Одним із 2500 делегатів з’їзду був полковник армії УНР, політичний діяч Володимир Кедровський. Він зберіг раритет, а його син Юрій передав пам’ятку на зберігання до скарбниці Українського музею у Нью-Йорку.

28 січня презентував реліквію генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні, кандидат історичних наук, куратор виставки «За волю України!» Юрій Савчук. Відбулася подія у просторі українсько-американського виставкового проєкту «За волю України!», організованого Музеєм та фондом Богдана Губського «Україна – ХХІ століття».

Саме в цей день 30 років тому, 28 січня 1992 року., Постановою Верховної Ради України «Про Державний прапор України» було затверджено національний прапор із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього й жовтого кольорів. Подія увінчала споконвічні прагнення українського народу утвердити національні традиції та ідентифікувати власну територію.

Юрій Савчук наголосив, що в ХІХ ст. синьо-жовте полотнище було символом боротьби за волю українців. Коли в 1917 р. було проголошено Українську Народну Республіку, прапор у національних кольорах уперше став державним.

«Виставка відкрилася до 30-річчя Незалежності й стала вагомою подією музейного життя. Одним з унікальних артефактів, які представлено в нас в експозиції, є найстаріший задокументований фактично підтверджений прапор у національних кольорах. Для експонування на виставці нам його люб’язно надав Український музей у Нью-Йорку», – наголосив Юрій Савчук.

Прапор гарно зберігся, бо Володимирові Кедровському вдалося виїхати у Сполучені Штати ще в 1923 р. Відтоді реліквія зберігалась у добрих умовах і не зазнала долі переміщених культурних цінностей періоду Другої світової війни. Кольори (особливо синій) вицвіли, тому автентичний колір прапора можна побачити на його внутрішніх частинах. На цьому прапорі синій колір міститься знизу, а жовтий – згори, що, за словами Юрія Савчука, нетипово для тих часів. Подібна реліквія, прапор 1-го пішого запорізького полку, зберігається у Військовому музеї Польщі. Але вона була в набагато гіршому стані й потребувала реставрації.

У просторі музейного українсько-американського виставкового проєкту «За волю України!» представлено 250 артефактів із 20 музеїв, архівів і бібліотек України та США, які охоплюють період Визвольних змагань (1917–1921 рр). Виставка триватиме до 31 травня 2022 року.

Інформація Національного музею історії України у Другій світовій війні.

Сообщение У Києві показали найстаріший збережений прапор України в національних кольорах (+відео) появились сначала на Український репортер.

Про це із посиланням на освітній проект Ukrainian Military Honour передає Еспресо.TV.

“Червоногвардійці” наступали з Шулявки до середмістя і поблизу Галицької площі (теперішня площа Перемоги) їх зустріли полуботківці і вільні козаки. Частина заколотників, перелякавшись, кинула зброю й розбіглася, а з тими, хто лишився, розпочався бій. Полуботківці підсилили свій наступ за допомогою кулемета, встановленого на знайдену автівку. Близько 14-ї години ворог почав відступати.

Зрештою заколотники у кількості близько 50-ти осіб закріпилися в головному корпусі Київського політехнічного інституту (КПІ). У майстернях вишу вони знайшли недоремонтований панцерник з кулеметами й виставили його перед корпусом. Проте в бою під час маневру панцерник перекинувся, а його екіпаж втік.

“Головний корпус КПІ полуботківцям усе ж довелося брати з боєм”, – наголошується у повідомленні.

До полону потрапило близько 40 “червоних”, яких було замкнено на горищі головного корпусу.

Сообщение 102 роки тому армія УНР перемогла “Червону гвардію” в бою за Київ появились сначала на Український репортер.

Як відомо, після проголошення Третім універсалом утворення Української Народної Республіки, Центральна Рада зініціювала розробку національної валюти. Вже 1 березня 1918 року ЦР прийняла Закон «Про грошову одиницю, биття монети та друк державних кредитових білетів», яким було запроваджено нову грошову одиницю – гривню, яка поділялася на 100 шагів і дорівнювала 1/2 карбованця, – повідомляє umoloda.

Формальне завершення формування структури системи українських грошових знаків відбулося 18 квітня 1918 року, коли Центральною Радою було прийнято Закон «Про надання Міністрові фінансів права випустити розмінних марок». Гетьман Павло Скоропадський, прийшовши до влади у квітні 1918 року, зберіг систему номіналів: 1 гривня = 1/2 карбованця або 100 шагів та продовжив грошову реформу, але переворот, в результаті якого до влади прийшла Директорія, завадив йому здійснити задумане.

Втім, Директорія УНР започаткувала новий проект грошової реформи, запропонований Борисом Матросом. Він визначав єдиними засобами платежу на території України гривні та карбованці, випущені за Центральної Ради і гетьманату Скоропадського. Російські рублі, випущені царським, а затим тимчасовим урядами, були анульовані і не приймались державними установами. До того ж курс із російським рубльом став плаваючим.

Директорія оголосила про зміцнення золотого вмісту української валюти. Для цього у населення почали збирати усе наявне золото та срібло для випуску монет, а також було оголошено переплавку усіх мідних пам’ятників російським царям на дрібну монету. На золотих гривнях планувалось розмістити бюст Тараса Шевченка, а на срібних монетах – будинок Центральної Ради. Але розпочати випуск монет так і не вдалось через більшовицький наступ.

Після евакуації Директорії до Вінниці, а потім до Кам’янця-Подільського, засновану ще при гетьмані Експедицію Заготівлі Державних Паперів було відправлено у Станіслав, де була в наявності належна друкарська база. У Станіславові керівник Експедиції Микола Данильченко налагодив виготовлення розмінних знаків держскарбниці УНР номіналом 5 гривень. Цю банкноту вважають найгіршою з усіх випущених в Україні. Дрібна сірувата банкнота із зображень мала лише скромні тризуби з обох боків і текст. На деяких з них навіть було допущено помилку в позначенні номіналу. Це пояснюється наспіх виконаним проектом для швидкого випуску грошей.

У березні 1919 року було довипущено в обіг банкноти гетьманових емісій. У 1920 році у Варшаві було проведено останню емісію українських грошей. На повернення гривні українцям довелося чекати понад 70 років.

Сообщение У 1919 році вийшов закон про українську грошову одиницю гривню появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє “Польське радіо”.

Документи стосуються історії українських Cічових стрільців, Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки та архіву Дмитра Донцова. Загалом це 4 терабайти інформації. Копії виготовлено за кошти польських установ.

Оригінали документів вивезено зі Львова під час та після Другої світової війни. Сьогодні вони зберігаються у Національній бібліотеці у Варшаві та в Національному Закладі імені Оссолінських у Вроцлаві. Незабаром їх опублікують на веб-сторінці львівської бібліотеки.

Відео на цю тему:

https://youtu.be/VbmVEyhanhU

https://youtu.be/p2CA71JiP0c

Сообщение Польща передала Україні фотокопії важливих історичних документів появились сначала на Український репортер.

1. Зав’язь знаменитого роду Лівицьких

Без малого два роки тому, на Покрову, видавав я дочку заміж у Києві. Була радісно, і клопітно, і незвично. Позаяк і син уже жонатий, чи думав я, що посередині літа 2019-го враз доведеться мені ще раз ставати за свата, хоча діти мої вже заміжні.

