Він залишив помітну й незамінну спадщину в етнографії та фольклористиці, літературній, театральній критиці та мистецтвознавстві, був збирачем і винятковим знавцем та поціновувачем української старовини, блискучим публіцистом і перекладачем,.. а ще – був патріотом.

Він на всю Європу заявив, що «Україна – це річ, що дорожче від неї для мене іншої не існує». І це було почуто аж у Франції.

З великим запалом В. Горленко кинувся спочатку сам, а потім з Порфирієм Мартиновичем у навколишні закутки Чернігівської, Полтавської, Харківської, Київської губерній у пошуках народних пісень, залишків дум, віднаходячи шедеври, які не були знайдені М. Максимовичем, І. Срезневським, П. Кулішем та іншими фольклористами.

Щоб хоч як-небудь підтримати цю справу, але вже на іншому рівні і за інших технологічних можливостей, засновано премію імені Василя Горленка. Відзначаються нею ті, хто займається фольклорно-етнографічною діяльністю: сольно чи колективно виконуються давні українські народні пісні, записані від людей попередніх поколінь. Це робиться тому, що саме через пісню (як один із факторів), а для українців – українську, тим більше – народну, давню – ми ідентифіковуємося українцями. Ось чому нам нав’язували російськомовний та інший музичний контент, а український, народний – перекручували, зневажали і спаплюжували. Скажімо, замість «Їхали хозари», співають «Їхали козаки». Цим самим показували, стверджували, що козаки є ґвалтівниками. А це абсолютний наклеп.

У пісні «Розпрягайте хлопці коней» нав’язується думка про легковажного хлопця, який «кращу полюбив», а не зібрався їхати до козаків…

Так десятиліттями, а чи й століттями денаціоналізовували і денаціоналізовують українців. Багато хто з, так званих українців (!), сприймає це за чисту монету, тому що не цікавиться минулим країни, минулим свого роду. І як не дивно, село на сьогодні є найбільшим духовним колаборантом. Приїхавши в місто більшість одразу починає ґаваріть на «общєпонятном»…

Досить часто Василь Горленко першим відгукувався на твори українських письменників, справедливо високо оцінюючи їх. Так, скажімо, маємо рецензію на повість Івана Франка «Захар Беркут» в журналі «Киевская старина», там же на першу частину роману Панаса Мирного «Повія» і багатьох-багатьох інших…

До останніх днів своїх Василь Петрович закликав Панаса Яковича продовжити цей твір, оцінюючи його вище від роману Льва Толстого «Воскресіння».
Толстовське дворянсько-барське лепетання та мямління в його творі залишилося в тому часі, коли воно з’явилося в друці на світ.

Роман же Панаса Мирного своєю соціально-психологічною силою є надзвичайно потужним як в часи царської імперії, так і в роки незалежності України. Недаремно, очевидно, Панас Мирний не поспішав друкувати його за своє життя…

Прочитайте роман «Повія» і ви побачите сьогоднішню Україну як фактичну, так і символічну!

Василь Горленко продовжив традиції П. Куліша, пишучи огляди на щойно видані твори українських письменників. А це не один-два твори. Йому чи дружині Куліша Ганні Барвінок першим належить ідея видання повного зібрання творів і листів Пантелеймона Куліша одразу після його смерті. І до реалізації проекту він докладав багато зусиль протягом досить тривалого часу: радячи редакторів видання, шукаючи твори для переписування і багато чого іншого.

Як мистецтвознавець він один із перших почав описувати, систематизовувати і класифіковувати мистецьку спадщину Тараса Шевченка, вказуючи місце знаходження інколи невідомі до цього його твори. А ще раніше першим в Україні оприлюднив російськомовні повісті Т. Шевченка: уривок з «Прогулка с удовольсвием и не без морали» та повністю – «Музыкант», кинувши докір П. Кулішу, М. Костомарову, братам Лазаревським та іншим, що їм були відомі ці твори, але вони нічого не зробили, щоб їх оприлюднити, а значить – повернути Україні. На цей час Горленку було лише 28 років. Чи не треба було мати для цього неабияку сміливість?

За нашим переконанням Т. Шевченко намалював жіночий портрет «Горленко» саме з матері Василя Петровича. І зробив це – в Ярошівці, коли «маленькому Горленяткові» було шість років. Таким і запам’ятав його Кобзар.

В. Горленко практично повернув Україні забутих її художників 18 століття Дмитра Левицького і Володимира Боровиковського, написавши про них нариси з додаванням описів за жанрами їхніх полотен і місцезнаходження. Недаремно, очевидно ж, у 1919 році молода Україна видала в Полтаві саме ці дві брошури. Була напевно в цьому духовна потреба: у відродженні і становленні свого!

Не забували й совєти. Т. Шевченко, М. Гоголь, І. Франко, Г. Квітка-Основ’яненко, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька… Це лише верхівка айзберга – предмети осмислень, аналізів Василя Горленка. Тому – в галузевих монографіях, енциклопедіях, довідниках його ім’я фігурувало, але з уточненням – «український буржуазний націоналіст». Без пояснень і роз’яснень. Хіба що одне – «естет і поміщик». Ще в 20-х рр. минулого століття йому було накинуто цей ярлик Олександером Дорошкевичем, який все-таки не посоромився зізнатися, що підписався б під кожним словом Горленка в рецензії на книгу М. Петрова «Очерки истории украинской литературы ХІХ столети». Чи не парадокс?!

Він багато перекладав з французької, пропагуючи кращі зарубіжні зразки. Перекладав з української російською, пропагуючи українських авторів. Писав про те, що написано у зарубіжних виданнях про українських письменників, державних діячів. Допомагав у пропагуванні українського мистецтва за кордоном, насамперед, у Франції. Недаремно дослідники українсько-французьких культурних зв’язків вважають його піонером цих зв’язків.

