Новоліття — це початок відліку Божого Почину. Кожне нове літо наші пращури рахували з першого весняного молодика перед весняним рівноденням. Доктор філософських наук, етнолог, релігієзнавець, засновниця Об’єднання рідновірів України Галина Лозко зазначає: “Календар у наших пращурів був сонячно-місячний, тому важливими були обидва світила. Новий рік в українців починався з першого весняного Молодика — «нового» Місяця, що наставав перед весняним рівноденням. Був лише дуже короткий період у Київській Русі, коли нове літо починали з 1 березня (за нерухомим юліанським стилем) — і то, це було вже за християнства.

Це зафіксовано в наших літописах і християнських писаннях. Так, Новгородський 1-й літопис подає: «В літо 6645 наступущу в 7 марта» — тобто рік 6645 (або 1137-й християнського літочислення) настав 7-го березня (з першим весняним Молодиком). Астрономи підтверджують, що 7 березня 1137 року з’явився Молодик».

Це також підтверджують наукові праці відомого українського астронома Івана Климишина: «В результаті ретельного аналізу літописів був зроблений висновок, що новий рік починався на Київській Русі з появою нового Місяця в перші весняні дні, близькі до весняного рівнодення…».

Протягом тисячоліть чужі релігійні втручання постійно руйнували наш етнічний календар, через що літописцям доводилося передавати датування подій двома системами: «месяца марта 10 і небесного февраля 15… начат гинути Месяц» (тобто почалося затемнення Місяця), — оповідає Никонівський літопис.

Таке язичницьке датування зберігалося довгі століття після християнізації, в чому пересвідчуємося, читаючи Чернігівський літопис навіть під 1703 роком: «июль — месяц небесный настал в пяток, числа пятого месяца июня (книжного)».

Тому дуже сумнівними видаються і спроби сучасних ентузіастів-одинаків втручатися в календарне життя рідновірських громад. Етнолог Лев Гумільов стверджував, що зміна етнічного календаря здатна зруйнувати не тільки традиційний устрій життя, але й психіку людини, і відповідно — долю держави. Отже, календар належав до сфери сакрального і втручатися в нього не дозволялося будь-кому. Цією важливою справою календарного впорядковування часу займалися спеціально освічені волхви.

Виходячи з нашої давньоруської традиції, нове, 7534 літо (від Трипілля), з урахуванням новорічних звичаєвості та обрядовості, цьогоріч настане 17/18 лютого.
В індійській культурі з прадавніх часів в ніч перед народженням нового місяця, що передує весняному рівноденню, святкують Махашиваратрі — Велику ніч Бога Шиви, символом якого є Триглав, Трисил (Тришула) — нинішній Герб України. Ця традиція започаткована з часів прибуття в Індію наших пращурів аріїв-трипільців приблизно 4 тисячі років тому.

Наші пращури знали, що в цю ніч північна півкуля планети Земля розташована таким чином, що в людині відбувається природнє піднесення внутрішньої енергії. Це час, коли сама природа спонукає людей до досягнення піку духовності. Щоб скористатися цим, в Індії було започатковано святкування, яке проходить всю ніч. В ніч з 15 на 16 лютого поточного року Індія святкувала Велику ніч Бога Шиви — Махашиваратрі.

А з 17 на 18 лютого розпочнеться 7534 рік за арійським літочисленням (календарем). В інші роки Новоліття (новий рік), як правило, настає у березні. Наприклад, у 2024 році воно випало на 11 березня.

Свято зустрічі нового літа (року), що має починатися хлопчачим обрядом «засівання» вдосвіта, отримало назву «Новоліття». За таблицею Сонячних фаз дату «Новоліття» (нового року) розраховано так: Весняне рівнодення у 2026 році в Києві відбудеться 20 березня о 16:45 за київським часом. Цей момент символізує початок астрономічної весни.

Перший весняний Молодик, що настає перед весняним рівноденням у поточному році, з’являється 17 лютого о 14 год 01 хв. за київським часом. Вечір перед Новоліттям у наших предків завжди був Щедрий. Кожен день тижня має свою планету (Бога-Покровителя). Як повідомляють давні Лунники (книги волхвів-астрономів), той Бог, який покровительствує першому дню нового літа, є знаковим для всього року. Згідно з Колом Сварожим, нове, 7534, літо починається 17/18 лютого 2026 р. (після різдва першого весняного Молодика) та проходить під впливом Вогнебога Симарґла і скіфського Бога Ареса, оскільки новий Місяць «народжується» саме у Їхній день (напередодні — у вівторок, 17 лютого о 14.01, а для початку року потрібен повний день).

Зауважу, що згідно календаря, впровадженому московським царем-інородцем петром першим, який привласнив первинну назву нашої Держави «Русь», ставши «російським самодержавцем», на московських болотах йде лише 2026 рік. У євреїв, згідно їх календарю, — 5786 рік.

Дорогі українці, пам’ятайте наше істинне літочислення! Вітаю з нашим Новоліттям — Новим 7534 роком, в якому з кожним днем ми наближаємо нашу спільну омріяну Українську Перемогу!

Слава УкРАїні! Смерть ворогам!

Ірина Омельченко (ОМІРА), поетеса,
письменниця, Вчитель відичних знань

З творчістю та історично-відичними дослідженнями Ірини ОМЕЛЬЧЕНКО (ОМІРА) можна ознайомитися за посиланнями:«Нас не здолати нікому»

• «Код українців: Нові вірші Ірини Омельченко»
• «З Днем Народження, люба Україно!»
•  «Україна – це місце зв’язку між людством та Духом Нової Епохи»
• «Перемога України є Божим планом…»
• «Україна – Месія Людства»
• «Вселенський закон «Творення». Перемога України визначена як і загибель московської імперії зла»
• «Ми Переможемо»
•  «Творець перемагає під ЖОВТО-БЛАКИТНИМ стягом»
• «Війна вільних людей з москалями-психопатами-садистами»
• «Це наша доля — перемогти і вічно жити, бо як на небі, так і не землі …»
• «Україна має стати інтелектуальним і духовним центром об’єднаної Європи»
• Допоки тримається і бореться Україна — б’ється і Серце Землі, а людство має шанс на майбутнє
• Усвідомте героїзм українців і страх інородців
•  Україна бореться з москалями-рашистами — андрофагами-людожерами
• Оптимізм і впевненість українців та духовний занепад європейців

Телеграм канал Ірини Омельченко “УКРАЇНСЬКІ ВОЛХВИ” за цим посиланням.

Сообщение Із 17 на 18 лютого розпочнеться 7534 рік за арійським літочисленням появились сначала на Український репортер.

Доктор філософських наук, етнолог, релігієзнавець, засновниця Об’єднання рідновірів України Галина Лозко зазначає: “Календар у наших пращурів був сонячно-місячний, тому важливими були обидва світила. Новий рік в українців починався з першого весняного Молодика — «нового» Місяця, що наставав перед Весняним рівноденням. Був лише дуже короткий період у Київській Русі, коли нове літо починали з 1 березня (за нерухомим юліанським стилем) — і то, це було вже за християнства.

Це зафіксовано в наших літописах і християнських писаннях. Так, Новгородський 1-й літопис подає: «В літо 6645 наступущу в 7 марта» — тобто рік 6645 (або 1137-й християнського літочислення) настав 7-го березня (з першим весняним Молодиком). Астрономи підтверджують, що 7 березня 1137 року з’явився Молодик».

Це також підтверджують наукові праці відомого українського астронома Івана Климишина: «В результаті ретельного аналізу літописів був зроблений висновок, що новий рік починався на Київській Русі з появою нового Місяця в перші весняні дні, близькі до весняного рівнодення…».

Протягом тисячоліть чужі релігійні втручання постійно руйнували наш етнічний календар, через що літописцям доводилося передавати датування подій двома системами: «месяца марта 10 і небесного февраля 15… начат гинути Месяц» (тобто почалося затемнення Місяця), — оповідає Никонівський літопис.

Таке язичницьке датування зберігалося довгі століття після християнізації, в чому пересвідчуємося, читаючи Чернігівський літопис навіть під 1703 роком: «июль — месяц небесный настал в пяток, числа пятого месяца июня (книжного)». Тому дуже сумнівними видаються і спроби сучасних ентузіастів-одинаків втручатися в календарне життя рідновірських громад.

Етнолог Лев Гумільов стверджував, що зміна етнічного календаря здатна зруйнувати не тільки традиційний устрій життя, але й психіку людини, і відповідно — долю держави. Отже, календар належав до сфери сакрального і втручатися в нього не дозволялося будь-кому. Цією важливою справою календарного впорядковування часу займалися спеціально освічені волхви.

Виходячи з нашої давньоруської традиції, нове, 7533 літо (від Трипілля), з урахуванням новорічних звичаєвості та обрядовості, цьогоріч настало 28 лютого.

В індійській культурі з прадавніх часів в ніч перед народженням нового місяця, що передує весняному рівноденню, святкують Махашиваратрі — Велику ніч Бога Шиви, символом якого є Тризуб, Трисил (Тришула) — нинішній Герб України. Ця традиція започаткована з часів прибуття в Індію наших пращурів аріїв-трипільців приблизно 4 тис. років тому.

Наші пращури знали, що в цю ніч північна півкуля планети Земля розташована таким чином, що в людині відбувається природнє піднесення внутрішньої енергії. Це час, коли сама природа спонукає людей до досягнення піку духовності. Щоб скористатися цим, вІндії було започатковано святкування, яке проходить всю ніч. В ніч з 26 на 27 лютого поточного року Індія святкувала Велику ніч Бога Шиви — Махашиваратрі. 28 лютого розпочався 7533 рік за арійським літочисленням (календарем).

В інші роки Новоліття (новий рік), як правило, настає у березні. Наприклад, у минулому році воно випало на 11 березня, у наступному буде 18 березня.

Свято зустрічі нового літа (року), що має починатися хлопчачим обрядом «засівання» вдосвіта, отримало назву «Новоліття».
За таблицею Сонячних фаз дату «Новоліття» (нового року) розраховано так: весняне рівнодення у Києві настає 16–17 березня (див.: астрономічний календар на 2025 рік або український метео-сайт, де вказуються тривалості дня і ночі). Перший весняний Молодик, що настає перед весняним рівноденням у поточному році, з’являється 28 лютого о 2 год. 44 хв. (там же). Вечір перед Новоліттям у наших предків завжди був Щедрий.

Кожен день тижня має свою планету (Бога-Покровителя). Звертаємо увагу всіх, хто користується відривними календарями, на те, що упорядники цих календарів не завжди точно зазначають час сонячних фаз (без урахування рефракції).

Як повідомляють давні Лунники (книги волхвів-астрономів), той Бог, який покровительствує першому дню нового літа, є знаковим для всього року. Новолітній Молодик (2025) «народжується» в п’ятницю, що перебуває під знаком Венери, тобто — Богинь Мокоші і Долі, під покровительством яких пройде наступне 7533 літо.

Дорогі українці, пам’ятайте наше істинне літочислення! Вітаю з нашим новоліттям – Новим 7533 роком, який постане роком Української Перемоги!

P.S. Коли писала допис, голубе небо було ясно сонячним, без жодної хмаринки…

Ірина ОМЕЛЬЧЕНКО (ОМІРА),
поетеса, письменниця,
Вчитель відичних знань

З творчістю та історично-відичними дослідженнями Ірини ОМЕЛЬЧЕНКО (ОМІРА) читачі “Українського репортера” можуть познайомитися за посиланнями:

• «Нас не здолати нікому»
• «Код українців: Нові вірші Ірини Омельченко»
• «З Днем Народження люба Україно!»
•  «Україна – це місце зв’язку між людством та Духом Нової Епохи»
• «Перемога України є Божим планом…»
• «Україна – Месія Людства»
• «Вселенський закон «Творення». Перемога України визначена як і загибель московської імперії зла»
• «Ми Переможемо»
•  «Творець перемагає під ЖОВТО-БЛАКИТНИМ стягом»
• «Війна вільних людей з москалями-психопатами-садистами»
• «Це наша доля — перемогти і вічно жити, бо як на небі, так і не землі …»
• «Україна має стати інтелектуальним і духовним центром об’єднаної Європи»
• Допоки тримається і бореться Україна — б’ється і Серце Землі, а людство має шанс на майбутнє

Сообщение Що треба знати про наше істинне літочислення появились сначала на Український репортер.

Тому пращури дослідили космічний циклізм і застосували його до розвитку людства, вважаючи, що з кожним великим небесним циклом збігається певний історичний період у житті нашого народу.

Стаття є продовженням дослідження, опублікованого на сайті видання «Український репортер» 11 листопада 2024 року під заголовком «Ключ до завершення війни – в руках українців, або Чому Україна є кристалічним щитом майбутньої цивілізації»

Ці знання відобразили в Колі Сварога, найбільшому Планетарному (космічному) циклі, який пов’язаний з прецесією (обертанням земної осі) і складає 25920 років. Це найдавніша і найдосконаліша система розуміння і спостереження еволюційних циклів людства та зміни етносів, що пов’язує розвиток Всесвіту з розвитком суспільства і впливає на кожну окрему людину.

Коло Сварога має 16 чертогів, які на відміну від знаків Зодіаку, ділять небосхил не на 12, а на 16 частин. Кожна частина (чертог) дорівнює в часі – 16 віків (1600 років). Так видатний український вчений, професор Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, доктор історичних наук Микола Олександрович Чмихов (1953—1994) дослідив космічні цикли та їхній вплив на природу та суспільство і підтвердив розрахунки волхвів, що епоха, на зламах якої ОНОВЛЮЮТЬСЯ ЕТНОСИ і СВІТОГЛЯДИ, триває «близько 16-ти віків».

Що відбувається на зламах «16-вікового» циклу? Пращури стверджували: в ці моменти різко зростає напруга у стосунках Сонця, Землі і Місяця, зокрема частішають сонячні і місячні затемнення. Саме це відбувається на зламах 1596-річного циклу. Кульмінація кризи припадає на рік, коли збігаються весняне рівнодення і новомісяччя. Востаннє це було у 419 р. н. е., і Чмихов датував цим роком початок нинішньої епохи. А кінець її вирахувати неважко: 419+1596 =2015.

Саме в 2013 – 2014 роках в Україні відбулася Революція Гідності і почалася Цивілізаційна війна між старим і новим світом, демократією і авторитаризмом, свободою і рабством, між людством і психопатами.

Виникає запитання: який зв’язок між Космосом і Землею і як це впливає на зміну цивілізацій? Суть зв’язку між астрономічними та суспільними катаклізмами можна встановити, поєднавши ідеї Миколи Чмихова з результатами досліджень іншого геніального українського вченого – доктора геолого-мінералогічних наук Олега Ігоровича Слензака (1931-2002).

Олег Слензак, провідний науковий співробітник Інституту геологічних наук НАН України, наступник та продовжувач наукових ідей видатного українського вченого В.І. Вернадського ще у 1980-ті роки досліджував Український Кристалічний щит і спостерігаючи за “поведінкою” гірських порід в умовах підвищеного тектонічного тиску, відкрив новий вид енергії – ГЕОПЛАЗМУ.

Ця ПЛАЗМА УТВОРЮЄТЬСЯ ЗЕМНОЮ КОРОЮ в результаті ГРАВІАТАЦІЙНОЇ ВЗАЄМОДІЇ НАШОЇ ПЛАНЕТИ З ЇЇ КОСМІЧНИМ ОТОЧЕННЯМ.
ГЕОПЛАЗМА – це енергія, що виникає в земній корі при зруйнуванні атомарно-молекулярної структури кристалічної речовини і за дуже недовгий час вибудовує іншу структуру – речовину, вищу за рівнем організації.

ГЕОПЛАЗМА є тією РУШІЙНОЮ ЕНЕРГЕТИЧНОЮ СУБСТАНЦІЄЮ ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ, завдяки якій протягом мільярдів років із первісної речовини формувалось сучасне розмаїття органічних сполук (речовин).

Отже, коли на зламах циклів гравітаційні дисбаланси понад мірно стискають або розтягають Землю, то в її НАДРАХ ВИРУЄ ПОСИЛЕНА ГЕОПЛАЗМА, яка діє на всі планетні структури, в тому числі, на ЖИВІ ОРГАНІЗМИ (людей, тварин, птиць і флору).

Саме геоплазма, впливаючи на організм людини, спричиняє в ньому процеси ТРАНСФОРМАЦІЇ виникнення НОВОГО МИСЛЕННЯ, ну а звідси вже недалеко і до нового типу ЦИВІЛІЗАЦІЇ.

Таким чином масштабні геополітичні катаклізми, які ми спостерігаємо з кінця минулого і початку нинішнього століття — це початок міжепохального загальнопланетарного, цивілізаційного «перевороту» (трансформації). І Україна перебуває в його епіцентрі.

