СТРІМКИЙ СТАРТ І ЧУДОВІ РЕЗУЛЬТАТИ
– Василю Григоровичу, в нинішніх умовах рашистського терору можна один рік прирівнювати до десяти . Чим прикметний рік, що минає, для Вас особисто та Академії?

–Насамперед 2025 рік означений вагомою датою: 95-річчям Академії мистецтв імені Павла Чубинського. Це можливість підвести певні підсумки. Подивитися на себе з висоти 95 років. І зрозуміти: чи правильно ми діємо? Врахувати позитивний і негативний досвід. Зібратися з думками. Порадіти успіхам.

Посумувати за людьми, яких, на жаль уже немає в нашому колективі. Це педагоги, які відійшли у вічність. Це наші випускники, котрі молодими покинули цей світ через дії кривавого фюрера, який нищить нашу країну. Вони були на передньому краї оборони і заплатили за наш спокій і мир найдорожчу ціну – свої життя. Нещодавно ми прощалися з випускником 2007 року Валерієм Литвином. Для мене це подвійно трагічна подія, тому що він не просто наш випускник, а син одного з найближчих моїх друзів, з яким майже півстоліття пройшли поруч, тож зростав на моїх очах. Тому особливого святкового настрою нема і не може бути.

Але колектив Академії цей рік прожив, на мій погляд, гідно. Попри всі випробування, які випали на нашу долю. Зберегли контингент. Добре провели вступну кампанію: дали можливість вступити до Академії талановитій молоді з Києва, Київщини і всієї України. Особливо внутрішньо переміщеним громадянам, яких у нас багато. Діти полеглих воїнів учасників війни теж мають можливість навчатися у нас та опановувати науку творчості.

Академія гідно пройшла акредитацію освітніх програм, що дає нам можливість ще 5 років працювати, і бути впевненими у завтрашньому дні. Потрібно наголосити: це дуже вагомий і складний процес, який багато навчальних закладів проходять з великими потугами або не проходять взагалі. Я був на засіданні Національної агенції із забезпечення якості освіти й бачив, як деякі заклади вищої освіти не складали акредитації. І це трагічно, тому що у підсумку неможливо видати дипломи студентам, які навчалися 4 роки. Як пояснити студентові, чому ? Але завдяки тому, що у нашій Академії працюють досвідчені педагоги, ми підійшли до цієї проблеми дуже відповідально, залучили всі свої творчі й наукові сили, тож і маємо результат: акредитація. Як підсумок нашої роботи – можливість ще 5 років здійснювати освітню діяльність.

Водночас колектив Академії працював над утвердженням нашого реноме як наукової інституції. Провели багато науково-практичних конференцій. Головна – щорічна, яку організовуємо вже 6 років поспіль. Коло наших партнерів з кожним роком збільшується. Долучилися такі провідні мистецькі виші країни, як Київський, Одеський та Львівський університети, Національна музична академія . Співпраця з такими серйозними інституціями для нас є честю. Вони нас приймають у своє коло, а ми їх приймаємо як засновників і організаторів конференції, і вони люб’язно долучаються, тому що вбачають у нас рівноцінних партнерів.

Академія мистецтв імені Павла Чубинського як наукова установа видала чимало наукових праць, статей, альманахів, книг за результатами конференцій. Опублікували також багато нотних та репертуарних збірок, оскільки в Україні спостерігається величезний репертуарний голод. Молоді люди не знають, на чому їм вчитися, бо ж нотні видання практично зникли з полиць магазинів. Автори вимагають гонорарів за виконання їхніх творів навіть з навчальною метою. І то правильно, адже твір є інтелектуальною власністю, працю над якою потрібно відшкодовувати автору: він творив і повинен за те мати винагороду. Так є в усьому світі. Не хочемо, щоб ми з одного боку говорили про академічну доброчесність (списувати не можна, наукові праці повинні бути авторськими на 90%), а з іншого – допускали можливість красти нотний матеріал. Неприпустимо красти також і нотний матеріал. Як не можна красти постановку танцю, драматичні твори, на яких виховуються наші юні режисери, і ті, хто навчається сценічному мистецтву. Тому шукаємо баланс. Даємо можливість нашим студентам навчатися , наприклад, на історичному матеріалі. Йдеться про композиторів, які вже не вимагають від нас роялті: тих, які 50 і більше років тому покинули цей грішний світ, тому їхні твори можна вільно використовувати. Але водночас маємо і своїх чудових авторів, які пишуть прекрасні твори та здійснюють перекладення для інструментів. Скажімо, для електричної гітари дуже мало є репертуару, тож береться скрипковий класичний матеріал і перекладається для електрогітари.

Так студенти стають віртуозами. Якщо студенти на багатому музичному матеріалі виховуються і ще й хорошими педагогами – це дає гарний результат.
Тобто ми шукаємо способи і засоби жити і творити так, щоб це було гідно, чесно і не викликало у наших студентів якихось роздумів на тему: нас вчать бути доброчесними, а тим часом ми беремо чужу фонограму і під неї співаємо, тоді як на цю фонограму хтось зробив аранжування, хтось зробив запис (все це – кошти), а ще хтось написав музику і теж розраховує на гонорар.

Отже, навчити митця не так просто і не так дешево. На жаль. Але ми обрали цю дорогу і нею йдемо. Переконаний, що звертати нікуди не будемо. Адже Академія, здійснивши стрімкий старт, за короткий час досягла чудових результатів. Тому не зійдемо з дистанції.

Тим більш – за крок до сторіччя. Звичайно, ми повинні вже замислюватися, якими увійдемо у сторіччя. Що подаруємо Київщині, Києву, Україні у свій столітній ювілей.

Словом, 2025 рік був дуже вдалим для Академії. Наші студенти перемагали на Всеукраїнських олімпіадах , брали участь у різних наукових симпозіумах як доповідачі, у міжнародних конкурсах і фестивалях.
Звісно, часто це відбувалося онлайн, тому що виїхати кудись дуже важко. Але були й безпосередні поїздки на міжнародні творчі змагання, де наші студенти завжди отримують гран-прі або перші місця, чи принаймні включені до трійки призерів. А конкуренти – доволі серйозні.

У НАШИХ СТУДЕНТІВ ВКРАДЕНО ВЖЕ 4 РОКИ НОРМАЛЬНОГО ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ

–Чи маєте якісь рецепти або способи, як молодій людині, студенту, протистояти емоційній напрузі й нестабільності через ворожі обстріли?

–Так, рік був успішним. Але все затьмарено війною. Тривогами. Смертями. Руїнами. Безсонними ночами. І емоційне тло навіть від тих перемог, яких ми досягли, приглушене бідою, яка, на жаль, ніяк не може завершитися на нашій землі.
Вважаю , що у наших студентів, цих молодих людей, вкрадено вже 4 роки нормального людського життя. Це ті роки, коли вони могли вільно пересуватися, подорожувати, закохуватися, гуляти цілу ніч до світанку, поєднувати навчання з особистим життям, не боячись, що прилетить. Цинічно нахабно вкрадених 4 роки.

