Талановита поетеса з винятковою мужністю, чіткою громадянською позицією та національною гідністю і сьогодні згуртовує українців навколо ідеї свободи, волі та незалежності.

Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинський (нині це Звягель Житомирської області) у родині українських інтелігентів. Її життя припало на складний період історії України – часи Російської імперії, коли українська культура зазнавала утисків, а національна ідея лише починала відроджуватися.

Дівчина росла в освіченій родині: її мати, дворянка Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (використовувала псевдонім Олена Пчілка), була відомою письменницею й активісткою. Батько, Петро Косач, теж був дворянином, працював юристом і громадським діячем. Загалом у сім’ї Косач зростало четверо доньок та двоє синів. Дядьком Лесі Українки був відомий вчений Михайло Драгоманов, чиї думки мали вплив і на племінницю.

Тож з дитинства дівчина була оточена книгами, інтелігенцію та ідеями національного відродження. Уже в 9 років вона написала свій перший вірш, а в 13 – опублікувала твір під псевдонімом “Леся Українка”, який обрала, щоб уникнути цензурних переслідувань і підкреслити свою українську ідентичність. З того часу суспільство знало її саме як Лесю Українку.

Однак життя Лесі було затьмарене хворобою – туберкульозом кісток, який діагностували в неї ще в 10-річному віці. Через це вона не могла здобути систематичної освіти, але самотужки опанувала кілька мов (французьку, німецьку, англійську, італійську, польську, російську, загалом – понад 10), вивчала історію, філософію та літературу.

Хвороба змушувала її часто подорожувати на лікування – до Криму, Грузії, Італії та навіть Єгипту, що збагатило її світогляд і творчість. Цікаво, що на таких літніх вакаціях у Криму Леся познайомилася та пережила бурхливий роман з білоруським революціонером Сергієм Мержинським. Його смерть у 1901 році глибоко вплинула на неї, надихнувши на створення відомої драми “Одержима”, яку вона написала за одну ніч.

Час, у якому жила Леся, був періодом активного пробудження української самосвідомості. Заборона української мови (Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року) ускладнювала розвиток культури, але водночас стимулювала діячів, таких як Леся Українка, до боротьби за рідне слово. Її творчість стала відповіддю на ці виклики, поєднуючи в собі національну ідею з європейськими літературними традиціями.

До речі, Леся Українка була не лише поетесою, а й уміла талановито вишивати. Хвороба рук ускладнювала цю працю, однак Леся любила вишивання. А ще вона мала чудовий голос і до самої смерті любила співати, адже мала й музикальний слух, що допомагав їй у написанні віршів.

Також займалася перекладацькою діяльністю. Зокрема, вона перекладала Гомера, Гейне, Шекспіра й Байрона, доносячи світову літературу до українського читача.

Виснажена хворобою, Леся Українка померла на 43-му році життя – 1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі. Однак її творчість продовжує жити і до сьогодні. Твори Лесі Українки вивчають у школах, а її постать досі викликає захоплення. Вона довела, що українська література має світове значення і що навіть у найскладніших умовах можна залишатися вірним своїм ідеалам.

З повномасштабним вторгненням ворога на наші українські землі, з новою силою звучить художнє слово видатної української письменниці, перекладачки, громадської та культурної діячки. Саме українське слово стало матрицею творчості Лариси Петрівни Косач, ідентифікатором українки через етнонім.

«Ні! я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає» – промовляє до нас Леся Українка. Ці слова стали пророчими для поетеси в боротьбі за любов, за життя. Для нас, сучасників, вони є усвідомленням того, наскільки Леся Українка випереджала час і тоді, і тепер! Сьогодні весь український народ мужньо і незламно стоїть у боротьбі за свою ідентичність, свободу, за рідну Україну!

Сообщение Сьогодні – 155 років від дня народження Лесі Українки появились сначала на Український репортер.

У проєкті, здійсненому за підтримки Українського культурного фонду, автори поєднали традиційні педагогічні інструменти роботи над художніми творами та новітні технології і створили комікси/мальописи до 20 художніх творів класичної української літератури (7, 9-11 клас) так, щоб не тільки за допомогою скетчів і малюнків відтворити сюжетний ланцюжок твору, а зацікавити читача, поєднати події художнього твору із сучасністю, висвітливши культурно-історичну епоху України.

Команда проєкту «Українська література в коміксах»: Надія Грачова – керівниця проєкту, очільниця ГО “Простір інноваційних рішень і технологій” та багатьох кроссекторальних проєктів у креативних індустріях; Ольга Ходацька – авторка сценаріїв до коміксів, докторка філософії у галузі освітніх, педагогічних наук, вчителька української мови і літератури гімназії-інтернату № 13 м. Київ; Олена Черкун – креативна дизайнерка.

Організатором презентації була київська “Просвіта”, а співорганізаторами стали Національний музей літератури України, Центральна бібліотека Солом’янського району імені Григорія Сковороди, гімназія-інтернат № 13.

У своєму виступі Ольга Ходацька проаналізувала сюжет різних за жанрами художніх творів українських авторів, відтворений у коміксах: афоризми Г. Сковороди, кіноповість О. Довженка “Україна в огні”, новелу В. Стефаника “Камінний хрест”, соціально-побутову драму І. Котляревського “Наталка Полтавка”, вірш П. Тичини “Я утверждаюсь” та інші.

Народний артист України, скрипаль і композитор, голова київської “Просвіти” зачарував присутніх “Шаленою коломийкою”.

Під час презентації також звучали пісні на слова Григорія Сковороди та на вірші Ольги Ходацької, пролунали й інші популярні композиції.

На світлині: докторка філософії Ольга Ходацька – авторка сценаріїв до коміксів.

Сообщение Команда проєкту «Українська література в коміксах» розповіла про новації появились сначала на Український репортер.

Сьогодні, в умовах героїчного спротиву російським окупантам, особливої ваги набуває усвідомлення українцями національного «Я» та достеменне ознайомлення світової спільноти з істинними цінностями, що їх сповідує й виборює впродовж століть наш народ. Відтак роль художнього слова в цьому сенсі надзвичайно важлива, надто коли йдеться про навчання та виховання сучасного покоління школярів, на долю яких випало воєнне лихоліття, – максимально мотивувати інтерес учнівської молоді до мистецьких джерел, до кращих зразків української літератури, які розкривають нашу ідентичність, історію, культуру, формують особистість, здатну до самоствердження, саморозвитку.

Результати проєкту представляли керівниця проєкту – аспірантка Надія Грачова. Вона окреслила його мету і завдання, наголосила на потребі інноваційності формату подання програмового матеріалу в умовах змішаної форми навчання під час війни, а також контролю, корекції та закріплення знань зі шкільного курсу з української літератури. Надія повідомила, що онлайн-каталог україномовний та англомовний, а також про те, що він буде у вільному доступі для всіх зацікавлених на сайті «Українська література в коміксах».

Авторка сценаріїв до онлайн-каталогу, докторка філософії, вчителька української мови і літератури столичної гімназії-інтернату № 13 Ольга Ходацька закцентувала увагу присутніх на принципах відбору художніх творів до каталогу, поінформувала про розроблені нею тести для кожного твору і цікаві факти про письменників у рубриці: «Про це не розкажуть у школі», розміщені на сайті проєкту. Вона звернула увагу аудиторії на результативності каталогу «Українська література в коміксах» завдяки злагодженій роботі його авторів.

Креативна дизайнерка проєкту Олена Черкун окреслила специфіку створення скетчевих ілюстрацій, які послідовно розкривають сюжетну канву твору, розповіла про підбір кольорів, одягу для письменників і героїв творів і головне – показ спеціальних елементів, що пов’язують художній твір із сьогоденням.

Із вітальним словом виступила проєктна менеджерка Українського культурного фонду Марія Мельник. Вона відзначила роль проєкту «Українська література в коміксах» для розвитку національної свідомості та формування української ідентичності сучасної учнівської молоді.

Рецензентка проєкту Галина Райбедюк, професорка кафедри української мови та літератури Ізмаїльського гуманітарного університету, наголосила на тому, що підготовлена з особливою ретельністю й дослідницькою скрупульозністю, базована переважно на особистому досвіді авторів, методична праця демонструє оновлення сучасної методики навчання української літератури, засвідчує її звільнення від стереотипів. У виступі рецензентки йшлося, насамперед, про затребуваність презентованого проєкту, його активну апробацію в різних освітньо-виховних заходах, що проводились зі студентами-філологами Ізмаїльського вишу та вчителями-словесниками Українського Придунав’я.

Рецензентка, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка відділу змісту і технологій педагогічної освіти Інституту імені Івана Зязюна НАПН України Мирослава Вовк відзначила, що створений культурно-мистецький продукт (онлайн-каталог) є вагомим інформаційним джерелом для читачів – дітей, дорослих, вчителів, які цікавляться національною спадщиною. У перспективі результати проєкту, за словами рецензентки, стануть якісним контентом для презентування унікальності українського літературного мистецтва, культурного відродження держави в післявоєнний час, відтак сприятимуть єднанню світової спільноти проти російської військової та культурної експансії.