Український кристалічний щит – геологічна структура, піднята ділянка Східноєвропейської платформи, яка займає понад третину території України і місцями виходить на поверхню. Це унікальна геологічна структура, подібної якої в світі більше немає ніде! Ці ніколи не затоплювані морем землі, зокрема Словечансько-Овруцький кряж у Житомирській області, дістали назву «вара», тобто «захист», і розглядалися як «ЯЙЦЕ–РАЙЦЕ», за оболонкою якого заховалася величезна кількість живих істот.

Саме такою святою землею, «Ноєвим ковчегом», «варою» (захистом) — споконвіку вважалася земля України. Український кристалічний щит має тонкий шар первісної земної кори, який мільярди років тому постійно пробивався тисячами вулканів. Через них із земних надр витікали величезні маси магми. Утворився величезний виступ на земній поверхні. За мільярди років він зруйнувався, і на поверхню Землі вийшли найдавніші гірські породи.

Так в Українському кристалічному щиті виявилася законсервованою МОГУТНЯ СИЛА МОЛОДОЇ ЗЕМЛІ. Вона проявляється на поверхні у вигляді випромінювання ГЕОПЛАЗМИ, яка впливає на всі живі організми, зокрема людей, призводячи до періодичних ТРАНСФОРМАЦІЙ. Зростає кількість так званих ПАСІОНАРІЇВ, які відіграють в людських спільнотах роль «дріжджів у тісті». Їх небагато, але тісто починає бродити.

ПАСІОНАРІЇ – це люди, яким мало жити день до вечора або існувати у стані римського охлоса, якого цікавили лише хліб і видовища. ПАСІОНАРІЇ – це люди якоїсь ІДЕЇ, яка заволоділа ними повністю. Заради її реалізації вони здатні жертвувати власним життям. Вони відіграють РОЛЬ КАТАЛІЗАТОРА СУСПІЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ в тій чи іншій країні і нації.

Що ж відбувається з людьми, які живуть на Українському кристалічному щиті? Періодично, циклічно зростаюче випромінювання геоплазми з цієї геологічної структури, призводить до трансформацій в організмах українців. Зростає кількість і питома вага пасіонаріїв, суспільство починає бродити.

Саме Майдани 2004 і 2014 років і були проявами зростання такої активності Українського кристалічного щита, що передалася і людям, які на ньому живуть.

Велику роль в цьому відіграє випромінювання ГЕОПЛАЗМИ земних надр. Практично всі древні цивілізації виникли і процвітали в районах з активною земною корою (землетруси, виверження вулканів, кристалічні щити із законсервованою силою молодої Землі). Це знайшло наукове підтвердження.

Україна, Індія і Скандинавія є до того ж дуже давніми платформенними ділянками земної кори, де рідкісні землетруси, немає вулканів, але мільярди років тому тут була законсервована сила молодої планети Земля — геоплазма.

Геоплазма вибухає в кристалічних породах щита в умовах тиску і при цьому розбиває атоми речовини на елементи, але тут же складає їх у нові (і обов’язково ускладнені!) атомно-молекулярні конструкції. На думку вченого-геолога Олега Слензака, це геоплазма мільйонами років удосконалювала земні фізично-хімічні, органічні сполуки, і це вона витворила життя і є його найпотужнішою енергетичною субстанцією. Бо перекомбіновувала елементи атомів в організмах в бік ускладнення — від давніх найпростіших істот до нинішньої людини…

Український кристалічний щит — це геологічний «Пуп Землі», який став колискою білої раси нашої цивілізації. Читайте статтю «Ми — не брати…»

Не випадково «Яйце-райце» — це Вселенський і найсакральніший символ України. Таким чином, «Україна», «Оу-країна» означає виокремлену, особливу землю, яка виконує функцію «зародка» чогось нового; водночас це захищений звідусіль сакральний простір, планетарний центр, духовний полюс, точка відліку для всього навколишнього світу.

Не випадково землі України все це тисячоліття були під захистом Творця. Бог беріг Україну, тоді як абсолютно всі імперії, які намагалися заволодіти нею та поневолити Український народ, розпалися – і Золота Орда (вона ж Велика Тартарія), і Річ Посполита, і Кримське ханство, і Османська імперія, і Австро-Угорська, і Російська імперія, і СРСР. Це чекає і нинішню російську федерацію…

Україна – це рятівне сакральне місце. Її образа, осквернення викликає помсту Неба. Поразка і розпад «росії» (імперії зла) — неминучий і вирішений Вселенськими Силами еволюційного руху космічних циклів.

В нацистській Німеччині існувала організація Аненербе. До її складу входили відомі у світі вчені, які представляли найрізноманітніші наукові напрями: історики, археологи, геологи, географи, фізики, математики тощо. Перед ними було поставлено завдання знайти прабатьківщину арійців. Її шукали в різних місцях світу – від Скандинавії до Тибету. В росії теж існували й існують теорії про те, що на її півночі біля Білого моря існувала якась давня цивілізація. Однак археологи так і НЕ ЗНАЙШЛИ від неї НІЯКИХ матеріальних СЛІДІВ.

Німецькі вчені, після окупації України опинилися на її теренах у 1942 р. і тут виявили матеріальні сліди того, що шукали всюди. Звичайно, що їхня расова теорія не могла сприйняти факти. Вони бачили білявих дітей, царські кургани, величезні за площею городища давніх трипільських міст, дивувалися 40-кілометровим подвійним валам Геродотівського Гелона на межі нинішніх Полтавської і Сумської областей (Більське городище). Вони підрахували, що понад 2 000 років в цьому найбільшому на той час місті світу мешкало понад 200 тис. осіб. Це все ніяк не узгоджувалося з теорією про «першородність» германців. І вчені зрозуміли, що в Українському кристалічному щиті існує своєрідний «зарядний пристрій», який періодично підживлює цивілізаційну потугу населення цієї території.

Історики донині сперечаються щодо того, чому саме у Вінниці, у самому центрі Українського кристалічного щита, була споруджена ставка Гітлера «Вервольф». Пишуть про його стратегічну помилку: ставку необхідно було будувати в Німеччині, Австрії, Польщі, Чехії. Чому ж вона була створена саме в цьому місці? Аненербе вже на той час зрозуміла силу цієї геологічної структури і вирішила використати її для «підживлення» Гітлера як керівника Третього рейху. За час війни він провів у цій ставці близько року. В тілі щита німці поробили чисельні ходи, створили приміщення, спальні, їдальні. Однак це не допомогло. Гітлер і його соратники не були природньо (генетично) налаштовані на сприйняття випромінювання Українського кристалічного щита, бо їхні пращури не жили на ньому 8 тисяч років, як українці. Сьогодні в Україні за арійським календарем 7532 рік від «сотворення світу» (початку виникнення трипільської цивілізації).

Рідна земля не лише зберігає таємниці нащадків, вона – пульсує, впливаючи на наше мислення, мовлення, психологічно-емоційну поведінку, працездатність, на культуру, вірування. Чим довше піддається народ одній і тій самій безперервній вібрації благословенної отчої землі, тим цікавішим, талановитішим і духовним він буде.

На наших автохтонних землях відчувається вібраційний код українців. А людина іншого біомагнітного заряду не сприймає цієї кодифікаційної системи. Тому нищителі нашого народу ненадовго витримували особливу вібрацію української землі. Як вони не намагались, але, навіть вдаючись до штучного голодомору-геноциду, не змогли пригнобити і знищити на біогенетичному рівні споконвічну войовничу волелюбність українців. Відтак, загарбники ніколи довго не жили у спокої, добрі та злагоді з оточенням, врешті, ганебно канули у небуття. А Україна залишалась і відроджуватись, завдяки силі своєї Божественної землі.

Кристалічний щит, який знаходиться на території України, недаремно називається Українським. Містичним чином він закінчується на державних кордонах з Білоруссю і Молдовою та березі Азовського моря. Він зосереджує в собі всі руди металів, які знайдені на нашій планеті. На ньому залягають найкращі у світі чорноземи. Не лише люди отримують підзарядку від цієї геологічної структури, але й рослини і тварини. Саме на правобережжі України, на щиті, залягають неймовірні за родючістю і життєвою силою для рослин так звані «солодкі» чорноземи. Далі на схід і в інших країнах чорноземи солоні. Вони містять значну кількість солей, що природно знижує споживчу цінність сільськогосподарських рослин, які виростають на цих ґрунтах.

Мабуть, недаремно еталон найродючішого у світі ґрунту, який зберігається в Паризькому музеї ґрунтів взятий майже на південній межі Черкаської області, у центрі Українського кристалічного щита. Якщо сюди додати ще й стимулююче випромінювання місцевих гірських порід, то тут дійсно виростають найспоживніші, з лікувальними властивостями сільськогосподарські культури.

Україна, її історія з географією невідривні від Українського кристалічного щита. Навіть наша столиця Київ, розташована на цій геологічній структурі, і в районі Конча-Заспа виходять на земну поверхню потужні джерела радонових вод. Цікаво, що русло Дніпра закладене на тектонічному розломі східного схилу Українського кристалічного щита. І саме в його правобережній частині, в самому центрі Києва, цей схил помережаний глибинними розломами, звідки тисячоліттями линуло цивілізаційне випромінювання геоплазми — енергії ЖИТТЯ.

Геніальний український вчений Олег Слензак зазначав, що найголовніша властивість та призначення земної плазми – життєтворення. Плазма творить життя, зберігає його і відновлює. Вчений стверджував, що Життя Землі буде до того часу, ПОКИ ЗЕМЛЯ ВИРОБЛЯЄ ПЛАЗМУ. Однак, він наголошував, що забувши про своє призначення берегти життя і еволюційно розвиватися, людина дійшла до межі блюзнірського розчленування неділимої матерії і створила атомну бомбу, що несе руйнування, смерть і загибель животворної сили Землі.

Тому захищаючи свою рідну, святу землю від москальського ядерного монстра, українці захищають весь Світ від ядерної пожежі і повного знищення людства. Допоки тримається і бореться Україна — б’ється і Серце Землі, а людство має шанс на майбутнє. Бажано, щоб це усвідомили сильні світу цього, які відвели нам на капітуляцію три дні. Виповнилося 1000 днів, як українці героїчно стримують москальську ординську навалу, знищивши понад 725 000 орків-нелюдів…

Ірина ОМЕЛЬЧЕНКО (ОМІРА), поетеса, письменниця, Майстриня Далекого Сходу,
Вчитель ведичних знань

З творчістю та історично-ведичними дослідженнями Майстрині Далекого Сходу Ірини ОМЕЛЬЧЕНКО (ОМІРА) читачі “Українського репортера” можуть познайомитися за посиланнями:

• «Нас не здолати нікому»
• «Код українців: Нові вірші Ірини Омельченко»
• «З Днем Народження люба Україно!»
•  «Україна – це місце зв’язку між людством та Духом Нової Епохи»
• «Перемога України є Божим планом…»
• «Україна – Месія Людства»
• «Вселенський закон «Творення». Перемога України визначена як і загибель московської імперії зла»
• «Ми Переможемо»
•  «Творець перемагає під ЖОВТО-БЛАКИТНИМ стягом»

• «Війна вільних людей з москалями-психопатами-садистами»
• «Це наша доля — перемогти і вічно жити, бо як на небі, так і не землі …»

• «Україна має стати інтелектуальним і духовним центром об’єднаної Європи» 

Сообщение Допоки тримається і бореться Україна — б’ється і Серце Землі, а людство має шанс на майбутнє появились сначала на Український репортер.

Неру переконав співгромадян, що не хтось інший, як арії з Подніпров’я, оминаючи Гімалаї, добувалися до узбережжя Індійського океану. Перший індійський і 138-й у світі космонавт Ракеш Шарма з високої орбіти мав сеанс зв’язку з прем’єр-міністром Індірою Ганді. На запитання, яка Індія з космічної висоти, відповів рядком з патріотичного вірша мовою хінді: «Прекрасніша від усіх на світі!» А ще мовив: «Така ж прекрасна й Україна, звідки приходили наші предки». З тієї ж височіні також сказав: «Нарешті я побачив свою праматір».

На півдні Індії – на узбережжі Бенгальської затоки – населення світліше. Відрізняється від монголоїдної раси. Можливо, то вплив пришельців із предковічної Матері-Землі пращурів українського народу. В Україні за інерцією від позавчорашньої влади заявлене Д. Неру замовчується. А в Індії вікопомне на слуху.

1981 року в індійському селі Пахаргарх, приналежному до штату Мадх’я-Прадеш, було відкрито печери, кам’яні стіни яких прикрашені кольоровими малюнками, барельєфами й скульптурами, що добре збереглися, хоч вік їхній, як установлено дослідниками, – понад двадцять тисяч років. Ті зображення – ровесники насічок на кістках мамонтів та різьблених орнаментів з усесвітньо відомої Мізинської археологічної культури, матеріальні й духовні здобутки якої сповна успадкувала ще більше уславлена її наступниця Трипільська археологічна культура, що заслуговує на визнання – Трипільська цивілізація. Можливо, вікопомне залишили у спадок майбутнім поколінням вихідці з «праматері», як мовив про Україну Ракеш Шарма.
Відкриття в доти недоступних печерах Пахаргарху поставило перед наукою з-поміж іншого й таке запитання: серед тисячі з лишком наскельних начерків неодноразово зустрічаються зображення тварини з видимими ознаками оленя і вимерлого дикого бика-«тура. Незнане раніше поєднання одного з другим. Такої прояви, такого мутанта не знайти в жодному зоологічному каталозі. Нам же неабиякий інтерес до незвичайного через те, що привіллям дотепер збережених колядок і щедрівок, мовби поза історією вселюдської цивілізації, тури-олені розгулюють собі, як живі, справдешні, увічнені невмирущим поетичним словом.

Стоїть ми стоїть світлонька нова,
А в тій світлоньці, гей, газдиненька,
Гей, газдиненька на ім’я Анна.
Вна собі ходить, з челяддю говорить,
З челяддю говорить, в кватирку ся дивить.
Дивить ся, дивить в чистеє поле,
В чистеє поле, під темний лісок.
Ой висмотріла дивнеє звіря,
Дивнеє звіря тура-оленя,
На голівці ж му дев’ять ріжечків.
Ой крикнула ж вна на свої слуги:
– Служеньки мої найвірнішії,
Беріть же собі шовкові сіті,
Другі заберіть ясненькі стріли,
Ой виходіте в чистеє поле,
В чистеє поле під темний лісок.
Єдні ж завержте шовкові сіті,
Другі застрійте яснії стріли,
Чей спіймаєте дивнеє звіря,
Дивнеє звіря тура-оленя.
Як спіймаєте, відразу вб’єте,
Відразу вб’єте, роги зщибите,
Роги зщибите, шубу здіймете,
Ой принесете та повісите,
Та повісите в новій світлоньці,
В новій світлоньці та на стіноньці.
Все ж тото буде, гей, газдиноньці,
Гей, газдиноньці на ім’я Анні.
/Записано в 1830-х роках у селі Глибокому, Галичина/.

За моєю здогадкою, «світлонька нова» – небозвід. А «газдиненька» – Ранкова Зоря. Воістину, диво з див – предковічна й невмируща українська народна творчість. Та ще не прискіпуймося до того, що деякі слова набагато пізнішого походження. Скажімо, ім’я Анна могло появитися десь після хрещення киян у воді річки Почайни 988 року. Виспіване долетіло до сучасності крізь неміряні тисячоліття. Так джерельна вода б’є з бозна-якої глибини. Вириваючись на поверхню, вона збагачується цкілющими мінералами. Так само й з колядками та щедрівками, а також з поезією календарно-обрядових дійств.

Доморощені спеціалісти запевняють: «термін «Київська Русь» виник у ХІХ ст.» У безіменній «Історії Русів» сина українського народу в ужитку винятково «Давня Русь». Не виключено, що від первини, а це з-понад ХХІІ тисячоліття до н. е., про нашу праматір мовилося як про край «творця блискавки» Кия – Кийська земля.

Звідтоді, а це з-понад ХХІІ тисячоліття до нової доби, в Кийській землі на віки-вічні залишили сліди тури, приречені вічністю на вимирання. В Адміністративно-територіальному довіднику України – незліченно найменувань поселень: Тур, Тур’є, Тури, Турильче, Туринка, Туриця, Туричани, Турівка, Турійське, Тур’я Ремети, Турове, Туровець, Туровичі, Тур’я, Тур’я Бистра, Тур’я Пасіка, Тур’я Поляна, Турятка… Всього не перерахувати.

Які ж іще треба докази на підтвердження вічності української мови та її предковічних пісень? Лише переродженим на безпам’ятних Іванів невтямки, що український етнос із такої ж вічності, як і «сини Ізраїля» в Біблії.

