами, винесеними у заголовок: усе-таки далеко Павці до Павла.

Віталій КАРПЕНКО, письменник, журналіст

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Далеко Павці до Павла появились сначала на Український репортер.

Наприкінці минулого століття газета «Вечірній Київ», яку я редагував, була на стрижні громадського життя і мала багаточисельну читацьку аудиторію. Тоді я і познайомився ближче з Ярославом Степановичем Яцковим. Він, виходець з Івано-Франківщини, закінчивши десятирічку, вступив до Львівського політехнічного інституту і, здобувши вищу освіту, влаштувався на роботу астрономом-спостерігачем у Полтавській гравіметричній обсерваторії.

А 1965 року по закінченні аспірантури Головної астрономічної обсерваторії Національної академії наук залишився тут працювати, згодом очоливши її на тривалі роки.

Спільна громадська робота у ті роки зблизила нас. Серед національно-демократичного руху не обходилося без суперечностей, і Яцків, який часто головував на наших зібраннях, намагався згладити суперечності, що виникали, та виробити прийнятне рішення. Коли я залишив «Вечірку», наші зв’язки припинилися і тривалий час ми близько не спілкувалися. Тому для мене певною несподіванкою стала книга Ярослава Степановича «Хроніки апексного десятиліття», яку він надіслав мені з теплим автографом, і, певно, невипадково це збіглося з моїм 70-річчям. Хоча б там як, а подарунок для мене цінний і цікавий.

Передусім я вирішив з’ясувати, що означає винесене в назву книги словосполучення «апексне десятиліття». Латинське слово «апекс» означає «верхівка». Словник його трактує так: це може бути верхівка конічної шапки римських імператорів, сама шапка, пошита зі шкіри жертовного ягняти, верхівка паростка і кореня рослини, і, нарешті, в астрономії – «точка небесної сфери, у напрямі до якої рухається будь-який космічний об’єкт; є ще суттєве уточнення: Апекс Сонячної системи міститься в сузір’ї Геркулеса». Таким чином, як виявилося, назва книги випливає із суті професії Яцкова і означає не що інше, як хронікальні записки автора впродовж першого десятиліття ХХІ століття.

Кожен рік – це окремий розділ книги, розписаний по датах, якщо з ними пов’язана певна подія. Це може бути факт, зафіксований одним рядком, або розлоге інтерв’ю автора засобам масової інформації на злободенну тему, чи розповідь про конфліктну ситуацію, як ту, що була пов’язана з будівництвом так званої «Дитячої лікарні майбутнього» у тій охоронній зоні, в якій розташована обсерваторія і де будь-яке будівництво не дозволялося, оскільки б завадило нормальним професійним спостереженням вчених-астрономів. Цю боротьбу вчені програли, бо за цим будівництвом стояв найвищий посадовець держави.

Загалом книга незвичайна за задумом, змістом і формою. Вона цікава сама по собі, як десятилітній щоденник оригінальної особистості, насичена вагомим фактажем і є широкою панорамою першого десятиліття ХХІ віку. Записи автора доповнюються багатьма кольоровими та чорно-білими фотографіями, копіями різних документів. Все це разом становить багатопланову панораму його життя і діяльності впродовж цих десяти літ.

Він людина дивовижна, знана не тільки в Україні, але й у світі. Учений у галузі астрономії, космічної геодинаміки та космічних досліджень, громадський діяч, доктор фізико-математичних наук, академік Національної академії наук України, президент Української астрономічної асоціації, член Президії Національної академії наук України. Двічі лауреат Державної премії нашої країни та Державної премії СРСР у галузі науки і техніки. Його нагороджено орденами «За заслуги» ІІІ та ІІ ступенів, багатьма науковими преміями. За дослідження зміни орієнтації земної осі у тілі Землі та просторі 2003 року відзначено престижною міжнародною премією Євросоюзу імені Рене Декарта – Яцків єдиний в Україні лауреат цієї премії. Він  є іноземним членом Польської академії наук, академіком Міжнародної академії астронавтики та членом багатьох міжнародних наукових організацій. Працював керівником програми наземних спостережень комети Галлея, за що має почесну відзнаку.

До речі, ім’я Яцкова відоме людям, які вивчають та досліджують космічний простір: одна з малих планет названа «2728 Яцків».

Хочу з власних спостережень упродовж тривалого часу зазначити, що Ярослав Степанович, попри відомість і попри багато титулів – людина скромна, завжди спокійна і поміркована. З кінця минулого століття він, як правило, щомісяця проводить засідання дискусійного клубу «Елітарна Світлиця» у Будинку вчителя, де залюбки збирається столична еліта. Вдячний йому, що й мене запрошував у ролі об’єкта для дискусії, під час якої доводилося відповідати на часто непрості запитання публіки.

Попри всі названі і не названі в цих замітках регалії та широку відомість не тільки в Україні, але й у світі, Ярослав Степанович залишився, як і був, завжди стриманим, поміркованим, ввічливим.

