Твори Крищенка настільки дорогі й милі серцю мільйонам людей, що їх називають… народними. Найвища похвала!

Загалом більше п’ятдесяти поетичних збірок вийшло з-під пера видатного майстра слова. 1 квітня Вадиму Дмитровичу виповнився 91 рік. В Національному університеті біоресурсів і природокористування (НУБІП) відбувся вликий та цікавий концерт з нагоди дня народження поета-пісняра. Виступали зірки української естради, народні артисти, яких добре знають та шанують в народі. Звичайно, в центрі уваги був Вадим Дмитрович, який у розкішному, чарівному слові завжди утверджує красу та велич українського народу, його непоборність, нагадує, що ми козацького роду («гей, ви, козаченьки, – вітер в чистім полі, научіть нащадків так любити волю…»), оспівує кохання та вірність, возносить до небес жіночу вроду, милується благодатною українською землею.

Того вечора у залі звучали не тільки відомі пісні, але й зі щирим словом для присутніх часто звертався винуватець святкового дійства. Це була розмова від серця… до сердець сотень людей, бо йшлося і про сокровенне, і про кредо поета. А яке ж воно?

«Душа поета — вічна таїна,
Всі засміються, а вона заплаче,
Бо свідком стільки раз була вона
Розлук земних і зоряних побачень…»

«…Душа поета, як тонка струна
І, водночас, безмежна, як планета,
Схиляє небо до землі вона,
Щоб ви відчули зоряність поета!»

Cаме поет з такою душею, «тонкою як струна», міг написати дивовижну пісню «Родина». Вперше її заспівав «буковинський соловейко», неповторний Назарій Яремчук. Вона дуже припала до душі українцям. 1 квітня 2026 року в НУБІП цю фантастичну пісню виконали сини Назарія Яремчука – Народні артисти України Дмитро та Назарій. У залі довго лунали оплески. Зворушливо, щемко, сердечно.

«Ви даруєте стільки любові, стільки щастя, нехай усе це сторицею приходить до вас!», – сказав у привітанні Народний артист України Павло Зібров. І заспівав у своєму оранжуванні пісню на слова Вадима Дмитровича «Дві долі», а після цього потішив ще й шлягером «Якщо поруч ти».

Усі митці дуже тепло відгукувалися про творчість маестро, дякуючи за пісні-шедеври. Це, зокрема народні артисти України Оксана Білозір, Іво Бобул, Тетяна Піскарьова. Наприклад, Алла Попова називає Вадима Дмитровича своїм «сценічним батьком», а Світлана Мирвода переконана, що Крищенко є «велетом української культури».

Велика родина щиро вшановувала видатного поета. І лунали чарівні пісні на струнах ніжності, любові, краси. Легендарний шлягер “Берег любові” у виконанні Іво Бобула і Тетяни Піскарьової викликав настільки тривалі та бурхливі оплески, що зала довго не відпускала співаків зі сцени. Супер!

З Тернополя на це свято приїхав лікар-хірург Юрій Футуйма, який закоханий у творчість Вадима Дмитровича і тішить глядачів чудовими піснями на його слова. Ось і цього разу він порадував гарним виконанням пісень, поєднаних з відеокліпами на екрані.

А з Народним артистом України Олександром Василенком, здається, сама весна завітала до університетської концертної зали, щоб огорнути теплом і радістю людину, яка до небес возносить українську пісню. Душевно-шемке виконання пісень «Пахне сад в забутті», «Пора кохань» викликали овації усіх присутніх на цьому дійстві.

З великим задоволенням люди слухали пісні «Котики вербові» (Народний артист України Роман Рудий), «Я – України син» (Заслужений артист України Віктор Кавун), «Файна» (Тарас Кушнір).

Окрасою насиченого творчого дійства став і виступ Народного артиста України Анатолія Паламаренка, який прочитав декілька поезій Вадима Дмитровича. Він потішив глядачів також короткими, цікавими оповідками і тонким, ексклюзивним гумором.

Наприкінці концерту на сцену вийшов Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки. І полинуло знамените: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Знову ж, на слова Вадима Крищенка.

В одному із віршів Вадима Дмитровича читаємо:

«У слово я кладу тепло,
Ним засіваю скрізь і всюди…
А чи зійшло? Чи проросло?-
Хай скажуть люди».

Зійшло і проросло, дорогий Вадиме Дмитровичу! Браво, маестро!

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение Зоряний концерт до дня народження поета-пісняра Вадима Крищенка (+відео) появились сначала на Український репортер.

Вадим Дмитрович був відвертим, ділився про пережите, гортаючи сторінки творчої біографії, говорив про добу воєнного лихоліття, про те, що на серці та в душі.

–У Вас є такі поетичні рядки: «…Стріляю як можу – Словом. Бо нам потрібен мир, переможний мир». Вадиме Дмитровичу, пропонуємо розпочати розмову на тему: поет і війна.

-Мені не вірилося, що люди, які називали себе нашими «братами», говорили щось про спільне «коріння» (а скільки ж лилося брехні з їхніх вуст!) раптом ударять ракетами. Я ніби передчував, що станеться щось лихе. 21 березня написав про це вірш: «Хто сіє хліб», де є такі рядки: «Нехай відвернеться війна від тих, хто сіє хліб!». Але ворог не відвернувся. І ось лютий 2022 року: ворог перейшов кордон. Уже він тут, в Ірпені, де є і Будинок творчості письменників. Це ж поруч з Києвом. Дивлюся телебачення і раптом екран почорнів. Кажуть, ракетами обстріляли київську телевежу. Це щось страшне було. Звичайно, я дуже переживав… Але вірив, що вистоїмо і переможемо. Кожен день, слухаючи новини з фронту про те, як бореться наш народ, писав про усе це поезії, роміщував в інтернеті. А згодом вийшла і книжка «Непоборність».

-Колись, за радянської влади, Ви написали вірш про росію. У ньому є такі слова: «Ми до сварливих не належим, поміж людей повагу сієм, та будьмо дуже обережні, коли цілується росія». Нам відомо, шо цензори викреслювали з Ваших рукописів ці рядки. Але ж якими далекоглядними і застережливими виявилися слова!

Лише в перші роки Незалежності вдалося видати в книзі цей вірш. У студентські роки через те, що я не підтримував зросійщення, ледве не вилетів з Шевченкового університету, де навчався на журналіста. А було так. Прочитав чиюсь статтю про «національні засади…», в якій йшлося, що ми вже з росією «єдині», нема чого «ділити», та й взагалі «треба вчитися у старшого брата»… Думаю: щось не те. І позакреслював ці рядки. Але якесь недремне око подивилося, що Крищенко у партійній газеті зробив крамолу. І викликає мене секретар партійної організації факультету журналістики Володимир Рубан, колись працював помічником україноненависника Кагановича (один із організаторів Голодомору 1932— 1933, генеральним секретарем ЦК КП(б)У. – Ред.). І починає мене розпікати, що я так «розмалював» статтю. Зібрали комсомольські збори. І понеслося… Що я не гідний бути студентом. Але слово взяв декан факультету Матвій Михайлович Шестопал, благородний чоловік, захисник українства. Сказав, що всі молоді люди помиляються, але не можна ламати долю. У підсумку збори обмежилися суворою доганою з попередженням… Згодом на державних іспитах мені поставили «четвірку», пояснивши, що вищу оцінку я «не заслуговую». Перспектива одержати «червоний» диплом розтанула. Але я був гордим, не став нікому вклонятися, просити… Давався взнаки ген і діда, прадіда, які були роботящими людьми, але ніколи не ставали на коліна перед тими, хто намагався зігнути.

