Задля цього виконавиця вирушила у серію благодійних творчих зустрічей містами України: Львів, Івано-Франківськ, Кам’янець-Подільський, Миколаїв…

Люсьєна Винокурова родом із Донеччини, з міста Мирнограда. І хоча останні 15 років співачка й композиторка живе у Львові, вона продовжує створювати усе нові і нові музичні проєкти, які об’єднують культуру сходу та заходу України. Цими днями, у період Великодніх Свят, виконавиця вирушила у тур містами України – із серією творчих зустрічей для ВПО, ветеранів та сімей військовослужбовців.

Перша така зустріч відбулася у переддень Воскресіння Господнього у Львові – у Центрі “Ямаріуполь”. У вівторок, 22 квітня, Люсьєна завітає в Івано-Франківськ, де виступить у ветеранському обласному просторі “Ветеран Про”, а також для громади Сіверськодонецька. 25 квітня тур продовжиться у Кам’янець-Подільському, де виконавиця спершу виступить в рамках Всеукраїнського туристичного форуму, а 26 квітня – для громад Луганщини та Донеччини. І фінальною зупинкою буде Миколаїв – там за підтримки Чорноморського національного університету ім. Петра Могили Люсьєна Винокурова виступить для різних громад ВПО, ветеранів та сімей військових.
На цих зустрічах співачка та композиторка багато спілкується із присутніми, ділиться власними досвідом і переживаннями, а головне – надихає своїми авторськими піснями. Зокрема, презентує й новинку – романтичну пісню “Лети” з альбому “Кохаю”, прем’єра кліпу на яку відбулася в унісон із початком благодійного туру.

Відео “Лети”:

https://www.youtube.com/watch?v=VRqKDMGEfHY

“Війна емоційно дуже виснажила всіх нас: як військових, які боронять мій рідний Донбас, так і мирне населення, яке тримає тил, – каже Люсьєна Винокурова. – І мені як митцю хочеться своєю творчістю підтримати українців: подарувати надію, легкість, додати надхнення та віри у щось прекрасне. Моя сім’я та рідні були вимушені залишити свої домівки. Я на собі відчула, як це боляче та нестерпно бачити рідне місто понівеченим рашистами. І я добре розумію, як нелегко моїм землякам, яким доводиться починати своє життя наново, шукати опору і підтримку. А Великодні свята – сімейне свято. Тому саме зараз мені щиро та від душі захотілось своєю творчістю надихнути земляків, сказати їм, що у цій війні вони – не самі. Що українці підтримують один одного і що тільки в єдності переможемо!”.

Галина ГУЗЬО

Сообщение Тур-натхнення: співачка і композиторка Люсьєна Винокурова надихає піснею ВПО, ветеранів та сім’ї воїнів появились сначала на Український репортер.

Що відомо про цю пісню та її виконання Максимом Галкіним, розповідає РБК-Україна (проєкт Styler).

Максим Галкін на сцені у Варшаві 22 жовтня виконав знамениту українську пісню Андрія Миколайчука “Піду втоплюся”.

Глядачі відреагували на його виступ дуже бурхливо – багато хто почав аплодувати прямо під час виступу, також люди почали підніматися з крісел.

Після закінчення виступу зал просто вибухнув оваціями. Відео почали швидко поширюватися в соціальних мережах, і багато українців подякували Галкіну за таку підтримку України. Також вони наголошують, що російський артист заспівав пісню майже без акценту.

Навіть без акценту. А дехто ніяк не вивчить рідну мову.
Галкін – українець?
Боже, це незабаром буде народний артист України. Молодець.
Як бальзам на душу. Ось так у біді пізнають людей.
А в нього хороша українська вимова.
Я у дитинстві цю пісню співала, коли на батьків ображалася.
Далі мають бути “Гори Карпати, два автомати” та “Підпільник Кіндрат”

Також у коментарях деякі українці запропонували надати Галкіну звання народного артиста України. А деякі – обурилися, що вистачило буквально однієї пісні, щоб люди знову почали любити російську.

Як повідомлялося раніше у ЗМІ, Максим Галкін висміяв російських артистів, які підтримують війну.

Також артист на концерті у Дубаї голосно крикнув “Героям Слава!”

https://t.me/uamusicblog/24924

Сообщение Максим Галкін заспівав у Варшаві українську пісню (+відео) появились сначала на Український репортер.

Подія відбудеться онлайн на ютуб-каналі премії YunaAwards. Початок трансляції о 12.00. Ведучим церемонії стане відомий український шоумен Володимир Остапчук.

YUNA 2023 є 12-ю за ліком і має гасло «ПІСНІ НЕЗЛАМНОЇ УКРАЇНИ». Через повномасштабну війну, цього року оргкомітет премії суттєво змінив регламент. Переможців за традицією оберуть члени журі. Але вибір вони робитимуть не у звичних номінаціях, а лише з одного списку – ТОП-100 пісень, найбільш ротованих на всеукраїнських радіостанціях за період 24 лютого – 31 грудня 2022 року. 12 треків, які отримають найбільше голосів експертів, стануть переможцями.

«В умовах широкомасштабної війни вважаємо неприпустимим влаштовувати пряму конкуренцію і визначати, скажімо, хто кращий виконавець, – каже співзасновник та генпродюсер YUNA Павло Шилько. – Нам важливо нагородити і надихнути тих артистів, які спромоглися створити дійсно незламну музику, що гартувала бойовий дух українців у найтяжчий рік нашої сучасної історії».

До складу журі YUNA традиційно входять представники радіостанцій, музичного телебачення, квиткових операторів, музичні оглядачі та аналітики ЗМІ із понад 5-річним досвідом роботи у відповідній сфері.

Окремо оргкомітетом YUNA буде присуджено спеціальні нагороди представникам музичної індустрії України за їхній особливий внесок у розвиток української музики в умовах повномасштабної війни, підтримку армії України, захист незалежності та територіальної цілісності України, видатні соціальні проєкти. Володарів спецнагород організатори YUNA назвуть пізніше.

Натомість нагороди YUNA не зможуть отримати не лише артисти країн-агресорок, а й ті, хто публічно підтримав російську агресію проти України, перебувають під санкціями України, країн ЄС та США, до або після широкомасштабного вторгнення публічно не ідентифікували себе як українські виконавці.

Сообщение Премія YUNA назве 12 пісень незламної України появились сначала на Український репортер.

Сьогодні ми пропонуємо послухати декілька пісень на слова Лесі Українки. Їх виконує співачка Леся Королик. Сьогодні вона проживає в Італії, але навіть у цій країні не перестає пропагувати українську культуру – звичаї, традиції, пісню. І не просто пропагувати – у кожній її пісні – надзвичайна енергетика і любов до України.

Леся Королик не лише співає, але й створює віртуальні музичні колективи, допомагає українським воїнам і біженцям, бере участь у безлічі творчих проєктів, відкриває дитячі таланти, займається науковою, дослідницькою, громадською діяльністю…

Отже, “Місяць ясненький”. Слова Лесі Українки, музика: М.Галенко

Ще одна композиція – “Досадонька”. Слова: Лесі Українки, музика Лесі Тельнюк. Пісня з репертуару «ТЕЛЬНЮК: Сестри».