Причиною для оказії стала книга Марії Тимошенко-Лівицької «На грані двох епох», видана у Нью-Йорку, 1972 року. Надзвичайно вразило мене те, що Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький (родом із-під Золотоноші теперішньої Черкащини) і його наречена Марія Тимошенко (уродженка Жмеринки на Поділлі) побралися у віддаленому селі, у старенькому храмі села Володіївці Барського району нинішньої Вінниччини. Майже над Дністром, у церквиці, що стоїть на березі річечки Лядова. Що, звичайно, тепер ніхто не пам’ятав того давнього торжества. В біографічних довідках державних діячів про це ані слова. Загалом, ця подія давно вже поросла мохом минувшини, і кому б я не говорив про знахідку – ніхто нічого не чув про подібне, не знав. Йшлося ж про першого президента України у вигнанні, першу леді держави! Чому ж про це ніде немає й згадки?

Історію цієї родини мав би вже давно знати кожен українець, але настільки московітським царатом пригніченим за століття виявився наш велетенський рід, що й по нині відкриваються все нові й нові, окремі епізоди її життя і діяльності, яких достеменно не знав ніхто. Родина ця – Лівицькі – Андрій Миколайович та Марія Варфоломіївна, і їхні знамениті діти – Наталя та Микола. Дочка – уславлена українська поетеса, а син, як і батько – президент УНР в екзилі, охоронець духу українства у світі.

Глава сім’ї – довічний революціонер, з березня 1917-го член Української Центральної Ради, в часи буремних подій – губернський комісар УНР у Полтавщині, заступник Голови Ради Міністрів в кабінетах Бориса Мартоса та Ісаака Мазепи, товариш, себто заступник міністра і міністр юстиції. Протягом 1920 – 1921 років виконувач обов’язків глави уряду УНР, а після загибелі Симона Петлюри – беззмінний керівник Директорії, головний Отаман військ і флоту УНР – з 1926 року до останнього свого дня 17 січня 1954-го. Казати б, головний страж українського душі, віри в велику славу майбутньої України в екзилі (у вигнанні).

Дружина Андрія Миколайовича – Марія Варфоломіївна Ткаченко надійний і вірний помічник в усіх революційних справах чоловіка. Разом з А. Лівицьким входила до керівництва Молодої Громади (МГ), яка організовувала виступи київського студентства проти царату. Членами її були також Дмитро Антонович, Володимир Винниченко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Грінченко та інші. Саме цими згодом вельми знаменитими людьми в політичному істеблішменті тодішнього Києва Андрій Лівицький тривалий час поспіль обирався головою студентсько-юнацького осередку МГ, позаяк був блискучим оратором, організатором мас. Незмінним душею всякої зустрічі, застілля, вечірки. Умів для кожного присутнього знайти приворожливе слівце, жарт і навіть пісню чи примовку. Веселун і винахідник. Був людиною надзвичайного такту, порядності, смирення і доброти.

Молоді люди – Андрій та Марія – входили до головного активу першої політичної партії в центрально-східній Україні – Революційної Української партії (РУП). Саме РУП активно розповсюджувала тієї пори текст виступу адвоката Миколи Міхновського, близького друга Андрія Лівицького та Марії Ткаченко, виголошеного на Шевченківських святкуваннях у Полтаві і в Харкові у березні 1900-го і видрукуваного того ж року окремою брошурою у Львові під вразливою і неповторною назвою «Самостійна Україна». Що кидалося ввічі, зацікавлювало всіх. У цій промові вперше було проголошено гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» і, як найближчу мету, поставлено вимогу «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Саме за цю активну антиурядову діяльність Андрій Лівицький переслідувався жандармським управлінням. У його помешканнях час від часу здійснювалися обшуки, які тоді в просторіччя називалися – «трусами». Під них потрапляла й пані Марія, але їй неймовірно везло завжди виходити, що називається «сухою із води».

Андрій з Марією познайомилися ще тоді, коли пані Ткаченко сімнадцятилітньою юнкою навчалася у Києво-Подольській Маріїнській гімназії відомства Імператриці Марії Фйодоровни, освітній заклад цей іще називали Фундуклєївською жіночою гімназією Києва. Правувала закладом унтер-офіцерської закваски начальниця-німкеня, яка вкрай погано цвенькотала московською – пані Спаська. Але від того, мабуть, була ще більш злюча, ненависна всім.

Мешкала Марія в одній кімнаті з Женею Лівицькою, славною дівчиною зі знаменитого дворянського роду з-під Золотоноші Полтавської губернії. А до Євгенії часто в гості навідувався рідний брат Андрій, студент Київського університету Святого Володимира. Він спізнавав юридичні науки, і робив це за настановою свого дідуся з роду Ілляшенків по материнській лінії, котрий свого часу був студентом першого випуску юридичного факультету імперського університету у Києві. Йому дуже хотілося мати онука юриста, свого послідовника на правничому ґрунті.

Порядки в гімназії були справді пуританські: побачення гімназисток з особою протилежної статі, навіть з рідним братом, мали конче проводитися в спеціально відведеній для цього кімнаті гімназії, і обов’язково за участі третьої особи. За таку Женя завжди вибрала Марійку.
У кімнаті побачень стояв рояль, і поки Женя з Андрієм, усівшись у кутку за столиком розмовляли про щось своє домашнє, подруга тихо яворилася на фортепіано. Спершу вона цьому всьому не надавала особливого значення. Виконувала все, як відбувала повинність на догоду другині. Але згодом зрозуміла, що й вона внутрішньо і зовнішньо готується до кожного нового побачення Євгенії з братом. Зайве випрасує чорного фартуха гімназистки, підкрутить кучерики на висках та над лобом, зайве торкнеться футляра парфумів. А коли з’являється Андрій, такий гарний, стрункий, з білявим своїм звабним чубиком, волошковими очима, її руки починали зненацька й по-зрадницьки пітніти, пальці спотайна переставали слухатись. Піаністка починала зненацька збиватися там, де не було ніяких складних музичних переходів. Андрій з Женею мимоволі поверталися до неї, а вона вся променилася внутрішнім вогнем душі, збентеженням, сум’яттям, з усіх сил намагаючись причесати пощерблений музичний такт і погасити вогонь на щоках та вухах…

Ой, як же ж це не легко було вгамуватися, зосередитись лише винятково на самій музиці, коли зовсім поруч сидить він…

Коли Андрія в чергове після обшуку арештували в батьківському домі у селі Ліпляве, що знаходиться на лівому березі Дніпра, якраз навпроти Чернечої канівської гори, за водною гладдю від могили Тараса Григоровича Шевченка, Марія тієї пори теж була в гостях у Жені. На вакаціях. Старший брат А. Лівицького Костянтин зібрав найнеобхідніші речі для бранця, відправився до Києва, щоб їх передати до острогу. З ним поїхала і Марія Ткаченко.

До жандармської управи вони дісталися уже надвечір, коли закінчувався робочий день. При вході Костянтину повідомили, що начальник над арештантами і слідчими ще додому не пішов і його пропустили до нього. Юнак доволі швидко повернувся на ґанок уже без пакунку з речами. Поруч із ним з’явився і жандармський офіцер. Розмовляючи поміж собою, вони дивилися у бік Марії, яка примостилася на лавочці, що стояла у глибині двору під тінистими київськими каштанами. Коли служивий ураз побіг сходами вниз, в її напрямку, серце Марії похололо: «Невже будуть затримувати й мене?» – тривожно подумалося їй. Одначе золотопогонник, наближившись до дівчини, галантно пристукнув підборами і заявив:
-Пані Ткаченко! Мені доручено передати вам, як нареченій Андрія Лівицького, що він після з’ясування деяких формальних уточнень незабаром, швидше всього – завтра, буде випущений на волю…

Картино поклонившись, немовби на стройовому плацу, галантний офіцер, притримуючи лівою рукою шпагу, розвернувся кругом і подався назад до приміщення жандармської канцелярії…

Так Марія вперше офіційно почула про те, що вона є нареченою революціонера Андрія Лівицького.

