«УКРАЇНУ ВРЯТУЄ СОРОМ»
Тарасові Петриненку– киянину від народження, випало з юних літ, коли підлітками з друзями утворили гурт «Еней», мати справу із заборонами на творчість. Вже тоді за юними рок-музикантами слідкувало недремне око КДБ. Пізніше, відслуживши в армії, Петриненко після того, як йому заборонили разом з ансамблем «Мрія» виконувати власні пісні, переїхав до росії.

З 1982 року працював у тульському ансамблі«Червоні маки», який на той час складався винятково з українських музикантів.
Вікно вільного самовияву і найбільшого злету популярності Тараса Петриненка випало на кінець вісімдесятих та на початок дев’яностих років. В Україну повернувся 1987 року. Саме тоді руйнувалася радянська тоталітарна система, відроджувалася Незалежна Україна і ще не встигла «убратися в пір’я» олігархія з її маніпулятивним телебаченням, радіо та друкованими ЗМІ.

Тоді й народилася пісня «Україна» , яку називають неофіційним гімном України. Але вже наприкінці 90-х років почалася перша хвиля замовчування творчості Тараса Петриненка на телебаченні. Причина проста – його ненавиділи реальні, грошовиті, відверті вороги України. Так, Тарас Петриненко міг сто разів виїхати за кордон, жити в розкошах і благополуччі. Але то був би вже не Тарас Петриненко.

Останні роки Народний артист України, лауреат Шевченківської премії  Тарас Гаринальдович Петриненко майже не дає інтерв’ю, мовляв, усе вже сказано. А я згадую далекий 1998 рік, коли ми з Тарасом Петриненком кілька годин відверто розмовляли у його студії на Лук’янівці. Відтак вийшло друком інтерв’ю у тоді ще виключно російськомовній газеті «Дзеркало тижня», яка згодом таки стала двомовною. І сьогодні, перечитуючи те інтерв’ю, бачу: те, про що мовив Тарас Петриненко наприкінці дев’яностих, – ніби про день сьогоднішній. Не так багато змінилося в Україні навіть після двох революцій та триваючої війни. Петриненка та інших чесних, талановитих українських співаків так само не побачиш на телеекрані, не почуєш по радіо – хіба десь зрідка. Відтак їх майже стерто зі свідомості молодих поколінь українців. Кому це вигідно? Зрозуміло, що не нам з вами.

А співак і нині прагне одного – щоб нарешті українська культура, музика, пісня посідали гідне місце насамперед у своїй державі.
Де б Петриненко не бував з концертами, завжди наголошує, закликає, волає про те, що допомогти українцям стати гідними свого славного минулого, багатовікових культурних надбань і традицій можуть самі українці. Себто кожен з нас, якщо ми об’єднаємося. Недаремно цього бояться наші вороги.

На думку Тараса Петриненка, «врятуєУкраїну сором». Сором за те, що нам важко дихати в своїй державі. За те, що ми в себе вдома можемо опинитися на правах абориґенів, «не своїх» на своїй землі.

ХОЧУ ЗАЛИШАТИСЯ САМИМ СОБОЮ
–Тарасе, кажуть, кому що болить, той про те і … мовчить. Про що мовчите Ви?

–Як у кожної людини, у мене є на душі те, що терзає щодня, постійно…Насамперед – неможливість реалізувати себе в обставинах, що склалися. Це страшна проблема. Вона стоїть як стіна, в яку ти впираєшся лобом щодня. Минає мій біологічний, фізичний час. А стан справ у державі такий, що я паралізований у своїх можливостях створити те, що можна було б. Задумів дуже багато. Та доводиться самому собі обрізати крила. На заваді стає нестача фінансів.

А в шоу-бізнесі – все перевернуто з ніг на голову. Вседозволеність на сцені породила думку, що співати можуть всі підряд і всі мають на це право. Аби лиш гроші. Не талант, не мистецтво. Відіграють роль лише суми, що вкладаються в того чи того виконавця. А виконавці почасти й відповідають лише критеріям власників грошей.

–У будь-якій професії є ті, хто вдається до компромісу, навіть з ущербом для своєї творчої сутності, заради сумнозвісного виживання. Не виникало у Вас спокуси приміряти на себе холодну одіж практицизму?

–Мені такий варіант протипоказаний. Я не хочу продаватися. Не хочу, аби хтось мене купив. Не бажаю виконувати замовлену кимось музику. У мене надто мало часу для цього. Мені хочеться робити тільки те, що вимагає совість і даровані мені Богом здібності. Знаю лише одне: пісні, які я можу написати і заспівати, більш ніхто замість мене не створить. Мене неможливо купити – і в цьому причина моєї слабкої реалізованості. Хочу за всіх обставин залишатися самим собою. А музичне сміття, якого дуже багато нині, хай буде на совісті його авторів.

Коли якийсь бізнесмен бажає зробити зі своєї секретарки зірку естради, він замовить для її репертуару ту музику, яку вона може виконувати, навіть якщо ніколи не вчилася співати. А потім рівень секретарки тиражується, зранку до ночі, «капає» на мізки слухачам. Люди не те що починають любити цей продукт, вони просто звикають до несмаку, і думають, що так і повинно бути. Це – ненормально.