Читайте також:

• Співачка з Італії Леся Королик: “У мене дух український і я ходжу під Покровом Матері Божої”
• Співуча “пташка” з Прикарпаття – Леся Королик – несе у світ українські пісні і культуру (+відео)
• Відома співачка Леся Королик дарує мужнім оборонцям України проникливу пісню (+відео)

Сообщение Пісні Лесі Українки лунають і в Італії (+відео) появились сначала на Український репортер.

«Моя наступна пісня про любов, про почуття, яке неможливо роз’єднати кордонами, чи відстанями. Про світле майбутнє двох сердець, які б’ються в унісон і завжди будуть разом. В слухача повинні проявитися найсвітліші відчуття, адже ніжність, обійми коханої людини і є сенсом нашого життя, які роблять цей світ добрішим та милішим. Особливо це почуття відчувають люди, яких війна розлучила на певний час. У них повинна з’явитися ще більша надія та впевненість, що скоро всі будуть разом в мирі, злагоді та сімейному затишку завжди»,- ділиться артист.

Слова та музику до пісні Олег Фідельський написав сам. Фідельський- це псевдонім, бо справжня прізвище в співака Тижбір, але для сцени він довго думав та вирішив змінити. Псевдонім не має відношення до прізвищ рідних людей.

Співак створив його сам для того, щоб підкреслити свою творчість, адже в ній багато використовується струнних інструментів. Олег скрипаль, тому псевдонім із старовинного «фідел» означає скрипка, а закінчення додав, щоб звучало та виглядало, як прізвище. Олег Скрипка вже є, тому потрібно було щось змінювати.

Пісню артист підкріпив відеокліпом.

«Навіть, більше скажу, в такий не простий час зйомки відбувалися у двох країнах, в Україні та Чехії. Буде дуже цікаво »,- розповідає співак.

Для кожного 2022 був надзвичайно складним роком. Але усі рухаються в Новий 2023 рік з вірою у спільну перемогу.

«Рік надзвичайно складний, рік свободи та гордості, що ти українець, переосмислення кардинальних змін. Знаю, що покладатися можна тільки на себе та слухати своє серце. Вірю та впевнений, що ближчим часом все буде добре! Це дає силу йти далі та не розчаровуватися. Як і у багатьох українців мрія в нас одна- це вигнати назавжди ту нечисть, що прийшла на нашу землю. Дякуючи ЗСУ та всьому цивілізованому світу, ми все ближче наближаємося до фіналу. Тому на майбутній рік в планах вирушити з концертами по всій Україні. Бути поруч з сім’єю та рідними людьми та святкувати нашу Перемогу!
Слава Україні!»,- додає Фідельський.

Катерина ГУК

Музична прем’єра:

Сообщение Прем’єра: Олег Фідельський презентував пісню про почуття, яке не лякає відстань (+відео) появились сначала на Український репортер.

Викладачі постійно наголошували, що факультет ідеологічний, з дипломами всі стануть «підручними комуністичної партії». Але молодь, ощасливлена можливістю здобувати вищу освіту, не остерігалася того, що саме цей факультет, як і філологічний, найбільше напхані «стукачами». У читальному залі старшого віку, сказати б, жіночка, вже член комуністичної партії, підлегледіла, як Крищенко з ручкою в руці читав статтю в газеті «Правда» про засади національної політики в єдиному і неподільному союзі братніх республік. Підкреслював фрази, з якими, на її переконання, не погоджувався. Налаштована вислужуватися донесла, «куди слід».

Заступник декана Рубан, колишній помічник ката українського народу Кагановича, присланого в Київ викорінювати українську національну свідомість, накидався на необачного з піною і на губах, і біля рота:

– Нічого хитрувати й викручуватися. Прихованому ворогу соціалістичного ладу не місце в університеті.

Не знати, чим би судилище закінчилося, якби не заступився декан Матвій Михайлович Шестопал, невдовзі доведений незносними переслідуваннями до передчасної смерті:

– Студент здібний. Немає потреби калічити йому життя. Ми покликані виховувати, а не виганяти.

То був час загального збурення. У Москві член Політбюро М. Хрущов викривав «культ особи й діяльності Сталіна». При всьому при тому «органи» не дрімали. Інший сексот з однокурсників, згодом уславлюваний письменник, майстер криводушного слова, незмінний член парткому позавчорашньої Спілки письменників, підступно викрав мій щоденник, який не призначався для чужих очей. Через три дні прямо з лекції викликають у ректорат. Піднявся – ноги підкошуються. На засіданні університетського парткому ректора-академіка й докторів та кандидатів наук шокувала прикінцева строфа мого вірша, присвяченого, звичайно ж, Т. Шевченку:

А поки що спи, Тарасе,
Прийдемо збудити,
Як почнем кайдани рвати
І волю кропити.

Урятував від тюрми рідний батько – голова колгоспу, гвардії капітан, на кітелі якого з фронтів Другої світової війни дзвеніли високі бойові нагороди. Мав доступ до першого секретаря Черкаського обкому партії, під керівництвом якого очолював одне з «передових» господарств недавнього Драбівського району, нині Золотоніського. Чимало моїх ровесників визначалися як кар’єристи, оспівуючи вождів «світлого комуністичного майбутнього» та оминаючи десятою дорогою голодомор 1932-1933 років. Мені ж судилася солдатська муштра в горезвісних, за щоденником Т. Шевченка, оренбурзьких степах – у Бузулуці й на лиховісному Тоцькому полігоні, де 1954 р. було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу.

Так званий «курс молодого бійця» відбував разом з такими ж вигнанцями з вузів Білорусії, тодішньої Молдавії, Вірменії, Грузії, Азербайджану. Виключені з вишів Москви, Ленінграда й «от Москвы до самых до окраин» ковтали невидиму радіацію поблизу уранових шахт на Далекому Сході. В колі однодумців дихалося легше. Після прийняття присяги «недоосвічених» розкидали по різних частинах, де била лихом об землю призвана молодь переважно з азіатських республік та із Сибіру несходимого – збір різних національностей. Так правляча комуністична партія дбала про «перевиховання великорозумних» та «спадковість поколінь».

Від гіркої недолі Вадима Крищенка врятувала мудрість Матвія Михайловича Шестопала. Безоглядно відданий благородній справі зберіг поета для духовної самовіддачі. За великим рахунком, благословив майбутнього класика української літератури, видатного піснетворця, нині Народного артиста України…

За будь-яких несприятливих обставин від тих, з якими спілкуєшся, можна почути щось дотепне. Хоча б і таке викликало гірку посмішку: «Через день – на ремень, через два – на кухню». «На ремень» – у караул для охорони складу боєприпасів. Коли трохи оговтався та роззирнувся, спала на розум думка надсилати до газети Уральського військового округу гуморески із солдатського побуту. Гучно прозвучала «Любовь с яичницей».

Світ не без добрих людей. У тамтешній редакції виходець з України в званні полковника доклав неймовірних зусиль, щоб рядовий після трьох років строкової служби продовжив навчання на тому ж факультеті, з якого був витурений.