Рід Лівицьких походив з давнього козацького племені, з відомої старшинської знаті. В давні часи був щедро наділений землею, маєтками і різними почестями за колишні бойові заслуги. На цій основі в пізніші часи став осучасненим дворянським родоводом. Його глава – батько Андрія Лівицького, Микола Іванович (хоча вимагав називати його лише Миколаєм, а не холопським Миколою!) паношився своєю минувшістю. Знайомлячись з новими солідними людьми просив запам’ятати, що він не Левицький, як то здавалося б мало бути, а саме Лівицький. З притиском на голосному «і». При цьому розповідав буцімто бувальщину часів котрогось з бойових і знаменитих нащадків. Коли той обороняв свою державу від чужинців, йому у бою відтяли руку зі зброєю. Він тут же перехопив шаблю в лівицю і майстерно переколов знічених побаченим противників. Ось звідки, мовляв, вони походять воїни-Лівицькі!

Миколай Іванович, хоч і мешкав у Ліплявому, але служив у земській управі Золотоноші, а це верст за сорок від берегу Дніпра, і додому навідувався не часто. Але коли вже приїздив, то все тут, немовби вимирало. Всі буквально ховалися від хазяїна, намагалися не потрапити йому на очі, бо завжди сердитий, неодмінно знайде чим дошкульно дорікнути, що зауважити, чого зажадати. Надто суворого і крутого норову був він людиною.

Звільнившись після арешту, Андрій спеціально приїхав, щоб обмовитись з батьком із приводу нежданого трусу в маєтку, який накликав своєю протиправною діяльністю супроти царського режиму син-студент. Але невідворотний Миколай Іванович тут же грубо виставив його за двері свого кабінету і порадив у майбутньому будучому юристу не траплятися йому на очі.

Буквально через півроку після цих подій, на початку 1900-го, Андрій з Марією прибули дніпровським пароплавом із Києва до рідних берегів. Юнак сподівався, що батьківське серце за цей час подобрішало, злагіднішало. Молоді домовились поміж собою про весілля, потрібна була лише формальна згода батьків. Одначе, Миколай Іванович і слухати нічого не бажав про благословення, про заручини з простецькою дівчиною, яка була у сина за революційного агітатора та розповсюджувача листівок і літератури, а тут спорядилася до нього в невістки.

Через 72 роки після цих подій і через рік, як не стане на білому світі Марії Варфоломіївни, у Нью-Йорку, вийде книга мемуарів пані Лівицької-старшої, озаглавлена «На грані двох епох». Аналізуючи твір, літературознавці напишуть: «у спогадах автор детально описала родинні зв’язки полтавських дворян Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що відбувалися в Україні у перші роки 20 ст. Розглядає особисте життя відомих київських письменників, державних і громадсько-політичних діячів, зокрема, Володимира Винниченка, Павла Крата, Миколи Міхновського, Миколи Порша, Бориса Мартоса, Володимира Дорошенка»,

Для мене в цих записках головним було побачити, як сама пані Марія Ткаченко тоді, на порозі свого заміжжя, оцінила відмову батьків нареченого дати благословення на їхній шлюб. І я таки знаходжу те слово, яким оцінила гожа пані той протест родичів жениха, він у мемуарах позначається французьким виразом «мезальянс». Це насправді означає – не рівний шлюб. Заміжжя між людьми з різним соціальним становищем. Визнання поміж молодими неоднакового майнового стану, цензу. Саме це дискримінаційне побачила Марія Ткаченко у відмові їй вступити на законних підставах до знаменитої родини Лівицьких.
Андрій на те все відбувся легким політичним жартом: «це ще раз свідчить про те, що треба, обов’язково треба у суспільстві проводити соціальну революцію. Тому ми з тобою, – зауважив, – знаходимось на правильному шляху…»

Тут я, напевне, мав би розповісти своїм читачам, хто і звідки походить сама пані Марія, з яких вона випестувалася Ткаченків.

Звичайно, що політичні діячі, згадки про яких не можна було раніше ніде віднайти в радянській літературі, історії, історіографії приходять нині до нас в основному з Вікіпедії. Бо це найлегший і найкоротший шлях до читачів. І я також заглядаю до Інтернет енциклопедії, розгадуючи логогриф Марії Ткаченко. Там читаю: «Народилася 9 квітня 1879 року у місті Бердичів на Житомирщині [за відомостями К. Криворучко — у с. Білилівці Ружинського району Житомирської області». (Саме отак неоковирно, з однією лише відкритою дужкою у реченні написано).

Мене насамперед насторожила ця спрощена, зовсім не наукова, не академічна версія подачі даних, бо ж яка це, скажіть, будь ласка, у дев’ятнадцятому столітті була Житомирська область? І хто такий, цей дивний К. Криворучко на кого посилається Вікіпедія. Науковець, історіограф, літературознавець?

Я кілька діб шукав відповіді на ці питання і не знаходив їх. Тому, що їх просто не було. І тоді взяв до рук книгу спогадів Марії Лівицької (у дівоцтві – Ткаченко) «На грані двох епох», яка розповідаючи про чоловіка, політичну і соціальну ситуацію в суспільстві, мимоволі мала ж, напевне, обмовитись і про себе, про свою сім’ю, походження, батьків, нарешті, щось сказати про рідний край, де виросла, стала значимою і коханою людиною для такого толкового чоловіка, яким був незабутній естет і розумник Андрій Лівицький.

Це ж треба вміти так розповідати про ситуацію навколо себе – про людей, з якими доводилося спілкуватися – з відомими тоді політиками Миколою Поршем, Миколою Міхновським, братами Шеметами, Володимиром Дорошенком, з славним меценатом і публіцистом Євгеном Чикаленком, його дружиною Маріє, іншими видатними киянками, котрі на зламі попередніх віків входили до київської Жіночої Громади, і ніде не обмовитись про себе, про свою сім’ю і рідних. І аж тільки на сторінці 57-ій читаю:

«Батько мій був щиро, глибоко й ревно релігійний. Побожність мачухи була більш формального характеру й полягала в автоматичному відмовлянні молитов. Але, не зважаючи на свою побожність, а, може, саме завдяки їй, батько мій ставився критично до тодішнього духовенства. Місцевого нашого священика він не любив і ніколи у нього не сповідався. Сповідатись їздили до сусіднього Браїлова за шість верстов. У Великодню ніч звичайно ходили до церкви. Повертались додому вранці і цілою родиною урочисто розговлялись. Настрій при цьому був святковий, радісний…»

Ах ось воно що, значить Браїлів, але це ж ніяка не Житомирщина. До Бердичіва звідси кілометрів 130. А за шість верст від Браїлова і нині лежить місто Жмеринка. Хоча міг би бути й інший населений пункт. Тому з остаточним висновком я не поспішав. І лише на сторінці 97-ій мемуарів дружини президента УНР в екзилі, у ситуації, коли з жандармського управління до пані Марії вийшов офіцер і назвав її нареченою Андрія Лівицького, авторка пише, що тут вони розійшлися з Костянтином Лівицьким (братом Андрія, котрий привозив йому речі до острогу і з яким вона приїхала до Києва): Кость повертався на береги Дніпра до Ліплявого, а вона попрямувала «у Жмеринку до батька»…

Мало-помалу назбирав я зерняток зі спогадів Марії Варфоломіївни, аби зрозуміти, що доля в неї сирітська. В неповних два роки залишилася без матері.