Особливо якщо зважити на те, що наші студенти теж не просто споглядають, а переживають все, що діється: у когось загинув батько, у когось – мати, чийсь родич воює і щодня в тривозі, у когось зруйнували будинок чи знищене майно. На моє переконання, це позначається на загальному емоційному тлі.

Але молодість є молодість. Закони природи ніхто відмінити не може. Студенти все одно живуть і позитивними емоціями. Тому що неможливо обійти те, що тобі призначено Богом і природою. Звісно, у них є певні розваги: вечірки, вечори відпочинку. І навіть творчі змагання набувають обрисів розрядки. Хвилини радості. Відновлення. Розслаблення. Тому в сьогоденні, як мовив поет, радість і сум обнялися. Студенти радіють гарним оцінкам, хорошим курсовим роботам, гарно зробленим дипломним постановкам. Хоча все затьмарюється тим, що коїться з нашою державою, з нами.

Наші студенти їздять з різдвяною програмою всюди, зокрема, вже відвідали Бровари, Софіївську Борщагівку, Сквиру тощо. Нас не лякають відстані й негода: йдемо до людей, І тут є подвійний позитив: насамперед даємо можливість людям відчути свято. А якщо їдемо до тимчасово переміщених, то можливо люди вперше почують колядки і щедрівки, оскільки жили у зросійщених районах і для них це відкриття. То є водночас промоція Академії: їдуть наші викладачі, студенти. Кожну зустріч використовуємо для того, щоб заявити: є Академія, яка має гарні традиції та чудових викладачів. Рівень викладання кожен може прослідкувати, дивлячись на студентів, які приїхали з концертом. Маємо насичену концертну програму під егідою 95-річчя Академії. І водночас віншуємо Різдвяно-новорічний цикл свят.

А ще тримаємо місію: привчити людей до святкування Різдва 25 грудня спільно з усім світом. Хочемо бути частиною цивілізованого світу, тож не повинні плентатися у хвості кирила і його кривавої пастви, яка навіть в Україні, попри злочини рашистів, все одно є його послідовниками.

Головне моє побажання на Новий рік: мир на нашій землі. Бажано, аби цей мир був справедливий, а не ціною втрат територій України.

Бажаю того, чого купити не можна: миру і здоров’я. Усе решта – досяжне.

Розмову вела Ольга ДУБОВИК

Сообщение Рік -2025 в історії й бутті академії появились сначала на Український репортер.

ДЕ ЗВУЧИТЬ РОСІЙСЬКА МОВА, ТАМ Є ЗАГРОЗА КРИВАВОГО, НАСИЛЬНИЦЬКОГО , ТЕРОРИСТИЧНОГО ЗАХОПЛЕННЯ ТЕРИТОРІЇ

– Василю Григоровичу, на четвертому році великої війни знову спостерігаємо загрозливий стан у царині української мови в Україні. У чім причини та як протистояти?

–У мене таке враження, як би це жорстко не звучало, що більша половина людей як тільки припиниться жахіття гарячої фази московитсько-української війни, будуть ставитись знову до одвічних ворогів України як до«старших братів». Бо яка ще має бути переконливіша аргументація стосовно того, що з російською мовою треба розпрощатися, як і взагалі з усим російським, раз і назавжди, коли путін каже, мовляв, там, де російська мова – там росія, а Віткоф каже, що путін захопив Донбас тому, що там переважно російськомовне населення. Виходячи з їхньої логіки, там де звучить російська мова, є загроза кривавого, насильницького , терористичного захоплення території, і що ця територія вже не буде Україною, а стане московією.

Коли так склалося, що у нас дехто не може без «что» і «как», то , по-перше, звикайте до того, що живете в Україні, а по-друге, починайте розуміти і поважайте тих, хто робить Україну Україною. А Україну Україною робить українська мова і носії цієї мови. А виходить так, що ми, українці, ніби повинні аж трішки вибачатись, що буцімто створюємо російськомовним незручності, бо їм було б краще по-московитськи. А щодо нас можна влаштовувати тиск і незручності на мовному грунті? Незручності для українців також тривають у вигляді ракет, шахедів, смертей та прапорів на українських цвинтарях. А все починалось з російської мови.

І коли мені кажуть, що Київ Одеса,Чернівці або Вінниця здавна були російськомовними, то я вкотре запитую: скільки було російськомовних до 1654 року в Україні? Жодного, хто говорив би московитською мовою! Якою мовою тоді послуговувалися люди на цій землі? Звичайно ж, тією, якою створювалися українські народні пісні,– УКРАЇНСЬКОЮ. І ті пісні дійшли до нас фактично у незмінному вигляді. То є найкращий аргумент на користь того, що українська мова – древня, і побутувала та побутує на наших землях органічно. Це мова спілкування наших предків, дідів-прадідів з часів середньовіччя та Київської Руси-України. Тому я непримиренний щодо компромісів з російською мовою. Російська мова дорівнює смерті України.

Зараз навіть мовний омбудсмен каже, що ми повинні позбавити російську мову статусу мови, яка потребує захисту та сприяння. Я абсолютно згоден.

Надавати статус мови, що потребує підтримки, потрібно українській. І ще кримськотатарській треба було надати років тридцять тому, тоді не було б тієї біди в Криму, що сталася. Бо ми тоді з киримлине шукали точок дотику у поглядах на нашу спільну історію, яка не завжди була безхмарною, а міркували, як би не дати їм можливості масово осісти в Криму. Натомість офіцерня з Архангельська й Далекого сходу масово оселялася в Криму на пенсії, тож маємо результат. Скільки ще разів хочемо наступати на ці самі граблі?

Тому, на мій погляд, все, що пов’язано з росією, маємо відкинути. Хтось каже, мовляв, воюємо з пам’ятниками. Завжди так: спершу йдуть пушкіни-чайковські, а за ними – російські гвинтівки і багнети. Вони приходять, насаджують свою мову, витісняють мову корінного народу, тобто українців, а потім ідуть зі зброєю нібито захищати тих людей, які тут споконвіку жили і їм є якась загроза. І знову лавров скаже, що на більшій частині України панує нацистський уряд, який російську мову визнав забороненою. А московити, коли приходять зі зброєю у Маріуполь чи села Донбасу, де розмовляли тільки українською (міста були зросійщені, а в селах українці були собою), чи вони там створюють умови для розвитку української мови? На тимчасово купованих територіях українські школи закриваються, українські книги й українське слово знищуються. Навіть у Запорізькій області, хоча Запоріжжя – колиска українського етносу, вольниці козацької, козацького духу. Там забороняється українська мова, нема жодної україномовної теле- чи радіопрограми. То вам, московитам, можна нищити, а нам, українцям, не можна цьому протистояти? Так не може бути!

