Окрім п’яти творів, уже реалізованих, – «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Як праведник біса осідлав» (2021), «Вознесіння у Вальгаллу» (2021), «Солдатський хліб» (2023), «Анти в європейській цивілізації» (2024).
Телефон автора – 050-542-54-10.

Від редакції зазначимо: Вадим Іванович Пепа – Заслужений журналіст України, лауреат Літературно-мистецьких премій
імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара,Фундації Українського вільного університету імені Воляників-Швабінських (США). Він є постійним автором “Українського репортера”.

Ось як відгукувався про творчість Вадима Пепи Володимир ЯТЧЕНКО, доктор філософських наук, професор Державного університету телекомунікацій: 

“Вадиму Івановичу болять нинішні реалії мовної і культурної політики, що веде до формування національно індиферентного типу особистості. З-під пера письменника вийшли публіцистично-полемічного характеру книжки, що охоплювали широкий спектр проблем духовно-культурного буття українського народу. Ось лише деякі з них.

«Україна в дзеркалі тисячоліть» (2006). Спираючись на багатющий фольклорний матеріал, автор виводить на яв сумнівність поширеного штампа, за яким у період скіфського панування на теренах сучасного українського степу й лісостепу всуціль панувала іраномовна та давньоіранська міфологія й фольклор і населення було виключно скіфського походження. Ілюструється також теза про типологічну схожість античної й української міфологічних спадщин.

«Щедрик летить із Києва» (2018). Тут розлого розповідається про те, як космогонічні й космологічні уявлення далеких предків сучасних українців виринають у нашому фольклорі, особливо в обрядових піснях.

У 2019 році за авторства Вадима Пепи вийшла в світ книжка «Віч-на-віч з вічністю». Це осяжний (446 сторінок) полемічний твір культурно-історичного спрямування. Тут Вадим Іванович веде культурологічний діалог з професором історії, директором Гарвардського університету С. Плохієм, автором опублікованого 2015 року в Нью-Йорку ґрунтовного дослідження «The Gates of Europe: a History of Ukraine».

Український переклад з дещо зміненою назвою — «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» відзначений у 2018 році Шевченківською премією.

Під час дискусії Вадим Пепа обстоює інший погляд: першопочатки українського етносу сягають корінням у сиву давнину мисливських поселень на березі Десни і через довгу низку культур трансформуються в знайомі нам тексти колядок, щедрівок, замовлянь, збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелений тиждень або Клечальну неділю, Купала, Спаса, Покрову.

На окрему розмову заслуговує видане 2019 року «Слово про антського короля Божа». Так титулував візантійсько-готський історик Йордан вождя антів, яких Михайло Грушевський визнає предками українського народу.

В цій книжці автором висловлюється сміливе й несподіване для читача припущення: в тексті «Слова о полку Ігоревім» ретранслюється пам’ять про трагічну загибель вождя східнослов’янського племені (або кількох племен) Божа здогадно 375-го у війні проти чергових завойовників. І написане наприкінці ХІІ століття «Слово о полку Ігоревім» було своєрідним переспівом (такий жанр писемного слова був не рідкісним явищем у середньовіччі) викладу трагічних і жертовно-героїчних подій, що відбулись кількома століттями раніше.

Не менш цікавий роздум автора про походження терміну «слов’яни», до якого він долучає текст «Рейнської глоси до Псалтири Одальріха».

За радянських часів у Москві трактували «Слово» як пам’ятку трьох братніх народів — російського, українського, білоруського. А вже в 5-томній «Энциклопедии «Слова о полку Игореве», виданій 1995 року в Санкт-Петербурзі, написано — «шедевр русской литературы».

Наскрізною лінією усієї творчості Вадима Пепи незмінно постає глибоке переконання автора в давності українського роду і його мови, в неперервності процесів розвитку цих феноменів”.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Убивця творчості. Роздуми письменника
• Ядерний гриб під кодовою назвою “Сніжок”. Нова книга письменника Вадима Пепи
• Хто є хто в Україні. Роздуми письменника
• Правда про слов’ян. Роздуми письменника
• Орда Орбана в Європі. Роздуми письменника
• Людина людині – вовк. Дещо про звірства російських окупантів. Роздуми письменника
• “Найбільше вражає – мужність однополчан! Справжній козацький дух”. Захисник Бахмута про бойових побратимів
• Український етнос існує «від сотворіння світу». Роздуми письменника
• Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
• Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
• Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців”

Сообщение Письменник пропонує безкоштовно свої унікальні книги появились сначала на Український репортер.

Слава Богу, що в нас мільярдерів немає. Поки-що сплять на всього-на-всього мільйонах і ковдрами з доларами укриваються метиковані казнокради.

Куди їм рівнятися до Ілона Маска? Визнаний у всьому світі винахідник під час виборчих перегонів Трампа не сидів, склавши руки. Платив не тільки тим, що голосували на його вигоду, а й заохочував агітувати інших, звичайно ж, за долари, яких у власника цінної валюти – кури не клюють.

Всюдисущий Інтернет показав безробітну негритянку. Вона обійшла десятки квартир. Подала звіт, що переконувала численних мешканців, аби ті голосували так, як вона просила. Й усе це заради того, щоб одержати рятівну заначку від можновладного…

Долари зводять обивателів з ума. За прикладами не треба далеко ходити. Грузія відколи вже ходить ходором. Молдова заледве врятувалася від холодного грошового, щоб не сказати, крижаного душу з рф. Не дарма прозірливі еллінські мудреці запевняли, що їхні боги дивляться зі своєї олімпійської високості на землян, як на черву земну. Ще в середині третього століття до нової ери римський комедіограф Тит Макцій Плавт у виставі «Осли» ошелешив слухачів – «Homo homini lupus est». «Людина людині – вовк». Римська приказка підтверджує: «Людина звір, що здатний посміхатися».

Скидається на те, що капітал править світом. Він крутить всесвітом мовби за українською народною приказкою – як циган сонцем. Завдяки Маску розчаровує взірцева американська демократія. Можливо, на планетах сонячної системи свого часу також вирувало життя. Але зникло після згубних катаклізмів.

Вадим Пепа, письменник.

Сообщение Совість людства вироджується. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Володимир Бондаренко – депутат Верховної Ради України 7-го скликання від блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Добродійний голова правління Благодійного фонду «Рідна оселя» профінансував 2019 року видання моєї книги «Віч-на-віч з вічністю». Тираж – 500 примірників.

Свого часу було заявлено, що «російська література «вийшла із «Шинелі» Миколи Гоголя. Моє ж видання – глибокого занурення в тему культурологічна полеміка з професором історії та директором Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергієм Плохієм. Він 2015 року опублікував у Нью-Йорку книгу «Plokhy S. The Gates of Europe a History of Ukraine». З дещо зміненою назвою «Історія України від скіфських воєн до незалежності» Книжковий «Клуб сімейного дозвілля» в Харкові 2015 року видав цей твір нечуваним накладом – 10 тисяч примірників. 2018 року видання було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка. Якісь відгуки, рецензії на мої очі не потрапляли. Якщо піти за словом Великого Кобзаря, «ніхто й не лайне». Це й спонукало мене на полеміку з авторитетним автором – такого ж обсягу, як у С. Плохія. Як мовить українська народна приказка, «віз і нині там». Цілковите замовчування важливого, як на мій розсуд.

Поминаючи Володимира Дмитровича, якому не судилося дожити до свого сімдесятиріччя, пропоную допитливим безкоштовно книгу «Віч-на-віч з вічністю». Вкажіть, кому надіслати та зазначте, що витрати за доставку берете на себе.

Знаменитий французький письменник Оноре де Бальзак, автор серії романів і повістей «Людська комедія» свого часу провіщав: «Є дві історії: офіційна історія, брехня, а потім таємна історія, де справжні причини подій». Осмислюю «справжні причини подій», хоч це й дається нелегко. Мобільний зв’язок – 0505425410.

Вадим Пепа, лауреат Літературно-Мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара, Фундації Українського вільного університету імені Воляників-Швабінських (США).

Фото на головній сторінці: картина відомого українського художника Олександра Мельника.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Убивця творчості. Роздуми письменника
• Ядерний гриб під кодовою назвою “Сніжок”. Нова книга письменника Вадима Пепи
• Хто є хто в Україні. Роздуми письменника
• Правда про слов’ян. Роздуми письменника
• Орда Орбана в Європі. Роздуми письменника
• Людина людині – вовк. Дещо про звірства російських окупантів. Роздуми письменника
• “Найбільше вражає – мужність однополчан! Справжній козацький дух”. Захисник Бахмута про бойових побратимів
• Український етнос існує «від сотворіння світу». Роздуми письменника
• Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
• Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
• Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців”

Like

Сообщение Письменник Вадим Пепа пропонує унікальну книгу появились сначала на Український репортер.

Утім, спершу дещо з біографії писмьенника. Ось як він пише про себе: “Після викриття Микитою Хрущовим «культу особи й діяльності Сталіна» студенти вузів позавчорашнього союзу підняли голови з надією на корінні переміни. 1956 року мене, як багатьох інших, виключили з четвертого курсу факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (тепер Національного). Обвинуватили в «українському буржуазному націоналізмі». Хоча який з мене «буржуазний»? Народився й жив до закінчення десятирічки зі срібною медаллю в хаті-ліпці із саману. Перед Великоднем мати мазала земляну підлогу глиною, розведеною у воді…”

Що відбулося на полігоні під командуванням маршала “катафалка”

Тодішній міністр оборони Жуков мобілізував вигнанців на узаконену трирічну строкову службу в армії. Виключені з вищих навчальних закладів України, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Молдавії відбували покарання в Бузулуці Оренбурзької області й на лиховісному Тоцькому полігоні, де 1954 року. було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу. Вигнанці з вузів москви, ленінграда й «до самих до окраїн» запроторені на муштру на Далекий Схід поблизу уранових шахт. Так колишня «союзна власть» дбала про спадковість поколінь.

12 вересня 1954 року Микита Хрущов благословив випробувати на Тоцькому полігоні атомну бомбу. Кодова назва – «Сніжок». «Військова підготовка для пробиття сильно укріплених оборонних рубежів військового супротивника з використанням ядерної зброї». Задіяно 45 тисяч військовослужбовців. 39 тисяч солдатів, сержантів і старшин. 6 тисяч офіцерів, генералів і маршалів. Наметовий табір розтягнувся на 42 кілометри.