Дуже дружно жили вони з батьком, і якось поїхали в гості до багатих приятелів. Мати вельми полюбляла танцювати. На тій вечірці вона надміру розгарячилася, а вже треба було їхати додому, бо чекало на батьків маленьке дитятко у колисці. Накинула мати у санчата на себе легенько шубку, а не вповилася, як слід, залишаючи простір для свіжого, швагкого вітру з морозцем, бо, можливо, й вино ще з середини гріло: поки доїхали додому, вона вже й простудилася. Лікар діагностував двостороннє запалення легень. А за десяток діб прозвучав траурний марш: врятувати молоду і красиву, любу жіночку керівника комерційного банку Жмеринки Варфоломія Семеновича Ткаченка не вдалося.

Але була у Марійки старша сестричка Неоніла. У сімнадцять літ вона вийшла заміж за Івана Крижанівського. А той Іван побожним чоловіком і невдовзі був висвячений на священника. І згодом вони удвох виїхали на парафію у село Володіївці.

Я коли прочитав це, замало не підстрибнув у кріслі. Подумав, що йдеться про ті Володіївці, котрі відомі мені, як недалека сторона від мого рідного Джурина на Вінниччині. Я чимало разів проїздив через те село, прямуючи до Чернівців чи Томашполя. Навіть уявляв собі, як по весні, можливо, з’їжджу туди, щоб поглянути на той старовинний храм, який описала пані Марія, при умові, якщо він зберігся ще й по нині…

Матушка Неоніла з Володіївців запрошувала молодшу сестричку на гімназійних вакаціях відвідати їхню багату господу. Бо все у них є, і насамперед, своя бібліотека. А ще можна поласувати солодких як мед черешень, що народили того року багато ягід довкруги попівської садиби та божого храму. Ось як виглядає той спогад у мемуарах Марії Варфоломіївни:

«У сестри і справді виявилася досить добра бібліотека – твори всіх відомих письменників російських і французьких. Українських книжок, крім легального Кобзаря, не було, бо в ті часи ні сестра, ні я ще не були свідомими українками.

Сидячи там на високій черешні, не раз, було, чую – сестра гукає:

– Марусю, іди допоможи коня запрягти у “лінійку”. Поїдемо у Копайгород…
Пару коней і хлопця Ваня нам не дає (Ваня – це мій шваґер-священик), бо хлопець у полі потрібний, – пояснює сестра те, чому маємо їхати «лінейкою», а не екіпажем.
Біжу на поміч. Їхати «лінейкою» (возом без полудрабка, пристосованим для перевезення насамперед лісоматеріалів – О.Г.) для мене — весела і приємна пригода, але для матушки – з огляду на опінію прихожан-селян – трохи ризикована.

Моя сестра була старша за мене на шість років. Вийшла заміж у сімнадцять років і ніяк не могла звикнути до поважної ролі дружини священика. Одного разу трапилася справді пригода. Конем правила я. В одному місці задивилась кудись, потягнула віжки в бік, і ми, виїхавши на горбок, перекинулись. Падати було невисоко, не потовклися. Підняли «лінійку», звели коня з горба і поїхали далі. Опам’ятавшись, я почала сміятись, а сестра цілу дорогу бурчала, бо сукні наші були в жахливому стані, скупавшись у куряві. На щастя, ніхто нас не бачив, і престиж матушки від того не постраждав. З приємністю і тугою згадую ті давні часи, добу щасливої романтики. На зміну прийшли авто й літаки з жахливими катастрофами і . . . жінки в штанях.

…Одного разу приїхала до сестри знайома, дуже симпатична й інтелігентна пані. Ми познайомились і багато говорили. За якийсь час ця пані запропонувала мені становище домашньої вчительки її дітей. Я згодилась і пробула у них від грудня 1898 року до весни 1899. Весь цей час я листувалась з Андрієм і Женею Лівицькими. Ці листи рятували мене від нуди та помагали зносити одноманітність мого існування…»

Ви ж, звісно, пані й панове, не помітили в цій оповіді ключового, сигнального слова, а воно, скажу вам, – прозвучало. Це назва селища Копайгород, куди, власне, прямували попадя зі своїх угідь поспіль із своєю залітною сестрицею. Я вловивши цю важливу подробицю ситуації подумав: «А куди ж це вони так далеко вибралися з Володіївців під Чернівцями? Це ж маршрут у містечко, котре розташоване за два райони, на відстані, напевне, близько ста кілометрів… Хіба кіньми, та ще ж тоді, коли за їздових самі жіночки, на такі відстані їздять?» І тут уже зрозумів: йдеться, напевне, не про ті, що я подумав Володіївці. І справді, на Вінниччині, виявилося, є два населених пункти з такою ж промовистою назвою. Інші Володіївці розташовані у Барському районі, на заході регіону. За три кілометри від них і справді розкинулося якраз містечко Копайгород, котре у різні часи було й районним центром. Біля цих Володіївців поруч є залізнична станція, на якій зупиняються поїзди і ближнього, і дальнього сполучення.

Отож, коли у благословенні Андрієві та Марії відмовили і батько, і матір Лівицькі, молоді подалися до Жмеринки. Батько дівчини їх зустрів з розпростертими обіймами, але дати своє добро на шлюб теж відмовився. «Вам мало буде мого одного благословення, – сказав розважливий банкір Варфоломій Семенович. – Працюйте над тим, щоб прихильніше до вас поставився Миколай Іванович, і ваша матінка, пане Андрію, а я тоді з радістю підтримаю цей новий союз…»

Зачула все це сестра Неоніла, аж на місці підстрибнула:

-Не слухайте їх стариків, – вигукнула. – У них свої затрапезні забобони. Намічайте день весілля. Я його організую в своїй хаті, Іван мій освятить ваш небесний шлюб у нашому сільському храмі. Весілля відгуляємо в нашому саду над Лядовою у Володіївцях…

Напередодні неділі 15 липня 1900 року з поїзда із Києва, на станції Копай, зійшла ватага молодих веселих людей з мандоліною і гармошкою у руках. Їх зустріли три брички сусідньої попівської братії, друзів батюшки Івана. Всі вони покотили до обійстя місцевого священика Крижанівського у Володіївцях, що розташувалося неподалік станції. Пан-отець з матушкою, з хлібом-сіллю на вишитих рушниках зустрічали Андрія Лівицького і Марію Ткаченко у воротах обійстя. На оказію збіглося багато селян, особливо малечі. Вони обсіли всі гіляки попівського рясного саду і виглядали чи не з-за кожного куща. А наступного ранку біля церкви було так велелюдно, як ніколи: вінчалася сиротина Марійка, сестра матушки Неоніли. Її тут усі добре знали, бо часто вона бувала в цих краях, майже рік учителювала в тутешній заможній родині.

Заблукале весілля було вельми голосистим, бо до приїжджих музикантів приєдналися й місцеві – з духовим оркестром і великим бубоном, мідними тарілками. І перепочинку у піснях та танцях зовсім тої днини не було.

А яких уже різних, дивовижних страв без ліку наготували володіївецькі жіночки та молодиці під орудою матушки Неоніли. Всі свої запаси відкрила вона перед гостями сестриці. Столи вгиналися від наїдків та напоїв. А коли одним скрипом наїхала під садибу священика довколишня попівська знать – друзі Івана та Неоніли, здається, такого хору ще не чули тамтешні краї. Заспівали вони такої пісні, яких і не чували ще в цій місцині:
Із-відти гора-а, а звідси друга.

Межи… тими… гороньками
Сходила зоря — а Межи…
тими гороньками
Сходила зоря.
Ой то не зоря – а, —
Дівчина моя
Широкою долиною
По воду Ішла – а…

Ой, які ж голоси чудові у священиків із матінками, що аж луни по над Лядовою ходять.