Не так багато і часто Василь Горленко виступав у ролі своєрідного експерта, коли його душа переповнювалася гнівом, обуренням стосовно своїх одноплемінників, сільського люду, яким він захоплювався, коли їх принижували, несправедливо висміювали, тоді його перо ставало гострим списом. Оця своєрідна ідеалізація в кінці життя дуже дорого обійшлася йому, а фактично – пришвидшила його смерть. Віддавши ярошівським селянам землю в оренду, вони не платили за це і він змушений був заробляти ці кошти, щоб розраховуватися з банками. І врешті-решт цей дворянин помирає фактично банкрутом. Про це дуже важко читати в його листах. Зараз нащадки цих селян відплачують своєму землякові, але вже іншим. Та результат – однаковий. Протягом століть нічого не міняється.

Горленко хотів, щоб Україна була європейською країною. «Підтягував» її до європейських стандартів насамперед на культурному поприщі. І тут селянство відігравало роль лише хранителя традицій, було своєрідним банком, унікальним банком минувшини. А залежало це від іншого суспільства.
Пишучи про свого предка – Івана Андрійовича Горленка, який жив у Ярошівці і який багато та легко віршував, навіть друкувався в «Демокрите», але був байдужий, інфантильний до чогось практичнішого, окрім як до споглядань природи, слухання співу пташок. Його нащадок не витримує й пише: «у суспільстві малокультурному, як наше, і в епоху повного перелому всього способу життя, як наша епоха, цим свідкам минулого дають низьку ціну, легковажать ними».

Таки нічого не міняється і важко щось змінити. Своєрідний вакуум утворився навколо імені Василя Горленка. І заповнити його дуже складно. Виходить волання в пустелі, духовній пустелі.

Помилково кинувши всього-на-всього один раз неправильну дату народження в некролозі, Дмитро Дорошенко цим самим у 1907 році запустив своєрідний вірус, якого витравити не можна ось уже більше ста років.

Я не один десяток років борюся з цим: як горохом об стіну. Неправильна дата як зараза, як проказа розповсюджується в довідкових, енциклопедичних виданнях, друкованих і електронних засобах масової інформації. І це вже не на одне десятиліття, на століття.

Цьогоріч у січні вже відзначили 170-річний ювілей В. Горленка Наукова бібліотека Навчально-наукового інституту історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. М. Лазаревського (м. Чернігів), Літературно-меморіальний музей Панаса Мирного (м. Полтава), а разом із останнім і – газета «Слово просвіти». Тексти інформації цих відзначень залишаю без коментарів, аналізів і на совісті тих, хто їх компілював.

В уривку з роману-есе «Георгій Вороний. Геній математики з українським серцем» Олександера Шокала, уміщеному в газеті «Слово просвіти» за 8 жовтня 2008 р., згадується і Василь Горленко, тільки не Петрович, а Григорович. Не повірив би, якби не було зазначено дат хронології життя. Тут згадується багато ще Горленків та інших визначних земляків, але яким чином вони мають відношення до математика Георгія Вороного, сказати важко. Якийсь вінегрет із несумісних інгредієнтів.

Не один рік на своїй ФБ сторінці 13 березня викидаю інформацію про день народження Василя Горленка. Викидаю ПУБЛІЧНО. Її читають чи можуть прочитати на всій планеті – от тільки не в Україні.

Останнє п’ятиріччя було надзвичайно складним, непростим, суперечливим і навіть трагічним.

Дехто пам’ятає, що, знаючи про поховання Василя Горленка на Козацькому кладовищі, знайти його могилу було найчастіше неможливо – настільки вона заросла чагарниками.

Реконструкція могили Василя Горленка, його батька й матері розпочалася ще на початку 2000-х років: звільнено могилу від чагарників, навколо надмогильного пам’ятника закопано чотири металеві стовпи, до них приварений ланцюг.

Активніше реконструювалася могила – протягом останніх п’яти років.

• Установлена верхівка на надмогильному пам’ятнику.
• Вирівняно і розчищено територію.
• Навколо надмогильного пам’ятника покладено тротуарну плитку, біля пам’ятника покладено гранітну плиту з відповідним текстом, від пам’ятника і до дороги залито доріжку.
• У два етапи встановлено п’ятнадцять двоярусних інформаційних стендів.
• Вся територія по периметру обсаджена хвойними насадженнями у вигляді букви П.
• І як завершальний акт – установлено погруддя Василя Горленка у вигляді контрформи. Скульптурне зображення ніби живе: дивиться спокійним, задумливим поглядом на того, хто стоїть чи рухається праворуч-ліворуч перед ним, віддаляється від нього.

Виготовлення й установлення пам’ятника, з наших вуст, названо – народним. Народним тому, що майже 80 чоловік (12 з них – земляки) зробили свої посильні грошові внески. 7 благодійників зробили внески – по десять і більше тисяч гривень, які фактично й вирішили долю погруддя. Були люди, які й просто, без оплати виконували дуже важливі роботи.

Реконструйована могила Василя Горленка та його рідних фактично стала Музеєм просто неба Василя Горленка.

Тепер уже музей стає народним, оскільки зусиллями небагатьох свідомих односельчан висаджуються квіти, висаповується та викошується бур’ян.
Всім-всім за це, за кожну копійку, надану на пам’ятник, велика дяка!

Очевидно, так і має бути!

Козацьке кладовище (уже з Музеєм просто неба) знаходиться майже в центрі села. І щоб зі шляху його легше було знайти, установлювалися два вказівники.

На жаль, у селі є не лише ті, хто висаджує квіти, доглядає їх, а й вандали і мародери, які розкурочили спочатку першу пару вказівників. Один витягли зі стовпом. Саме цей був уже покручений буквально другого дня після встановлення. Другу пару чекала така ж доля: повідламували і демонстративно, цинічно покидали біля стовпів.

Як з’ясувалося, прихильників у селі цих вандалів виявилося значно більше, ніж тих, хто клопочеться біля Музею. І це – переважно молодь та середній вік. Такі реалії, таке обличчя села, така духовність його у цілому і таке наше майбутнє.

Мені говорили: «Не розсипайте бісер перед свинями».

Але ж реконструкція могили робилася не лише для села, його іміджу, а насамперед для увіковічення достойної людини та в рамках української культури в цілому. Людини, яку знали від москви, петербурга, новгорода і до Варшави, Парижа та Стамбула, не кажучи вже – у більшості губернських та повітових українських містах, околичних населених пунктах села. То чому його не повинні знати там, де він народився і похований?!