Доктор педагогічних наук Наталія Філіпчук, провідний науковий співробітник відділу змісту і технологій педагогічної освіти інституту імені Івана Зязюна відзначила креативний підхід авторів до створення презентованого каталогу. Вона підкреслила унікальність інноваційного освітнього проєкту для здобувачів освіти і творчих учителів-практиків.

Презентація відбувалася у форматі офлайн/онлайн. Її учасниками були магістранти Українського державного університету імені Михайла Драгоманова, викладачі та студенти Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, київські вчителі-практики.

Отже, щасливої дороги каталогу «Українська література в коміксах» до читача!

Надія Грачова, керівниця проєкту УКФ «Українська література в коміксах».
Ольга Ходацька, доктор філософії, авторка сценаріїв до онлайн-каталогу.

Сообщение Відбулася презентація проєкту “Українська література в коміксах” появились сначала на Український репортер.

Він залишив помітну й незамінну спадщину в етнографії та фольклористиці, літературній, театральній критиці та мистецтвознавстві, був збирачем і винятковим знавцем та поціновувачем української старовини, блискучим публіцистом і перекладачем,.. а ще – був патріотом.

Він на всю Європу заявив, що «Україна – це річ, що дорожче від неї для мене іншої не існує». І це було почуто аж у Франції.

З великим запалом В. Горленко кинувся спочатку сам, а потім з Порфирієм Мартиновичем у навколишні закутки Чернігівської, Полтавської, Харківської, Київської губерній у пошуках народних пісень, залишків дум, віднаходячи шедеври, які не були знайдені М. Максимовичем, І. Срезневським, П. Кулішем та іншими фольклористами.

Щоб хоч як-небудь підтримати цю справу, але вже на іншому рівні і за інших технологічних можливостей, засновано премію імені Василя Горленка. Відзначаються нею ті, хто займається фольклорно-етнографічною діяльністю: сольно чи колективно виконуються давні українські народні пісні, записані від людей попередніх поколінь. Це робиться тому, що саме через пісню (як один із факторів), а для українців – українську, тим більше – народну, давню – ми ідентифіковуємося українцями. Ось чому нам нав’язували російськомовний та інший музичний контент, а український, народний – перекручували, зневажали і спаплюжували. Скажімо, замість «Їхали хозари», співають «Їхали козаки». Цим самим показували, стверджували, що козаки є ґвалтівниками. А це абсолютний наклеп.

У пісні «Розпрягайте хлопці коней» нав’язується думка про легковажного хлопця, який «кращу полюбив», а не зібрався їхати до козаків…

Так десятиліттями, а чи й століттями денаціоналізовували і денаціоналізовують українців. Багато хто з, так званих українців (!), сприймає це за чисту монету, тому що не цікавиться минулим країни, минулим свого роду. І як не дивно, село на сьогодні є найбільшим духовним колаборантом. Приїхавши в місто більшість одразу починає ґаваріть на «общєпонятном»…

Досить часто Василь Горленко першим відгукувався на твори українських письменників, справедливо високо оцінюючи їх. Так, скажімо, маємо рецензію на повість Івана Франка «Захар Беркут» в журналі «Киевская старина», там же на першу частину роману Панаса Мирного «Повія» і багатьох-багатьох інших…

До останніх днів своїх Василь Петрович закликав Панаса Яковича продовжити цей твір, оцінюючи його вище від роману Льва Толстого «Воскресіння».
Толстовське дворянсько-барське лепетання та мямління в його творі залишилося в тому часі, коли воно з’явилося в друці на світ.

Роман же Панаса Мирного своєю соціально-психологічною силою є надзвичайно потужним як в часи царської імперії, так і в роки незалежності України. Недаремно, очевидно, Панас Мирний не поспішав друкувати його за своє життя…

Прочитайте роман «Повія» і ви побачите сьогоднішню Україну як фактичну, так і символічну!

Василь Горленко продовжив традиції П. Куліша, пишучи огляди на щойно видані твори українських письменників. А це не один-два твори. Йому чи дружині Куліша Ганні Барвінок першим належить ідея видання повного зібрання творів і листів Пантелеймона Куліша одразу після його смерті. І до реалізації проекту він докладав багато зусиль протягом досить тривалого часу: радячи редакторів видання, шукаючи твори для переписування і багато чого іншого.

Як мистецтвознавець він один із перших почав описувати, систематизовувати і класифіковувати мистецьку спадщину Тараса Шевченка, вказуючи місце знаходження інколи невідомі до цього його твори. А ще раніше першим в Україні оприлюднив російськомовні повісті Т. Шевченка: уривок з «Прогулка с удовольсвием и не без морали» та повністю – «Музыкант», кинувши докір П. Кулішу, М. Костомарову, братам Лазаревським та іншим, що їм були відомі ці твори, але вони нічого не зробили, щоб їх оприлюднити, а значить – повернути Україні. На цей час Горленку було лише 28 років. Чи не треба було мати для цього неабияку сміливість?

За нашим переконанням Т. Шевченко намалював жіночий портрет «Горленко» саме з матері Василя Петровича. І зробив це – в Ярошівці, коли «маленькому Горленяткові» було шість років. Таким і запам’ятав його Кобзар.

В. Горленко практично повернув Україні забутих її художників 18 століття Дмитра Левицького і Володимира Боровиковського, написавши про них нариси з додаванням описів за жанрами їхніх полотен і місцезнаходження. Недаремно, очевидно ж, у 1919 році молода Україна видала в Полтаві саме ці дві брошури. Була напевно в цьому духовна потреба: у відродженні і становленні свого!

Не забували й совєти. Т. Шевченко, М. Гоголь, І. Франко, Г. Квітка-Основ’яненко, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька… Це лише верхівка айзберга – предмети осмислень, аналізів Василя Горленка. Тому – в галузевих монографіях, енциклопедіях, довідниках його ім’я фігурувало, але з уточненням – «український буржуазний націоналіст». Без пояснень і роз’яснень. Хіба що одне – «естет і поміщик». Ще в 20-х рр. минулого століття йому було накинуто цей ярлик Олександером Дорошкевичем, який все-таки не посоромився зізнатися, що підписався б під кожним словом Горленка в рецензії на книгу М. Петрова «Очерки истории украинской литературы ХІХ столети». Чи не парадокс?!

Він багато перекладав з французької, пропагуючи кращі зарубіжні зразки. Перекладав з української російською, пропагуючи українських авторів. Писав про те, що написано у зарубіжних виданнях про українських письменників, державних діячів. Допомагав у пропагуванні українського мистецтва за кордоном, насамперед, у Франції. Недаремно дослідники українсько-французьких культурних зв’язків вважають його піонером цих зв’язків.

Не так багато і часто Василь Горленко виступав у ролі своєрідного експерта, коли його душа переповнювалася гнівом, обуренням стосовно своїх одноплемінників, сільського люду, яким він захоплювався, коли їх принижували, несправедливо висміювали, тоді його перо ставало гострим списом. Оця своєрідна ідеалізація в кінці життя дуже дорого обійшлася йому, а фактично – пришвидшила його смерть. Віддавши ярошівським селянам землю в оренду, вони не платили за це і він змушений був заробляти ці кошти, щоб розраховуватися з банками. І врешті-решт цей дворянин помирає фактично банкрутом. Про це дуже важко читати в його листах. Зараз нащадки цих селян відплачують своєму землякові, але вже іншим. Та результат – однаковий. Протягом століть нічого не міняється.

Горленко хотів, щоб Україна була європейською країною. «Підтягував» її до європейських стандартів насамперед на культурному поприщі. І тут селянство відігравало роль лише хранителя традицій, було своєрідним банком, унікальним банком минувшини. А залежало це від іншого суспільства.
Пишучи про свого предка – Івана Андрійовича Горленка, який жив у Ярошівці і який багато та легко віршував, навіть друкувався в «Демокрите», але був байдужий, інфантильний до чогось практичнішого, окрім як до споглядань природи, слухання співу пташок. Його нащадок не витримує й пише: «у суспільстві малокультурному, як наше, і в епоху повного перелому всього способу життя, як наша епоха, цим свідкам минулого дають низьку ціну, легковажать ними».

Таки нічого не міняється і важко щось змінити. Своєрідний вакуум утворився навколо імені Василя Горленка. І заповнити його дуже складно. Виходить волання в пустелі, духовній пустелі.

Помилково кинувши всього-на-всього один раз неправильну дату народження в некролозі, Дмитро Дорошенко цим самим у 1907 році запустив своєрідний вірус, якого витравити не можна ось уже більше ста років.

Я не один десяток років борюся з цим: як горохом об стіну. Неправильна дата як зараза, як проказа розповсюджується в довідкових, енциклопедичних виданнях, друкованих і електронних засобах масової інформації. І це вже не на одне десятиліття, на століття.