МОВНИЙ ФРОНТ – ТЕЖ БОРОТЬБА І ВІЙНА , ДЕ ТРЕБА ПЕРЕМАГАТИ

– Через повномасштабне вторгнення чимало українців опинилися на еміграції у Європі, де також виникають проблеми із захистом нашого права на рідну мову через вплив росіян…

–Мене дуже неприємно вражає те, що на четвертому році великої страшної війни, коли Україна втратила багатьох своїх громадян-носіїв української мови, які розбіглися по світах у пошуках порятунку, а зараз я дивлюся матеріали з інших країн, зокрема з Німеччини про те, що українці там бояться розмовляти українською через тиск з боку так званих російських німців. Дожилися! Німеччина набула собі величезної проблеми, пустивши нібито німців, які по суті не є німцями. Не знаю, як можна вибити московитське хамство, зверхність, зухвалість з менталітету тих, хто вважає себе німцями з епітетом «російський». Їхні діти такими самими зростають та вже у третьому поколінні так поводяться. Це мене хвилює.

Також хвилює, що «його величність гугл» досі не зробив українську мову однією з домінуючих. Тоді як Україна – це форпост свободи, волі, розвитку. Форпост збереження європейської цивілізації. Ніяка інша країна не робить такого внеску у збереження світової і європейської цивілізації, як Україна. Жодна нація. І коли я шукаю мови, то бачу: при всій повазі, наприклад, монгольська у гуглі є, хоча нею розмовляють лише 3 мільйони. Мова урду є. Але української немає. Це – робота для наших політиків і дипломатів. Мовний фронт – теж війна і боротьба, де теж треба перемагати. І теж треба докласти багато зусиль, щоб вирівняти стан речей. Якщо врахувати розпорошених по світах українців – то нас не менше 70 мільйонів…

Дивлюсь на студентів Академії мистецтв імені Павла Чубинського. Наші студенти переважно україномовні. І це значною мірою результат політики, яку ми впроваджуємо. Я в цьому плані – непримиренний. Мав певні неприємності з деякими педагогами. Однак у мене може бути компроміс у будь-яких питаннях, але в питанні української мови у мене компромісу немає і не буде ніколи. Бо мова йде про інстинкт самозбереження нації.

Диктант Національної єдності студенти і викладачі Академії пишуть тотально. Всі. Багато-багато років. Відводимо час спеціально. Тобто на ділянці мовного фронту, за який я відповідаю, у нас все нормально. Але. Дивлюсь – прийшли першокурсники зі своїх сімей і шкіл, де панувала російська мова. Старші курси – всі україномовні. Додалися молодші – і нам потрібно докладати зусиль. Для них звичною є ситуація, коли розмовляють російською. Дивуюсь батькам, які бояться прильотів, гинуть на фронтах, а їхні діти послуговуються московитською. Незрозуміло.

Зрештою, мова для всіх людей– це маркер, який визначає: свій-чужий. У всіх народів. Нема такого «есперанто», яке б зробило всіх своїми. Хто говорить українською – свій, хто говорить російською – чужа людина. Не хочу, щоб третина моїх співвітчизників були мені чужими. Хочу, щоб вони були моїми рідними. Але що вони для цього роблять? Чи хочуть цього? Чи думають, що відвоювавши Україну ціною великих жертв, Україна залишиться такою самою, як була доти ? З кіркоровими , басковими, де українських афіш днем з вогнем було не знайти. Де на телеекранах – так звані московитські зірки, а на радіо – квоти на українські пісні. Насправді ж виявилось, що може бути повноцінна робота українських радіостанцій з нормальними українськими піснями. Так, там є полова, але ж дуже багато й позитиву. А російське практично все – полова. Мені як українцю, який об’їздив півсвіту, соромно було слухати, сідаючи в таксі , музику країни перебування та її мову. Думаю: чому ж у нас в українському таксі звучали російський шансон і попса? Чому геолокація показує, що це Україна, а оточуючий мовний фон – ніби не Україна?

РОЗМОВЛЯЄШ УКРАЇНСЬКОЮ? ВЖЕ ПРОКЛАДАЄШ ШЛЯХ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ УКРАЇНА БУЛА ВІЛЬНОЮ

–Ми, українці, почали вибиратися з лабет постколоніальної суспільної свідомості фактично тільки з приходом великої війни. Доти толерували все московитське. Дивилися на людей, які відстоювали українську мову, як на блаженних…

– На мою думку, було кілька сплесків розвою української мови. Час пізньої перебудови, коли ми згадали, що українці: різні культурно-мистецькі акції, поява українських гуртів, перевага українського репертуару. Згодом –під час Майдану 2004 року.І , звісно, на початку великої війни, коли українська мова і все українське стало чинником, який гуртував людей. Я їздив в Одесу, інші південні міста – до мене всі і всюди звертались українською мовою. Зараз вже цього нема. Відкат. Не можу зрозуміти істинних причин цього. Але це – недопрацювання наших можновладців і освітян. Тому що не може бути справжнім учитель, який на уроці розмовляє українською, а на перерві переходить на російську. Діти беруть приклад. Це злочин проти України й українського народу. І такі факти потрібно оцінювати та протидіяти.

Адже ворог хоче паралізувати наше життя, позбавити українців елементарних умов для життя. Це геноцид. Ще раз наголошую: команди нищити Україну віддаються російською мовою. І якщо ви по той бік зла, то визначайтеся . Не хочеш ти українську мову?  Будь ласка, маєш право і можливість виїхати на московію і там послуговуватися тією мовою. Бо якщо ти – українець, то як у тебе може бути рідна мова – російська? Як може бути рідна мова українця не українською? Якщо він українець.  Навіть якщо твої батьки не мали можливості чи не хотіли розмовляти українською, то ти повинен зрештою під тиском обставин і великої біди зрозуміти: якщо стаєш українцем, розмовляєш українською – то вже прокладаєш шлях для того, щоб Україна була вільною. Ти вже робиш свій вклад у перемогу в цій війні. Щоб не дати підстав нікому казати: « я піду на Київ, бо там москвоязикі сидять і їх треба рятувати.» Хочеш, щоб московити тебе «рятували»? Продовжуй розмовляти російською.
– Вдячність за відверту розмову!

Розмову вела Ольга ДУБОВИК

Сообщение Василь Романчишин: “Команди нищити Україну віддаються російською мовою. Тож у питанні української мови у мене компромісу немає і не буде ніколи” появились сначала на Український репортер.

ЯК МИ З БРАТОМ КОЛЯДУВАЛИ
-Свято Різдва з дитинства закарбувалося у моїй пам’яті як таїнство, – згадує Василь Григорович. – Не тому, що обростало легендами чи дивними картинками. Ми з дитинства віншували Різдво. Попри те, що росли в атеїстичній країні, а вчителі казали, буцімто Бога, Різдва та Великодня немає, хоча й самі тихенько також хрестили дітей. Бо традицію нікуди не подінеш, як і глибинність. І були піонери, які ходили й дивилися, хто колядує чи щедрує, потім складали списки – такі собіпавликиморозови, на жаль.
Але ми завжди відзначали Різдво як справжнє родинне свято. Можливо, стіл не був такий багатий, як можемо собі дозволити в наші часи, але все було справжнім і щирим.
Ми з братом дуже гарно колядували. Люди перед святами просили нашу маму Марію Юхимівну: «Будь ласка, хай ваші хлопці прийдуть до нас раненько найпершими. Хочемо, щоб саме вони заколядували». Таке було повір’я, що першим має зайти в оселю хлопчик.
Тож у нас з братом була велика місія: обійти усіх сусідів, родичів. А село – величезне : три тисячі населення. Ми вставали опів на п’яту ранку і вже о 5 годині починали оцей тур – колядування.
Розумієте, мова ж ішла не про те, хто скільки дасть. Люди дарували, хто що міг. Хто – міг яблучко, хто – печиво , а хтось міг дати 20-30 чи 50 копійок. І ми з братом наколядовували по 8 -10 рублів. То були величезні гроші.
У чому була ще привабливість цих грошей? На них ніхто, крім нас, не претендував. У коробочки від монпансьє ми складали ті копійки, і можна було «подзвеніти» – дитяча магія. А на той час і 10 копійок – це були гроші неабиякі: можна було купити дві цукерки.