Мене ніхто не переконає в тому, що така реконструкція, Музей – це якось погано для села. Для когось персонально – так. Але чому ця персоналія, не лише не соромиться демонструвати, м’яко кажучи, свою бездуховність (щоб не сказати дебільність і дегенеративність), а й нав’язує її іншим. І її думка стає домінуючою, якщо має підтримку більшості?

Мене коробить, коли чую, як орки, захоплюючи українські міста і села, одразу їх русифіковують різними методами і засобами. Один із заходів – установлення меморіальних дощок і навіть пам’ятників своїм «героям»… Орки точно знають, що роблять. Значить в Україні багато оркоподібних, оркоприхильників.

Є в селі вулиця, названа ім’ям Василя Горленка. Але не та, по якій він їздив у Дмитрівку на залізничну станцію чи вертаючись від неї в село, по якій їздили Панас Мирний, Б. Грінченко, Ф. Кричевський, О. Лазаревський, О. Левицький та інші, а на якій – лишилося кілька хат. Та й чи був Горленко на ній і яке має до неї відношення, велике питання, на яке можуть дати відповідь ініціатори. Але галочку поставлено.

Був момент, коли «відомий в окрузі меценат» намагався «долучитися» до реконструкції могили, запропонувавши тротуарну плитку, щоб покласти її між доріжкою і першими десятьма стендами. На той час це було нереально, оскільки йшов процес (досить важко, повільно і не без суперечок та коміксів) збору коштів на погруддя. На плитку потрібні були немалі кошти. До того ж я й морально не був готовий до того, щоб велику територію колишнього кладовища закласти плиткою. «Меценат» відмовився взяти на себе виконати всі процеси, а, фактично, запропонував непомірно обтяжливу, кабальну допомогу. То хіба це допомога?

Від плитки відмовився і я, запропонувавши удвічі більшу кількість, щоб можна було покласти перед усіма стендами, захопивши й територію навколо погруддя. На це «меценат», слава Богу, не пристав, а значить – не вдалося йому «захопити» ще один плацдарм, здався. Але, очевидно, моєї відмови не забув.

Як тільки було установлено погруддя Василеві Горленку, ніби з ланцюга зірвалася патологічна дефектологиня, секонхендівська графоманка, вірний «соратник мецената» і така собі його гебельсиня: спочатку висміяла спотворенням саме погруддя, потім написала про мене матеріал «Нездоровий ажіотаж», в якому вже самим заголовком продемонструвала своє негативне ставлення, обурення до історичного та культурного відродження місцевого краю як конкретно (її батько з горленкового села), так і в цілому, надавши перевагу оббріхуванню, маніпуляціям, приниженню мене.

Ця «соратниця» згодом поклала й вишеньку на своєму антиукраїнському, зрадницькому торті: проявила неабиякий ентузіазм у розповсюдженні «російського міра», поширивши відео феесбешника у своїй групі, який цього разу виступав проти української мови в Україні. І, на сум, мала не одну дюжину прихильників не лише уподобайками, а й коментарями (маємо скриншоти всього матеріалу. Знищення його зі сторінки ніяк не означає, що він взагалі зник з нету). Звичайно, найбільші коментарі, повні демагогії, брехні та маніпуляцій, – від поширювачки…

Та повернімося до В. Горленка.

У згадуваному матеріалі про свого поета-предка Василь Петрович переймався тим, що з його епохи перейде в наступну, а що відімре.

О-хо-хо-хо-хо, Василю Петровичу. Ви будете дуже розчаровані. Пригадуєте, як Ви нарікали на видавців, що не дають Вам Вашої ж книжки, щоб подарувати її бажаючим? А останню – перевидали вже після Вашої смерті?

Фонд Вашого імені видав три книги Ваших праць. Першу – у перекладі українською мовою. Другу й третю – це перший і другий том Ваших праць у газеті «Труд», журналі «Киевская старина», Ваші всі книги. Видані – соромно сказати, яким тиражем. Після кожного виходу робимо презентації, подаємо інформацію в різних засобах масової інформації. І що ж? Розносимо переважно по бібліотеках. Бажаючих – одиниці…

Василь Горленко був російськомовний, як і більшість тодішньої, так званої, інтелігенції; писав по-російськи, окрім фольклорних записів від кобзарів, простих людей. Але він був набагато патріотичніший від багатьох нинішніх українобалакаючих і тих, хто пише по-українськи.

Читаючи його твори, необхідно сприймати написане не лише буквально, а вміти читати в тих текстах насамперед його душу. Горленко вмів чи в рядках, чи між ними, але вкарбувати її. Просто він був такий. Він умів це робити. І досить майстерно. Чим і викликає пошану у справжніх гурманів слова.

Читайте також: На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо?

Як би не ставилися земляки чи інші до Василя Горленка, але він давно вже має своє місце у великій українській літературі, культурі, мистецтві. І абсолютно заслужено. А все інше – то їхні проблеми.

І ці проблеми, на правду, мають загальноукраїнський контекст, не кажучи вже – про містечковий. Не було б цього контексту, не було б, швидше всього, і нинішньої війни в Україні. Минуле треба не лише знати, а й шанувати, цінувати, а чи й захоплюватися ним, як це культивується в інших народів і національностей. Те минуле, в якому були наші спільні предки, які є містком у майбутнє. Василь Петрович Горленко – один із них.

Іван ЗАБІЯКА, науковець, журналіст, письменник..

Сообщение Василю Горленку – 170! Не зовсім ювілейні роздуми появились сначала на Український репортер.

Не задовольнившись цим питанням, він ще раз запитує, але вже прискіпливіше, настирливіше: «Ти знаєш про це чи ні?»

Поет цим самим ніби ставить у безвихідь уявного співбесідника – що ж від нього вимагається?

У джерелах сказано: «Людина – жива, наділена інтелектом істота, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури». А ще, можливо, він хоче почути про «сутність людини, її походження і призначення, місце людини у природі», пов’язаними з «питаннями права, філософії, релігії, науки і мистецтва»? Ні.