Пощастило повернутися в значно оновлений колектив із меншою частиною тих, які на таких же зборах факультету, як і проти Вадима Крищенка, одностайно піднімали руки виключити мене з університету. Само собою виходило, як провіщав безстрашний витязь української поезії Василь Симоненко, «вибрати по духу брата». Знайшли один одного – Вадим Крищенко, Володимир Коломієць, із перебігом років удостоєний Шевченківської премії, Олесь Доріченко, соліст-танцюрист Державного народного хору імені Григорія Верьовки. Різнобічний талант нашого незабутнього друга Олеся дивує любителів прекрасного і в поезії, і в живопису, і в мемуарах про всесвітньо відомих митців на всіх континентах планети, де він побував.
Зі старших класів школи кожному з нас допікало усвідомлення колоніального становища України. Як же хотілося не лише зрідка чути, а й бачити:

Військо йде, короговки мають,
Попереду музиченьки грають.

І збулося. Зовсім не випадково, а з незбагненної внутрішньої спонуки, з незвіданої глибини генної пам’яті Вадима Крищенка вирвався вірш «Пісня козацького коша». Як зізнається автор, «кинув її у люди, а її підхопили, зазвучала народною». Кобзар-самородок Віктор Лісовол озвучив пристрасне віщими струнами бандури. Врешті-решт творча співдружність явила маршову пісню українського війська – «Наливаймо, браття, кришталеві чари». Козацького гарту слова й зворушлива для відданих справіку рідній Матері-Землі мелодія. В незалежній Українській Державі, коли на Хрещатику карбують крок строї добірного воїнства, закличне підносить бойовий дух доблесних захисників Батьківщини, скропленої кров’ю Святослава Хороброго і рясно зрошеною гарячою сукровицею жертовного козацтва. За окрилені життєствердними мелодіями патріотичної наснаги поезії, які надихають самовідданих захисників України на відсіч окупантам, Вадим Дмитрович 2019 р. удостоєний почесної відзнаки імені Богдана Хмельницького.

Необхідно не лише відчувати приховані порухи людської душі, а й озвучувати вловлене з таким натхненням, щоб волелюбне слово западало глибоко в душу кожного глядача й слухача, зворушувало й чарувало. Мені щастило бувати на пісенних святах, на яких у Палаці культури «Україна» відбувалося творче самовираження Вадима. На одному з перших концертів не втримався зауважити призвідцю торжества:

– Невже в цьому залі зібралися всі патріотично настроєні кияни?

Помилився. Коли під високим склепінням лине закличне «Вставайте, браття українці, Вставайте всі, не поодинці!» присутні в ущерть переповненому залі в єдиному пориві піднімаються й громоподібно аплодують, не шкодуючи долонь. Заради цього варто жити й творити. А ще ж видовище транслює один з прихильних до поета телеканалів. Певно, мільйони глядачів з душевним трепетом, а то й зі сльозами на очах захоплюються небуденним видовищем.

Талант Вадима Крищенка на повну силу пробудило відродження незалежної Української Держави. За літа, на які благословило провидіння, видав більше 50 поетичних збірок. Автор текстів понад тисячі пісень. З-поміж них аж ніяк не випадкові найменування – «Україна», «Україно, пам’ятай героїв», «Отчий край», «Десять Господніх заповідей», «Хай щастить вам, люди добрі!»… А чиї серця не торкають ліричні взірці – «Берег любові», «Лебеді кохання»?.. Всього не перерахувати. Та не проминути б того, що його прізвище – на чільному місці в Золотому фонді української естради. Справжній Народний артист України, а не дутий, як інколи трапляється.

Творчі здобутки масштабні. Вражають. Лауреат Літературно-мистецьких премій імені Івана Нечуя-Левицького, Андрія Малишка, Дмитра Луценка, Володимира Сосюри. Удостоєний ордена Ярослава Мудрого Y ступеня, повний кавалер ордена «За заслуги», ордена Трудового Червоного Прапора, а також найвищої київської нагороди «Знак пошани», найвищих відзнак Української православної церкви – ордена Андрія Первозваного та ордена Святого Володимира, почесної відзнаки громадських організацій – Лицар Вітчизни… Чутливий до молодих талантів благословив на велику сцену не одного з них.

Сам же зі сцени Палацу «Україна» неодмінно читає свої вірші, які супроводжуються бурхливими оплесками. Не знічев’я підтримує побратима Герой України, також справжній Народний артист України Анатолій Паламаренко, неперевершений майстер у жанрі, на який благословила природа, а може й вища небесна сила. Віщі вірші Великого Кобзаря у виконанні правдолюбця і правдоборця мобілізують на доброчинність тих, хто в грудях не «твердий камінь має», а живе серце .

Генна пам’ять українського етносу незглибима. З пробудженням багатостраждальної України до незалежного самоврядування Володя Коломієць проголосив:

Я вродивсь і вийшов рано
В світ погожий –
Не язичник, не поганин,
А дажбожич.

Ми з Коломійцем усвідомлювали, що виражає оте «рано». Український етнос із першими словами своєї мови зароджувався на вищому березі річки Десни в Мізинській археологічній культурі, вікування якої – понад ХХІІ-ХІУ тисячоліття до нової ери або до нової доби. Таку ж пізньопалеолітичну стоянку відкрив 1897 р. на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії, тяжко хворий на сухоти Вікентій Хвойка. Він же виявив на київському Подолі велике скупчення кісток мамонтів. Могутні тварини підступали на водопій до Дніпра, де ставали здобиччю удачливих мисливців.

Матеріальні й духовні здобутки попередниці – Мізинської – сповна успадкувала Трипільська археологічна культура, яку давно вже годилося б назвати Трипільською цивілізацією. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Спаса, Покрову, коли перший сніг припорошує землю й настає пора весіль і дівчата на порі побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку, як не наміткою, то хоча б онучою, щоб не зоставалася дівкою гидючою». Не кажучи вже про дотепер збережені подекуди зажинки та обжинки одних із перших рільників, хліборобів на третій від сонця життєдайній планеті.

Вічність українського роду ще 1929 р. відчув прозірливий Максим Рильський. У період галасу про «лампочку Ілліча» з глибини його підсвідомості зринуло поетичне:

Хай собі кружляє, обертається
Хоч круг лампочки земля стара!..
Ластівки літають, бо літається,
І Ганнуся плаче, бо пора…

Незнищенна пам’ять пращурів за неміряні тисячоліття буття наснажує поезію Вадима Крищенка. Пробуджує в серцях і душах читачів і слухачів непогасну пам’ять про пережите «від сотворіння світу», як мовиться в Біблії про «синів Ізраїля»…

З клеймом «націоналіста» мені трудно було кудись поткнутися. Повсюдно наражався на неподоланні перепони. В колишньому видавництві «Радянський письменник», нині «Український», сім років рецензувалася, мурижилася моя поетична збірка за народними мотивами з передмовою нині покійного доктора філології Івана Березовського, поки 1987 р. не була надрукована. Менше затаврованому тезкові вистачило кмітливості й знань, щоб працювати вченим секретарем Виставки передового досвіду в народному господарстві. Його творчість – народного визнання, а не провладного. Українська національна свідомість як душилася після розорення 1708 р. Батурина та «вікторії» 1709 р. під Полтавою «беснующегося зверя» Петра І, як увічнив оскаженілого граф Лев Толстой, так і нині глушиться.

