Марія Приймаченко – одна з найвідоміших українських художниць. Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1970 року, народна художниця України, представниця “наївного мистецтва”, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

2009 рік за рішенням ЮНЕСКО було визнано роком Марії Приймаченко.

На жаль, сьогодні в Україні немає студії картин Марії Приймаченко, але її роботи можна побачити на виставках у найбільших містах країни, також її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі… Талант художниці визнали у світі…

Коли у 1937-му картини Марії Приймаченко виставляли в Парижі, іспанський художник Пабло Пікассо зазначив, що якби вона жила у Франції, могла б стати відомішою за нього.

Цікаво, що художниця писала картини лівою рукою, хоча була правшою.

Син Федір був успішним художником-примітивістом (помер у 2008 році). Онуки Приймаченко також уміло тримають пензля у руках.

Наприкінці червня 2006 року з будинку художниці вкрали 77 картин. Частину з них вдалося повернути.

На честь пані Марії названо малу планету 14624. Також у 2008 році Національний банк України випустив ювілейну монету на честь Приймаченко, а в 2009-му випущено в обіг поштову марку до 100-річчя з дня її народження.

2009 року бульвар Лихачова в Києві було перейменовано на бульвар Марії Приймаченко, а 2015 року на її честь нзвано вулиці у Броварах та Краматорську.

1 вересня 2017 року на київській площі зірок, аналогічній голлівудській алеї слави, було урочисто відкрито зірку, присвячену Марії Приймаченко.

Сообщение Сьогодні — день народження Марії Приймаченко. Цікавинки з життя великої художниці появились сначала на Український репортер.

Одним словом, краса і диво – єдині на всю Україну 50 панно, виконаних майстрами цілої династії: Марфою Тимченко, Іваном Скицюком та їхньою донькою Оленою. Але в кінці 90-х цей унікальний зразок народної культури було по-варварськи зіпсовано – під час ремонту стіни “законопатили” гіпсокартоном. І тільки нещодавно з’явилася надія на відновлення цього художнього шедевру.

Про те, як він створювався, і про перспективи його відновлення “Українському репортеру” розповіла Олена Скицюк, яка разом із батьками перетворювала звичайний київський магазин іграшок на справжню казкову феєрію.

– Пані Олено, багато років унікальні петриківські розписи київського магазину “Казка” були закриті для широкого загалу, і сьогоднішні малюки й навіть старші діти ніколи їх не бачили. Як постало питання про їхнє відродження?

– Протягом багатьох років мистецтвознавці та й узагалі небайдужі люди багато писали на цю тему, але результат був нульовим. І ось останнім часом у ЗМІ з’явилася така публікація, в якій йшлося про те, що Театр на Подолі побудували, а от розписи київського магазину “Казка”,  зроблені в народних традиціях української культури, – знищені. Стався просто “вибух” людських емоцій з цього приводу, і виникла ідея відновити розписи в магазині, який нині називається «Нова казка».

– Наскільки це складна робота, і чи є перспектива відновити все, як було?

– Це справді дуже складна робота. Поки що є домовленість із орендатором цього приміщення розпочати роботу з однієї стіни в кінці зали, де планують зробити куточок декоративно-прикладного мистецтва. Але стіна дуже пошкоджена – вся в дірках, дуже боляче на це дивитися…

– Та й  час пошкодив стіни, адже минуло 30 років?

– Так, звичайно. Це замовлення було отримано у 1979 році до Міжнародного року дитини. Спілка художників визнала розпис “Казки” кращим розписом року.

– Аналогів такої роботи в Україні, мабуть, більше немає?

– Ще один розпис зробила також наша родина в дитячій бібліотеці міста Біла Церква. Директор цього закладу, побачивши київську “Казку”, теж  нам замовила розписати три кімнати: повітряну, підводну і земну. Розповідають, що коли французи відвідали бібліотеку і побачили, як її оформлено, були просто вражені і сказали, що ніде більше у світі не бачили нічого подібного.

– А що було розписано в іграшковому магазині “Казка”, адже нинішнє покоління дітей цього не бачило?

– Крім розмальованих стін і стовпів казковими сюжетами, в дитячому магазині був облаштований басейн з іграшками, обкладений плиткою, яку ми теж розписували. Також була піч із казковими героями, а в кінці торговельної зали – невеличка кафешка, оформлена за мотивами казки “Кицькин дім”, де дітлахи з батьками могли попити чаю з тістечками.

– І ці казкові шедеври створювала ваша сім’я?

– Так, це мої батьки – Іван Скицюк, Марфа Тимченко, ну і я. Крім того, в «Казці» працювала також дружина мого брата – Тамара Жукова, вона нині веде студію петриківського розпису на Борщагівці. Ще допомагали троє дівчат, які володіли необхідною технікою. А під кінець, коли роботу потрібно було уже здавати, були запрошені ще кілька петриківчан, які працювали за нашими ескізами. До речі, ескізи цієї роботи ми подарували Музею українського народного декоративного мистецтва в Києво-Печерському заповіднику.

– Скільки вам тоді було років?

– Мені було 29, і я тоді була вагітною своєю донечкою. Цікаво, що коли мама була вагітною мною, вона також розписувала якийсь об’єкт. В результаті народилась я – і стала художником. У мене є брат, але він інженер. У мене також є син, він теж інженер. А моя донька також стала художником. Вона закінчила Київську художню академію і працює у техніці петриківського розпису, який у неї ще  вишуканіший, ніж у мене.

