За переказами, отаман говорив: “Я і мої козаки б’ємося і будемо битись за визволення України від всіх її ворогів”. Сьогодні, коли восьмий рік триває війна з Росією, його слова є особливо актуальними.

Кореспонденти «Українського репортера» побували в селі Трипілля на Київщині, батьківщині отамана Зеленого.

Справжнє прізвище Зеленого Данило Терпило, він – з Трипілля.

Вікіпедія зазначає: “Данило Терпило народився 16 (28 грудня) 1886 року в селі Трипіллі (тепер Обухівського району Київської області). Закінчив церковнопарафіяльну школу і двокласне земське училище.

Під час революції 1905—1907 років став членом гуртка соціалістів-революціонерів, який очолював з 1906 року. Вперше арештований 1907 року. Просидів у в’язниці три місяці. Вдруге арештований 22 вересня 1908 року за антиурядову діяльність і засланий у Холмогори Архангельської губернії на три роки. Брав участь у першій світовій війні: у 1914–1917 роках мобілізований до російської армії. Проходив службу на Західному фронті при штабі XXXV корпусу.

У 1917 році повернувся в Україну, навчався в Житомирській школі прапорщиків.

Після Жовтневого перевороту трипільці визнали владу Центральної Ради. Відновлена Іваном Гавришем та Данилом Терпилом Трипільська організація соціалістів-революціонерів мала великий вплив на околиці: Трипільську, Черняхівську, Германівську, Обухівську та Великодмитрівську волості. В той час Данило Терпило з товаришами і закладали мережу майбутнього повстанського руху: структура війська, старшини, зброя, місця збору, агентура, оповіщення та все інше, що входить в поняття забезпечення мобілізаційної готовності.

У березні 1918 року в Трипілля зайшли німці та війська Української Держави. Ліберально налаштована українська інтелігенція зайняла антигетьманську позицію.

Агітував за Центральну Раду. У листопаді 1918 брав участь у повстанні проти гетьманського уряду на Трипільщині. 21 листопада вояки Данила Терпила розгромили Трипільську гетьманську варту. Тоді його загін становив близько 4000 селян.

В листопаді 1918 року, визнавши верховенство Директорії УНР, створює трьохтисячну I Дніпровську повстанську дивізію, яка спільно із загонами Петлюри та січових стрільців в грудні 1918 року займає Київ… В грудні отаман розпустив дивізію…

5 лютого 1919 року більшовики зайняли Київ, почався грабунок Київщини більшовицькими продзагонами, що штовхнуло українське село до опору. В квітні 1919 року, спираючись на підтримку населення, Терпило розпочав боротьбу з російською комуністичною окупаційною владою, яка ще в березні оголосила його поза законом.

Він займає Трипілля та вбиває там більшовицьких агітаторів.

Отаман Зелений увійшов до підпільного Всеукраїнського ревкому… став військовим комісаром ревкому. У зверненні «До селян і робітників України» наголошувалося: «Ми домагаємося такого: — Україна мусить бути незалежною…».

Загони Зеленого отримали назву «Першої Київської дивізії». Тоді ж було утворено на Васильківщині й «Другу Київську повстанську дивізію» (отаман Марко Шляховий). Ці дві дивізії були зведені в «Перший повстанський кіш», який очолив отаман Зелений. І вже влітку район Трипілля-Васильків- Мотовилівка-Кагарлик повністю перейшов до рук повстанців. На початку травня до отамана Зеленого приєднався отаман Ангел з невеликим загоном, зазнавши поразки від більшовиків на Чернігівщині.

Більшовицька влада кинула в травні 1919 року проти повстанців зведений загін числом у 21 тисячу вояків Червоної Армії. Червоні задіяли проти повсталих навіть Дніпровську флотилію. До 14–16 травня отамана вибили зі свого району, а його армія розійшлася по домівках, скоротившись до двох тисяч, та розпалася на дрібні загони. В кінці травня 1919 року Раднарком України оголосив про винагороду за голови Зеленого та Ангела, живих чи мертвих, у сумі 50 тис. рублів. Зелений і Ангел на початку червня 1919 року перебралися на лівий берег Дніпра через вітачівський дерев’яний міст у районі Обухова і розпустили козаків. Було поширено чутки, що Зеленого і Ангела зарубали козаки. В Переяславі поріділі загони Зеленого з’єдналися з військами отамана Григор’єва.