Нащадки колонізаторів, як змії тієї породи, що випльовує отруту з відстані, ганьбили будь-що українське не лише з московських телеканалів, а й із привласнених в Україні. В державі, якій нелегко утверджуватися з незалежним самоврядуванням, левова частка голубих телеекранів донедавна випирала межи очі не лише не українських виконавців, а й московських гастролерів. За начебто всевладної демократії зловороже пнулося переважати. Війна із ненажерливим північним сусідом не вщухає вже вісім років. У рф позавчорашні комуністи, що відкинули ідеологію, яка збанкрутувала, та осідлали православ’я, нещадно видушують будь-що українське. Що ж до окупованих ордло й Криму, то там українській національній свідомості не продихнути. Колонізатори розправляються з неугодними по-звірячому.

Пропаганда кремлівських агітпроівців упирається, як баран у нові ворота, в дикі закони джунглів. Ні Батий, онук Чингізхана, ні «скажений сват» Петро І, що його Лев Толстой припечатав до ганебного стовпа як «гниющего от сифилиса», ні «вража баба, клята сука» Катерина ІІ, яка «край веселий занапастила», ні агенти чужоземного капіталу Ленін і Сталін, ні Гітлер не спромоглися на таке варварське розорення предковічної української землі, як нинішні убивці, агресори, мародери, бо ж теперішні засоби ураження стократ досконаліші, незрівнянно згубніші, ніж будь-коли на голову людства. Невтямки загребущим, що жодна ідеологія не зійшла з арени вічності з гордо піднятою головою. Всі, без винятку, осуджені а то й прокляті, як, для прикладу, лиховісна інквізиція або й позавчорашній марксизм-ленінізм із Геноцидом-голодомором на згубу працелюбних українських селян у 1932-1933 роках…

У колишній однокімнатній квартирі Вадима зустрівся із сестрами зі Львова. Старша – Поліна. І Молодша – Алла. В моїх очах обидві – красуні із красунь. Чорняві. Стрункі. Веселі. Дотепні. Життєдіяльні. Випускниці медінституту в місті, зі згадкою про яке прискорено б’ється моє серце. Львів у моїй пам’яті – непогасне вогнище волелюбства, незламності української національної свідомості.

З Аллою в Київському ботанічному саду імені М. Гришка – рука в руці – милувалися буйним весняним квітуванням різнобарвного бузку унікальних порід з усього світу. Ішлося до того, щоб породичатися з родиною Вадима. Вони з Поліною невдовзі побралися. Шлюби благословляються на небесах. За народною мудрістю, чоловік міркує, а Бог порядкує. Не склалося.

Ожило чарівливе з випускницею географічного факультету того ж університету, де й мені вручили диплом. З Чернюк Людмилою Григорівною вік звікували до її болючого передчасного відходу на 75-му році життя в незвідане потойбіччя. Наш єдиний син з належною повагою ставиться до рідного батька. У Вадима з його двома синами від Поліни – свої стосунки. Засмучують побратима непорозуміння з молодшим.

Старшому від мене на кілька місяців надійному товаришу зі студентських літ також судилося передчасно похоронити вірну обраницю. Вона працювала в колишній Жовтневій лікарні, тепер Олександрівській, яка в центрі Києва, неподалік Хрещатика. Мала відрядження на стажування в США. Повернулася з-за океану спеціалістом з чудодійної, за тодішнім поголосом, голкотерапії. Надавала допомогу або рекомендувала фахівців тим, за кого мені доводилося просити. Самому ж щастило триматися до пори, до часу подалі від лікарень.

Ще раз наголошую. За моїм відчуттям і на моє переконання, Вадим Крищенко – класик української літератури. Видатний майстер пісенної творчості. Невтомно обнадіює читачів усе новими віршами. Нині насамперед короткими. Та все більше мудрими. Цитувати б із захопленням і цитувати:

І сам себе не загубити всує,
Хоч батьківські канони топче тать.
І все ж повірить: хтось таки почує,
Що на прощання встигну я сказать.

Вельмишановний друже! Тебе знають,чують і читають. В Інтернеті відгуків на твої відверті одкровення – сила силенна! Бережи, вища небесна сило, скільки в твоїй волі, від прощання…

Вадим Пепа, лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.

Читайте також: Вадим Крищенко: “Хай щастить вам, люди добрі!”

Сообщение Вибрати по духу брата. Штрихи до портрета Вадима Крищенка появились сначала на Український репортер.

«Вставай! Брате мій, вставай! / Бери у руки зброю – / І землю захищай! / Вставай! Брате мій, вставай! / За нами Україна, / За нами наша рідна земля!», – слова, які покликані підтримувати бойовий дух українців.

Відоме гасло «Схід і Захід разом!» набуває нового звучання. Дуже символічно, що автором слів пісні «Брате мій, вставай!» є харків’янка Надія Зінченко. Павло Табаков – корінний львів’янин. Тож навіть у музичній творчості українці демонструють зараз єдність і спільну боротьбу. Ворог, сам того не усвідомлюючи, об’єднав українців – в одну надпотужну силу.

Не маємо права ані на мить сумніватися у нашій перемозі, – каже Tabakov. – Силі і мужності української армії і всіх, хто зараз боронить нашу землю на всіх можливих фронтах, дивується увесь світ. Українці стають справжнім світовим феноменом – унікальним прикладом нескореності та незламності.

Послухати нову пісню Tabakov «Брате мій, вставай!» і переглянути відео до неї можна тут:

Галина ГУЗЬО

Сообщение “Брате мій, вставай!”: Tabakov у новій пісні звернувся до героїчного народу України (+відео) появились сначала на Український репортер.

Цьогоріч “Українська пісня” відбудеться 14 серпня на стадіоні “Арена Львів”. Утім, організатори масштабного проекту днями оголосили про новий формат – є ідея розширити музичний марафон у часі: він відбуватиметься два дні – 13 та 14 серпня.

“Українська пісня” крокує далі та відкриває чергову сторінку своєї історії. Цього року організатори планують значно розширити лайн-ап виконавців, запросивши європейських музичних зірок та готують для глядачів багато несподіванок і приємних сюрпризів.

Продаж квитків на “Ukrainian Song Project / Українська пісня 2022” триває. Більше того, усі охочі можуть скористатися сертифікатом “єПідтримка” та витратити свою тисячу гривень від держави за вакцинацію, придбавши квиток на зірковий концерт.

Торік 5-та ювілейна “Українська пісня” зібрала понад 15 тисяч глядачів на “Арені Львів” і у середині серпня стала епіцентром музичної культури України. У рік масштабного святкування 30-річчя Української Незалежності проект відбувся під гаслом “Українська пісня” – історія народжує майбутнє!”

Протягом кількагодинного музичного марафону зі сцени у вигляді гігантського птаха у формі цифри V, що символізував п’ятиріччя проекту, звучали найяскравіші хіти за всі роки незалежності нашої держави.

Хедлайнерами “Ukrainian Song Project / Українська пісня 2021” стали гурти Без Обмежень, ВВ, Скай, співаки MELOVIN, Віктор Павлік, Сергій Бабкін з унікальним дуетом з Оксаною Мухою, присвяченим Героям України, співачки Ірина Білик, JAMALA, М’ята, Наталка Карпа, Анна Трінчер. Ведучою концерту виступила Маша Єфросініна.