ЯК Я КУПИВ ГІТАРУ
– А в мене завжди була мрія – придбати гітару, – пригадує ще одну карколомну історію з дитинства Василь Григорович. – Розумів, що не зможу втілити задум за наколядовані гроші. Але якось ми разом з братом підсумували зароблене, а батько з матір’ю щось додали,тож і поїхали з мамою у Молдову ( жили через міст у Могилів-Подільському районі). У сусідньому з Могилевом районі – Дондюшейн – працювали жінки з нашого села, які для нас приберегли гітару, бо ж гітара була великим дефіцитом. Все було дефіцитом. Таки купили гітару.
Вона , на жаль, не збереглася. Але це був мій перший інструмент. Як я її беріг ! Засинав з гітарою поруч. Молився на гітару і милувався нею. Боявся, щоб не охолола на морозі й не луснула на сонці, щоб не була деформована. Звичайна, проста гітара. Але завдяки цій гітарі для мене відкрився той величезний, таємничий світ,в якому живу все своє життя , – світ музики й мистецтва.
ЦЕРКВА В ХАТІ ТА БОЖІ ЗАПОВІДІ
-Ми, діти, прекрасно розуміли, що свято Різдва Христового таїть в собі щось більше, ніж просто розговіння і страви. Різдвяні пісні, колядки, щедрівки створювали неймовірний настрій. І колядувати ходили ще з дзвіночками.
Йдемо , зустрічаємо групу колядників:
– А де були? А що там дають? Там хлопець чи дівчина?
Побутували спеціальні колядки на випадок , коли в хаті росте юнак чи дівчина. І не приведи Господи переплутати. Ми мали знати, яку кому колядку подарувати. І що «дають» у тому дворі. Але ніколи не виказували невдоволення.Розуміли: ця людина дала, можливо, більше, ніж могла.
А ще ми обов’язково ходили до церкви. Храм сільський був знищений. Однак впливи громади були настільки сильними, що влада дозволила зробити церкву в хаті , навіть баню невеличку люди поставили, з автомобільних дисків обладнали дзвони. І люди молилися. Ніхто не міг тому завадити.

Віра в Бога була величезною частиною світогляду. І вислів «Побійся Бога» звучав тоді, коли ніякі інші аргументи не діяли. Казали: побійся Бога, що ж ти робиш? Не тому, що Бог страшний, а тому, що порушити Божі заповіді – найбільший гріх. І спрацьовувало.
Влада розуміла, що існує певна межа«затиснутої пружини», після чого ця пружина може луснути. Тому у нас, приміром, не запроваджували «звіздин» замість хрестин, як це траплялося в інших регіонах України. Пробували змінити слова у колядці « Ой, радуйся земле», але це не приживалося. Співали «Син Божий народився», а не «світ новий народився». Усі колядки і щедрівки звучали у первинному вигляді.Ще мої діди-прадіди так співали, хоча й пережили два страшенні голодомори. Я бачив жінку, яка з’їла свою дитину: доживала віку божевільною (казали, що зі старшою донькою з’їли меншу)…
БАТЬКО ВІДДАВ ХЛІБИНУ ГОЛОДНІЙ ЖІНЦІ
-Мій батько, Григір Іванович, чудово грав на всіх інструментах, які тільки могли бути.
Тато не був партійним. Працював на різних посадах до останнього свого дня, бо був розумним і дуже освіченим. На свята ходив до церкви, віддавав шану традиціям та глибинним процесам вірувань християнських, попри те, що релігію називали опіумом для народу.

Розповім історію з життя свого батька, якого безмежно люблю. Коли йому виповнилося 15 років, він приписав собі два роки і поїхав у Молдову вчитися на залізничника. Тому що 1947 року (а він 1932 року народження) голод був страшенний. Люди пухли, вмирали, у нього померли брати і сестри, тобто мої дядьки й тітки, які ще були дітьми. Четверо дітей залишилися і голодували . А він поїхав у далекі світи, щоб врятуватися,бо у Молдові годували і навчали, там такого голоду не було. На Новий рік мав канікули. Дали їм додому по дві невеличкі чорні хлібини. Віз ці хліби в сумочці ( до речі, могли вбити, якби знали, що має хліб). До нього підійшла жінка з дитям, яке просто помирало, та й сама нагадувала кістяк, обтягнутий шкірою, невідомо якого віку й національності, бо чорна-темна, згорьована. Впала на коліна перед ним і каже: «Пане, врятуйте! Дайте щось, що у вас є». А вдома у нього – батьки та троє братів- сестер, які пухнуть з голоду. Та мій батько дістав одну хлібину і віддав голодній жінці. Іншу привіз додому.
Я думаю, якби мій батько нічого в житті не зробив, крім цього вчинку, він повинен вже бути в раю, тому що він – свята людина. Ось така історія. Теж Різдвяна. Тому що це – Новий рік і Різдвяні свята.
Не знаю, чи врятувалася ця жінка з дитиною, але він не дав їм померти. Вчинок гідний найкращих характеристик. Такі вчинки наших батьків формували нас, і зробили такими, які ми є сьогодні.
ТВОРЧІСТЬ, МИСТЕЦТВО І ДУХОВНІСТЬ – НЕВІДДІЛЬНІ
– Сьогодні ніхто не забороняє ходити в будь-яку церкву. Сумно, що чимало з’явилося нетрадиційних вірувань, не властивих українському народові. Не кажу, добре це чи погано. Це факт. Хоча й не є чинником, який служить об’єднанню наших людей.У будь-якому випадку, людина, яка вірить , програмується на позитив, на те, щоб служити людям, на певні цінності. І це вже добра людина.
Є й серед атеїстів порядні люди. Але, як мовиться, всі ми атеїсти до першої турбулентності в літаку. До моменту, коли від тебе вже нічого не залежить. Не у всьому допомагає випадок, а справді допомагає молитва. І також зараз – у час війни й біди, думаю, теж атеїстів поменшало.
Моляться люди за дітей своїх, за країну свою, за народ. За дітей і батьків, які воюють на фронті. Ми щодня бачимо цих людей. У нашому колективі стільки людей воюють… Діти наших працівників воюють. Хтось – у полоні. На жаль, є загиблі. Без молитви ми не зможемо пройти цей шлях.
РІЗДВО, ПЕРЕМОГА І ЄДНІСТЬ
– Студенти Академії мистецтв імені Павла Чубинського зростають під впливом українських традицій – і церковних, і світських.
Той факт , що Академія розташована в такому святому місці, біля однієї з найстаріших церков Європи 12 століття – церкви Спаса на Берестові, – багато важить. Ці стіни, дзвони, хрести, повз які щодня проходять наші студенти десятки разів, теж впливають (хочемо чи не хочемо, усвідомлюємо чи не усвідомлюємо) на моральне становлення наших дітей – студентів.
Ми хочемо,щоб вони зростали громадянами України. Щоб формували не лише творчий образ нашої країни, а й духовність. Тому що творчість, мистецтво і духовність – невіддільні одне від одного. Нам у цьому дуже допомагає Києво-Печерська лавра, яка поступово стає українською.
Тож усіх вітаю зі святами.
Є дві складові свят: перша – вітання, друга, – побажання. Перша – констатує, що ми дожили до свят, і вітаємо з тим, що зустріли свята в доброму здоров’ї, в гарному настрої, зі світлими думками. Друга ж – творча: я бажаю всім українцям – Перемоги.
Якою вона буде ? Звісно, не буде такою, яку хочемо бачити. Причин тому – дуже багато. Як зовнішніх, так і внутрішніх. На жаль.
На мою думку, Перемога полягатиме вже в тому, що Україна збережеться як незалежна держава. А цьому альтернативи немає. У тому, що ми збережемося як народ. Збережеться українська мова, культура. Це вже велика перемога.
А далі – буде видно, яким чином будемо відвойовувати наші території і в якій перспективі.
Але перемога полягатиме і в тому, що закінчиться бійня, а наші матері перестануть оплакувати своїх синів.
Ми ж думали, коли народилися і зростали, що війни вже не буде ніколи. Але помилялися. Тому що як тільки якийсь народ усвідомив себе народом і повернувся до своїх першоджерел, на думку наших варварських сусідів, такий народ не має права жити. Ми сусідам потрібні тільки доти, поки не кажемо, що ми – інші. А ми – не такі як вони. Це звучить також у наших колядках і щедрівках. У тих відповідях, які дають наші воїни варварам на фронті.
Тому я впевнений , що Перемога – буде.
Ми бажаємо нашому народу та суспільству Єдності. Наші студенти, які виховуються в стінах Академії, покликані бути носіями української національної єдності. Їхня місія – об’єднувати націю навколо українського слова, української пісні, національної творчості, яка споконвіків дивувала світ і продовжує дивувати.