Але вже в ніч з 26 на 27 червня 1919 року червоні були вибиті з Трипілля 1-м полком Підкови (полковник Максим Удод) та 2-им полком під керівництвом Максима Терпила — двоюрідного брата Зеленого.

Зелений воював проти більшовиків на території Васильківського, Фастівського, Ржищевського, Обухівського та Переяславського повітів сучасної Київської області, а також на території Чернігівської, Полтавської і Подільської губерній.

У Переяславі 15 липня 1919 р. отаман Зелений урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську угоду 1654 року про «возз’єднання» з Московією. В цей час його сили вимірювались близько 30 тисяч козаків і старшин…

31 серпня 1919 року білогвардійці Денікіна захопили Київ. У вересні 1919 року Зелений з одним із загонів відбув до Кам’янець-Подільського, де разом з Ангелом та делегацією від отамана Гаврашенка 17 вересня зустрічався з урядовцями Директорії і особисто з Симоном Петлюрою. Повстанці вимагали надання боєприпасів та негайного початку наступу на денікінців. Після цього отаман Зелений провів у своїх військах нараду, де було ухвалено визнання Української Директорії за верховну владу.

Всю осінь отаман Зелений воював з денікінцями, очоливши велику партизанську армію, в якій нараховувалося до 30 тисяч вояків. Зоною діяльності партизанських зелених загонів стали Чигиринський, Черкаський, Канівський і Звенигородський повіти. Зелені вибили денікінців з Кагарлика, а 11 жовтня 1919 року їм вдалося на деякий час захопити і Київ.

У жовтні 1919 року Зелений вступив у бій з денікінцями і був тяжко поранений: бій стався неподалік Канева. Дорогою до Трипілля отаман помер у селі Стрітівка. За іншими, менш вірогідними версіями, отамана Зеленого вбили соратники.

Похований у Трипіллі на березі річки Красної на кутку Заброди. Могила не збереглася”.

Сообщение 135 років від дня народження отамана Зеленого. Він скасував Переяславську угоду про «возз’єднання» з Московією (+відео) появились сначала на Український репортер.

Більшовицька банда під командуванням розбійника і ката Муравйова вдерлася до міста з боку лівого берега Дніпра і зайняла Печерськ і Липки – це були найбагатші квартали Києва, там мешкало чимало як військових, так і цивільних та й просто заможних містян. Почався кількаденний кривавий грабунок міста, яке до того піддалося нищівній артилерійській атаці, – повідомляє Укрінформ.

Київ обороняли приблизно дві тисячі вояків, які залишилися вірні УНР, – залишки Богданівського, Полуботківського, Дорошенківського, Богунівського й Гордієнківського полків, Гайдамацького коша Слобідської України, куреня Січових стрільців, вільного козацтва та чорних гайдамаків, – які не могли довго чинити опір більш ніж учетверо чисельнішим силам більшовиків.

Комендант Києва Михайло Ковенко, який фактично командував обороною, оголосив евакуацію. Відступали на захід Святошинським шосе – у бік Житомира. За військом вирушили міністри Української Народної Республіки й кілька десятків членів Української Центральної Ради на чолі з професором Михайлом Грушевським (його будинок був ущент розбомблений).