Серед десятків фіналістів проекту опинилися яскраві, молоді та перспективні виконавці: JULINOZA, Semyokhina, АНЦЯ, ЛЕV, «GG Гуляй Город» (feat. Morphom), Sowa, «Cry неба», BORA, Маргарита Самойлова та MARLEN. Переможцем став український етно-гурт з Мукачево АНЦЯ, який отримав приз – продюсування та запис пісні на FOXXSTUDIOS Вадима Лисиці, а також промо та менеджмент від “Української пісні” протягом року.

Галина ГУЗЬО

Сообщение “єПідтримка” та європейський лайн-ап: Національний проект “Ukrainian Song Project / Українська пісня 2022” на старті появились сначала на Український репортер.

Колись він приїхав до нас з благополучної Франції, залишивши тамтешню престижну сцену, і вже шість років мешкає в Україні, успішно виступаючи з концертами в багатьох містах країни, посильно допомагаючи фронту, потужно пропагуючи українську культуру. Поль Манандіз захищає нашу країну від російських окупантів як артист України!

Що ж змусило хвилюватися шанувальників Поля Манандіза, бити на сполох?

4 жовтня 2021 року він несподівано перестав виходити на зв’язок зі своїми друзями, волонтерами, воїнами, прихильними його творчості, що зовсім нехарактерно для улюбленця народу.

Його “від’їзд” з Києва був дуже раптовим, схоже, всупереч важливим творчим планам і сподіванням музиканта. Адже перед цим він публічно заявив, що 1 жовтня 2021-го,  у Міжнародний день музики представить широкій аудиторії новий патріотичний альбом “Місія на небі”, який  присвятив усім захисникам України,  волонтерам, побратимам, в тому числі й Герою України Василеві Сліпаку.

“Я знаю, що Василь зі мною! Ми сумуємо за тобою, мій брате, – написав з цього приводу Поль Манандіз у Фейсбуку. – В альбомі 11 пісень, всі – на фортепіано, адже альбом призначений для відтворення з оркестром. Цей альбом – більше, ніж альбом. Це два роки роботи і життя. Це також ідея, спосіб життя. Альбом через музику, історії, пісні, легенди познайомить українську музику з усім світом чотрима мовами – українською, французькою, італійською та англійською. Це – моя любов до України та до українців…”

Однак повністю цей альбом не побачили шанувальники – співак розмістив у Фейсбуку лише декілька композицій. А потім… 12 жовтня, у Фейсбуку з’явилося коротке повідомлення, що артист відпочиває і згодом “потішить новими музичними сюрпризами”. Згодом стало відомо, що цю Фейсбук-сторінку він особисто не веде, пишуть від його імені.

Минав місяць за місяцем і тривога у шанувальників митця все наростала. Цивільна дружина Поля Манандіза написала у Фейсбуку, що з ним все гаразд, мовляв, не варто переживати за співака.

Однак українські патріоти не вдовольнилися куцому поясненню, вони постійно в соцмережах запитували, чому в Поля немає ані телефона, ані комп’ютера, чому в його розпорядженні немає навіть елементарних засобів зв’язку. Зрештою, де, у якому куточку України він перебуває? Дуже прості запитання, але таких же простих відповідей на них нема й досі, що суттєво підвищило градус тривоги за долю митця й захисника України. Оскільки ситуація набула потужного розголосу в соцмережах, то й журналісти “Українського репортера” не можуть стояти осторонь важливої злободенної теми.

Творча партнерка Поля Манандіза Олена Павловська також постійно б’є на сполох, вже й зверталася до поліції (одержала відписку), вона оприлюднила  у Фейсбуку тривожне: “За хвилини до зникнення для всіх – до того, як у Поля Манандіза забрали назавжди його телефон, він писав мені, що в біді, і просив порятунку…”

Після того як патріотично налаштована спільнота все наполегливіше й частіше стала калатити у дзвони, у Фейсбуку в різні періоди було розміщено декілька коротеньких відеозвернень Поля Манандіза до своїх шанувальників – він просив їх не хвилюватися і що з ним буцімто все добре.

Однак ці відео не заспокоїли шанувальників музиканта. Навпаки! Наведемо лише деякі коментарі із Фейсбуку:

Відгукнувся у соцмережі на цю ситуацію й колишній політв’язень кремлівського режиму, мужній оборонець української землі Володимир Балух:

А ось цей коментар Людмили Пустельник – небайдужої і принципової журналістки – не можна читати без хвилювання:

У соцмережі розміщено відеозвернення-привітання Поля Манандіза з Новим роком, записане звідтіля, де “високопарканне міця відпочинку”…

Пекло? На відео – один і той же високий паркан (якась дача?)… Змінюються пори року, і ми вже бачимо начебто якогось іншого Поля Манандіза. Що це за “високопарканне місце відпочинку”? Жодна правозахисна організація не навідалася сюди упродовж трьох місяців? Жоден бойовий побратим шалено популярного на фронті співака не знайшов час знайти цю таємничу дачу й поспілкуватися з Полем, запитати, що його болить, що йому пече-допікає, чому він без телефонного зв’язку, як з ним обходиться “персонал дачі”, чому тут якась особлива й обмежена зона для відвідувань? Це називається – “разом і до кінця”? Хто утримує цю спецдачу? Десятки “чому”?

А відповідей все нема й нема. Мовчати й далі?

Нам, журналістам “Українського репортера”, все ще упам’ятку велике  ексклюзивне інтерв’ю з Полем Манандізом. Це було у серпні 2021-го, за два місяці до зникнення співака за тим лиховісним дачним парканом.

“У мене дуже позитивні емоції, – тішився тоді під час бесіди співак. – В Україні – вільнолюбивий і сильний народ. Вже восьмий рік він хоробро боронить свою землю від агресора – російської армії, однієї із найпотужніших армій світу. Я дякую всім українцям, всім воїнам, які тримають цей фронт…. Я забув про життя, яке у мене було до України і навіть не думаю про це. Я – українець! «Два кольори» – сильна пісня, з перших її слів я думаю про Василя Сліпака. «Червоне – то любов, а чорне – то журба…». Перед очима також і червоно-чорний прапор Української повстанської армії, я переймаюся героїкою її воїнів…”

А ще Поль Манандіз тоді говорив: “Україна показує приклад світові. Вона восьмий рік років тримає фронт проти Росії. А це було б неможливо, якби народ не був єдиним. Разом – і до кінця!”

Братове українці! Допоможемо Полю Манандізу! Рано чи пізно падають будь-які, навіть найміцніші, паркани.

Леонід Фросевич, Світлана Ковальова

Відеоінтерв’ю з Полем Манандізом:

Сообщение Що відбувається зі співаком Полем Манандізом і де він? Патріотична спільнота б’є на сполох (+відео) появились сначала на Український репортер.

Він захищає нашу країну від російських окупантів як артист України і тому цілком закономірно є дуже шанованим та популярним серед народу. Пропонуємо ексклюзивне інтерв’ю з Полем Манандізом.