Хочу скористатися нагодою і сердечно подякувати авторові за цікаву книгу і теплий автограф. А людям, які готували її до друку, при можливому перевиданні – ретельніше поставитися до структуризації книги та подати на початку чи наприкінці її зміст із зазначенням сторінок окремих розділів. Бодай по роках, як вона написана автором.

Віталій КАРПЕНКО

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Життя, присвячене зорям появились сначала на Український репортер.

Так уже склалося, що ми, четверо з різних куточків України – а це Олександр Глушко та я з Миколаївщини, Владислав Бойко із Сумщини, та Анатолій Колесник з Полтавщини – в один рік, витримавши чималу конкуренцію, вступили на заочне відділення журналістики Шевченкового університету.

І впродовж таких довгих шести років, працюючи в пресі, з’їжджалися на чергові сесії до столиці і, зрештою, захистили дипломи. За ці роки подружилися і згодом наші життєві шляхи тісно переплелися на практичній журналістській роботі.

Глушко загітував Колесника переїхати до Миколаєва, де він успішно працював в молодіжному часописі, а згодом – у популярній великій двомовній газеті «Південна правда», яка дотепер виходить у своєму російськомовному варіанті.

Найпершим із нас опинивсь у Києві Владислав Бойко. Маючи від Бога сатирично-гумористичну струнку, він прижився у «Перці» – надзвичайно популярному, хоч і небезпечному через свою гостроту журналі.

У кожного свій шлях і своя доля. Та було те єдине спільне, що притягувало нас одне до одного, як магнітом,– це почуття дружби. Про Глушка буде окрема мова, про мене дещо розкаже ця книга, що її пишу і сподіваюся видати, а про Бойка повідають рядки цих нотаток.

Якщо серед книжок, які побачили світ у той період в Україні, шукатимете письменника Владислава Бойка, то навряд чи знайдете. Лишень в офіційному спілчанському довідникові є коротенька довідка про нього як про поета і драматурга – але то вже інший період. Зате вийшов добрий десяток книжок, автором яких зазначено Василя Шукайла. Якщо врахувати, що цей Василь – майстер стислих, часто на кілька рядків, проте дотепних мініатюр, – то це не так уже й мало. Тому пора відкрити секрет: оце і є Владислав. Тобто той – хто у постійному пошуку. Він шукає і знаходить.

Тому, певно, – і Шукайло.

Є у нього і чималі за обсягом книги, видані в різні роки. Як, скажімо, «Журавлина пора» чи «Ти моя непогасная зоре…». Проте я, як читач, найбільше ціную його короткі, влучні поетичні мініатюри. Тому й обрав для цих нотаток його перші дві невеличкі подаровані мені книжечки. Одна з них «Сміх на голову», видана далекого вже нині 1982 року, і підписана мені через два роки.

Книжка складається з кількох тематичних розділів. Найбільше запам’ятовуються розділи «Епіграми» та «Пародії». Мініатюри, адресовані конкретним письменникам чіткі, дотепні й влучні. Написані так, що кожен може по-своєму їх сприймати, те не матиме прямих підстав ображатися. Скажімо в уста народному гумористу Павлові Глазовому автор вкладає такі слова:

– І довго буду тим народові я втішний,
що все життя сміявсь, а не ридав,
що всі його і дотепи й усмішки
я віршами йому розповідав!

Як хочете, так і сприймайте: чи то як критичний закид, чи то як добродушне схвалення.
Про критика і літературознавця Дмитра Косарика написав таке:

– Про нього нам згадати гоже
незленьким словом – і не раз.
Бо що там критися:
а може колись згадає і про нас?…

А й справді – чому б і не пожартувати з тонким натяком-спонуканням на адресу критика.
Авторові збірки «Лебедин» Володимирові Морданю присвячено шість таких рядків:

– Що Мордань з Лебедина –
це тепер усякий зна:
присвятив Лебедину
він-бо збірку не одну…
Тільки в нас в Лебедині
отакі є Мордані!

Немає тут жодного образливого слова, та все ж, та все ж…
В епіграмі, присвяченій Степанові Олійнику, вдало обіграно рефрен з його гуморески:

– Де не з’явиться – там сміх
голосний лунає…
Не сміятись-бо – таких
ВКАЗІВОК НЕМАЄ!

Пощастило на комплімент й Олегові Чорногузу, авторові роману «Аристократ із Вапнярки»:

– Скрізь і в усьому
був демократом,
усім нам смертним,
другом і братом,
і раптом – нате! –
хто б міг сказати? –
став рідним татом
«Аристократу»!

Друга книжечка Шукайла «Трактат про ніс», яку я вибрав для розгляду, видана у відомій «Бібліотеці «Перця». З редакцією цього сатирично-гумористичного журналу «Вечірка» підтримувала тісні взаємини. Автори масового журналу часто виступали на сторінках «Вечірнього Києва», наші «сміховинки» друкувалися у «Перці». Взаємна підтримка обох видань була до смаку читачам, оскільки придавали веселий підтекст обом масовим виданням.