Епіцентр позначено білим хрестом. Довкруж розставлена бойова техніка: танки, літаки, бронетранспортери, гармати. Тримали на прив’язі «цілий зоопарк тварин-смертників»: коней, свійську худобу, верблюдів, котів, собак і навіть мавп. Випробовувався вплив вибуху не лише на військову техніку, а й на флору й фауну. Мабуть, хтось підказав організаторам атомного пекла, що мавпи – витривалі, їхній рід – з незапам’ятних тисячоліть.

Смертоносне доправляв на висоті 8 тисяч метрів Ту-4 в супроводі двох винищувачів Міг-17. Команда бомбардувальника ІЛ-26 забезпечувала розвідку погоди й кінозйомку. Заряд – 40 кілотон. Удвічі потужніший, ніж скинуте на Хіросіму. Військам на відстані 5-7,5 кілометри від епіцентру наказано перебувати в укриттях. А віддаленим на сім з половиною кілометрів ховатися в траншеях: «лежати ниць, не піднімаючи голови». Солдати в теплу погоду – в зимовому обмундируванні. Така екіпіровка начебто захищала від радіації.

О дев’ятій годині 33 хвилини – вибух на висоті 350 метрів. «Гриб» піднявся на 15 кілометрів. Здійняті вгору шматки грунту й пил – найбільша загроза всьому живому. Безпечні ж вирячувалися на небачене чудо. Розплата за цікавість – опіки сітківки очей, шкіри, пошкодження слуху від потужної ударної хвилі.

Через п’ять хвилин після вибуху – артилерійська підготовка. Услід нанесено удар бомбардувальною авіацією та польовою артилерією. Спалахнули пожежі в прилеглих селах. Після артпідготовки в наступ піднято війська: 600 танків і самохідно-артилерійських установок, 600 бронетранспортерів, 320 літаків, тисячі автомобілів різного призначення.

17 вересня ТАРС розродилося заявою: «Під час випробування отримано цінні результати, які допоможуть радянським ученим та інженерам успішно вирішувати завдання щодо захисту від атомного нападу».

Від лісу в епіцентрі нічого не залишилося. Ще далі – обгорілі пеньки. Потім – рештки стовбурів. За ними – дерева зі згорілими верхівками. Молодим дівчатам, які працювали на кухнях, поступила команда вкриватися з головою ковдрами. Згодом народжували в гірких сльозах невиліковних калік. Мимовільними учасниками лиховісних навчань стали близько 10 тисяч мешканців у безпосередній близькості до полігону. Їх евакуювали. Але одразу після завершення навчань дозволили повернутися в пронизані радіацією оселі. Ті, що одержали надмірну дозу радіації, померли протягом року.

Масштаби людських утрат відкрилися 1993 року, коли з документів було знято гриф секретності. З 345 тисяч військових, які брали участь у згубних навчаннях, 2013-го року залишилося в живих трохи більше 2-х тисяч. Половина з них – інваліди першої і другої групи. Їм дошкуляє гіпертонія. Мучаться з органами травлення. Народжуваність у довколишніх краях у наступні 50 років знизилася майже в три рази. Онкологія в Оренбурзькій області – друга причина смертності після серцево-судинних хвороб.

Навчання очолював Г. Жуков. Під час Другої світової війни воїни позавчорашнього союзу називали новоспеченого маршала «катафалк». «З горією», як кажуть на моїй рідній Черкащині, виправдав прозвисько. Лише на полігоні в Тоцькому відправив на той світ тисячі жертв. Людство зітхнуло б з полегшенням, якби вічність поставила на «катафалку» та на подібних йому жирний хрест. Претенденти на довічне панування в кремлі – путін і мєдвєдєв – погрожують Києву і країнам Заходу ядерним ударом «у разі загрози існуванню рф».

Добродійна Доля зобов’язує мене, як журналіста, письменника, попереджати про найбільшу загрозу людству, як і моїй справіку рідній, предковічній Матері-Землі. Безмежно вдячний доброзичливій Долі за те, що береже мене в крутовир’ї лихих обставин та благословляє нині на плідну творчу працю. Кому ж, як не мені, відверто ділитися споминами про пережите на відведеному Долею віку? На схилі літ з останніх сил стараюся просвіщати «братів незрящих гречкосіїв», як заповідає Тарас Шевченко.

Вадим Пепа, заслужений журналіст України,лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Хто є хто в Україні. Роздуми письменника
• Правда про слов’ян. Роздуми письменника
• Орда Орбана в Європі. Роздуми письменника
• Людина людині – вовк. Дещо про звірства російських окупантів. Роздуми письменника
• “Найбільше вражає – мужність однополчан! Справжній козацький дух”. Захисник Бахмута про бойових побратимів
• Український етнос існує «від сотворіння світу». Роздуми письменника
• Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
• Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
• Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців”

Сообщение Ядерний гриб під кодовою назвою “Сніжок”. Нова книга письменника Вадима Пепи появились сначала на Український репортер.

– Хірурги штопали, штопали, а воно розлазиться. Довго не вдавалося зашити. Таких засобів самозахисту, як у нас, у ворогів не бачив. Поранених окупанти не рятують. Їх без будь-якої допомоги кидають помирати. Мобілізовані зеки позбавлені навіть розпізнавальних знаків. Навряд, щоб хтось повідомляв родичам про їхню загибель. Гарматне м’ясо, приречене на убій.

З’ясовуємо, які втрати з обох сторін.

– З нашого боку незрівнянно менші, – переконаний.

Зізнається, б’ючи лихом об землю. При собі в кожного захисника рідної землі – новітня аптечка. Подарунки із зарубіжжя від тих, які підтримують Україну в нав’язаній дикою кремлівською ордою війні проти волелюбного південного сусіда. Засліплені одвічною ненавистю загарбники не одне століття – непримиренні душителі української національної свідомості. Злочинні супостати…

У кого зі співчутливих не крається серце, коли покалічений обережно, з натугою піднімається на двох милицях східцями в їдальню й так само тими ж приступками опускається після сніданку, обіду й вечері. На грудях – невелика сумочка. Лице випромінює життєздатність і якусь особливу привітність. Саме це й зацікавило мене поспілкуватися, запитати, як не впадає у відчай. Не піддається лиху.

Незламний духом – корінний киянин. Випускник Академії внутрішніх справ. Після наглого вторгнення рф в Україну приєднався до батальйону добровольців. По телевізору і в Інтернеті у боях за Бахмут постійно згадується «штурмова бригада». Саме в ній захищав рідну землю 28-річний Олег. Батько 15-річного сина Микити й донечки Насті – шестирічної першокласниці. Відвертий у своїх переконаннях:

– Як не захищати рід свій на своїй з діда-прадіда землі? Боятися – природна реакція. Без цього не вберегтися. Пропадеш ні з сього, ні з того. Траплялося бачити, як декотрі панікують. Упадають у ступор. Ніякої користі від переляканих немає. Після першого бою їх відправляють виконувати інші завдання. Що найбільше вражає, так це мужність однополчан! Справжній козацький дух! Невмируща спадщина від доблесних!

Пригадую, як один зі «слуг» одержав мандат депутата Верховної Ради України. Тут же з екрана телевізора заявив: «гордий з того, що служив в Ізраїльській армії». Чому б йому з його бойовим досвідом не долучитися до самовідданих добровольців. Можна уявити, яке б це справило враження, гідне наслідування, на «братів незрящих гречкосіїв», за словами Тараса Шевченка. Натомість після одержання депутатського мандата від «гордого» – ні слуху, ні духу.

Залишилося в моїй пам’яті, як декотрі з тих, що мають доступ до телеекранів, запевняли: коли рф розв’яже відкриту війну в Україні, то підуть на передову разом із синами. Коли ж претендент на довічну владу в кремлі спровокував відверту криваву бійню, то виявилося, що сини хвалькуватих добре влаштовані за кордоном – у позавчорашньому «загниваючому капіталістичному світі». А без них батькам – як без рук. Тож тримаються якомога подалі від «передка».

Питаю Олега: чи допікають йому болі? Відповідає: «терпимо». Коли Київ атакують ракети й дрони, нога не дає спокою:

– Кручуся й не можу заснути. Може, чисто психологічно. Непокоїть пережите.

Лікується в цій лікарні вже чотири місяці. Скільки ще видужувати, спеціалісти не знають. Продовжують ще на два тижні.

Цікавлюся, хто ж оплачує лікування? Витрати взяв на себе Спеціальний фонд штурмової бригади. Як можуть, опікуються волонтери. На реабілітацію поранених на жорстокішій, ніж будь-коли, війні – з миру по нитці.

Назвав коротке слово про знайомство з Олегом – щира душа. Додаю з легким серцем – совісна.

Вадим Пепа, письменник

Світлина на головній сторінці ілюстративна. Із Фейсбуку Сухопутних військ.

Сообщение “Найбільше вражає – мужність однополчан! Справжній козацький дух”. Захисник Бахмута про бойових побратимів появились сначала на Український репортер.

На четвертому курсі факультету журналістики Київського університету імені Т. Шевченка, тепер Національного, сексот-однокурсник, уславлений пізніше «майстер криводушного слова», незмінний член парткому позавчорашньої Спілки письменників, викрав щоденник, який не призначався для чужих очей, і передав, «куди слід».

На засіданні університетського парткому за вірш зі строфою «А поки що спи,Тарасе, Прийдемо збудити, Як почнем кайдани рвати І волю кропити» ухвалили одноголосно – «виключити».

Подався робітником другого розряду на Металургійний завод імені Сталіна в місті Сталіно (тепер тимчасово окупований Донецьк). Хрущов викривав «культ особи і діяльності Сталіна». Молодь у вузах СРСР ратувала за докорінні переміни в політиці. Міністр оборони Жуков видав указ про позачерговий призов позбавлених студентських квитків на дійсну військову службу.

«Курс молодого бійця» без права виходу з казарми проходив разом з такими ж «вигнанцями» з тодішньої Молдови, Вірменії, Азербайджану, Грузії в місті Бузулук Оренбурзької області. За місяць-другий прийняли «присягу». Відразу ж начальство розосередило однодумців по різних підрозділах. Українцю дісталася муштра на лиховісному Тоцькому полігоні, де 1954 р. було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу.
Бунтарі з Москви, Ленінграда й «от Москвы до самых до окраин» ковтали невидиму радіацію, про яку тоді нічогісінько не відали, на Далекому Сході поблизу уранових шахт. Компартійна влада «по-батьківському» дбала про спадковість поколінь.