Цьогоріч у січні вже відзначили 170-річний ювілей В. Горленка Наукова бібліотека Навчально-наукового інституту історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. М. Лазаревського (м. Чернігів), Літературно-меморіальний музей Панаса Мирного (м. Полтава), а разом із останнім і – газета «Слово просвіти». Тексти інформації цих відзначень залишаю без коментарів, аналізів і на совісті тих, хто їх компілював.

В уривку з роману-есе «Георгій Вороний. Геній математики з українським серцем» Олександера Шокала, уміщеному в газеті «Слово просвіти» за 8 жовтня 2008 р., згадується і Василь Горленко, тільки не Петрович, а Григорович. Не повірив би, якби не було зазначено дат хронології життя. Тут згадується багато ще Горленків та інших визначних земляків, але яким чином вони мають відношення до математика Георгія Вороного, сказати важко. Якийсь вінегрет із несумісних інгредієнтів.

Не один рік на своїй ФБ сторінці 13 березня викидаю інформацію про день народження Василя Горленка. Викидаю ПУБЛІЧНО. Її читають чи можуть прочитати на всій планеті – от тільки не в Україні.

Останнє п’ятиріччя було надзвичайно складним, непростим, суперечливим і навіть трагічним.

Дехто пам’ятає, що, знаючи про поховання Василя Горленка на Козацькому кладовищі, знайти його могилу було найчастіше неможливо – настільки вона заросла чагарниками.

Реконструкція могили Василя Горленка, його батька й матері розпочалася ще на початку 2000-х років: звільнено могилу від чагарників, навколо надмогильного пам’ятника закопано чотири металеві стовпи, до них приварений ланцюг.

Активніше реконструювалася могила – протягом останніх п’яти років.

• Установлена верхівка на надмогильному пам’ятнику.
• Вирівняно і розчищено територію.
• Навколо надмогильного пам’ятника покладено тротуарну плитку, біля пам’ятника покладено гранітну плиту з відповідним текстом, від пам’ятника і до дороги залито доріжку.
• У два етапи встановлено п’ятнадцять двоярусних інформаційних стендів.
• Вся територія по периметру обсаджена хвойними насадженнями у вигляді букви П.
• І як завершальний акт – установлено погруддя Василя Горленка у вигляді контрформи. Скульптурне зображення ніби живе: дивиться спокійним, задумливим поглядом на того, хто стоїть чи рухається праворуч-ліворуч перед ним, віддаляється від нього.

Виготовлення й установлення пам’ятника, з наших вуст, названо – народним. Народним тому, що майже 80 чоловік (12 з них – земляки) зробили свої посильні грошові внески. 7 благодійників зробили внески – по десять і більше тисяч гривень, які фактично й вирішили долю погруддя. Були люди, які й просто, без оплати виконували дуже важливі роботи.

Реконструйована могила Василя Горленка та його рідних фактично стала Музеєм просто неба Василя Горленка.

Тепер уже музей стає народним, оскільки зусиллями небагатьох свідомих односельчан висаджуються квіти, висаповується та викошується бур’ян.
Всім-всім за це, за кожну копійку, надану на пам’ятник, велика дяка!

Очевидно, так і має бути!

Козацьке кладовище (уже з Музеєм просто неба) знаходиться майже в центрі села. І щоб зі шляху його легше було знайти, установлювалися два вказівники.

На жаль, у селі є не лише ті, хто висаджує квіти, доглядає їх, а й вандали і мародери, які розкурочили спочатку першу пару вказівників. Один витягли зі стовпом. Саме цей був уже покручений буквально другого дня після встановлення. Другу пару чекала така ж доля: повідламували і демонстративно, цинічно покидали біля стовпів.

Як з’ясувалося, прихильників у селі цих вандалів виявилося значно більше, ніж тих, хто клопочеться біля Музею. І це – переважно молодь та середній вік. Такі реалії, таке обличчя села, така духовність його у цілому і таке наше майбутнє.

Мені говорили: «Не розсипайте бісер перед свинями».

Але ж реконструкція могили робилася не лише для села, його іміджу, а насамперед для увіковічення достойної людини та в рамках української культури в цілому. Людини, яку знали від москви, петербурга, новгорода і до Варшави, Парижа та Стамбула, не кажучи вже – у більшості губернських та повітових українських містах, околичних населених пунктах села. То чому його не повинні знати там, де він народився і похований?!

Мене ніхто не переконає в тому, що така реконструкція, Музей – це якось погано для села. Для когось персонально – так. Але чому ця персоналія, не лише не соромиться демонструвати, м’яко кажучи, свою бездуховність (щоб не сказати дебільність і дегенеративність), а й нав’язує її іншим. І її думка стає домінуючою, якщо має підтримку більшості?

Мене коробить, коли чую, як орки, захоплюючи українські міста і села, одразу їх русифіковують різними методами і засобами. Один із заходів – установлення меморіальних дощок і навіть пам’ятників своїм «героям»… Орки точно знають, що роблять. Значить в Україні багато оркоподібних, оркоприхильників.

Є в селі вулиця, названа ім’ям Василя Горленка. Але не та, по якій він їздив у Дмитрівку на залізничну станцію чи вертаючись від неї в село, по якій їздили Панас Мирний, Б. Грінченко, Ф. Кричевський, О. Лазаревський, О. Левицький та інші, а на якій – лишилося кілька хат. Та й чи був Горленко на ній і яке має до неї відношення, велике питання, на яке можуть дати відповідь ініціатори. Але галочку поставлено.

Був момент, коли «відомий в окрузі меценат» намагався «долучитися» до реконструкції могили, запропонувавши тротуарну плитку, щоб покласти її між доріжкою і першими десятьма стендами. На той час це було нереально, оскільки йшов процес (досить важко, повільно і не без суперечок та коміксів) збору коштів на погруддя. На плитку потрібні були немалі кошти. До того ж я й морально не був готовий до того, щоб велику територію колишнього кладовища закласти плиткою. «Меценат» відмовився взяти на себе виконати всі процеси, а, фактично, запропонував непомірно обтяжливу, кабальну допомогу. То хіба це допомога?

Від плитки відмовився і я, запропонувавши удвічі більшу кількість, щоб можна було покласти перед усіма стендами, захопивши й територію навколо погруддя. На це «меценат», слава Богу, не пристав, а значить – не вдалося йому «захопити» ще один плацдарм, здався. Але, очевидно, моєї відмови не забув.

Як тільки було установлено погруддя Василеві Горленку, ніби з ланцюга зірвалася патологічна дефектологиня, секонхендівська графоманка, вірний «соратник мецената» і така собі його гебельсиня: спочатку висміяла спотворенням саме погруддя, потім написала про мене матеріал «Нездоровий ажіотаж», в якому вже самим заголовком продемонструвала своє негативне ставлення, обурення до історичного та культурного відродження місцевого краю як конкретно (її батько з горленкового села), так і в цілому, надавши перевагу оббріхуванню, маніпуляціям, приниженню мене.

Ця «соратниця» згодом поклала й вишеньку на своєму антиукраїнському, зрадницькому торті: проявила неабиякий ентузіазм у розповсюдженні «російського міра», поширивши відео феесбешника у своїй групі, який цього разу виступав проти української мови в Україні. І, на сум, мала не одну дюжину прихильників не лише уподобайками, а й коментарями (маємо скриншоти всього матеріалу. Знищення його зі сторінки ніяк не означає, що він взагалі зник з нету). Звичайно, найбільші коментарі, повні демагогії, брехні та маніпуляцій, – від поширювачки…

Та повернімося до В. Горленка.

У згадуваному матеріалі про свого поета-предка Василь Петрович переймався тим, що з його епохи перейде в наступну, а що відімре.

О-хо-хо-хо-хо, Василю Петровичу. Ви будете дуже розчаровані. Пригадуєте, як Ви нарікали на видавців, що не дають Вам Вашої ж книжки, щоб подарувати її бажаючим? А останню – перевидали вже після Вашої смерті?

Фонд Вашого імені видав три книги Ваших праць. Першу – у перекладі українською мовою. Другу й третю – це перший і другий том Ваших праць у газеті «Труд», журналі «Киевская старина», Ваші всі книги. Видані – соромно сказати, яким тиражем. Після кожного виходу робимо презентації, подаємо інформацію в різних засобах масової інформації. І що ж? Розносимо переважно по бібліотеках. Бажаючих – одиниці…

Василь Горленко був російськомовний, як і більшість тодішньої, так званої, інтелігенції; писав по-російськи, окрім фольклорних записів від кобзарів, простих людей. Але він був набагато патріотичніший від багатьох нинішніх українобалакаючих і тих, хто пише по-українськи.

Читаючи його твори, необхідно сприймати написане не лише буквально, а вміти читати в тих текстах насамперед його душу. Горленко вмів чи в рядках, чи між ними, але вкарбувати її. Просто він був такий. Він умів це робити. І досить майстерно. Чим і викликає пошану у справжніх гурманів слова.

Читайте також: На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо?

Як би не ставилися земляки чи інші до Василя Горленка, але він давно вже має своє місце у великій українській літературі, культурі, мистецтві. І абсолютно заслужено. А все інше – то їхні проблеми.