Село Ревушки недавнього Ковельського району Волинської області, а нині входить до складу Турійської селищної громади розкинулось на березі річки Турія. Неподалік село Туропин. Тамтешні мешканці від одного покоління до нових поколінь передають прадавні спомини про те, що до річки Турії приходили на водопій стада найбільших, що плодилися на їхній землі, тварин. Звірі жахали тамтешніх мешканців таким ревищем, що люди лякалися й дивувалися. Саме від того страхітливого – Ревушки.

Сама по собі земля береже предковічну пам’ять українського етносу, починаючи з Мізина і Трипілля. Ще б пак. Дикі бики сягали вздовж до трьох метрів. Заввишки – до двох. Важили найбільші понад тонну. Велика голова. Довгі розвинені роги. Самиця трохи менших розмірів. У донесених до сучасності колядках і щедрівках – сірий, грубий звір.

Якби НАН України воскресила доісторичну пам’ять українського народу, то, може б, кремлівським верховодам заціпило.

В Індії вшанування вогню до пізньої ночі дуже схоже на свято Купала в Україні. Не бояться, що обпече вогонь, бо відбувається вікопомне біля води, як і в нас. Котять з ближчого узвишшя вогняне колесо. Учиняється прадавнє мовби за предковічною українською народною піснею:

Кругом Мариноньки
Ходили дівоньки.
Стороною дощик іде.
Стороною, та й на мою
Роженьку червону…

Доісторична пам’ять українського етносу незнищенна. Відродити Кия з такою ж предковічною пам’яттю, як Зевс у давньогрецькій міфології, означає звеличити столицю незалежної Української Держави, примножити її славу в світі. Греція, Ізраїль, Індія, Китай, країни Європи, як і всі інші держави, докладають зусиль, щоб утверджуватися зі своєю доісторичною пам’яттю. Багатьом це вдається. Дай, Доле праведна, здобутися на повнокровне відродження невмирущої пам’яті справіку рідної Матері-Землі.

Вадим Пепа, заслужений журналіст України,
лауреат Літературно-мистецьких премій
імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара,
Фундації Українського вільного університету імені Воляників-Швабінських (США).

На малюнку: робота відомого художника Олександра Мельника «По образу і подобію», яка демонструвалася під час бієнале-2020 у Києві.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Убивця творчості. Роздуми письменника
• Ядерний гриб під кодовою назвою “Сніжок”. Нова книга письменника Вадима Пепи
• Хто є хто в Україні. Роздуми письменника
• Правда про слов’ян. Роздуми письменника
• Орда Орбана в Європі. Роздуми письменника
• Людина людині – вовк. Дещо про звірства російських окупантів. Роздуми письменника
• “Найбільше вражає – мужність однополчан! Справжній козацький дух”. Захисник Бахмута про бойових побратимів
• Український етнос існує «від сотворіння світу». Роздуми письменника
• Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
• Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
• Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців”

Сообщение Український етнос із такої ж вічності, як і «сини Ізраїля» в Біблії. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

«Племена ці, Sclaveni й Antes, не управляються однією людиною, а зстародавна живуть у народовладді, і від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владар усього, і йому приносять у жертву биків і всіляких жертовних тварин».

Чи ж не так само в давньогрецькій міфології з юності людства Зевс – «творець блискавки»? «Єдиний владар» олімпійської сім’ї. «Батько богів і людей». «Божество погоди». Збирає хмари і насилає дощі. При всьому при цьому Прокопій поглиблює:

«Та й ім’я в старовину у Sclaveni й Antes було одне й те ж: у давнину обоє цих племен називалися спорами (розсіяними), думаю через те, що вони жили, займаючи країну «спораден» (розсіяно), окремими селищами. Тому їм і землі доводиться займати багато. Вони живуть на більшій частині берега Істру (Дунаю – В. П.) по той бік ріки». Це коли дивитися із заходу.

Московським законодавцям історичної моди, Б. Рибакову й Д. Лихачову вдалося занурити українську національну свідомість у темінь безпросвітну. Не один з їхніх учнів і послідовників у багатостраждальній Україні, а може, й у зарубіжжі, скрегоче зубами з жалем за незбутнє.

Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь – божества дохристиянських, язичницьких вірувань українських предків. Не страхаймося осудженого понад тисячолітньою «царицею світу» – Візантією – «дохристиянського язичництва». Головне те, що не хто інший, а саме Кий – «творець блискавки». Громовержець. І що його образ виплеканий уявою пращурів українського роду із такого ж давнього давня, як і Зевс давньогрецької міфології.

Літописні «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь» понижені «візантійською ортодоксією» до рівня земних князів. Докладніше про це у виданій 2020 року моїй книзі «Володар Грому».

Щек переправляє тлінне тіло в пекло, як «брудний, сивий, старець Харон» давньогрецької міфології через річку Ахерон.

Українська народна творчість возносить праведні душі в небо. Вони змигують незгасними зірочками. А від грішних – ніякого сліду. Наче й не було їх на білому світі. Так українські предки дбали про совість майбутніх поколінь.

Хорив – пізніше перейменування життєдайного Сонця. Весняного – Ярила й літнього – Семиярила. Либідь – Ранкова Зоря. Вона оспівана в донесених до сучасності колядках і щедрівках, як ніхто інший із літописних «князів».

Ой за стіною, за кам’яною,
А за другою, за золотою,
Дівка Ланпушка вимивалася,
Вимивалася, наряжалася.
На себе брала все золотеє,
А з себе скидала все голубеє.
(Колядки та щедрівки. В-во «Наукова думка. //К.1965. – С. 309).

Кому не втямки, що «за стіною, за кам’яною» – темна ніч. «А за другою, за золотою» – світаннячко раннє. Трави, квіти, дерева – усе, що росте – «вимивається» росою. Благословляється на новий день. Такою є символіка природного з вуст українських предків.

Видатний французький письменник Оноре де Бальзак п’ять разів навідувався до Києва. До Евеліни Ганської, яка жила в маєтку поблизу нинішньої вулиці Липської. Вражений величчю тисячолітнього міста над Дніпром, урівняв побачене з «вічним Римом».

Відродити Кия з такою ж предковічною пам’яттю, як Зевс у давньогрецькій міфології, означає не що інше, як звеличити столицю незалежної Української Держави, примножити її славу в світі. Якби НАН України воскресила доісторичну пам’ять українського народу, то, може б, претендент на довічну владу в московському кремлі не товк воду в ступі про «єдіний народ».
Греція, Ізраїль, Індія, Китай, країни Європи, як і всі інші держави на білому світі, докладають зусиль, щоб утверджуватися зі своєю доісторичною пам’яттю. Багатьом це вдається. Дай, Доле праведна, здобутися на повнокровне відродження незнищенної пам’яті справіку рідної Матері-Землі.

Вадим Пепа, лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
• Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
• Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців”

Сообщение Український етнос існує «від сотворіння світу». Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє пресслужба Нацбанку в Фейсбуці.

«Колеги з Королівського Монетного двору Канади (Royal Canadian Mint / Monnaie royale canadienne) відкарбували пам’ятну монету у вигляді української писанки, зобразивши на ній давні трипільські орнаменти, могутні символи українського народу», – йдеться в інформації.

Тираж цієї монети налічує 7500 одиниць. Вона виготовлена з чистого срібла, має номінал у 20 канадських доларів та коштує 139,95 канадських доларів (близько 4 тис. грн).

На аверсі монети зображена Королева Єлизавета II, на реверсі – малюнок у трипільському стилі з написом “Canada-2023”.

Трипільські орнаменти з земляними кольорами та мотивами жнив на монеті символізують зв’язок землі та сонця, безперервність, гармонію та єднання з природою, зазначається на сайті Монетного двору.

Усі кошти від продажу пам’ятних монет будуть спрямовані на гуманітарну допомогу Україні.

Як повідомлялося, Королівський Монетний двір Канади випустив золоту монету в формі писанки з зображенням соняшників.

Фото: Канадський монетий двір

Сообщение Канада виготовила монету у вигляді української писанки з трипільським орнаментом появились сначала на Український репортер.

Просвітити б неосвічених з не останніми рангами державних службовців. Навряд, що читатимуть. Та все ж слід указати. 2015-го року в Нью-Йорку опубліковано англійською мовою книгу «Plokhy S. The Gates of Europe: a Histori of Ukraine». Переклад українською мовою з дещо зміненою назвою – «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» – «здійснило 2016 р. накладом 10 000 примірників харківське видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля».

Автор об’ємистої праці обсягом майже 500 сторінок – виходець з України, професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій. 2018-го року це видання відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка.

У післямові С. Плохій зазначає: «Англомовна преса зустріла вихід «Брами Європи надзвичайно позитивно, із розлогими рецензіями від «Wall Street Yournal» та «Economist» до «Times» та «New York Review of Books». Але найнесподіванішим стало зацікавлення книгою в країнах Східної Європи та Євразії, адже видавці Польщі, Румунії, Росії та Китаю придбали права на її переклад».

На сторінці 53 українського перекладу чорним по білому надруковано:

«Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «Русь» має скандинавське походження. Візантійські автори, які писали грецькою, швидше за все, запозичили його в слов’ян, а ті – у фінів, які використовували слово «Руотсі» («Ruotsi») для позначення шведів, що шведською означає «люди, які веслують…

Руські вікінги, що являли собою за теперішніми географічними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо, фінських норманів, спершу потрапляли до Східної Європи здебільшого як торговці, а не завойовники, бо в лісах регіону було мало поживи для грабунків. Справжні скарби знаходилися на Близькому Сході, за землями слов’ян, через які вони мусили мати право проходу.

Та, судячи з того, що нам відомо про вікінгів-русь, вони не вважали торгівлю та війну (торгівлю й насильство) несумісними. Зрештою, їм доводилося захищатися в дорозі , бо місцеві племена не вітали їхньої присутності. А торгівля, якою вони займалися, мала й елемент примусу, бо вони торгували не лише продуктами лісу – хутром і медом, а й рабами».

В Україні лихо з розуму ніяк не вгамується. Звільнена з посади вчорашня речниця поточної влади товче воду в ступі: «українська російська мова – це частина культурного розмаїття нашої країни». Якої нашої – з’ясувати б? Мовознавець з відсторонених нещодавно од влади міністрів відкриває для легковірних «слобожанську мову». Другорядні неуки зважили «Кобзар» з опублікованим Т. Шевченком російською мовою. Тицяють пальцями на шальки терезів, нестямно доводять, що геніальний поет – «русскоязычный»…

Який там Шевченко! Яка там украй загрозлива демографічна ситуація в Україні! Яка там промисловість! Які там проблеми в аграрному секторі! Які там комунальні платежі! Який там добробут населення! Коли декому українська мова застряє, як кістка в горлі. Самозваний мовознавець із високопоставлених заявляє: «нам треба позбавитися кирилиці і перейти на латиницю».

Доле праведна! Науковцям в Україні не під силу визначити, який же неозорий океан народнопоетичного багатства – двісті тисяч пісень, окрилених мелодіями, чи значно більше? А «Кобзар» латиницею чиї серця й душі торкатиме й зворушуватиме? А понад те, скільки ж українських громадян необхідно посадити за столи й парти, аби попереписувати правічні мовні надбання з давніх-давен?

Український етнос існує «від сотворіння світу», як і «сини Ізраїля» в Біблії». Перша книга Мойсеєва: Буття. «9. І закликав Господь Бог до Адама і до нього сказав: «Де ти?» 10. А той відповів: «Почув я Твій голос…» З кожним кроком у майбутнє Яхве-Єгова настановляє створених за його подобою. І вони розуміють «слово Боже». Чують і відповідають.

Предки українського роду з першими словами своєї мови зароджувалися на березі річки Десни в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі. Її вікування – понад ХХІ-ХІV тисячоліття до н. е. Матеріальні й духовні здобутки попередниці успадковує її спадкоємиця, артефакти якої вражають нині в Історико-культурному заповіднику «Трипільська культура» в селі Легедзино Черкаської області поблизу Умані.

Розворушують уяву протоміста-гіганти. Одне з найбільших поселень – у селі Тальянки. Розпросторилося на 450 гектарах. Три тисячі двоповерхових будинків квадратної форми. Стіни дерев’яні. Обмазані з обох сторін багатошаровою глиною, часто розписані темночервоною фарбою.

Жили собі, були собі, вірогідно, 15 тисяч мешканців. Подібне поселення доби пізнього палеоліту відкрив 1893 р. на вулиці Кирилівській у Києві виходець із чехів Вікентій Хвойка. Він же розкопав на київському Подолі грандіозне скупчення кісток мамонтів. Велетенські тварини скупчувалися на водопій до Дніпра, де ставали здобиччю удачливих мисливців.

Одні з перших хліборобів на третій від сонця життєдайній планеті дотримувалися сівозміни. 2015-го року археологи виявили велику піч місткістю 6 квадратних метрів з кількома отворами для закладання дров.

Українські пращури на 3 тисячі років випередили еллінів, горн яких перед тим відкриттям вважався найдавнішим. «Культура мальованої кераміки» – винятково досконала. З-поміж унікального – так звана «парна упряж». Керамічне зображення волів, які тягнуть сани. Круторогі, імовірно, могли впрягатися й у соху. Це в сорок раз продуктивніше, ніж скородити ниву мотикою.

Одяг українські предки виготовляли на ткацькому верстаті або виплітали гачком. Плавили мідь. Гачку для риболовлі з найстарішого металу України – 6,5 тисяч років. Гострий. Можна вловити водоплавне вагою до 5 кілограмів. Серед визначного – так звана «біноклевидна керамічна посудина». Нагадує подвійні глечики, в яких селяни носили в поле обід для тих, що гнули спини в поті чола.

Дослідникам пощастило знайти й найстаріше в Європі насіння горобейника польового. З 1996-го року Історико-культурний заповідник «Трипільська культура» в селі Легедзино на Черкащині позбавлений державного фінансування. Тримається всіма правдами на ентузіазмі директора Владислава Чабанюка й вузького кола працівників та на гранти й допомогу меценатів, у тому числі й зарубіжних.

Понад усе, Трипільська археологічна культура сама себе пропагує. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Маковія, Покрову, коли перший сніг припорошує землю, не кажучи вже про зажинки та обжинки тисячолітніх рільників, гречкосіїв. Предковічна пам’ять незнищенна.

З часів Ассирії, Давнього Єгипту й античної Греції відомо: який диригент, такі й оркестранти. Прислухатися б не сповна освіченим до не засвоєного ними з російської літератури: «А вы, друзья, как ни садитесь, Всё в музыканты не годитесь».

Вадим Пепа, письменник

На фото: робота відомого художника Олександра Мельника «По образу і подобію», яка демонструвалася під час бієнале-2020 у Києві.

Сообщение Скандинавське слово “Русь”. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

«Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь.

І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі , яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом.

І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні» (Літопис руський. //Київ. Видавництво «Дніпро». 1989 р. – С. 4-5).

Накручено не настільки хитро, як можна було сподіватися. А туману напущено, що й не проглянути. Імовірно, розраховано на нетямущих у майбутньому. Бо хто ж автори? «Попи корсунські» та їхні спадкоємці.

Їх привів із Криму, де був охрещений Василем, князь Володимир Великий, проголошений згодом Рівноапостольним. Прислужники всевладного володаря гнули спини, мудрували лукаво при свічках у тьмяних келіях. Вони – ревні послушники християнської віри. Їхні руки й помисли сковувала «візантійська ортодоксія». Мусили неухильно дотримуватися принципів нової релігії, яка непримиренно проклинала й викорінювала попередні «язичницькі» уявлення про довколишню природу й світобудову.

Коли апостол Андрій «став під горами на березі», на Дніпровому, то нібито не побачив довкруж жодної живої душі. Кругом цілковите безлюддя. Ті ж самі писці начебто заблудилися, як мовиться по-народному, між трьома соснами: «бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм». Сказали. Та не доказали. З якого ж давнього давня «існували поляни»?

Безперечно, літописцям і вві сні не могло привидітися, що предки українського роду успадковували матеріальні й духовні здобутки Мізинської, вікування якої – понад ХХІІ – ХІУ тисячоліття до нової ери, й Трипільської археологічних культур. За розквіту наступниці одні з найперших хліборобів на третій від сонця життєдайній планеті після неміряних тисячоліть збирання дармових плодів земних, риболовлі та полювання на диких звірів десь сім тисяч років тому заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю.

Видатний французький письменник Оноре де Бальзак п’ять разів навідувався до Києва. Конкретно, до Евеліни Ганської. Вона мала особняк на Печерську, неподалік вулиці з теперішньою назвою Липки. Поєднані взаємною симпатією двадцять років чекали, поки помре законний престарілий чоловік обраниці всесвітньо відомого майстра слова. Наскільки нерозлучній парі пощастило, кожний може судити з того, що подружжя прожило в шлюбі всього-на-всього рік.

Тільки й утіхи, що польська графиня погасила дивовижні борги жадібного до розкошів француза із золотою палицею для захисту від кредиторів, а сама насолоджувалася всеєвропейською славою.