– І продовжує традиції вашої династії. А розкажіть, з кого вона почалася.

– Почалася, звичайно, з мами – Марфи Тимченко. Але ще моя бабуся гарно вишивала, і мама перейняла у неї це вміння. Малювати вона почала ще з дитинства. Після Петриківської школи її запросили до Лаврського училища, але закінчити його вона так і не змогла – завадила війна. Малюнки створювала за допомогою звичайної палички прямо на землі біля хати, а горщики і тарілочки ліпила з глини і розмальовувала.

Уже у зрілому віці вона малювала не тільки квіткові, орнаментальні композиції, але й сюжетні, кожна із яких розповідала про якийсь знаковий епізод її життя. Дуже любила казки, тому розписувати казковими сюжетами іграшковий магазин – це було для неї і для нас усіх чимось неймовірним.

Мама більше займалася розписом, а тато робив монументальні речі. Вони дуже любили одне одного і були як одне ціле. Тато мене підтримував і наставляв: “Ти зможеш, – повторював він, – не святі горщики ліплять”. Батьки і нині мене підтримують, я це відчуваю.

– Скільки часу розписували “Казку”?

– Більше року.

– А коли і як дізналися про те, що в “Казці” закрили ваші розписи? І навіщо було вчинено таке варварство?

– Дізналися про це випадково, здається, наприкінці 90-х. Хтось із мистецтвознавців зателефонував мамі, вона ще була жива… Можна тільки уявити, як це поранило її тонке серце художника… Вочевидь, вирішили, що закрити і зафарбувати петриківський розпис буде дешевше, ніж його реставрувати, не знаю…

– Над відтворенням казкового розпису плануєте працювати з донькою?

– Думаю, почнемо ми, а далі вже запросимо майстрів. Навіть думка про відновлення казкових панно підносить наш дух! Відродження цих розписів буде для нас, і не тільки для нас, справжнім святом, доказом того, що в нашій країні цінують справжнє мистецтво і народні традиції. Але спочатку мають попрацювати реставратори, для них там дуже багато складної, фахової роботи.

– Зрозуміло, що відродження “Казки” на першому місці, але чи є у вас ще бажання або мрія?

– Хочу створити школу петриківського розпису Тимченко. Адже мама знайшла свій власний стиль. Нині дуже багато є студій, гуртків, в яких дітей навчають стандартному петриківському розпису.

І дуже мало фахівців, які можуть навчити так, щоб «петриківка» заграла на повну силу, адже це фантастична техніка. У мене зараз навчаються 15 учнів (галерея на вулиці Лаврській, 21), яких я намагаюся навчити тому, як зробити цю техніку ще цікавішою, щоб у кожного була своя мова в цьому мистецтві.

– Пані Олено, як думаєте, чому саме на Дніпропетровщині, в селі Петриківка, народився такий фантастичний вид мистецтва, нині визнаний усім світом?

– Версій багато. Мені ще мама розповідала, що Петриківка була вільним селом, в якому довгий час панували козацькі традиції. Приміром, вулиць не було, а були козацькі сотні. Дуже багато жінок займалися розписом – розмальовували хати усередині і  зовні.

Тому кожне помешкання мало свій стиль, своє обличчя. Жінок, які особливо гарно розписували житло, називали «чепурушками». Моя мама і бабуся теж були «чепурушками».

Марина ХОВРАХ

Сообщение У київському магазині “Казка” хочуть відновити шедеври петриківського розпису появились сначала на Український репортер.

У виставковому центрі Art Hub Укрінформу відкрито виставку художніх робіт людей з особливими потребами. Це вже друга експозиція, яку організували член НСХУ, художник-педагог Катерина П’ятакова і керівник БФ “Родина Милосердя” Олександр Козловський.

“Ми задумали цей проект, щоб не просто проводити виставки особливих художників, а й запрошувати на них працедавців, які використовують у своєму виробництві або бізнесі творчу працю митців. Ми дуже сподіваємось дати можливість людям, яким складно самим знайти роботу, заробити собі на життя і відчути себе повноправними членами суспільства”, – наголосила Катерина П’ятакова під час відкриття виставкової експозиції.

Всього на виставці презентовано 45 художніх творів, виконаних у різній техніці.

Серед художників, які представили свої творчі доробки, – Олег Троян, Наташа Назаренко, Оля Плющенко, Яна Штапір, Таня Яремчук, Віка Гурич, Сніжана Катіман, Надія Полякова, Ілля Гапон, Олександра Хуторова та зовсім юні таланти –  10-річний Віктор Якимов та 15-річний Максим Дикий.

Підготувала Марина Ховрах

Сообщение В Укрінформі свої таланти демонструють митці з інвалідністю появились сначала на Український репортер.

Спеціальна комп’ютерна програма керує п’ятнадцятьма локомотивами, що тягнуть та штовхають понад 100 вагонів, при цьому перемикаються стрілки, семафори мерехтять червоними та зеленими вогниками. Сприймається як насправді.Тунелі, мости, перони станцій…

Все це виготовили аматори із клубу залізничного моделювання, що упродовж багатьох років дивують своєю, вельми специфічною, творчістю. Сотні моделей, оздоблення станцій, мости та арочні переходи — майже все зробили самі та з повним дотриманням масштабу – 1:87.

Тут немає комерції — лише ентузіазм людей, що мають таке цікаве й не дуже звичне хобі.

Ігор ІВАРОВСЬКИЙ
Фото автора

Сообщение У Києві демонструють іграшкову “Укрзалізницю” появились сначала на Український репортер.