Тим часом кияни стали в кружок і заспівали свою:

Ой із-загори
Та буйний вітер віє,
Ой, там удівонька
Та пшениченьку сіє.
А засіявши,
Стала волочити,
А заволочивши,
Стала Бога просити…

Поки місцеві оглядалися та приноврювалися до цієї пісні, жених Андрій Лівицький приморгнув тричі, і вже в одну мить залунало широке і могутнє, у виконанні приїжджого весільного ансамблю:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
До долу верби гне високі.

Кияни повернулися півколом до місцевої знаті святих отців, і вони в один голос підхопили бунтівні Тарасові слова:

Сердито хвилі підійма…

До третіх півнів не вгавала садиба отця Івана Крижанівського. Побраталися місцеві з приїжджими і не хотілося їм розходитись. Відтанцювали місцеві дівчата з городськими парубками, матушки зі студентами, стали закликати своїх захмелілих хазяїв збиратися по домівках. Але то одна пісня візьме за душу, то інша, бо зібралися славні музиканти і співці за одним столом, ні покинути кампанію, ні прощатися не хочеться. Така вольна і сердечна ситуація на весіллі склалася, можливо, раз на віку трапляється, і це відчули всі. Гарні люди зійшлися на чудову оказію. І раз по раз над садом лунало «Гірко! Гірко!»

***
Дуже хотілося б, щоб ця моя розповідь про заблудле весілля, яке у зеніті літа 1900 року відбулося над берегами Лядови, прочитана була на поверхах влади у Вінниці, в Бару, у Жмеринці, у сільських Володіївцях, де вже критично мало залишилося людей – сто п’ятдесят осіб усього. Щоб з нею ознайомились мої колеги у Вінницькій обласній письменницькій організації. Її молодий і активний голова Вадим Миколайович Вітковський.

Там, в архаїчному селі утворилася здорова, щаслива сім’я, яка надзвичайно багато зробила для збереження українського духу у світі. Андрій Лівицький став Президентом УНР в екзилі, достойним послідовником справи Симона Петлюри. Дочка Наталя Лівицька-Холодна, зійшла, мабуть, найяскравішою зіркою літературного небосхилу. Була це жінка особливо яскрава, неповторна в своїй красі і вроді, у котру були не на жарт закохані чи не всі найкращі українські поети і письменники першої половини двадцятого століття, які знаходилися в еміграції. Насамперед, такі, як неперевершені особистості, – Євген Маланюк, Дмитро Донцов. Вона була подругою Олени Теліги. Наталя Андріївна прожила без малого 103 роки (1902 – 2005 рр.). Всього набачилася на довгому своєму віку. Була чудовим літературним редактором, зокрема, журналу «Наше життя» Союзу українок Америки. Але особлива їй дяка за те, що вона довела до ладу мемуарні записки своєї матері Марії Лівицької «На грані двох віків», разом із чоловіком, відомим художником Петром Холодним видала їх окремою книжкою. Тепер при бажанні кожен може, прочитавши мемуари Марії Варфоломіївни, зрозуміти, що та як відбувалося в буремні роки на наших землях.

Нарешті, ще один пагін з родини, яка офіційно утворилася у Володіївцях неподалік Копайгорода, яку благословив до життя і звершень на землі й на небесах сільських священнослужитель отець Іван Крижанівський, склав син Лівицьких Микола Андрійович, який повторив долю батька – став Президентом УНР в екзилі.

Думаю, що всі ці люди, події заслуговують того, аби вже нинішнього чи наступного року, 15 липня у Володіївцях Барського району Вінниччини, які без малого сто двадцять літ тому приютили заблудле весілля, відкрити меморіальну дошку з нагоди цієї вікопомної події…
І нарешті останнє. Я, звичайно, виправлю у Вікіпедії чиюсь явну авантюру з приводу того, що Марія Ткаченко, дружина найближчого сподвижника Симона Петлюри Андрія Лівицького, матір таких достойних дітей народилася начебто у Бердичеві. Позаяк упродовж всіх своїх меморіальних записок вона неодноразово пише про «рідне Поділля». Більше того, 19 серпня 1971 року щоденна газета українців, яка виходить у Нью-Йорку «Свобода», у шпігелі, себто на найвиднішому місці під своїм заголовком, помістила таке повідомлення:
«У вівторок 16-го серпня вранці померла в домі своєї доньки Наталі, поетеси, і зятя, артиста-маляра Петра Холодного. Марія Варфоломіївна Лівицька на 93-му році життя. Родом з Поділля, Покійна була членом Революційної Української Партії (РУП). згодом Соціял-демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Була активною громадською діячкою, при чому її арештували були й судили за участь у нелегальних українських організаціях…»

Бачите, навіть за цих скорботних обставин, згадується, що родом пані Марія Тимошенко-Лівицька з Поділля, з Жмеринки, де все життя мешкав її батько, куди вона часто навідувалася з чоловіком і дітьми, де в місцевій гімназії певний час навчалася її донька Наталя, а не з Волині, Полісся, до якої завжди належав Бердичів…

2. ЛИШЕ ЧЕРЕЗ 119 ЛІТ ПОДІБНЕ ПРИХОДИТЬ ТОРЖЕСТВО!

Ну, що б, здавалися, слова? Пам’ятаєте цю незабутню поетичну фразу нашого батька Тараса Григоровича Шевченка? Ви ще не переконувались у силі цього незабутнього виразу? А я ось учора, у понеділок, 2019 року, наочно запевнився в тому, що мав на увазі наш Кобзар. Ледь не п’ять годин добирався забрьоханим авто в саму глибинку солов’їного Поділля. Та при кінці маршруту ще й трішки заблукав у дощ, у негідь і сквиру. А коли по горбистій, щербатій шосейці нарешті в’їхав у геть спустошене часом і невблаганною урбанізацією древнє село Володіївці над річкою Лядовою, наче сонце виглянуло нарешті з-понад набридливих хмар, заусміхалася тисячами яскравих золотистих сонць від багатовічної церкви. А побіля неї, начебто, утворився ринок найрізноманітніших авто з серіями державних номерів реєстрації різних регіонів України. Їй-право, машин зо двісті можна було нарахувати. А храм сільський оточений синіми святковими куполами куренів зі столами. Під ними людям не страшні навіть і зливи. Церква пофарбована, як великодня писанка красується на високому помості. Величаві сходи ведуть немовби на небеса…

Знайомтесь: знамениті Барські музиканти, оркестровий гурт «Барви». Загалом він існує вже понад тридцять п’ять літ. Тринадцять із них носить горде і заздрісне звання народного колективу. Кожних три роки цей титул музиканти офіційно підтверджують на творчих іспитах. Керівником колективу «Барвів» є директор одного з будинків культури райцентру Микола Коваль. Він крайній ліворуч на фото, веселий, усміхнений. До складу гурту входить і його дружина пані Лариса. Вона знаєте хто? Професійний барабанщик.
У Барському районі кажуть: без «Барвів» весілля не весілля…

Ось вам, пані й панове, і разюча сила слова. Першою його мовила жінка. 1972 року Марія Варфоломіївна Лівицька, дружина першого Президента УНР в екзилі видала у Нью-Йорку книгу спогадів «На грані двох епох». Описала факт вінчання з Андрієм Лівицьким у далекому селі на Поділлі, де мешкала її рідна сестра Неоніла, заміжня за місцевим священником Іваном Крижанівським. Село, як у преріях загубилося між кучматих верб та садів побіля станції Копай. Тільки нинішнього року, через 47 літ після публічної появи того унікального літературного твору на тому березі океану, я прочитав той твір, і підняв на ноги своїх друзів – Вадима Вітковського, голову Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України, Володимира Криська, депутата Вінницької обласної ради. Казав їм: «Хлопці! Давайте щось робити! Можливо, реконструюємо обряд вінчання у старенькій церкві, яка, на щастя, пережила дві світові війни і збереглася. Так, подібного ще ніде не було, але коли ми захочемо, упремося – зробимо, всі позаздрять…»