Ольга ДУБОВИК,

світлини з відкритих джерел

Сообщение Василь Романчишин: “Мій батько віддав хлібину голодній жінці” появились сначала на Український репортер.

Якби мій співрозмовник не належав до цієї особливої касти , певне, цього інтерв’ю не було б. Так, то є текст на «багато літер». Але той, хто прочитає, – не пошкодує. Отже, знайомтесь: Василь Григорович Романчишин – ректор Академії мистецтв імені Павла Чубинського.

Запевняю: то не просто Академія. То – явище. Українська мистецька планета, розташована в осерді священних Печерських пагорбів. Я відкрила цю планету зовсім нещодавно: 4 квітня. Цього дня майже випадково потрапила на День народження першого в Київській області естрадно-симфонічного оркестру, що зродився саме завдяки Академії мистецтв імені Павла Чубинського та зусиллям її ректора Василя Романчишина. То була ще й благодійна акція «Симфонія Героїв», присвячена другій річниці звільнення Київщини від московитського чобота.

Подивував факт, що чи не найзаможніша область України – Київщина – досі не мала власного оркестру. Наразі вже має. І неабиякий. Колектив феєрично заявив про себе . То була не просто презентація , а великий повноцінний концерт, гідний найпрестижніших сцен України. Серед бенефіціантів – один з трьох найкращих у світі – піаніст-віртуоз, композитор Євген Хмара. А також – відомі українські співаки Жанна Боднарук, Віктор Павлік, Павло Зібров і неперевершений Тарас Петриненко.

АКАДЕМІЯ ІМЕНІ ЧУБИНСЬКОГО НА ВУЛИЦІ МАЗЕПИ

Навчальний заклад зродився 94 роки тому: спершу як школа політосвіти, потім це було училище культури, згодом став коледж. А з 2018 року – має статус Академії мистецтв, яка через рік вже отримала ім’я славетного земляка з Київщини, автора слів гімну України Павла Платоновича Чубинського.
– Кандидатуру Павла Чубинського ми обговорили на зібранні колективу, – розповідає Василь Романчишин. – Усі були одностайні: то є найкраще ім’я, яке може носити Академія. Багато славних людей народилися й жили на теренах Київщини, але серед особистостей, які б поєднували творчі засади з громадсько-політичним звучанням, рівних Чубинському нема. Відтак уже 6 років Академія з гордістю носитьім’я Павла Чубинського.

– Та ще й міститься на вулиці Івана Мазепи…

– Зважте на обставину: вулиця Івана Мазепи спершу починалася від станції метро «Арсенальна»і простягалася до Києво-Печерської Лаври. Але через те, що сюди майже щотижня їздив очільник московської секти, який не міг стерпіти, що Лавра розташована на вулиці Мазепи, вулицю розділили на два відрізки: частина залишилася з іменем Мазепи, а частина стала Лаврською. Для московитів не важливо, що половину приміщень Лаври збудував, відремонтував ізберігав саме Іван Мазепа. Але так сталося волею долі: Академія була і є на вулиці Мазепи. Інколи нас важко знайти. Але той, хто знайшов, – не забуде ніколи.

Академія є закладом Київської обласної комунальної власності. Але до нас вступають талановиті діти з усіх регіонів України включно з містом Києвом. Діє принцип: «У нас мають вчитися не ті, в кого є гроші, а ті, в кого є талант». Одна пані влаштовувалась на роботу, і я її запитав: « Чому саме до нас прийшли?» Відповіла: «Тому що то є чесний коледж. Мені хочеться працювати тут».

Реноме чесного навчального закладу так прижилося, що я навіть не дозволяю, аби зайвий раз хтось комусь квіти дарував. Тим більш зараз, коли у наших людей статки не вельми високі. Пишаюся, що у нашій Академії працюють родинні династії: є студенти, чиї мами і бабусі теж навчалися тут. Надаємо багатоступеневу освіту : фахову передвищу і вищу. Зберегли обидва рівні.

Академія зазнала великих трансформацій. Я тут працюю 14 років, і всі зміни відбувалися за моєї присутності й участі. Зі звичайного культосвітнього училища ми стали одним з провідних вищих мистецьких закладів України. Одне з підтверджень – та ж презентація естрадно-симфонічного оркестру 4 квітня цього року.

Маємо також чудовий оркестр народних інструментів, який щороку дає блискучі концерти в Малій залі Музичної академії. Влаштовували концерти-марафони на Співочому полі, що тривали по 9 годин, а люди просили ще. Тобто духовний і творчий потенціал – величезний. Це перлина. І ми будемо її берегти. Аби лише обставини навколо нас складалися сприятливо.