Спало на розум надсилати до газети Уральського військового округу сякі-такі гуморески із солдатського побуту. У тамтешній редакції земляк з України, член редколегії в званні полковника, доклав неймовірних зусиль, щоб рядовий після закінчення строкової служби продовжив навчання на тому ж факультеті, з якого був витурений. Викладачі в університеті в основному доброзичливо ставилися до студента у солдатській формі.

З ярликом «націоналіста» важко було сподіватися на успіхи в творчості. В колишньому видавництві «Радянський письменник» після розгромної рецензії В. Губарця сім років «маринувалася» поетична збірка за народними мотивами з передмовою доктора філологічних наук І. П. Березовського, нині покійного, «Скажи мені, соколе», поки 1987 р. з твердої руки Євгена Гуцала не побачила світ у первозданному вигляді. У тому ж видавництві вдалося прорватися 1990 р. з прозовим твором історичної тематики «Ключі од вирію», схваленого читачами.

Не писав «у шухляду», як дехто хвалився, а просиджував у бібліотеках Академії Наук на вулиці Володимирській і на Подолі. Вивчав праці з історії, яким хотілося вірити. Робив виписки. До речі, видання М. Грушевського то появлялися у відкритому доступі, то зникали в недоступних спецсхронах. Заступник директора Інституту історії в Києві, згодом академік, Федір Павлович Шевченко радив вступити до аспірантури. Врешті сповістив довірливо: «нічого не вийде, всюдисущі «органи» проти».

Та хай там що, з проголошенням незалежності Української Держави відкрилося «друге дихання». Видавничий центр «Просвіта» 2006 р. опублікував довго очікуване дослідження «Україна в дзеркалі тисячоліть».

Наступних років розвиднювалося: «Пам’ять української душі» (2012), «Золото Дажбожих внуків» (2015), «Перед очима істини» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар Грому» (2020), «Як праведник біса осідлав» (2021).

Наскрізні ідеї опублікованого такі. Український етнос із першими словами своєї мови зароджувався на березі річки Десни, притоки Дніпра, в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі, вікування якої – ХХІ-ХІV тисячоліття до н. е. Матеріальні й духовні здобутки попередниці успадкувала такого ж всесвітнього визнання Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Медового Спаса, Маковія, Яблучного Спаса, Покрову, коли сніг припорошує землю, а дівчата на порі побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку – як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою». Не кажучи вже про зажинки та обжинки одних з перших хліборобів на третій від сонця життєдайній планеті.
Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь – божества астрального культу пращурів українського роду. Кий – «творець блискавки й грому». На це, коли здогадатися, вказує візантійський історик із VІ ст. н. е. Прокопій Кесарійський. Подібно Зевс із юності людства – «повелитель блискавок і грому». Божество погоди. Збирає хмари і насилає дощі. Суголосного з еллінським у доісторичних віруваннях донині сущих нащадків, які – українці, достатньо для того, щоб воскресити первісне.

Щек забирає тлінні тіла в потойбіччя. Праведні душі змигують у бездонному небі зірочками. А від грішних – ніякого сліду. Мовби й не було їх на білому світі. Хорив – уособлення життєдайного Сонця. Либідь – втілення Ранкової Зорі. Вона оспівана так, що на виду в колядках і щедрівках:

Ой за горою, за кам’яною,
А за другою, за золотою,
Дівка Ланпушка вимивалася,
Вимивалася, наряжалася.
На себе брала все золотеє,
А з себе скидала все голубеє.
(Колядки та щедрівки. // Видавництво «Наукова думка», К., 1965. – с.309).

Якому Хомі не втямки, що «за горою, за кам’яною» – темна ніч, а «за другою, за золотою» – світаннячко раннє. Трави, квіти, дерева – все, що росте, умивається росою. Благословляється на новий день. Благословляється на світ.

Кого зацікавить, телефонуйте: д. т. 248-27-56. Моб. 050-542-5410. Вадим Іванович. Порозуміємося.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
• Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение Одкровення письменника появились сначала на Український репортер.

В старших класах школи відчув покликання до літературної творчості. Виросли крила після першої публікації в районній газеті. Закінчив школу зі срібною медаллю. Одразу ж поступив на новоутворене відділення журналістики філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка, тепер Національного.

Сприйняв як корінний поворот у політиці викриття Хрущовим «культу особи і діяльності Сталіна». Не зважав на те, що ідеологічний тоді вже окремий факультет журналістики, як і філологічний, по саму зав’язку напхані сексотами. У студентських дискусіях висловлював невдоволення становищем безправного селянства «в Союзі світлого комуністичного майбутнього». Один з однокурсників, згодом уславлений майстер криводушного слова, незмінний член парткому позавчорашньої Спілки письменників, підступно викрав мій щоденник, який не призначався для чужих очей.

На засіданні університетського парткому ректора-академіка, докторів і кандидатів наук шокувала остання строфа мого вірша, присвяченого, звичайно ж, Тарасу Шевченку:

А поки що спи, Тарасе,
Прийдемо збудити,
Як почнем кайдани рвати
І волю кропити.

Ухвала одностайна: виключити. Від тюрми урятував батько, демобілізований у званні гвардії капітана з десятком бойових орденів на кітелі для урочистих виходів. У порівнянні з іншими вигнанцями зі столичного університету я легко відбувся. Опинився робітником другого розряду на Металургійному заводі імені Сталіна в місті Сталіно. Тепер не менш лиховісний Донецьк, окупований варварського виплоду рашистами-мародерами.

«Подсуетился» горезвісний міністр оборони жуков. Видав наказ мобілізувати позбавлених студентських квитків. Мені випала муштра в оренбурзькій глибинці разом із потерпілими з Білорусі, тодішньої Молдавії, Грузії, Вірменії, Азербайджану. «Курс молодого бійця» без права виходу за межі військової частини відбули в Бузулуці. Потім були розпорошені по різних підрозділах.

Прийнявши «присягу», опинився на лихої пам’яті Тоцькому полігоні, де було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу.

«Ненадійні» «от москвы до самых до окраин» ковтали невидиму радіацію поблизу уранових шахт на Далекому Сході. Так компартійна влада дбала про спадковість поколінь.

Під час не доброї пам’яті служби спало на розум писати гуморески із солдатського побуту й надсилати до газети уральського військового округу. У тамтешній редакції виходець з України в званні полковника доклав неймовірних зусиль, щоб молодий земляк продовжив навчання у вузі, з якого був витурений. Пощастило, інакше не сказати, одержати диплом.

З клеймом підозрюваного в «націоналізмі» нелегко було «вибиватися в люди». Сім літ «рецензувалася» в колишньому видавництві «Радянський письменник» поетична збірка «Скажи, мені, соколе» з передмовою доктора філології І. Березовського, вже покійного, поки появилася 1987 року. За сприятливіших обставин у тому ж видавництві 1990 року побачив світ схвально зустрінутий читачами прозовий твір історичної тематики «Ключі од вирію».

Постійно наражаючись на перепони друкуватися, не «писав у шухляду», як дехто хвалиться. Перечитував у бібліотеках Академії наук на вулиці Володимирській у Києві та на Подолі історичні праці, яким хотілося довіряти. До речі, книги Михайла Грушевського то з’являлися у відкритому доступі, то зникали в недоступних спецфондах. Не кажу вже про інші «специфічні» видання.

24 травня 1964 року, коли працював кореспондентом РАТАУ – філіалу ТАРС, телефони в агентстві обривали дзвінки із зарубіжжя від «українських буржуазних націоналістів». Допитувалися: «Що з бібліотекою Академії наук України?». Начальство відбріхувалося: «Нічого не знаємо». Через два дні вони ж одержали команду поширити повідомлення про пожежу в книгозбірні.

Врешті-решт відбулося зрежисоване КДБ судилище. Усі учасники процесу дали підписку про «нерозповсюдження інформації». Таємний співробітник того ж «органу» виявився не Віктором Погружальським, а Віталієм Погаржельським. Перемінив прізвище, аби відмежуватися від батька, засудженого як «заклятий ворог народу». Числився у російському відділі, а обсипав фосфором відділ україністики. Причина – «помста директору». Впаяли йому про людське око 10 чи аж 15 років.

Скільки відсидів – таїна таїн. «Буржуазні націоналісти» в Україні обурювалися, що палій оселився в Молдові на посаді в одній з бібліотек. З 2006 рок проживав у так званій столиці ПМР Тирасполі. При тому залишався громадянином України.

Промінь світла на темне діло – спогади українського дипломата Олександра Овсюка. Він переповів, як того часу реагував на трагічну подію заступник Міністра закордонних справ УРСР Анатолій Кисіль:

«Який там у біса Підгурський? Нам подзвонили в ЦК, що бібліотека горить, і ми негайно кинулися туди. Вскочили в приміщення: там на всіх стелажах з українськими виданнями, особливо дореволюційними та емігрантськими, висіли таблички «К сожжению».

Зі слів Оксани Забужко, за один день згоріли «стародруки й літописи – ціле наше середньовіччя пішло з димом, майже вся домосковська доба». З того ж ЦК надходив наказ вогнеборцям рятувати марксистсько-ленінську літературу. Викинуте нещодавно на смітник спішно переправили до Державної республіканської бібліотеки УРСР імені КПРС. Скільки неоціненних видань пожер вогонь і яку кількість рукописного знешкодила вода? Імовірно, це досі під грифом секретності. Дещо вдалося відновити за рахунок збережень обмінно-резервного фонду, розосередженого по підвалах житлових будинків у Києві.

Українська народна мудрість провіщає: «Все згине, тільки правда зостанеться». Сонце сходить. Пробивається крізь чорні хмари варварської війни рф в багатостраждальній Україні. Та хай там що – розвиднюється. Бібліотека імені КПРС після проголошення незалежності Української держави удостоїлася назви – Парламентська. Нині ж – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого.