Червоноармійці влаштували в Києві справжнісіньку криваву баню: вдиралися до помешкань, витягали генералів, офіцерів і просто дорослих чоловіків і вбивали їх без суду і слідства. В більшості будинків, навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. Навіть розмовляти українською мовою на вулиці стало небезпечно. У Маріїнському парку, де стояв самітній царський палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова. Сюди червоногвардійці звозили арештованих киян і тут же в Маріїнському парку їх розстрілювали…

Число жертв більшовицького терору не відомо, але, за деякими підрахунками, воно сягало щонайменше п’яти-шести тисяч осіб.
«Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками», – згадував член Української Центральної Ради й міністр продовольчих, а згодом земельних справ в уряді УНР Микола Ковалевський. Він не зміг евакуюватися і залишився в місті – обзавівся фальшивими документами і працював продавцем на молочарні на Малій Васильківській. «П’яні червоноармійці й матроси, обвішані кулеметними стрічками і гранатами на всю горлянку співали: «Эх, яблочко, сбоку красное. Что Украине… конец – дело ясное…»»

Варто зауважити, що безчинства головорізів Муравйова занепокоїли навіть членів маріонеткового радянського уряду України. Нагору пішли сигнали про надмірну жорстокість, пияцтво і мародерство «рабоче-крестьянской армии». У березні 1918 року в Москві на прийомі в голови ВЧК Фелікса Дзержинського члени колишнього армійського комітету Першої революційної армії звинуватили Муравйова в розправах, розстрілах, самодурстві, наданні воякам прав на пограбування здобутих міст і сіл. Була утворена спеціальна комісія, опитано чимало свідків у цій справі. Муравйова навіть арештували, але незабаром випустили – за нього заступилися впливові покровителі.

9 лютого 1918 року був укладений Берестейський мирний договір, відповідно якого півмільйонний контингент австро-німецьких військ почав займати територію Лівобережної України. Вже 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити Київ. Через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено.

На фото: Робота відомого художника, майданівця Василя Корчинського«Крути. Мамині яблука».

Читайте також:

• «Крути. Мамині яблука». Художня виставка, яку влада воліє не бачити (+відео)

Сообщение Згадаймо: 103 роки тому більшовики захопили центральну частину Києва, влаштувавши тотальний терор появились сначала на Український репортер.

У 2019 році в Києві мають відкрити два нових пам’ятники. У січні – монумент Соборності України, на честь 100-річчя проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Республіки (ЗУНР). У травні – пам’ятник голові Директорії, Головному отаману військ УНР Симону Петлюрі.Та чи зведуть?

За півтора року до «часу Ч»

Зведення обох пам’ятників передбачено «Планом заходів…», який у Київській міській держадміністрації розробили, виконуючи Указ Президента від 22 січня 2016 р. «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років і вшанування пам’яті її учасників» та розпорядження уряду.

Але справа, хоч і повільно, рухається лише з монументом. Як повідомив перший заступник директора департаменту містобудування й архітектури КМДА Олександр Яструбенко, на засіданні секції архітектурно-містобудівної ради вже розглянули ескізний проект монумента й мають оголосити конкурс на кращий архітектурний проект.

І хоча з місцем, де постане монумент, Київрада ще не визначилася, а передбачені процедурою публічні дискусії ще й не розпочиналися, пан Яструбенко запевнив по телефону:

– Усе буде – як треба! Адже справа – на контролі в Адміністрації Президента. Інша річ – пам’ятник Петлюрі.

Тут більше чуток. Торік, щойно вийшов Указ Президента про відзначення подій Революції, багато шелесту наробила заява віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка, який заявив, що бронзова постать очільника Директорії має замінити пам’ятник Миколі Щорсу (перехрестя бульвару Шевченка й вулиці Петлюри, колишньої Комінтернівської). Деякі столичні ЗМІ подали цю думку як довершений факт. Насправді ж це не так.

Усі пам’ятники зводять за процедурою, чітко визначеною Постановою Кабміну від 08.09. 2004 р. Так, відведення місця під будь-який пам’ятник – це компетенція виключно органів місцевого самоврядування
– Усе, що пишуть у жовтій пресі та говорять про місце, де має постати пам’ятник, – суцільні домисли й чутки, – запевняють у департаменті містобудування КМДА.

Але крім чуток є і загадки. І ось – найперша..

Симон Петлюра народився у травні 1879 року, й цього ж місяця 1919 року його обрали Головним отаманом. Тобто, травень 2019 року – це 140-річчя з дня його народження й 100-річчя з дня, коли він очолив Українську Республіку. Отже, пам’ятник доцільно відкрити саме у травневі дні 2019-го!
Та чи встигнуть до «часу Ч»?

