Про це йдеться у заяві, яку розмістила у Фейсбуці журналістка Kyiv Post Анна Миронюк. Наголошується: це – розплата власника, одеського бізнесмена Аднана Ківана.

Журналісти стверджують Kyiv Post від сьогодні припинило існування.

Співробітники газети були здивовані такими планами Ківана, крім того, несподіваною для них стала інформація про призначення на керівну посаду “людини, пов’язаної з власником”. У заяві не згадують імені цієї людини, але колишня шеф-редакторка новин одеського “7 каналу”, що належить Ківану, Олена Ротарі у Фейсбуці у жовтні оголошувала про набір співробітників до українськомовної редакції. Головний редактор Kyiv Post Браян Боннер підтвердив “Детектору медіа” запуск українськомовного проєкту під брендом Kyiv Post. Він казав, що Ротарі буде заступницею шеф-редактора.

“Ми запускатимемо україномовний Kyiv Post. Але це станеться не завтра. Ми будуватимемо видання поступово й маємо узгодити деталі. Я керуватиму Kyiv Post. Олена Ротарі буде заступницею шеф-редактора, що відповідатиме за версії українською та російською мовами. Ми шукаємо потенційних кандидатів на різні вакансії, від репортерів до редакторів”, – говорив він 16 жовтня.

У заяві колективу газети йдеться, що такі дії Ківана журналісти розцінили як втручання у редакційну політику.

Принагідно згадаю: з кожним роком газет стає все менше. У Києві немає жодного столичного видання! Що там казати, коли у 2018-му пішла в небуття славетна газета Київради “Вечірній Київ”, якій виповнилося 110 років. Її закрили під завісу 2018-го, хоч мер Віталій Кличко і його тодішній заступник Олексій Резніков обіцяли: газета буде жити! «Вечірку» кинули «в яму» за темних, сумнівних обставин. Депутати Київради (навіть з демократичних фракцій!) ані найменшого слова не промовили на захист найстарішого видання. І не створили (бодай для ока!) хоч якусь тимчасову комісію для розслідування обставин підозрілого закриття, дивного переформатування «Вечірнього Києва», хто і чому це зробив, з яких підстав.

Мер Віталій Кличко був обізнаний, що коїлося довкола “Вечірки”, як дерибанщики з КМДА, так звані куратори ЗМІ, запроваджували тіньові схеми переведення бюджетних коштів в “тінь”, як тиснули на колектив редакції, насаджуючи цензуру, волюнтаризм. Це було дикунство! На жаль, Кличко і пальцем не поворухнув, щоб припинити це беззаконня.

Дещо про «Вечірку». Вона знала як періоди розквіту, так і занепаду. На початку 1990-х її наклад сягав майже 600 тисяч примірників. Очолював газету відомий письменник, публіцист Віталій Карпенко. В різні часи в редакції газети трудилося чимало високофахових журналістів, частина яких згодом стали знаними та успішними редакторами солідних всеукраїнських видань.

Свого часу мені пощастило потрапити до редакції «Вечірнього Києва» за конкурсом у 1987 році. На шпальтах «Вечірки» я опублікував десятки резонансних матеріалів, в тому числі розслідувального характеру про боротьбу з корупцією, злочинністю, незаконну торгівлю зброєю в армії, став лауреатом Премії Національної спілки журналістів України. Потім в моїй біографії були інші відомі видання… Удруге пов’язав свою журналістську долю з «Вечірнім Києвом» в 2015 році, погодившись на пропозицію працювати керівником творчої групи редакції.

Після перемоги Революції Гідності «Вечірка», засновником якої є Київрада, потребувала суттєвих, якісних змін, кардинального тематичного, графічного та дизайнерського оновлення. І я твердо вірив, що газета зможе відродитися, постати з руїни. І буде нарешті дотримуватися високих демократичних стандартів та європейських принципів в роботі медіа, що будуть задіяні нові, ефективні підходи в рекламній, господарській діяльності видання. Це було необхідно, адже в минулі роки (коли Київ очолювали Леонід Черновецький, Олександр Попов) рейтинг газети упав до нульової відмітки, а її імідж став негативним, «Вечірку» називали «жовтим листком» того чи іншого правлячого клану, «газеткою брудних замовних матеріалів».

На жаль, у ті часи «Вечірній Київ» перестав бути впливовим, улюбленим виданням киян. Матеріально-технічна база редакції була застарілою, комп’ютерна техніка, фотокамери не оновлювалися упродовж багатьох років. На стінах деяких редакційних кабінетів вражав грибок, ці приміщення не знали ремонту упродовж багатьох років. Це дуже гнітило. В таких жахливих умовах не можуть працювати люди!