Монгольської закваски рашисти силуються позбавити волелюбний український народ предковічної пам’яті. На моє переконання, український етнос із першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі. Її вікування – понад ХХІІ – ХІV тисячоліття до нової ери. Матеріальні й духовні здобутки попередниці успадковує Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Спаса, Покрову, коли перший сніг припорошує землю, а дівчата на порі побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку – як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою». Не кажу вже про дотепер збережені подекуди ритуальні зажинки та обжинки одних з перших на третій від Сонця життєдайній планеті рільників, хліборобів.

З пробудженням української національної свідомості у мене відкрилося, як мовлять спортсмени, «друге дихання». Спасибі Видавничому центру «Просвіта». Опублікував 2006 роу глибинне дослідження, не боюся цих слів, «Україна в дзеркалі тисячоліть».

З непохитною вірою, що можна воскресити пережите рідним родом за неміряні тисячоліття свого буття, спромігся на видання: «Золото Дажбожих внуків» (2015), «Перед очима істини» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2020), «Володар грому» (2020), «Вознесіння у Вальгаллу» (2021), «Як праведник біса осідлав» (2021).

Звертаюся до охочих читати. Телефонуйте: моб. 050 542 54 10, д. 248 27 56. Вадим Іванович. Порозуміємося, як одержати видання. Не пожалкуєте. Відкриється море цікавого, визначального, доленосного.

Вадим Пепа, лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара

Фото на головній сторінці: картина відомого українського художника Олександра Мельника.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Москва вбивалася в колодочки й вивищувалася опісля як столиця в осередді угро-фінських племен. А Київ не лише зі слів видатного французького письменника Оноре де Бальзака рівний Римові як за давністю, так і за значущістю на білому світі, а постає таким і в писемних джерелах найвизначніших римських та візантійських істориків, географів, письменників.

Що ж стосується імперського утворення з назвою Росія, то воно введене указом Петра І в 1721 році за напоумленням від німецьких дорадників. Вони, як сказав пізніше Тарас Шевченко, довкруж царського трону «блекотою сіли».

Історія, коли її не перевертати з ніг на голову зумисне, здатна спростувати будь-які інсинуації. «У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків… І прибув він до Цесарограда… І попустошив він довкола города…
І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, [рушили] з поля, і пішов [Олег] до города.

Побачивши ж [це], греки убоялися і сказали, виславши [послів] до Олега: «Не погубляй город. Ми згоджуємось на данину, як ти ото хочеш… Олег тоді, відступивши од города, почав мир ладнати з обома цесарями грецькими, з Леоном і Олександром» (Літопис руський. – К., 1989. – С. 16-18).

В ухваленій хартії проголошувалося: «Хай заборонить князь людям своїм, русам, які приходять сюди, щоб не творили вони капості в селах і в землі нашій… і тоді [хай] візьмуть вони місячину (провіант на місяць – В. П.) свою: спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і [з] Переяславля, і [з] інших городів (там же. – С.18).

Тоді ні про яку Москву, а тим паче ні про яку «старшу сестру Росію» ніхто не міг відати ні сном, ні духом. Бо не існувало в природі ні такого міста, ні царату з такою назвою. Ішлося в угоді, укладеній з «цесарями грецькими», про міста, в яких «сиділи князі, під Олегом сущі». Там, де постав Петербург-Петроград-Ленінград-Санкт-Петербург, О. Пушкіну на початку ХІХ ст. «на берегу пустынных волн» впав в око «приют убогого чухонца». Мабуть, якась остогидла сатанинська сила розпорядилася так, що на козацьких кістках зводив «Северную Пальмиру» самодержець, натуру якого показав людству Л. Толстой:

«С Петра І начинаються особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казни, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует. Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста и с чубуком в виде детородных органов и подобием евангелий – ящиков с водкой. Коронует блядь свою и казнит сына. И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблести этого чудовища и нет конца всякого рода памятников ему» (Л. Толстой. Полное собрание сочинений. – Москва, 1936. – Т. 26. – С. 568).

І ось на зорі ХХІ ст. н. е. чиїйсь уяві привиджуються ніякі не українці з наголосом на «ї», а «украинцы» з наголосом на «а», місце яким – «на окраине» російської цивілізації. Від російської мови сущий з Мезинської і Трипільської археологічних культур народ начебто зуміли силоміць відірвати австрійські можновладці й польська шляхта.

За князювання в Переяславі Володимира Мономаха Новгородська земля зобов’язана була платити йому щорічно 300 золотих або 3000 срібних гривень. Варяги ж для того і заявилися, як і до Цесарограда підступалися, щоб мати зиск та вчиняти так звані «полюддя» – збирання з підданих чи приневолених «належної їм» данини. Вони ж «архонти» – правителі, як написав у середині Х ст. в трактаті «Про управління імперією» візантійський басилевс Костянтин Багрянородний.

Не виключено, що Новгород, як і Псков, – то відгалуження Трипільської археологічної культури. Імовірно, якраз із тієї причини Іван Грозний, проголошений після опитування на московському телебаченні «Гордістю Росії», винищив носіїв предковічної пам’яті так, як хижий вовк, що перегризає горлянки усім вівцям підряд, коли вдирається в кошару.
Звернімося до авторитетного джерела: Н. И. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – М.: Эксмо, 2005. Подаю за оригіналом, щоб відчувалися найтонші нюанси первинного:

«В декабре 1569 года предпринял Иван Васильевич поход на север…
По царскому повелению тотчас окружили город со всех сторон, чтоб никто не мог убежать из него. Потом нахватали духовных из новгородских и окрестных монастырей и церквей, заковали в железа и в Городище поставили на правеж. Всякий день били их на правеже, требуя по двадцять новгородских рублей с каждого как бы на выкуп. Так продолжалось дней п’ять… Это делалось в первых числах января 1570 года…

6 января, в пятницу, приехал государь в Городище с остальным войском и с 1500 московских стрельцов. На другой день дано повеление перебить дубинами до смерти всех игуменов и монахов, которые стояли на правеже, и развезти тела их на погребение, каждого в свой монастырь. 8 января, в воскресенье, царь дал знать, что приедет к Святой Софии к обедне…
Иван отслушал обедню со всеми своими людьми, а из церкви пошел в столовую палату. Там был приготовлен обед для высокого гостя. Едва уселся Иван за стол и отведал пищи, как вдруг завопил. Это был условный знак (ясак): архиепископ Пимен был схвачен, опричники бросились грабить его владычную казну…

Вслед за тем Иван приказал привести к себе в Городище тех новгородцев, которые до его прибытия были взяты под стражу. Это были владычные бояре, новгородские дети боярские, выборные городские и знатнейшие торговцы. С ними вместе привезли их жен и детей. Собравши всю эту толпу перед собою, Иван приказал своим детям боярским раздевать их и терзать «неисповедимыми», как говорит современник, муками, между прочим, поджигать их каким-то изобретенным им составом, который у него назывался «поджар» («некою составною мудростью огненною»), потом он велел измученных, опаленных привязывать сзади к саням, шибко везти вслед за собою в Новгород, волоча по замерзшей земле, и метать в Волхов с моста. За ними везли их жен и детей. Женщинам связывали назад руки с ногами, привязывали к ним младенцев и в таком виде бросали в Волхов. По реке ездили царские слуги с баграми и топорами и добивали тех, которые всплывали.

«Пять недель продолжалась неукротимая ярость царева», – говорит современник. Когда наконец царю надоела такая потеха на Волхове, он начал ездить по монастырям и приказал перед своими глазами истреблять огнем хлеб в скирдах и в зерне, рубить лошадей, коров и всякий скот. Осталось предание, что, приехавши в Антониев монастырь, царь отслушал обедню, потом вошел в трапезу и приказал побить все живое в монастыре.

Расправившись таким образом с иноческими обителями, Иван начал прогулку по мирскому жительству Новгорода, приказал истреблять купеческие товары, разметывать лавки, ломать дворы и хоромы, выбивать окна, двери в домах, истреблять домашние запасы и все достояние жителей. В то же самое время царские люди ездили по окрестностям Новгорода, по селам, деревням и боярским усадьбам разорять жилища, истреблять запасы, убивать скот и домашнюю птицу».

Не виключено, що Іван, як неймовірно набожний, напоказ, безтямно приміряв на себе сказане в Біблії. Второзаконня 14:

«16. Немилосердно вистинаєш вістрям меча мешканців того міста й приречеш на цілковите знищення вістрям меча його й усе, що в ньому, навіть і скотину».

Безумству немає меж. На лихо, подібне учинялося віками. Страшніших у безумстві звірів, ніж вищі створіння, вічність не являла. Після «вікторії» під Полтавою сім шкур лупив з поверженої України скажений Петро І.

Та чи не ще більшим лиходійством був Геноцид 1933-го року, спровокований комуністами-інтернаціоналістами, вишколеними не в лігві якихось людоїдів, а в благополучному швейцарському місті Ланжюмо. Набиралися розуму інтернаціоналісти не в глухих нетрях Австралії, де напівголі аборигени «съели Кука», а в бібліотеках Лондона та на партійному з’їзді в тій же столиці Великобританії. І по всьому за таємними наказами тих, що були «никем, а стали всем», було по-звірячому, інакше не скажеш, розстріляно царську родину – всіх без розбору, від старших до малолітніх.

Та повернімося до М. Костомарова:

«В Новгородской «повести» говорится, что царь топил в день по 1000 человек и в редкий по 500… Псковский летописец говорит, что Волхов был запружен телами. В народе до сих пор осталось предание, что Иван Грозный запрудил убитыми новгородцами Волхов и с тех пор, как бы в память этого события от обилия пролитой тогда человеческой крови, река никогда не замерзает около моста, как бы ни были велики морозы. Последствия царского погрома еще долго отзывались в Новгороде. Истребление хлебных запасов и домашнего скота произвело страшный голод и болезни не только в городе, но и в окрестностях его. Доходило до того, что люди поедали друг друга и вырывали мертвых из могил. Все лето 1570 года свозили кучами умерших к церкви Рождества в Поле вместе с телами утопленных, выплывавших на поверхность воды…

С Иванова посещения новгородский край упал, обезлюдел. Недобитые им, ограбленные новгородцы стали нищими и осуждены были плодить нищие поколения… Этим разорением московский государь обессилил Новгород и на будущее время подготовил себе легкое уничтожение всякой его самобытности». Те ж саме учиняв 1709 року в Україні син дочки татарського мурзи в Москві Наришкіна. Його спадкоємець досі свій у коридорах московської влади.