І ці проблеми, на правду, мають загальноукраїнський контекст, не кажучи вже – про містечковий. Не було б цього контексту, не було б, швидше всього, і нинішньої війни в Україні. Минуле треба не лише знати, а й шанувати, цінувати, а чи й захоплюватися ним, як це культивується в інших народів і національностей. Те минуле, в якому були наші спільні предки, які є містком у майбутнє. Василь Петрович Горленко – один із них.

Іван ЗАБІЯКА, науковець, журналіст, письменник..

Сообщение Василю Горленку – 170! Не зовсім ювілейні роздуми появились сначала на Український репортер.

Це – поема «Слово про похід Ігорів», «Катерина» Тараса Шевченка, «Захар Беркут» Івана Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького.

Ініціатори проєкту ставлять за мету розвиток читацьких інтересів старшокласників, удосконалення мовної компетентності, формування міцності та гнучкості знань зукраїнської літератури та мови шляхом створення культурно-мистецького продукту-каталогу «Українська література в коміксах», який за допомогою графічної візуалізації сюжету висвітлює історичну епоху України. Створений каталог задовольнить соціокультурні інтереси учнівської молоді інформаційної доби: сприятиме розвитку читацької культури, розвитку пам’яті (візуалізація), популяризації української літератури у нашій державі і за кордоном (навчання дітей-переселенців), оскільки матеріали будуть українською та англійською мовами.

Інноваційний продукт здатний задовольнити пізнавальні потреби читачів, висвітлюючи детальну інформацію про художній твір, яка сприятиме інтелектуально-культурному розвитку читача — особистості нової доби.

Цей освітній проєкт є вельми актуальним, особливо під час відсічі російській агресії. Сьогодні українська мова і література є дієвою зброєю у протистоянні ворогу, важливим соціальним чинником, що забезпечує збереження й популяризацію українського етносу, його культури, державотворчої стратегії, української мови, літератури та культури в державі і за кордоном.

Ми зобов’язані виховувати дітей на кращих творах української літератури, які в художніх творах розкривають нашу ідентичність, історію, культуру, формують особистість, здатну до самоствердження, саморозвитку.

Каталог проєкту можна знайти ТУТ.

Сообщение В Україні візуалізували найвідоміші твори літератури в коміксах появились сначала на Український репортер.

Саме в Сан-Франциско 12 січня 1876 р. народився Джон Ґріффіт Чейні, котрого увесь світ тепер знає, як видатного американського письменника та громадського діяча Джека Лондона. А найбільше він прославився, як автор пригодницьких романів і оповідань. Його знають, поважають та люблять діти і дорослі в усіх країнах світу.

Отже, цьогорічними лауреатами цієї престижної відзнаки за видатну літературну діяльність, за поданням Міжнародної літературно-мистецької Академії України (котра об’єднує письменників, перекладачів та науковців із 60 держав) стали відомі українські письменники Віктор Терен (м. Київ) та Юрій Кархут (м. Львів).

А за поданням авторитетної Міжнародної Академії діячів літератури, мистецтв і комунікацій (Німеччина, Франкфурт) Міжнародною літературною премією імені Джека Лондона за 2022 рік нагороджені письменники Аркадій Рибак (Україна, м. Одеса) та Міхаель Юріс (Ізраїль).

Також лауреатами цієї почесної нагороди стали визначні діячі Lic. Lily R. Baylon (Іспанія) і Lovelyn P Eyo (Нігерія).

Щиро вітаємо цьогорічних лауреатів високої міжнародної нагороди!

Ярослав САВЧИН,

письменник, перекладач

Сообщение Названо лауреатів Міжнародної літературної премії імені Джека Лондона появились сначала на Український репортер.

“Михайло Назаренко. Я – експерт в номінації “Література” (і “Літературознавство”). К. філол.н., доцент Інституту філології КНУ. Ваш твір не пройшов через те, що він банальний і навіть не вторинний, а третинний. Критерії проходження текстів до другого туру – талант і естетична актуальність… Всі рішення приймалися колегіально, голосуванням Комітету.
Ще питання?”

Відповідь, звичайно, хамська. Але те, що в нас хами в літературознавцях – не новина. Не ставлю я також і вічне питання “А судді хто?”. Щось закінчив. Про щось захистився, став членом Комітету. Має право хамити.
Я про інше.

Певно, щоб хоч якось відмити перед читачем оте тавро “вторинності-третинності”, прямо під цим постом Наталя опублікувала добірку (як вона каже, навмання вибраних) своїх поезій. Одну з них, про яку в основному і піде мова, я наведу повністю – вірш того вартий.

ЧОРНИЙ КВАДРАТ
На лляному полотті – чорнило.
Та абстракція всіх задурила –
Не один появився трактат.
Розтягнули на ниточки, клаптики
Одкровення од супрематики –
Збожеволілий чорний квадрат.
І назвали усього мірилом
Отой нуль, що упився чорнилом.
А тепер – ні вперед, ні назад
На всіх тисне у дольному світі,
По кутастій кружляє орбіті
Бог симетрії – вічний квадрат.
Чорний дух небуття і предтеча
Непроглядності та порожнечі,
А чи просто вигадливий жарт…
Нерозкладане світло, чи морок,
Чи від горла квадратного корок –
Здичавілий логічний квадрат.
Ця химерна мистецька дрібничка,
Що у чорну хова рукавичку,
Зле осердя кордонів і грат…
Але де там кінець, де начало?
Ані посмішки, ані печалі
Не таїть в собі вічний квадрат.
Квадратова діра поглинає
Навіть двері до пекла, і раю,
Все повторює, множить стократ.
Під рукою лінійної влади
Прямокутне полічене стадо
Позбиралося знову в квадрат.
Дрібнота і марнота, і велич…
Чорне сонце… Регоче Малевич.
Хрестовини усі нарозхват.
Брехуни, політичні повії…
Квадратовий народ квадратіє,
Обтинаючи крила надії,
Щоб втиснутися в чорний квадрат.

Зізнаюся, я люблю Наталчину поезію ще з її першої збірки, про яку колись, багато десятиліть тому, навіть писав розлоге есе. Як на мене, то з того часу вона лише набирала поетичної сили і не залишилася лише ліричною, а стала мудрою, філософічною, і я б навіть сказав – мужньою.

Мужність у поезії, літературі, мистецтві в цілому, а в мистецтвознавстві й поготів — річ рідкісна, рідша за рідкісні метали. Про кохання (інколи вміючи, інколи невміло) – це всі залюбки. А от щоб так про хрестоматійний “чорний квадрат”!..

Мені здається, що саме наталчина мужність “зазіхнути на святе” новомодної неоліберальної естетики розгнівила отих усіх назаренків з Комітету. Адже “Квадрат” не просто квадрат. “Квадрат” – символ нового змісту нового мистецтва, отого, що називається “модерн арт”, і перед яким прийнято стояти і довго морщити чоло. Потім прицмокувати язиком, оглядатися по боках і ніби між іншим видихати: “Що тут скажеш — геніально”.

Я це “геніальне” бачив багато разів — бо як же ж не піти у МОМА чи до Ґуґґенгайма в Нью-Йорку, у “модерн арт” у Сіднеї чи де інде?

Складена до купи цегла посеред величезної зали; стоптаний черевик (і навіть не від “Бітлз”…) у вітрині за куленепробивним склом; мереживо кольорових ліній 4 х 4 метри; аранжований собачий послід… Цмок, цмок, цмок язиком, наче куштує… Німці жартують про таке: “Прибиральниця із шваброю до директора галереї: “Це мистецтво – чи треба прибрати і викинути?”.

Якось я пішов до лейпцигського драмтеатру (ходжу все рідше і рідше, хоча театр люблю…). Посередині фойє — театральна служниця з величезною склянкою, наповненою “берушами” – такі ґумові затички для вух, щоб не чути хропіння сусіда. Навіщо вони в театрі – спати гуртом будемо? Ні, поруч напис з поясненням: рівень “музики” під час вистави такий, що вушні перетинки можуть луснути, так що беруші для вашої персональної безпеки.

Я людина прискіплива, питаю в служниці: “А не можна музику трохи прикрутити, щоб перетинки не рвалися, і обійтися без беруш?” Вона подивился на мене презирливо, як на невігласа: “Тоді естетика вистави, до якої прагне режисер, буде порушена. Тому – в жодному разі”.

Я не вгамовуюся: “Але ж якщо я заткну вуха затичками і побережу перетинки, то тоді й естетика зведеться нанівець? Може, коли оте найголовніше, до чого прагне режисер, буде втрачене, то і йти на виставу не варто?”

Відповіді нема. Логіки тут очікувати марно. Треба просто вірити — це геніально.