А почасти й усесвітньою, бо того часу французи заселяли провінцію Квебек на північному континенті Америки. Кому ж, як не їм, цікавитися життям і творчістю земляка, автора знаменитої «Людської комедії»?

У своєму щоденнику Бальзак записав: «Після того, як я побачив католицький Рим, я відчув живе бажання бачити Рим православний. Петербург – це ще місто-дитя, Москва щойно вступила в поважний вік, але Київ – це вічне місто Півночі… Я побачив північний Рим, православне місто з трьомастами церков, багатства Лаври, Софії…»

За легендами, приречених на погибель новонароджених Ромула й Рема вигодувала своїм молоком вовчиця. Ромул не благородно позбувся брата. Внаслідок цього ім’я удачливішого – в назві «вічного міста». При всьому при тому перший голосний звук у топонімі позначає мінлива, як у калейдоскопі, так звана літера «омега». Через те в Італії співають «Аріведерче, Рома!» А в ряді інших країн у вжитку Рим.

Та це між іншим. Головне ж у тому, що у виданій 2020 р. книзі обсягом 238 сторінок з назвою «Володар Грому», доводжу в міру своїх можливостей, що Кий з братами й сестрою – не понижені «візантійською ортодоксією» до рівня князів, а божества астрального культу українських предків.

Посилаюся на визнаного візантійського історика Прокопія Кесарійського. Він із УІ ст. провіщає: «…племена ці, Sclaveni й Antes, не управляються однією людиною, а зстародавна живуть у народовладді, і від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він єдиний владика всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин».

«Батько історії» – таку характеристику знаменитому увічнив Марк Туллій Цицерон – подав моду не називати чужих богів, а винятково своїх. Це припало до душі і римським, і візантійським та особливо арабським, для яких великий аллах – понад усе, авторам писемних джерел. Ще об одне спотикаюся, звертаючись до Прокопія. Десь сім тисяч років тому одні з перших на земній кулі хлібороби українського роду заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Всюдисущі елліни, побачивши працелюбів за тим заняттям, найменували їх – «скави». Копачі. Георгос – землероби.

На лихо, не так воно сталося, як від первини складалося. Всередині УІ ст. якийсь непевний так званий Псевдо-Кесарій, мабуть же, зі злим умислом, уставив у «скави» одну-єдину буковку – «л». Вийшло «склави». А це по-грецькому – раби. Піддався на провокативне й Прокопій Кесарійський. З-під його стила не первинне «скави», а – Sclaveni. За великим рахунком, історія з географією міцно тримають людську свідомість.

Усілякого перекрученого, перевернутого з ніг на голову скільки завгодно. З цим тупо погоджуються вже не мільйони, а мільярди наче ж вищих створінь на третій від сонця життєдайній планеті. Коли придивитися, то на те виходить, що технічний прогрес семимильними кроками випереджає духовний розвиток людства.

До якого виходу із усе більших вселенських загроз наявна суперечливість приведе, покаже майбутнє. Не дай Боже опинитися в пеклі ядерної війни. Хоч-не-хоч, прислуховуйся до літописного: «Недовідомі путі Господні».

Світові проблеми покликана вирішувати ООН, хоч на сесіях – слів море, а діла… Рука не піднімається написати, а язик не повертається сказати, що на найвищих рівнях владні одноголосно дбають про порятунок людства.

Як вирішувалося споконвіків нещадними війнами, так і далі діється. Які ж сили небесні благословляють на самознищення? Хіба що технічний прогрес знайде в космічному безмежжі придатну для переселення планету, як це вже було з відкриттям північного й південного континентів Америки…

Як говорив славетний гетьман Богдан Хмельницький: «Буде те, що буде, а буде те, що Бог дасть». Поки омріяне пощастить комусь побачити, учинити б посильне – вивести б на світ Божий заявлене в заголовку. Насамперед звернімося до літописного:

«Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря, – котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди]» (Літопис руський. – С. 5-6).

Слід у слід за Геродотом: «як кажуть», «є й другий переказ»… Відмінність лише в тому, що «батько історії» не боявся написати: «але я тому не вірю». Літописець же ні в якому разі не смів ухилитися од «візантійської ортодоксії». А вона в буквальному значенні цього слова виривала зі свідомості українського роду предковічну пам’ять, особливо ж прадавні, осуджені, як «язичницькі», осмислення довколишньої природи й світобудови.

Упорядник «Літопису руського» Л Махновець до літописної плутанини про те, що Кий «ходив до цесаря», подає примітку: «Можливо, до Юстініана І, візантійського імператора, що зійшов на трон 527 р.» Якраз із 527 р. Прокопій Кесарійський був радником полководця Велізарія, якого цінував Юстиніан. Майбутній історик брав участь у походах проти персів, вандалів і остготів.

Природно, що він – автор «Історії війн Юстиніана» (8 книг). Окрім того, Флавій Петро Савватій Юстиніан, що походив з Македонії, титулував себе Цезарем. Здобув славу як «Великий переможець Аламанський, Готський, Франкський, Німецький, Антський, Аланський, Вандальський, Африканський».

Приєднав усе довкруж, скільки очі бачили, до Східної Римської імперії, яка відділилася од могутньої Римської після того, як на її трон посадив свого сина германський полководець Одоакр . Готи, франки, алемани, анти визнавали себе васалами Великого імператора.

Не було б потреби все це деталізувати, якби в числі підданих не згадувалися анти. Саме на них видатний історик Михайло Грушевський без тіні сумніву вказував як на предків українського народу. Понад те. 1848 р. козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького здобуло гучні перемоги над польською шляхтою під Жовтими Водами і в Різаному Яру під Корсунем.

Ставши табором у Білій Церкві, «Зиновій Богдан Хмельницький, Гетьман славного війська Реєстрового, Запорозького і всієї по обох сторонах Дніпра сущої України» вважав за потрібне заявити: «шляхетним і посполитим, більшого і меншого чину людям, а особливо шляхетно уродженим козакам і всій братії нашій сим універсалом нашим ознаймуємо»…

Не наважуюся відтворювати текст, не минаючи ані тили, ніже тії коми, тому, що по ньому пройшлася потоптом церковнослов’янська мова та ще й покалічили пізніше на свій розсуд цензори німецького виплоду.

Тож цитую головне із знаменитого Білоцерківського універсалу видатного гетьмана Богдана Хмельницького за тим взірцем, який поданий в «Історії Русів» автора, котрий не назвав себе з огляду на загрозливі тогочасні обставини:

«Навіть стародавній Рим, що може називатися матір’ю усіх європейських міст і пишався колись своїми шістьмастами сорокап’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького або й німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, – сталося це в році 470 після Різдва Господнього, отож ми ідемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу».

І на похороні славетного гетьмана його секретар Самійло Зорка звеличував покійного: «До тебе звертаю добру мову, милий наш вождю, державний руський Одонацерю, славний Шкандербеку, гетьмане славного всього Запорозького війська і цілої великоруської України, Хмельницький Богдане, до тебе мова, скутого зараз між чотирма дошками і мовчазного, вимови й розпоряджень якого незадовго перед тим слухало нас сто тисяч, і ми готові ставали на всякий твій кивок».

Дослідники в Україні не привертають до цього, як годилося б, належну увагу. За інерцією вони вдовольняються подачками зі столів законодавців історичної моди в Санкт-Петербурзі – Петербурзі – Петрограді – Санкт-Петербурзі й Москві.

Не наважуються глянути в очі істини й заявити на повний голос, що українські предки – одні з повноправних творців європейської цивілізації. Та хай там що, рано чи пізно мусить збуватися проголошене українською народнопоетичною мудрістю: «Все згине – тільки правда зостанеться».

За легендою, імператор Юстиніан Перший побачив уві сні ангела, котрий підказав вінценосному, яким має бути головний храм у столиці золотосяйної «цариці світу». Прокопій Кесарійський у праці «Про будови» відзначає: «Цей храм являє собою чудесне видовище… Він піднімається вгору до самого неба, виділяючись серед інших будівель, як човен у бурхливих хвилях відкритого моря… він весь сповнений сонячного світла, і здається, ніби храм сам випромінює світло».

Шедевр архітектурної думки. Взірець монументального мистецтва періоду Македонської династії. Символ тисячолітньої Візантійської імперії як «цариці світу». Занесений до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО. На поручнях верхньої галереї храму охоронялися, прикриті прозорими плівками, графіті набагато ранішої появи, ніж у Володимирському соборі в Києві.

Вражають розміри величної будівлі. До будівництва протягом 506-626 років Собору Святого Петра в Римі то був найбільший храм у християнському світі. Його висота – 55 метрів. Діаметр куполу – майже 32 м. Він мовби піднятий увись і плаває в повітрі.

Таку ілюзію створюють 40 вікон, через які ллється світло. Для виготовлення дорогоцінного престолу, як засвідчив один з очевидців, майстри використали «злато, срібло, мідь, електр, залізо, скло камені чесні багато, яхонти, смарагд, бісер, касідер, магніт, оніксій, алмази й інше до сімдесяти двох різних речей».

1453 р. після тривалої облоги та розтрощення захисних мурів тристапудовими кам’яними ядрами з гармат на суднах у добре відомій київським князям затоці з назвою Суд, новоявлені османи вдерлися до протягом десяти віків золотосяйного міста. Остання літургія розпочалася ввечері 28 травня 1453 р. і тривала всю ніч.

Вранці увірвалися яничари, перебили усіх, хто молився. Проповідника, розступившись, заховала стіна. Прислухавшись, можна й тепер почути голос захованого й увічненого в такий спосіб. Султан, який зарікався не спокушатися ніякими розвагами, поки не заволодіє Константинополем, в’їхав до святині на коні. Не злазив із сідла, але замочив сап’янці, бо занадто високо плюскотіла кров убієнних.

Завойовники прибудували на всі сторони світу чотири мінарети. Мусульмани товпилися до мечеті Ая-Софія. Минали століття. 1934 р. за наказом Мустафи Камаля Ататюрка збудоване 537 р. чи ж не закономірно було перетворено на музей. Одначе 2020 р. відбулася ще одна кардинальна переміна: зі статусу музею – на мечеть.

Проти цього виступив Вселенський патріарх Варфоломій: «перетворення Святої Софії на мечеть розчарує мільйони християн у всьому світі». Музей є «життєво важливим центром, де Схід приймає Захід». Зміна статусу на мечеть «розірве ці два світи». Варфоломія підтримав Перший предстоятель Православної Церкви України Епіфаній. Папа Римський заявив, що ситуація із собором Святої Софії в Туреччині «завдає великої скорботи».

Департамент США назвав собор у Стамбулі рідкісним місцем, потрібним усьому людству.

Рішення про перетворення музею на мечеть засудили Кіпр, Греція та Австрія. Влада в Україні й Росії мовчить.

А кіт Васька, як мовиться у байці Езопа, відтвореній І. Криловим, «слухає та їсть». 24 липня того ж року після вісімдесятишестирічної перерви у храмі, яким пишалася тисячолітня Візантія, здійснено намаз. Його удостоїв своєю присутністю президент Туреччини.

За християнською традицією вівтар у соборі зорієнтований на схід. Османи утворили міхраб – нішу з двома колонами й аркою – повернутою в бік Мекки, де понад усе вшановується головна святиня мусульманської релігії – Кааба. Сліди османського панування в храмі – чотири величезні круглі щити з верблюжої шкіри, підвішені під куполом.

Написи на них – виведені каліграфічним почерком цитати з Корана й імена перших халіфів – духовних очільників віри в Аллаха. Майже півторатисячного віку фрески та мозаїки в храмі майже перебудовники закрили товстим шаром штукатурки. А на покритті виписано настанови з Корану.

За переказом, саме в соборі Святої Софії посланці київського князя Володимира споглядали відправу християнської віри. 16 липня 1054 р. у соборі на святому вівтарі під час богослужіння легат папи Римського вручив константинопольському патріарху грамоту про відлучення від церкви. Саме цей чин вважається датою розколу християнської церкви на католицьку й православну.

Генна пам’ять незглибима. Підсвідомість кожного вищого створіння береже щось із пережитого його родом за неміряні тисячоліття – «від сотворіння світу», як сказано в Біблії. Озвучують вікопомне генії та видатні особистості.

Чи треба доказувати, що хоча б і та ж «візантійська ортодоксія» дотепер справляє колосальний влив на християнський світ. Так само й у всьому іншому. Прадавнє не лише може приснитися, а й озивається хоча і в картинах Народних художників України Марії Приймаченко, Катерини Білокур… І не тільки в творах живопису, а й у пророчих словах поетів з Божої ласки чи Божого благословення…

Що ж стосується Прокопія Кесарійського, то він найбільше потішив обивателів памфлетом «Таємна історія» супроти Юстиніана та його дружини Феодори, такої ж ненаситної в блуді, як і Катерина ІІ. Від прозірливого ока історика й письменника ніщо із таємного, а тим паче явного, не могло приховатися.

Чому ж тоді з-під його стила немає не те, що жодного слова, а й найменшого натяку на відвідини Києм з Русі Візантії, як це, хоч і невпевнено, припускає упорядник «Літопису руського» Л. Махновець?

«У рік 6496 [988]» єпископ корсунський зцілив Володимира, згодом Рівноапостольного, від сліпоти. Київський князь запевнив візантійських цесарів Василія і Костянтина, беручи шлюб із їхньою сестрою на ймення Анна, що прийме хрещення разом «з усім своїм народом».

Далекі, здавалося б, арабські історики не проминули зауважити: «а то народ великий». «Шила в мішку не утаїти» – бозна з якої давнини проголошує українська народна приказка. То що ж криється за літописним – «інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником»?

Мій земляк Володимир Ятченко із недавнього Драбівського району на Черкащині, тепер професор Державного університету телекомунікацій у Києві, підказує імовірну розгадку. Як доктор філософських наук він працював у вищому навчальному закладі в Улан-Баторі. Автор книги про монгольських шаманів та загалом шаманство. До таких у Бурятію їздив лікуватися, певно, згадавши, якого він роду-племні, екс-президент-зек Янукович, нікчемний утікач з України.

За ще давніших радянських часів молодий український письменник Микола Трублаїні здійснив двомісячну подорож на Далекий Схід, а потім на криголамі відвідав острів Врангеля. Десь у старших класах школи мені випало прочитати його повість «Крила рожевої чайки».

Почувався тоді ні в сих, ні в тих. У дусі позавчорашньої комуністичної ідеології автор знущався з чужих вірувань. На його переконання, тамтешні люди помирали від голоду через те, що згідно давнього повір’я не можна було їсти рожевих чайок. Приїжджий атеїст просвіщає, що можна, й рятує багатьох «одурманених» від смерті.

Нині цілком довіряю написаному давньогрецьким поетом-ліриком Піндаром: «Звичай – цар над усіма». А тоді почувався розгубленим. Мене ж змалку навчали, що боронь Боже кривдити ластівку. Та ні в якому разі не зобижай лелеку, бо розгніваний принесе в дзьобі вогонь і підпалить хату. Усе це таке ж святе, як і повчання від рідної матері: не зоставляй на столі ні крихти хліба, бо вночі покинуте ганятиметься за тобою і не дасть заснути.

Що ж стосується Кия-перевізника, то разом із земляком, автором ще й видань про відображення прадавніх уявлень українського роду в казках, дійшли висновку: літописець не зі стелі взяв, що «й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм». Це ж усупереч «візантійській ортодоксії». А бач, змигнуло. Ніщо й ніяке явище чи подія не залишаються поза увагою допитливих.

Ми ж із моїм земляком обоє озброєні знаннями про Мізинську та її спадкоємицю Трипільську археологічні культури, а заодно й про правічні осмислення довколишньої природи й світобудови предками й ще давнішими пращурами українського роду. Якщо «Кий був перевізником», то, мабуть, за віруваннями родів, які жили «на своїх місцях». Чом би й ні?

«Творець блискавки», як провіщає із УІ ст. Прокопій Кесарійський, або в моєму виданні 2020 р. «Володар Грому» – не хто інший, як Кий. Він – рівнозначний божествам олімпійської сім’ї на найвищі горі в Греції. Отож не лише страхає, примушує кожного здригатися, затамувавши подих. А може й відібрати життя. Переправляє покійників, не піднімається рука написати – через Дніпро так, як Харон давньогрецької міфології через річку Стікс у царство мертвих.

Похмурому старцю в лахмітті, за уявленнями еллінів, належалася плата – якась копійка під язиком мерця. Цього звичаю дехто дотримується й «до сьогодні» – запозичую вираз із літописів. Колись під язик клали якийсь гріш для перевозу.

Осуджень «візантійською ортодоксією» цього звичаю в тих же літописах – предостатньо. Тепер же, так би мовити сповідники «старосвітського», про всяк випадок кладуть монету в труну. Вірують, що гріш може знадобитися для оплати за перевіз на той світ. Так само, як і Харон, Кий – «перевізник» винятково в один бік. Назад ніякого повернення немає і не може бути.