Читайте також: Вибрати по духу брата. Штрихи до портрета Вадима Крищенка

-Своєрідним маркером цієї вашої житейської філософії є і те, що за розповідями людей, які Вас знають, Ви ніколи не розмовляли російською.

-Я народився в студентському гуртожитку вчительського інституту, в Житомирі, 1935 року. Батьки були вчителями. В родині ми завжди розмовляли українською. І цей ген належності до українства у мене пробудився, як не дивно, в університеті, бо там були різні студенти. Водночас деяких виключили зі студентських лав, інших – посадили. Десь тоді й зародилося в моїй душі: а чого я такий боязкий? Українців же мільйони! Чому все «цікаве» забирається до Москви? Це «оселилося» в моїй душі і так супроводжувало мене… Вже будучи письменником, я чи не єдиний, хто у своїй пісенній, літературній творчості не написав жодного вірша російською мовою. Одного разу мені зателефонували з проханням перекласти знану пісню «Родина» («Родина-родина, від батька до сина…») російською, обіцяли щедро заплатити. Відмовився, сказав, що «не вмію»… Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові. Мене дуже дратувало, що панує якась українська пригніченість. Можливо, пам’ятаєте, колись учителям російської мови держава доплачувала до зарплати. Київ говорив майже російською. Приїжджали з села люди, і дітей віддавали до російських шкіл. Тому що, як пояснювали, із цією «селянською мовою» до інститут не вступиш. Або таке: за два роки служби в армії хлопець розмовляв уже або суржиком, або переходив на російську. Відбувалася тотальна, дуже спланована, страшна русифікація. Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові. Здавалося б, сьогодні приклад має показувати Київ, але… Хоча зрушення у цьому плані є. Мати свою мову – отже, мати свою націю. Про це я написав багато пісень. Цій творчості віддав довгі роки свого життя. Скажу вам відверто: всі, навіть найбільші поети, дуже хочуть, щоб бодай один їхній вірш став піснею. Бо вище пісні – лише молитва. Але, мабуть, пісня йде поруч із молитвою.

-Ваша перша поетична збірка вийшла далекому 1963 року. Саме тоді Ви познайомилися з поетом-класиком Андрієм Малишком. Що пригадуєте з того періоду?

-Після закінчення університету став працювати на ВДНГ, де діяла потужна інформаційна радіостанція. Виставка була, як Україна в мініатюрі. Сюди приїжджали відомі люди, зокрема, світові лідери. Мене як відповідального секретаря начальство просило супроводжувати їх, бо, мовляв, я добре знаю українську мову. Одного разу зателефонував мені відомий критик Володимир П’янов і каже, що Малишко – пристрасний рибалка. Чи не міг би я посприяти, щоб він закинув вудку на виставковому ставку, щоб спіймати маленьку рибку. Звичайно, таке не дозволялося. Хоча риби там було повнісінько. Пішов я за дозволом до директора. Він погодився, лише попросив сказати міліціонерові, щоб відійшов кудись убік, словом, щоб не бачив… Бо ж люди довкола, а тут депутат Верховної Ради УРСР, відомий поет рибалить. Приїхав Малишо. І одразу ж до ставка. В азарті витягував рибку одну за одною. Я раджу йому маленьких не брати, бо ще ж ростуть… Але рибальська пристрасть дуже захопила поета. Зловив чимало. Наприкінці Малишко й говорить, що читав мої вірші, попросив ще мої рукописні поетичні твори. А він був дуже обережний у своєму слові, щоб когось похвалити. Через деякий час він мені й каже: «Ваші вірші, як пісня». Думаю: це добре чи погано. В душі я відчув, що Малишко благословляє мне не тільки на творчість, але й на пісенну творчість. Пісні – лише частина нашого письменства. Хоча дивно, чому немає номінації «створення пісні» у Національній Шевченківській премії. Адже Україна славиться пісенною творчістю. Я тричі номінувався на Шевченківську премію. І ніби вже погоджували… Але кажуть – «такої номінації нема». Подібне стосується гумору й сатири.

–Доля звела Вас ще з одним знаним поетом – Борисом Олійником. Які спогади у Вас про нього?

– З Олійником ми дружили ще зі студентських років. Він піднявся високо, як ніхто з письменників. Був певним чином «дитям радянським». Але творчість його була глибоко українською. Хоча у нього є вірші, з якими можна не погоджуватися. Однак є вічні вірші, що буває дуже рідко у наших поетів.

–Для кого із сучасних виконавців Ви сьогодні пишете пісні?

-Звичайно, є низка співаків. У мене є вісім пісень, які у соцмережах, на ютуб-каналі мають мільйонні перегляди. Хочу сказати про прекрасного виконавця Іво Бобула, нещодавно він здійснив пісенний тур з моєю піснею «Берег любові». Серед молодших митців – дуже цікавий співак Михайло Брунський. Нещодавно в дубайській опері (Об’єднані Арабські Емірати) він заспівав українською пісню «Нічка цікавая». У нас з ним є одна пісня – «Незнайомка», вона має вже понад сто тисяч переглядів. Багато хто каже, що це як бальзам на душу. Я дав пісенну дорогу молодому, цікавому співаку Дмитрові Андрійцю.

-У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. У первісному варіанті пісні він був. У чому річ?

Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається. І пісня стала народною. Хтось колись сказав: пишайся, що твоя пісня вже не твоя, а – народна. Не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато.

-А як Вам златоглавий Київ? Все більше скла, бетону… Все менше пам’яток історії, давнини.

-Київ завжди був і є дорогим моєму серцю містом. Коли в далекому 1953 році я приїхав до Києва, він зачарував мене цвітом каштанів, своєю аурою, це місто – як райське… Хоча ще тоді не повністю було відбудовано Хрещатик, ми, студенти, ходили розбирати деякі руїни… Але мені видався вже тоді Київ цікавим, благодатним містом. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили на Володимирську гірку, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32 років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.

Шкода, що сьогодні Київ перетворюється на такий собі мегаполіс. Подібне можна побачити і в Англії, і в Америці. Може, це веління часу. Хтозна. Але мені хотілося б, щоб Київ зберіг своє древнє обличчя. Мені хотілося б, щоб більш ощадливо, поблажливо ставилися до давнішніх будинків, займалися їх реставрацією, адже старий Київ – це також пам’ятка.

-Що бажає сьогодні українцям Вадим Крищенко?

– Дорогі мої! Ми переживаємо важкий період. Нас вороги хочуть спопелити. Але ми вже не ті, щоб піддатися. Ми були, є і будемо, але Україну вже ніхто не закреслить на мапі, вже ніхто не скаже, що вас нема, що вас росія придумала.

Я хочу, щоб ви повірили в себе, щоб знали, що кожен із вас – частина України. І Україна буде, якщо вона – у вашому серці. Якщо всі відчуємо, що ми – українці, то обов’язково станемо великою європейською державою, будемо пишатися, що живемо в Богом благословенній країні.

-Дякуємо за цікаву розмову.

Бесіду вели Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение Поету-пісняру Вадиму Крищенку – 91! З Днем народження, дорогий Маестро! (+відео) появились сначала на Український репортер.

Ці слова написав Народний артист України, маестро української пісні Вадим Дмитрович Крищенко.

Під час розмови з поетом ми багато про що говорили: і про початок російського вторгнення, і про рідну мову, і про творчість…  А ще читав розкішні вірші, у яких йдеться і про те, що на серці у воєнну добу. Вадим Дмитрович підійшов до музикального центру і увімкнув пісню… Полинула знаменита мелодія: “Ця весна для тебе” у виконанні улюбленця мільйонів людей Василя Зінкевича. А сьогодні ж… весна! Весна воєнної доби.