Для геніальності сьогодні потрібно не так вже й багато: багато оголеного тіла (жіноче вже приїлося, тепер голими по сцені, трясучи чоловічим причандаллям, бігають “мени”, нещодавно бачив такого у виставі “Нотатки божевільного” за Гоголем, знав би бідний Микола Васильович…), завжди гарно так показати статевий акт, щоб другий ряд згадав свої знання про те, як роблять дітей, а сперма бризкала на перший. Якщо паруються чоловік з чоловіком або чоловік з козою — це вже пряма заявка на міжнародне визнання. Сильно додає геніальності кров, багато крові. Якщо раніше “для створення комічного ефекту” один герой кидав іншому в обличчя кремовий торт, то сьогодні це вже дешево. Сьогодні треба вилити партнерові на голову цеберку з екскрементами і пустити до зали їхній запах… Без матюка не потрапиш навіть до “лонг ліст”. Отак треба — цитую наздогад сучасного українського класика: “Теж мені — моряк торгового флоту, йобаний-смішний, прийшли тут на все готове, прошмандовки, блядь, і Бог сказав їй на хуй, на хуй з пляжа, девочка…”.

Якщо ти тому не влаштовуєш “стендінг овейшн”, то ти “другосортний-третьосортний”.

Я вже давно чекаю на отого шевченкового “Вашінгтона”, який би сказав про таке “мистецтво”: “А король же ж голий!”
Принципове міркування: не все нове а пріорі краще за старе. Не наводитиму приклади, не називатиму імена. Але порівняйте подумки автопортрет Дюрера (рік 1500) і “Чорний квадрат”, і ви зрозумієте, про що я.

Нове “мистецтво” відрізняється від старого, тим що в його “творах” вихолощується зміст:

“Ані посмішки, ані печалі
Не таїть в собі вічний квадрат.”

Нас привчають до думки, що якщо ми змісту не знайшли, то це вина не “митця”, а реципієнта, слухача, читача, споглядача.
Приходить хтось-один, пише “Йокелемене” – і відступає в тінь. До твору збирається десяток назаренків, обмірковують сказане — і пишуть десять памфлетів про геніальність сказаного, пересипаючи свій доробок цитатами з Арістотеля, Ніцше, Канта, Юнґа, Керкеґора і, якщо не побояться, то Бахтіна.

І тут ми підходимо до важливого питання: чому навколо одного “йокелемене” збираються назаренки, а інше, таке саме “йокелемене” – обминають стороною?

Може, я відкрию для когось секрет, але більш як за тридцять років (1884) до Малевича (його “квадрат” оприлюднений 1915 року) “Чорний квадрат” написав француз Альфонс Алле (Alphonse Allais). Фото вгорі.

Це була не “модерна”, а абсолютно реалістична картина, яку автор назвав “Битва негрів в темній печері глибокої ночі” (Combat de nègres dans une cave, pendant la nuit). Саме так битва негрів в темній печері глибокої ночі і виглядає. Пан Альфонс був людиною з гумором.

Ви колись чули про геніального Альфонса Алле? Але Алле теж не був першим. Перед ним був його друг Поль Більо (французькою – Paul Bilhaud, але оскільки ми “кириличні”, то українською / російською його транслітерують як Біло, Бійо і навіть так, наче він англієць, Пол Білхауд, Білход і навіть абсолютно помилково Білхолд. Я порадився із знавцем французької і зупинився на Більо), який написав схожий “квадрат” під назвою “Негри б”ються в тунелі” (Combat de nègres dans un tunnel) за кілька років до Алле і про яку Алле, звичайно ж, знав. Тобто, “квадрат” Алле був плагіатом роботи його друга Більо. Я думаю, двоє французьких жартівників з цього приводу не сварилися, а випили кальвадосу.

Називають і інших людей, які малювали і оприлюднювали їхні “чорні квадрати” задовго до Малевича. Ну добре, скажуть мені. Всі малювали квадрати як жарти. А Малевич намалював квадрат як початок нового мистецького напрямку під назвою “супрематизм”.
У перекладі з латинської “супрематизм” означає “найвищий”. Далі я цитую про Малевича: “Творчість художника завжди прагнула саме найвищого свого прояву, Майстер не уявляв себе в ролі чийогось послідовника, він мислив себе яскравим революціонером від мистецтва. Основними характеристиками течії є найпростіші геометричні фігури: квадрати, кола, прямокутники та прямі лінії. Комбінації різних фігур плюс різноманітність кольорів і дозволяють прихильникам супрематизму створювати неймовірно яскраві й такі неоднозначні твори.”

Я свідомо не називаю джерело — такі слова про Малевича ви знайдете мільйони раз сотнею мов. Отже, Алле / Більо, малюючи їхні “квадрати”, жартували, а Малевич про той самий жарт сказав, що це революція, і він революціонер, і він рве з недолугими попередниками і присвячує себе найвищому мистецтву. Одним словом — супрематизм.

І квадрат став геніальним. У Алле / Більо він таким не був.

Я перекладу вищевикладене нормальною мовою. Одна людина малює дулю, щоб її комусь показати. Інша малює таку самісіньку дулю, але називає це революцією в мистецтві — і з ним як з генієм людство носиться вже сто років.

Ні, знову заперечите ви, Алле намалював один чорний квадрат, а Малевич придумав малювати ще й білий квадрат, а також інші різнокольорові геометричні фігури, аби “створювати неймовірно яскраві й такі неоднозначні твори.”

А от і не так, відповім я вам. У Алле є ще одна картина — білий квадрат. Називається “Анемічні дівчата йдуть до першого причастя в сніжній завірюсі” (Première communion de jeunes filles chlorotiques par un temps de neige). Оприлюднено 1883 року. В нього ще є й червоний квадрат, який називається “Апоплектичні кардинали збирають помідори біля Червоного моря” (Récolte de tomates sur le bord de la mer Rouge par des cardinaux apoplectiques), оприлюднено 1884 року. У Альфонса Алле є ще синій, жовтий, зелений квадрати… І взагалі в нього є цілий альбом з 26 сторінок монохромного живопису (надрукований 1897 року) – Album primo-avrilesque…

Нагадаю, Малевич, показав свою роботу 1915 року. Після того, як 1913 року повернувся з Франції, де знайомився з паризькими художниками. Після Парижа він написав “Чорний квадрат”, “Білий квадрат на білому” і, ясно, “Червоний квадрат”.

Ні, ні, ні, такого не може бути ніколи, щоб геніальний Казімір Малевич примітивно стирив ідею картини у якогось невідомого нам Алле!

Тим, хто так думає, — їм до Третяковської галереї. “Чорний квадрат” Малевича висить саме там. І саме там 2015 року три експерти відділу наукової експертизи (Катерина Вороніна, Ірина Рустамова та Ірина Вакар) за допомогою сучасних способів і засобів дослідження (рентген, і всяке таке…) виявили, що під чорним квадратом є ще дві картини і напис рукою самого Малевича… Напис довго не могли розшифрувати, почерк у генія був поганий, “и”, “п” та “н” майже однакові… Але врешті розшифрували. Малевич написав на картині: “Битва негров в темной пещере”.

Ви розумієте, що сталося? Це не три дослідниці знайшли і розшифрували “и”, “п” та “н”.
Це рухнув міф.
Це рухнула система координат.
Це втрачені десятки мільйонів доларів у тих, хто завішав супрематистами стіни своїх палаців і вілл.
Нема супрематизму! Є розпіарений вкрадений у французів жарт!

Значення десятків і сотень диссертацій, тисяч статей, есе і книг — ноль! Курси про супрематизм в художніх вузах — бузглуздя!
Вибито підвалини з-під неоліберальноюї естетики беззмістовності! Релігія, якій били поклони тисячі й мільйони жерців та адептів, виявилася брехливою! Бога нема!

Що робити? Куди ж тепер з калом і матом? Як що? Якщо факти не вкладаються в ідеологію, якщо від тих фактів втрачає свої статки і шматок хліба значний прошарок шанованих людей, то треба міняти факти!

Раніше граф Толстой довгі шматки своїх романів писав французькою, знаючи, що читач зрозуміє. Я процитую мовою оригіналу статтю, в якій ідеться про “негрів” під малевичевим “чорним квадратом”, з газети “Известия” за 2015 рік (https://iz.ru/news/595663):

“Сенсационное исследование» не обрадовало искусствоведов, посчитавших, что открытие не столько сенсационное, сколько вредное.”

Ви розумієте, що факти “шкідливі”? Уявіть, я мистецтвознавець Назаренко, все життя заробляю на хліб на “Чорному квадраті” і супрематизмі. Розказую студентам і дорослій публіці про геніальність і потаємний зміст, який розкривається не кожному, про революцію в мистецтві… А тут приходять якісь дослідниці з якоїсь Третяковки і кажуть, що мова йде не про революцію, а про плагіат.

Та я перший вийду на Красну площу і горлопанитиму про те, що факти шкідливі!

Але це відступ. Я цитую:

„- Никаких негров под «Черным квадратом» не было и нет. Я в это не верю. (Що це за гра така: вірю – не вірю. “Не вірю”, бо релігія! – В. Т. ). Картина уже неоднократно побывала под рентгеновскими лучами, и, конечно же, никто ничего не находил, — заявил «Известиям» внучатый племянник Казимира Малевича, биограф художника Станислав Богданов.“

„Никто ничего не находил” не є фактом. Поясню на прикладі. Ви шукаєте у парку загублений вами гаманець. Довго шукаєте і не знаходите. Чи є це фактом того, що гаманця в парку немає? Ні, не є. Можливо, він десь під кущем лежить, а ви просто погано шукали.