Івану ІV вдалося вирвати з Новгорода й Пскова предковічну пам’ять. Імовірно, саме пам’ять порідненості з Трипільською археологічною культурою. Викорінив кат одвічне, природне. Те ж саме намагався зробити з Україною Петро І після «вікторії» під Полтавою в 1709 році. А ще більше силувалася знищити виплекане протягом багатьох тисячоліть Катерина ІІ. Не вийшло. Та, на превелике лихо, згубне не вдавилося. Роззявляє пащу на чуже й у ХХІ столітті нової ери. У вік космічних досягнень. Та хай там що, народна віра непохитна: «ще не вмерла козацька мати». І не вмре.

Непросвіщенні «от Москвы до самых до окраин» всмоктують не з молоком матері, а зі штучною підміною від рибакових і лихачових наркотичне: Київ з усією українською землею – одвічна власність Росії…

Та ось новина. 2015 року в Нью-Йорку видано книгу Plokhy S. The Gates of Europe: a History of Ukraine. Автор – професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій. Переклад українською мовою – «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн і до незалежності» – 2018 року удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Деяким традиційним трактуванням історії видання запускає їжака під череп:

«Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «Русь» має скандинавське походження… «Руські» вікінги… являли собою за теперішніми географічними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо фінських норманів».

За належного бажання те ж саме, на що вказує С. Плохій, можна угледіти в літописах:

«… коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] – Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій] у літописанні грецькому». (Літопис руський. – С. 11).

До «у літописанні грецькому» упорядник видання М. Махновець подає примітку: «Про це написано в анонімному продовженні «Хроніки Амартола»; з інших джерел також відомо, що напад русичів на Константинополь стався 18-25 червня 800 р.» Того, що не вкладалося в теорії Б. Рибакова та корифеїв іже з ним, науковці воліли не помічати й, головне, не привертати до неугодного найменшої уваги.

Політикам ліпше б не вторгатися в незвідане, а фахівцям з’ясовувати б, що діялося на обширах угро-фінських племен, а не посягати на історію української землі, не маніпулювати нею, не натягувати абсолютно чуже на свій копил.

І коли вже освячувати «славянское единство», то з якого ж дива залишати за бортом «русского мира» безліч інших народів Російської Федерації. Хоча б і тих же чеченців, які відзначаються, нікуди від правди подітися, найжорстокішими звірствами у загарбницькій війні на сході багатостраждальної України.

Та війна з подачі кремлівських верховодів трактується як «гібридна». А по суті вона така ж, як і Друга світова, коли мільйонна «РОА» – «Российская Освободительная Армия» воювала на боці Гітлера. Доказом цього є хоча б те, що Російська православна церква освятила символічну могилу повішеного комуністами генерала Власова, проголошує убієнного «стратотерпцем» за «Святую Русь».

Розлога ревізія од Путіна українсько-російських взаємин, як би тут м’якше сказати, абсолютно антиісторична. Від довільних тлумачень до правди минулого, а тим паче сучасного, – як до неба пішки.

Лихо з лих через те, що квіт національно свідомої української інтелігенції за понад сімдесят років нещадної «диктатури пролетаріату» було винищено до ноги. Через те нині занадто тонкий прошарок відданої рідному народові еліти в Україні. Навіть твори визнаних у всьому світі геніїв – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки препарувалися на догоду гнобителям. Один з найбільших європейських народів усе ще докладає титанічних зусиль, аби виборсатися з трясовини як духовного поневолення, так і державотворчого гноблення, придушення святих людських прав.

Та хай там що, тримаймося заповіданого предками. Биймо лихом об землю. Як і вони, за найскрутніших обставин борімося за виживання, за існування. Усупереч страшним напастям бережімо рідну землю для наступних поколінь, для спадкоємців омріяної віками волі, для надій на світліше майбутнє. Пророчі прозріння Великого Кобзаря, вшанованого на всіх обширах третьої від сонця життєдайної планети, указують, хто ми й звідки, чиїх батьків та ким і за що закуті. За лічені місяці до останнього подиху в зачині поезії «Саул» Тарас Шевченко віщим словом проголосив, що український рід з такого ж давнього давня, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… І понад Індом і Євфратом».

Українські пращури залишили для досліджень рукотворні сліди свого буття в Мезинській археологічній культурі на березі річки Десни. То одне з найдавніших у Європі поселень пізнього палеоліту – кам’яного віку. До зачину вікопомного десь понад двадцять три тисячі років. Мисливці на мамонтів, північних оленів, носорогів та іншу крупну дичину жили-були на берегах більших і менших річок в Україні – Десни, Сейму, Дніпра, Західного і Південного Бугу, Дністра та врешті Дунаю, оспіваного українськими предками з таким високим натхненням, як ніким, ніде, і ніколи.

У пізньопалеолітичній епосі зароджувався тотемізм – звертання людини до тварин, як до своїх захисників і покровителів. На підтвердження цього чех за походженням Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві знайшов уламок бивня мамонта з вигравіруваним зображенням голови птаха та черепахи. А в Мезині найбільша з-поміж інших споруда, певно, призначалася для загальних зібрань та, мабуть же, для ритуальних відправ і священнодійств. У центрі жевріло чи палало вогнище. Довкола нього грілися холодними зимними вечорами дорослі, старі й малі. І не тільки тулилися одне до одного, щоб було тепліше. Біля того, сказати б, вівтаря, знайшлися не сякі-такі кістки мамонта, а оброблені людськими руками. Вони ще й позначені всіляким різьбленням та прикрашені геометричним орнаментом, нанесеним червоною вохрою.

Довго не вдавалося з’ясувати, для чого ж призначався один, з усього видно, таки ж зумисне підібраний набір кісток. Врешті-решт археологи разом із музикознавцями дійшли висновку, що то не щось інше, як знаряддя для видобування звуків – ударні музичні інструменти. Чулося різне звучання кісток, коли вдаряти їх одну об другу, при чому, доволі голосне. Отож, фахівці дійшли згоди, що можна говорити про найдавніший оркестр ударних музичних інструментів. Коли вже прислухатися, то не залишається сумніву, що при ударах спеціально дібрані та винахідливо оброблені лопатки мамонта подають звуки виразних тонів і тембрів.

Дотепер народні умільці на чому тільки не приграють під час веселих гулянь. Що тільки не бряжчить, бринить або гучить у їхніх руках та не надає мелодіям особливої принадності. Виходить, що й за бозна-якої давнини наші пращури, не біймося такого висновку, пробували розважати себе так само, як і дотепер ведеться. Відбувалося це в тій будові, яка, ймовірно, призначалася для культових відправ.

Воскресити ритми, звучання яких тішило слух кроманьйонців, узялися митці з оркестру народних інструментів та композитор Леся Дичко, народна артистка України. Врешті, подав голос найдавніший із досі будь-де виявлених «шумовий оркестр». Московська фірма «Мелодія», бо в Україні не було такої можливості, випустила платівку, яка відтворює таки ж музичні поклики з кам’яного віку.

Навіть коли вдалося видобути лише якусь дещицю з того, що понад двадцять тисяч років тому тішило слух предків українського народу, то й частки від достовірного достатньо, аби заявити про неабияке відкриття. Наскільки воно важливе, судімо з того, що науковий світ визнав мелодійні ритми «шумового оркестру». На основі цього в усі енциклопедії, вітчизняні й іноземні, вписано: людина почала відчувати, сприймати ритми, тони, мелодійність набагато раніше, ніж доти вважалося. По-науковому це трактується так: танці у Східній Європі наявні з часів палеоліту, себто кам’яного віку.

У тій же будівлі для священнодійств, а отже й для ритуальних відправ, виявлено ще й «шумливі браслети». Вони виготовлені з пластин, відтятих од бивня мамонта й зігнутих так, щоб трималися на зап’ястку. Як це вдалося зробити прадавнім умільцям, за якою «технологією», досі не з’ясовано. Не дійшли спеціалісти до єдиного висновку й щодо того, чи не залишили перші на білому світі меломани позначок більшої чи меншої висоти звуків на окремих кістках шумового оркестру, себто, чи не йшлося вже тоді про якісь спроби, по-сучасному кажучи, розрізняти ноти.

Понад столітні пошуки на місці Мезинського поселення увінчалися ще одним чи ж не визначним відкриттям. Знайдено гребінець, на якому вгадується стилізоване зображення танцівниці. За виявленими артефактами виходить, що на загальних сходинах не лише подавав голос перестук спеціально підібраних кісток мамонта, а й потішала присутніх танцівниця з «шумливими браслетами» на зап’ястках. Від них, мабуть же, сприймали на слух налаштовані чути й відчувати не сякий-такий безладний брязкіт, а, певно, щось уже нехай навіть примітивно, та все ж якось гармонізоване.

Погодьмося: таки ж розгадано щось суттєве з таїн музики кроманьйонців – мисливців на мамонтів та інших великих ссавців у поселенні на березі річки Десни, однієї із повноводих в Україні. Хай там що, а відтворено щось із мелодій, під які понад двадцять тисяч років тому в українських предків просилися ноги до танцю. І хіба ж це не диво з див! Невже воно не заслуговує на те, щоб саме про це значуще все нові покоління читали в шкільних підручниках, а тим паче в посібниках для навчальних закладів вищих ступенів.

Але на це дотепер немає благословення від української науки. Донині не заявлено про головне, про те, що то – далекі, а щодо Трипілля – то й не такі вже далекі, доісторичні періоди буття родів, племен, з яких або від яких – український народ. Усе ще не зжите горе від гвалтувань долі українського народу всілякими супостатами. З його душі вирвано неміряні тисячоліття сонцепоклонницьких, як і в еллінів, вірувань. Доісторичні безміри буття українських родів, племен приглушено, а в багатьох випадках, як ножем, відрізано. Та хай там що, нічого сумніватися у з’яві українського роду на земній кулі від «сотворіння світу» – як за біблійним визначенням. Новітні дослідження наближаються до цього висновку. Поза всяким сумнівом, майбутнє, й не таке вже далеке, це підтвердить.