Вадим Дмитрович написав більше тисячі пісень, їх добре знають та співають в усіх містах і селах. Це і «Кришталеві чаші», і «Хай щастить вам, люди добрі», і «Родина», і «Білі нарциси», і «Берег любові»…

«Пісні я віддав довгі роки свого життя. Скажу вам відверто: всі, навіть найбільші поети, дуже хочуть, щоб бодай один їхній вірш став піснею. Бо вище пісні – лише молитва. Але, мабуть, пісня йде поруч з молитвою»,  – говорить Вадим Дмитрович.

Леонід Фросевич, Світлана Фросевич

Читайте також: Поет Вадим Крищенко: «Українці, будьмо дужі та єдині!» (+відео)

Дивіться відеоінтерв’ю з Вадимом Дмитровичем Крищенком

Сообщение “Ця весна для тебе, ця весна для мене…” – Народний артист України Вадим Крищенко (+відео) появились сначала на Український репортер.

Вадим Дмитрович написав більше тисячі пісень. Їх добре знають мільйони людей! Це і «Кришталеві чаші», і «Хай щастить вам, люди добрі», і «Родина», і «Білі нарциси», і «Берег любові»… Перша поетична збірка Крищенка  вийшла у далекому 1963 році.

В розмові з кореспондентами «Українського репортера» Леонідом та Світланою Фросевич Вадим Дмитрович розповів:

-Я народився в студентському гуртожитку вчительського інституту, в Житомирі, 1935 року. Батьки були вчителями. В родині ми завжди розмовляли українською. І цей ген належності до українства у мене пробудився, як не дивно, в університеті, бо там були різні студенти. Водночас деяких виключили зі студентських лав, інших – посадили. Десь тоді й зародилося в моїй душі: а чого я такий боязкий? Українців же мільйони! Чому все «цікаве» забирається до Москви? Це «оселилося» в моїй душі і так супроводжувало мене… Вже будучи письменником, я чи не єдиний, хто у своїй пісенній, літературній творчості не написав жодного вірша російською мовою. Одного разу мені зателефонували з проханням перекласти знану пісню «Родина» («Родина-родина, від батька до сина…») російською, обіцяли щедро заплатити. Відмовився, сказав, що «не вмію»… Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові. Мене дуже дратувало, що панує якась українська пригніченість. Можливо, пам’ятаєте, колись учителям російської мови держава доплачувала до зарплати. Київ говорив майже російською. Приїжджали з села люди, і дітей віддавали до російських шкіл. Тому що, як пояснювали, із цією «селянською мовою» до інститут не вступиш. Або таке: за два роки служби в армії хлопець розмовляв уже або суржиком, або переходив на російську. Відбувалася тотальна, дуже спланована, страшна русифікація. Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові. Здавалося б, сьогодні приклад має показувати Київ, але… Хоча зрушення у цьому плані є. Мати свою мову – отже, мати свою націю. Про це я написав багато пісень. Цій творчості віддав довгі роки свого життя. Скажу вам відверто: всі, навіть найбільші поети, дуже хочуть, щоб бодай один їхній вірш став піснею. Бо вище пісні – лише молитва. Але, мабуть, пісня йде поруч із молитвою.

На запитання про столицю України поет відповів так:

-Київ завжди був і є дорогим моєму серцю містом. Коли в далекому 1953 році я приїхав до Києва, він зачарував мене цвітом каштанів, своєю аурою, це місто – як райське… Хоча ще тоді не повністю було відбудовано Хрещатик, ми, студенти, ходили розбирати деякі руїни… Але мені видався вже тоді Київ цікавим, благодатним містом. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили на Володимирську гірку, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32 років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові. Шкода, що сьогодні Київ перетворюється на такий собі мегаполіс. Подібне можна побачити і в Англії, і в Америці. Може, це веління часу. Хтозна. Але мені хотілося б, щоб Київ зберіг своє древнє обличчя. Мені хотілося б, щоб більш ощадливо, поблажливо ставилися до давнішніх будинків, займалися їх реставрацією, адже старий Київ – це також пам’ятка.

Що бажає сьогодні українцям Вадим Крищенко?

– Дорогі мої! Ми переживаємо важкий період. Нас вороги хочуть спопелити. Але ми вже не ті, щоб піддатися. Ми були, є і будемо, але Україну вже ніхто не закреслить на мапі, вже ніхто не скаже, що вас нема, що вас росія придумала. Я хочу, щоб ви повірили в себе, щоб знали, що кожен із вас – частина України. І Україна буде, якщо вона – у вашому серці. Якщо всі відчуємо, що ми – українці, то обов’язково станемо великою європейською державою, будемо пишатися, що живемо в Богом благословенній країні.

Повне інтерв’ю з Вадимом Дмитровичем Крищенком читайте за посиланням: Поет Вадим Крищенко: «Українці, будьмо дужі та єдині!» (+відео)

***

Щиро вітаємо, дорогий Вадиме Дмитровичу, з присвоєнням високого звання! Дай Боже Вам здоров’ячка! Вашою творчістю десятиліттями захоплюються мільйони українців, в тому числі кияни, багато Ваших пісень-шедеврів давно вже стали як народні, що свідчить про особливу любов до Вашого геніального слова! Тішимося, що Ви стали Почесним громадянином Києва!

Фото на головній сторінці Миколи Палітри.

ВІДЕО

Сообщение Славетному поету-пісняру Вадиму Крищенку присвоєно високе звання “Почесний громадянин міста Києва” (+відео) появились сначала на Український репортер.

Це і «Кришталеві чаші», і «Хай щастить вам, люди добрі», і «Родина», і «Білі нарциси», і «Берег любові»… Послухайте з якою щирістю, сердечною теплотою звертається до співвітчизників зі своєю прекрасною, вишуканою поезією великий чарівник поетичного слова.

«Пісні я віддав довгі роки свого життя. Скажу вам відверто: всі, навіть найбільші поети, дуже хочуть, щоб бодай один їхній вірш став піснею. Бо вище пісні – лише молитва. Але, мабуть, пісня йде поруч з молитвою»,  – говорить ювіляр.

Фото: світлина Інни Павленко.

***

“Український репортер” щиро вітає з Днем народження Вадима Дмитровича Крищенка і зичить довголіття, гарного настрою, бадьорості, невичерпного оптимізму, нових поетичних книжок! Нехай Вам завжди здоровиться, дорогий Вадиме Дмитровичу, щоб було легко та приємно на душі та в серці! Многая та благія літа!

Сообщение Вадим Крищенко святкує ювілей. Браво, маестро! (+відео) появились сначала на Український репортер.

Напередодні кореспонденти «Українського репортера» Леонід та Світлана Фросевич завітали на гостину до Маестро українського Слова, записавши з ним інтерв’ю. Ми бесідували на різні теми. Вадим Дмитрович був відвертим, ділився про пережите, гортаючи сторінки творчої біографії, говорив про наболіле, про те, що на серці та в душі. Пропонуємо деякі фрагменти цієї розмови.

Шевченко і Україна

«У березні ми відзначали 210 років з від дня народження Великого Кобзаря. Читаєш Тараса Шевченка і думаєш, що його твори ніби про наш час, ніби про нинішню війну, про відносини України та росії. Не знаю, чи є ще такий Пророк в інших народів. Шевченко – як дар Божий. І це ознака того, що ми є, були і звичайно, будемо. Які б ворожі сили не хотіли нас знищити, стерти з лиця землі – не вдасться! Ми – українці!»

