Про це повідомив журналіст Михайло Ухман,  він звернувся до активістів Волинської області з емоційним проханням: «Прошу владу Волині, громадських діячів, реконструкторські клуби, бійців ЗСУ і небайдужих людей вшанувати пам’ять Ганни Зеленої, зв’язкової полковника УПА – Клима Савура».

Читайте також: У прокат виходить воєнна драма «Шлях поколінь». На місці зйомок побували кореспонденти “Українського репортера” (+фото, відео)

“Легендарна зв’язкова УПА… За всі роки незалежності України не визнана Україною як борець за її незалежність”, – пише у Фейсбуку воїн ЗСУ, громадський діяч Сергій Приходько.

Ганна Йонівна Зелена народилася 20 квітня 1927 року у селі Скулин Ковельського району. У 15 років вона стала зв’язковою УПА. Спочатку була учасницею диверсійної групи Сергія Дятла (сотенного «Дяченка»), потім – особистою зв’язковою Дмитра Клячківського, командира групи УПА-Північ.

Разом з іншими дівчатами допомагала повстанцям – збирала полотно, різала його, зшивала і робила бинти. Жінки, які мали швейні машинки, шили одяг, фарбували його в дубовій корі. Ганна в коси заплітала зашифровані листи – грипси, і носила їх в села Облапи, Доротище. За доносом її арештували 10 червня 1945-го.

Військовий трибунал засудив Ганну до 10 років каторги і 5 позбавлення громадянських прав. Покарання відбувала в Норильську. Була учасницею повстання політв’язнів у 1953 році, під час якого отримала важке вогнепальне поранення.

Після тривалого лікування стала інвалідом. У зв’язку з цим була звільнена у 1955 році. У рідному селі жити не дозволили, виселили у Дніпропетровську область. Там за містом жила в однокімнатній квартирі з мамою і донькою.

Працювала дояркою у сільськогосподарській артілі менше року. Через рік повернулася в рідне село Скулин Ковельського району на Волині.

На світлині: Ганна Йонівна Зелена.

Фото із Фейсбук-сторінки Сергія Приходька.

Про зйомки кінострічки “Шлях поколінь” відео “Українського репортера”:

Сообщение Відійшла у засвіти зв’язкова УПА Ганна Зелена (Абрамчук), головна героїня фільму “Шлях поколінь” (+відео) появились сначала на Український репортер.

Сюжет стрічки написано на реальних подіях, його знімали у 2020 році неподалік тимчасово окупованого Донецька на окремих бойових позиціях наших захисників. Частина зйомок відбувалась у Києві та на Волині,  повідомляє “Детектор медіа”.

“Події стрічки «Шлях поколінь» відбуваються у 2014 році. За її сюжетом, молодий програміст Назар, який не бажає воювати, разом зі своєю дівчиною мандрує країною і зупиняється перепочити в одному лісі. У сні до нього приходить український воїн з минулого, який воював в цьому місці проти різних ворогів. Між ними відбувається непроста розмова, яка закидає нашого героя в теж саме минуле і назавжди змінює майбутнє хлопця, де його чекає бій з підлим і сильним ворогом. Проте спочатку Назар змушений перемогти самого себе і зробити вибір: вагітна дружина, яка кохає його, чи країна, яка охоплена полум’ям війни”.

У кінострічці зіграли Володимир Ніколаєнко, Лариса Руснак, Назар Борушок, Олексій Паламаренко, Світлана Матвіїшин та інші. Автор сценарію і продюсер – Михайло Ухман.

У 2020 році кореспонденти “Українського репортера” побували на місці кінозйомок – на Волині, у легендарному урочищі Української повстанської арміїї “Вовчак”. Сьогодні є привід знову розповісти про цю подію.

Вовчак треба пропустити крізь душу і серце. Щоб глибше спізнати його, зрозуміти, відчути крізь десятиліття. Тут в тугий жмут закручено і біль від утрат, і радість від бойових перемог, і слава, і трагедії.

У 1943 році Вовчак став центром повстанської бази «Січ» імені Богуна воєнної округи «Турів» УПА.

Дорога од Києва до Вовчака неблизька – майже півтисячі кілометрів. Отож «на перекладних» добираємося на Волинь, до Свинаринського лісового масиву, у глибині якого і має свій одвічний земний осідок легендарне урочище Вовчак. А в «бусику» разом з нами, журналістами «Українського репортера», – учасники кінозйомок: двоє «солдатів» німецького Вермахту Володимир Боголій і Геннадій Аксьоненко з київського клубу історичної реконструкції «Вертикаль», актор Костянтин Афанасьєв, помічниця режисера Наталія Галушко.

Вовчак чекає. Мчимо. У ніч. Бо завтра вранці тут мають розпочатися зйомки кінострічки «Шлях поколінь» про долю колишніх воїнів УПА, зв’язкової полковника УПА Клима Савура Ганни Абрамчук та упівця Степана Петраша. Вони живі й понині. Це і буде несподіванкою для глядача – зустріч з героями. Творчий задум автора сценарію, продюсера Михайла Ухмана у цій кінороботі сягає аж по сей день – війна з московією незбагненим чином перегукується з життєписом повстанців, в тому числі з Вовчака. Втілювати усе це в кіно узявся режисер Володимир Сидько.

Дорогою знайомимося з говірким водієм мікроавтобуса, на борту якого «прописалася» доладна емблема з надписом «Серце патріота». Сей чоловік із тих, хто викликає довіру і велику повагу. Сергій Іванович Балицький – з Луцька, волонтер, допомагає воїнам ще з початку війни з Росією. Його волонтерська доля – це сотні і сотні «човникових» рейсів на схід. До речі, він ще й депутат Луцької міськради.

Про таких добрих і сміливих одчайдухів гуманітарної місії також варто знімати кіно. Бажано щоб у цій стрічці ще й були епізоди про нашу жахливу бюрократію і цинізм тилових «щурів», про викручування рук перевізникам, які доставляють на фронт гуманітарку від іноземних благодійних організацій, про хапуг різних мастей…

А поки що «Серце патріота» нас благополучно доставляє на Волинь. Зупинка на короткий перепочинок на околиці села Мокрець, де причаївся «гостьовий хутір». А вранці – знову в дорогу. Звідси до Вовчака рукою подати. До нього ми добиралися вже на бувалому в бувальцях легковику «Фольксваген», за кермом якого сидів всезнаючий Василь Васильович Мазурик. Він – тутешній, директор історико-меморіального комплексу «Вовчак. Волинська Січ». За професією лісник. В салоні авто – червоно-чорний прапорець. Бандерівець. От і славно.