Суголосного з еллінським, як пізніше з християнським, в українських звичаях – сила-силенна. Є надія, що проникливий розум здатний воскресити правду про таке далеке минуле, що й не помислити. Було б лише бажання вченої еліти в Україні!

Наостанку ще раз про автора «Людської комедії». Царському послу в Парижі не дано було збагнути духовну велич видатного письменника: «Передо мной предстал маленький человечек, толстый и жирный, физиономия булочника, внешность башмачника, объем бочара, манеры шляпочника, одежда кабатчика». Такого ж рівня висловлювання й статті Путіна про Україну.

З його вуст – настільки неприйнятне, що «ласкает слух» хіба що позавчорашніх комуністів. Та чи ж не ріже вуха освічених з нових поколінь?

«Русские и украинцы – это один народ. Как мордва, где есть мокша и эрьзя». Сам же претендент на довічну владу – вепс. Давньоруська назва того племені – чудь. Компактно оселялися в Карелії. Антропологічно відносяться до монголоїдної раси. Не слов’янського походження в президентській команді Путіна – міністри закордонних справ, оборони і «патриарх всея Руси» мордвин Гундяєв.

Відкинули збанкрутілу комуністичну ідеологію. Запроваджують православ’я. Не лише проповідують, а й розширюють, єлико мога, «русский мир» і «славянское единство». Святая святих для скутих одним ланцюгом – «единоначалие».

В один голос підспівують великодержавнику Путіну: «Я пою русские песни. Они мелодичные и содержательные».

Доле праведна! Науковці в Україні не можуть дійти згоди, яке ж неоглядне море народнопісенного багатства успадковує з давнього давня український народ – двісті тисяч чи значно більше текстів, окрилених мелодіями? Мова одного з найбільших європейських етносів на міжнародних оглядинах визнається однією з найрозвиненіших у світі й другою за милозвучністю після італійської.

«Розпрягайте, хлопці, коні» чи то «Всюди квітне черемшина» розлягалося та й тепер чи ж не звучить усупереч задушливій політиці «от Москвы до самых до окраин». А до чийого ж слуху долітали коли-небудь пісні тих, які мокша, мордва, ерзя, вепси?.. Хто ж їх заглушив? Чи не царат і його послідовники або спадкоємці – комуністи-інтернаціоналісти? Не так давно, як на історичні виміри, О. Пушкін нарікав: «Присвоили себе насильственной лозой И труд, и собственность, и время земледельца».

Додати б ще: і пісню, і пам’ять, і неміряні тисячоліття перебутого й пережитого кожним родом на білому світі. Коли попалися в лабети царської і комуністичної імперій, стали безрідними. «Гол как сокол». Якщо й прикриваються якимось лахміттям, то хіба що шовінізмом з чужого плеча.

Не приведи, Господи, до безпам’ятства, до втрати національної ідентичності, до затуманення української національної свідомості. Хто з майбутніх поколінь може погодитися на таку ж глухоту й безмовність та безпам’ятство, на які приречені в РФ мокша, мордва, ерзя?.. Було вже, було в неволі, в ярмі. Виривав із горла відчайдушні слова пекучий відчай:

Кобзо ж моя, дружино вірная,
Де ж мені тебе діти?
А чи у чистому полі спалити
І попілець по вітру пустити?
А чи на могилі положити?

За моїм здогадом, «Господин Великий Новгород» – не щось інше, як відгалуження від Трипільської, а може й від її попередниці – Мізинської археологічної культури. Саме через це цар Іван Лютий зі звірячою ненавистю розправлявся з новгородцями. За його дикими наказами опричники із притороченими до сідел собачими головами вигубили, винищили масу безневинних душ.

Річка Волхов наситилася кров’ю настільки, що не замерзала навіть у люті морози. Дощенту розорений край був доведений до того, що, як і під час Голодомору-Геноциду 1932-1933 років в Україні, люди поїдали своїх майже бездиханних дітей, а то й викопували із сяких-таких поховань тіла мерців, щоб, божеволіючи, насититися…

Великий князь Московський Василь ІІІ обвинуватив молоду першу дружину в тому, що не може народити й заслав у монастир. Узяв шлюб із монгольського походження Оленою Глинською. Міг виконувати подружні обов’язки лише за умови, що до пари приєднуватиметься роздягнутим – у чому мати народила – один із стражників.

Олена противилася не стільки з моральних міркувань, як через те, що гулятимуть плітки про незаконнонароджених дітей. Первісток виявився слаборозвинутим. А після нього – «Грозний». А ще більше – біснуватий. Якраз тоді Філофей із Трьохсвятительського монастиря в Пскові проголосив Русь Третім Римом, «а четвертому не бывати». Він же умоляв правлячого князя «искоренить из своего православного царства горький плевел содомии».

Посівши трон, Лютий «не знал предела разврату: постоянные ночные оргии, сопровождающиеся пьянством и обжорством». Одружувався не менше семи разів. Англійський комерсант Джером Гарсей не наражався, як будь-хто інший, на нестямний гнів тирана. Залишив спомин про те, як сластолюбний хвастався, що «розбестив тисячу дів і жон незчисленно». Князь Курбський урятувався від вихваток сатрапа втечею в Литву.

В посланнях звідти звинувачував нелюда «за разврат с Федькой Басмановым». Інший князь не втримався прямо у вічі дорікати Басманову: «Предки мои и я всегда служили государю достойным образом, а ты служишь ему содомией». Поплатився життям.

Схильний до віршування посланець у складі дипломатичної місії відвідав 1568 р. Москву. Засвоїв слово «мужик». Про норови в осередді розпусти написав поетично, коли його подати в російському перекладі: «Хоть есть у мужика достойная супруга, Он ей предпочитает мужеложца-друга».

Хорватський священик Юрій Крижанич перебував у Росії протягом 1659-1677 років. Зафіксував побачене й почуте: «тут, у Росії, з такого відворотного злочину просто кепкують, і нічого не буває частіше, ніж публічно в жартівливих розмовах один похваляється гріхом, інший звинувачує другого, третій запрошує до гріха, не вистачає лише, щоб при всьому народові учиняли це неподобство».

Дещо пізніше історик С. Соловйов, академік Петербурзької АН, а пізніше ректор Московського університету, констатував: «Нигде, ни на Востоке, ни на Западе, не смотрели так легко, как в России, на этот гнусный, противоестественный грех».

З різних джерел виставляє роги осудливе: «В 15-17 веках Московия являлась подлинной обителью содомии». «Содомии был подвержен даже тогда глава русской православной церкви митрополит Зосима». Огидним, мерзенним не було б потреби колоти чужі очі. Та куди ж подітися?

На 101кілометрі по дорозі до російського міста Володимира перед входом до Музею-заповідника «Александровская Слобода» зустрічає відвідувачів напис: «Резиденция Ивана Грозного. Гордость России». Саме в тій «обителі» сатрап убив свого сина ударом у висок важким посохом, з яким не розлучався ні на мить. Спадкоємець престолу спробував заступитися за свою дружину, коли його батько накинувся на неї зі звинуваченнями за не той одяг, що його освячував «Домострой». Почесного титулу – «Гордость Росии» – тиранозавр удостоївся на всенародному опитуванні, що його провело московське телебачення.

Випередив у цій, так би мовити, «номінації» «беснующегося зверя» Петра І, якого Лев Толстой припечатав до ганебного стовпа – «мужеложствует».

А як саме, написав польський історик Валишевський: «За відсутності жінки, Петро неодмінно укладав на її місце кого-небудь зі своїх денщиків… Якщо в бідолахи бурчало в животі, цар зіскакував і немилосердно бив його». Чому б почилій у бозі «Гордости России» й не предентувати в імперії на «всенародне» визнання? Ще б пак! Д. Лихачов, «совесть русского народа» зі слів екс-президента М. Горбачова, якому надала притулок Німеччина, просвіщав темні маси простолюду: «Грозный» – «ярчайший публицист» і «композитор того времени».

Нехай би потішалися собі ті, яким – Бог судія. Так ні ж. Не лише пропагується деспотичне на всі заставки, а й утягується в непролазне болото й Україна з її ще донедавна населенням понад 50 мільйонів, а нині тридцятивосьмимільйонним – за показаннями обізнаних демографів, бо ж на перепис влада ніяк не збереться. А може, й не вважає доцільним виставляти на показ не тільки невигідне, а й загрозливе.

Більш-менш обізнаний із таїнами компартійних вождів український поет у вірші «Тифліський недоуч» провістив: «Аж глядь но, Джуга в Пєтєрбург утік До Леніна. Не у курінь, де Каменев в усі солодкі янь та інь, Ульянова ласкав». Утікачі з «комуністичного раю» поширювали в «загниваючому капіталістичному світі» копії листів до Леніна його любовників Зинов’єва й Троцького. Ульянов підставлявся як пасивний, а ревнива парочка – активні.

Переховуючись у Розливі неподалік від Петрограда, Ульянов спав із Зинов’євим – не розлий вода – на скошеному чухонцем сіні. Через те мені довелося запитати поважного поета: чи він не помилився, доточивши ще й Каменева? Почув у відповідь: «Ні. Усі вони…» Махнув мислячий письменник рукою, не бажаючи вдаватися в подробиці…

Згадаймо, скільки було всесвітнього дзвону про «світле комуністичне майбутнє». Марксистсько-ленінська пропаганда тиражувалася на всіх континентах земної кулі нечуваними накладами – куди там до тієї масовості Біблії й Корану чи повчанням від давньокитайського мислителя Конфуція або великого індійця Махатма Ганді…

На сяке-таке виправдання скороминущого напрошується лише те, що жодне суспільне, так само, як і утворення імперське, не зійшло зі світової арени з гордо піднятою головою. Од Римської відділилася тисячолітня Візантійська, розпадалося на окремі шматки скроєне Олександром Македонським, «бичем Європи» Чингісханом, «руйнівником Європи» Аттилою…

В незнищенній пам’яті українського народу Петро І – «скажений сват». Божевільна в розпутстві Катерина ІІ – «вража баба, клята сука край веселий занапастила». У нинішньому Санкт-Петербурзі до пам’ятника «беснующемуся зверю», за присудом Л. Толстого, товпляться засліплені імперською величчю.

В Одесі до ніг кам’яної подоби блудливої гольштинки німецького замісу отетерілі шанувальники покладають букети квітів. Бог з ними, з підсліпуватими обивателями. Небезпечним є те, що молоді обличчя із запозиченою від Сталіна назвою – «слуги народу», наслідують Катерину ІІ. «Вража баба», щоб послабити український народ, наліво й направо роздавала землю переселенцям з Європи. Й «молоді обличчя» бездумно утворюють в Україні чужорідні анклави. До чого ж така політика докотиться? Недоброзичливці вже «качають» свої права. А що ж буде далі?..

З пекучим відчуттям гіркої долі рідного народу Іван Петрович Котляревський застерігав:

Готовте шиї до ярма.
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом, ні козою,
А вже запевне, що волом:
І будеш в плузі похожати,
До броваря дрова таскати…

Які тільки світлі розуми не просвіщали жити доброчесно. Ну й що з того? Як горохом об стіну! Чи ж не б’є не в брову, а в око теперішній політиці в Україні прозірливе від автора «перелицьованої» «Енеїди» римського поета Вергілія?

Чи довго будете казитись
І стид Олімпові робити?
Щодень поміж себе сваритись,
Смертних з смертними травить?..

У 1930-х роках Сталін узявся «зачищати» соратників Леніна. Троцький вчасно накивав п’ятами, щоб йому аж у Мексиці проламав череп альпіністським льодорубом агент НКВС, удостоєний високих нагород і звання Героя Радянського Союзу.

А так би мовити «залишенці» в країні Рад після незносних мордувань підписували все, що їм підсовували слідчі, сплоджені скоріше в пеклі, ніж на землі. Зинов’єв відзначився як нестямний розпалювач «красного террора». За його наказами, як засвідчують ті й ті історики, вигублено чи не сто тисяч петроградців. З подачі Леніна очолював Третій Інтернаціонал. А коли дійшло до мордувань, валявся в ногах катів, вимолюючи прощення. Закривавлений Каменев навіть видушив із себе: «Да оставьте, Григорий, умрем достойно».

На судилищі Інквізиції Джордано Бруно заявив: «Якщо я не покаюся, то втрачу життя. А коли покаюся – втратить людство». Про яке «людство» міг думати-гадати Зинов’єв, якщо він у записці до тоді ще Ульянова писав: «Целую тебя в твою марксистскую попочку. Твой Гершеле».

До такого цинізму не опускалися навіть римські правителі, біографії яких на видноті в доступному й тепер виданні давньоримського науковця-енциклопедиста «De vita Caesarum» – «Життя дванадцяти цезарів». Особистий секретар імператора Аріана Гай Светоній Транквілл, не оглядаючись, вивернув внутрішній світ миропомазаних від Гая Юлія Цезаря (100-44 рр. до н. е) до Доміціана (51-96 рр. н. е). З’ясовував: людські пороки вроджені чи набуті?

У тому проміжку в півтораста років усевладні що тільки не витворяли. Калігула увів у сенат свого любимого коня. Нерон зловтішався, споглядаючи, як горить Рим. Веспасіан повчав сина, що «гроші не пахнуть»…

Зі всесвітнього досвіду виходить, що ідеологія комуністів-інтернаціоналістів, вірних слуг міжнародного капіталу, використовувалася лише для самоутвердження й самозбереження. По-народному кажучи, ішлося про особисті шкурницькі інтереси. Російський письменник І. Соколов написав про Леніна коротко: «кат і звичайний педераст». А незліченні маси поклонялися, як ніякому іншому божеству!..

Мільйони обивателів куплялися на пропаганду, яка роздувала велич «вождя світового пролетаріату» стократ гучніше, ніж нагадувала про страждання розіп’ятого на хресті Ісуса Христа. Допоки ж людство заплющуватиме очі на неабияку загрозу? Прірва між технічним прогресом і свідомістю вищих створінь поглиблюється не по днях, а по годинах. Не приведи Господи докотитися до самознищення…

До місця аутодафе на Площі Квітів у Римі Джордано Бруно доправляли на убогому повозі з кляпом у роті, щоб не звертався до люду на узбіччях, не «богохульствував». Зинов’єва до місця розстрілу «вірні ленінці» несли на носилках.

Кулі, якими були прошиті тіла Каменева й Зинов’єва, забрав, як сувеніри, генеральний секретар держбезпеки Єжов, «злочинець і наркоман» за характеристикою М. Хрущова. Далі «цінне» присвоїв наступник Єжова, на якого чигав такий же вирок, як і попереднику. Чи ж варто новим поколінням незалежної Української Держави повертатися в пекло, до якого силується затягти волелюбний український народ президент загребущого північного сусіда?

У прямому ефірі перед масою телеглядачів Путін провіщає: «Евреи в Израиль приезжают из Африки, из Европы, из других стран мира. Из Африки вообще черненькие приезжают. Из Европы приезжают, говорят на идише, а не на иврите.

Вроде не похожи друг на друга, а все равно еврейский народ дорожит своим единством». Той же Радянський Союз, розпад якого не дає спокою Путіну, хіба ж як посприяв укоріненню євреїв у державі Ізраїль. А в Москві євреї примножували «русский мир».

Переварювалися, як у киплячому казані, на «единый народ» разом з тими, які – мордва, мокша, ерзя, вепси. Щоправда, лауреат Ленінської і Сталінської премій С. Образцов, народний артист СРСР, головний режисер театру ляльок у Москві, заявляв: «Я – украинец».

З якої ж причини спостерігалася масова еміграція в Ізраїль? Хоч було, що й назад поверталися визнані в Москві найбільш знаменитими. Бо в невеликій країні заробітки – не ті, які вони привикли охехелювати в неозорій імперії. Шлунок диктує своє. Втім, є й інші приклади.

Польський просвітитель М. Стрийковський зізнавався: «Жив не для того, щоб їсти, а їв, щоб жити». Не додав – «і мислити». Залишені ним вагомі історичні праці переконливо промовляють за нього, одухотвореного.

Друга світова війна забрала мільйони українських життів. Незрівнянно більше заковтнув царат і комунізм – імперії убивць. Українці ніколи не тероризували росіян і не знищували, як «единый народ» чи то «братский». Натомість з боку північного сусіда дотепер учиняється те ж саме, що 1708 р. у Батурині й 1709 р. під Полтавою. Тарас Шевченко в поезії «Осії глава ХІУ» [15 січня 1860, С.-Петербург] застерігає майбутні покоління:

Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить…

«В добрі і розкоші!» Хто ж з учених та друкованих пояснить «і мертвим, і живим і ненародженим землякам», коли ж це могло бути? Чи не за таких же, як і в еллінів, золотих віків Трипільської археологічної культури?

Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні донині збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Покрову, коли перший сніг припорошує грішну землю, не кажучи вже про зажинки та обжинки одних з перших хліборобів на третій від життєдайного сонця планеті:

– Ой пане, пане, ходіть із нами
В чистеє поле немірянеє і неоранеє.
А ми його поміряємо й пооремо.

Який же титанічний спротив загрозливому необхідно вивулканювати сучасникам, аби не збулося найгірше, від чого за лічені місяці до останнього подиху застерігав Великий Кобзар, котрий за втіленням у пам’ятниках на земній кулі – другий після Будди:

Бо довго довготерпеливий
Дивився мовчки на твою,
Гріховную твою утробу
І рек во гніві: «Потреблю
Твою красу, твою оздобу,
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють,
Оперені, а злозачаті
Во чреві згинуть, пропадуть,
Мов недолежані курчата!..

Від пережитого за неміряні тисячоліття нікуди не подітися. Та чи й треба, як воно на віки-вічні в підсвідомості, в душі й серці кожного й, понад усе – в генній пам’яті. Шлях до світлішого майбутнього указують прозірливі Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка… Названа донькою Прометея провіщає: «Буду жити! Геть, думи сумні!» Вказує на потужний стимул для життя: «Нехай умру, та думка не умре! В таке безсмертя й я привикла вірить!»

«Недовідомі путі Господні» – бідкаються літописи. Доле праведна, відведи й заступи від згубної напасті.

Вадим ПЕПА, лауреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара

На фото: картина відомого українського художника Олександра Мельника.

Сообщение Чи був Кий перевізником? Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Президент Росії Путін вкотре вже виступає із агресивною заявою про ідентичність українського й російського народів. Начебто вони з однієї колиски, в якій старша сестра – Росія. І це при тому, що перша згадка про Москву, як про дрібне поселення на березі однойменної болотистої річки з прозвиськом Гнила, датується 1147 роком.

Москва вбивалася в колодочки й вивищувалася опісля як столиця в осередді угро-фінських племен. А Київ не лише зі слів видатного французького письменника Оноре де Бальзака рівний Римові як за давністю, так і за значущістю на білому світі, а постає таким і в писемних джерелах найвизначніших римських та візантійських істориків, географів, письменників.

Що ж стосується імперського утворення з назвою Росія, то воно введене указом Петра І в 1721 році за напоумленням від німецьких дорадників. Вони, як сказав пізніше Тарас Шевченко, довкруж царського трону «блекотою сіли».

Історія, коли її не перевертати з ніг на голову зумисне, здатна спростувати будь-які інсинуації. «У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків… І прибув він до Цесарограда… І попустошив він довкола города… І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, [рушили] з поля, і пішов [Олег] до города.

Побачивши ж [це], греки убоялися і сказали, виславши [послів] до Олега: «Не погубляй город. Ми згоджуємось на данину, як ти ото хочеш… Олег тоді, відступивши од города, почав мир ладнати з обома цесарями грецькими, з Леоном і Олександром» (Літопис руський. – К., 1989. – С. 16-18).

В ухваленій хартії проголошувалося: «Хай заборонить князь людям своїм, русам, які приходять сюди, щоб не творили вони капості в селах і в землі нашій… і тоді [хай] візьмуть вони місячину (провіант на місяць – В. П.) свою: спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і [з] Переяславля, і [з] інших городів (там же. – С.18).

Тоді ні про яку Москву, а тим паче ні про яку «старшу сестру Росію» ніхто не міг відати ні сном, ні духом. Бо не існувало в природі ні такого міста, ні царату з такою назвою. Ішлося в угоді, укладеній з «цесарями грецькими», про міста, в яких «сиділи князі, під Олегом сущі». Там, де постав Петербург-Петроград-Ленінград-Санкт-Петербург, О. Пушкіну на початку ХІХ ст. «на берегу пустынных волн» впав в око «приют убогого чухонца».

Мабуть, якась остогидла сатанинська сила розпорядилася так, що на козацьких кістках зводив «Северную Пальмиру» самодержець, натуру якого показав людству Л. Толстой:

«С Петра І начинаються особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казни, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует. Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста и с чубуком в виде детородных органов и подобием евангелий – ящиков с водкой. Коронует блядь свою и казнит сына. И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблести этого чудовища и нет конца всякого рода памятников ему» (Л. Толстой. Полное собрание сочинений. – Москва, 1936. – Т. 26. – С. 568).

І ось на зорі ХХІ ст. н. е. чиїйсь уяві привиджуються ніякі не українці з наголосом на «ї», а «украинцы» з наголосом на «а», місце яким – «на окраине» російської цивілізації. Від російської мови сущий з Мезинської і Трипільської археологічних культур народ начебто зуміли силоміць відірвати австрійські можновладці й польська шляхта.

За князювання в Переяславі Володимира Мономаха Новгородська земля зобов’язана була платити йому щорічно 300 золотих або 3000 срібних гривень. Варяги ж для того і заявилися, як і до Цесарограда підступалися, щоб мати зиск та вчиняти так звані «полюддя» – збирання з підданих чи приневолених «належної їм» данини. Вони ж «архонти» – правителі, як написав у середині Х ст. в трактаті «Про управління імперією» візантійський басилевс Костянтин Багрянородний.

Не виключено, що Новгород, як і Псков, – то відгалуження Трипільської археологічної культури. Імовірно, якраз із тієї причини Іван Грозний, проголошений після опитування на московському телебаченні «Гордістю Росії», винищив носіїв предковічної пам’яті так, як хижий вовк, що перегризає горлянки усім вівцям підряд, коли вдирається в кошару.
Звернімося до авторитетного джерела: Н. И. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – М.: Эксмо, 2005. Подаю за оригіналом, щоб відчувалися найтонші нюанси первинного:

«В декабре 1569 года предпринял Иван Васильевич поход на север… По царскому повелению тотчас окружили город со всех сторон, чтоб никто не мог убежать из него. Потом нахватали духовных из новгородских и окрестных монастырей и церквей, заковали в железа и в Городище поставили на правеж. Всякий день били их на правеже, требуя по двадцять новгородских рублей с каждого как бы на выкуп. Так продолжалось дней п’ять… Это делалось в первых числах января 1570 года…

6 января, в пятницу, приехал государь в Городище с остальным войском и с 1500 московских стрельцов. На другой день дано повеление перебить дубинами до смерти всех игуменов и монахов, которые стояли на правеже, и развезти тела их на погребение, каждого в свой монастырь. 8 января, в воскресенье, царь дал знать, что приедет к Святой Софии к обедне…
Иван отслушал обедню со всеми своими людьми, а из церкви пошел в столовую палату. Там был приготовлен обед для высокого гостя. Едва уселся Иван за стол и отведал пищи, как вдруг завопил. Это был условный знак (ясак): архиепископ Пимен был схвачен, опричники бросились грабить его владычную казну…

Вслед за тем Иван приказал привести к себе в Городище тех новгородцев, которые до его прибытия были взяты под стражу. Это были владычные бояре, новгородские дети боярские, выборные городские и знатнейшие торговцы. С ними вместе привезли их жен и детей. Собравши всю эту толпу перед собою, Иван приказал своим детям боярским раздевать их и терзать «неисповедимыми», как говорит современник, муками, между прочим, поджигать их каким-то изобретенным им составом, который у него назывался «поджар» («некою составною мудростью огненною»), потом он велел измученных, опаленных привязывать сзади к саням, шибко везти вслед за собою в Новгород, волоча по замерзшей земле, и метать в Волхов с моста. За ними везли их жен и детей. Женщинам связывали назад руки с ногами, привязывали к ним младенцев и в таком виде бросали в Волхов. По реке ездили царские слуги с баграми и топорами и добивали тех, которые всплывали.

«Пять недель продолжалась неукротимая ярость царева», – говорит современник. Когда наконец царю надоела такая потеха на Волхове, он начал ездить по монастырям и приказал перед своими глазами истреблять огнем хлеб в скирдах и в зерне, рубить лошадей, коров и всякий скот. Осталось предание, что, приехавши в Антониев монастырь, царь отслушал обедню, потом вошел в трапезу и приказал побить все живое в монастыре.

Расправившись таким образом с иноческими обителями, Иван начал прогулку по мирскому жительству Новгорода, приказал истреблять купеческие товары, разметывать лавки, ломать дворы и хоромы, выбивать окна, двери в домах, истреблять домашние запасы и все достояние жителей. В то же самое время царские люди ездили по окрестностям Новгорода, по селам, деревням и боярским усадьбам разорять жилища, истреблять запасы, убивать скот и домашнюю птицу».

Не виключено, що Іван, як неймовірно набожний, напоказ, безтямно приміряв на себе сказане в Біблії. Второзаконня 14:

«16. Немилосердно вистинаєш вістрям меча мешканців того міста й приречеш на цілковите знищення вістрям меча його й усе, що в ньому, навіть і скотину».

Безумству немає меж. На лихо, подібне учинялося віками. Страшніших у безумстві звірів, ніж вищі створіння, вічність не являла. Після «вікторії» під Полтавою сім шкур лупив з поверженої України скажений Петро І.

Та чи не ще більшим лиходійством був Геноцид 1933-го року, спровокований комуністами-інтернаціоналістами, вишколеними не в лігві якихось людоїдів, а в благополучному швейцарському місті Ланжюмо. Набиралися розуму інтернаціоналісти не в глухих нетрях Австралії, де напівголі аборигени «съели Кука», а в бібліотеках Лондона та на партійному з’їзді в тій же столиці Великобританії. І по всьому за таємними наказами тих, що були «никем, а стали всем», було по-звірячому, інакше не скажеш, розстріляно царську родину – всіх без розбору, від старших до малолітніх.

Та повернімося до М. Костомарова:

«В Новгородской «повести» говорится, что царь топил в день по 1000 человек и в редкий по 500… Псковский летописец говорит, что Волхов был запружен телами. В народе до сих пор осталось предание, что Иван Грозный запрудил убитыми новгородцами Волхов и с тех пор, как бы в память этого события от обилия пролитой тогда человеческой крови, река никогда не замерзает около моста, как бы ни были велики морозы. Последствия царского погрома еще долго отзывались в Новгороде. Истребление хлебных запасов и домашнего скота произвело страшный голод и болезни не только в городе, но и в окрестностях его. Доходило до того, что люди поедали друг друга и вырывали мертвых из могил. Все лето 1570 года свозили кучами умерших к церкви Рождества в Поле вместе с телами утопленных, выплывавших на поверхность воды…

С Иванова посещения новгородский край упал, обезлюдел. Недобитые им, ограбленные новгородцы стали нищими и осуждены были плодить нищие поколения… Этим разорением московский государь обессилил Новгород и на будущее время подготовил себе легкое уничтожение всякой его самобытности». Те ж саме учиняв 1709 року в Україні син дочки татарського мурзи в Москві Наришкіна. Його спадкоємець досі свій у коридорах московської влади.

Івану ІV вдалося вирвати з Новгорода й Пскова предковічну пам’ять. Імовірно, саме пам’ять порідненості з Трипільською археологічною культурою. Викорінив кат одвічне, природне. Те ж саме намагався зробити з Україною Петро І після «вікторії» під Полтавою в 1709 році. А ще більше силувалася знищити виплекане протягом багатьох тисячоліть Катерина ІІ. Не вийшло. Та, на превелике лихо, згубне не вдавилося. Роззявляє пащу на чуже й у ХХІ столітті нової ери. У вік космічних досягнень. Та хай там що, народна віра непохитна: «ще не вмерла козацька мати». І не вмре.

Непросвіщенні «от Москвы до самых до окраин» всмоктують не з молоком матері, а зі штучною підміною від рибакових і лихачових наркотичне: Київ з усією українською землею – одвічна власність Росії…

Та ось новина. 2015 року в Нью-Йорку видано книгу Plokhy S. The Gates of Europe: a History of Ukraine. Автор – професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій. Переклад українською мовою – «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн і до незалежності» – 2018 року удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Деяким традиційним трактуванням історії видання запускає їжака під череп:

«Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «Русь» має скандинавське походження… «Руські» вікінги… являли собою за теперішніми географічними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо фінських норманів».

За належного бажання те ж саме, на що вказує С. Плохій, можна угледіти в літописах:

«… коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] – Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій] у літописанні грецькому». (Літопис руський. – С. 11).

До «у літописанні грецькому» упорядник видання М. Махновець подає примітку: «Про це написано в анонімному продовженні «Хроніки Амартола»; з інших джерел також відомо, що напад русичів на Константинополь стався 18-25 червня 800 р.» Того, що не вкладалося в теорії Б. Рибакова та корифеїв іже з ним, науковці воліли не помічати й, головне, не привертати до неугодного найменшої уваги.

Політикам ліпше б не вторгатися в незвідане, а фахівцям з’ясовувати б, що діялося на обширах угро-фінських племен, а не посягати на історію української землі, не маніпулювати нею, не натягувати абсолютно чуже на свій копил.

І коли вже освячувати «славянское единство», то з якого ж дива залишати за бортом «русского мира» безліч інших народів Російської Федерації. Хоча б і тих же чеченців, які відзначаються, нікуди від правди подітися, найжорстокішими звірствами у загарбницькій війні на сході багатостраждальної України.

Та війна з подачі кремлівських верховодів трактується як «гібридна». А по суті вона така ж, як і Друга світова, коли мільйонна «РОА» – «Российская Освободительная Армия» воювала на боці Гітлера. Доказом цього є хоча б те, що Російська православна церква освятила символічну могилу повішеного комуністами генерала Власова, проголошує убієнного «стратотерпцем» за «Святую Русь».

Розлога ревізія од Путіна українсько-російських взаємин, як би тут м’якше сказати, абсолютно антиісторична. Від довільних тлумачень до правди минулого, а тим паче сучасного, – як до неба пішки.

Лихо з лих через те, що квіт національно свідомої української інтелігенції за понад сімдесят років нещадної «диктатури пролетаріату» було винищено до ноги. Через те нині занадто тонкий прошарок відданої рідному народові еліти в Україні. Навіть твори визнаних у всьому світі геніїв – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки препарувалися на догоду гнобителям.

Один з найбільших європейських народів усе ще докладає титанічних зусиль, аби виборсатися з трясовини як духовного поневолення, так і державотворчого гноблення, придушення святих людських прав.

Та хай там що, тримаймося заповіданого предками. Биймо лихом об землю. Як і вони, за найскрутніших обставин борімося за виживання, за існування. Усупереч страшним напастям бережімо рідну землю для наступних поколінь, для спадкоємців омріяної віками волі, для надій на світліше майбутнє. Пророчі прозріння Великого Кобзаря, вшанованого на всіх обширах третьої від сонця життєдайної планети, указують, хто ми й звідки, чиїх батьків та ким і за що закуті. За лічені місяці до останнього подиху в зачині поезії «Саул» Тарас Шевченко віщим словом проголосив, що український рід з такого ж давнього давня, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… І понад Індом і Євфратом».

Українські пращури залишили для досліджень рукотворні сліди свого буття в Мезинській археологічній культурі на березі річки Десни. То одне з найдавніших у Європі поселень пізнього палеоліту – кам’яного віку. До зачину вікопомного десь понад двадцять три тисячі років. Мисливці на мамонтів, північних оленів, носорогів та іншу крупну дичину жили-були на берегах більших і менших річок в Україні – Десни, Сейму, Дніпра, Західного і Південного Бугу, Дністра та врешті Дунаю, оспіваного українськими предками з таким високим натхненням, як ніким, ніде, і ніколи.

У пізньопалеолітичній епосі зароджувався тотемізм – звертання людини до тварин, як до своїх захисників і покровителів. На підтвердження цього чех за походженням Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві знайшов уламок бивня мамонта з вигравіруваним зображенням голови птаха та черепахи. А в Мезині найбільша з-поміж інших споруда, певно, призначалася для загальних зібрань та, мабуть же, для ритуальних відправ і священнодійств. У центрі жевріло чи палало вогнище. Довкола нього грілися холодними зимними вечорами дорослі, старі й малі. І не тільки тулилися одне до одного, щоб було тепліше. Біля того, сказати б, вівтаря, знайшлися не сякі-такі кістки мамонта, а оброблені людськими руками. Вони ще й позначені всіляким різьбленням та прикрашені геометричним орнаментом, нанесеним червоною вохрою.

Довго не вдавалося з’ясувати, для чого ж призначався один, з усього видно, таки ж зумисне підібраний набір кісток. Врешті-решт археологи разом із музикознавцями дійшли висновку, що то не щось інше, як знаряддя для видобування звуків – ударні музичні інструменти. Чулося різне звучання кісток, коли вдаряти їх одну об другу, при чому, доволі голосне. Отож, фахівці дійшли згоди, що можна говорити про найдавніший оркестр ударних музичних інструментів. Коли вже прислухатися, то не залишається сумніву, що при ударах спеціально дібрані та винахідливо оброблені лопатки мамонта подають звуки виразних тонів і тембрів.