І от нарешті ви нагинаєтеся під кущ і знаходите гаманець. Це вже факт, який підтверджує, що гаманець вами був загублений під тим кущем.

“Раньше никто ничего не находил”, бо погано шукали, шукали не там і не те, або знаходили, але хапалися за голови (боже, яка шкідлива знахідка!) і затикали собі язика в одне супрематичне місце.

А причина того, що внучатий племінник так розпереживався – на долоні.

„Известия” далі: “Арт-критик Константин Бабулин выразил солидарность с мнением Богданова. По мнению Бабулина, найденная перекличка картины Малевича с работой «Битва негров в темной пещере» (если она действительно имела место быть) (Гарний метод – для початку засумніватися у фактах. Як писав справді геніальний одесит Жванецький, “что может говорить хромой об искусстве Герберта фон Караяна? Если ему сразу заявить, что он хромой” – В. Т.) обесценит значимость «Черного квадрата» для мировой живописи.“

Аякже!

„- Сейчас идет попытка упростить всё. (А чого зразу “упростить” ? Раніше не було фактів, тепер вони є. Так що треба вважати, мистецтвознавство зробило крок уперед – В. Т.) И эта попытка упрощения явно не пойдет на пользу «Квадрату». (Але “пойдёт на пользу” правді, що теж немало. – В. Т.). Если мы будем продолжать утверждать, что работа Малевича имела отношение к «Битве негров», это значит, что полотно написано ради шутки, а следовательно, не имеет права претендовать на культурную значимость, — отметил Бабулин.“

Так і є.

„Специалисты напомнили, что до Малевича существовало великое множество «Черных квадратов». К самым знаковым можно отнести полотно Роберта Фладда, «Великая тьма», написанное еще в XVII веке; абсолютно черное творение Гюстава Доре «Сумеречная Россия», созданное в XIX веке; а также юмористические и неполиткорректные по нынешним временам (а, ви он про що! — В. Т.) «шедевры» Пола Билхолда «Ночная драка негров в подвале» (помилки на совісті автора статті в “Известиях” – В. Т.) и «Битва негров в пещере темной ночью» Альфонса Алле, написанные в конце XIX века. Однако, по словам Бабулина, «ни одно из этих полотен не произвело такого эффекта, как «Черный квадрат» Малевича, который, без сомнительных юмористических коннотаций считался шедевром уровня «Моны Лизы» Да Винчи».

Саме про це і йдеться: хто підняв плагіат до рівня “Мони Лізи”? “Брехуни, політичні повії…”? “Під рукою лінійної влади / Прямокутне полічене стадо”?

Повії й стадо зрозуміло звідки — куплені за мільйони, які ґенеруються з таких от “чорних квадратів” і чорних дір. А от що то за “влада лінійна”, якій заманулося підмінити “Мону Лізу” “чорним квадратом” і змусити нас молитися на нього?

Неоліберальна естетика зробила ще один крок: тепер для визнання твору мистецтва “другосортним-третьосортним” чи геніально-конгеніальним грає роль не естетика твору як така, а персона автора. Двоє намалювали однакове яблуко — хоч їж. Але один автор білий, дві руки, дві ноги, гетеросексуальний. А інший – чорний, з важким расистським дитинством, любить осіб своєї статі й хизується з того.

Кому даємо Оскара? Читайте, читайте, шановні панове, останні рішення американської кіноакадемії. Це вже вам на сива “чорноквадратна” давнина, це вересень 2020:

“Американська кіноакадемія представила список критеріїв, яким мають відповідати картини для отримання “Оскара” у номінації “Найкращий фільм”.

Серед критеріїв:
– головну чи провідну роль другого плану має грати як мінімум один «кольоровий» актор — азіат, темношкірий, латиноамериканець та ін;
– не менше 30 % виконавців другорядних та менш значущих ролей мають бути жінки, представники якоїсь расової чи етнічної групи, ЛГБТ, люди з обмеженими можливостями;
– основна сюжетна лінія або тема фільму має бути сфокусована на цих групах;
– принаймні дві творчі керівні посади мають обіймати представники меншин.”

Мене не цікавить, хто отримає Оскара. Я обливаюся циганським потом, тому що “квадратовий народ” по-комуністичному піднімає на постамент “митця з партквитком” (сьогодні це називається політкоректністю) лише за те, що він партійно-політкоректний.
Що це має спільного з мистецтвом?

Це більше схоже на штучне творення божків для поклоніння, нав’язуванням бидлу, яким нас вважають, кумирів, ідолів, бовванів, аби бидло розбивало перед ними лоби.

Питань чимало. Хто? Для чого? Мета — близько- і довгострокова? Кого обирають на роль бога? Чим завинили перед неолібералістами Да Вінчі і Дюрер?

Підтасовки, махінації, трюки не лише у мистецтві. Чи знаєте ви, приміром, що формулу Е = mс2 першим, задовго до Ейнштейна, вивів француз Анрі Пуанкаре? Чому саме Ейнштейн став богом науки?

Про все можна говорити, але вже не тут, бо й так розписався…
Звичайно, допис цей не фейсбучного формату. Треба було б пошукати якийсь журнал. Але моїх українських контактів до журналів уже давно нема, а німецькі журнали вже давно обсіли місцеві назаренки — їм за їхнє холуйство добре платять, там вже давно правду (чи мистецтво) не шукають.
Тому — тут.

І ще одне, на прощання: за версією аукціону Sotheby`s, оціночна вартість “Чорного квадрата” Малевича (2017 рік) – 20 мільйонів доларів. Альбом француза Альфонса Алле Album primo-avrilesque було продано 1897 року за один франк.

Віктор Тимченко, письменник

Сообщение Підтасовки, махінації, трюки є не лише у мистецтві. Роздуми про “Чорний квадрат” і штучне творення божків для поклоніння появились сначала на Український репортер.

Ця сумна звістка обпекла як вогнем. Ще недавно ми, журналісти «Українського репортера», розмовляли з Іваном Пилиповичем в Національній спілці письменників України під час презентації книги Ольги Ходацької «Берег віри, надії, любові» (див. світлину).

Іван Пилипович написав передмову до цієї збірки цікавих  і зворушливих оповідань про драматичні історії людей; того вечора він також виступав перед присутніми, розповідаючи про враження від прочитаного.

Тоді ж професор подарував нам (з автографом) свою нову книжечку «Наша мова – наша історія».

У нас була нагода  поцікавитися думкою Івана Пилиповича про відверто ворожі рішення Окружного адміністративного суду Києва щодо заборони святкувань річниць деяких відомих українців, про скасування нового правопису.

Звичайно, професор був дуже обурений цими лихими вердиктами, сказав, що «такі дії вчиняють з тим, щоб скомпрометувати Україну, підірвати її із середини. Мовляв, дивіться, у них навіть немає власного правопису! А якщо завтра якась школярка звернеться до суду з вимогою скасувати Акт проголошення Незалежності України, такий позов також задовольнить суд? Треба усім нам потужно боротися проти таких антиукраїнських рішень, наступаючи широким фронтом».

Упродовж десятиліть професор власним прикладом показував, як варто пропагувати рідну мову, утверджувати її по всіх усюдах, розвивати і збагачувати, давати по зубах різним манкуртам.

Цілком справедливо, що його називали Майстром українського слова, одним із найдостойніших Лицарів українського духу.

Сьогодні у скорботі шанувальники професора пишуть: «Іван Пилипович стільки всього зробив, стільки знав, а завжди спілкувався просто, з повагою до кожного».

Справді так. Це ті чесноти, які не купиш. Іван Пилипович говорив: “Суть не у званнях чи титулах. Головне – чи зробив ти по максимуму в тому, що вмієш і можеш”. Золоті слова! От би їх постійно пам’ятали в кожному урядовому кабінеті, у парламенті, у головній будівлі країни на Банковій! А ще якби діяли так.

У нашій домашній бібліотеці зберігається і давнішній посібник Івана Пилиповича «Українська мова», яку було видано ще 1980 року. Колись підручник став нам у добрій нагоді під час навчання у Шевченковому університеті, а згодом його використовували у середній школі й наші діти. Добра і світла пам’ять про Великого українця. От тільки шкодуємо, що на цьому підручникові немає автографа Івана Пилиповича. Бо все думалося – якось при нагоді… Тепер вже нагоди, на жаль, не буде.

Сьогодні ми згадуємо і свою бесіду з Іваном Пилиповичем у 2015 році. Тоді ж записали і розлоге інтерв’ю з ним. Пропонуємо нині цю розмову.

– У деяких столичних школах на уроках вчителі та учні розмовляють українською, а на перерві – поганою російською. Багато хто з чиновників лише під час нарад говорить рідною мовою. Коли ж змінимося? 