Початок великої війни

«Мені не вірилося, що люди, які називали себе нашими «братами», говорили щось про спільне «коріння» (скільки ж лилося брехні із їхніх вуст!) раптом вдарять ракетами. І ось ворог перейшов кордон… Уже він тут, в Ірпені, де є і Будинок творчості письменників. Це ж поруч з Києвом. Дивлюся телебачення і раптом екран почорнів. Кажуть, ракетами обстріляли київську телевежу. Це щось страшне було. Але я вірив, що ми вистоїмо і переможемо. Кожен день я писав поезії, роміщував в інтернеті. А згодом вийшла і книжка «Непоборність».

Слово до українців

«Ми не ті, щоб піддатися. Ми були, є і будемо, але Україну вже ніхто не закреслить на мапі, вже ніхто не скаже, що вас нема, що вас росія придумала. Я хочу, щоб ви повірили в себе, що кожен з вас – частина України. І Україна буде, якщо вона – у вашому серці. Якщо всі відчуємо, що ми – українці, то обов’язково станемо великою європейською державою, будемо пишатися, що живемо в Богом благословенній країні».

Завжди – без російської

«Я не написав жодної поезії чи пісні російською мовою. Одного разу мені зателефонували з проханням перекласти на російську пісню «Родина», обіцяли заплатити. Відмовився. Мене дуже дратувало, що українська пригнічується, що вчителям російської мови держава доплачувала до зарплати. Київ колись говорив здебільшого російською, приїжджали із села люди і віддавали своїх дітей у російські школи, бо, мовляв, із селянською мовою до інституту не поступиш. Юнаків брали в радянську армію, де за два роки хлопець розмовляв або суржиком, або переходив на російську. Йшла тотальна, страшна, дуже спланована русифікація. Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові».

Про пісню і молитву

«Пісні я віддав довгі роки свого життя. Скажу вам відверто: всі, навіть найбільші поети, дуже хочуть, щоб бодай один їхній вірш став піснею. Бо вище пісні – лише молитва. Але, мабуть, пісня йде поруч з молитвою».

***

“Український репортер” щиро вітає з Днем народження Вадима Дмитровича Крищенка і зичить довголіття, гарного настрою, бадьорості, невичерпного оптимізму, нових поетичних книжок!

Інтерв’ю з Вадимом Крищенко. ВІДЕО

Сообщение “Вище пісні – лише молитва”. Вадим Крищенко про життя і творчість (+відео) появились сначала на Український репортер.

Викладачі постійно наголошували, що факультет ідеологічний, з дипломами всі стануть «підручними комуністичної партії». Але молодь, ощасливлена можливістю здобувати вищу освіту, не остерігалася того, що саме цей факультет, як і філологічний, найбільше напхані «стукачами». У читальному залі старшого віку, сказати б, жіночка, вже член комуністичної партії, підлегледіла, як Крищенко з ручкою в руці читав статтю в газеті «Правда» про засади національної політики в єдиному і неподільному союзі братніх республік. Підкреслював фрази, з якими, на її переконання, не погоджувався. Налаштована вислужуватися донесла, «куди слід».

Заступник декана Рубан, колишній помічник ката українського народу Кагановича, присланого в Київ викорінювати українську національну свідомість, накидався на необачного з піною і на губах, і біля рота:

– Нічого хитрувати й викручуватися. Прихованому ворогу соціалістичного ладу не місце в університеті.

Не знати, чим би судилище закінчилося, якби не заступився декан Матвій Михайлович Шестопал, невдовзі доведений незносними переслідуваннями до передчасної смерті:

– Студент здібний. Немає потреби калічити йому життя. Ми покликані виховувати, а не виганяти.

То був час загального збурення. У Москві член Політбюро М. Хрущов викривав «культ особи й діяльності Сталіна». При всьому при тому «органи» не дрімали. Інший сексот з однокурсників, згодом уславлюваний письменник, майстер криводушного слова, незмінний член парткому позавчорашньої Спілки письменників, підступно викрав мій щоденник, який не призначався для чужих очей. Через три дні прямо з лекції викликають у ректорат. Піднявся – ноги підкошуються. На засіданні університетського парткому ректора-академіка й докторів та кандидатів наук шокувала прикінцева строфа мого вірша, присвяченого, звичайно ж, Т. Шевченку:

А поки що спи, Тарасе,
Прийдемо збудити,
Як почнем кайдани рвати
І волю кропити.

Урятував від тюрми рідний батько – голова колгоспу, гвардії капітан, на кітелі якого з фронтів Другої світової війни дзвеніли високі бойові нагороди. Мав доступ до першого секретаря Черкаського обкому партії, під керівництвом якого очолював одне з «передових» господарств недавнього Драбівського району, нині Золотоніського. Чимало моїх ровесників визначалися як кар’єристи, оспівуючи вождів «світлого комуністичного майбутнього» та оминаючи десятою дорогою голодомор 1932-1933 років. Мені ж судилася солдатська муштра в горезвісних, за щоденником Т. Шевченка, оренбурзьких степах – у Бузулуці й на лиховісному Тоцькому полігоні, де 1954 р. було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу.

Так званий «курс молодого бійця» відбував разом з такими ж вигнанцями з вузів Білорусії, тодішньої Молдавії, Вірменії, Грузії, Азербайджану. Виключені з вишів Москви, Ленінграда й «от Москвы до самых до окраин» ковтали невидиму радіацію поблизу уранових шахт на Далекому Сході. В колі однодумців дихалося легше. Після прийняття присяги «недоосвічених» розкидали по різних частинах, де била лихом об землю призвана молодь переважно з азіатських республік та із Сибіру несходимого – збір різних національностей. Так правляча комуністична партія дбала про «перевиховання великорозумних» та «спадковість поколінь».

Від гіркої недолі Вадима Крищенка врятувала мудрість Матвія Михайловича Шестопала. Безоглядно відданий благородній справі зберіг поета для духовної самовіддачі. За великим рахунком, благословив майбутнього класика української літератури, видатного піснетворця, нині Народного артиста України…

За будь-яких несприятливих обставин від тих, з якими спілкуєшся, можна почути щось дотепне. Хоча б і таке викликало гірку посмішку: «Через день – на ремень, через два – на кухню». «На ремень» – у караул для охорони складу боєприпасів. Коли трохи оговтався та роззирнувся, спала на розум думка надсилати до газети Уральського військового округу гуморески із солдатського побуту. Гучно прозвучала «Любовь с яичницей».

Світ не без добрих людей. У тамтешній редакції виходець з України в званні полковника доклав неймовірних зусиль, щоб рядовий після трьох років строкової служби продовжив навчання на тому ж факультеті, з якого був витурений.

Пощастило повернутися в значно оновлений колектив із меншою частиною тих, які на таких же зборах факультету, як і проти Вадима Крищенка, одностайно піднімали руки виключити мене з університету. Само собою виходило, як провіщав безстрашний витязь української поезії Василь Симоненко, «вибрати по духу брата». Знайшли один одного – Вадим Крищенко, Володимир Коломієць, із перебігом років удостоєний Шевченківської премії, Олесь Доріченко, соліст-танцюрист Державного народного хору імені Григорія Верьовки. Різнобічний талант нашого незабутнього друга Олеся дивує любителів прекрасного і в поезії, і в живопису, і в мемуарах про всесвітньо відомих митців на всіх континентах планети, де він побував.
Зі старших класів школи кожному з нас допікало усвідомлення колоніального становища України. Як же хотілося не лише зрідка чути, а й бачити:

Військо йде, короговки мають,
Попереду музиченьки грають.