-Шість років тому ви приїхали до України, щоб стати пліч-о-пліч з нашим народом, залишивши успішну кар’єру в благополучній Франції. Чи не просять вас французькі співвітчизники повернутися, чи не говорять, що все це було даремним?

-Ні, розмов на таку тему не було, – говорить Поль Манандіз. – Зрештою, я не бачу жодного сенсу повертатися до Парижа, моє життя вже в Україні, мій рідний дім – Україна. Я вже українець з французькою душею. Україна подарувала мені дуже багато.

-Нещодавно наша країна відзначила 30-ліття Незалежності. А що для вас означає це свято?

-Тридцять років – це неймовірно! У мене дуже позитивні емоції. В Україні – вільнолюбивий і сильний народ. Вже восьмий рік він хоробро боронить свою землю від агресора – російської армії, однієї із найпотужніших армій світу. Я дякую всім українцям, всім воїнам, які тримають цей фронт.

-Українські військовики нагородили вас ювілейною медаллю «30 років Незалежності». Ця почесна відзнака стала для вас несподіванкою?

-Я би сказав – великим сюрпризом. Одержати нагороду від людей, які щодня боронять свою країну і готові віддати за неї життя – велика честь для мене.

-Ви якось сказали ключову фразу: «Я – артист, я не солдат. Але не забувайте, що це також і «культурна» війна, і я захищаю країну як артист України». Що сьогодні, на ваш погляд, відбувається на «культурній війні» з російським агресором?

-Є перший фронт – там, де стріляють. Хто у цьому винен? Одна людина – Путін. Сьогодні він є проблемою не тільки України, але й усієї планети. 15 тисяч людей вже загинуло в Україні від російських агресорів. Величезна кількість сімей залишилася без своїх годувальників, батьків, синів… Це така страшна біда, що й уявити важко. Але є і другий фронт, пов’язаний з пропагандою.

Російська ворожа пропаганда і дезінформація є дуже потужними як у Європі, так і загалом у світі, тому люди не знають що насправді відбувається в Україні. Одного разу я запитав свого французького товариша про те, що відомо йому про події в Україні.

І був здивований – він взагалі не знає, що тут триває війна з Росією. На відміну від нього, мені добре відомо про цей фронт, я спілкуюся з воїнами, чимало моїх друзів захищають країну на передовій. Скажу також і про українську мову, яка відіграє дуже важливу роль у протистоянні з Росією.

Вона має панувати скрізь в Україні. Я не проти російської мови, але нехай вона звучить в Росії. Подивімося на інші країни: у Франції – французька мова, в Італії – італійська, в Іспанії – іспанська, в Нідерландах – нідерландська…

А в Україні досі є багато прихильників розмовляти і послуговуватися російською. За тридцять років вони не захотіли вивчити українську. Вважаю, що таких людей треба спонукати переходити на українську по хорошому, не варто в категоричній, ультимативній формі змушувати, щоб вони негайно розмовляли українською.

Треба брати приклад з митців, кожен з яких у своїй сфері потужно пропагує українську мову та культуру. Скажімо, так як це робив – надзвичайно професійно, талановито, яскраво, мудро – уславлений соліст Паризької національної опери, Герой України Василь Сліпак. Своїм високим мистецтвом Василь доносив правду про події в Україну всьому світові, в тому числі й еліті, яка відвідувала Паризьку оперу. Не хочу вживати щодо Василя слово «був» – він поруч, він живе зі мною. Василь Сліпак – як особливий амбасадор України на цьому «культурному» фронті. Ось така діяльність є надзвичайно важливою у протидії російській пропаганді, у яку Кремль вкладає мільярди.

Європа, як не дивно, бачить Путіна «героєм». А який він «герой»?! Його і людиною не можна назвати. Він руками своїх агресорів вбиває, він вкрав частину української землі. Він дуже полюбляє шантажувати світ. Хто дав право Путіну красти чужу землю? Я не бачу якихось проблем, щоб Інтерпол арештував його.

-Ви познайомилися з Василем Сліпаком в Парижі, згодом присвятили йому пісню «Вирушали хлопці». Коли у залі глядачі слухають пісню, то піднімаються зі своїх місць. Як часто під час концертів вас просять виконати цю, надзвичайно хвилюючу, композицію?

-Для мене дві звістки про Василя були шоком: перша – коли він добровольцем пішов на фронт, а друга – коли його вбили російські солдати. І досі перед очима світлина, на якій його зображено з автоматом, дещо втомленого. Але це був мужній козак, який вирушив на захист своєї країни.

-Козак зі сталевою волею і жагучим бажанням перемоги у війні з російськими агресорами.

– До речі, про ці риси Василевого характеру ми говорили з генералом Ігорем Гордійчуком, Героєм України. Василь нагадує мені легендарного фольклорного героя козака Мамая. Василь Сліпак – дуже великий талант у класичній музиці.

Ось ви згадали «Вирушали хлопці»… Я пам’ятаю той день (у Всесвітній день миру), коли давав концерт в Києві, у Міжнародному центрі культури і мистецтв (колишній Жовтневий палац). У залі були присутні і рідні Василя Сліпака. І коли я побачив, що люди підвелися зі стільців, у мене на очах виступили сльози. Вперше за весь час концертної діяльності.

-Велика непоправна втрата. На жаль, у цій війні Україна втрачає цвіт нації.

-Так.

-Від ваших шанувальників ми почули на вашу адресу, що ви, завдяки патріотизму вже стали українцем більше, ніж деякі з наших “українців”, які за все своє життя так і не вивчили рідної мови та не хочуть знати героїв своєї Батьківщини. Як ви думаєте, чому в Україні все ж є чимало тих, хто вперто не бажає вчити мову, не хоче знати героїв цієї країни? Що заважає?

-Це велике питання. Можна говорити про дві генерації людей в Україні: одна з них усе ще подумки в Радянському Союзі, розмовляє російською, каже що українська їм дається важко.

-Але ж ви вивчили!

-Так, хоч і не вивчав її у спеціальній школі. Пригадую, коли попросив товариша розмовляти зі мною тільки українською, то він все дно часом переходив на російську. Мабуть, питання ще і в ментальності, перебудові системи мислення. А загалом, якщо ти говориш російською, то це ще плюс один бал для Росії.

-Ваші шанувальники також кажуть, що «Поль Манандіз – француз з українською душею – яскравий приклад для багатьох українців.». А які риси характеру українців вас найбільше вражають, захоплюють, чому саме?

-Я так сильно люблю Україну, що можу багато говорити на цю тему. Бачу людей реально хорошими, добрими, розумними, начитаними, сильними. Це велика нація! Я бачу також, що українці не бояться роботи. Такі плюси. А щодо мінусів, то я не бачу їх.

-В Тернополі під час концерту вам подарували військову форму і ви згодом написали: «Я зрозумів, що всі 5 років в Україні я воюю, кожен день. Кожний день я на своїй війні: я воюю кожний день, щоб показати і довести, що Україна – прекрасна, що українська мова- чудова, а українці – чудові, мудрі люди. І я розумію всіма глибинами, що зараз саме час, показати, які ми, українці, неймовірні». Цей особливий презент, мабуть, викликав у вас велике хвилювання.