У концерті-презентації Естрадно-симфонічного оркестру Київської області брали участь всі наші працівники: студенти, викладачі, концертмейстери. Тарас Петриненко у нас працює. Жанна Бондарук у нас працює. Павло Зібров і Віктор Павлік – наші друзі.

Навчальні програми орієнтовані на те, щоб сформувати справжнього музиканта, танцюриста, режисера. Митця.
Наше призначення – не просто дати людині професію, а щоб вона вийшла з цих стін громадянином. Особистістю. Цитую колишнього віце-мера Києва Владлена Ковтуна: « Моя внучка прийшла в Академію мистецтв, тут навчалася, і вийшла з цих стін зовсім іншою людиною. Сформувалася як особистість, громадянка і патріотка України». Найкраща оцінка нашої роботи.
Працюємо за багатьма напрямками.
Назву кілька: музичне мистецтво включно з інструментальним ( духові, народні інструменти); естрадне мистецтво: діти вчаться співати в естрадній манері та грати на сучасних інструментах : а також є вокальне відділення, де діти навчаються мистецтву академічного і народного співу. До речі, народному співу мало де навчають, а ми бережемо, і намагаємося, щоб якомога більше дітей обрали цю дорогу. Бо ж академічний спів – це всесвітнє надбання,певна уніфікація, і мало хто розпізнає національність людини, яка співає оперну арію. А в народному співі одразу видно: співає Україна !

«Я ПРОСТО ЗАКОХАНИЙ У СВОЮ РОБОТУ»

– Які найбільш помітні особистості є кадровим надбанням Академії?

– Ось лише кілька імен. Завідувач кафедри мистецтва співу , всесвітньовідомий оперний бас Анатолій Кочерга, який прославив Україну у світах. Кирило Стеценко – професор, філософ, чудовий скрипаль, онук славетного композитора Кирила Стеценка, унікальна людина. Микола Лисенко – правнук основоположника української класичної музики Миколи Лисенка. Народна артистка України Жанна Боднарук – естрадна, джазова співачка, фантастична піаністка. Володимир Гризлов – акордеоніст, володар багатьох премійу Європі і світі. Унікальні люди, скромні, порядні, музиканти високого класу батько і син Полянські -Тимур і Вячеслав: джазові піаністи, рівних яким в Україні нема. Гастролюють від Австралії, Японії до США, і навчають наших діток . Нещодавно доєдналися до наших лав ще низка людей, які є професорами, докторами, заслуженими діячами мистецтв, народними артистами. Серед них – Валентина Павлівна Ковальська – одна-єдина нині суща з легендарного тріо «Золоті ключі», дай Боже їй віка і здоров’я.

Людмила Придіус – заслужена артистка України, колишня солістка хору Вірьовки, створила прекрасний дівочий ансамбль «Роксолана».
Я міг би називати дуже багато імен. Це гордість і слава українського мистецтва. І ці люди не штучно притягнуті до Академії, а є кістяком нашого освітньо-виховного процесу.

А я – просто закоханий у свою роботу . Закоханий у людей, які це роблять.Можу говорити про них годинами. Вони – найкращі. І це об’єктивно. Високу оцінку щоразу маю підтверджувати нашими спільними концертами, акціями.
Раніше в колективі не було жодної людини з титулами чи заслугами перед українським мистецтвом. Уявіть: у незалежній Україні в оркестрі грали балалайки і домри. Нині у нашому оркестрі – українські народні інструменти: 18 скрипок, 8 бандур, сопілки, цимбали. Це робилося поетапно, поступово.

Важливо: влаштували при Академії центр післядипломної освіти. Раніше були такі собі обласні курси підвищення кваліфікації працівників культури, які не мали відповідних ліцензій на цю справу, та всупереч закону видавали сертифікати, які не були чинними. Що робити? Я запропонував обласній владі віддати центр під крило Академії. Ухвалою Київської облради ці курси приєднано до нас, а ми створили на їх базі Центр післядипломної освіти.

Я запросив на посаду директора одного з найвідоміших освітян України, професора, доктора педагогічних наук Ігора Леонідовича Лікарчука. Унікальна людина. Свого часу очолював Управління культури Київщини , був батьком ЗНО. До роботи в Центрі залучаємо насамперед наших викладачів: сьогодні Кирило Стеценко читав лекцію. Контингент – працівники бібліотек, будинків культури, шкіл естетичного виховання, мистецтв, музичних шкіл Київської області. Ці люди кожні п’ять років мають підвищувати кваліфікацію, позаяк не матимуть творчого зростання і можливості досягнути висот під час атестації. Курси стали без перебільшення кращими в Україні. Враховуємо абсолютно всі сучасні тенденції розвитку. Наприклад, штучний інтелект в музиці. Або вигорання педагога музичної школи – дуже актуальна тема під час війни. Плюс творчі моменти , без яких професіонал не може плідно працювати. ..

Що я ще скажу?
До нашої Академії приєднали ще один заклад – знаменитий Стрітівський коледж музичного мистецтва. Хоча бюджет, на жаль, не збільшився. Але там уже 5 років не було ні набору студентів, ні випуску. Ми взяли коледж під крило навіть без коштів і приміщення. І вже цьогоріч відбуватиметься набір до Стрітівської школи кобзарів. Я мав розмову з двома людьми, які готові працювати . Це Ярослав Джусь і Тарас Компаніченко. Щоправда, очільник «Хореї козацької» зараз воює, але погодився після демобілізації працювати та виховувати кобзарів і лірників. На мій погляд, ці двоє людей є найбільш авторитетними подвижниками української кобзарської школи. І саме ці люди будуть у нас працювати.

ЗБУЛАСЯ МРІЯ ПРО «МУЗИЧНИЙ ВУЛИК»

– Варто переступити поріг Академії – одразу потрапляєш у «музичний вулик». Всюди – бандуристи або скрипалі, а простір наповнений мелодіями. Здається, навіть стіни співають…

– Коли я прийшов сюди працювали, то мріяв, аби щоранку, о 6-7 годині, до Академії приходили діти і займалися мистецтвом. Хотів, щоб увечері теж не можна було взяти ключі від приміщень, бо всі прагнуть музикувати. Хотів, щоб не вистачало місць, а грали й співали навіть у коридорах. Моя мрія здійснилася. У коридорах місця немає. У класах – працюють. Я приходжу на роботу о восьмій і тут уже шумить«музичний вулик». Йду з роботи о 19-20 і «вулик» все ще шумить. Інколи наші танцюристи на першому поверсі танцюють так, що мій кабінет на третьомуздригається. Грають оркестри й ансамблі.

То все результат великої і дуже складної роботи. Змінювати треба було не тільки назву навчального закладу, а філософію підходу до роботи. Найважче було здолати інерцію людей: педагогів, які 30-40 років працювати так, як працювали. Не кажу, що погано. Але час вимагає змін. І якщо ти не будеш змінюватися, випереджаючи час, то перестанеш бути конкурентоспроможним. При цьому осердя духу українського має зберігатися.