І збулося. Зовсім не випадково, а з незбагненної внутрішньої спонуки, з незвіданої глибини генної пам’яті Вадима Крищенка вирвався вірш «Пісня козацького коша». Як зізнається автор, «кинув її у люди, а її підхопили, зазвучала народною». Кобзар-самородок Віктор Лісовол озвучив пристрасне віщими струнами бандури. Врешті-решт творча співдружність явила маршову пісню українського війська – «Наливаймо, браття, кришталеві чари». Козацького гарту слова й зворушлива для відданих справіку рідній Матері-Землі мелодія. В незалежній Українській Державі, коли на Хрещатику карбують крок строї добірного воїнства, закличне підносить бойовий дух доблесних захисників Батьківщини, скропленої кров’ю Святослава Хороброго і рясно зрошеною гарячою сукровицею жертовного козацтва. За окрилені життєствердними мелодіями патріотичної наснаги поезії, які надихають самовідданих захисників України на відсіч окупантам, Вадим Дмитрович 2019 р. удостоєний почесної відзнаки імені Богдана Хмельницького.

Необхідно не лише відчувати приховані порухи людської душі, а й озвучувати вловлене з таким натхненням, щоб волелюбне слово западало глибоко в душу кожного глядача й слухача, зворушувало й чарувало. Мені щастило бувати на пісенних святах, на яких у Палаці культури «Україна» відбувалося творче самовираження Вадима. На одному з перших концертів не втримався зауважити призвідцю торжества:

– Невже в цьому залі зібралися всі патріотично настроєні кияни?

Помилився. Коли під високим склепінням лине закличне «Вставайте, браття українці, Вставайте всі, не поодинці!» присутні в ущерть переповненому залі в єдиному пориві піднімаються й громоподібно аплодують, не шкодуючи долонь. Заради цього варто жити й творити. А ще ж видовище транслює один з прихильних до поета телеканалів. Певно, мільйони глядачів з душевним трепетом, а то й зі сльозами на очах захоплюються небуденним видовищем.

Талант Вадима Крищенка на повну силу пробудило відродження незалежної Української Держави. За літа, на які благословило провидіння, видав більше 50 поетичних збірок. Автор текстів понад тисячі пісень. З-поміж них аж ніяк не випадкові найменування – «Україна», «Україно, пам’ятай героїв», «Отчий край», «Десять Господніх заповідей», «Хай щастить вам, люди добрі!»… А чиї серця не торкають ліричні взірці – «Берег любові», «Лебеді кохання»?.. Всього не перерахувати. Та не проминути б того, що його прізвище – на чільному місці в Золотому фонді української естради. Справжній Народний артист України, а не дутий, як інколи трапляється.

Творчі здобутки масштабні. Вражають. Лауреат Літературно-мистецьких премій імені Івана Нечуя-Левицького, Андрія Малишка, Дмитра Луценка, Володимира Сосюри. Удостоєний ордена Ярослава Мудрого Y ступеня, повний кавалер ордена «За заслуги», ордена Трудового Червоного Прапора, а також найвищої київської нагороди «Знак пошани», найвищих відзнак Української православної церкви – ордена Андрія Первозваного та ордена Святого Володимира, почесної відзнаки громадських організацій – Лицар Вітчизни… Чутливий до молодих талантів благословив на велику сцену не одного з них.

Сам же зі сцени Палацу «Україна» неодмінно читає свої вірші, які супроводжуються бурхливими оплесками. Не знічев’я підтримує побратима Герой України, також справжній Народний артист України Анатолій Паламаренко, неперевершений майстер у жанрі, на який благословила природа, а може й вища небесна сила. Віщі вірші Великого Кобзаря у виконанні правдолюбця і правдоборця мобілізують на доброчинність тих, хто в грудях не «твердий камінь має», а живе серце .

Генна пам’ять українського етносу незглибима. З пробудженням багатостраждальної України до незалежного самоврядування Володя Коломієць проголосив:

Я вродивсь і вийшов рано
В світ погожий –
Не язичник, не поганин,
А дажбожич.

Ми з Коломійцем усвідомлювали, що виражає оте «рано». Український етнос із першими словами своєї мови зароджувався на вищому березі річки Десни в Мізинській археологічній культурі, вікування якої – понад ХХІІ-ХІУ тисячоліття до нової ери або до нової доби. Таку ж пізньопалеолітичну стоянку відкрив 1897 р. на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії, тяжко хворий на сухоти Вікентій Хвойка. Він же виявив на київському Подолі велике скупчення кісток мамонтів. Могутні тварини підступали на водопій до Дніпра, де ставали здобиччю удачливих мисливців.

Матеріальні й духовні здобутки попередниці – Мізинської – сповна успадкувала Трипільська археологічна культура, яку давно вже годилося б назвати Трипільською цивілізацією. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Спаса, Покрову, коли перший сніг припорошує землю й настає пора весіль і дівчата на порі побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку, як не наміткою, то хоча б онучою, щоб не зоставалася дівкою гидючою». Не кажучи вже про дотепер збережені подекуди зажинки та обжинки одних із перших рільників, хліборобів на третій від сонця життєдайній планеті.

Вічність українського роду ще 1929 р. відчув прозірливий Максим Рильський. У період галасу про «лампочку Ілліча» з глибини його підсвідомості зринуло поетичне:

Хай собі кружляє, обертається
Хоч круг лампочки земля стара!..
Ластівки літають, бо літається,
І Ганнуся плаче, бо пора…

Незнищенна пам’ять пращурів за неміряні тисячоліття буття наснажує поезію Вадима Крищенка. Пробуджує в серцях і душах читачів і слухачів непогасну пам’ять про пережите «від сотворіння світу», як мовиться в Біблії про «синів Ізраїля»…

З клеймом «націоналіста» мені трудно було кудись поткнутися. Повсюдно наражався на неподоланні перепони. В колишньому видавництві «Радянський письменник», нині «Український», сім років рецензувалася, мурижилася моя поетична збірка за народними мотивами з передмовою нині покійного доктора філології Івана Березовського, поки 1987 р. не була надрукована. Менше затаврованому тезкові вистачило кмітливості й знань, щоб працювати вченим секретарем Виставки передового досвіду в народному господарстві. Його творчість – народного визнання, а не провладного. Українська національна свідомість як душилася після розорення 1708 р. Батурина та «вікторії» 1709 р. під Полтавою «беснующегося зверя» Петра І, як увічнив оскаженілого граф Лев Толстой, так і нині глушиться.

Нащадки колонізаторів, як змії тієї породи, що випльовує отруту з відстані, ганьбили будь-що українське не лише з московських телеканалів, а й із привласнених в Україні. В державі, якій нелегко утверджуватися з незалежним самоврядуванням, левова частка голубих телеекранів донедавна випирала межи очі не лише не українських виконавців, а й московських гастролерів. За начебто всевладної демократії зловороже пнулося переважати. Війна із ненажерливим північним сусідом не вщухає вже вісім років. У рф позавчорашні комуністи, що відкинули ідеологію, яка збанкрутувала, та осідлали православ’я, нещадно видушують будь-що українське. Що ж до окупованих ордло й Криму, то там українській національній свідомості не продихнути. Колонізатори розправляються з неугодними по-звірячому.