Депутати – поза грою?

У Національній спілці архітекторів говорять: на те, щоб звести пристойний пам’ятник, за умови «нормального фінансування», потрібно два роки.

Нині вже грудень 2017-го, та на сайті Спілки архітекторів, у розділі «Конкурси», оголошення про проведення творчого конкурсу на кращий проект пам’ятника й досі немає.

– Уперше чую про цей пам’ятник, – дивується координатор проектів відділу творчих заходів Спілки архітекторів Олександр Баранівський. – Наскільки мені відомо, над його проектом ніхто з архітекторів не працює…

І чим далі в ліс – тим більше загадок.

За логікою, пам’ятник має потрапити в «бюджетний рядок» 2018-го фінансового року. У прес-центрі Київради повідомили, що «про Петлюру» нічого не чули, й порадили звернутися до депутатів постійної комісії з питань культури.

Першим на дзвінки відповів депутат Олександр Поживанов (фракція ВО «Батьківщина»). Він спочатку відмовлявся щось коментувати, затим порадив звернутися «до Богдана Бенюка, бо він знає все», а потім щиро розсміявся, зізнавшись, що… нічого про пам’ятник навіть не чув. Попросив дати йому час, аби «щось дізнатися в КМДА», однак хоч якогось коментаря ми від нього так і не дочекалися.

Депутат Андрій Таранов («Самопоміч») подумав, що запитання про пам’ятник – це… опитування громадської думки. Зателефонувала його референт і попросила «увільнити шефа від участі в опитуванні». Коли ж дізналася, що зведення пам’ятника є у «Плані заходів КМДА»…

– Не може бути! Реально?! Ви не жартуєте?

З’ясувалося, що на комісії влітку слухали питання про те, як зберегти пам’ятник… Миколі Щорсу. Про Петлюру не було ані слова.

Голова комісії, депутат Вікторія Муха («Солідарність») у серпні ще не бачила і «Плану заходів КМДА…» Через тиждень потелефонував її референт Денис Хоменко:

– А ви знаєте, поки що підстав для розмови немає.

Загадкову відповідь «розшифрував» Богдан Бенюк («Свобода»). Він з’ясував, що на жодну з осінніх сесій Київради «питання про Петлюру» на порядок денний не виносили.

– Про пам’ятник Петлюрі в Києві чую оце тільки щойно від вас, – щиро здивувавшись, сказав нам депутат Київради Юрій Сиротюк («Свобода»).

У Комісії ВР з питань культури і духовності про пам’ятник – ні сном ні духом!

Референти народних депутатів Миколи Княжицького (голова комісії, «Нарфронт») і члена Комісії Ярослава Лесюка (БПП) з’ясували дві речі. Перша: поки не ухвалять Держбюджет, ніхто нічого напевне сказати не зможе. Друге: якщо кошти виділять, то підуть вони на програми Міністерства культури, але й там, поки гроші «не впадуть на рахунки», ніхто нічого не скаже. Коли ж гроші «впадуть» – цього, здається, не знають ні депутати, ні Мінкультури.

250 000 фунтів чи «хотєлкі» «любих друзів»?

І тут згадаймо, що одну спробу увічнити пам’ять Петлюри в Києві вже робили. У травні 2005 року Президент Віктор Ющенко підписав Указ «Про увічнення пам’яті видатних діячів УНР і ЗУНР», яким і передбачалося встановити пам’ятник Отаману. Історія ж тут – цікава!

Доктор наук, професор Владислав Верстюк, який у ті роки мав дотичність до теми, згадує: скоро після Указу Президента в українській діаспорі Лондона запевнили, що інвестують у спорудження пам’ятника 250 000 фунтів стерлінгів (за курсом тих часів – понад два мільйони гривень). Це вирішувало багато питань.

Але як усе повернулося?

У Києві швидко знайшли місце під пам’ятник. Бронзовий Петлюра мав постати на вулиці Володимирській, біля Будинку вчителя, на протилежному боці від пам’ятника Михайлу Грушевському. Уже готували документацію, аж раптом виявилося, що місце… вже зайняте – «любі друзі» президента зібралися зварганити там висотну будівлю (чи то житловий будинок, чи то черговий офісний центр), а потім, коли не склалося, там мав світити вогнями фешенебельний ресторан.

