Обсяг книги – 469 сторінок, наклад – 300 примірників. Автором є народний депутат України VI—VIII скликань, колишній голова Одеської районної ради, доктор юридичних наук.

Презентацію вела Марина Кінах.

Автор у передмові пише, що не планував видавати цю книгу. Але… «Власне, сама ідея виникла спонтанно, коли наприкінці минулого року я вирішив оформити власні публікації у Facebook у формі щоденника, – пояснює Барвіненко. – Цей щоденник починається не з дат і подій. Він – про паузи. Про той короткий, майже невловимий миттєвий стан, коли час ніби затримує подих і перестає рухатися вперед, дозволяючи роздивитися себе зсередини.

Спочатку це були окремі публікації у Facebook – фрагментарні, імпульсивні, написані без наміру скластися в одне ціле. Це були реакції на день, на новину, на внутрішній зсув, який не мав іншого виходу, окрім слова.

Соціальна мережа здавалася простором тимчасовості: написав – і текст одразу починає зникати у стрічці, поступаючись місцем новим голосам, новим болям, новим темам. Але з часом ці записи почали вибудовувати між собою зв’язки. Вони стали впізнавати одні одних, перегукуватися, формувати внутрішній ритм. Так поступово з’явилися обриси книги – не запланованої, не сконструйованої, а такої, що виросла сама з потреби говорити й бути почутим.

Дописи у Facebook – ненадійні свідки. Папір пам’ятає інакше. Він не сперечається, не виправдовується, не шукає виходу. Усе, що колись було зафіксоване, залишається – незграбним, різким, суперечливим, живим.

Саме тому цей щоденник мав бути виданий. Без купюр та редагування. Не як спроба поставити крапку, а як спосіб залишити слід, що не розчиниться у плині наступних років».

Перший запис у щоденнику починається 1 січня 2025 року. А завершується 31 грудня 2025-го. Автор вів нотатки щодня. «Писав про те, що думав», – сказав він у виступі перед гостями презентації. І додав: «У цих текстах нема втішних висновків, що в Україні все буде яскраво… Водночас йдеться про системні речі».

Барвіненко каже, що у деяких фрагментах книги він виступає як різкий оповідач, а в деяких не боїться, що його думки «не в руслі модних тенденцій», часом він звертається і до езопової мови. Водночас над ним не висів дамоклів меч внутрішньої самоцензури. Додає, що під час роботи над книгою часто у думках повторяв біблійне: «Не бійтеся!».

На запитання «Українського репортера», чи вагався автор у текстах, додаючи різкості чи, навпаки, зменшуючи її щодо діяльностів українських високопосадовців, політиків, Барвіненко відповів: «Було декілька прізвищ політиків… Роздумував не тому, що це пов’язано з пієтетом чи страхом. Вагався тому, що вони були, на мій погляд, на надскладних посадах, займалися критично-господарськими питаннями. Наприклад, Денис Шмигаль. Коли тобі треба приймати надважливі рішення, а в тебе зв’язані руки, то це найважче».

Ось що автор написав у щоденнику 4 січня 2025 року:

«Рівно п’ять років тому, 4 березня 2020 року Прем’єр-міністром України було обрано Дениса Анатолійовича Шмигаля. Скромний український інженер пережив у цій будівлі на Грушевського всіх відомих важковаговиків і мастодонтів української політики, гадаю, сам не розуміючи як. Прем’єр, який найдовше очолює урняд, відзначає ювілей на посаді. Іноді політична сірість і відсутність амбіцій подовжують життя. І не лише політичне. З робочим ювілеєм, Прем’єре епохи турбулентності!».

Барвіненко згадує у книжці багатьох вітчизняних політиків. Зокрема, про лідерку БЮТ так пише: «…Знаю Юлію Володимирівну дуже давно. Вона – талановитий політик, але арешт улітку 2011 року певною мірою зламав її, і вона так і не змогла повернутися в політичну колію. Крім того, час змінився. Юлія Володимирівна – велика постать української політики, але вже така, що відходить».

Є у книзі фрагмент і про ексглаву Адміністрації Президента Сергія Льовочкіна:

«…Адміністрація Януковича, як і всі попередні, діяла за принципом «розділяй і володарюй» – різниця лише в тому що сам Льовочкін виявився набагато талановитішим, ніж його попередники. Вступивши в політику ще за часів Кучми, він, немов Харон, перевозив усіх президентів із царства живих у царство політично мертвих, при цьому завжди залишаючись на плаву. Але Україна багата на своїх «харонів»…».

Не обійшов автор увагою і генерала Валерія Залужного:

«Послухав кількох українських блогерів і політиків, які через слово згадують Залужного – як він себе зарекомендувв і яким чудовим президентом може бути. При цьому складається враження, що вони самі не читають і не слухають його інтерв’ю. Залужний – чудовий професіонал у своїй справі, але , як і будь-який справжній професіонал, він прагнутиме створити такі умови, за яких йому комфортно займатися улюбленою справою – так, як він звик, із тими інструментами, які вважає ефективними».

У книзі є чимало фрагментів стосовно інших українських політиків, зокрема Віктора Ющенка, Петра Порошенка, Леоніда Кучми, Володимира Литвина, Андрія Єрмака… Пише також і про відомих світових лідерів.

Про Петра Порошенка:

«Порошенко за характером не звик ділитися ні грошима, ні владою. Всі ключові рішення він приймав сам, навіть у найделікатніших питаннях».

А ось що Барвіненко пише про Кучму:

«Замість того, щоб зміцнювати національну оборону та нав’язувати Росії свої принципи й умови співіснування – як це робить Азербайджан, Кучма займався тим самим словоблуддям, що його наступники. Таке потурання лише посилило амбіції агресора і призвело не лише до анексії Криму, але й до повномасштабної російської агресії».

Звичайно, автор висловив у «хроніках» лише свою думку, не претендуючи на істину в останній інстанції. Його «хроніки» показують ще й «невиліковні хвороби суспільства», йшлося під час обговорення книги на презентації. Можливо, ця книга матиме й певний «терапевтичний ефект у лікуванні хвороб політикуму та суспільства».

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

На світлині: Віталій Барвіненко. Автографи на пам’ять.

Фото: “Український репортер”

Сообщение Ексдепутат Барвіненко видав книгу “Хроніки ілюзій” появились сначала на Український репортер.