– Повинні бути створені всі умови, які б сприяли утвердженню української мови як державної, – розповідав Іван Пилипович. – Чиновник, якщо він хоче бути державним чиновником, має володіти й користуватися державною мовою, інакше йому не місце в державній установі. Не повинно також бути шкіл, в яких усе навчання ведеться тільки іноземною, тобто російською. На моє переконання, треба, щоб запрацював єдиний мовний режим у школах. Навіть за радянських часів так було: якщо школа є україномовною – всі мають говорити українською. Я вже тривалий час б’юся над цим питанням – писав навіть міністру освіти. Не може ж панувати оця вседозволеність – «что хочу, то и делаю». На жаль, міністерство не реагує… У багатьох вишах, скажімо, у Київському політехнічному університеті, низку предметів викладають російською. Бо викладачам так зручно, бо у них є конспекти тридцятирічної давнини. І вони по них читають про… найновіші досягнення науки. А інші кажуть, що, мовляв, «очень тяжело переходить на украинский язык».

Основна роль у мовному вихованні має належати пресі. До речі, коли Павло Скоропадський став гетьманом України, наступного дня були закриті всі російськомовні газети. У нас нині – засилля російськомовної преси, деякі газети роздають безкоштовно. Звісно, люди беруть, бо дармове, але забувають, що безкоштовна їжа тільки в пастках. Чужа мова отуплює мозок.

– Ми знаємо, що ви закінчуєте укладати словник української мови VI століття. Розкажіть, будь ласка, про цю працю.

– До V–VI століття предки слов’ян жили між Дніпром і Карпатами, ця територія вважається прабатьківщиною слов’ян. До того часу тут була більш-менш однакова мова. Я вивчав словники верхньословенської мови, чеської, словенської, сербської і хорватської. Колись у цих народів було дуже багато спільних слів. Зібрав 12 тисяч слів, уже впорядкував 310 сторінок, до кінця року планую закінчити цю кропітку роботу, їй віддав три роки.

– Деякі вчені ставлять під сумнів об’єднання мов української, російської, білоруської в одну східно-слов’янську підгрупу. Ви з ними погоджуєтеся? 

– Звісно, ці мови не можна об’єднувати в одну підгрупу. Українська мова не може належати до східного слов’янства. За своєю фонетикою вона більше наближається до південно-слов’янської – зокрема, сербської, чеської. Іван Огієнко, до речі, колись писав: «Українець, який ніколи не чув російської мови, швидше зрозуміє серба, аніж росіянина». За фонетикою російська більш споріднена з польською, аніж з українською.

– Після тих чи інших знакових подій в історії народу виникають нові слова. Наприклад, під час Майдану ми дізналися, хто такі «тітушки». Як ви думаєте, ці слова приживуться? 

– Ні. Вони стануть історизмами.

– Багато хто не сприймає такі слова, як «етер», «катедра», деякі інші. Мовляв, це діаспора так говорить. Як бути? 

– Використовувати різні аналоги, вживати паралельно. Основне, щоб слово було зрозумілим. Негативним є захаращення нашої мови англійськими словами. Наприклад, модне «онлайн». Навіщо засмічувати мову такими суржиками, коли є свої слова – навпростець, прямо. Приміром, французи не дозволяють такого. У них навіть комп’ютерним термінам придумали французькі аналоги. І ми б знайшли. Не хочемо, бо лінуємося.

– Але ж мовознавці повинні підказувати, як треба вживати іноземні слова, як оберігати мову від засмічування. 

– Це має бути завданням Інституту української мови. Не достатньо писати лише дисертації, має бути ще й практична користь. Вони повинні встановлювати оті норми, про які ви згадали. Такі інституції в інших країнах є. До них звертаються, вони надають консультації. До речі, до виконання згаданої «Концепції розвитку української мови…», на мою думку, варто залучити Інститут української мови.

– Відчувається негативний вплив мови Інтернету. Вона засмічує… 

– Тому має бути мовна цензура. Скажімо, стан повітря, води контролює санітарна служба. А хто відповідає за мову, щоб вона не була забрудненою?

– Ніхто. Запитаємо про таке: ви – автор 30 підручників з української мови для середньої та вищої школи, але досі є кандидатом філологічних наук. Чи не парадокс? Хоча мали б уже бути академіком. Що завадило стати доктором наук? Націоналістичні погляди? 

– Вважаю, що суть не у званнях чи титулах. Головне – чи зробив ти по максимуму в тому, що вмієш і можеш. Коли в умовах утиску і переслідувань мене звільнили з Інституту літератури імені Тараса Шевченка, заборонивши публікувати будь-що, я перекладав – із сербської, хорватської, македонської, словенської, чеської мов. Це майже півтора десятка прозових книжок, хоча не завжди вдавалося їх друкувати під власним прізвищем. Такі були часи.

– Коли працювали в Інституті літератури, чи спілкувалися з Василем Стусом? Яким він вам запам’ятався? 

– Аякже, ми з ним були добрими друзями. Жили недалеко один від одного. Із «шістдесятниками» Юрієм Бадзьом, Іваном Світличним товаришував. У Василя Стуса було супервідчуття національної несправедливості – чому за нас вирішують…

– Як ви оцінюєте художню мову молодих літераторів, письменників? 

– На жаль, багато творів сучасних письменників не можна назвати художньою літературою. Під впливом Заходу пересипають мову нецензурними словами.

– Чим живе нині мовознавець Іван Ющук? З чого складається ваш день? 

– Маю таких «співрозмовників» – газету «Освіта» і журнали «Слово Просвіти», «Дивослово». Тільки щось станеться чи щось схвилює – сідаю і пишу на цю тему. Я, до речі, щочетверга ще й веду передачу «Як ми говоримо» на радіоканалі «Культура».

– Що вам допомагає в роботі? Розкажіть, будь ласка, про родину. 

– Син Олег сьогодні живе і працює в Німеччині, він – головний інженер з електроніки у відомій світовій компанії, складає комп’ютерні програми. Свого часу ще старшокласником зайняв перше місце на олімпіаді з фізики по Радянському Союзу, перше місце – на міжнародній олімпіаді. Маю внуків – старший, Олег, навчався в Німеччині та Франції, нині в аспірантурі, Олександр також навчається в університеті, а молодший закінчує школу. Хлопці знають українську мову. А донька – доцент Політехнічного університету в Києві, закінчила факультет кібернетики, кандидат технічних наук. Її старший син закінчив Києво-Могилянську академію, зараз навчається в аспірантурі (археологія), там вчиться і внучка, вона обрала хімію. Мовознавців, на жаль, в родині немає.

– А що вас захоплює, окрім науки? 

– Маю дачу на Осокорках, люблю працювати на землі.

– Які ваші улюблені місця в Києві? 

– Володимирська гірка. Кращого місця немає у світі.

– Ви оптиміст за натурою? 

– Мабуть.

Світлана ФРОСЕВИЧ, Леонід ФРОСЕВИЧ

***

Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття родині Івана Пилиповича Ющука. Сумуємо. Нехай земля буде пухом. Вічна пам’ять і царство небесне.  

Сообщение “Суть не у званнях чи титулах. Головне – чи зробив ти по максимуму в тому, що вмієш і можеш”. Пам’яті професора Івана Ющука появились сначала на Український репортер.

«Несподіваний Бунін» – так називається книга, електронна версія якої вийшла восени минулого року у видавництві Стрельбицького в Києві. Скоро вона з’явиться і на папері у видавництві «Культура і життя».

Присвячена 150-річчю нобелівського лауреата і показує його з тієї вельми цікавої і важливої сторони, якої майже не приділялося уваги ні в царській Росії, ні в Радянській імперії, ні в Росії нинішній.

Причини цього замовчування зрозумілі, їх ми торкнемося далі, а поки віддамо данину подяки автору, Ользі Пугач, яка зуміла залучити чимало людей для роботи над книгою, в тому числі  вашого покірного слугу, що відзначено у вступній частині.

Річ в тому, що справ було багато, оскільки чи то пані Ольгу, чи то містера Макса осінила ідея, навіяна Розеттським каменем: опублікувати книгу трьома мовами: українською, англійською та російською.

Книга вийшла непоганою, багато в чому завдяки шановному Максиміліану Каммереру, який, наскільки я знаю, надихнув пані Пугач на цю працю, він же взяв на себе переклад англійською. А вивіряв переклад мій старий знайомий Гарі Голдберг, досвідчений професіонал, автор кількох книг, редактор спеціального американського журналу, відомий криптолог, який чимало потрудився за часів холодної війни на ниві протистояння СРСР і США… Тема його зацікавила з двох причин: по-перше, він великий цінитель російської літератури і мову вивчив для того, щоб вільно її читати. А тут Бунін, останній класик! По-друге, його дід родом з Кременчука.