Здійснюється урочистий обряд вінчання за канонами церковного богослужіння, яке відбувалося 119 років тому – 15 липня 1900 року. Тоді на місці молодих були Андрій Лівицький та Марія Ткаченко…

А це, власне, милі пані й панове, аби ніхто не сумнівався в достовірності факту – документ Українського інституту національної пам’яті, котрий історично підтверджує мою версію: у Володіївцях, 15 липня 1900 року, в місцевому сільському храмі справді вінчалися 21-літні Андрій Лівицький та Марія Ткаченко, які згодом стали зірковою українською парою – він багатолітній голова УНР, вона – перша леді України в екзилі…

Писав і писав про цю свою пропозицію у власних блогах, у Фейсбуці. І ось вони, слова знайшли благодатний ґрунт, зійшли незабутнім, яскравим дійством. Позаяк про подібну масовість учасників акції не можна було й мріяти, сотні людей з’їхались звідусіль, щоб вшанувати 119-ліття вінчання у Володіївцях, 15 липня 1900 року, двох юних, 21-літніх сердець. Андрій Лівицький невдовзі після цього стане членом Центральної Ради, міністром юстиції УНР, 1926 року, після звірячого убивства Генерального Отамана Симона Петлюри стане першим Президентом Української Народної республіки в екзилі, а Марія Лівицька, з жмеринського дому Ткаченків, доросте до неформального статусу відомої письменниці-мемуаристки. У них народиться двійко чарівливих дітей. Дочка Наталія Лівицька-Холодна стане відомою українською поетесою, їй рівних і но нині немає в українській ліричній і еротичній поезії. Син Микола, як і батько згодом доросте до поста Президента УНР в екзилі.

15 липня ц.р., коли відбувалося відтворення історичного вінчання сім’ї Лівицьких, одночасно в сільському храмі взяли шлюб місцеві мешканці Сергій та Марина Лоян. Дванадцять літ до цього вони прожили в цивільному шлюбі, мають дочку-школярку. Тепер вирішили обвінчатися і було це дуже доречно. Наречена була одягнена в фату і веляни, в яких до вінця свого часу йшли ровесниці Марії Лівицької.Люди зі сцени дякували Господу Богу за те, що він колись прислав у господу матушки Неоніли та місцевого сільського священника Івана Крижанівського, яка стояла під черешнями поруч із церквою, Марисю і її нареченого. За те, що батько Андрія Лівицького, землевласник з-під Золотоноші тоді Полтавської губернії, нині Черкаської області, відмовився благословити шлюб сина з революціонеркою Марією Ткаченко, саме тому акт вінчання відбувся саме в їхній церкві. У Володіївцях. І цим самим навіки прославилося й древнє, вимираюче тутешнє село, віддалене від битих шлхів і дзвінких автотрас. Он, як незлічимо багато приїхало гостей вшанувати ту грандіозну подію.

На яскраво фарбованих сходах сільського храму Іоанна Богослова мене враз радісно обняла обняла жвава бабуся, напевне, як я гадаю, член церковної десятки, і сказала:

-Це ж ви, правда ж, придумали все нинішнє наше торжество! Ось спасибі вам велике за цю ласку, людську доброту і мирську славу. Дай Вам, Боже, здоров’я. Я все життя прожила у Володіївцях і не пам’ятаю, щоб сюди будь-коли з’їжджалося так багато-багато людей, як маємо нині. Таких гарних, розумних. З різних сіл, районів і навіть областей.

-Я ж тут при чому? – щиро й весело кажу. – Доля закинула сюди Лівицьких, а торжество організували своєю неповторно кипучою енергією головний вінницьких письменник Вадив Вітковський, он той добродушний, мили й і білолиций, лисий з борідкою і у файній вишиванці та ваш місцевий депутат обласної ради, ваш колишній голова районної ради з Бару, чимсь схожий на гетьмана Богдана Хмельницького Володимир Крисько…

Одначе, це так далеко друзі, від цивілізованих країв, люди добрі, що там навіть дуже важко впіймати покриття “Київстару! І досі залишається ніби краєм цівілізації.

Тим часом, дощ із небес, то поривався пролитися новими й новими порціями святої води, то враз з-за хмар на годинку-півтори виглядало непомірно ласкаве, ніжне, усміхнене сонце. Я примітив, що люди зовсім не звертали увагу на погоду. Міддю вдарив духовий оркестр. Залунали давні весільні пісні. В урочистій атмосфері, при великому велелюдді відбулося відкриття памятної меморіальної дошки на фронтоні церкви. Усі присутні прибігали прочитати її, сфотографуватися біля неї. У церкві розпочався акт вінчання пари молодих людей, які вирішили пов’язати свої вузи сімейного щастя за прикладом великих Лівицьких тут, у Володіївцях. Щоб обов’язково повінчатися у цій же церкві, що й вони колись. На тому самому місці, де колись стояли Андрій і Марія Лівицькі. Не зважаючи навіть на те, що цьогорічне 15 липня випало на понеділок.

Молодих на виході із храму очікував великий натовп людей із об’ємний, пишним короваєм. Лунало запальне й активне: «Гірко!» Не вгавав духовий оркестр.

Але на Володіївецькому весіллі мені учора найбільше сподобалася красуня, вінницька поетка Руслана Мельничук. Вона грала роль на неповторному торжестві незрівняної своєї попередниці по літературному цеху Наталі Лівицької-Холодної. Також королеви поетичного слова, яка покорила своєю красою та вродою, натхненною поезією весь словотворний бомонд свого часу. Руслана розповідала про дочку Лівицьких, читала її вірші з такою небувалою закоханістю, таким одушевленням, яке кипиить у душах лише тих людей, які самі знають, що таке безмежно любити свою українську землю, рідний край, його людей. Це було дві незрівнянних королеви в одній чарівній подобі.

Така буває душевність, доброта і взаємна любов людей до рідної історії, пам’яті свого українського роду. Думаю, що не частіше, як раз на сто літ, мабуть, – проливається на тих, хто вирішив особисто поклонитися події, котра має величе знезначення для нашого народу. З цього й починається любов до неньки України. Бережімо ці великі і святі чуття. Україна – понад усе!

Думаю, що найглибше цим через Володіївецьку весільну історію пройнялися мої колеги письменники та поети. Ось погляньте, скільки нас лишень нас дипломованих членів Національної спілки письменників України вчора побувало у далеких сільських Володіївцях. Рахуйте: Вадим Вітковський, Руслана Мельничук, зустрів я тут несподівано і свого давнього друга, відомого українського поета Михайла Каменюка. А член НСПУ, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості Жанна Дмитренко, вона ж депутат обласної ради, прочитала зі сцени торжества хвилюючого вірша «Володіївецьке весілля». Я на льоту упіймав і закарбував у пам’ять її гарні слова:

А село – немовби на картині,
Церква тут у Господа в руці,
Біла хата, хліб на скатертині…
Милі серцю Володіївці…

Одне слово, пані й панове, ось вам і слова. Їх всемогутня сила! Зронені у душу народу, он як вони сердечно відгукнулися, того й дивись про Володіївці Лівицьких люди незабаром співатимуть пісні!