Знайшли інше місце – на вулиці Хмельницького, трохи вище входу на станцію метро «Театральна». Й уявіть здивування істориків, коли одним чудовим ранком вони побачили, що там повним ходом йде будівництво! Але риють котлован зовсім не під фундамент пам’ятника. Це якісь інші «любі друзі» зводили торговельно-розважальний центр. До речі, будівництво вели незаконно. Але численні мітинги протесту громадських організацій столиці нічого не дали – «любі друзі» мали надійний «дах».

Почали шукати якесь інше місце, та… То був час, коли «любих друзів» та кумів, сватів і кращих «члєнов молодой команди» мера охопила золота лихоманка забудовництва, скрізь вони хотіли щось звести, «стовбили» за собою найдорожчі ділянки, а Київрада більшістю голосів раз по раз задовольняла всі їхні «хотєлкі».

Місця «для Петлюри» не було. Не знаходилося. Бо ж, як співалося в одній пісні, «всє мєста – блатниє расхваталі»!

Але «діяла» й інша, менш прозаїчна причина.

«Знамя Щорса красноє на вєтру шуміт…»

– Задум не було реалізовано з політичних мотивів – через боротьбу між виконавчою та законодавчою гілками влади, незацікавленість уряду й тодішньої київської влади, а також через спротив антиукраїнських сил (комуністів і регіоналів), – розповідає член президії Національної спілки краєзнавців, кандидат історичних наук Володимир Милько.

– До речі, з цієї ж причини не звели пам’ятник Петлюрі й у Полтаві, на малій батьківщині голови Директорії…

Нагадаємо, що 23 травня в Полтаві на мітингу, що пройшов у центрі міста, мали закласти символічний камінь, на місці якого згодом і мав би постати пам’ятник Головному отаману. На одному боці міського скверу зібралися люди під помаранчевими прапорами. На другому – комуністи й регіонали, що купчилися під червоними стягами. Щойно почався мітинг, як «червоні» полізли у пляшку.

Почалася штовханина, дійшло й до обміну добрячими стусанами… Камінь таки заклали. Але – лише під ранок. У міській раді більшість тоді мали комуністи, й за наказом її керівників камінь… демонтували.. Цікаво, що зробили це чомусь, «яко таті», під покривом ночі.

– А потім місцевий адміністративний суд і взагалі заборонив виділення під пам’ятник земельної ділянки, – пригадує Володимир Милько.

У Києві політичні розклади здавалися зовсім іншими, не такими, як у Полтаві. «Молода команда» не лише не мала нічого спільного з «голубими» й «червоними», а й навіть виглядала союзником «Нашої України». В усякому разі в колі «любих друзів» Віктора Ющенка мера столиці вважали «в дóску своім чєловєком». Та мала команда мера один знаменник, що добряче ріднив «космонавтів» з регіоналами і навіть комуністами. Це – «елєкторат», як називав старше покоління киян одіозний мер. Його ядро складали «бабусі Черновецького», яким «команда» щедро роздавала продуктові набори й вітала з кожним святом листівками з факсимільним підписом мера. Пам’ятаєте, перед черговими виборами тоді ще лунав заклик до молоді:

– Врятуй Київ – заховай бабусин паспорт!

Зрозуміло, що прибічники Черновецького належали до легіону тих наших співгромадян, які історію України ніколи не вивчали, бо в їхні шкільні роки такого предмету не існувало – його замінювала «Історія СРСР» (читай – Росії). Не дивно, що Петлюру та інших діячів Української революції «бабусі» вважали «украінскімі буржуазнимі націоналістамі», які прагнули «поработіть простих совєтскіх людєй». Їхніми справжніми «гєроямі рєволюціі» були Щорс, Котовський, Павка Корчагін і Мальчіш-Кібальчіш.