Пропаганда кремлівських агітпроівців упирається, як баран у нові ворота, в дикі закони джунглів. Ні Батий, онук Чингізхана, ні «скажений сват» Петро І, що його Лев Толстой припечатав до ганебного стовпа як «гниющего от сифилиса», ні «вража баба, клята сука» Катерина ІІ, яка «край веселий занапастила», ні агенти чужоземного капіталу Ленін і Сталін, ні Гітлер не спромоглися на таке варварське розорення предковічної української землі, як нинішні убивці, агресори, мародери, бо ж теперішні засоби ураження стократ досконаліші, незрівнянно згубніші, ніж будь-коли на голову людства. Невтямки загребущим, що жодна ідеологія не зійшла з арени вічності з гордо піднятою головою. Всі, без винятку, осуджені а то й прокляті, як, для прикладу, лиховісна інквізиція або й позавчорашній марксизм-ленінізм із Геноцидом-голодомором на згубу працелюбних українських селян у 1932-1933 роках…

У колишній однокімнатній квартирі Вадима зустрівся із сестрами зі Львова. Старша – Поліна. І Молодша – Алла. В моїх очах обидві – красуні із красунь. Чорняві. Стрункі. Веселі. Дотепні. Життєдіяльні. Випускниці медінституту в місті, зі згадкою про яке прискорено б’ється моє серце. Львів у моїй пам’яті – непогасне вогнище волелюбства, незламності української національної свідомості.

З Аллою в Київському ботанічному саду імені М. Гришка – рука в руці – милувалися буйним весняним квітуванням різнобарвного бузку унікальних порід з усього світу. Ішлося до того, щоб породичатися з родиною Вадима. Вони з Поліною невдовзі побралися. Шлюби благословляються на небесах. За народною мудрістю, чоловік міркує, а Бог порядкує. Не склалося.

Ожило чарівливе з випускницею географічного факультету того ж університету, де й мені вручили диплом. З Чернюк Людмилою Григорівною вік звікували до її болючого передчасного відходу на 75-му році життя в незвідане потойбіччя. Наш єдиний син з належною повагою ставиться до рідного батька. У Вадима з його двома синами від Поліни – свої стосунки. Засмучують побратима непорозуміння з молодшим.

Старшому від мене на кілька місяців надійному товаришу зі студентських літ також судилося передчасно похоронити вірну обраницю. Вона працювала в колишній Жовтневій лікарні, тепер Олександрівській, яка в центрі Києва, неподалік Хрещатика. Мала відрядження на стажування в США. Повернулася з-за океану спеціалістом з чудодійної, за тодішнім поголосом, голкотерапії. Надавала допомогу або рекомендувала фахівців тим, за кого мені доводилося просити. Самому ж щастило триматися до пори, до часу подалі від лікарень.

Ще раз наголошую. За моїм відчуттям і на моє переконання, Вадим Крищенко – класик української літератури. Видатний майстер пісенної творчості. Невтомно обнадіює читачів усе новими віршами. Нині насамперед короткими. Та все більше мудрими. Цитувати б із захопленням і цитувати:

І сам себе не загубити всує,
Хоч батьківські канони топче тать.
І все ж повірить: хтось таки почує,
Що на прощання встигну я сказать.

Вельмишановний друже! Тебе знають,чують і читають. В Інтернеті відгуків на твої відверті одкровення – сила силенна! Бережи, вища небесна сило, скільки в твоїй волі, від прощання…

Вадим Пепа, лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.

Читайте також: Вадим Крищенко: “Хай щастить вам, люди добрі!”

Сообщение Вибрати по духу брата. Штрихи до портрета Вадима Крищенка появились сначала на Український репортер.

Вадим Дмитрович згадує, що один із перших своїх поетичних зошитів віддав читати Андрію Малишку. По якомусь часові прийшов до нього і з хвилюванням запитав: «Андрію Самійловичу, ну як?.. У відповідь почув: «Твої вірші, Вадиме, як пісня». Я тоді подумав: «А це добре, чи погано?» Тільки через багато років по тому зрозумів, що великий Майстер, який сам прекрасно писав пісні, зумів розгледіти в поетові-початківцеві цю схильність до пісні».

Сьогодні є гарний привід відкрити журналістський блокнот і згадати розмову із блискучим майстром слова.

– Вважаю себе, насамперед, журналістом, а потім уже поетом. Хоч реалізуватися мені вдалося більше як поету, потім – як поету-пісняру. Найбільшої слави мені принесла саме пісня, з усіх мистецтв, мабуть, тільки вона залишилася «конвертаційною валютою», – розповідає Вадим Дмитрович й прокладає місточок у далекі 1950 роки, коли навчався на факультеті журналістики Київського університету.

– У нас був героїчний курс, революційний, бо генерація «шістдесятників» (внутрішня моральна опозиція до режиму. – Авт.) якраз бере витоки з тих часів, з факультету журналістики, який очолював Матвій Шестопал. А учнями Шестопала були і Борис Олійник, і Василь Симоненко, і Микола Сом, і Степан Колесник… Василь Симоненко був на курс старшим, але він був старостою літературної студії, яку вів Андрій Малишко і яку я також відвідував.

– Ви народилися Першого квітня…

– Так, на день сміху, але гумористом не став.

– Зате написали понад тисячу пісень.

– Воно-то так, але колись мені один розумний чоловік сказав, що питання не в кількості написаних пісень. Якщо тебе три чи чотири пісні «перелетять», то вважай, що ти відбувся як пісняр. Думаю, що одна «перелетіла» точно, це – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші».

Можуть «перелетіти» ще пісні «Родина», «До маминих очей». Вже понад 30 років тримається пісня «Хай щастить вам, люди добрі…». Але є нові пісні, наприклад, несподівано популярною стала пісня «Вишенька-черешенька», яку виконує квартет «Гетьман».

– У вас є такі слова: «Я під київське небо, як на сповідь, іду». Можливо, багатьом чиновникам, які при великих посадах, треба прийти під це київське небо на своєрідну сповідь. Як вважаєте?

– Вони не прийдуть. Попри все, Київ – це як місце для очищення. Київ має сили на оновлення. Якби не підтримка киян, Майдану гідності не було б. Киянам треба низько вклонитися. Шкода, що деякі верховоди не зрозуміли, що ці люди вийшли на Майдан, щоб жити краще, щоб просвітлення настало. Я от згадую повоєнні роки: панувала страшенна розруха, але була й віра, що завтра настане кращий день. А тут – перший Майдан, другий… І потім приходить зневіра…

– Люди бачать, як дехто «осідлав» грошові потоки, звідси й зневіра.

– Я не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато. І цього не розуміють деякі чиновники.

– Володимирська гірка – «стеля київських веж» усе ще є вашим улюбленим місцем?

– Аякже. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили туди, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32-х років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.

– Ви колись писали, що «у киян привітні лиця». Сьогодні можете про це сказати?

– Київ, звичайно, – обличчя європейської столиці; ми набуваємо якоїсь величі, але, на жаль, багато і втрачаємо. Раніше всі казали: «Найзеленіше місто у світі». Тепер ми це втратили. Пам’ятаю, ідеш Хрещатиком, цвітуть каштани, і це така краса, яку передати неможливо. Ідеш у місті-саду. Ми втрачаємо сквери, парки. Можливо, це урбаністичний хід усього світу, адже треба будувати, утім для людини, для мене особисто, ми щось втрачаємо. Тулимо ці великі будинки один біля одного, і вони дивляться один одному в вікна. Раніше у киян були привітніші обличчя, зараз вони більше заклопотані. А в нинішній час, особливо. Кияни заклопотані високими комунальними тарифами, думають як заощадити. Хай не зобижається місцева влада, але я не бачу, щоб хтось щось робив для поліпшення життя киян. Треба розумітися на серцях людей. Мені б хотілося малювати світлими, голубими барвами нашу розповідь, але, на жаль, багато темних кольорів. І про привітні лиця зараз не міг би написати. Я колись звертався віршами до Києва, але зараз я не зміг би сказати так оптимістично, як колись: «День Києва, день рідної столиці, хай веселіш лунають голоси, ясніють вікна і ясніють лиця, від величі людської і краси…”

– А були випадки, коли вас особливо вразило наше місто?