У поета інше бачення людини – не соціальне, а досить видиме й приземлене. Він робить акцент на унікальності кожної людини, яка має свою усмішку, муку, очі. І це викликає глибинні думки й асоціації. До того ж все це плинне й скороминуще. Завтра будуть інші – «Добрі, ласкаві й злі». А ти є сьогодні і для тебе – усе: «Озера, гаї, степи». Тому, щоб не проспати, поет закликає поспішати жити, кохати, не топтатися на місці, ти повинен встигнути багато, «Бо ти на землі – людина…».

Так, ми всі абсолютно різні своєю добротою, ласкою, злістю; у кожного з нас різні очі, посмішки, муки, страждання… Але ми всі – люди! Чотири букви, а скільки зрозумілого й неосяжного в них!..

Не було жодних сподівань, що проект «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе» викличе стільки думок, емоцій і всього іншого. І це досвід. Важко сказати: він гіркий чи не гіркий. Просто – життєвий досвід. І безмежно вдячний абсолютно всім за реакції на повідомлення насамперед у соціальних мережах. Одних це спонукало до конкретних дій: робити благодійні внески, іншим це було байдуже (або протестували мовчки), ще інші відкрито реагували негативно.

У цьому матеріалі хочеться провести певні аналогії між двома поколіннями. Йтиметься про конкретних упізнаваних осіб, але означимо їх так: Він і Вона.

Хотілось би, щоб на основі цих та інших аналогій викликати дискусію. Щоб люди різних поколінь висловили свої думки, приклади, поділилися своїм досвідом. Адже це – одна з одвічних тем.

Спочатку про Нього. Народився у 50-их роках минулого століття в селі, де народився й Василь Горленко. Був піонером, комсомольцем, 17 років комуністом включно до 1991 року. Вийшов із партії і більше ні в які політичні сили не «вступає». Був комсоргом школи, двічі партгрупоргом, єдиним від студентів факультету – членом партбюро. Проводив, як казали, відповідну лінію в життя. На той час вірив у неї. Є аж смішні моменти. Батьки – рядові з рядових колгоспників. До того ж, виходячи з совєтських умов, батько був перешкодою в багатьох моментах життя його сина, які Він практично не міг перебороти. Достатки в сім’ї невеликі. Самотужки здобув вищу гуманітарну освіту з великим ідеологічним присмаком тодішньої партійної системи. Ідеологічний набуток – також, бо ще закінчував на відмінно й університет при комітеті партії міста Києва. Потяг до книжок – різноманітний. В тому числі й до зібрань відповідних класиків. Весь час працював у гуманітарно-ідеологічній сфері: школа, завод, видавництво, Спілка письменників України. Тотальна ідеологія, навіть із цензурою, партійним контролем аж до ЦК України. Майже сорок років життя в ідеологічних рамках і шорах. І все це було – ніби так і треба. Навіть співалися в тому числі й «патріотичні» пісні. Було відчуття гордості за перемоги різних спортивних збірних, захоплення червонокам’яною, «кузнею» революції, своєрідною красою Сибіру (там був у будівельному загоні), тайгою. Дискомфорту ніякого.

Змінилася епоха. Розпочалося переосмислення цінностей. Є різні суперечності «за» і «проти». Навіть – критика, скажімо, Закону про декомунізацію. Минуле не лише в тобі. Воно є невід’ємною часткою твого життя, яке викинути, вирвати неможливо. На його основі можна лише вибудувати нові пріоритети. І йти далі. Але проходять часи, а методи, прийоми, засоби чомусь не міняються.

Ходимо ніби по замкнутому колу, а не по спіралі. І чомусь вона не вгору, а вниз. Дивує й обурює, що зміна епохи виражається насамперед повним розвалом і розрухою? Знову «Весь мир насилья мы разрушим / До основанья, а затем / Мы наш, мы новый мир построим, / Кто был ничем, тот станет всем» (Партійний гімн «Інтернаціонал»). Зруйнували! А навіщо? Щоб чий новий світ побудувати? Того, хто був нічим і ніким? Дурниці.

Чи варто за ним (минулим) тужити? Справа кожного особиста. Але хіба можна зараз гратися двопудовою гирею, стрибати майже вище свого росту, у довжину – майже шість метрів, бігати десятикілометровку на лижах по другому розряду, годинами грати в м’яча, плавати, крутити сонце на перекладині і т.д. – як це було тоді, коли зараз Йому далеко за шістдесят? Звичайно, що ні. То що робити – рюмсати, тужити? Зрозуміло, що ні…

Чи можна щось самому зробити, змінити зараз? Можна! І не лише в своїй хаті, дворі, а й для своєї малої Батьківщини чи й Великої. Правда, не зовсім самому. Це надто складно і важко. Краще, коли знаходяться однодумці, помічники. І вони знаходяться! Цьому допомагає Його публічність, ентузіазм, мобільні, соціальні мережі. Тільки треба діяти. І Він – не один. Але хотілося, щоб було більше.

Проект «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе» – надто ризикований. Він потребує не одну сотню тисяч гривень. Це досить велика сума для благодійного фонду з неприбутковим бюджетом. Їх треба зібрати з добровільних пожертв. Власного бізнесу немає. Хто не знає, що це таке, спробуйте. Майже рік триває збір. Але зібрано досить оптимістичну суму. Але – це час і нерви, нерви і час і ніякої душевної рівноваги. Постійна своєрідна маркетингова і рекламна кампанія. Повністю прозора, публічно відкрита. Інакше – не можна. Той, хто став благодійником, кожен такий звіт для нього – це віра в те, що він не єдиний, що його кошти не викинуто в повітря, що вони стануть часткою пам’ятників двох Великих Українців.

А комусь ці звіти, ця реклама не лише набридли, проїлися, а й викликали відразу, роздратування, обурення чи й щось глибше. Але це для тих, хто нічого не вніс, і не збирається вносити. І от прорвало – Її. Вона ніби два пальці встромила в розетку.