Дотепер народні умільці на чому тільки не приграють під час веселих гулянь. Що тільки не бряжчить, бринить або гучить у їхніх руках та не надає мелодіям особливої принадності. Виходить, що й за бозна-якої давнини наші пращури, не біймося такого висновку, пробували розважати себе так само, як і дотепер ведеться. Відбувалося це в тій будові, яка, ймовірно, призначалася для культових відправ.

Воскресити ритми, звучання яких тішило слух кроманьйонців, узялися митці з оркестру народних інструментів та композитор Леся Дичко, народна артистка України. Врешті, подав голос найдавніший із досі будь-де виявлених «шумовий оркестр». Московська фірма «Мелодія», бо в Україні не було такої можливості, випустила платівку, яка відтворює таки ж музичні поклики з кам’яного віку.

Навіть коли вдалося видобути лише якусь дещицю з того, що понад двадцять тисяч років тому тішило слух предків українського народу, то й частки від достовірного достатньо, аби заявити про неабияке відкриття. Наскільки воно важливе, судімо з того, що науковий світ визнав мелодійні ритми «шумового оркестру». На основі цього в усі енциклопедії, вітчизняні й іноземні, вписано: людина почала відчувати, сприймати ритми, тони, мелодійність набагато раніше, ніж доти вважалося. По-науковому це трактується так: танці у Східній Європі наявні з часів палеоліту, себто кам’яного віку.

У тій же будівлі для священнодійств, а отже й для ритуальних відправ, виявлено ще й «шумливі браслети». Вони виготовлені з пластин, відтятих од бивня мамонта й зігнутих так, щоб трималися на зап’ястку. Як це вдалося зробити прадавнім умільцям, за якою «технологією», досі не з’ясовано. Не дійшли спеціалісти до єдиного висновку й щодо того, чи не залишили перші на білому світі меломани позначок більшої чи меншої висоти звуків на окремих кістках шумового оркестру, себто, чи не йшлося вже тоді про якісь спроби, по-сучасному кажучи, розрізняти ноти.

Понад столітні пошуки на місці Мезинського поселення увінчалися ще одним чи ж не визначним відкриттям. Знайдено гребінець, на якому вгадується стилізоване зображення танцівниці. За виявленими артефактами виходить, що на загальних сходинах не лише подавав голос перестук спеціально підібраних кісток мамонта, а й потішала присутніх танцівниця з «шумливими браслетами» на зап’ястках. Від них, мабуть же, сприймали на слух налаштовані чути й відчувати не сякий-такий безладний брязкіт, а, певно, щось уже нехай навіть примітивно, та все ж якось гармонізоване.

Погодьмося: таки ж розгадано щось суттєве з таїн музики кроманьйонців – мисливців на мамонтів та інших великих ссавців у поселенні на березі річки Десни, однієї із повноводих в Україні. Хай там що, а відтворено щось із мелодій, під які понад двадцять тисяч років тому в українських предків просилися ноги до танцю. І хіба ж це не диво з див! Невже воно не заслуговує на те, щоб саме про це значуще все нові покоління читали в шкільних підручниках, а тим паче в посібниках для навчальних закладів вищих ступенів.

Але на це дотепер немає благословення від української науки. Донині не заявлено про головне, про те, що то – далекі, а щодо Трипілля – то й не такі вже далекі, доісторичні періоди буття родів, племен, з яких або від яких – український народ. Усе ще не зжите горе від гвалтувань долі українського народу всілякими супостатами. З його душі вирвано неміряні тисячоліття сонцепоклонницьких, як і в еллінів, вірувань. Доісторичні безміри буття українських родів, племен приглушено, а в багатьох випадках, як ножем, відрізано. Та хай там що, нічого сумніватися у з’яві українського роду на земній кулі від «сотворіння світу» – як за біблійним визначенням. Новітні дослідження наближаються до цього висновку. Поза всяким сумнівом, майбутнє, й не таке вже далеке, це підтвердить.

В усе тому ж Мезині привертають увагу неоціненні зразки матеріальної культури. Особливо ж вражають прикраси для вже тоді вибагливих модниць: підвіски з бивня мамонта, намистини-підвіски, браслети з меандровим орнаментом. Схематичні статуетки жінок-рожаниць і птахів позначені закрученими лініями, нанесеними червоною вохрою. Для народознавців не секрет, що археологічні орнаменти – ялинкові, шевронні, кутами – милують зір протягом неміряних наступних тисячоліть у тканні, вишивках, мереживах, килимарстві та особливо ж на рушниках.

Український етнос, мова якого незрівнянно багата й милозвучна, Мезинською археологічною культурою заявляє про себе не з дикунства, не з відсталості, а з того ж рівня розвитку, як і елліни, близькі йому за світоглядом і тісними взаєминами ще перед п’ятим століттям до нової ери. Хіба ж не це засвідчив «батько історії» Геродот? Ніякі не скіфи, не прийшлі кочовики із бездонної Азії, а гіпербореї – аборигени із Подніпров’я приносили «дари, загорнуті в пшеничну солому» до храму Артеміди на острові Делос в Егейському морі. І знаходили ж спільну мову! Від гостей «навчилися острів’яни та іонійці співати гімни».

Наші пращури ще з Мезина не лише танцювали під ритми «ударників» із кісток мамонта а, певно ж, і співали, щоб через багато тисячоліть народ їхнього роду визнавався співучим та дивовижно багатим піснями.

Тож нам на роду написано являтися перед очі світу не унтерменшами, не упослідженими, а духовно відродженими попри всі нещастя. Є що цінувати. Внесок геніальних синів і дочок українського народу в світову культуру вагомий і незаперечний.

Нарешті, звідки ж етнонім – гіпербореї? Пояснює Іван Котляревський у «перелицьованій» «Енеїді» римського поета-епіка Вергілія. Не бозна-де, а на землі українських предків «Борей недуж лежить з похмілля». Та коли Зевс накаже, спричинить хіба ж яку бурю. Бо ж Борей – холодний вітер грецької міфології – дме з півночі. І десь там, як уявляв Геродот, «живуть скіфи оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж». Та не будь-кому, а саме грекам.

Мезинську археологічну культуру сповна успадковує Трипільська, як на моє переконання, цивілізація. Сім тисяч років тому мисливці та умільці в риболовлі й збирачі дармових плодів природи заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Колядки та щедрівки й пісні календарно-обрядових дійств доносять до сучасності відлуння від тих таких же життєдайних або золотих, як і в еллінів, віків. Осмислення світобудови предками українського роду дивовижно суголосні з тим, як про те ж саме йдеться в «Метаморфозах» римського поета Овідія.

Коли не було з нащада світа,
Тогди не було неба, ні землі,
А но лем було синєє море,
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати…

Записав Іван Вагилевич в 1830-х роках у селі Кальниця, Галичина. У менше доступній для кочівників Західній Україні та в майже неприступних нетрях Полісся збереглося найбільше предковічного. І воно підтверджує існування українського етносу «від сотворіння світу», як заявлено в Біблії про синів Ізраїля.

Мова зароджується з появою перших родів, які розростаються до племен. Після тисячоліть природного розвитку єдинокровні об’єднуються та проголошують себе народом. Перша писемна згадка про Україну датується VІІІ століттям. А перед тим були неміряні тисячоліття невпинних змагань за святі права на життя. І якщо мова – душа народу, то колядки й щедрівки, як і вся поетична творчість – святе письмо українського роду. В генній пам’яті криється натхненна щедрість слова-співу, прославляння родючої Матері-Землі й усього, що вона дає роботящим рукам.

Колядки та щедрівки – явище суто українське. Немає їх ні в кого із християн інших держав. Одвічне рік у рік, віками звучить лише в Україні та впевняє у вічності народу на своїй рідній, благодатній землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній. Рідна земля – святий спадок від попередніх поколінь наступним. Як за прореченням від Лесі Українки: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».

Земля Черкащини досі відкриває таїни Трипільської археологічної культури з високорозвиненими протомістами, з двоповерховими будинками, яким десь 6 тисяч років. У селищі Тальянки виявлено унікальні для енеолітичного (мідного) періоду двокамерні горни. Верхня частина заповнювалася сирими глиняними виробами, а знизу палав вогонь. Античні умільці спромоглися на подібне значно пізніше – через дві з половиною тисячі років.

Наш найвидатніший історик Михайло Грушевський, тотально замовчуваний колишньою компартійною владою, визнає антів предками українського народу. При цьому слушно послатися на візантійського історика й письменника VІ століття. Прокопія Кесарійського:

«…племена ці, склавини й анти, не управляються однією людиною, але зстародавна живуть у народовладді, і від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владика всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Однаково шанують вони і ріки, і німф, і деяких інших божеств і приносять жертви і їм усім, і при цих же пожертвах здійснюють гадання… Та й ім’я в старовину у склавинів (від первини скавів – копачів, землеробів – В. П.) і антів було одне. Бо ж і тих, і других з давнього-давня називали «спорами» (розсіяними, розпорошеними – В. П.) якраз через те, гадаю, що вони заселяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони й займають неймовірно обширну землю, адже вони живуть на більшій частині другого (коли дивитися із заходу – В. П.) берега Істру (Дунаю – В. П.)». (Переклад із Свода древнейших письменных известий о славянах. – М.,1991. Т.1. – С. 183-185).

Доле праведна! Як же затуманено, поперекручувано багато що, коли воно стосується українських предків. Хтозна-хто бозна-коли обернув скавинів – копачів, рільників – на склавинів – рабів. Насамкінець Б. Рибаков з однодумцями перехрестив їх на слов’ян. Легко це далося, бо ж дохристиянські тисячоліття українських пращурів відчужувалися, як «поганські». По суті, вилучалися із всесвітньої історії. Тож винищене можна тлумачити як завгодно.

На жаль, великою втратою для української національної свідомості є те, що Прокопій Кесарійський не вказав, яким же було наймення «творця блискавки» – «єдиного владики всього». На моє переконання, головним божеством, якому поклонялися українські пращури, був Кий. Намагаюся доводити це наполегливо і послідовно. Заявлено важливе, як за моїм розумінням, у виданні 2015 року «Перед очима істини». Продовжено в наступних книжках: «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019). Маю надію не помилитися.

Ніякий Сатана, ніякий Диявол не придумав і не придумає нічого більш згубного, ніж вирвати з душі етносу доісторичні тисячоліття його буття на білому світі. Оголосити їх «поганськими», викинути із всесвітньої історії. Щоб за царату душити позбавлених історичної пам’яті валуєвським, емським та ще чортзна-якими указами, а по накатаному сліду після 1917 році ганьбити, переслідувати, тероризувати, розстрілювати без суду і слідства за рішенням скажених «трійок» «українських буржуазних націоналістів – злісних ворогів українського народу». І навіть у ХХІ ст. н. е. вішати всіх собак на «українських націоналістів». Терпіть, обкрадені й поневолені, як прикуті ланцюгами до весел на галерах. Хіба що тепер не ланцюгами, а законами та розгулом беззаконня на додачу. Невже ніколи не засяє перед очима вищих створінь зоря самоврядного господарювання у власній оселі й на одвічно рідній землі, а не під наглядом чужинського наброду?

Наприкінці ХІІ століття безіменний автор «Слова о полку Ігоревім» заявив себе спадкоємцем духовних надбань Трипільської цивілізації. Очевидно, піснетворець чернігівського князя Ігоря не знічев’я заявив: «Чи не гоже було нам, браття, почати старими словами…?» Не виключено, що описав він невдалий похід супроти половців тими «старими словами», які збереглися в колядках і щедрівках. Одвічне звучало тоді, мабуть же, набагато голосніше, ніж тепер. А вже догідливі прислужники Катерини ІІ учинили переклад геніального церковнослов’янським наріччям.

При тому прогледіли, що син рідної йому київської землі пробудив згадки про «часи Бусові», себто про нещасливу долю українських предків у V столітті. Вони під проводом «антського короля Божа», як назвав його історик готів Йордан, у кривавих битвах проти пришельців із острова Скандзи – нині Готланд у Балтійському морі зазнали гірких невдач.

Вірогідно, геніальний творець «Слова» був обізнаний з римськими й візантійськими писемними джерелами так само, як Іван Котляревський, котрий «перелицював» «Енеїду» римського поета-епіка Вергілія. З-під його пера зблискують образи з давньогрецької міфології й римської історії: хоча б і «рищучи в тропу Трояню», «на сьомім віці Трояні». Та понад усе поєднано неміряні тисячоліття буття на білому світі українського роду найменуваннями божеств правічних язичницьких вірувань: «гинуло добро Даждь-Божого онука», «уже звергся Див на землю», «Стрибожі онуки», «Бояню, Велесів онуче», «великому Хорсу», «Встала Обида в силах Даж– Божого онука, вступила бідою на землю Трояню»,
«Уже впала Хула на Хвалу,
Уже тріснула Нужда на Волю,
Уже звергся Див на землю».

Усе це – з правічних вірувань українських предків. Нічого подібного немає ні в угро-фінів, ні в так званих «скіфів» – цією шапкою невидимкою накривали всюдисущі греки людність українського роду на його споконвічній землі. Художні образи «Слова» суто українські:

На Немизі снопи стелять головами,
молотять ціпами харалужними,
на току життя кладуть,
віють душу од тіла.

Нічого подібного не вгледіти в народній творчості ніяких північних сусідів.

Наостанку про релігію. Для з’ясування істини звернімося до різних джерел. За ними не важко простежити, як утверджується неправдиве. Для прикладу – «Изборник. Повести Древней Руси». Віддруковано 1986 року в Москві, у видавництві «Художественная литература». Тираж 700 тисяч примірників. Вступна стаття найуславленішого знавця давньоруської літератури Д. Лихачова. Його ж перекладом сучасною російською мовою із церковнослов’янської фрагмента з «Повести временных лет» відкривається чимала добірка «памятников искусства слова Древней Руси».

Видатний академік, возвеличений як «совість російського народу», перекладає те місце з «Повісті», до якого у нас посилений інтерес, довільно, але дохідливо для масового читача:

«В год 6390 /882/… И сел Олег, княжа, в Києве, и сказал Олег: «Да будет матерью городам русским».

А вже нижчого рангу видання, без академічного благословення, зовсім не церемоняться – «мать городов российских». І квит. Саме так і в доступному мільйонам зацікавлених Інтернеті нині подається.

Проситься до з’ясування істини скупий, лаконічний запис у Київському літописові, список якого було знайдено в Іпатіївському монастирі, збудованому в місті Костромі:

«И сѣде Олегъ в Києві. и реч Олегъ. се буди мт/и/ городом Русскымъ». Над «мт» – титло. Себто – «мати».

І що ж розуміли при цьому автори заявленого? Який зміст укладали у висловлене? Чи не підкажуть та й чи не дадуть відповідь реалії дев’ятого століття? Ті реалії, які відображені в «Повісті…»

Найперше, украй необхідно заперечити сонмищам тих учених та друкованих, котрі сліпо товчуть воду в ступі: «мати» та й «мати». А коли замислитися, поміркувати, то чи ж не візьме сумнів? Хіба ж не ясно, що того часу Олег навряд чи міг сформулювати те, що йому приписано. Він же – з далекої Півночі, зі Скандинавії. Грубої сили завойовник. А сказане, за всіма ознаками, – з розуму церковнослужителів. Від мудрості Візантійської імперії, яка вийшла з Римської і відділилася від неї. Від ромеїв, в основі мови яких – давньогрецька. А в ній місто – polis. Іменник жіночого роду. Ось чому – «мати».

Безсумнівно, проголошене – візантійське за політичним осмисленням. Навіть не запозичене, а принесене місіонерами християнської релігії. І упроваджене при слушній нагоді. В грецькій мові метрополіс – метрополія. Так називалися міста-держави, які мали колонії. Отже, йшлося про Київ як про метрополію в «стране варягов».

Так воно й учинилося. Київ – центр. Головна цитадель варягів після вбивства Аскольда й Діра, а з часом – обитель найманої, належним чином оплачуваної дружини при головному князеві. Звідси виступали загони добре озброєних воїнів, щоб поживитися за рахунок нагнутих до покори. Збирання данини називалося «полюддям». Як це здійснювалося, повідано в тому ж літописові, до осучаснення якого доклав рук академік Д. Лихачов.

Мільйонам легковірних протягом не одного століття нав’язується думка, що нібито Олег заявив у Києві: се буде мати містам російським. Саме так – російським – трактує всеохоплююча пропаганда. А обиватель охоче сприймає. Той, який упритул не бачить і не хоче бачити ні України , ні українського народу. Його гординю розпирає від того, що багатовікової історії Київ – мати усіх, без винятку, міст великої Росії – не тільки давніших, таких, як Новгород, Псков, Твер, а й Хабаровська, Комсомольська-на-Амурі, Калінінграда… І сам Київ – мати не якась інша, а російська. А його «старша сестра» – Москва. Дарма, що ні 882 року, ні протягом двох з половиню наступних століть її і в помині не було. Болотиста місцина довго залишалася безлюдною, без поселенців, без будівничих.