– Якось на початку 1990-х років Назарій Яремчук запропонував зробити концерт – зібрати на одній сцені усіх виконавців моїх пісень. І ось, пригадую, іду Хрещатиком, а від одного до іншого краю вулиці – великі полотна з анонсом про концерт поета-пісняра Вадима Крищенка. Боже, по всьому Хрещатику! Це були особливі почуття. І концерт проходив два дні, і усі два дні був повен зал Палацу «Україна». Тоді йшли на українську пісню. Таких концертів у цьому Палаці «Україна» я провів дев’ять, і завжди був аншлаг. Отже, українська пісня й далі близька до душі киянам. Моя аудиторія – вчителі, лікарі, журналісти…

– Бувало, що ви й критикували… Ось хоча б у вірші «До киян» пишете: «Чого ви нагло продались? За жменю цукру, жменю гречки…» Це болюча для вас тема часів Черновецького?

– Болюча, адже не вдалось розпізнати, хто є хто. Купили бідних, нещасних. Ну, взяв ту гречку, але ж проголосувати міг за іншого.

– Ви не написали жодної пісні російською?

– Не написав. Заставляли, заманювали більшими гонорарами. Серед моїх виконавців є співаки, що ніколи не співали російською – Оксана Білозір, Павло Дворський.

– У вас є вірш «Бандерівець». Ви – не заядлий націоналіст, але ж вірш такий написали.

– Бандерівці – це борці за Україну, вони йшли на загибель за Україну, і це було для них святе. І якщо ми будемо такими, як бандерівці, то врятуємо Україну.

– У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. У первісному варіанті пісні він був.

– Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається.

– Київ, на вашу думку, тяжіє до україномовності чи двомовності?

– Є мова – є нація, нема мови – нема нації. Ні прапор, ні герб не визначають нації. Не знаєш української мови, не знатимеш потреб України. Я в цьому глибоко переконаний.

– Як долучати киян до українства?

– Велику справу тут робить пісня. От зустріну запеклого російськомовного киянина, а тоді кажу йому: «Я дам вам послухати свою пісню.». І одразу чую захоплення: «Ах, какая песня! Украинский язык действительно прекрасный!» Отакі ситуації трапляються.

– Коли бачите рекламні вивіски «на языке», коли звучить російська мова, що відчуваєте?

– Мене дратує це все. Я був одним із тих, хто утверджував українство також і на вулиці. У нас родина була абсолютно україномовна. Ми єдині на вулиці розмовляли українською, в родині казали «тато», а не «папа». І це українство я передав синам, їх у мене два – Дмитро і Вадим. Дмитро навчався за кордоном, працює у Світовому банку. Коли у нього народилася донька Поліна, вирішили розмовляти в сім’ї винятково українською мовою. І коли хтось приходив у гості і розмовляв російською, дитина просто йшла в іншу кімнату. І вона так чисто розмовляє українською, що це викликає у всіх подив. Треба починати українство із себе. Залучіть – у «свою віру» десять чоловік і вам воздасться.

ЩЕ ОДКРОВЕННЯ
«Київ, звичайно, моє місто, тут я одружився, тут народилися мої діти, тут, на жаль, похована моя дружина, все життя пов’язане з Києвом. Хоч родом я із Житомира. У тамтешній школі, де я вчився, відкрито поетичну світлицю Вадима Крищенка».

ІЗ ВІРША «УКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО»
Хай хтось хитрістю підбитий загріба багатства,
А нам треба відновити українське братство.
Хай хтось просить на підмогу мастака чужого,
А нам треба кошового вибрати зі свого…

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ

Читайте також: 

• Поет-пісняр Вадим Крищенко: “Я не розумію багатства…”

Сообщение Вадим Крищенко: “Хай щастить вам, люди добрі!” появились сначала на Український репортер.

Творчий доробок Вадима Дмитровича – тридцять поетичних збірок і триста пісень, чимало з яких стали ніби народними, вони шалено популярні. Отож, коли чуємо: «Хай щастить вам, люди добрі…», «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали…», то думаємо, що ці твори дійшли до нас здавна. Насправді у них є автор – Вадим Крищенко.

Подія у Житомирі стала приводом для того, щоб відкрити журналістський блокнот і згадати інтерв’ю з блискучим майстром слова. Отож роздуми поета Вадима Крищенка:

–  …Колись мені один розумний чоловік сказав, що питання не в кількості написаних пісень. Якщо у тебе три чи чотири пісні «перелетять», то вважай, що ти відбувся як пісняр. Думаю, що одна «перелетіла» точно, це – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Може «перелетіти» ще пісня «Родина», «До маминих очей». Вже понад 29 років тримається пісня «Хай щастить вам, люди добрі…». Але є нові пісні, наприклад, несподівано популярною стала пісня «Вишенька-черешенька», яку виконує квартет «Гетьман».

– У вас є такі слова: «Я під київське небо, як на сповідь, іду». Можливо, багатьом чиновникам, які при великих посадах, треба прийти під це київське небо, на своєрідну сповідь. Як вважаєте?

–  Вони не прийдуть. Попри все, Київ – це як місце для очищення. Київ має сили на оновлення. Якби не підтримка киян, Майдану гідності не було б. Киянам треба низько вклонитися. Шкода, що деякі верховоди не зрозуміли, що ці люди вийшли на Майдан, щоб жити краще, щоб просвітлення настало. Я от згадую повоєнні роки: панувала страшенна розруха, але була й віра, що завтра настане кращий день. А тут – перший Майдан, другий… І потім приходить зневіра…

Я не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато.

–  Ви не написали жодної пісні російською?

–  Не написав. Примушували, заманювали більшими гонорарами. Серед моїх виконавців є співаки, що ніколи не співали російською: Оксана Білозір, Павло Дворський.

–  У вас є вірш «Бандерівець». Ви – не запеклий націоналіст, але ж вірш такий написали.

– Бандерівці – це борці за Україну, вони йшли на загибель за Україну, і це було для них святе. І якщо ми будемо такі, як бандерівці, то врятуємо Україну.

– У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. Бо так у первісному варіанті пісні. Але цього не чуємо. Чому?

– Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли її  написав, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він  не прижився. Уже не сприймається.

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото Миколи ПАЛІТРИ

Сообщение Поет-пісняр Вадим Крищенко: “Я не розумію багатства…” появились сначала на Український репортер.

Тому є привід відкрити журналістський блокнот і згадати інтерв’ю з блискучим майстром слова.

– Вважаю себе, насамперед, журналістом, а потім уже поетом. Хоч реалізуватися мені вдалося більше як поету, потім – як поету-пісняру. Найбільшої слави мені принесла саме пісня, з усіх мистецтв, мабуть, тільки вона залишилася «конвертаційною валютою», – розповідає Вадим Дмитрович й прокладає місточок у далекі 1950 роки, коли навчався на факультеті журналістики Київського університету.