«Це вже схоже на добровільно примусово…», – пише Вона. Добровільно-примусово робили з моїми батьками та дідами, коли обкладали непомірними податками на все, що було в господарстві; примушували підписуватися на всякі позики, придбавати лотереї, здачу зерна, різну поживність інакше прийдуть і відберуть, а їх – у «Сибір неісходиму». Історію треба знати, незалежно від того, якого ти покоління.

А звіти і надання реквізитів рахунків – це не примус. Але якщо хтось сприймає це за примус – його справа. Так йому вигідніше. Є причина не робити внеску. Та до Неї ніхто й не звертався з таким проханням. А зі своїм дописом з’явилася, як Омелько з конопель.

Далі – навіть ставить під сумнів, наскільки законний цей проект. І жодним словом на його підтримку хоча б у цілому чи для годиться…

Вона апелює, що «Хороші справи мають робити тихо». Тобто, щоб Він сам варився з цією проблемою. Сам придумав на свою голову, сам і робив, викручувався, як може, але їх не чіпав. Вони потім скажуть своє слово: молодець чи що воно нікому не потрібне. Знайома позиція байдужості. Виявляється, Вона не одна така. Ні! Це порочна думка.

Він погоджується, що треба тихо, непомітно поступатися місцем у транспорті вагітним жінкам, людям поважного віку; подавати руку, коли вони виходять чи заходять у громадський транспорт; жінкам допомагати нести сумки і т.д., і т.п.

Але справи громадського характеру, а в даному випадку пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе – це проекти державного, національного масштабу, не робляться «собі в ганчірочку». Навколо них мають гуртуватися державні організації, бізнесмени, однодумці, шанувальники, цінителі творчості цих особистостей і просто – свідомі громадяни, прихильники збереження й розвитку культури. Це на плечах таких особистостей завжди трималася духовність України, це вони творили її майбутнє, яке дійшло до нас. І наше завдання продовжити їхню місію. Тепер ця місія стала нашою…

А те, що навколо цього проекту надто мало гуртується свідомих людей, це й засвідчує кількість справді таких…

Хто – Вона. Народилася також у селі уже в середині 80-х років, в якому народився той же Василь Горленко.

Тобто різниця між Ним і Нею більше тридцяти років. Це понад одне покоління. Батьки Її вже не віжками керували транспортом, не ходили в поле із сапою.

У школу пішла фактично, коли Україна стала незалежною. Всякі дитячі та юнацькі політичні організації, партії вже не були керівними. Тобто – не одержала фальшиво-ворожого ідеологічного впливу, дурману. Має вищу освіту: бакалавр (прикладна математика), магістр (інформатика). Працювала в навчально-освітніх закладах… Здавалося б…

Звідки Йому це відомо? Із resume, яке Йому було надіслане в 2008 році з тим, щоб Він допоміг влаштувати Її на роботу в університеті Шевченка.

Це прохання було надіслано в кінці серпня, коли штати практично були вже укомплектовані.

Знайомі переконують, що це помста. Ні! Йому таке навіть і на думку не спадає. Для цього треба мати надто злопам’ятність. Хоча… Така озлобленість мотивується іншим – ступенем прагматичності, байдужості чи рівнем духовності. Що переважає, тим і керується.

Його також дещо вразила Її група підтримки. Вона, на щастя, невелика. Серед них дві дочки (одна педагог) вчительки, яка чужих дітей виховувала ніби й непогано, зять, дитина-онука, «духовні» родичі. Якщо взяти перші букви прізвищ, то виходить дивовижна абревіатура – МНС. Тільки це не оте рятівне МНС, а, виявляється, – руйнівне. Серед них когось Він вважав прогресивно-позитивною людиною. Тепер Він точно знає, хто так категорично виступає проти пам’ятника в селі.

Як же вони будуть дивитися Йому в очі? Рано чи пізно зустрінуться ж! Він так радів, що в одних з’явилася стрічкова пилорама. Випробував її минулого літа: близько, зручно, були плани на літо. Тепер дорога туди перерита…

В оцій колізії, як і в багатьох інших випадках, Його цікавить інше. За майже тридцять років незалежності України чи займався її багатомільйонний державний апарат, – обраний народом, який живе на податки народу, – створенням національної ідеї, концепції, ідеології, навколо яких би формувався, гуртувався український народ, бачив майбутнє, відчував кроки до нього? В основному – шароварщина. А швидше – навпаки, якщо не пробуджено національної свідомості і гідності в Його покоління, не виховано в такому ж дусі Його дітей.

У минулому столітті за цей період совєтами он стільки було наворочено всякого! Життя готові були віддати, а тут проблемно зібрати на два пам’ятники!

З моменту незалежності вже з’явилося майже два покоління. І не вирішено найважливіше питання – питання духовності, яке б мало ввібрати, всотувати в себе:

– знання і повагу до державної мови;

– знання своєї історії. А щоб була історія своя, її треба написати, очистивши попередню від фальші, брехні, наклепництва, повернути вкрадене сусідами;

– правдиві знання біографій тих осіб, які боролися, віддали своє життя за Україну, бо не може бути написана історія країни, не вивчивши біографії визначних її діячів;

– правдиву історію біографій тих, хто нищив, дискредитував Україну, її патріотів з найдавніших часів. Адже це  надзвичайно важливо в плані інформаційної війни, яку в тому числі веде проти нас московія.

Щонайперше хоча б це треба було зробити. Вже не кажучи про економічно-промисловий блок.

Мабуть, таки пора перестати жити в ілюзіях і фальші минулого!..

Ще цитата з Її допису: «Давайте залишатися людьми!» Давайте!

А що таке для Неї людина? З Її дописів – незрозуміло. Одне тільки гасло. Очевидно лише, щоб кожен лишився при своїх інтересах «як в морі кораблі». І встановлення пам’ятників, відродження історичної та культурної спадщини – це не людське, а щось таке надто приватне, тому й не варте.

Для Нього ЛЮДИНА – це та істота, яка має насамперед громадянську позицію, що проявляється в «суспільно-історичній діяльності і культурі», має «свої переконання, цінності, проблеми», які не лише не суперечать загальнонаціональним переконанням і цінностям, а й, насамперед, розвивають їх. Оце – по-людськи!