За короткий час разом з колективом вдалося повністю оновити газету, зробити її привабливою, стильною за формою, цікавою та багатогранною за змістом. Мені було приємно, що редакційний колектив видання має високий творчий потенціал, здатний конкурувати з іншими.

Ми узяли за правило подавати думки збалансовано, правдиво висвітлювати факти, об’єктивно аналізувати процеси та явища, події міського життя, діяльність Київради. Газета твердо стала на шлях патріотизму, утвердження поваги до українських цінностей. Так, гостями рубрики «Вітальня «Вечірки» були відомі художники, науковці, актори, співаки, композитори, письменники, українознавці, державотворці, депутати Київради, громадські лідери, захисники Вітчизни.

Редакція започаткувала постійну акцію: «Бібліотечка для воїнів» – за допомогою читачів ми збирали книжки для бійців, передавали на фронт. Протягом року на передову було доставлено майже 5 тисяч книжок художнього, документального жанру.

За допомогою відомого волонтера, кавалера ордена «За мужність» Ахмада Атакулієва (позивний Док) протягом року редакція щотижня направляла на фронт також частину накладу газети. У знак подяки воїни подарували колективу «Вечірнього Києва» Державний Прапор зі своїми автографами. Ми прагнули, щоб «Вечірка» знову стала улюбленою газетою усіх киян.

Однак на цьому шляху редакція зіштовхнулася з несподіваними перешкодами. Окремі чиновниці Департаменту суспільних комунікацій КМДА стали незаконно втручатися у творчу діяльність редакції, навіть у графічну модель та концепцію газети. Утім, ми крокували своєю дорогою, але «окриків» ставало все більше. Дійшло до того, що одного разу чиновниця хотіла правити висловлювання першого президента України Леоніда Кравчука.

А після виходу інтерв’ю з народною артисткою України, популярною співачкою Світланою Білоножко ми почули з начальницьких коридорів велике незадоволення. Мовляв, газета вже колись розповідала про пані Білоножко, навіщо знову запросили її на гостину. А випадок був особливий – ми готували номер до Дня Незалежності, згадали, що Світлана Білоножко колись працювала диктором на телебаченні. І 24 серпня 1991 року вона першою повідомила з телеекрана новину про Незалежність.

Ми вважали подібні «окрики» свавіллям стосовно редакції, неприпустимою цензурою. Стало зрозуміло: в таких умовах далі працювати неможливо. А висновок можна зробити такий: у столиці медійну сферу було віддано «на відкуп» начальничкам середнього управлінського рівня, за якими «наглядали» старші, а вже за ними – «смотрящі». Біда Києва – “смотрящі”!

Пригадуєте, одразу після перемоги на президентських виборах тодішній керівник канцелярії Володимира Зеленського Андрій Богдан пихато заявив, що новій владі, бачте, не потрібні посередники, себто ЗМІ, у спілкуванні верховних поводирів з народом. Цей курс призвів до низки провалів в інформаційній сфері з боку Банкової, а також гучних скандалів, і не тільки пов’язаних з пресекретаркою Зеленського Мендель. Суспільство, медійники побачили загрозу для свободи слова, закритість влади від народу, її зарозумілість.

Леонід Фросевич

Фото: “Український репортер”

Про свободу Слова також читайте:

• Пул і Пу. Слово & влада
• Путінські пропагандисти “Звєзди” в Києві. Новий виток інформаційної гібридної атаки
• Триває гібридна війна з українською пресою

Сообщение Журналісти Kyiv Post стверджують, що закриття видання та їхні звільнення – розплата власника появились сначала на Український репортер.

Як пише очільник комітету Олександр Ткаченко, домовились:

• розпочати конструктивний діалог;
• спільно напрацювати план дій Укрпошти та видавців;
• з’ясувати реальні наклади не фейкових, а справжніх газет;
• врахувати пропозиції від друкованих ЗМІ щодо Закону про медіа, в тому числі ті, які покращать ситуацію із дистрибуцією газет.

За словами Олександра Ткаченка, депутати також поспілкувалися з керівниками он-лайн медіа. «В цілому, наш проект вони «зацінили», але висловили низку ідей, наприклад:

• Правила реєстрації. В яких випадках і на кого розповсюджується. Була ідея обов’язкової реєстрації для всіх.
• Правила формування «чорних списків» для он-лайн медіа.
• Регуляція анонімних телеграм каналів.
• Визначення ролі інформагентств.
• Рівності всіх видів медіа перед законом.
• Уточнення кількох визначень, зокрема «мови ворожнечі».