То були часи, коли вибори жартома називали «національним спортом українців», бо вони, здавалося, тривли безперервно, зокрема точилася гостра боротьба за крісло голови Київради, отож «команда» й не хотіла дратувати «елєкторат» навіть розмовами про пам’ятник «буржуазному націоналісту».

Як там у тій комсомольській пісні?.. «Кто под красным знаменем раненый идет?». Правильна відповідь «члєнов молодой команди»: «Мы сыны кабацкие, мы за «новый мир»! «Космос» шел под знаменем, красный командир!»

250 000 англійських фунтів стерлінгів до Києва не доїхали…

Усе вирішать… «бабусі Черновецького»?

Відтоді пройшло довгих 12 років, за цей час країна пережила неймовірні потрясіння, які у мільйонів українців змінили погляди на дуже багато речей і цінностей.

Але ситуація навколо пам’ятника Петлюрі, погодьтеся, чимось нагадує ту ж, що майоріла червоними прапорами й дюжину років тому.

Розповідає начальник відділу обліку та збереження місць пам’яті Українського інституту національної пам’яті Павло Подобєд:

– Дуже, дуже складно йде процес вшанування пам’яті учасників Української революції 1917 – 1921 років. Загальна проблема – важко з фінансуванням. Скажімо, в Києві за бюджетні кошти досі встановили лише меморіальну дошку Євгену Коновальцю (вулиця Січових Стрільців, 24). Решту пам’ятних знаків, присвячених 100-річчю Революції, виготовили й установили за рахунок меценатів і добровільних пожертв киян…

Отже, Указ Президента і розпорядження уряду – одне, а їхнє виконання – зовсім інше? Із розряду – всім по барабану?

– Зараз у КМДА погодилися встановити меморіальну дошку на якомусь із будинків, де бував Петлюра. Або на Хмельницького, 11, де містився уряд УНР, або на Володимирській, 36, де в готелі «Прага» Отаман мешкав із сім’єю, чи на Володимирській, 78, де він жив у 1907 – 1908 роках і де була редакція газети «Слово», яку Петлюра редагував. Що ж до пам’ятника, – продовжує Павло Подобєд, – то тут м’яч на боці Київради й КМДА. Це виключно їхня компетенція – виділити земельну ділянку, оголосити конкурс, провести публічні дискусії… Отож, коли ми «підштовхуємо» КМДА, нам відповідають: не лізьте, це – наша справа, ми все зробимо. Та все досить довго залишається обіцянками… Особисто у мене склалося враження, що в КМДА просто немає політичної волі.

В автора цих рядків теж склалося точно таке враження.

Богдан Бенюк, щоправда, налаштований оптимістично:

– На бульварі Шевченка, починаючи від станції метро «Університет» й далі до Хрещатика, є кілька місць, де можна звести не один пам’ятник. І Петлюрі, й іншим діячам історії та культури, передусім – Івану Франку.

Але, якщо чесно, місць мало: біля Будинку вчителя, «замість Щорса» та на пустому зараз постаменті біля входу на станцію метро «Арсенальна»… Причому перше місце, скоріш за все, вже «зайняте». А інші два неодмінно викличуть політичні скандали.

До того ж структура виборців у Києві з часів «червоного» мера не сильно змінилася, і влада, попри цілком патріотичну риторику, здається, і зараз сильно розраховує на голоси… «бабусь Черновецького».

Тут все зрозуміло. За даними соціологів, десь половина киян історію України не знає і часто розглядає події 1917 – 1921 років крізь окуляри старих підручників та історичних посібників. Це – люди старшого покоління, й саме вони – найбільш дисциплінований електорат, що «залізно» ходить на вибори. Ці співгромадяни проголосують за тих, «кто под красным знаменем», і проти – хто за пам’ятник Петлюрі.

Є загальна проблема – це повернення людям справжньої історії України. Ми маємо наситити наш інформаційний ландшафт постатями тих наших пращурів, які віддали своє життя за майбутнє країни. І 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років – прекрасний привід для того, щоб серйозно поговорити про людей, які жили, сподівалися і боролися сто років тому.