-Вовчак для мене розпочався 20 років тому, коли я вперше приїхав сюди, – торує стежину в розмові пан Василь. – Сам я родом із сусіднього Старовижівського району. Вовчак – колишнє невеличке село сумної долі. 32 двори було. Воно перестало існувати у повоєнний час, совіцька влада примусово розселила людей по навколишніх селах, себто усіх тих, кого не посадила і не розстріляла. Хоча практично усі жителі були зв’язані з УПА.

Сільські хати, сади понищили, потрощили, спалили, а все що не згоріло загорнули бульдозерами… Сплюндрували ліс. Щоб і сліду не було. Ні од вулиць, ні од квітучих садів. Щоб геть вицвіла і назавше затерлася пам’ять про це поселення. З часом Вовчак почали брати в облогу дикі хащі, місцина заростала дичками – яблунею, грушею, тереном… Хоч трохи поодаль колишнього села зберігся давнішній ліс, є кілька дубів, яким по 350.

Моя біографічна сторінка у Вовчаку розпочалася з того, що ми висадили ліс, – котиться далі наша бесіда. – Зробили огорожу довкола довоєнного сільського цвинтаря. Там і досі – посічені кулями надгробки: більшовицькі «стрибки» (каральні загони НКВД. – Ред.), вправляючись у стрільбі, глумилися…).

Сьогодні у Вовчаку є типова селянська хата 1906 року. Але вона не звідсіля – із села, що неподалік. Ми її зберегли від руйнації, перевезли, не розбираючи (!), до Вовчака. Зробили це за допомогою двох потужних тракторів К-700.

Ця оселя зі своєю історією. Тут виросли дві сестри-повстанки Сачук. Вони закінчили курси медсестер тут, у Вовчаку, на базі УПА.

-А яка ж їхня доля?

– Сиділи, – стиха мовить пан Василь… Вберегтися од того звіра – НКВД – було майже неможливо. Бабуся з родини Сачуків похоронена на вовчаківському цвинтарі.

Поступово наша бесіда прибивається і до берега сьогодення. Власне, сам Василь Васильович горне слово до нинішнього життя-буття. А воно багато у чому змаліло і зміліло. На жаль, не беруть гору розквіт, благополуччя, а все більше даються взнаки економічна скрута, не припинив наступ розор, бере в лещата безвихідь. Тому чимало волинян їдуть по світах у пошуках кращої долі, шукаючи там заробітків. Оце обміління видно навіть по тутешніх сільських хатах – уздовж дороги ми не побачили новобудов, словом усього того, що зветься розвитком, благополуччям, щасливим і заможним життям. Люди виживають, як можуть. Тримають худобу, здають молоко. Мають домашню господарку.

Женемо подалі думку про те, що багатостраждальний український народ мав би жити не гірше, аніж італійці чи іспанці. Цю тему давно вже орано й переорано, як мовиться. Тільки ось зачепилося одне: тисячі бійців УПА, які полягли в боях за вільну Україну, вірили, що рано чи пізно рідня земля буде без кайданок, квітучою і заможною. Так, сьогодні ми є свобідними, але чи заможними? Олігархи собі збудували рай земний. І вони, на відміну від простого народу, не згадують про героїку Української повстанської армії, не шанують подвиг звитяжців.

-Але якби не було багаторічної боротьби УПА, то ми б не чули української мови, у храмах не правилося б нашою рідною мовою. І ми вже були б з вами там, де ходять білі ведмеді, розкидані по «сибірах» дрімучих.., – ці слова ми почули із вуст отця Никона у Церкві Всіх Святих Землі Української, який благословив творчу кіногрупу на благополучний початок зйомок.

Цей дерев’яний храм є новим, його споруджено у Вовчаку нещодавно. Поруч і та сама давнішня хатинка, про яку говорив Василь Мазурик. Довкола – тин, до людей горнуться чорнобривці, мальви, соняхи. Майоріє червоно-чорний стяг. Біля присьби бачимо котушку старого колючого дроту.

-Німецька штуковина, – пояснює Василь Васильович. – Хлопці відкопали…

В оселі досить затишно, в усьому проглядається українство – і у вишитих рушниках, і у предметах домашнього побуту. Лише дещо дисонує зброя на лаві, стільцях – гвинтівки, автомати, гранати, польові телефонні апарати, амуніція. Учасники клубів історичної реконструкції готуються до кінозйомок. Вони приїхали з Києва, Львова, Луцька, Ківерців, Кам’янки-Бузької.

За сценарієм сьогодні – сцена бойової сутички у лісі між чотою повстанців і загоном «СС» Вермахту. Упівці влаштували засідку.

А поки що – «братання» вояків на галявині. Багато хто з них зустрів тут старих друзів, однодумців, тому й розпитують про те, про се. Жартують, показуючи на тин: «З цього глечика москаль пив молоко…»

Про щось спілкуються між собою режисер Володимир Сидько, автор сценарію Михайло Ухман і відомий актор Назар Борушок, який грає роль командира повстанського загону. Чути, що обговорюють, якою саме має бути ця пастка для гітлерівців. Немає сумнівів, що Назар зіграє класно, здається, йому ця роль пасує. За півгодини він вже буде «в образі», вдивлятиметься в бінокль на краєчку лісу, даватиме настанови бійцям.

«Противники» готуються вирушити до місця «бою». І раптом:

-А ваша форма не підходить. Будь-який експерт скаже, що вона не з цієї «опери».

Це режисер по дружньому радить одному з учасників «масовки» побути поки що «на лаві запасних». І доречно. Бо чоловік одягнув френч якогось партійного працівника (принаймні так здалося). Загалом учасники клубів історичної реконструкції виглядали досить добре – багато що з їхніх амуніції, обмундирування є або ж оригінальним, або точною копією, виготовленою, пошитою навіть з матеріалів, тканини того періоду.

Наприклад, науковець Євгеній зі Львова (клуб історичної реконструкції «Гренадер»), який грає роль командира підрозділу «СС» у званні шарфюрера (на світлині), показував нам оригінальний німецький протигаз (навіть із засобами для протидії газовому отруєнню!). Отож «шарфюрер» – майже справжній. І підсумки для набоїв тієї доби. І польова сумка. Два ножі також оригінальні.

Євгеній каже, що він з колегами шукають форму по всіх усюдах, в тому числі за кордоном, купуючи за чималі гроші. Своє хобі називають «залізною хворобою».

Історичними подіями захоплюється і Микола Олександрович Свиридюк, вчитель технічних дисциплін з луцької школи №25.