Але нам хочеться звернутися до Олександра Ткаченка, як голови профільного парламентського комітету, ось з якого приводу. Пане Олександре, ви так зацікавлено розповідаєте, начебто з таким глибоким інтересом… А подивіться сьогодні на київські кіоски, у яких продають пресу. Полічіть, скільки друкованих видань на полицях, в тому числі українських. Дві-три газети: урядова (2-3 примірники), парламентська, плюс кілька комерційних всеукраїнського масштабу. Оце і весь ужинок інформаційного фронту, на жаль. Слово – не зброя…

Покажіть бодай одну (!) київську газету (не кажучи вже про журнал)! Назвіть хоча б одне столичне друковане видання! Київ – БЕЗ ЖОДНОЇ ГАЗЕТИ! Яка ще європейська столиця може таким сумним «рекордом» похвалитися? І це у воюючій країні!

Хочу нагадати вам, пане Ткаченко, що два роки тому в столиці пішла в небуття славетна газета Київради “Вечірній Київ”, якій виповнилося 110 років. Її закрили під завісу 2018-го, хоч мер Віталій Кличко і його тодішній заступник Олексій Резніков клялися: газета буде жити!

А через деякий час газету закрили за темних, сумнівних обставин. Депутати Київради (навіть з демократичних фракцій!) ані найменшого слова не промовили на захист найстарішого видання! Столичні депутати не створили (бодай для ока!) хоч якусь тимчасову комісію для розслідування обставин підозрілого закриття, дивного переформатування «Вечірнього Києва», хто і чому це зробив, з яких підстав, які кошти «крутилися», чи знав про цю операцію Кличко і так далі.

Отож поцікавтеся, пане Ткаченко, сумною історією ліквідації «Вечірнього Києва».

Київ сьогодні без друкованої «зброї».

Фото “Українського репортера”

Сообщение Чому в Києві немає жодної міської газети? До уваги парламентського комітету появились сначала на Український репортер.

Ця газета побачила світ у 1994 році. В останньому номері, у редакційній статті читаємо: “Відшелестіли… Сьогодні друкарня надрукувала останній номер тижневика “Дзеркало тижня”. Одна тисяча двісті сімдесят п’ятий… Усе зрозуміло: “папір” у світі вмирає швидше, ніж журналістика загалом. Ми роками тягли жили й двічі обмотували навколо себе паски, щоб не закривати паперової версії.

Скільки могли. Але душу все одно корчить почуття провини. Ніби ми зраджуємо тих, для кого “Дзеркало” у хаосі змін, фейків і поверховості було єдиним лакмусом своєї нормальності: виходить, не тільки я так думаю, так відчуваю, тому самому обурююся, на те саме сподіваюся. Але тижневик відходить разом із таненням більш невідтворюваного класу – інтелігенції…”.

Прикро, що державна політика упродовж багатьох років абсолютно не сприяла становленню і всебічному розвиткові газет та журналів різної форми власності. Редакційні колективи душили високими тарифами на поштові, друкарські, комунальні послуги.

Їх виселяли з приміщень, заважали розвивати мережу газетних кіосків, ставили палиці в колеса посередникам, які торгували пресою. Це був надзвичайно потужний пресинг! І тому редакції (різних форм власності) вели постійно боротьбу за виживання. А ще й різні чиновники, можновладці гамселили журналістів чисельними судовими позовами.

Така ганебна практика не припинилася й під час російсько-української війни. Замість того, щоб розв’язати газетам “руки” (це стосується комунальної преси), держава їх кинула у жорстокий вир роздержавлення, залишивши помирати на узбіччі інформаційних процесів. Ми знову догодили Європі, але зробили по дурному, на шкоду власним національним інтересам.

Виходить, нам не потрібен міцний інформаційний кулак в битві зМосковією? Між тим, на території країни-агресора (в раші) не припиняють випуск газет (там – мільйони назв різних видань). Майже всі вони поливають брудом Україну.

А якщо поглянути на цивілізований світ, то й там на ринку залишаються друковані видання. Хоч тиражі і впали. Зрозуміло, читач переключається на електронні ресурси. Але ж газети не здаються! Україна показує, на жаль, інший приклад. Поганяй до ями – ось до чого зводиться державна політика щодо газет.

Я вже якось розповідав на сайті “Український репортер”, що навіть “Народна армія” та “Військо України” припинили вихід у світ. І це в часи війни з Росією, в період гострого протистояння з рашівською ворожою пропагандою, з різною путінською наволоччю, з п’ятою колоною.

Як назвати такий кричущий факт дикунства – у столиці пішла в небуття славетна газета Київради “Вечірній Київ”, якій виповнилося 110 років?! Розчинилася в мороку безправ’я, облудних обіцянок і байдужості.

Знову згадаємо, що «Вечірку» закрили під завісу 2018-го, хоч мер Віталій Кличко і його тодішній заступник Олексій Резніков клялися: газета буде жити! Пригадується, у вересні 2015 року під час інтерв’ю я запитав Резнікова, якою йому уявляється доля “Вечірнього Києва»?