Збірочка Шукайла була видрукувана накладом 94000 примірники – нинішні книговидавці та автори можуть тільки мріяти про такі тиражі.

Автор «Трактату…» відразу ж надіслав мені примірник з автографом.

Віталій КАРПЕНКО

Попередні матеріали читайте тут:

• Постаті від Віталія Карпенка. Гумор Василя Большака
• Постаті від Віталія Карпенка. «Біла книга «чорного вівторка» 1995 року
• Постаті від Віталія Карпенка. Розповідь про журналіста і письменника Олександра Глушка
• Постаті від Віталія Карпенка. Читаючи книги Віталія Дончика…
• На перехрестях долі. Постаті від Віталія Карпенка
• Великий трудівник пера. Постаті від Віталія Карпенка
• Унікальність Євгена Товстухи
• Гурт однодумців з Дачі Ковалевського

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Дещо про гумор Василя Шукайла (Владислава Бойка) появились сначала на Український репортер.

Василь Григорович Большак – знакова постать в українській літературі та публіцистиці – почав дописувати з дванадцяти років. Як згадував Олекса Коломієць у післямові до його роману «Законна дружина», у найпершій замітці до районної газети, принципово підписаній власним прізвищем, хлопець покритикував свого батька за те, що колгосп незадовільно готує сільгосптехніку до сівби.

Цю публікацію  відразу  помітили селяни. Мати переполошилась і заховала сина від батькового гніву на печі за вінками цибулі. Тому ж не вартувало зусиль вирахувати, де син, і ще з порогу гукнув: «Ану, писатель, злазь з печі…». І тут же видав завдання: «протягнути» в газеті райспоживспілку, бо це вона не дає запчастин для ремонту реманенту. І Василь «протягнув»: через якийсь час після виходу цього числа газети батько приїхав із райцентру задоволений, бо в райспоживспілці за ним по п’ятах бігали – на її складах знайшлися всі запчастини, які були потрібні для ремонту.

Ті перші публікації в районній газеті визначили подальшу Василеву долю – привели його у велику журналістику і велику літературу. З того часу багато років спливло, багато пройдено доріг.

Селянський син наполегливо вчився, працював, писав. Випало на його долю і повоювати: у часи Другої світової був старшим військовим фельдшером терапевтичного польового госпіталю, командиром санітарного взводу.

По війні працював у різних газетах, столичних журналах. Десять років очолював провідний часопис «Україна». Понад сім років керував Державним комітетом Ради міністрів республіки з кінематографії. Свого часу представляв українську пресу на сесії Генеральної Асамблеї ООН. Останнє місце роботи – головний редактор журналу «Український театр», якому він віддав шість років.

1985 року, коли мені випало очолити газету «Вечірній Київ», Василь Григорович уже вийшов на пенсію. На той час він був відомим у громадському, журналістському та літературному житті.

Його подвижницьку роботу гідно  оцінила тодішня влада: його нагороджено трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, багатьма медалями.

На той час він – значна величина не тільки в державному й громадському житті, але й у літературі та журналістиці: мав на своєму рахунку близько трьох десятків книг і, як кажуть, був на гребені цілком заслуженої слави.

Я ж тільки-но розпочинав свою роботу у «Вечірньому Києві». Проте у письменницькій спілці почувався своєю людиною. На жаль, з Василем Григоровичем там зустрічатися не довелося. Тому для мене стала справжньою несподіванкою надіслана ним, як виявилося потім, його остання книга – роман «Законна дружина» – з дарчим автографом, написаним із властивим Большакові гумором.

Я набрався сміливості й зателефонував корифеєві та щиро подякував за прекрасний подарунок із дотепним автографом. Разом посміялися. До речі, гумор – властива риса характеру та й творчості Василя Григоровича. Він написав цілу низку гумористично-сатиричних творів: «Нежонатий голова», «Янгол із Терешок», «Антрекот», «Анігдот», «Гросмейстери» та інші. До речі, за книжку з цієї ж серії «Гусак на Бродвеї» Большак удостоєний популярної тоді республіканської премії ім. Ярослава Галана.

17 грудня 1988 року Василь Григорович відійшов у засвіти. Йому було тільки шістдесят шість з половиною років. Він прожив напружене, сповнене труднощами життя.

Похований на Байковому кладовищі.

Хай київська земля буде йому легкою.

Попередні матеріали читайте тут:

• Постаті від Віталія Карпенка. «Біла книга «чорного вівторка» 1995 року
• Постаті від Віталія Карпенка. Розповідь про журналіста і письменника Олександра Глушка
• Постаті від Віталія Карпенка. Читаючи книги Віталія Дончика…
• На перехрестях долі. Постаті від Віталія Карпенка
• Великий трудівник пера. Постаті від Віталія Карпенка
• Унікальність Євгена Товстухи
• Гурт однодумців з Дачі Ковалевського

Сообщение Постаті від Віталія Карпенка. Гумор Василя Большака появились сначала на Український репортер.