Ось і виходить, що крім автора та її розумної і талановитої онуки Аліси Пугач над книгою грунтовно попрацювали три американці (Макс, Гарі і я), чим і пояснюється епіграф статті – “З Америки з любов’ю”. Що стосується того боку життя і творчості І. Буніна, якому довгий час не приділялося уваги в російськомовних джерелах, то деякі особливості, пов’язані до того ж з генезисом російської літератури як такої, добре описані М. Каммерером в його епілозі.

Літературознавчий епілог

Reversus domum

Що можна додати на завершення, прощаючись з нашим героєм і нашою темою? Дещо можна i навіть треба, бо після ознайомлення з книгою випливає нагальна необхідність поставити одне важливе літературознавче запитання. Воно стосується не манери письма Буніна, не характерних особливостей його творчості, ні, воно набагато серйозніше i ґрунтовніше, це принципове питання генезису російського мистецтва красного письменства, тобто літератури як культурного феномена – i як інструменту самоствердження та експансії держави. Якої? Російської імперії!

Як з’ясувалося завдяки цій книзі, вплив України на Буніна був безсумнівним і значним, та все ж не настільки великим і очевидним, як у випадку Гоголя. Однак і того ніяк не можна назвати суто українським письменником, як би комусь цього не хотілося, незважаючи на походження генія і тематику багатьох (і, мабуть, кращих) його творів. З відомих обставин віднедавна йде запекла полеміка з цього приводу, але в неї ми вступати не будемо, вважаючи за краще звернути увагу на характер даних обставин.

А полягають вони в тому, що велика російська література зросла з імперської шинелі, що і підкреслював Достоєвський. Так, так! Зверніть увагу, коли, власне кажучи, ця література з’являється? У другій половині XVIII століття, коли Російська імперія починає вести одну з головних партій у концерті найсильніших держав світу. Неважко помітити, що французька та англійська літератури пройшли той же шлях і теж розцвітали під час становлення імперій, що дозволяє зробити наступне узагальнення: індикатором величі держави були велика армія, флот і… література! Можна навіть вважати це триєдине поєднання аксіомою теорії будівництва імперій. Їх створювали флоти й армії, а література виправдовувала й обґрунтовувала експансію, підбиваючи ідеологічну базу. Тобто вона – це одна з опор імперій, вид зброї. Це зброя інтелектуальної привабливості і цивілізаційної вищості, що вельми важливо.

Однак російська література досить довго залишалася провінційною, не мала своїх тем, корінного ґрунту, не мала головного – розвиненої мови. Зусиль Кантемира, Тредiаковського, Сумарокова і навіть Ломоносова з Державіним виявилося мало як для надбання величі і блиску літератури, так і для здобуття великодержавного шарму. І так було, допоки не з’явилися Пушкін, який створив сучасну російську мову, і Гоголь, що дав цій мові колір і смак, рельєфність та яскравість, барви, їхні тони і відтінки!

За що треба подякувати Україні – в цьому сенсі Гоголь таки український письменник. А оскільки Достоєвський недарма казав про його шинель, з якої вийшла вся російська література, то логічний висновок ви можете зробити й самі. І про Буніна можна говорити в зв’язку з цим: він захоплювався ненькою, її землею і народом, поезією Шевченка – і непогано знав українську мову, якщо перекладав з неї.

Але продовжимо узагальнення. Великі літератури не тільки народжуються синхронно з імперіями, але і згасають разом з ними, і Бунін – це світло згаслої зірки. Радянське красне письменство вже не віднесеш до великих, а пострадянське російське й поготів, незважаючи ні на яких Пелевіних. І ось що цікаво в нашому контексті: завдамося ще одним запитанням, а чи великий внесок колоній в англійську або французьку літератури? Відповісти на нього неважко: внесок практично нульовий, що зрозуміло – метрополії в культурному розвитку стояли набагато вище. А як з цим у російської літератури? Адже на порожньому місці подібний культурний феномен з’явитися не може, тому копнемо до коріння, поглянемо на базис.

Ні, часи билинні, «Слово о полку Ігоревім» і «Моління Данила Заточника» ворушити не будемо, їхній вплив не треба перебільшувати. Хоча б тому, що література починається не тільки з письменників, а й з читачів, а головним ковалем їхніх кадрів завжди і всюди було студентство. На жаль, у цьому схід Європи відставав: перша православна слов’яно-греко-латинська школа відкрилася в 1576 році – й аж ніяк не в Москві. Її заснував князь Острозький. У 1615 році православна школа з’явилася в Києві, в 1632-му вона стала колегією (на чотири роки раніше заснування Нового коледжу в Кембриджі, штат Масачусетс, майбутнього Гарварда!), а в 1658-му – Києво-Могилянською академією. І тільки в 1687 році в Москві відкрилася Слов’яно-греко-латинська академія. Між іншим, в проекті її статуту ректору і викладачам доручався вищий контроль над справами віри й освіти, боротьба з єресями, і за багато злочинів перед православ’ям передбачалось вогнище…

Хто ж викладав у цих школах і академіях? У XVI-XVII століттях усі лектори, всі православні вчені, теологи, філософи та релігійні діячі навчалися в католицьких (часто єзуїтських) школах і в європейських університетах. Так, Арсеній Грек, споборник патріарха Никона, навчався у Венеції і Римі, потім у Падуанському університеті. Ректор Київської академії Петро Могила, який фактично повернув православ’я в Україну (відновив богослужіння в Софійському соборі, домігся визнання прав православної церкви в Речі Посполитій), навчався в католицьких університетах. І сама його академія, як і Слов’яно-греко-латинська в Москві, була точною копією шкіл єзуїтів, починаючи з організації і закінчуючи назвами класів, предметів і мовою навчання – воно відбувалось виключно на латині та грецькою. Навіть церковнослов’янська, робоча мова православ’я на Русі, там практично не вивчалася!

Мелетій Смотрицький, який створив першу граматику церковнослов’янської мови (1619 р.), закінчив Віленську єзуїтську гімназію, навчався в європейських університетах. Касіян Сакович, соратник Могили, навчався у Краківській католицькій і Замойській єзуїтській академіях. Саме київські випускники потім склали основу викладачів Московської слов’яно-греко-латинської академії. Вчення йшло з Києва!

З цими двома академіями і вступила Росія в імперське XVIII століття – щоби за весь цей час зуміти відкрити ще лише один вищий навчальний заклад – Московський університет. У результаті за часів Пушкіна в ній були такі університети: Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський, Варшавський, Віленський, Дерптський і Гельсінський. Разом вісім, причому безпосередньо до самої Росії належало всього чотири, та й то якщо вважати Казань російським містом. Для довідки: в бездуховних і ще недавно колоніальних США їх було вже 13, тоді як Києво-Могилянську академію імперська влада в 1817 році дбайливо закрила.

Який же висновок випливає з нашого невеликого аналізу? Він очевидний: dieu est toujours pour les gros bataillons, тобто літературний бог завжди на боці великих батальйонів. Мало університетів – тонкий шар культурних, освічених людей, мало читачів і письменників. Ergo: на відміну від Англії і Франції, метрополія Російської імперії не могла похвалитися інтелектуальним блиском і тому базис майбутньої російської літератури формували більш розвинені й освічені колонії, у тому числі Україна.

Повторюю: саме кияни склали базис викладачів Слов’яно-греко-латинської академії в Москві. Симеон Полоцький, випускник Києво-Могилянської колегії, письменник, богослов, поет, мистецтвознавець, драматург і перекладач, був наставником дітей царя Олексія Михайловича, а першодрукар Іван Федоров утік з Москви в Руське воєводство Речі Посполитої.

Ось і шляхтич Семен Бунікевський, який у XV столітті виїхав з литовської Волині на Полтавщину, мав, мабуть, якусь освіту і знав латину, як багато хто з шляхти і козацької старшини, недарма Буніни дали країні стільки славних імен саме в сфері культури і науки. Ні, не випадково Буніна тягнуло на південь, його подорожі Україною були певним чином поверненням до витоків, до коріння, додому і, підбиваючи підсумки, можна навіть сказати, не дуже схибивши проти істини, що Україна дала йому крила, поставила на крило!

М.Г. Каммерер

Книги вийшли окремо кожною мовою, хоча корисніше, мабуть, було б дати їх разом. Наводимо посилання на них, а також на статтю М. Каммерера, присвячену літературі.

• https://www.yakaboo.ua/nespodivanij-bunin.html
• https://www.amazon.com/Unexpected-Bunin-Olga-Pugach-ebook/dp/B08HMTMRJ8
• Неожиданный Бунин – Ольга Пугач – Google Books
• Макс Каммерер. Прощальный сонет – ОРЛИТА

Ілюстрація на головній сторінці: із сайту svoboda.org

Сообщение Бунін і американці. Погляд із США появились сначала на Український репортер.

Вже  традиційно співробітники дипломатичної місії США у Києві публічно висловлюють свою шану і повагу до української нації. На сторінці посольства у Фейсбуці розміщено відео – дипломати читають вірші українських класиків. І це чудово. Дуже зворушливо. Дякуємо!

Сообщение У Києві американські дипломати привітали українців віршами про кохання (+відео) появились сначала на Український репортер.