-З 2014 року ми почали займатися історичною реконструкцією, – розповідає. – Побували «в боях» і у Європі. Я мав свою роль у «підрозділі», який був створений з українців і поляків, що воювали в наполеонівському війську. Беремо участь у різних заходах у складі Стрілецького братства. Торік співпрацювали на ниві історичної реконструкції з УПА. Пошили костюми, «дістали» зброю. У нас навіть є хороший майстер (наш кутюр’є!) з пошиття костюмів. Має неабиякий талант до цього. Наприклад, за кілька днів пошив нам форму.

Захоплюється цією справою і колишній військовий льотчик Олександр Якубишин з Луцька, який може годинами розповідати про різні стволи. І не дивно, адже колись давно, ще за радянських часів, ремонтував мисливську зброю, захоплювався полюванням. Каже, що потяг до зброї передався від діда-прадіда. Говорить, що сьогодні у нього полювання відійшло на задній план, бо серце вабить історична реконструкція. Саме на цій ниві відтворення давнішніх подій він знайшов справжніх однодумців.

У групі реконструкторів і викладач Східно-Європейського університету з Луцька Василь Миколайович Войтович. Каже: «Мого діда рідний брат – Андрій Войтович – тут, на повстанській базі, був у штабі секретарем. Відсидів в радянських таборах 10 років.

Нещадно перемелювала, калічила людські долі сталінщина. Страшні часи.

Познайомилися ми і з Володимиром Сухенком з Кам’янки-Бузької. Про свою колишню професію каже: «Фахівець на всі руки в геології». А на полі «бою» був і кубанським козаком у війську Вермахта, і червоноармійцем, і російським імператорським солдатом. Грав роль і німецького вояка періоду Першої світової.

Сьогодні Володимир Борисович – в лавах УПА, на плечі – ручний кулемет Дегтярьова. У родини Сухенка – особлива і цікава історія (про що ми й довідалися).

У сиву давнину заможна родина Сухенків мешкала у своєму родовому селі Усівка (нині – Згурівський район Київської області). Дід Володимира Борисовича, колишній штабс-капітан царської армії Іван Сухенко під час Першої світової війни служив в авіазагоні знаменитого льотчика Петра Нестерова. Був авіатором-спостерігачем. І мав хобі – грав у народному театрі Миколи Садовського. Івана Сухенка радянська влада посадила на 10 років за «контрреволюційну діяльність». Відсидів 7. Помер в 1971-му.

Запримітили ми і упівця-вояка у розкішній вишиванці (на фото). Назвав себе: Михайло Курдельчук з Луцька. Пан Михайло вчителював у початкових класах, вів інформатику. А вишиванку вишив йому батько – Григорій Пантелеймонович, викладач педучилища.

Зачинаємо з Михайлом Григоровичем коротку розмову про нинішню війну з москалями. Він, як і всі українці, мріє про перемогу над окупантами: «Їх сюди ніхто не кликав, це – наша земля!».

Так колись казали і славні воїни Української повстанської армії. Ми знову б’ємося за волю України, протистоїмо лютій орді. Про це і повнометражна кінострічка «Шлях поколінь».

Автор сценарію, Михайло Ухман, добре знає, що таке війна. Адже сам – боєць ДУКу, як військовий журналіст готує матеріали про воїнів. Він записав і спогади колишніх упівців, які постраждали від сталінського режиму. Михайло був дуже вражений розповідями цих героїв про звірячі тортури у більшовицьких катівнях, яких зазнали дівчата і хлопці періоду героїчної боротьби УПА. Ці люди з неймовірною силою волі залишилися незламними, їх не змогла задушити інквізиція НКВД-МГБ. А хіба не такий героїзм показують сьогодні на фронті наші воїни?! Ось звідкіля витоки…

«На крові тих, що впали на полі бою в обороні рідних хат, сімей і населення, в наступі на гестапівські та енкаведистські гнізда й загони, в індивідуальному двобої в час конспіративної роботи, на крові тих, що замучені по тюрмах і таборах, виросла безсмертна легенда воюючої поневоленої нації, що вогненним смолоскипом горить у серцях і думах народу й освічує шлях у майбутнє. Україна живе й бореться та силою здобуває перемогу. Хай же вічна буде слава впавшим героям, що склали своє життя на жертівник нації. (З Декларації Проводу ОУН.)

Ми готуємося до лісової засідки. Актори поділені на дві бригади: одних режисер називає «упівцями», інших – «панове нацисти». Він дуже турбується, щоб перед упівським загоном трава виглядала «не зім’ятою». Боронь Боже ходити тут.

Командир упівців Назар Борушок перевіряє свій «ППШ». Десь гуркотить «німецький» мотоцикл, а по хвилі все стихає. І ми чуємо чийсь вигук: «Заглох!». За десять хвилин на кіномайданчик долинає вісточка: у мотоцикла заклинило «ведуче» колесо «коляски». Потрібна допомога.

“Змусимо поліцая працювати. Накинемо шлею на шию – нехай тягне мотоцикл!”, – жартують актори.

Раптом на прохання полагодити «чужинську» техніку відгукнувся «солдат Вермахту» Ігор, сам з Луцька, слюсар-механік з ремонту автомобілів. Отож тямущий у цій справі. Згодом він скаже нам про боротьбу УПА: «Шкода, що так багато славних хлопців загинуло. Але якби їх не було, то не було б і нинішнього патріотизму. Не було б на кого рівнятися…»

Урочище Вовчак – це наша славна історія. Тут, у лісових масивах на межі Турійського, Володимир-Волинського та Локачинського районів Волині 14 жовтня 1943 року, на свято Покрови, зродилася УПА.

Як свідчать документи й розповіді учасників, «таємні курси, військові школи та опорні пункти УПА почали виникати на Турійщині наприкінці літа 1942 року. Читаємо:

«Непрохідна місцина довкіл Вовчака чи не найкраще підходила для таких цілей. Перший опорний пункт заснувала неподалік група нелегалів-оунівців з Галичини. А вже навесні 1943 року почав діяти цілком боєздатний повстанський загін з двох сотень стрільців та чоти кавалерії. Для потреб “Січі” спішно збудували кілька тартаків (лісопилень), де робота не припинялася ні вдень, ні вночі. Невдовзі в урочищі “Вовчаки” виросли корпуси госпіталю, штабу, казарм, складів, гарбарні, пекарні, коптильні, кузні, різноманітних майстерень та підстаршинської школи. До речі, у гарбарні шкіри виправляли спеціалісти-чехи, а в зброярнях працювали колишні червоноармійці, яким вдалося втекти з фашистського концтабору у Володимирі-Волинському. Вони брали участь і безпосередньо в бойових операціях повстанського загону “Сосенка” (Порфира Антонюка), несли службу в гарнізонній караульній сотні.