Не кажу, що легкої розважальної музики не повинно бути зовсім. Але, наприклад, у благополучних цивілізованих країнах є різна музика – від елементарної, я би сказав, на рівні мікроорганізмів, до елітарної, яку не кожен може збагнути. Обидві збирають повні зали глядачів, серед яких і молодь, котра знає кожну музичну партію, наприклад, складного електронного джазу. Нам необхідно підвищувати загальний рівень культури починаючи зі школи.

У тій же Америці дуже слідкують за якістю музичних творів, що з’являються на ринку шоу-бізнесу. Роблять усе, щоб не кожна кухарка могла виходити на сцену, піднімають рівень виконавської майстерності. Там доволі складно пробити собі дорогу. У нас же в Україні планка співочого професіоналізму штучно (я підкреслюю) знижувалася. Причому, упродовж десятиліть.

ВКЛАДАТИ КОШТИ В УКРАЇНСЬКІ ТАЛАНТИ
–Інша річ, що у нас проблема з глобально популярною музикою, що має державну вагу. Не вистачає зірок загальнонаціонального масштабу. І суть питання не в нестачі талантів, а в бракові державного фінансування. Щоб виконавець сягнув рівня зірки – мають бути вкладені чималі кошти. Бо у протилежному випадку талановиті люди не зможуть виявити, реалізувати свій дар. Треба розуміти: щоб мати національну культуру, треба вкладати кошти насамперед в українських виконавців.

–Загальнонаціональні пісні все ж таки є. Наприклад, Ваша пісня «Україна» довго була не тільки позивними українського радіо, а й залишається серед годинникових мелодій, що звучать зі дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря…

–На пісню «Україна» я вже дивлюся очима стороннього спостерігача, адже вона отримала самостійне життя. Щасливий, що вдалося написати саме таку пісню про Україну. Моє благоговійне ставлення до цієї землі й держави дало мені можливість от настільки розкритися у цій пісні. Вона написана, до речі, за п’ять років до приходу Михайла Горбачова до влади. Звісно, довгий час не могла вийти до слухача. На початках перебудови радіоведуча Вероніка Маковій взяла цю пісню і сказала: «Нас всіх посадять якщо я її поставлю в програму». А невдовзі московська телепрограма «Утрєнняя почта» звернула увагу саме на цю пісню і вона прозвучала у фіналі їхньої передачі. Лише після цього – ніби відкрилися шлюзи, й «Україна» зазвучала всюди в українському ефірі.

У перші роки незалежності України національна ідея й український патріотизм переживали підйом. Пісня «Україна» відповідала настрою і сподіванням того періоду. То був дуже цікавий час. Поетичний. Час очищення для людей, які багато чого не розуміли, і російською мовою розповідали, як вони люблять Україну. Вимальовувалася перспектива, що Україна як окрема національно-державна одиниця може багато чого досягнути. Нам це пророкували. Та ми й самі знали. Але потім, поступово все було зроблено для того, щоб знівелювати українську національну ідею. Це робиться і зараз.

Тоді чимало моїх колег почали співати українською, а потім знову переметнулися до російськомовності. Для мене ж питання мови – принципове. Мова будь-якої держави – одна з головних складових. Хочу, щоб в Україні було так, як є у всіх нормальних цивілізованих країнах…

Мова артистів на сцені – це лакмусовий папірець, що показує, у кого в державі є гроші. Це або наших хлопців і дівчат хтось купив, або в нічному клубі зробив зауваження на кшталт «что пайотє на етом хахляцкам язикє». Важливо те, в чому зацікавлені українські бізнесмени. Тому що вони за все платять.

НАЗВАТИ РЕЧІ ЇХ СПРАВЖНІМИ ІМЕНАМИ
–Тарасе, Ви маєте широке коло спілкування. Невже серед Ваших знайомих немає бізнесменів-патріотів?

–У тім то й річ, що поняття «бізнесмен» і «український патріот» мало сумісні. Патріот – це насамперед людина з високими критеріями честі, готова пожертвувати своїм здоров’ям, часом, іноді життям . Такі якості не характерні для бізнесменів. Їхня система координат відображена у твердженні, що гроші ніколи не пахнуть. Тим більш ті гроші, які наші бізнесмени в останні роки «заробили». Вони просто наш із вами кошти взяли й поділили між собою. Для цього не треба мати багато совісті.

Гроші вкладають у національну культуру, приміром, у державах Балтії, де народи за 40-50 років перебування у союзі не втратили національного чуття. Вони готові разом навіть піти у небуття, але з гордо піднятою головою . Я їм заздрю.
В Україні за триста з гаком невільних років багато що перемішалося. Можливо, ми занадто вміли пристосуватися. Це дало нам можливість вижити, але дуже глибоко закопало національну гідність, гордість нації. Ми звикли облизуватися, коли нам плюють в обличчя, ображаючи українську мову. А це все одно, що ображати матір кожного з нас.