В усе тому ж Мезині привертають увагу неоціненні зразки матеріальної культури. Особливо ж вражають прикраси для вже тоді вибагливих модниць: підвіски з бивня мамонта, намистини-підвіски, браслети з меандровим орнаментом. Схематичні статуетки жінок-рожаниць і птахів позначені закрученими лініями, нанесеними червоною вохрою. Для народознавців не секрет, що археологічні орнаменти – ялинкові, шевронні, кутами – милують зір протягом неміряних наступних тисячоліть у тканні, вишивках, мереживах, килимарстві та особливо ж на рушниках.

Український етнос, мова якого незрівнянно багата й милозвучна, Мезинською археологічною культурою заявляє про себе не з дикунства, не з відсталості, а з того ж рівня розвитку, як і елліни, близькі йому за світоглядом і тісними взаєминами ще перед п’ятим століттям до нової ери. Хіба ж не це засвідчив «батько історії» Геродот? Ніякі не скіфи, не прийшлі кочовики із бездонної Азії, а гіпербореї – аборигени із Подніпров’я приносили «дари, загорнуті в пшеничну солому» до храму Артеміди на острові Делос в Егейському морі. І знаходили ж спільну мову! Від гостей «навчилися острів’яни та іонійці співати гімни».

Наші пращури ще з Мезина не лише танцювали під ритми «ударників» із кісток мамонта а, певно ж, і співали, щоб через багато тисячоліть народ їхнього роду визнавався співучим та дивовижно багатим піснями. Тож нам на роду написано являтися перед очі світу не унтерменшами, не упослідженими, а духовно відродженими попри всі нещастя. Є що цінувати. Внесок геніальних синів і дочок українського народу в світову культуру вагомий і незаперечний.

Нарешті, звідки ж етнонім – гіпербореї? Пояснює Іван Котляревський у «перелицьованій» «Енеїді» римського поета-епіка Вергілія. Не бозна-де, а на землі українських предків «Борей недуж лежить з похмілля». Та коли Зевс накаже, спричинить хіба ж яку бурю. Бо ж Борей – холодний вітер грецької міфології – дме з півночі. І десь там, як уявляв Геродот, «живуть скіфи оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж». Та не будь-кому, а саме грекам.

Мезинську археологічну культуру сповна успадковує Трипільська, як на моє переконання, цивілізація. Сім тисяч років тому мисливці та умільці в риболовлі й збирачі дармових плодів природи заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Колядки та щедрівки й пісні календарно-обрядових дійств доносять до сучасності відлуння від тих таких же життєдайних або золотих, як і в еллінів, віків. Осмислення світобудови предками українського роду дивовижно суголосні з тим, як про те ж саме йдеться в «Метаморфозах» римського поета Овідія.

Коли не було з нащада світа,
Тогди не було неба, ні землі,
А но лем було синєє море,
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати…

Записав Іван Вагилевич в 1830-х роках у селі Кальниця, Галичина. У менше доступній для кочівників Західній Україні та в майже неприступних нетрях Полісся збереглося найбільше предковічного. І воно підтверджує існування українського етносу «від сотворіння світу», як заявлено в Біблії про синів Ізраїля.

Мова зароджується з появою перших родів, які розростаються до племен. Після тисячоліть природного розвитку єдинокровні об’єднуються та проголошують себе народом. Перша писемна згадка про Україну датується VІІІ століттям. А перед тим були неміряні тисячоліття невпинних змагань за святі права на життя. І якщо мова – душа народу, то колядки й щедрівки, як і вся поетична творчість – святе письмо українського роду. В генній пам’яті криється натхненна щедрість слова-співу, прославляння родючої Матері-Землі й усього, що вона дає роботящим рукам.

Колядки та щедрівки – явище суто українське. Немає їх ні в кого із християн інших держав. Одвічне рік у рік, віками звучить лише в Україні та впевняє у вічності народу на своїй рідній, благодатній землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній. Рідна земля – святий спадок від попередніх поколінь наступним. Як за прореченням від Лесі Українки: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».

Земля Черкащини досі відкриває таїни Трипільської археологічної культури з високорозвиненими протомістами, з двоповерховими будинками, яким десь 6 тисяч років. У селищі Тальянки виявлено унікальні для енеолітичного (мідного) періоду двокамерні горни. Верхня частина заповнювалася сирими глиняними виробами, а знизу палав вогонь. Античні умільці спромоглися на подібне значно пізніше – через дві з половиною тисячі років.

Наш найвидатніший історик Михайло Грушевський, тотально замовчуваний колишньою компартійною владою, визнає антів предками українського народу. При цьому слушно послатися на візантійського історика й письменника VІ століття. Прокопія Кесарійського:

«…племена ці, склавини й анти, не управляються однією людиною, але зстародавна живуть у народовладді, і від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владика всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Однаково шанують вони і ріки, і німф, і деяких інших божеств і приносять жертви і їм усім, і при цих же пожертвах здійснюють гадання… Та й ім’я в старовину у склавинів (від первини скавів – копачів, землеробів – В. П.) і антів було одне. Бо ж і тих, і других з давнього-давня називали «спорами» (розсіяними, розпорошеними – В. П.) якраз через те, гадаю, що вони заселяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони й займають неймовірно обширну землю, адже вони живуть на більшій частині другого (коли дивитися із заходу – В. П.) берега Істру (Дунаю – В. П.)». (Переклад із Свода древнейших письменных известий о славянах. – М.,1991. Т.1. – С. 183-185).

Доле праведна! Як же затуманено, поперекручувано багато що, коли воно стосується українських предків. Хтозна-хто бозна-коли обернув скавинів – копачів, рільників – на склавинів – рабів. Насамкінець Б. Рибаков з однодумцями перехрестив їх на слов’ян. Легко це далося, бо ж дохристиянські тисячоліття українських пращурів відчужувалися, як «поганські». По суті, вилучалися із всесвітньої історії. Тож винищене можна тлумачити як завгодно.

На жаль, великою втратою для української національної свідомості є те, що Прокопій Кесарійський не вказав, яким же було наймення «творця блискавки» – «єдиного владики всього». На моє переконання, головним божеством, якому поклонялися українські пращури, був Кий. Намагаюся доводити це наполегливо і послідовно. Заявлено важливе, як за моїм розумінням, у виданні 2015 року «Перед очима істини». Продовжено в наступних книжках: «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019). Маю надію не помилитися.

Ніякий Сатана, ніякий Диявол не придумав і не придумає нічого більш згубного, ніж вирвати з душі етносу доісторичні тисячоліття його буття на білому світі. Оголосити їх «поганськими», викинути із всесвітньої історії. Щоб за царату душити позбавлених історичної пам’яті валуєвським, емським та ще чортзна-якими указами, а по накатаному сліду після 1917 році ганьбити, переслідувати, тероризувати, розстрілювати без суду і слідства за рішенням скажених «трійок» «українських буржуазних націоналістів – злісних ворогів українського народу». І навіть у ХХІ ст. н. е. вішати всіх собак на «українських націоналістів». Терпіть, обкрадені й поневолені, як прикуті ланцюгами до весел на галерах. Хіба що тепер не ланцюгами, а законами та розгулом беззаконня на додачу. Невже ніколи не засяє перед очима вищих створінь зоря самоврядного господарювання у власній оселі й на одвічно рідній землі, а не під наглядом чужинського наброду?

Наприкінці ХІІ століття безіменний автор «Слова о полку Ігоревім» заявив себе спадкоємцем духовних надбань Трипільської цивілізації. Очевидно, піснетворець чернігівського князя Ігоря не знічев’я заявив: «Чи не гоже було нам, браття, почати старими словами…?» Не виключено, що описав він невдалий похід супроти половців тими «старими словами», які збереглися в колядках і щедрівках. Одвічне звучало тоді, мабуть же, набагато голосніше, ніж тепер. А вже догідливі прислужники Катерини ІІ учинили переклад геніального церковнослов’янським наріччям.

При тому прогледіли, що син рідної йому київської землі пробудив згадки про «часи Бусові», себто про нещасливу долю українських предків у V столітті. Вони під проводом «антського короля Божа», як назвав його історик готів Йордан, у кривавих битвах проти пришельців із острова Скандзи – нині Готланд у Балтійському морі зазнали гірких невдач.

Вірогідно, геніальний творець «Слова» був обізнаний з римськими й візантійськими писемними джерелами так само, як Іван Котляревський, котрий «перелицював» «Енеїду» римського поета-епіка Вергілія. З-під його пера зблискують образи з давньогрецької міфології й римської історії: хоча б і «рищучи в тропу Трояню», «на сьомім віці Трояні». Та понад усе поєднано неміряні тисячоліття буття на білому світі українського роду найменуваннями божеств правічних язичницьких вірувань: «гинуло добро Даждь-Божого онука», «уже звергся Див на землю», «Стрибожі онуки», «Бояню, Велесів онуче», «великому Хорсу», «Встала Обида в силах Даж– Божого онука, вступила бідою на землю Трояню»,
«Уже впала Хула на Хвалу,
Уже тріснула Нужда на Волю,
Уже звергся Див на землю».

Усе це – з правічних вірувань українських предків. Нічого подібного немає ні в угро-фінів, ні в так званих «скіфів» – цією шапкою невидимкою накривали всюдисущі греки людність українського роду на його споконвічній землі. Художні образи «Слова» суто українські:

На Немизі снопи стелять головами,
молотять ціпами харалужними,
на току життя кладуть,
віють душу од тіла.

Нічого подібного не вгледіти в народній творчості ніяких північних сусідів.

Наостанку про релігію. Для з’ясування істини звернімося до різних джерел. За ними не важко простежити, як утверджується неправдиве. Для прикладу – «Изборник. Повести Древней Руси». Віддруковано 1986 року в Москві, у видавництві «Художественная литература». Тираж 700 тисяч примірників. Вступна стаття найуславленішого знавця давньоруської літератури Д. Лихачова. Його ж перекладом сучасною російською мовою із церковнослов’янської фрагмента з «Повести временных лет» відкривається чимала добірка «памятников искусства слова Древней Руси».

Видатний академік, возвеличений як «совість російського народу», перекладає те місце з «Повісті», до якого у нас посилений інтерес, довільно, але дохідливо для масового читача:

«В год 6390 /882/… И сел Олег, княжа, в Києве, и сказал Олег: «Да будет матерью городам русским».

А вже нижчого рангу видання, без академічного благословення, зовсім не церемоняться – «мать городов российских». І квит. Саме так і в доступному мільйонам зацікавлених Інтернеті нині подається.