Два покоління. Фактично в одночасі почули прізвище Василя Горленка. Але одне, що виросло в епоху фальшивого ґрунту, знайшло в собі сили дотягтися своїм корінням до глибин справжніх цінностей. Інше виросло в період переосмислення епох і не змогло збагнути змін, вросло в щось інше. Можливо, в цьому й не його вина, а – спільна? Можливо, саме для цього й започатковуються такі проекти, як «Пам’ятники Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе», багато інших, щоб це переосмислення справді відбувалося, «Бо ти на землі – людина…»?

Іван ЗАБІЯКА, журналіст, письменник.

На цю тему:

• Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника

Сообщение На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо? появились сначала на Український репортер.

Та це вже така справа. На те й Фейсбук. Основне – що у цих словах велика ПРАВДА.

Я знав у своєму селі не одну людину, яка мала слабкості перед алкоголем. Але це були надзвичайно чесні й порядні люди з попереднього покоління: чужого не візьмуть, іншу людину не образять, завжди готові допомогти. Мораль – не пропили. Не кажучи вже про людей, які вели звичне життя. Безумовно, були, є й будуть всякі поодинокі люди…

Не хотів би також, щоб і на мене ображалися за процитоване. Адже це – тотальне явище.

Понад триста років московської покори після, так званої, Переяславської ради; совєтського кріпацтва; щонайменше трьох голодоморів; перманентних фізичних і психологічних репресій; вічних вербовок, якими повиманювали кращих людей, господарів, розкидавши їх по всій есересерівській території; депортацій народів… Вибиралося як із жмені соняхове насіння: спочатку більше, потім менше, а решту – птиці на дзьоба…

До початку подій 2014 року мені двічі вдалося відвідати Європу. Першого разу у напрямку Італії, другого – Франції. Аж до берегів Ла-Маншу. Спогадів і вражень дуже багато: як хороших, так і не зовсім. Є що і з чим порівняти. Але, що найголовніше відчувалося: там спокійніші, упевненіші в собі люди. Це навіть кидалося в очі. Зрозуміло, – стабільність!

А хто нам заважає бути стабільними? Чи хочемо її ми? Ніхто не заважає і водночас ми самі винні. Хочемо, але що робимо для цього? Переважно котимося за інерцією. Хто не котиться, той мотається на всі боки і всюди…

Але ближче до моралі.

Що європейські екскурсоводи найчастіше показували нам? Архітектуру!!! В комплексі з усіма її складовими – і скульптурою в тому числі. Досить часто це монолітні комплекси. І цього добра там багато. Як на відкритому повітрі, так і в приміщеннях.

Багато скульптур на приватних територіях. Під час одного фотографування мене «вловила» охорона, але фотоапарат не забрала, знімки не видалила, а попередила, що це – privato, privato. Я вибачився (sorry, sorry). Мені кивнули головою і я пішов.

Скульптур різних форм у Європі – очі розбігаються: державних та військових діячів, письменників і вчених, міфічних осіб і богів, тварин і птахів, химерно модерних композицій… Складається враження, що в них уже не лишилося жодної особи, яку варто б відобразити в скульптурі. Європа ніби бавиться, розважається як в архітектурі, так і в скульптурі. Їй ніби нічого робити. Аж ні.

Будівлі і скульптури мають різний вік. Сягають вікових глибин. І все це збереглося. Все це тримається в належному стані, щоб не лише самим подивитися, відчути себе самодостатніми, а й іншим показати. І Європа з цього має хороший зиск. Пора, ой, пора вже й нам щось робити і не на громадських, а на державних засадах…

А ті будівлі, які були знищені в роки Другої світової, скажімо, в Германії, відновлені по камінчику. Запитав в екскурсовода, чому будівля собору зроблена з різнокольорового каміння? Вона відповіла, що собор був повністю зруйнований і темне каміння, вкраплене то там, то там (ймовірно, де він був раніше [!!!]) – це те каміння, з якого він був побудований до зруйнування. А світле – нове.

Кажуть, все, що мало культурну цінність, у Германії відновлено. До слова, в Германії я не знаю, щоб самі німці щось нищили, коли на них наступали війська, на відміну від совєтської влади як в роки лихоліття, так і в мирний час, який також можна назвати перманентним (безперервним) лихоліттям у нищенні національних культур, яке тривало від 1917 року й до 80-х рр. минулого століття. Ось вам і мораль, і антимораль.

Кожне українське село із давньою історією існування мало свою церкву. Оригінальну чи унікальну за архітектурною і, очевидно, ще якоюсь ознакою. Кожне село хотіло саме таку: неповторну, яка б відповідала уподобанню, тобто красивою, і кількості її прихожан. Збиралася громада села, обговорювала проект, замовляла його, кожен прихожанин відповідно до свого прибутку робив грошовий внесок. Все було по чесному, по справедливості. Всі знали, в кого що й скільки є. Враховувалося кількість родини, вік дітей. Все по совісті, по моралі. В селі Ярошівці, що наЧернгівщині, наприклад, церква побудована поміщиками Горленками і козаками села у 1783 р. Ні біля церкви, ні біля школи, які були в центрі села, шинку не було. Примушували, якщо був, перенести його, як правило, на край села. За таким же принципом будувалася і школа. Анастасія Граббе пожертвувала 300 руб. на жіночу школу в Болотниці (Чернігівщина).

Зараз «поміщики» (нині вони по-іншому називаються) є, а церков на десятки сіл кілька, школи ліквідовуються. От вам і мораль – також!