Так виглядало все смачно, доладно і весело за весільним обідним столом. Самих тільки вареників подавали сім різних видів – і з вишнями, і з капустою, і з печінкою… Зі сметаною. А ще була вуджина, голубці, свіжа, щойно з городу молода картопля в укропі, різні домашні салати, бо ж у зеніті літа пішли з грядок огірки та помідори. В гарну і багату пору женилися наші вожді!

Особливо ж спорилася дружня оказія по відзначенню незвичайного торжества за столом. Хазяї одночасно посадили до обіду 120 (!) осіб. Місцеві всі не помістилися, їх попросили зачекати, благо, власна хата під боком. Вони гостинно припрошали з-за паркану до чарки заїжджих людей. До мамалиги з шкварками (оце смакота, скажу вам, шановне товариство: немовби із маминого столу!), і багатьох видів вареників. Домашні сідали до столу другим потоком.

На такому чудовому торжестві, їй-право, я ще не бував…

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник.

Сообщение Притча про заблудле весілля (+фото) появились сначала на Український репортер.

З такою ініціативою виступили «свободівці» Андрій Іллєнко, Михайло Головко, Олег Осуховський, Олександр Марченко, Юрій Левченко.

У поданому ними проекті постанови №9192 «Про День Незалежності України» пропонується:

«Вважати день 22 січня Днем Незалежності України і щорічно відзначати його як державне свято. Рахувати незалежність Української держави з 22 січня 1918 року, з дня проголошення IV Універсалу Центральної Ради Української Народної Республіки, яким відновлено національну державність Української нації».

Свою позицію автори проекту обґрунтовують тим, що Україна є правонаступницею Української Народної Республіки, а в період з 18 березня 1921 року по 23 серпня 1991 року мала правовий статус країни, окупованої РРФСР, правонаступником якої був Радянський Союз,

Утім, за задумом законотворців, 24 серпня залишиться державним святом – Днем відновлення Незалежності України.

Фото COUNTRYBALLS | 100 років УНР

Сообщение Нардепи запропонували святкувати День Незалежності України 22 січня появились сначала на Український репортер.

Рішення суд ухвалив на підставі подання прокурора Київської обл.

Загони під проводом отамана Орлика діяли на початку 20-х років у районі Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Ворзеля, Бородянки, Радомишля, Іванкова, Димера, Чорнобиля, Фастова, Макарова. Вони атакували більшовицькі гарнізони та частини Червоної армії, проводили агітаційну роботу серед населення.

26 лютого 1922 р. Київська губернська надзвичайна комісія визнала трьох провідників антибільшовицького руху ворогами радянської влади, невиправними бандитами та засудила на розстріл.

У прокуратурі Київської обл. зазначають: «Вивченням архівної кримінальної справи з’ясовано, що вказаних осіб необґрунтовано засуджено за боротьбу за незалежність України, яка проявилась в участі й керівництві озброєними загонами УНР, а також у боротьбі проти влади в інший спосіб.

Прокуратура Київської області відстояла свою принципову позицію щодо визнання необґрунтованим засудження петлюрівського отамана Київщини та двох його побратимів до вищої міри покарання та домоглася їх реабілітації».

Сообщение Отамана Федора Орлика реабілітували через 96 років появились сначала на Український репортер.

Вона дала українській революції початку минулого століття двох видатних діячів – Олександра і Володимира. Перший – міністр закордонних справ УНР, другий – один з організаторів київських студентів та гімназистів на захист УНР від більшовицької навали. Володимир, до того ж, народився тут.

Хто справжній автор історії Єлисаветграда?

Батько родини, Яків Шульгин, працював у нашому місті контролером Державного банку. Для нього, історика і філолога, ця робота була не улюбленою, а вимушеною, щоб прогодувати сім’ю. (Це за версією краєзнавців, а от нащадки Шульгиних, які нині мешкають за кордоном, вважають, що родина не мала на той час матеріальних проблем.)

Та й причиною прибуття до Єлисаветграда корінного киянина було те, що, повернувшись із заслання за участь у старій Громаді, він не мав можливості працювати за фахом.

Хоча, як зазначає Володимир Босько, вибір цей не був абсолютно випадковим: тут мешкав його давній знайомий, організатор місцевого осередку Громади Опанас Михалевич, очевидно також, що тут жили його родичі. Принаймні, одним із голів міської думи був Василь Шульга, згодом він же, але вже як Шульгин, згадується в іпостасі члена будівельної комісії, яка опікувалася спорудженням будинку Громадського зібрання.

Гласним повітового земського зібрання був Костянтин Шульгин, у якого, припускає Володимир Босько, і жив Яків Миколайович із родиною, бо службовою квартирою, на яку мав право, він не користувався, що зафіксовано в архівних документах.

Про небайдужість до громадського життя та українофільство свідчить його належність до Єлисаветградського благодійного товариства розповсюдження грамотності та ремесел, до якого входили відомі на той час у місті діячі освіти та просвіти Микола Федоровський, Наталя Бракер, Павло Рябков, Олександр Тарковський (батько знаменитого поета і дід не менш знаменитого режисера), архітектор Лишневський, один із власників машинобудівного заводу Роберт Ельворті. Разом із Опанасом Михалевичем вони були причетні до організації Товариства Українських Поступовців.

Яків Шульгин був істориком за фахом, автором праць (деякі з них і досі цінуються істориками: «Павло Полуботок, полковник чернігівський», «Нарис Коліївщини»), які часом підписував «Я.Ш.» або «Л.Ч.».

Другий розшифровується так само просто, як і перший: Любчин чоловік. Його дружина Любов Миколаївна Устимович, представниця одного зі значних українських родів, за сімейними переказами, причетних до нащадків гетьмана

Полуботка, була людиною освіченою і мала безперечний вплив на своїх чотирьох дітей, двоє з яких – Володимир та Микола – народилися у Єлисаветграді.

До речі, за іронією долі саме у нашому місті довгий час перебувала відома картина Василя Волкова «Петро І відвідує в тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 р.», яку свого часу в автора придбав Ельворті, однак після 1944 року її сліди губляться, але етюд до неї, очевидно, придбаний разом з картиною, і досі перебуває в одного з місцевих колекціонерів.

– Безперечно, історія родини Шульгиних, яка стільки зробила для України, – наголошує краєзнавець Володимир Босько, першовідкривач архівного матеріалу, – заслуговує на монографічне дослідження.

А такої книжки немає, очевидно, тому, що чимало документів (а це атестат про закінчення Київського університету, виданий Якову Шульгину 13 вересня 1875 року, атестат про службу його батька Миколи Шульгина, указ про підтвердження дворянства роду Шульгиних, формулярний список про службу Якова Шульгина, його свідоцтво про народження) лежать у Кіровоградському обласному державному архіві й столичним дослідникам невідомі.

Історик Сергій Шевченко свого часу випустив невелику книжечку про родину Шульгиних. Вона могла б розвинутися у солідну монографію, але, на жаль, автор передчасно пішов із життя.

І хоча Шульгини прожили у Єлисаветграді всього шість років, Яків Миколайович міг залишити тут неоціненний слід. За припущенням того ж Володимира Боська, він, учень Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова, міг бути справжнім автором «Історичних нарисів м. Єлисаветграда», які повернулися до нащадків під ім’ям довголітнього міського голови Олександра Пашутіна.

Своє припущення краєзнавець ґрунтує на тому, що історичні нариси написано дуже професійно, а практика, коли освічені люди задля заробітку готують якісь тексти, а підписують зовсім іншими іменами, цілком могла застосовуватись і наприкінці ХІХ століття.