– У нас був героїчний курс, революційний, бо генерація «шістдесятників» (внутрішня моральна опозиція до режиму. – Авт.) якраз бере витоки з тих часів, з факультету журналістики, який очолював Матвій Шестопал. А учнями Шестопала були і Борис Олійник, і Василь Симоненко, і Микола Сом, і Степан Колесник… Василь Симоненко був на курс старшим, але він був старостою літературної студії, яку вів Андрій Малишко і яку я також відвідував.

– Ви народилися 1 квітня…

– Так, на день сміху, але гумористом не став.

– Зате написали понад тисячу пісень.

– Воно-то так, але колись мені один розумний чоловік сказав, що питання не в кількості написаних пісень. Якщо тебе три чи чотири пісні «перелетять», то вважай, що ти відбувся як пісняр. Думаю, що одна «перелетіла» точно, це – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Єжи Гофман у фільмі «Вогнем і мечем» використав цю, нашу з композитором Віктором Лісоволом, пісню, не запитавши дозволу.

Не гоже так чинити. Хотіли судитися, але ж у Польщі – потужна юридична індустрія, а у нас тоді ще було слабким міжнародне авторське право. Їхати до Польщі? Шукати справедливості? Хто туди поїде? Отак і затихло все.

Можуть «перелетіти» ще пісні «Родина», «До маминих очей». Вже понад 29 років тримається пісня «Хай щастить вам, люди добрі…». Але є нові пісні, наприклад, несподівано популярною стала пісня «Вишенька-черешенька», яку виконує квартет «Гетьман».

– У вас є такі слова: «Я під київське небо, як на сповідь, іду». Можливо, багатьом чиновникам, які при великих посадах, треба прийти під це київське небо на своєрідну сповідь. Як вважаєте?

– Вони не прийдуть. Попри все, Київ – це як місце для очищення. Київ має сили на оновлення. Якби не підтримка киян, Майдану гідності не було б. Киянам треба низько вклонитися. Шкода, що деякі верховоди не зрозуміли, що ці люди вийшли на Майдан, щоб жити краще, щоб просвітлення настало. Я от згадую повоєнні роки: панувала страшенна розруха, але була й віра, що завтра настане кращий день. А тут – перший Майдан, другий… І потім приходить зневіра…

– Люди бачать, як дехто «осідлав» грошові потоки, звідси й зневіра.

– Я не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато. І цього не розуміють деякі чиновники.

– Володимирська гірка – «стеля київських веж» усе ще є вашим улюбленим місцем?

– Аякже. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили туди, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32-х років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.

– Ви колись писали, що «у киян привітні лиця». Сьогодні можете про це сказати?

– Київ, звичайно, – обличчя європейської столиці; ми набуваємо якоїсь величі, але, на жаль, багато і втрачаємо. Раніше всі казали: «Найзеленіше місто у світі». Тепер ми це втратили. Пам’ятаю, ідеш Хрещатиком, цвітуть каштани, і це така краса, яку передати неможливо. Ідеш у місті-саду. Ми втрачаємо сквери, парки. Можливо, це урбаністичний хід усього світу, адже треба будувати, утім для людини, для мене особисто, ми щось втрачаємо. Тулимо ці великі будинки один біля одного, і вони дивляться один одному в вікна. Раніше у киян були привітніші обличчя, зараз вони більше заклопотані. А в нинішній час, особливо. Кияни заклопотані високими комунальними тарифами, думають як заощадити. Хай не зобижається місцева влада, але я не бачу, щоб хтось щось робив для поліпшення життя киян. Треба розумітися на серцях людей. Мені б хотілося малювати світлими, голубими барвами нашу розповідь, але, на жаль, багато темних кольорів. І про привітні лиця зараз не міг би написати. Я колись звертався віршами до Києва, але зараз я не зміг би сказати так оптимістично, як колись: «День Києва, день рідної столиці, хай веселіш лунають голоси, ясніють вікна і ясніють лиця, від величі людської і краси…”

– А були випадки, коли вас особливо вразило наше місто?

– Якось на початку 1990-х років Назарій Яремчук запропонував зробити концерт – зібрати на одній сцені усіх виконавців моїх пісень. І ось, пригадую, іду Хрещатиком, а від одного до іншого краю вулиці – великі полотна з анонсом про концерт поета-пісняра Вадима Крищенка. Боже, по всьому Хрещатику! Це були особливі почуття. І концерт проходив два дні, і усі два дні був повен зал Палацу «Україна». Тоді йшли на українську пісню. Таких концертів у цьому Палаці «Україна» я провів вісім (цього разу — дев’ятий. – Авт.), і завжди був аншлаг. Отже, українська пісня й далі близька до душі киянам. Моя аудиторія – вчителі, лікарі, журналісти…

– Бувало, що ви й критикували… Ось хоча б у вірші «До киян» пишете: «Чого ви нагло продались? За жменю цукру, жменю гречки…» Це болюча для вас тема часів Черновецького?

– Болюча, адже не вдалось розпізнати, хто є хто. Купили бідних, нещасних. Ну, взяв ту гречку, але ж проголосувати міг за іншого.

– Ви не написали жодної пісні російською?

– Не написав. Заставляли, заманювали більшими гонорарами. Серед моїх виконавців є співаки, що ніколи не співали російською – Оксана Білозір, Павло Дворський.

– У вас є вірш «Бандерівець». Ви – не заядлий націоналіст, але ж вірш такий написали.

– Бандерівці – це борці за Україну, вони йшли на загибель за Україну, і це було для них святе. І якщо ми будемо такими, як бандерівці, то врятуємо Україну.

– У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. Бо так у первісному варіанті пісні. Чому?

– Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається.

– Київ, на вашу думку, тяжіє до україномовності чи двомовності?

– Є мова – є нація, нема мови – нема нації. Ні прапор, ні герб не визначають нації. Не знаєш української мови, не знатимеш потреб України. Я в цьому глибоко переконаний.

– Як долучати киян до українства?

– Велику справу тут робить пісня. От зустріну запеклого російськомовного киянина, а тоді кажу йому: «Я дам вам послухати свою пісню.». І одразу чую захоплення: «Ах, какая песня!

Украинский язык действительно прекрасный!» Отакі ситуації трапляються.

– Коли бачите рекламні вивіски «на языке», коли звучить російська мова, що відчуваєте?

– Мене дратує це все. Я був одним із тих, хто утверджував українство також і на вулиці. У нас родина була абсолютно україномовна. Ми єдині на вулиці розмовляли українською, в родині казали «тато», а не «папа». І це українство я передав синам, їх у мене два – Дмитро і Вадим. Дмитро навчався за кордоном, працює у Світовому банку. Коли у нього народилася донька Поліна, вирішили розмовляти в сім’ї винятково українською мовою. І коли хтось приходив у гості і розмовляв російською, дитина просто йшла в іншу кімнату. І вона так чисто розмовляє українською, що це викликає у всіх подив. Треба починати українство із себе. Залучіть – у «свою віру» десять чоловік і вам воздасться.

ЩЕ ОДКРОВЕННЯ
«Київ, звичайно, моє місто, тут я одружився, тут народилися мої діти, тут, на жаль, похована моя дружина, все життя пов’язане з Києвом. Хоч родом я із Житомира. У тамтешній школі, де я вчився, відкрито поетичну світлицю Вадима Крищенка».

З НОВОГО ВІРША «УКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО»
Хай хтось хитрістю підбитий загріба багатства,
А нам треба відновити українське братство.
Хай хтось просить на підмогу мастака чужого,
А нам треба кошового вибрати зі свого…

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото Миколи ПАЛІТРИ

Сообщение Вадим КРИЩЕНКО: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб шаблі не брали…» появились сначала на Український репортер.