–Якщо в Україні замало патріотів серед бізнесу, то, можливо, такі є в українській діаспорі десь в Канаді чи Австралії?

–Діаспора знає наші проблеми. На початках відновленої незалежності України закордонні українці силу-силенну грошей витратили, щоб допомогти нам підняти Україну. Але їх надто часто ошукували ті, хто насправді не взмозі щось змінити.
До того ж, серед українців діаспори теж дуже мало по справжньому багатих людей. Українець, який є великим бізнесменом, – рідкісне явище навіть на Заході. Є, але дуже мало. Можливо, доля наша така. Працюємо переважно на інших, а на самих себе – не завжди вдається.

– З нашої з Вами розмови вимальовується образ сучасного Григорія Сковороди…

–Можливо.Світ –і справді – поки що намагається мене упіймати, але, гадаю, йому це не вдасться. Різниця втім, що Сковороді потрібен був лише листок паперу та перо для втілення свого дару. Сьогодні ж потрібно мати не тільки талант та художній продукт, а й матеріальні засоби для його реалізації. Моя найбільша прикрість – неможливість приступити до створення високохудожніх творів, бо знаю, що матеріально того не осилю. Сам не впораюся. А допомагати ніхто не поспішає.

–Змальована Вами картина – суціль у печальних фарбах. Чи є вихід на трохи оптимістичнішу палітру?

–Вихід в усвідомленні того, що відбувається. Для початку треба назвати речі їх справжніми іменами. Хочемо того чи ні. Навіть якщо це боляче. Люди повинні зрозуміти, що з ними відбувається. А вже тоді самі знайдуть ту цілющу оздоровчу траву… Хочу сказати, що… Не треба людей дурити. Щоб вилікувати хворобу –потрібно спершу її діагностувати…

Ольга ДУБОВИК

Сообщение Тарас Петриненко: той, хто не продався появились сначала на Український репортер.

Назарій мав фантастичну популярність і мільйони шанувальників. Він народився четвертою дитиною в багатодітній родині на Буковині, коли його татові було 64 роки. Разом з Володимиром Івасюком, Софією Ротару, Василем Зінкевичем стояв бiля джерел становлення самого поняття української естрадної пісні. Завдяки знайомству Назарія з Володимиром Івасюком Україна і світ почули “Червону руту”.

Серед відомих укарїнських творів, за інформацією Вікіпедії, – «Незрівняний світ краси», «Чуєш мамо», «Якщо мине любов», «Батько і мати», «Зачаруй», «А матіоли цвіт» «Червона рута», «Водограй», «Смерекова хата», «Стожари», «Гай, зелений гай», «Родина», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Писанка», «Гей ви, козаченьки», «Я ще не все тобі сказав» та інші. Крім того Назарій знявся в музичних стрічках «Червона рута», «Виступає ансамбль „Смерічка“ під керуванням Левка Дутковського», «Стартує пісня», «Ти плюс я — весна» та «Червона рута. 10 років по тому».

Якось Назарій поділився сокровенним: «Кожний з нас повинен постійно бути в польоті — крізь долю, над суєтою. І при цьому, однак, не відриватися від землі. Пам’ятати священні речі — навіщо живеш, звідки ти родом, до чого прагнеш, що скажеш людям, з якого колодязя п’єш живу воду. Я вийшов з того віку, коли звертаєш увагу на дрібниці — автографи, популярність. Мене турбує інше: що буде з нашим пісенним садом завтра?».

Коли трагічно загинув Івасюк, Назарій був одним з перших, хто, не зважаючи на заборону влади, приїхав на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати кар’єри, спокою, репутації.
Він співав не лише на відомих сценах, а й в Чорнобилі для ліквідаторів аварії, і в Афганістані перед нашими солдатами. Навіть тяжко хворим, (у співака виявили онкологію), Яремчук продовжував виступати. Він переживав, що багато чого ще не встиг зробити. Співак назавжди залишився в історії як видатний митець та патріот своєї Батьківщини, а його пісенний шлях продовжують троє його дітей.

Життя Яремчука обірвалося, коли він був у зеніті слави: участь у різноманітних конкурсах, виступи за кордоном, народне визнання таланту і держані титули та нагороди.
30 червня 1995-го Назарій Яремчук помер від раку. Поховали його у Чернівцях.

Останній прижиттєвий запис голосу Назарія Яремчука.

Назарій Яремчук з кінця травня 1995 року лікувався у районній лікарні Мінського району Києва. Разом з ним випадково (а то й невипадково) перебував на лікуванні радіожурналіст В’ячеслав Лашук. Саме він і записав останнє інтерв’ю з артистом, котрий мріяв про свій сольний концерт на Першій сцені країни 23-24 вересня 1995 року “Від минулого – до майбутнього”, приурочений 25-річчю творчої діяльності… Не судилося…

Сообщение Тридцять років тому відійшов у вічність легендарний Назарій Яремчук (+відео) появились сначала на Український репортер.