Проситься до з’ясування істини скупий, лаконічний запис у Київському літописові, список якого було знайдено в Іпатіївському монастирі, збудованому в місті Костромі:

«И сѣде Олегъ в Києві. и реч Олегъ. се буди мт/и/ городом Русскымъ». Над «мт» – титло. Себто – «мати».

І що ж розуміли при цьому автори заявленого? Який зміст укладали у висловлене? Чи не підкажуть та й чи не дадуть відповідь реалії дев’ятого століття? Ті реалії, які відображені в «Повісті…»

Найперше, украй необхідно заперечити сонмищам тих учених та друкованих, котрі сліпо товчуть воду в ступі: «мати» та й «мати». А коли замислитися, поміркувати, то чи ж не візьме сумнів? Хіба ж не ясно, що того часу Олег навряд чи міг сформулювати те, що йому приписано. Він же – з далекої Півночі, зі Скандинавії. Грубої сили завойовник. А сказане, за всіма ознаками, – з розуму церковнослужителів. Від мудрості Візантійської імперії, яка вийшла з Римської і відділилася від неї. Від ромеїв, в основі мови яких – давньогрецька. А в ній місто – polis. Іменник жіночого роду. Ось чому – «мати».

Безсумнівно, проголошене – візантійське за політичним осмисленням. Навіть не запозичене, а принесене місіонерами християнської релігії. І упроваджене при слушній нагоді. В грецькій мові метрополіс – метрополія. Так називалися міста-держави, які мали колонії. Отже, йшлося про Київ як про метрополію в «стране варягов».

Так воно й учинилося. Київ – центр. Головна цитадель варягів після вбивства Аскольда й Діра, а з часом – обитель найманої, належним чином оплачуваної дружини при головному князеві. Звідси виступали загони добре озброєних воїнів, щоб поживитися за рахунок нагнутих до покори. Збирання данини називалося «полюддям». Як це здійснювалося, повідано в тому ж літописові, до осучаснення якого доклав рук академік Д. Лихачов.

Мільйонам легковірних протягом не одного століття нав’язується думка, що нібито Олег заявив у Києві: се буде мати містам російським. Саме так – російським – трактує всеохоплююча пропаганда. А обиватель охоче сприймає. Той, який упритул не бачить і не хоче бачити ні України , ні українського народу. Його гординю розпирає від того, що багатовікової історії Київ – мати усіх, без винятку, міст великої Росії – не тільки давніших, таких, як Новгород, Псков, Твер, а й Хабаровська, Комсомольська-на-Амурі, Калінінграда… І сам Київ – мати не якась інша, а російська. А його «старша сестра» – Москва. Дарма, що ні 882 року, ні протягом двох з половиню наступних століть її і в помині не було. Болотиста місцина довго залишалася безлюдною, без поселенців, без будівничих.

Але факт такого «родства» як у давнину, так і дотепер всіляко виправдовується. В церковнослов’янській писемності десь так із ХІVст. поширюються легендарно-політичні казання про родовід московських князів од Августа-кесаря. Для прикладу, джерело із другої половини ХVІІ століття: «О зачатии царствующаго града Москвы и о Крутицкой епископии, како бысть»:

«В лето 6714(1206) князь великий Данил Ивановичь, после Рюрика, короля римскаго въ 14 колене, пришед из Великаго Новограда в Сузъдаль. И въ Сузъдале родися ему сынъ, князь Георгий, и нареченъ Юрьи. И созда во имя его градъ Юрьевъ Польской… И взя съ собою некоего греченина, именемъ Василия, мудра и знающа зело, чему впредь быти. И въехавъ съ нимъ во островъ теменъ и непроходимъ зело. В нем же болото велико и топко… И сказа ему Василий греченинъ: «Великий княже, на семъ месте созиждется град превеликъ и распространится царствие троеугольное, и в нем умножаться различных ордъ люди…» (Памятники литературы Древней Руси. ХV 11 в. Книга первая. – М.: Художественная литература, 1988).

Так нібито постала Москва. За напоумленням від «греченина». Себто, за благословенням од візантійської мудрості. За тією ж схемою, що й легенда од візантійського розуму про виникнення Києва. І те й те – як апокрифи. Фантасмагоричне. Із зумисне зміщеним, обрізаним датуванням. Не кажучи вже про одвічний Київ, першу згадку про Москву зафіксовано в Іпатіївському літописові року 1147-го.

Та до якої там історичної правди казанням з римо-ізраїльсько-єрусалимським прицілом. Хтось занадто зажерливий їх вимудрував – з такими далекосяжними експансіоністськими й космолітичними замірами, що тільки дивуйся. Тому ж Данилу з тим же «греченином» у тих же болотах являється «человек римлянинъ, имя ему Подонъ». А ще натрапляють на «мужа именем Сара, земли Иверские» (з Грузії – В. П.). Хоч впадай у містику і трактуй, як пророцтво. Бо ж наче на те виходить, що передбачається, кому ж у тій Москві всевишній даруватиме аж у ХХ ст. найвищу владу – вихідцю з Грузії Джугашвілі-Сталіну.

Як і в Києві за міфопереказами, так і в Москві, віросповідування східного обряду започатковує прибулець «із грек», котрий «многії чудотворні мощі з собою принесе». Звичайно ж, казання – плід вигадливого фантазування. В дійсності було не так. До хрещення киян 988 року князем Володимиром, пам’ятник якому нещодавно поставлено на Воробйових (Гороб’ячих) горах у Москві, Російська православна церква не мала ні найменшого стосунку. Візантійська імперія добувалася до душ майбутніх московитів обхідним шляхом – через Золоту Орду. В своїй столиці Сарай-Бату (Старий Сарай – ред.), а це в пониззі Волги, завойовники позволили заснувати єпархію, яка дістала назву Сарайської.

Церковнослужителі полегшували долю християн, звезених з усіх усюд для будівництва пишного міста. В ХІV столітті єпархія поширила свій вплив на землі по Дону, і єпископи стали іменуватися «сарськими й подонськими». А в ХV столітті єпископство переноситься в Москву «на Крутицы». То вивищена місцина на лівому березі Москви-ріки. У «Казанні» ж, вимудруваному пізніше, вимисли з переінакшеннями реального й підмінами фактів подані для того, щоб уникнути дражливої пов’язі з бусурманством і переконати: Крутицька єпархія утворилася біля Москви сама по собі, «изначала».

Монгольський хан улусу Джучі, себто Золотої Орди, на початку ХІV століття нахиляв єдинокровних до ісламу. Та водночас не забороняв проводити релігійні відправи у православних храмах: «бо ці люди молитвою своєю бережуть нас і наше воїнство зміцнюють. Хай будуть вони покірні єдиному митрополиту згідно з давнім законом їхнім і грамотами колишніх Царів Ординських».

Бувало, що й ординці переступали пороги церков із хрестами на банях. Але при цьому не знімали шапок із звіриного хутра, переважно вовчого.

Якби ж то було більше тих, що читали щоденники Олеся Гончара. На жаль, значній більшості не до того. 27 лютого 1968 року Олесь Терентійович записав: «Протестує душа. Таки не підходить нам ця дивна цивілізація». Бо вона, пояснює письменник, «замішана, на крові та вбивствах».

На просторах Російської Федерації проживає багато вихідців з України. Та чи мають вони такі ж права на свою мову і вірування, як росіяни в Україні? В чиїй власності Києво-Печерська, Почаївська, Свято-Успенська – Сятогірська лаври? А збудовану гетьманом Іваном Мазепою церкву неподалік Москви зросійщено, богослужіння українською мовою заборонено. Так само вчинено з усіма церквами в Криму й з українським ліцеєм, відкритим за президентства Віктора Ющенка. На окупованому півострові не залишилося жодної української школи. Наче й не було їх. Діяльність українських громад, товариств, об’єднань як у Москві, так і в інших містах украй обмежено, придушено, а то й заборонено.

Натомість в Україні чужого заводу недоброзичливці знущаються з національної свідомості, гудять, кому тільки не лінь. То що ж це за вишкір «братньої любові»? З якого боку не глянь, натикаєшся на одне й те ж: північний брат – щоб брать. І вбивать.

Та яка б темінь не налягала, обрії неодмінно мусять прояснитися. Має зійти і засяяти зоря добросусідських і рівноправних стосунків між гідними світлішої долі народами.

Вадим ПЕПА, письменник

На фото: цю картину написав відомий український художник Олександр Мельник.

Також читайте статті автора:

• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Cьогодні Європа наражається на синдром Аттіли
• Чому полякам не вдасться повернути колесо історії назад
• Творчість Василя Сліпака замовчували в Україні
• Заберіть «Самсона» з Подолу

Сообщение Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів появились сначала на Український репортер.

Обговорення відбудеться в Національному музеї літератури України 17 червня о 16-й годині за адресою: вулиця Богдана Хмельницького, 11 (станція метро «Театральна»).

Візантійський історик Прокопій Кесарійський із VІ століття указує: «племена ці, Sclaveni й Antes, не управляються однією людиною, а зстародавна живуть у народовладді… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владика всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин».

У неоціненному писемному джерелі не вказано наймення «творця блискавки» через те, що автор, як і задовго перед ним Геродот, кажучи по-народному, собі на умі. «Батько історії» мовби ні з сього ні з того привів на Подніпров’я Геракла, хоч краще, ніж будь-хто інший, знав: нога уславленого давньогрецького героя ніколи в таку далечінь не ступала. У печері на дніпровому острові напівдіва-напівзмія народила від пришельця трьох синів. Наймолодший із них, перемігши старших братів у стрільбі з лука, став царем. Отже, ніхто інший, як греки – правонаступники ойкумени.

При Прокопії Кесарійському золотосяйна Візантія, спадкоємиця Римської імперії, заявляла про себе як «цариця світу». Так уже заповідано на третій від сонця життєдайній планеті, що хто тільки не посягав на панування до видимих і невидимих обріїв. Не треба семирозуму, аби збагнути, що й тепер те ж саме відбувається. Український рід на своїй справіку рідній землі яких тільки навал не зазнав. Коли ж йому пощастить дихнути на повні груди – як озоном після грозової зливи?