Я не прихильник «рубати шаблюкою» і розганяти людей тільки тому, що ця людина, на мій погляд, не відповідає певним критеріям.Якби діяв навпаки, то час, який витратив на формування потужного колективу, можливо, був би меншим. Але за цим стояли людські долі. Мені треба було зрозуміти, що людина чи родина, якщо змушені будуть піти, то залишаться без шматка хліба . Не хотів брати гріх на душу. Рухалися еволюційним шляхом.

Влаштовуємо на базі Академії кілька творчих змагань. Першим був конкурс молодих естрадних виконавців «Київщина молода» – ровесник незалежності України. Після чергової зміни влади виявився нікому не потрібним, тож ми взяли під крило і на базі нашого навчального закладу даємо шанс молодим. Тут і наша «егоїстична» складова: шукаємо собі абітурієнтів – кращі з кращих конкурсанти ідуть навчатися до нашої Академії.
Цьогоріч ми також задіяли конкурс «Повір у себе». Двоє наших випускників з Тетієва і Березані започаткували цей конкурс позаминулого року для дітей з інвалідністю. Якось до нас приїхав цілий автобус дітей з Вінниці з синдромомДауна. Ви б бачили, як вони співають! Побачивши цих сонячних дітей, я зрозумів : нас не виховували їх розуміти так, як треба. Це діти з іншої планети,але вони – нормальні. Розумні. Добрі. Талановиті. Тож конкурс «Повір у себе» ми вирішили зробити щорічним. І цьогоріч влітку теж будемо проводити .

Також хочемо провести перший конкурс, названий ім’ям людини, про яку в Україні довго ніхто не знав і не чув . Я сам ще півроку тому не знав про цю людину. Знав, що у Чубинського були діти, але хто вони? Виявляється, одна з його доньок – Марія Чалєєва-Чубинська- видатна оперна співачка з унікальним рідкісним голосом – контральто. Працювала в кращих театрах світу, співала у тому числі в Ла-Скала. Для неї писали твори такі видатні композитори як Верді. Працювала в Маріїнському театрі Санкт-Петербурга до революції. Коли не підтримала революційні процеси , то її ув’язнили . Напевне, ім’я батька теж зіграло роль, тому що мав«тавро» українського націоналіста, написавши текст «Ще не вмерла», а також був етнографом, зберігав українську минувшину. Ті, хто не хотів, аби Україна мала своє минуле, його цькували, і врешті помер у 47 років від важкої хвороби як результату заслань і арештів. Марія Чалеєва-Чубинська після виходу з тюрми виїхала та доживала віку в Сербії, дуже плідно працювала і померла в 1948 році. Щоправда, так і не змогла ще бодай раз побувати в Україні, бо перший приїзд став би для неї останнім. В українських архівах знайти про неї щось важко. По крупинках збираємо інформацію. Навіть не маємо яскравого чіткого портрету. Але шукаємо. Є інформація в Маріїнському театрі Санкт-Петербурга, але не можемокомунікувати з ворогами. Натомість вийшли на Францію. Також досліджує творчістьЧубинського пан Зись з Іванкова.

Хочемо не просто провести конкурс серед студентів, які навчаються оперному і народному співу, а й долучити учнів старших класів музичних шкіл, коледжів і закладів вищої освіти. Три вікові категорії будуть демонструвати свою майстерність. Сподіваємося дати життя цьому конкурсу та повернути Україні забуте ім’я відомої співачки.

Тож виконуємо не тільки освітню функцію, а й мистецько-пізнавальну та просвітницьку. Аджедосі чимало людей не розуміють, хто ми, яке в нас минуле і куди йдемо. Допомагаємо цим людям озирнутися й відчути себе часткою української спільноти.

А ще – виконуємо соціальну місію. Як гадаєте, у якої дитини мотивація опановувати мистецтво буде вищою : у тієї, яка виросла в сім’ї «мажора», чи в родині культурно-мистецьких працівників? У тієї, яка прийшла просто отримати диплом, і не важить, чи працюватиме , чи в тієї, яка бачила матір і батька в цій професії та зробила свідомий вибір, навіть розуміючи, що професія, можливо, не принесе їй багатств і слави? Але це її покликання, без чого не може жити. Звісно, з цієї дитини виросте щось краще і вагоміше.

ПОГАНІ ТІ ЧАСИ, КОЛИ ОДИН ФУТБОЛІСТ КОШТУЄ БІЛЬШЕ, НІЖ ВЕСЬ СИМФОНІЧНИЙ ОРКЕСТР

-Як народжувався естрадно-симфорнічний оркестр Київщини?

-Ніщо не виникає з нічого. Ще 1999 року відбувалися творчі звіти всіх областей України в Палаці «Україна» . То було грандіозно. Кожен регіон України мав нагоду представити себе. І водночас досягнути рівня, гідного виступу на головній сцені країни. Колективи працювали. Треба було мати костюми, керівника , концертмейстера,хор , оркестр, інструменти, хореографічний колектив. Голови обладміністрацій намагалися один поперед одного зробити все, аби гідно представити область. То спричинило сплеск національної культури.
На жаль, ми втратили ту ідею.

На той час я був керівником управління культури Київської обласної держадміністрації. Звернувся до голови КОДА: « Нам на творчий звіт потрібен якісний хороший симфонічний оркестр. У нас його немає». Розповів про структуру, штат і фонд зарплати. Він своїм розпорядженням утвердив існування оркестру, який за кілька місяців вже виступив у Палаці «Україна». Коли я пішов працювати в міністерство, чиновники ігнорували потреби колективу і він розпався.

Але є таке поняття: творчий неспокій. І я подумав: як же так – Київщина без оркестру? Звернувся до керівників Київоблради з пропозицією створити оркестр. Були сумніви, чи виділять кошти. Я запропонував утворити оркестр під егідою Академії мистецтв. Якщо гратимуть наші студенти і викладачі – частину ставок візьмемо на себе. Це буде втричі дешевше, ніж окремий колектив. Але функція – та сама. Відтак ухвалою Київської облради оркестр, який формально існував, але реально його вже не було, приєднали знову ж таки до нашої Академії мистецтв. І ми почали його відроджувати. Змінили амплуа: зробили не симфонічним, а естрадно-симфонічним. Тому що це оркестр, який повинен грати все – від симфоній до рок-композицій. Унікальний, універсальний колектив. Бути цікавим широкій аудиторії слухачів. Хочеться, щоб цей колектив отримав якнайширше визнання. Щоб «пішов у народ». Щоб люди захоплено йшли на концерти і раділи.

Звісно, фінансування нам ніхто не збільшив, і мені доводиться шукати, яким чином утримувати колектив. Хороший оркестр –дороге задоволення. Як і хороша футбольна команда. Приміром, аби організувати концерт, хтось має апаратуру розкласти, хтось – кабелі підключити,привезти, поставити екран, білий рояль тощо. Це величезна робота.

Існує думка: погані ті часи, коли один футболіст коштує більше, ніж весь симфонічний оркестр. Насправді у нас зараз такі часи.Футболісти «коштують» по 20-30 млн євро, а симфонічний оркестр – у кілька разів менше.