-Звичайно. Мене вражає велика жертовність українських воїнів, вони йдуть на фронт, розуміючи, що там їх щомиті можуть вбити. Але ж вони не відмовляються боронити країну. Для них Україна понад усе.

На жаль, жодна велика нація у світі не проходила свого становлення і утвердження без крові. Щодо вашого запитання. Ще перед концертом один чоловік мені сказав, що хоче зробити подарунок.

Він вийшов на сцені і вручив мені свою військову форму, у якій був на фронті і благополучно повернувся додому. Для мене це великий момент у житті! Було дуже хвилююче. Пізніше я вручив цей військовий однострій одному із захисників, який вирушав на передову, з напутніми словами, щоб він також щасливо повернувся до рідної домівки. Я вбачаю своєрідну захисну силу в цій формі.

-Українці часто просять вас заспівати неймовірну, зворушливу пісню «Лелеки». А коли почуємо її виконання рідною для вас мовою, себто французькою?

-Коли воїн Богдан Кравченко запитав мене, чи я хочу співати його пісню «Лелеки» , запропонувавши послухати як він виконує її під гітару, то у мене мурашки пробігли тілом. Дуже сильна пісня!

-Ви сказали, що це «як причастя і причетність…»

– Чи зазвучить вона французькою? Думаю, що це – винятково українська пісня. Розумію, як багато закладено у цій пісні, в тому числі українського символізму, якою потужною є енергетика кожного слова. До всього додам: у мене є товариш, захисник України Макар («Слідопит»). І ось одного разу бачу в соцмережах, що Макар на передовій під гітару співає лелеки. Це було круто. Пісня стала рідною і для воїнів.

-Одного разу ви написали мамі полеглого воїна, пані Марії Рацун: «Я розумію силу вашого болю…». Звідки у вас, пане Поль, це неймовірно щире і сердечне відчуття, що дозволяє пропускати страждання через своє серце? Коли, на якому життєвому етапі з’явилося це відчуття?

-Цієї війни не повинно було бути. Вона вже забрала настільки багато прекрасних людей, що душа немов переповнена пекучем болем від гірких втрат. Мені згадується давнішній період життя, коли я був ще підлітком і щодня після школи йшов до шпиталю, де лікувався від онкології мій брат.

Я дуже переживав за нього. На цій війні загинуло багато дітей, і біль від таких втрат на все життя. У пані Марії Рацун на війні загинув син, вона написала вірш про своє горе. Вона немов кричить у кожному слові. Це її страшний біль. Я відчуваю його серцем.

-За вашими словами, Європа, особливо центральна, знаходиться під масовим гіпнозом Росії. На вашу думку, чи наблизилася бодай трішки Європа до того, щоб «розкодуватися» від цього гіпнозу?

-Цей гіпноз є мегасильним. Було б правильним, щоб європейські делегації, представники Франції, Німеччини щодня приїжджали до України, відвідуючи райони, де тривають бойові дії і на власні очі бачили, що там відбувається, що українські воїни боронять країну від російського агресора.

Зі свого боку я постійно пояснюю це європейським друзям, а серед них є і ті, хто засідає в Європарламенті, і міністри. Наводжу такий приклад. У вас, скажімо, є донька чи син. Вони біля вас, з ними все гаразд.

А в Україні сини і доньки щодня на війні, в окопах, під прицілом ворожої зброї. Їх щодня можуть вбити російські окупанти. Це продовжується вже шість років. Ось вам реалії сьогоднішньої України. І про них так треба пояснювати європейцям.

– Коли Кремль стягнув до українських кордонів велику військову армаду, ви звернулися із відчайдушним закликом до Європи: «150 тисяч російських солдат біля кордонів України! Що треба робити? Чекати коли вони розпочнуть? Вони розпочали 7 років тому! Хтось, почуйте мене!.. Дорога Європа! Якщо ти ще маєш серце і совість! Подумай про наших дітей, про нашу Україну!

Ми на порозі великої катастрофи, можливо найбільшої. Це не гра. Ми не граємо. Ми, в Україні, ми, українці протистоїмо самі в цій війні. Ми ні на кого не нападаємо, нічого не крадемо. Тут нема фашистів. Ми захищаємо те, що у нас лишилось..». Чи почули Вас? Якою була реакція у Європі на ваші звернення?

– Історія була така: одна надійна людина з фронту на моє запитання, скільки Путін зібрав війська біля українського кордону назвала мені цифру – 150 тисяч. Такої цифри не було в українських джерелах. Але я використав саме її у зверненні до Європи 10 квітня 2021 року. Переконаний: якщо надходить так інформація, то треба негайно афішувати, бити на сполох.

Бо 150 тисяч ворожих вояків – дуже серйозно, велика небезпека. І вже 19 квітня ця цифра прозвучала з вуст Верховного представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Жозепа Борреля у Брюсселі на засіданні Ради Європи. І далі інформаційними повідомленнями розлетілася світом.

У текстах було, що Боррель не назвав джерело, звідки він взяв оту цифру. А вже через кілька годин змінив її до “офіційної” – 110 тисяч. Саме завдяки розголосу вдалося вплинути на тодішню ситуацію із скупченням ворожих військ біля України.

Головне, що вдалось привернути увагу світу. Європа “збудила” Пентагон і вже через три дні після виступу Борреля, 21 квітня стало відомо, про відведення Путіним своїх військ. Я констатую те, що сталось. На мою думку, це підтверджує, що одна людина може змінити світ. Треба тільки бути небайдужим. І робити все, що можеш, на своєму місці. І тебе почують.

– Романс «Чорнії брови, карії очі» ви присвятили Анні, королеві Франції. Кому сьогодні, крім воїнів, ще присвячуєте пісні?

– Мені цікавою є історія України. Вважаю, що кожен співак, артист, виходячи на сцену, має знати, що закладено у тій чи іншій пісні, які глибинні пласти вона часом зачіпає. Вивчаючи історію України, я душею прикипів до творчості великого і надзвичайно талановитого співака – Анатолія Солов’яненка, довго слухав його виступи.

Для мене Солов’яненко є яскравим прикладом служіння мистецтву, Україні. Вважаю, що він є одним із п’яти супертенорів світу. Недаремно Пласідо Домінго і Лучано Паваротті вважали, що майстерність Солов’яненка не поступалася їхній власній.

Народившись в Донецьку, співак все життя розмовляв українською. Романс «Чорнії брови, карії очі» – дуже гарна пісня. У музичній студії мені вдалося з першого ж разу легко записати її, ще й в тональності Солов’яненка. Ніби якісь внутрішні чари у ній.

– У вашому репертуарі такі знамениті українські композиції як «Черемшина», «Ой чий то кінь стоїть», «Пісня про рушник», «Два кольори» та інші. А з ким із співаків ви хотіли б заспівати дуетом?

– Ні з ким. Хоча, можливо, із задоволенням заспівав би разом з побратимами, які захищають Україну на фронті. Наприклад, варто створити кліп до пісні «Лелеки». Це було б класно. Честь для мене. З приводу вашого запитання скажу також: я настільки розумію шоу-бізнес, що не хочу бути в ньому.

-А який він сьогодні, український шоу-бізнес?