Розмову на теми революції, певно ж, має розпочати громадськість. Учені, літератори, громадські діячі. Це й стане тією потужною гуманітарною політикою, що поступово змінить історичний образ нашої країни – з вигаданого, спотвореного міфами радянської пропаганди на реальний і правдивий.
І, мабуть, почати варто з обговорення проблеми київського пам’ятника Петлюрі.

Ярослав ФАЛЬКО

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Симон Петлюра (1879 – 1926) народився в Полтаві. Навчався у духовній семінарії, звідки його виключили за участь у студентських бунтах. У 21 рік вступив до Революційної Української Партії, яка згодом змінила назву на УСДРП. Перед Першою світовою – відомий журналіст і театральний критик. Працював у Петербурзі, Москві й Мінську. У травні 1917 р. – делегат I Всеукраїнського військового з’їзду, згодом – член Центральної Ради. У травні 1919 р. стає Головою Директорії та Головним отаманом.

Після поразки Революції – в еміграції. Був одним із семи політичних супротивників Кремля (Колчак, Денікін, Врангель, Махно…), яких більшовики заочно засудили до смертної кари. 25 травня 1926 р. в центрі Парижа, на розі вулиці Расіна й бульвару Сен-Жермен, Петлюру застрелив агент ЧК.

Єдиним пам’ятником Симону Петлюрі поки що залишається встановлене 2001 року в Рівному погруддя (скульптор – Володимир Шолудько).

Сообщение Чи поставлять на місці Щорса бронзову постать Петлюри? появились сначала на Український репортер.

Сучасники говорять, що Михайло Сергійович був дуже працелюбним. Постійно був зайнятий роботою, спав по 4 години. Свою 10-томну «Історію України-Руси» писав з 1895-го по 1933-й – 38 років. А за своє життя написав більше двох тисяч праць.

Цікаво, що свій творчий шлях Грушевський починав як письменник. Писати почав ще у гімназії. Свої перші поетичні та прозові спроби навіть наважився надіслати Івану Нечую-Левицькому. Досвідчений письменник розкритикував вірші юнака, проте заохотив до писання прози. Згодом за підтримки Нечуя-Левицького молодий Грушевський надрукував свої оповідання «Бех-аль-Джугур» («Діло», 1885, ч. 66–68) та «Бідна дівчина» (альманах «Степ», 1886). Більша частина писань Михайла Сергійовича надрукована у виданні «Михайло Грушевський: Із літературної спадщини» (Нью-Йорк – Київ, 2000).

Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, універсальністю.

Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М.Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам’ять про нього вічна, наукові праці – невичерпне джерело мудрості.

Сообщение 151 рік тому народився Михайло Грушевський появились сначала на Український репортер.

Київський міський будинок вчителя, в якому у 1917 – 1918 роках ухвалювала історичні для нашого народу документи Центральна Рада, не може відчинити для гостей усіх дверей головної зали.

Зокрема, вхід на балкон (другий поверх) під замком. Дирекція Будинку вчителя пояснює: є велика небезпека, що зі скляного купола можуть упасти на відвідувачів уламки скла. Купол протікає. Коли дощі, тане сніг, то у цьому приміщенні – надзвичайна ситуація. Для працівників Будинку вчителя такі дні – нервові й дуже напружені. Вони піднімаються на горище і розставляють там будь-які ємності – аби лише затримати воду, запобігти пошкодженню стін, стелі, підлоги…

І в такому стані Будинок вчителя зустрічає столітній ювілей Української Народної Республіки.

Ще у січні 2016 року Президент України видав Указ «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років». У цьому документі є пункт щодо «дальшого розвитку Музею Української революції 1917 – 1921 років Національного музею історії України, зокрема щодо розширення сучасної експозиції та можливого відтворення меморіальних кабінетів Голови Центральної Ради Української Народної Республіки М. Грушевського та першого голови уряду Української Народної Республіки В. Винниченка в історичній будівлі Української Центральної Ради (м. Київ, вул. Володимирська, 57)…».

Сьогодні скляний купол колишньої резиденції Центральної Ради перетворився майже на решето.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Сообщение Резиденція Центральної Ради у небезпеці появились сначала на Український репортер.