Ми з великим інтересом роздивляємося фото цих церков, шкіл, якщо вони збереглися. У більшості ж їх немає: ні споруд, ні фото. Совєтська влада, як влада переважно ідеології та мілітаризму, смерчем пронеслася по наших територіях, насаджуючи, як правило, якщо не конкретних терористів, то окупантів, які на вістрі кривавого штика, несли нашим дідам, батькам і нам, так звану, свободу, демократію, рівність, братерство, дружбу. Зараз Україна «зі слізьми на очах» відкашлює цю дружбу і це братерство …

Ті потуги, які почалися робитися в роки незалежності України в будівництві церков, на сьогодні носять не лише морально духовний зміст, а й, на жаль, політичний. І цей морально духовний зміст досить часто набирає конкретно політичного, ідеологічного характеру, що аж ніяк не сприяє належній моральності в цілому. До того ж – самі будівлі церков не завжди є архітектурно вишуканими об’єктами, оскільки будувалися на обмежені кошти. Важливо було, щоб ця церква була. І вже від настоятеля, кількості прихожан, благодійників залежить її внутрішнє оздоблення, яке дійсно може виконувати морально духовну роль.

Поки що, на жаль, найпривабливішим об’єктом у цьому плані була й є Староталалаївська церква. Але тільки як архітектурний об’єкт.

Словом, якщо, не дай Боже, до нас заб’ється якийсь турист із Європи, то ми можемо його лише вивезти у напівдику (захаращену) природу, напоїти, нагодувати навіть домашніми котлетами, варениками, кулішем, заспівати українську пісню, зробити селфі і відправити його у напівпритомному стані туди, звідки приїхав.

Хоча на Чернігівщині – в казенному лісі між селами Українським і Новою, можливо, ще живий, росте, так званий, столітній дуб. Скільки й знаю, він завжди був столітнім. Йому не менше триста років. У діаметрі він більше одного метра. Окультурити його, підживити, зробити туристично привабливим. Є ж «Дуб Максима Залізнянка», навіть стаття у Вікіпедії про нього є. А чому не може бути – «Дуба Василя Горленка»? Тим більше, що він дійсно ріс на лісових угіддях, які належали Горленкам?

Туристична проблема не лише є проблемою в нашій громаді. Влітку, збираючи матеріали для болотницьких стендів, щоб знайти у Срібному будинок, в якому народилася Ганна Затиркевич-Карпинська, я перепитав не одну місцеву людину, поки не знайшлася таки, яка розказала, як доїхати до нього. Приїхавши, побачив далеко у не привабливому туристично вигляді це приміщення з дошками «Українська РСР. Пам’ятка історії. Історична будівля. Охороняється державою. Пошкодження карається законом» та «В цьому будинку народилася і жила видатна українська артистка Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська (1855–1921)». І це після виставлення фото цього приміщення в соціальних мережах, яке заросло деревами, та обурливе обговорення цього факту. Значить для срібнян не така вона вже й «видатна» – ця артистка. От вам знову мораль. От вам і культура. І йдеться коли б чи не про єдину такого плану культурну пам’ятку в Срібному і не про десятки видатних вихідців звідти.

Талалаївщині, як мені відомо, в цьому плані взагалі немає що показати, якщо не вважати Староталалаївську церкву, Березівський та Талалаївський краєзнавчі музеї. Але цього дуже мало. Був, правда, у Болотниці будинок знову ж таки Ганни Затиркевич-Карпинської, який мав і зовнішню привабливість, і багатющу історію, пов’язану з її власницею. Але, якщо не помиляюся, у 80-х роках його розібрали. Звичайно ж, це зробили не рядові колгоспники. На цьому можна ставити крапку. Тому що ніхто такого плану архітектури будувати не буде. А якщо й побудує, то не для загального споглядання. Та й масштаби поки що не ті.

Безперечно, немає такої безвиході, щоб у неї не знайшлося бодай шпаринки для просвітлення. Уважний читач з посмішкою догадується, до чого я веду. І справді – веду.

Є напрям, який може в значні мірі змінити картину, ситуацію, підняти і духовність, і моральність громади в цілому. Коли біля могили Василя Горленка було впорядковано лише пам’ятник і залита доріжка, – одне було ставлення (і до мене в тому числі). Коли з’явилися десять двоярусних зображально-інформаційних стендів – дещо інше. Дещо – інше. І не лише односельців. Від чужих навпаки лише позитивні відгуки чи й захоплення.

А для того, щоб було – значно інше, необхідно докласти зусиль, фінансових і фізично особистісних насамперед. Надто занедбана ця ділянка. І фінанси мають бути закладені в бюджеті громади. Цей бюджет не повинен бути бюджетом проїдання, латання дірок. Наші чиновники дуже добре навчилися піаритися на бюджетах проїдання і латання дірок, бо це і є ніби то їхня активна державна діяльність. Насправді ця діяльність має проявлятися хоча б у якій не якій динаміці розвитку. Інакше – це буде авто на льодовій дорозі з голим, лисим протектором шин: авто працюватиме, бензин витрачатиметься, а руху ніякого. Тільки людська спільнота для самих себе здатна створювати кредитну форму існування. Для всього іншого – створює розвитково-прибуткову.

Ми ж нічим не відрізняємося від Європи! У нас достатньо своїх героїв – реальних і міфічних, щоб їх прославляти, ними гордитися, показувати всьому світу різними засобами! Відчувати себе людьми, а не елементарними споживачами.

В Україні докерувалися до того, що за 30 років фактично жодного кроку не зроблено на розвиток держави, тільки на знищення як матеріального, так і духовного. Взяти лишень для прикладу мовну проблему в Україні, штучно створену політиками. Хоча за цей період з’явилося десятки мільярдерів як у доларовому, так і в гривневому еквіваленті; десятки й сотні тисяч мільйонерів у тих же еквівалентах не лише у великих центрах, а й в сільській місцевості. І це розвивається семимильними кроками. Тоді, як школи ліквідовуються, будинки культури тижнями й місяцями стоять закритими. Люди перестали зустрічатися, щоб просто поговорити, обмінятися думками, подіями. Якщо таке й трапляється, то поодиноко, дуже рідко. А так – тільки з певною вигодою.