-У мене виникають великі проблеми з шоу-бізнесом, тому що я вирішив йти сам… Ось чуємо періодично від того чи іншого співака чи співачки, що він (вона) – «зірка». Ну, добре, супер. Але ж називатися «зіркою» замало.

Треба життя присвятити сцені, жити нею cповна, працювати заради глядача. І не варто свою діяльність в шоу-бізнесі розглядати з точки зору – актуально чи ні, треба виходити з того, чи подобається це тобі самому. Звичайно, це важко. Але зате потім є великий і приємний подарунок – симпатії і підтримка глядачів.

-Виконуючи «Пісню про рушник» ви посміхаєтеся щиро і сонячно. А що вкладаєте у цю пісню, які смисли?

– «Рідна мати моя…» – слова особливої душевної теплоти і синівської вдячності… Вони знайомі мільйонам людей! Це ж і рушник вишиваний… До речі, в Росії немає рушників. А в Україні є.

Коли я виконую українські пісні упродовж півторагодинного концерту, то можу забути якесь слово. І тоді миттєво пропоную глядачам співати разом, виходить душевно і щиро. Адже всі знають слова цих легендарних пісень. Я думаю про Україну. Це все відбувається на великому позитиві.

– Коли ви співаєте «Два кольори», то чи не нагадує вам пісня і про рідні краї, де народилися, виросли?

– Я забув про життя, яке у мене було до України і навіть не думаю про це. Я – українець! «Два кольори» – сильна пісня, з перших її слів я думаю про Василя Сліпака. «Червоне – то любов, а чорне – то журба…». Перед очима також і червоно-чорний прапор Української повстанської армії, я переймаюся героїкою її воїнів.

– Можливо, у вашому репертуарі з’являться і пісні про УПА.

– Розповім, як одного разу у Слов’янську до мене підійшла вродлива пані й мило сказала, що вона дуже захоплюється моїм репертуаром, любить мої пісні. Я поцікавився натомість, що люди роблять для того, аби настав мир.

І почув відповідь, що ця красива жінка воює снайпером. Я був неймовірно вражений. Така гарна пані й раптом… снайпер! У мене є пісня «Слава Україні!» французькою, яку присвячую усім захисникам України.

– До речі, багатьох людей в Україні дуже зворушили ваші композиції французькою, серед яких є і знаменита пісня Джо Дассена «Якби не було тебе». Водночас вона гармонійно та розкішно звучить у вашому виконанні й українською. Цікаво, а хто долучився до перекладу?

– Талановита пані Олена Павловська, з якою ми разом працюємо на ниві концертної діяльності. Людям подобаються ці пісні, і це класно.

– Мабуть, читачам «Українського репортера» хочеться більше дізнатися також і про вашу музичну діяльність в Київському академічному «Театрі на Липках». Розкажіть, будь ласка.

– Йдеться ось про що. Свого часу художній керівник-директор театру, народний артист України Віктор Гирич запропонував створити такий собі мікс двох великих культур – французької та української.

На сцені – дует, тематика – історія кохання. Заслужена артистка України Анжеліка Гирич читає вірші про кохання, а я співаю французький шансон. Вже було п’ятнадцять таких вистав. Глядачам подобається.

– У вашій концертній діяльності вже понад сто аншлагів. Чи мрієте про велику національну сцену?

– У мене є аудиторія шанувальників, вважаю що це як велика родина. Звичайно, хочеться досягати і чогось нового, наприклад, зібрати стадіон глядачів на концерті. Скажу і ось про що. Сьогодні я готую новий творчий проект «Місія на небі» – у ньому буде акцент в тому числі на українських піснях, які Росія вкрала у нашого народу, нахабно «приписавши» собі авторство.

Тому моя місія полягає ще й у тому, щоб за допомогою мистецтва повертати народові ці шедеври. У цьому альбомі будуть і пісні, присвячені захисникам України, зокрема Василеві Сліпаку.

-Ви якось сказали дивовижну фразу, що любите не те що кожен квадратний кілометр української землі, а кожен її метр. Де любите найчастіше бувати, наприклад, у Києві?

– Скрізь. Особливо на Андрїївському узвозі, який нагадує французький Монмартр. А загалом люблю бувати в усіх куточках України.

– І надто в Карпатах.

– О, так!

– А який він, Поль Манандіз, француз з українською душею, у повсякденному житті, побуті?

– Я – артист, і цим живу. Живу так, як сам хочу. Загалом працюю по 12-14 годин. Буває, нахлине цікава ідея, то і ніч не сплю, обдумую, розмірковую. Зранку п’ю каву, слухаю класичну музику, наприклад Вівальді. Люблю друзів, гарне вино у приємній компанії.

– Ви усе ще категорично не сприймаєте те, що деякі українські співаки їздять з концертами до ворожої Росії? І почуваються добре.

– Це аморально. Такі люди не можуть називатися артистами, тим більше мати високе звання народних чи заслужених артистів. Виступати перед агресором, який окупував частину твоєї землі, – нонсенс. Співаків-заробітчан український народ не повинен пробачати.

-Якби у вас була можливість зустрітися з президентом Франції Макроном, то щоб б ви йому сказали із найголовнішого?

– Запитав би про Нормандський формат перемовин (Україна, Росія, Франція, Німеччина), зокрема як буде діяти Франція. Сказав би йому про свою ідею – щоб європейські військові делегації їздили на Донбас, у великі і малі міста і на власні очі бачили, що там відбувається.

Сказав би про реконструкцію України, відродження Донбасу. Якби певна країна взяла б під свій контроль певну зону зруйнованих територій, і де зараз йдуть бойові дії, і ми всі разом відбудували б все зруйноване Росією. І обов‘язково спинили б цю війну! Чи готовий Емманюель Макрон підтримати це?

– Ви багато розмірковуєте про український націоналізм. Кажете, що «це захист своєї землі, своєї родини, братів, захист української мови, вшанування своїх героїв, відновлення своєї історії, всього, що було загарблено, знищено, вкрадено». Що можна додати до сказаного?

-Це класно, коли є національна ідея. Супер! Україна показує приклад світові. Вона восьмий рік років тримає фронт проти Росії. А це було б неможливо, якби народ не був єдиним. Разом – і до кінця! Російській пропаганді, зрозуміло, це не подобається, вона показує, що тут начебто є багато «фашистів».

Я вже в Україні шість років і ніяких «фашистів» не бачив. Звичайно, в Україні є різні рухи націоналістичного спрямування, наприклад «Правий сектор». Для мене він є таким, що реально боронить незалежність країни, без нього було б важко.

У мене багато друзів у «Правому секторі», але серед них не бачу жодного, кого Росія називає «фашистами», «екстремістами». Я був на фронті, і там також не бачив «екстремістів», там воюють люди, в тому числі російськомовні, які захищають свою країну.

– Дуже дякуємо, пане Поль за цікаву і змістовну бесіду.

Розмову вели Леонід Фросевич, Світлана Ковальова

Відеоінтерв’ю з Полем Манандізом. Перша і друга частини

Сообщение Поль Манандіз: “Називатися «зіркою» замало. Треба життя присвятити сцені, жити нею cповна, працювати заради глядача” появились сначала на Український репортер.