Німцям загін дошкуляв відчутно, адже, окрім легкої стрілецької зброї, мав кулемети, гармати і навіть… один трофейний танк, відремонтований своїми ж умільцями. Усі спроби знищити “Січ” провалювалися, бо довкіл стояли застави, добре діяла повстанська розвідка і контррозвідка, опорні пункти мали телефонний зв’язок.

А в рейди відділи куреня “Орла” вирушали не лише на конях, а й вантажними та легковими автомобілями, мотоциклами. Після блискавичних і здебільшого успішних операцій бойові групи швидко “розчинялися” у недоступних для ворога потаємних місцях Свинаринського лісу. На допомогу “Волинській Січі” у найскрутніші моменти приходила сотня “Бистрого”-Пашкевича з Любомльщини, курінь “Вовчака” Олексія Шума з-під Мацейова та повстанці з Львівщини…»

Директор історико-меморіального комплексу «Вовчак. Волинська Січ» Василь Мазурик доповнює, що в загонах УПА воювали не тільки українці, але й вірмени, казахи, євреї, росіяни, був навіть… бельгієць. Він знав три іноземні мови, зі своєї радіостанції виходив на Європу, розповідав про боротьбу УПА. Бельгієць не став відходити на захід, десь у цих лісах він і «пропав»…

Вовчак для кіногрупи є приязним (свої!), і водночас дошкуляє комарами. Ще й спекотно. Мотор! Камера! «Стрекоче» у повітрі дрон. Загін «СС» кілька разів повертається на вихідну позицію. Ще один дубль. І як ці чоловіки витримують у цьому обмундируванні таку спеку? – подумалося.

А «вояки» в перерві жартують: «Хлопці, підніміться, бо гранату простудите».

«Увага! Уявіть себе на полі бою…» Це вже режисер дає настанови.

На лісовій дорозі знову вигулькує колона «фашистів».

«Увага, може бути вибух!». Але щось не спрацьовує.

«Запали погані», – хтось коментує.

Утім, по хвилі – і «вибухи», і автоматні, кулеметні черги. Зі свого «Дегтяра» б’є Володимир Сухенко. З «ППШ» вибігає Назар Борушок, дає декілька влучних черг по «ворогу». З «Вальтера» відстрілюється «поранений» «шарфюрер СС», якого намагається винести з поля бою «солдат» Володимир Боголій. Сміливо діє упівець, актор Костянтин Афанасьєв.

Стоп. Пауза. Епізод знято? Хоча чується: «Всі хто вмер, лежать мертвими». Ще працює камера.

І знову настанови: «Не вживаємо таких слів: «Чого ти, скотина, прийшов на нашу землю? І слово «скотиняка» також не промовляємо…».

Нарешті все замовкає. Фініш. Але тільки сьогодні. Попереду – нові епізоди зйомок.

Вовчак нарешті відпускає нас зі своїх обіймів. Знову стежки привели до центру колишнього села. Тут височіє дуб-довговік. О, він багато що назнав… Ще кремезний. Доторкаємося до нього. Щоб набратися сил. І повстанської енергії.

Слава Героям!

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото «Українського репортера»

Відеорепортаж з Вовчака:

Сообщение У прокат виходить воєнна драма «Шлях поколінь». На місці зйомок побували кореспонденти “Українського репортера” (+фото, відео) появились сначала на Український репортер.

Як йдеться у Вікіпедії,  УПА — військово-політичне формування, що діяло в Україні протягом 1942—1956 років, озброєне крило ОУН.

Розпочала свою діяльність з весни 1943 року на територіях, що входили до складу: райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943 року, Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943 року, Холмщина — з осені 1943 року) та румунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа 1944 року. Окремі загони також діяли і на території східної України, на Донбасі та навіть на Кубані.

Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року, хоча деякі історики вважають цю дату умовно пропагандистською та переносять період заснування приблизно на пів року вперед. У травні 1943 року загони ОУН(б) почали офіційно іменуватися «Українською повстанською армією». Ряди УПА поповнювалася за рахунок добровольців з числа ідейних націоналістів, перебіжчиків з допоміжної поліції, дезертирів з Червоної Армії.

Своїм головним завданням УПА декларувала підготовку потужного повстання, яке мало розпочатися в сприятливий для того часу момент, коли СРСР і Німеччина виснажать один одного в кровопролитній війні, а потім створення самостійної єдиної української держави, що мала включати в себе всі етнічні українські землі. Крім українців, яких була переважна більшість, в складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей.

З самого початку свого існування УПА воювала на три фронти: з військами Третього Рейху та його союзниками, польським Рухом опору (Армією Крайовою, Армією Людовою) та радянськими партизанами. З поверненням радянського режиму на західноукраїнські землі, УПА ще кілька років змогла чинити активний спротив каральним загонам НКВС. УПА діяла до 1954 року, коли активні її дії припинилися. Окремі осередки спротиву продовжувались впродовж 1950-1960-х років. З травня по листопад 1943 року Головним Командиром УПА був Дмитро Клячківський, з 1944 по 1950 рік — генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рік — Василь Кук.

У грудні 2018 року прийнято закон, що надає бійцям УПА статус учасників бойових дій, яким покладено додатковий соціальний захист, в тому числі пільги на оплату комунальних послуг і проїзд у громадському транспорті, а також медичне обслуговування і забезпечення медикаментами.

ВІДЕО:

Сообщение На державному рівні будемо відзначати 80 років із часу створення Української Повстанської Армії появились сначала на Український репортер.

Торік кореспонденти “Українського репортера” побували на місці кінозйомок – на Волині, у легендарному повстанському урочищі “Вовчак”. Сьогодні є нагода знову згадати цю подію.

Вовчак треба пропустити крізь душу і серце. Щоб глибше спізнати його, зрозуміти, відчути крізь десятиліття. Тут в тугий жмут закручено і біль від утрат, і радість від бойових перемог, і слава, і трагедії.

У 1943 році Вовчак став центром повстанської бази «Січ» імені Богуна воєнної округи «Турів» УПА.

Дорога од Києва до Вовчака неблизька – майже півтисячі кілометрів. Отож «на перекладних» добираємося на Волинь, до Свинаринського лісового масиву, у глибині якого і має свій одвічний земний осідок легендарне урочище Вовчак. А в «бусику» разом з нами, журналістами «Українського репортера», – учасники кінозйомок: двоє «солдатів» німецького Вермахту Володимир Боголій і Геннадій Аксьоненко з київського клубу історичної реконструкції «Вертикаль», актор Костянтин Афанасьєв, помічниця режисера Наталія Галушко.