«Це одна із найстаріших газет, зі своєю історією. Тому ми не маємо права навіть думати про її закриття. «Вечірка» – одна із візитівок Києва. Тому «Вечірньому Києву» – бути!», – відповів тоді Резніков. (Це було опубліковано у тій же “Вечірці”!)

Друковану «Вечірку» закрили тишком-нишком, навіть читачів не попередили. А навіщо?! Віталію Кличку, депутатському корпусу Київради навіть не забаглося запитати думку киян, громади – чи згодні вони ліквідувати газету? У міста не вистачає коштів, щоб організувати пільгову передплату видання соціально-незахищеним категоріям? Нізащо не повіримо!

Серед недолугих аргументів закриття газети – «її не читають», «друкована преса відходить…». А ще й «сигнали» йшли – мовляв, редакція «Вечірнього Києва» з якогось дива (чи під примусом?) не захотіла взяти участь у роздержавленні. Але ж ці дрібні й невагомі аргументи навіть не озвучили міській громаді, не порадилися з киянами.

Тисячі киян звикли щоранку брати до рук столичну газету. Чи думав про це Кличко? Зрештою, у багатьох країнах досі існують друковані видання. А у нас їх «реформують»… Знищують! Тому й опинилася Україна за рівнем свободи слова на 102-му місці у світовому сумному рейтингу.

Вважаю, що у нас з початку Незалежності триває затяжна гібридна війна з національною пресою. Ще у 1995 році тодішній головний редактор «Вечірнього Києва» Віталій Карпенко писав: «Єдина сила, яка могла б протистояти таким антиукраїнським тенденціям (йдеться про маніпулювання громадською думкою з боку держави, засилля російської пропаганди. – Л.Ф.) і державному інформаційному монополізму, відбиваючи об’єктивну картину реального життя, – це незалежна демократична преса.

Але вона потихенько конає. І складається враження, що не внаслідок загального занепаду, а завдяки свідомим, кимось спрямованим діям… Інформаційного голоду як такого не буде: просто ми ковтатимемо все, що нам підсунуть. Але чи буде тоді Україна як незалежна і самостійна демократична держава?»

Сьогодні під час війни з Московією питання інформаційної безпеки Київраду абсолютно не хвилює. Тут – свої «тьорки», перетасовування «смотрящих». Звичайно, вони ж з ТАКИМ бюджетом Києва.

Факт: упродовж кількох років Кличко жодного разу не знайшов можливості зустрітися з редакційним колективом, поцікавитися, у яких умовах працюють люди, що вони пропонують…

Зате з головного хрещатицького офісу час од часу до редакції делегували різних емісарів-посланців – «нагнути», процензурувати, дати «геніальні вказівки», пробелькотіти: «У руководства города єсть політіческая воля!». Керівні чиновниці, які були кураторами інформаційного напряму в КМДА, навіть їздили до Польщі переймати передовий досвід у виданні газет на чолі із керівником апарату Кличка (згодом цього “знавця преси” звинуватять в підробці диплома і витурять з посади). О, під час відрядження ця “компанія” вже такого “досвіду” набралася, що після прибуття до Києва навіть не змогла згадати, про що розповідали їм польські журналісти. Просто “прокатали” і “проїли” бюджетні грошики.

Бачте, навіть космічний Черновецький не додумався закрити газету зі столітньої біографією. Щоправда, інше питання, якою при його правлінні стала «Вечірка»…

Депутати Київради ані найменшого слова не промовили на захист газети! Ганьба! (Була колись така знаменита рубрика на шпальтах «Вечірнього Києва».) Сьогодні вони можуть сповна тішитися, що інформаційний простір Києва загнувся, ледве дихає. Зате “виростають”  генделики, “наливайки-розливайки”, де – спиртне, пиво, цигарки…

Отуманюйте мозок, люди добрі, пийте! Навіщо вам знати, скільки грошей зжирають столичні забудовники з владної обойми?! Навіщо вам читати статті про героїв-добровольців, захисників рідної землі? Не питайте, де продається бодай одна столична газета, газета київської громади. Щурі згризли?

А полічіть, скільки загалом друкованих видань на полицях пресових кіосків, в тому числі українських. Дві-три газети. Оце і весь збіднілий ужинок інформаційного фронту, на жаль. Слово – не зброя, особливо там, де місто віддають на поталу…

Слово не приносить владцям мільйонних баришів. Це ж не Шулявський міст відбудовувати за космічні суми! І не позолоченими унітазами оздоблювати після чергового ремонту Маріїнський палац.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото “Українського репортера”

Сообщение Газети в Україні вмирають катастрофічними темпами. І це під час війни з Росією появились сначала на Український репортер.