Проте ми відродили колектив, показали, на що здатний. Маю ілюзію й оптимізм, що оркестр знайде підтримку. Бо не кожному вдається так гучно про себе заявити.

-Довго готували презентацію?

-Чотири місяці: з грудня 2023 року.Величезна робота: набрати колектив, сформувати репертуар, здійснити аранжування кожного твору, провести репетиції для злагодження. Оркестр – це максимальна злагодженість, до кожен знає свою роль і функцію .

ПОКИ ТРИВАТИМЕ ВІЙНА – УКРАЇНСЬКОГО ШОУ-БІЗНЕСУ НЕ БУДЕ

– Хотілося б бодай побіжно торкнутися теми сучасного українського шоу-бізнесу. Маю суб’єктивне враження, що наразі культивується не мистецтво, а маски, за якими немає душі, лише пустка. Це особливість нинішнього часу, бажання бути на виду за будь-яку ціну чи «гроші понад усе»?

– Скажу так. Знаєте такого співака як Михайло Хома? На початках своєї кар’єри він співав «правильні» пісні гарним голосом. Але вийти на всеукраїнський рівень не вдавалося. І лише коли на певний час перевтілився у Дзідзьо і почав грати смішну роль, став дуже популярним. Тобто інколи потрібно пройти оцю принизливу історію – крізь певні маски, щоб здобути популярність і досягти рівня, коли можеш бути самим собою. Це неправильно. Але це характеризує не Хому, а наш народ, глядачів, рівень їхнього естетичного виховання та культури, коли дорожчий Дзідзьо, ніж Хома. Але Дзідзьо досягнув широкої популярності тастав самим собою на сцені – Михайлом Хомою. Приклад, через що треба пройти, аби здобути популярність.

Щодо представників українського шоу-бізнесу. Можу про це говорити, бо дотичний до процесу. Знаю їх всіх. Знаю, чим вони живуть.
Після початку широкомасштабного московитського вторгнення говорити про український шоу-бізнес не доводиться. Його нема. Бізнес – місце,де людина заробляє гроші. Зараз українські співаки не заробляють нічого. Не можуть заробити, нема де заробити. Багато хто подвижницьки працює : гастролюють, збирають кошти на підтримку ЗСУ. То люди, у яких є совість та український дух, і які хочуть добра своїй країні. Але це не бізнес. Вони заробляють собі лише на прожиття, а решту – віддають. Багато віддають. Працюють у шпиталях. До слова, студенти нашої Академії також працюють у реабілітаційних центрах. Дуже травматичний досвід, але це треба робити.
На мою думку, поки триватиме війна – українського шоу-бізнесу не буде. І певний час після війни. Будуть артисти, які намагатимуться виживати…

ЩОДНЯ ДВОЄ-ТРОЄ ВІДОМИХ ВИКОНАВЦІВ ПРОСЯТЬСЯ НА РОБОТУ

– Невже немає у шоу-бізнесі тих, хто почувається матеріально захищеним?

– Є виконавці, які мають власний «берег»: наприклад, зарплату у філармонії. Ці люди забезпечені хоча б мінімально. А хто належав сам собі – тим зараз найтяжче. Звідки знаю? До мене щодня двоє-троє відомих виконавців просяться на роботу. Музиканти, диригенти. Благають: дайте хоч якусь роботу, готові працювати за будь-які гроші, бо тяжко зараз. А я ж не можу обігріти всіх. Чи когось випровадити з колективу. У нас працюють гідні люди, яких треба берегти.

Український шоу-бізнес як і все українське в Україні переживає важкі часи. Але у величезному горі є один обнадійливий момент: з медійного простору зникла так звана москвинська попса. Хоча б радіо-телебачення не клепають ці продукти. Чимало виконавців, які взагалі не мали в репертуарі україномовних творів, почали творити український культурний продукт, перекладати свої колишні російськомовні пісні на українську і дали їм друге життя. Так, це кон’юнктура. Але в цьому теж є певний позитив: митці згадали, що вони – українці, а аналогічно спонукають і своїх слухачів.
Утім, є і такі співаки як Джамала чи Фемій Мустафаєв – українці по духу. Їм не треба було чекати, доки величезна біда прийде, щоб перелаштуватись.
Можливо, цієї біди б і не було, якби не схиляння перед сусідським культурним продуктом. Наш інформпростір був повністю завойований : московити не шкодували грошей на розкрутку своїх артистів, бо розуміли, що так дешевше досягти успіху в асиміляції інших народів. У нас же навпаки – культура відсувалася на останній план. Від 90-х років український виконавець не міг виступити в «Палаці Україна», бо йому виставляли таку орендну плату, що просто «вилітав у трубу». Українському митцю треба було шукати дорогих спонсорів. А про заробіток на концерті взагалі не йшлося…

ПОСЕРЕДНОСТІ МОЖУТЬ РОЗКОШУВАТИ . А ПРОВІДНИКИ ДУХОВНОСТІ Й КУЛЬТУРИ – МАТЕРІАЛЬНО ОБДІЛЕНІ

– Є ще одна величезна проблема . Матеріальна несправедливість, неадекватність. Неприпустимо, коли на 33 році Незалежності, приміром, Народний артист чи Герой України вимушені шукати кошти на культурніпроєкти чи творчу діяльність. Особистість національної ваги не може собі дозволити не думати про гроші. Що має статися в суспільстві й державі, аби культурні діячі – українці не були матеріально залежними? Що має відбутися, аби Народний артист України не кланявся і не просив копійки?

-Якби людина з високими мистецькими заслугами жила , наприклад, у Великій Британії, то була б титулована, володіла б яхтами, літаками, островами тощо. На жаль, у нас – інакше : ті, хто, можливо, не вартий виїденого яйця, можуть розкошувати і жити гідно, а ті, хто є провідниками духовності й культури, справжньою елітою – матеріально обділені. Хоча то є унікальні люди. Багато таких. Вони не будуть чиновниками , але чиновники мають орієнтуватися на них у своїх діях, радитись з ними. Вміти вислухати і зробити висновки.

Дуже важко зараз давати поради артистам, як вижити . Окрім концертів чи акцій, за які можуть щось заплатити, більше варіантів немає. У нас колишні судді отримують 200-300 тисяч пенсії, а народні артисти – в десятки разів менше. Люди, які формують духовне обличчя нації, отримують по 6-7 тисяч гривень пенсії…

-Плюс інформаційний простір, де з початку 2000 -х запроваджено поняття «неформат» для питомо українських виконавців…

– У тій же московії щодо російських виконавців нічого подібного не існувало. А для нас вони запустили поняття «неформат», щоб виключити з медійного простору все позитивне, змістовно вартісне . Українське почали нівелювати, оскільки власниками телеканалів та радіостанцій стали люди, у яких нічого українського не було і немає.

– Але нам – своє робити! Вдячність Вам за розмову. Подальших успіхів та щонайширшої підтримки зусібіч.

Розмову вела Ольга Дубовик

Сообщение Василь Романчишин: «Приходжу на роботу о восьмій і уже шумить «музичний вулик» появились сначала на Український репортер.