Вовчак чекає. Мчимо. У ніч. Бо завтра вранці тут мають розпочатися зйомки кінострічки «Шлях поколінь» про долю колишніх воїнів УПА, зв’язкової полковника УПА Клима Савура Ганни Абрамчук та упівця Степана Петраша. Вони живі й понині. Це і буде несподіванкою для глядача – зустріч з героями. Творчий задум автора сценарію, продюсера Михайла Ухмана у цій кінороботі сягає аж по сей день – війна з московією незбагненим чином перегукується з життєписом повстанців, в тому числі з Вовчака. Втілювати усе це в кіно узявся режисер Володимир Сидько.

Дорогою знайомимося з говірким водієм мікроавтобуса, на борту якого «прописалася» доладна емблема з надписом «Серце патріота». Сей чоловік із тих, хто викликає довіру і велику повагу. Сергій Іванович Балицький – з Луцька, волонтер, допомагає воїнам ще з початку війни з Росією. Його волонтерська доля – це сотні і сотні «човникових» рейсів на схід. До речі, він ще й депутат Луцької міськради.

Про таких добрих і сміливих одчайдухів гуманітарної місії також варто знімати кіно. Бажано щоб у цій стрічці ще й були епізоди про нашу жахливу бюрократію і цинізм тилових «щурів», про викручування рук перевізникам, які доставляють на фронт гуманітарку від іноземних благодійних організацій, про хапуг різних мастей…

А поки що «Серце патріота» нас благополучно доставляє на Волинь. Зупинка на короткий перепочинок на околиці села Мокрець, де причаївся «гостьовий хутір». А вранці – знову в дорогу. Звідси до Вовчака рукою подати. До нього ми добиралися вже на бувалому в бувальцях легковику «Фольксваген», за кермом якого сидів всезнаючий Василь Васильович Мазурик. Він – тутешній, директор історико-меморіального комплексу «Вовчак. Волинська Січ». За професією лісник. В салоні авто – червоно-чорний прапорець. Бандерівець. От і славно.

-Вовчак для мене розпочався 20 років тому, коли я вперше приїхав сюди, – торує стежину в розмові пан Василь. – Сам я родом із сусіднього Старовижівського району. Вовчак – колишнє невеличке село сумної долі. 32 двори було. Воно перестало існувати у повоєнний час, совіцька влада примусово розселила людей по навколишніх селах, себто усіх тих, кого не посадила і не розстріляла. Хоча практично усі жителі були зв’язані з УПА.

Сільські хати, сади понищили, потрощили, спалили, а все що не згоріло загорнули бульдозерами… Сплюндрували ліс. Щоб і сліду не було. Ні од вулиць, ні од квітучих садів. Щоб геть вицвіла і назавше затерлася пам’ять про це поселення. З часом Вовчак почали брати в облогу дикі хащі, місцина заростала дичками – яблунею, грушею, тереном… Хоч трохи поодаль колишнього села зберігся давнішній ліс, є кілька дубів, яким по 350.

Моя біографічна сторінка у Вовчаку розпочалася з того, що ми висадили ліс, – котиться далі наша бесіда. – Зробили огорожу довкола довоєнного сільського цвинтаря. Там і досі – посічені кулями надгробки: більшовицькі «стрибки» (каральні загони НКВД. – Ред.), вправляючись у стрільбі, глумилися…).

Сьогодні у Вовчаку є типова селянська хата 1906 року. Але вона не звідсіля – із села, що неподалік. Ми її зберегли від руйнації, перевезли, не розбираючи (!), до Вовчака. Зробили це за допомогою двох потужних тракторів К-700.

Ця оселя зі своєю історією. Тут виросли дві сестри-повстанки Сачук. Вони закінчили курси медсестер тут, у Вовчаку, на базі УПА.

-А яка ж їхня доля?

– Сиділи, – стиха мовить пан Василь… Вберегтися од того звіра – НКВД – було майже неможливо. Бабуся з родини Сачуків похоронена на вовчаківському цвинтарі.

Поступово наша бесіда прибивається і до берега сьогодення. Власне, сам Василь Васильович горне слово до нинішнього життя-буття. А воно багато у чому змаліло і зміліло. На жаль, не беруть гору розквіт, благополуччя, а все більше даються взнаки економічна скрута, не припинив наступ розор, бере в лещата безвихідь. Тому чимало волинян їдуть по світах у пошуках кращої долі, шукаючи там заробітків. Оце обміління видно навіть по тутешніх сільських хатах – уздовж дороги ми не побачили новобудов, словом усього того, що зветься розвитком, благополуччям, щасливим і заможним життям. Люди виживають, як можуть. Тримають худобу, здають молоко. Мають домашню господарку.

Женемо подалі думку про те, що багатостраждальний український народ мав би жити не гірше, аніж італійці чи іспанці. Цю тему давно вже орано й переорано, як мовиться. Тільки ось зачепилося одне: тисячі бійців УПА, які полягли в боях за вільну Україну, вірили, що рано чи пізно рідня земля буде без кайданок, квітучою і заможною. Так, сьогодні ми є свобідними, але чи заможними? Олігархи собі збудували рай земний. І вони, на відміну від простого народу, не згадують про героїку Української повстанської армії, не шанують подвиг звитяжців.

-Але якби не було багаторічної боротьби УПА, то ми б не чули української мови, у храмах не правилося б нашою рідною мовою. І ми вже були б з вами там, де ходять білі ведмеді, розкидані по «сибірах» дрімучих.., – ці слова ми почули із вуст отця Никона у Церкві Всіх Святих Землі Української, який благословив творчу кіногрупу на благополучний початок зйомок.

Цей дерев’яний храм є новим, його споруджено у Вовчаку нещодавно. Поруч і та сама давнішня хатинка, про яку говорив Василь Мазурик. Довкола – тин, до людей горнуться чорнобривці, мальви, соняхи. Майоріє червоно-чорний стяг. Біля присьби бачимо котушку старого колючого дроту.

-Німецька штуковина, – пояснює Василь Васильович. – Хлопці відкопали…

В оселі досить затишно, в усьому проглядається українство – і у вишитих рушниках, і у предметах домашнього побуту. Лише дещо дисонує зброя на лаві, стільцях – гвинтівки, автомати, гранати, польові телефонні апарати, амуніція. Учасники клубів історичної реконструкції готуються до кінозйомок. Вони приїхали з Києва, Львова, Луцька, Ківерців, Кам’янки-Бузької.