Шульгини повернулися до Києва у 1899-му, і лише через чотири роки Яків Миколайович отримав дозвіл викладати російську мову та літературу у знаменитій Першій Київській гімназії. Його учнями були Михайло Булгаков. Костянтин Паустовський, Олександр Вертинський, Ігор Сікорський…

Де похований Володимир Шульгин?

На це запитання той, хто хоч трохи цікавиться українською історією, відразу відповість: на Аскольдовій могилі. Так, Володимир Шульгин був серед тридцяти, похованих там. Це про них знаменитий вірш Павла Тичини, це на їхній могилі промовляв Михайло Грушевський, саме Володимирові присвятили свої спогади Людмила Старицька-Черняхівська та Сергій Єфремов.

Але кілька років тому у пресі з’явилося сенсаційне повідомлення, що прах його друга Науменка (до речі, цілком можливо, сина директора гімназії, де вчився молодший Шульгин) разом із прахом Володимира, з яким вони померли, обнявшись, і так були й поховані, ще перед зруйнуванням Аскольдової могили родичі таємно перепоховали на Лук’янівському цвинтарі у Києві. І ця версія начебто підтвердилася. Тож маємо тепер могилу, одну з небагатьох, тих, хто загинув за Українську державу?
* * *
Олександр Шульгин, член Центральної ради, міністр іноземних справ першого українського уряду, перебуваючи в еміграції, незадовго до смерті написав спогади, де про наше місто відгукується так: «Не завжди Єлисаветград був пусткою в українському відношенні, не був він таким і за часів перебування там моїх батьків. А у 80-х роках це був своєрідний, хоч і конспірований, центр виховання українців».

Світлана ОРЕЛ (місто Кропивницький)

На цю тему читайте також тут:

• 100-річчя бою під Крутами. Реконструкція бою за “Арсенал” та смолоскипна хода

Сообщение Шульгини: загадки і розгадки історії появились сначала на Український репортер.

Актори відтворили події кінця 1918 року.

Після реконструкції пройшла традиційна смолоскипна хода на честь героїв Крут, від Арсенальної площі до Аскольдової могили.

Фото Кирила ХМIЛЬОВА

Відео “Українського репортера” на цю тему дивіться тут

Сообщение 100-річчя бою під Крутами. Реконструкція бою за “Арсенал” та смолоскипна хода появились сначала на Український репортер.

Це виставка про  Україну крізь віки… Про нашу святу правду. І про гетьманів, і про достойників УНР, і про те, чому ми сумуємо, радіємо, плачемо, проклинаємо катів, сподіваємося на квітуче життя, за що воюємо і чому змушені шукати кращої долі в інших світах…

На превеликий жаль, з боку держави – повне ігнорування цієї масштабної експозиції! Нуль уваги! Навіть на гривню не підтримала держава цю роботу! Не розщедрилася коштами ні на промо, ні на розкрутку цієї події, ні на висвітлення тощо. Ніц!

Держава упритул не помічає цієї події! Спиною стоїть до неї! Зате хвалиться, що на кіно виділяє десятки мільйонів гривень. Нічого проти кіно не маю… Але ж про таку ідеологічну зброю, як образотворче мистецтво, геть забули. Вже й термін заштрихували, кажуть, що тепер це – візульне мистецтво. Ото дореформувалися…

Художники підготували виставку на волонтерських засадах. Хоч у планах Мінкультури цей захід було “заплановано” ще рік тому. Є Указ Президента №17/2016 «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років».

І в цьому документі є гарні слова про «організацію тематичних інформаційних, навчально-виховних, культурно-мистецьких, інших заходів у навчальних закладах та закладах культури, спрямованих на донесення інформації про події Української революції 1917 – 1921 років, виховання патріотизму та підвищення у громадян, передусім учнівської та студентської молоді, інтересу до історії України; проведення тематичних виставок архівних документів, речових пам’яток і фотоматеріалів, а також оновлення діючих експозицій музеїв, зокрема краєзнавчих, кімнат-музеїв визначних подій та діячів Української революції 1917 – 1921 років…».

Ну й що? Хто виконує цей указ? Ви у Києві бачили бодай один банер про цю виставку? Агов, пане мер Кличко! Де ваші гуманітарні служби й департаменти?

Агов, пане міністр культури Євгене Нищук! У чому полягає підтримка вашого відомства?

Навіть на офіційне відкриття виставки не прийшли ані чиновники, ані депутати, ані ті, хто покликаний «заточувати» нашу ідеологічну зброю у війні з Московією.

Ой, я ж забув: саме того дня, коли відкривали виставку, міністр культури провів нараду – призначив головою Українського культурного фонду першу леді країни. Подія!

– Культура – сфера життя України, яка є надзвичайно важливою для нашого суспільства, і те, що питання сфери культури сьогодні перебувають не лише у полі зору культурної спільноти, а й на порядку денному перших осіб держави, свідчить про якісні зміни становлення зрілого суспільства.

Так каже пан Нищук. Повірити? Колись цей чоловік і вдень, і вночі стояв на трибуні Майдану, ми ловили кожне його слово. Проникливо говорив, до щему, до болі, зачіпаючи найглибші куточки душі.

Люди добрі, що сталося з Нищуком після того, як сів за міністерський стіл?

Агов, пане гуманітарний віце-прем’єр В’ячеславе Кириленко з уряду! Ви ж колись так красномовно говорили з майданівської трибуни про духовність… Куди ви поділися? Що з вами? Де ваші очі?

Подумалося, а чому б на виставку не прийти голові Верховної Ради України Андрію Парубію? Показав би приклад. Для порівняння: ось,до якого заходу охоче долучився пан Парубій. Як зазначає веб-портал ВР, 22 січня голова Верховної Ради України Андрій Парубій узяв участь в урочистій церемонії відкриття Програми стажування в Апараті Верховної Ради України у 2018 році.

От ви й бачите, що важливіше для цього державного діяча: мистецька виставка №1 чи банальна розповідь про стажування.

Парубій виголошує перед стажерами також гарні слова:

«… У цей визначний для Української держави день – 100-річчя проголошення незалежності Української Народної Республіки – 60 юнаків та дівчат, які представляють практично усі регіони України, розпочинають стажування в Апараті Верховної Ради України з метою ознайомлення з особливостями функціонування державної служби в Апараті».

А художники? Нехай почекають…

Утім, може й краще, що чиновників «тут не стояло»… Зате радіємо, що у цих виставкових залах щодня – багато українців, тих, хто приходить «на свято душі»…

«Бачу справи твої, людино!» – згадується майданівське гасло куратора проекту «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», знаного митця Олександра Мельника.

Коментарі із соцмереж

Lydia Gurska:

– Совісті у них немає. І культури бракує. І навіщо їм історичний живопис. Сюжети незручні і над диваном не повісити.

Iryna Osadcha:

– Дуже дякую за пережиті почуття під час відвідання. Виставка – просто БОМБА!

Олександр Горобець:

– Ці запитання насамперед до віце-прем’єра Кириленка. Він мав би бути державним ідеологом…

Олександр Мельник:

– Дорогий пане Олександре! Держава в особі Верховної Ради (ще першого скликання) відмовилась від державної ідеології. Тому ніхто з керівництва і не зобов’язаний бути державним ідеологом. По-моєму, їхня робота полягає в елементарному “дерибані”.

Елена Федорова:

– Якби-то вони спали… Не сплять — кров п`ють.

На цю тему читайте також тут

• Запрошуємо: “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників» (+відео)
• У Києві художники організували грандіозну виставку без підтримки чиновників (+фото, відео)

Сообщение У Києві – масштабна художня виставка. А держава глуха і сліпа появились сначала на Український репортер.