Хоча б скоріше відкрилася в космічному безмежжі планета, придатна для переселення. Бо теперішня глобалізація – ненаситний спрут. Коли він розляжеться на життєдайній українській землі, то пожере і населення, і ліси, і врожаї, і ріки, і води з підземних глибин. Акули міжнародного капіталу заковтнуть, не розбираючись, хто якої національності й хто якого віросповідання, окрім них самих, любимих. Украй необхідно бути патріотом у розбудові власної незалежної держави. Як без повнокровного державного утвердження сподіватися на щастя-долю? Вивулканюймо всі сили на самозбереження в жорстокій юдолі земній. Іншого на тернистому шляху до світлішого майбутнього не дано…

Видатний український історик Михайло Грушевський без тіні сумніву стверджує: анти – наші предки. З написаного Прокопієм Кесарійський напрошується висновок, що Sclaveni й Antes – одного роду-племені:
«Є у тих і інших і єдина мова, абсолютно варварська (у значенні «чужоземна» якою ж іншою вона може бути? – В.П.). Та й зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються, бо всі і високі, і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, аж ніяк не схиляються до чорноти, але всі вони трохи червонуваті… Та й ім’я в давнину в склавинів і антів було одне. Бо і тих і других звали «спорами» (розсіяними – В.П.), якраз через те, думаю, що вони населяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони і займають неймовірно обширну землю»…

Вадим Пепа в новому творі історичної тематики обґрунтовано доводить, що Кий – «творець блискавки». Саме він із братами й сестрою – божества астрального культу принаймні з розквіту Трипільської археологічної культури, не кажучи вже про її попередницю Мізинську на березі річки Десни. А вікування первинної – понад ХХ – ХІY тисячоліття до н. е.

На фото: картина відомого українського художника Олександра Мельника.

Про творчість Вадима Івановича Пепи читайте:

• Життя як полеміка. Роздуми про публіцистику Вадима Пепи
• Через терни до правди. Штрихи до портрета письменника Вадима Пепи
• Книгу письменника Вадима Пепи про справжнього автора «Слова о полку Ігоревім» висунуто на здобуття Шевченківської премії

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение У Києві відбудеться презентація цікавої книги “Володар Грому” появились сначала на Український репортер.

Пепа Вадим Іванович – автор видань на історичну тематику: «Ключі од вирію» (1990), «Скажи мені, соколе» (1987), «Україна в дзеркалі тисячоліть» (1987 р.), «Пам’ять українськоїдуші» (2012), «Перед очима істини» (2015), «Золото Дажбожих внуків» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар грому» (2020).

Удостоєний Літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького за високохудожнє втілення в творчості українського національного характеру та Літературної премії імені Олеся Гончара за нариси із сиводавнини «Пам’ять української душі».

Обґрунтовуючи вибір “Просвіти”, голова правління Товариства «Знання» України Василь Кушерець, член-кореспондент НАПН України, доктор філософських наук, професор, пише:

«Віч-на-віч з вічністю» – полемічний філософський твір. Вадим Пепа веде культурологічний діалог з професором історії та директором Українського наукового інституту Гарвардського університету С. Плохієм, автором опублікованого 2015 року у Нью-Йорку англійською мовою ґрунтовного дослідження, український переклад якого з назвою «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» в 2018-му удостоєний Шевченківської премії.

У дискусії розкривається глибинна сутність того, що заявив Тарас Шевченко за лічені місяці до останнього подиху в зачині поеми «Саул»: український рід сущий на білому світі з такого ж давнього давня, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… І понад Індом і Євфратом».

Суголосно мовила й Леся Українка: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».

На переконання Вадима Пепи, український рід з першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі, вікування якої – ХХІІІ – ХІY тисяч років до нової ери. Єдинокровні роди об’єднувалися в племена. Мисливці на мамонтів, північних оленів, носорогів, диких коней та риболовці й збирачі дармових плодів земних сім тисяч років тому заходилися скородити землю й сіяти жито, пшеницю та всяку пашницю.

Здобутки попередників успадкувала Трипільська археологічна культура. Колядки й щедрівки та пісні донині збережених календарно-обрядових дійств доносять до сучасності відлуння від тих віків, таких же золотих, як і в еллінів.

Посилаючись на невмирущі усні пам’ятки прадавньої української міфопоетики, Вадим Пепа суттєво поглибив сприйняття й осмислення української історії, чим доповнив і писемний фактаж «Брами Європи».

На презентаціях у Національному музеї літератури України, Київському будинку вчених, Національній Спілці письменників України високо оцінили «Віч-на-віч з вічністю» Герої України Дмитро Павличко, Анатолій Паламаренко, голова НСПУ Михайло Сидоржевський, доктор філософських наук, професор Державного університету телекомунікації Володимир Ятченко, письменники й водночас видатні вчені – Анатолій Радзіховський, доктор медичних наук, член Національної спілки художників України, та мікробіолог Богдан Мацелюх, член-кореспондент НАН України…

Подаємо відгуки про неординарне видання «Віч-на-віч з вічністю» відомих митців України.

З виступу Героя України Дмитра Павличка на презентації книги Вадима Пепи «Віч-на-віч з вічністю» в Національному музеї літератури України 17.12.2019 року:

«Дорогий мій друже! Прочитавши твою книгу, я збагнув, що хотів би бути твоїм другом. У нашого письменника з’явилося інше тлумачення того мислення, що нам нав’язувала малограмотна історія наших найдавніших часів. Вадим Пепа засуджує примітивного історика Плохія. Цілком погоджуюся з написаним українським письменником. Бо в «Брамі Європи» є все, але України нема. І тому ось хочу підтримати те, що Ви не боїтеся, що Ви можете, смієте і вмієте говорити без боязні… Розділ «Анафема на голову Мазепи». В нашій літературі кращого проникнення в політичний і людський образ Мазепи нема…

Дозвольте мені віршем закінчити.

Для мене Пепа – це тепер Пепа! (Наголос на а – ред.).
Дух Франції, що королів стинала,
Живе у ньому. Він – людина не сліпа,
Усіх трагедій бачить він начала.
Трагедії свого народу, як стрілець УПА,
Він бачить. І не пише, а волає.
Якщо ти меч, не будь же, як сапа,
Мій дорогий, мій рідний, любий краю!»

З виступу професора, заслуженого діяча науки і техніки України Івана Пилиповича Ющука на презентації книги Вадима Пепи «Віч-на-віч з вічністю» у Музеї літератури України 17.12.2019 року:

«Насамперед скажу про моє враження від книги. Вона написана з любов’ю до українського народу. Дехто скаже, що це суб’єктивізм. Ні. Якщо хтось пише не з любов’ю, то він тоді підпадає під владу чужих думок. Тут думка проходить через усю книжку – що ми не вчорашні, ми не просто тут з’явилися хтозна-звідки, а споконвічно український народ освоює цю землю та боронить цю землю. Ця книжка будить думку. Ми ніби проходимо через усю тяглість історії.

Ми звикли, і нам весь час подають нашу історію як трагічну. Але не на цьому треба виховувати наш народ. Наша найбільша перемога, що ми є і завжди будемо. Заслуга Вадима Івановича в тому, що він нашу присутність у всесвітній історії показує. Ніякої фатальної приреченості. Ніякої безнадійності. Contra spem spero – як казала Леся Українка. Мова і пісня стоять на сторожі нашого народу. Вчені кажуть, що записано не менше двохсот тисяч народних пісень. Хай буде на кожній сторінці дві пісні. Скільки це буде сторінок? Сторінок буде сто тисяч. Це 500 томів. Яка це висота! І це так є!

Цитую Вадима Івановича: «Якщо мова – душа народу, то голос душі – народна пісня».
Ще цитую: «Народно-поетична творчість – святе письмо українського етносу».

Михайло Кузьмович Наєнко, доктор філологічних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, 25.03. 21:

«Як ведучий презентації книги Вадима Пепи «Віч-на-віч з вічністю» в Національному музеї літератури України підтримую подання Всеукраїнського товариства «Просвіта» на присудження Мистецької премії «Київ» імені Анатолія Москаленка в номінації «Журналістика» заслуженому журналісту України, члену НСПУ Вадимові Пепі, автору важливого, значущого видання.

В культурологічній полеміці з директором Українського наукового інституту Гарвардського університету Плохієм, чия фундаментальна праця «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» розрахована на англомовних читачів, а український переклад відзначено 2019 року Національною премією України імені Тараса Шевченка, Вадим Пепа натхненно й аргументовано обстоює своє бачення доісторичного минулого українського етносу.

З першими словами своєї мови він зароджувався на березі річки Десни в Мізинській археологічній культурі, вікування якої – понад ХХІІ-ХІY тисячоліття до нашої ери. Матеріальні й духовні здобутки попередників успадкувала Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств.

Вадим Пепа поглиблює і доповнює заявлене в «Брамі Європи». «Віч-на-віч з вічністю» заслуговує на високу оцінку, в даному разі – на відзначення Мистецькою премією «Київ» імені Анатолія Москаленка в номінації «Журналістика».

Щиро вітаємо Вадима Івановича з такою високою оцінкою його книги та висловлюємо впевненість у тому, що саме він є найбільш достойним здобути Мистецьку премію «Київ» імені Анатолія Москаленка 2021 року в номінації «Журналістика».

***

Редакція “Українського репортера” має велику надію, що глибока творча праця відомого письменника і знаного журналіста Вадима Івановича Пепи буде відзначена цією високою премію, а відтак і гідно пошанована в українському суспільстві. Життєвий і творчий шлях Вадима Івановича – шлях великого й істинного служіння Слову, українській нації, своєму народові.

Нам веьми приємно, що письменник є постійним автором нашого видання. Його статті зачіпають за живе, бо на злобу дня, вони сприяють поступу української нації вперед, допомагають у боротьбі з російськими загарбниками.

Про творчість Вадима Івановича Пепи читайте також:

• Життя як полеміка. Роздуми про публіцистику Вадима Пепи
• Через терни до правди. Штрихи до портрета письменника Вадима Пепи
• Книгу письменника Вадима Пепи про справжнього автора «Слова о полку Ігоревім» висунуто на здобуття Шевченківської премії

Читайте також статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение На здобуття мистецької премії «Київ» імені Анатолія Москаленка “Просвіта” висунула письменника і журналіста Вадима Пепу появились сначала на Український репортер.