За сценарієм сьогодні – сцена бойової сутички у лісі між чотою повстанців і загоном «СС» Вермахту. Упівці влаштували засідку.

А поки що – «братання» вояків на галявині. Багато хто з них зустрів тут старих друзів, однодумців, тому й розпитують про те, про се. Жартують, показуючи на тин: «З цього глечика москаль пив молоко…»

Про щось спілкуються між собою режисер Володимир Сидько, автор сценарію Михайло Ухман і відомий актор Назар Борушок, який грає роль командира повстанського загону. Чути, що обговорюють, якою саме має бути ця пастка для гітлерівців. Немає сумнівів, що Назар зіграє класно, здається, йому ця роль пасує. За півгодини він вже буде «в образі», вдивлятиметься в бінокль на краєчку лісу, даватиме настанови бійцям.

«Противники» готуються вирушити до місця «бою». І раптом:

-А ваша форма не підходить. Будь-який експерт скаже, що вона не з цієї «опери».

Це режисер по дружньому радить одному з учасників «масовки» побути поки що «на лаві запасних». І доречно. Бо чоловік одягнув френч якого партійного працівника (принаймні так здалося). Загалом учасники клубів історичної реконструкції виглядали досить добре – багато що з їхніх амуніції, обмундирування є або ж оригінальним, або точною копією, виготовленою, пошитою навіть з матеріалів, тканини того періоду.

Наприклад, науковець Євгеній зі Львова (клуб історичної реконструкції «Гренадер»), який грає роль командира підрозділу «СС» у званні шарфюрера (на світлині), показував нам оригінальний німецький протигаз (навіть із засобами для протидії газовому отруєнню!). Отож «шарфюрер» – майже справжній. І підсумки для набоїв тієї доби. І польова сумка. Два ножі також оригінальні.

Євгеній каже, що він з колегами шукають форму по всіх усюдах, в тому числі за кордоном, купуючи за чималі гроші. Своє хобі називають «залізною хворобою».

Історичними подіями захоплюється і Микола Олександрович Свиридюк, вчитель технічних дисциплін з луцької школи №25.

-З 2014 року ми почали займатися історичною реконструкцією, – розповідає. – Побували «в боях» і у Європі. Я мав свою роль у «підрозділі», який був створений з українців і поляків, що воювали в наполеонівському війську. Беремо участь у різних заходах у складі Стрілецького братства. Торік співпрацювали на ниві історичної реконструкції з УПА. Пошили костюми, «дістали» зброю. У нас навіть є хороший майстер (наш кутюр’є!) з пошиття костюмів. Має неабиякий талант до цього. Наприклад, за кілька днів пошив нам форму.

Захоплюється цією справою і колишній військовий льотчик Олександр Якубишин з Луцька, який може годинами розповідати про різні стволи. І не дивно, адже колись давно, ще за радянських часів, ремонтував мисливську зброю, захоплювався полюванням. Каже, що потяг до зброї передався від діда-прадіда. Говорить, що сьогодні у нього полювання відійшло на задній план, бо серце вабить історична реконструкція. Саме на цій ниві відтворення давнішніх подій він знайшов справжніх однодумців.

У групі реконструкторів і викладач Східно-Європейського університету з Луцька Василь Миколайович Войтович. Він каже: «Мого діда рідний брат – Андрій Войтович – тут, на повстанській базі, був у штабі секретарем. Відсидів в радянських таборах 10 років.

Нещадно перемелювала, калічила людські долі сталінська система. Страшні часи.

Познайомилися ми і з Володимиром Сухенком з Кам’янки-Бузької. Про свою колишню професію каже: «Фахівець на всі руки в геології». А на полі «бою» був і кубанським козаком у війську Вермахта, і червоноармійцем, і російським імператорським солдатом. Грав роль і німецького вояка періоду Першої світової.

Сьогодні Володимир Борисович – в лавах УПА, на плечі – ручний кулемет Дегтярьова. У родини Сухенка – особлива і цікава історія (про що ми й довідалися).

У сиву давнину заможна родина Сухенків мешкала у своєму родовому селі Усівка (нині – Згурівський район Київської області). Дід Володимира Борисовича, колишній штабс-капітан царської армії Іван Сухенко під час Першої світової війни служив в авіазагоні знаменитого льотчика Петра Нестерова. Був авіатором-спостерігачем. І мав хобі – грав у народному театрі Миколи Садовського. Івана Сухенка радянська влада посадила на 10 років за «контрреволюційну діяльність». Відсидів 7. Помер в 1971-му.

Запримітили ми і упівця-вояка у розкішній вишиванці (на фото). Назвав себе: Михайло Курдельчук з Луцька. Пан Михайло вчителював у початкових класах, вів інформатику. А вишиванку вишив йому батько – Григорій Пантелеймонович, викладач педучилища.

Зачинаємо з Михайлом Григоровичем коротку розмову про нинішню війну з москалями. Він, як і всі українці, мріє про перемогу над окупантами: «Їх сюди ніхто не кликав, це – наша земля!».

Так колись казали і славні воїни Української повстанської армії. Ми знову б’ємося за волю України, протистоїмо лютій орді. Про це і повнометражна кінострічка «Шлях поколінь».
Автор сценарію, Михайло Ухман, добре знає, що таке війна. Адже сам – боєць ДУКу, як військовий журналіст готує матеріали про воїнів. Він записав і спогади колишніх упівців, які постраждали від сталінського режиму. Михайло був дуже вражений розповідями цих героїв про звірячі тортури у більшовицьких катівнях, яких зазнали дівчата і хлопці періоду героїчної боротьби УПА. Ці люди з неймовірною силою волі залишилися незламними, їх не змогла задушити інквізиція НКВД-МГБ. А хіба не такий героїзм показують сьогодні на фронті наші воїни?! Ось звідкіля витоки…

«На крові тих, що впали на полі бою в обороні рідних хат, сімей і населення, в наступі на гестапівські та енкаведистські гнізда й загони, в індивідуальному двобої в час конспіративної роботи, на крові тих, що замучені по тюрмах і таборах, виросла безсмертна легенда воюючої поневоленої нації, що вогненним смолоскипом горить у серцях і думах народу й освічує шлях у майбутнє. Україна живе й бореться та силою здобуває перемогу. Хай же вічна буде слава впавшим героям, що склали своє життя на жертівник нації. (З Декларації Проводу ОУН.)