За тридцять років ми перетворилися в суспільство закритих, загублених душ; в суспільство матеріально меркантильних душ. Ми повернулися до феодалізму, сучасного феодалізму і середньовіччя – не в кращих його традиціях, але середньовіччя з великими духовними втратами. Втратами в народній культурі. Ми її майже втратили всю, окрім, звичайно, релігії, яка набирає обертів, й політичних у тому числі. Народної культури лишилися тільки фрагменти, осколки. І, що найосновніше і найтрагічніше, не хочемо навіть їх збирати, а піддаємося впливу чужому, бо воно нове і тому ніби й цікавіше. А чи воно наше, поки що над цим не задумуємося. Може бути пізно…

Хочу посперечатися з Мігелем Сервантесом, середньовічним автором роману «Донкіхот», який писав: «Робити добро дурням – все одно, що лити воду в море». Я б ще додав – «лити відром чи й ложкою».

Наше суспільство різнопланове, багатовекторне. Воно не складається виключно з тих чи інших. І орієнтуватися лише на дурнів, значить підтримувати їх, потурати їм, бути на їхньому боці. Є всякі дурні: одні категоричні, виняткові, яких ніколи й ні в чому не переконаєш, бо вони – «все знають», а є випадкові, ситуативні. Тому мені більше імпонують слова матері Терези: «Добро, яке ви зробили сьогодні, люди забудуть завтра. Все одно робіть добро».

Тому першим етапом цієї програми чи проекту можуть бути встановлення меморіальних дощок, створення куточків у школах, бібліотеках, будинках культури про свої видатних земляків; встановлення пам’ятників (бюстів). Дощок вже трохи є, але їх дуже й дуже мало. Список може бути великим. І вони майже не роблять ніякої погоди, бо немає загального замкненого кола їх як пам’яток. Не всі вони поставлені на баланс. Щось є і в школах. Пригадую, який був чудовий клас-музей у Сильченківській школі! Де він зараз, де його матеріали?..

Що ж стосується пам’ятників (бюстів), то розпочата робота Благодійним фондом «Бібліотека альманаху «Вітряк» імені Василя Горленка» – це лише невелика частина роботи в цьому напрямку. Нам вдалося знайти виконавців, які за ту ж саму суму готові виготовити високої якості, оригінальними за задумом – не один пам’ятник, а два – Василеві Горленку – в Українському та Іванові Кавалерідзе – в Старій Талалаївці. Виробник перевірений, надійний. З ним ми вже співпрацювали. Робота над макетом бюста Горленку вже розпочата. Ні згортання проекту, ні повернення назад уже не буде.

На території громади потрібно встановити ще щонайменше чотири бюсти (пам’ятники) – це Ганні Затиркевич-Карпинській – Болотниця, Степану Носу – Понори, Петру Ротачу – можливо, знову Стара Талалаївка, Іванові Самойловичу – Красний Колядин. Останні чотири – це вже не справа Фонду. Це справа Громади. Але Фонд готовий допомагати в рамках його можливостей.

Ми повинні відійти від культури масовості, характерній совєтському періоду, де штампували пам’ятники леніну, сталіну, іншим вождям, майже однотипні пам’ятники воїнам-визволителям, навіть культурним діячам – у тому числі й Тарасові Шевченку…

За проектами бюсти Василю Горленку і Іванові Кавалерідзе мають поламати цю примітивну масовість, продемонструвати індивідуальність, оригінальність, творчий підхід, мислення до зображення персонажів. Ми над цим працюємо активно.

Я не хочу порівнювати українську громаду до перевороту 1917 року із нинішньою. Я хочу, щоб нинішня Громада відповідала тим критеріям, які були характерні Громаді у минулому з урахуванням сьогоднішніх вимог законодавства, способу життя, орієнтацією на культурні й духовні цінності, враховуючи не лише місцевий, а й закордонний досвід. Громади – це нова форма самоврядування суспільства, новий поріг. І який старт зробить вона, так і діятиме: чи старт інертності, чи старт активності, розвитку. Звичайно, перший легший, звичний. І справа зовсім не в коштах. Районна рада досить часто відзначала «перевиконання дохідної частини районного бюджету». Бухгалтери не будуть ініціювати оплату нових проектів. Вони навпаки – зацікавленні в економії коштів… Справа в політичній волі та бажанні старост, лідерів громади, депутатів. Ми повинні переступити цей поріг і почати творити красиве, гармонійне життя.

Збираючи кошти на бюст Василеві Горленку, не можу не процитувати нашого геніального просвітителя Григорія Сковороду (знову фейсбучний варіант): «Чи не дивно, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?»

Ще не до багатьох заможних осіб Талалаївщини звертався із закликом долучитися до цього проекту, але й ті не відгукнулися. Хоча багато хто з них знає про цей проект.

А от пенсіонери, які відносяться швидше до другої категорії, відгукуються без звертань. І це добре, але тільки з одного боку. Культура, освіта в цілому трималися не лише на бюджетні кошти, а й на меценатах, благодійниках, тобто багатих людей. Вони є. І не мало. На пенсіонерах, хай вони мені вибачать, далеко не доїдеш, особливо враховуючи сьогоднішню цінову політику, яка більше розрахована на багатих. То ж саме багатим і є на кого рівнятися.

Україна стоїть на роздоріжжі. Одні хочуть жити в цивілізованішому суспільстві, соціальному і правовому захисті. Інші – ніяк не викарабкаються з минулого, шукаючи і знаходячи щонайменші зачіпки. Таке розхитування гальмує процес розвитку. Гальмує на всіх рівнях. Пора! Пора вже визначитися за майже три десятиліття. Надто довго чухаємо потилиці з думками: «камо ж грядемо?»

* * *

Для тих, хто хоче зробити благодійний внесок на бюсти Василеві Горленку та Іванові Кавалерідзе, нагадаємо реквізити: рахунок № 5168742713886376 Приватбанк, МФО 305299. Одержувач Забіяка Іван Михайлович. Або передавати мені особисто.

А той, хто зробить внесок не менше десяти тисяч гривень, його прізвище буде викарбовано, а значить – увіковічено – на боковій частині постаментів.

Потерпіть, земляки, ще трохи. Поставимо бюсти, не буду набридати.

Іван ЗАБІЯКА, письменник, журналіст, науковець

Сообщение Українці надто довго чухають потилиці з думками: «камо ж грядемо?» Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.