Ми готуємося до лісової засідки. Актори поділені на дві бригади: одних режисер називає «упівцями», інших – «панове нацисти». Він дуже турбується, щоб перед упівським загоном трава виглядала «не зім’ятою». Боронь Боже ходити тут.

Командир упівців Назар Борушок перевіряє свій «ППШ». Десь гуркотить «німецький» мотоцикл, а по хвилі все стихає. І ми чуємо чийсь вигук: «Заглох!». За десять хвилин на кіномайданчик долинає вісточка: у мотоцикла заклинило «ведуче» колесо «коляски». Потрібна допомога.

“Змусимо поліцая працювати. Накинемо шлею на шию – нехай тягне мотоцикл!”, – жартують актори.

Раптом на прохання полагодити «чужинську» техніку відгукнувся «солдат Вермахту» Ігор, сам з Луцька, слюсар-механік з ремонту автомобілів. Отож тямущий у цій справі. Згодом він скаже нам про боротьбу УПА: «Шкода, що так багато славних хлопців загинуло. Але якби їх не було, то не було б і нинішнього патріотизму. Не було б на кого рівнятися…»

Урочище Вовчак – це наша славна історія. Тут, у лісових масивах на межі Турійського, Володимир-Волинського та Локачинського районів Волині 14 жовтня 1943 року, на свято Покрови, зродилася УПА.

Як свідчать документи й розповіді учасників, «таємні курси, військові школи та опорні пункти УПА почали виникати на Турійщині наприкінці літа 1942 року. Читаємо:

«Непрохідна місцина довкіл Вовчака чи не найкраще підходила для таких цілей. Перший опорний пункт заснувала неподалік група нелегалів-оунівців з Галичини. А вже навесні 1943 року почав діяти цілком боєздатний повстанський загін з двох сотень стрільців та чоти кавалерії. Для потреб “Січі” спішно збудували кілька тартаків (лісопилень), де робота не припинялася ні вдень, ні вночі. Невдовзі в урочищі “Вовчаки” виросли корпуси госпіталю, штабу, казарм, складів, гарбарні, пекарні, коптильні, кузні, різноманітних майстерень та підстаршинської школи. До речі, у гарбарні шкіри виправляли спеціалісти-чехи, а в зброярнях працювали колишні червоноармійці, яким вдалося втекти з фашистського концтабору у Володимирі-Волинському. Вони брали участь і безпосередньо в бойових операціях повстанського загону “Сосенка” (Порфира Антонюка), несли службу в гарнізонній караульній сотні.

Німцям загін дошкуляв відчутно, адже, окрім легкої стрілецької зброї, мав кулемети, гармати і навіть… один трофейний танк, відремонтований своїми ж умільцями. Усі спроби знищити “Січ” провалювалися, бо довкіл стояли застави, добре діяла повстанська розвідка і контррозвідка, опорні пункти мали телефонний зв’язок.

А в рейди відділи куреня “Орла” вирушали не лише на конях, а й вантажними та легковими автомобілями, мотоциклами. Після блискавичних і здебільшого успішних операцій бойові групи швидко “розчинялися” у недоступних для ворога потаємних місцях Свинаринського лісу. На допомогу “Волинській Січі” у найскрутніші моменти приходила сотня “Бистрого”-Пашкевича з Любомльщини, курінь “Вовчака” Олексія Шума з-під Мацейова та повстанці з Львівщини…»

Директор історико-меморіального комплексу «Вовчак. Волинська Січ» Василь Мазурик доповнює, що в загонах УПА воювали не тільки українці, але й вірмени, казахи, євреї, росіяни, був навіть… бельгієць. Він знав три іноземні мови, зі своєї радіостанції виходив на Європу, розповідав про боротьбу УПА. Бельгієць не став відходити на захід, десь у цих лісах він і «пропав»…

Вовчак для кіногрупи є приязним (свої!), і водночас дошкуляє комарами. Ще й спекотно. Мотор! Камера! «Стрекоче» у повітрі дрон. Загін «СС» кілька разів повертається на вихідну позицію. Ще один дубль. І як ці чоловіки витримують у цьому обмундируванні таку спеку? – подумалося.

А «вояки» в перерві жартують: «Хлопці, підніміться, бо гранату простудите».

«Увага! Уявіть себе на полі бою…» Це вже режисер дає настанови.

На лісовій дорозі знову вигулькує колона «фашистів».

«Увага, може бути вибух!». Але щось не спрацьовує.

«Запали погані», – хтось коментує.

Утім, по хвилі – і «вибухи», і автоматні, кулеметні черги. Зі свого «Дегтяра» б’є Володимир Сухенко. З «ППШ» вибігає Назар Борушок, дає декілька влучних черг по «ворогу». З «Вальтера» відстрілюється «поранений» «шарфюрер СС», якого намагається винести з поля бою «солдат» Володимир Боголій. Сміливо діє упівець, актор Костянтин Афанасьєв.
Стоп. Пауза. Епізод знято? Хоча чується: «Всі хто вмер, лежать мертвими». Ще працює камера.

І знову настанови: «Не вживаємо таких слів: «Чого ти, скотина, прийшов на нашу землю? І слово «скотиняка» також не промовляємо…».

Нарешті все замовкає. Фініш. Але тільки сьогодні. Попереду – нові епізоди зйомок.

Вовчак нарешті відпускає нас зі своїх обіймів. Знову стежки привели до центру колишнього села. Тут височіє дуб-довговік. О, він багато що назнав… Ще кремезний. Доторкаємося до нього. Щоб набратися сил. І повстанської енергії.

Слава Героям!

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото «Українського репортера»

Відеорепортаж з Вовчака:

Сообщение У Києві відбулася прем’єра кінострічки “Шлях поколінь”. Репортаж зі знімального майданчика (+фото, відео) появились сначала на Український репортер.

Майбутній художник народився на Рівненщині у родині сільського диякона Антона Хасевича. Перші уроки малювання Ніл отримав у іконописній майстерні духовної семінарії, в якій навчався. У віці 14 років хлопець через нещасний випадок на залізниці втратив ліву ногу.

Але каліцтво не зломило юнака: закінчивши гімназію у Рівному, він вступив до Академії образотворчих мистецтв у Варшаві, аби здійснити свою мрію – здобути художню освіту. З усього розмаїття мистецьких напрямів Хасевич обрав графіку, і сьогодні ми згадуємо його насамперед як творця неперевершених дереворитів (гравюри на дереві, з яких робляться відтиснення на папері).

Міжнародного визнання талановитий художник зажив, ще будучи студентом – його роботи демонструвалися на виставках у Львові, Варшаві, Празі, Берліні, Чикаго та Лос-Анджелесі. Окремі твори митця були відзначені нагородами і призами.

Після отримання диплому Академії Ніл Хасевич повернувся на рідну Волинь, де вступив до Організації українських націоналістів (ОУН). Невдовзі після початку німецької окупації Волині художник приєднався до УПА.

Останні 10 років свого життя художник провів у підпіллі, поневіряючись по криївках та постійно ризикуючи життям. Він був членом крайової референтури пропаганди, працював для повстанських журналів “До зброї!”, “Хрін” та “Український перець”, керував підпільною друкарнею, випускав агітаційні матеріали.

Хасевич розробив для УПА ескізи прапорів, печаток, відзнак та бойових нагород, а також бофонів (скорочення від «бойові фонди» – грошові документи ОУН). Твори митця не лише надихали співвітчизників на боротьбу з поневолювачами, а й були способом донести усьому світові, що український спротив не припиняється.

У 1951 році роботи художника потрапили до рук делегатів Генасамблеї ООН та іноземних дипломатів, а у 1952-му – увійшли до збірки «Графіка в бункерах УПА», виданої у Філадельфії (США).

Сам Хасевич писав: «…Як довго залишиться бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних та здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива. Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються».

Особиста боротьба Ніла Антоновича завершилася 4 березня 1952 року, коли він, оточений із побратимами у криївці, загинув у сутичці зі спецзагоном НКВС.

Могилу митця досі не знайдено. Роботи художника сьогодні можна побачити в Луцькому краєзнавчому музеї та в Національному музеї історії України у Другій світовій війні.

Нині, вшановуючи пам’ять Ніла Хасевича, ми вкотре мусимо відзначити величезну роль культури і мистецтва як стрижнів духу національно-визвольної боротьби. Воістину, часом пензель і фарба є зброєю, потужнішою за гармати.

Також маємо добру нагоду подякувати сучасним митцям, зокрема таким, як Олег Шупляк, Беата Куркуль, Артур Орльонов, Михайло Дяченко та інші, які своєю творчістю піднімають бойовий дух нації сьогодні та сприяють національно-патріотичному вихованню малих і дорослих українців.

Павло Жебрівський, екскерівник Донецької військово-цивільної адміністрації, лідер політпартії Республіканська платформа, президент Спілки «Бойове братерство України».

Читайте також:

• У 1943 році воїни УПА звернулися до Сталіна з відкритим листом

Сообщение Художник УПА Ніл Хасевич: “Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються” появились сначала на Український репортер.

«У цей знаменний день ми вшановуємо пам’ять Героя України, головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича. Дуже символічним є те, що саме сьогодні ми приймаємо важливе рішення про присвоєння центральному стадіону назву «Тернопільський міський стадіон імені Романа Шухевича», – наголосив міський голова Сергій Надал. – Головнокомандувач УПА був не лише зразковим командиром, а й добрим спортсменом та лідером у багатьох видах спорту. І саме зараз в Тернополі проходять XI спортивно – патріотичні змагання «Кубок Шухевича»».

Зважаючи на мужність, незламність у національно-визвольній боротьбі, самопожертву в ім’я Українського народу головнокомандувача Української Повстанської Армії Романа Шухевича, депутати міської ради одноголосно підтримали ініціативу міського голови щодо присвоєння стадіону назву «Тернопільський міський стадіон імені Романа Шухевича», – йдеться на сайті міської ради.

Довідково: 5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув в бою з московитськими окупантами. У 2007 році президент Віктор Ющенко посмертно присвоїв Шухевичу звання Героя України з удостоєнням ордена Держави.

Сьогодні виявилося, що це рішення Тернопільської міської ради декому не сподобалося, зокрема послу Ізраїлю в Україні Джоелю Ліону. Він написав у Твіттері: “Ми рішуче засуджуємо рішення Тернопільської міської ради…”

Позиція посла викликала гнівну і водночас спарведливу реакцію мільйонів українців. Речник МЗС України Олег Ніколенко заявив у Твіттері:

Коментарі з Фейсбуку:

На цю тему:

• “Нам дуже потрібні такі лідери, як Роман Шухевич”, – Уляна Супрун (+відео)
• У Хмельницькому буде меморіальна дошка Романові Шухевичу

Сообщение “Червона картка” послу Ізраїля від стадіону імені Романа Шухевича появились сначала на Український репортер.

«Український репортер» відшукав в архіві копію газети УПА «Повстанець», яку було видано 1943 року, в розпал боротьби хоробрих упівців проти нацизму й сталінізму.

У цій газеті вміщено «Лист колгоспників України до ката народів Йоськи Сталіна».

Своє звернення бійці УПА починають такими словами:

«Кровопивцю наш, душогубе скажений, мучителю кремлівський, товаришу бандитський, брате німецький, юдо скаріотський, сонце наше Сибірське, батько злодійський, йолупе всеросійський!».

Вони показують справжнє нутро цього нелюда і хто винен в окупації України:

«Ти, бандюго, видаєш себе за визволителя і спасителя України, кричиш, що дав нам, бідним, «щастя і волю». Слухай же, кривавий собако, хто віддав Україну Гітлерові, хто допустив німця на нашу землю? Це ж ти помагав Гітлерові багатіти та озброюватися до зубів, ти годував його нашим хлібом і поміг йому завоювати народи Європи. Скажи, юдо, скільки ти тисяч марок узяв у Гітлера за більшовицько-німецький союз у 1939 році?».

Повстанці, звертаючись до кремлівського людожера, оперують залізними фактами:

«Це ж ти тоді завіз німцям три мільярди пудів українського хліба, завіз їм 400 тис. тонн бориславської нафти, ти відправив їм 57 тис. вагонів худоби. Відгодувавши черево, Гітлер рушив на нашу землю. Де ж тоді далася твоя дурна сила? Ти втік як різницький пес аж за Волгу, вкравши все наше добро. Думаєш що ми забули, як твої осавули, тікаючи трощили на цурки наші трактори, комбайни та молотарки?».

Воїни завершують це послання сподіваннями, що Сталіну не вдасться стати царем у Європі, «занести туди робітничі злидні і колгоспну коросту».

І насамкінець висловлюють побажання диктаторові: «Висіти тобі на сухій гіляці, іроде, бусурмане чортів!».

Тому сьогоднішнім сталіністам-путіністам варто уважно прочитати цей лист із 1943 року. Корисно.

На фото: Сьогодні в Тернопільській області свято шанують пам’ять воїнів УПА.

Фото “Українського репортера”

Сообщение У 1943 році воїни УПА звернулися до Сталіна з відкритим листом появились сначала на Український репортер.