Але факт такого «родства» як у давнину, так і дотепер всіляко виправдовується. В церковнослов’янській писемності десь так із ХІV ст. поширюються легендарно-політичні казання про родовід московських князів од Августа-кесаря. Для прикладу, джерело із другої половини ХVІІ століття: «О зачатии царствующаго града Москвы и о Крутицкой епископии, како бысть»:

«В лето 6714(1206) князь великий Данил Ивановичь, после Рюрика, короля римскаго въ 14 колене, пришед из Великаго Новограда в Сузъдаль. И въ Сузъдале родися ему сынъ, князь Георгий, и нареченъ Юрьи. И созда во имя его градъ Юрьевъ Польской… И взя съ собою некоего греченина, именемъ Василия, мудра и знающа зело, чему впредь быти. И въехавъ съ нимъ во островъ теменъ и непроходимъ зело. В нем же болото велико и топко… И сказа ему Василий греченинъ: «Великий княже, на семъ месте созиждется град превеликъ и распространится царствие троеугольное, и в нем умножаться различных ордъ люди…» (Памятники литературы Древней Руси. ХV 11 в. Книга первая. – М.: Художественная литература, 1988).

Так нібито постала Москва. За напоумленням від «греченина». Себто, за благословенням од візантійської мудрості. За тією ж схемою, що й легенда од візантійського розуму про виникнення Києва. І те й те – як апокрифи. Фантасмагоричне. Із зумисне зміщеним, обрізаним датуванням. Не кажучи вже про одвічний Київ, першу згадку про Москву зафіксовано в Іпатіївському літописові року 1147-го.

Та до якої там історичної правди казанням з римо-ізраїльсько-єрусалимським прицілом. Хтось занадто зажерливий їх вимудрував – з такими далекосяжними експансіоністськими й космолітичними замірами, що тільки дивуйся. Тому ж Данилу з тим же «греченином» у тих же болотах являється «человек римлянинъ, имя ему Подонъ». А ще натрапляють на «мужа именем Сара, земли Иверские» (з Грузії – В. П.). Хоч впадай у містику і трактуй, як пророцтво. Бо ж наче на те виходить, що передбачається, кому ж у тій Москві всевишній даруватиме аж у ХХ ст. найвищу владу – вихідцю з Грузії Джугашвілі-Сталіну.

Як і в Києві за міфопереказами, так і в Москві, віросповідування східного обряду започатковує прибулець «із грек», котрий «многії чудотворні мощі з собою принесе». Звичайно ж, казання – плід вигадливого фантазування. В дійсності було не так. До хрещення киян 988 року князем Володимиром, пам’ятник якому нещодавно поставлено на Воробйових (Гороб’ячих) горах у Москві, Російська православна церква не мала ні найменшого стосунку. Візантійська імперія добувалася до душ майбутніх московитів обхідним шляхом – через Золоту Орду. В своїй столиці Сарай-Бату (Старий Сарай – ред.), а це в пониззі Волги, завойовники позволили заснувати єпархію, яка дістала назву Сарайської.

Церковнослужителі полегшували долю християн, звезених з усіх усюд для будівництва пишного міста. В ХІV столітті єпархія поширила свій вплив на землі по Дону, і єпископи стали іменуватися «сарськими й подонськими». А в ХV столітті єпископство переноситься в Москву «на Крутицы». То вивищена місцина на лівому березі Москви-ріки. У «Казанні» ж, вимудруваному пізніше, вимисли з переінакшеннями реального й підмінами фактів подані для того, щоб уникнути дражливої пов’язі з бусурманством і переконати: Крутицька єпархія утворилася біля Москви сама по собі, «изначала».

Монгольський хан улусу Джучі, себто Золотої Орди, на початку ХІV століття нахиляв єдинокровних до ісламу. Та водночас не забороняв проводити релігійні відправи у православних храмах: «бо ці люди молитвою своєю бережуть нас і наше воїнство зміцнюють. Хай будуть вони покірні єдиному митрополиту згідно з давнім законом їхнім і грамотами колишніх Царів Ординських».

Бувало, що й ординці переступали пороги церков із хрестами на банях. Але при цьому не знімали шапок із звіриного хутра, переважно вовчого.

Якби ж то було більше тих, що читали щоденники Олеся Гончара. На жаль, значній більшості не до того. 27 лютого 1968 року Олесь Терентійович записав: «Протестує душа. Таки не підходить нам ця дивна цивілізація». Бо вона, пояснює письменник, «замішана, на крові та вбивствах».

На просторах Російської Федерації проживає багато вихідців з України. Та чи мають вони такі ж права на свою мову і вірування, як росіяни в Україні? В чиїй власності Києво-Печерська, Почаївська, Свято-Успенська – Сятогірська лаври? А збудовану гетьманом Іваном Мазепою церкву неподалік Москви зросійщено, богослужіння українською мовою заборонено. Так само вчинено з усіма церквами в Криму й з українським ліцеєм, відкритим за президентства Віктора Ющенка. На окупованому півострові не залишилося жодної української школи. Наче й не було їх. Діяльність українських громад, товариств, об’єднань як у Москві, так і в інших містах украй обмежено, придушено, а то й заборонено.

Натомість в Україні чужого заводу недоброзичливці знущаються з національної свідомості, гудять, кому тільки не лінь. То що ж це за вишкір «братньої любові»? З якого боку не глянь, натикаєшся на одне й те ж: північний брат – щоб брать. І вбивать.

Та яка б темінь не налягала, обрії неодмінно мусять прояснитися. Має зійти і засяяти зоря добросусідських і рівноправних стосунків між гідними світлішої долі народами.

Вадим ПЕПА, письменник

На фото: цю картину написав відомий український художник Олександр Мельник.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Сон розуму. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців” появились сначала на Український репортер.

Москва вбивалася в колодочки й вивищувалася опісля як столиця в осередді угро-фінських племен. А Київ не лише зі слів видатного французького письменника Оноре де Бальзака рівний Римові як за давністю, так і за значущістю на білому світі, а постає таким і в писемних джерелах найвизначніших римських та візантійських істориків, географів, письменників.

Що ж стосується імперського утворення з назвою Росія, то воно введене указом Петра І в 1721 році за напоумленням від німецьких дорадників. Вони, як сказав пізніше Тарас Шевченко, довкруж царського трону «блекотою сіли».

Історія, коли її не перевертати з ніг на голову зумисне, здатна спростувати будь-які інсинуації. «У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків… І прибув він до Цесарограда… І попустошив він довкола города…
І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, [рушили] з поля, і пішов [Олег] до города.

Побачивши ж [це], греки убоялися і сказали, виславши [послів] до Олега: «Не погубляй город. Ми згоджуємось на данину, як ти ото хочеш… Олег тоді, відступивши од города, почав мир ладнати з обома цесарями грецькими, з Леоном і Олександром» (Літопис руський. – К., 1989. – С. 16-18).

В ухваленій хартії проголошувалося: «Хай заборонить князь людям своїм, русам, які приходять сюди, щоб не творили вони капості в селах і в землі нашій… і тоді [хай] візьмуть вони місячину (провіант на місяць – В. П.) свою: спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і [з] Переяславля, і [з] інших городів (там же. – С.18).

Тоді ні про яку Москву, а тим паче ні про яку «старшу сестру Росію» ніхто не міг відати ні сном, ні духом. Бо не існувало в природі ні такого міста, ні царату з такою назвою. Ішлося в угоді, укладеній з «цесарями грецькими», про міста, в яких «сиділи князі, під Олегом сущі». Там, де постав Петербург-Петроград-Ленінград-Санкт-Петербург, О. Пушкіну на початку ХІХ ст. «на берегу пустынных волн» впав в око «приют убогого чухонца». Мабуть, якась остогидла сатанинська сила розпорядилася так, що на козацьких кістках зводив «Северную Пальмиру» самодержець, натуру якого показав людству Л. Толстой:

«С Петра І начинаються особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казни, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует. Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста и с чубуком в виде детородных органов и подобием евангелий – ящиков с водкой. Коронует блядь свою и казнит сына. И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблести этого чудовища и нет конца всякого рода памятников ему» (Л. Толстой. Полное собрание сочинений. – Москва, 1936. – Т. 26. – С. 568).

І ось на зорі ХХІ ст. н. е. чиїйсь уяві привиджуються ніякі не українці з наголосом на «ї», а «украинцы» з наголосом на «а», місце яким – «на окраине» російської цивілізації. Від російської мови сущий з Мезинської і Трипільської археологічних культур народ начебто зуміли силоміць відірвати австрійські можновладці й польська шляхта.

За князювання в Переяславі Володимира Мономаха Новгородська земля зобов’язана була платити йому щорічно 300 золотих або 3000 срібних гривень. Варяги ж для того і заявилися, як і до Цесарограда підступалися, щоб мати зиск та вчиняти так звані «полюддя» – збирання з підданих чи приневолених «належної їм» данини. Вони ж «архонти» – правителі, як написав у середині Х ст. в трактаті «Про управління імперією» візантійський басилевс Костянтин Багрянородний.

Не виключено, що Новгород, як і Псков, – то відгалуження Трипільської археологічної культури. Імовірно, якраз із тієї причини Іван Грозний, проголошений після опитування на московському телебаченні «Гордістю Росії», винищив носіїв предковічної пам’яті так, як хижий вовк, що перегризає горлянки усім вівцям підряд, коли вдирається в кошару.
Звернімося до авторитетного джерела: Н. И. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – М.: Эксмо, 2005. Подаю за оригіналом, щоб відчувалися найтонші нюанси первинного:

«В декабре 1569 года предпринял Иван Васильевич поход на север…
По царскому повелению тотчас окружили город со всех сторон, чтоб никто не мог убежать из него. Потом нахватали духовных из новгородских и окрестных монастырей и церквей, заковали в железа и в Городище поставили на правеж. Всякий день били их на правеже, требуя по двадцять новгородских рублей с каждого как бы на выкуп. Так продолжалось дней п’ять… Это делалось в первых числах января 1570 года…

6 января, в пятницу, приехал государь в Городище с остальным войском и с 1500 московских стрельцов. На другой день дано повеление перебить дубинами до смерти всех игуменов и монахов, которые стояли на правеже, и развезти тела их на погребение, каждого в свой монастырь. 8 января, в воскресенье, царь дал знать, что приедет к Святой Софии к обедне…
Иван отслушал обедню со всеми своими людьми, а из церкви пошел в столовую палату. Там был приготовлен обед для высокого гостя. Едва уселся Иван за стол и отведал пищи, как вдруг завопил. Это был условный знак (ясак): архиепископ Пимен был схвачен, опричники бросились грабить его владычную казну…

Вслед за тем Иван приказал привести к себе в Городище тех новгородцев, которые до его прибытия были взяты под стражу. Это были владычные бояре, новгородские дети боярские, выборные городские и знатнейшие торговцы. С ними вместе привезли их жен и детей. Собравши всю эту толпу перед собою, Иван приказал своим детям боярским раздевать их и терзать «неисповедимыми», как говорит современник, муками, между прочим, поджигать их каким-то изобретенным им составом, который у него назывался «поджар» («некою составною мудростью огненною»), потом он велел измученных, опаленных привязывать сзади к саням, шибко везти вслед за собою в Новгород, волоча по замерзшей земле, и метать в Волхов с моста. За ними везли их жен и детей. Женщинам связывали назад руки с ногами, привязывали к ним младенцев и в таком виде бросали в Волхов. По реке ездили царские слуги с баграми и топорами и добивали тех, которые всплывали.

«Пять недель продолжалась неукротимая ярость царева», – говорит современник. Когда наконец царю надоела такая потеха на Волхове, он начал ездить по монастырям и приказал перед своими глазами истреблять огнем хлеб в скирдах и в зерне, рубить лошадей, коров и всякий скот. Осталось предание, что, приехавши в Антониев монастырь, царь отслушал обедню, потом вошел в трапезу и приказал побить все живое в монастыре.

Расправившись таким образом с иноческими обителями, Иван начал прогулку по мирскому жительству Новгорода, приказал истреблять купеческие товары, разметывать лавки, ломать дворы и хоромы, выбивать окна, двери в домах, истреблять домашние запасы и все достояние жителей. В то же самое время царские люди ездили по окрестностям Новгорода, по селам, деревням и боярским усадьбам разорять жилища, истреблять запасы, убивать скот и домашнюю птицу».

Не виключено, що Іван, як неймовірно набожний, напоказ, безтямно приміряв на себе сказане в Біблії. Второзаконня 14:

«16. Немилосердно вистинаєш вістрям меча мешканців того міста й приречеш на цілковите знищення вістрям меча його й усе, що в ньому, навіть і скотину».

Безумству немає меж. На лихо, подібне учинялося віками. Страшніших у безумстві звірів, ніж вищі створіння, вічність не являла. Після «вікторії» під Полтавою сім шкур лупив з поверженої України скажений Петро І.

Та чи не ще більшим лиходійством був Геноцид 1933-го року, спровокований комуністами-інтернаціоналістами, вишколеними не в лігві якихось людоїдів, а в благополучному швейцарському місті Ланжюмо. Набиралися розуму інтернаціоналісти не в глухих нетрях Австралії, де напівголі аборигени «съели Кука», а в бібліотеках Лондона та на партійному з’їзді в тій же столиці Великобританії. І по всьому за таємними наказами тих, що були «никем, а стали всем», було по-звірячому, інакше не скажеш, розстріляно царську родину – всіх без розбору, від старших до малолітніх.

Та повернімося до М. Костомарова:

«В Новгородской «повести» говорится, что царь топил в день по 1000 человек и в редкий по 500… Псковский летописец говорит, что Волхов был запружен телами. В народе до сих пор осталось предание, что Иван Грозный запрудил убитыми новгородцами Волхов и с тех пор, как бы в память этого события от обилия пролитой тогда человеческой крови, река никогда не замерзает около моста, как бы ни были велики морозы. Последствия царского погрома еще долго отзывались в Новгороде. Истребление хлебных запасов и домашнего скота произвело страшный голод и болезни не только в городе, но и в окрестностях его. Доходило до того, что люди поедали друг друга и вырывали мертвых из могил. Все лето 1570 года свозили кучами умерших к церкви Рождества в Поле вместе с телами утопленных, выплывавших на поверхность воды…

С Иванова посещения новгородский край упал, обезлюдел. Недобитые им, ограбленные новгородцы стали нищими и осуждены были плодить нищие поколения… Этим разорением московский государь обессилил Новгород и на будущее время подготовил себе легкое уничтожение всякой его самобытности». Те ж саме учиняв 1709 року в Україні син дочки татарського мурзи в Москві Наришкіна. Його спадкоємець досі свій у коридорах московської влади.

Івану ІV вдалося вирвати з Новгорода й Пскова предковічну пам’ять. Імовірно, саме пам’ять порідненості з Трипільською археологічною культурою. Викорінив кат одвічне, природне. Те ж саме намагався зробити з Україною Петро І після «вікторії» під Полтавою в 1709 році. А ще більше силувалася знищити виплекане протягом багатьох тисячоліть Катерина ІІ. Не вийшло. Та, на превелике лихо, згубне не вдавилося. Роззявляє пащу на чуже й у ХХІ столітті нової ери. У вік космічних досягнень. Та хай там що, народна віра непохитна: «ще не вмерла козацька мати». І не вмре.

Непросвіщенні «от Москвы до самых до окраин» всмоктують не з молоком матері, а зі штучною підміною від рибакових і лихачових наркотичне: Київ з усією українською землею – одвічна власність Росії…

Та ось новина. 2015 року в Нью-Йорку видано книгу Plokhy S. The Gates of Europe: a History of Ukraine. Автор – професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій. Переклад українською мовою – «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн і до незалежності» – 2018 року удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Деяким традиційним трактуванням історії видання запускає їжака під череп:

«Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «Русь» має скандинавське походження… «Руські» вікінги… являли собою за теперішніми географічними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо фінських норманів».

За належного бажання те ж саме, на що вказує С. Плохій, можна угледіти в літописах:

«… коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] – Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій] у літописанні грецькому». (Літопис руський. – С. 11).

До «у літописанні грецькому» упорядник видання М. Махновець подає примітку: «Про це написано в анонімному продовженні «Хроніки Амартола»; з інших джерел також відомо, що напад русичів на Константинополь стався 18-25 червня 800 р.» Того, що не вкладалося в теорії Б. Рибакова та корифеїв іже з ним, науковці воліли не помічати й, головне, не привертати до неугодного найменшої уваги.

Політикам ліпше б не вторгатися в незвідане, а фахівцям з’ясовувати б, що діялося на обширах угро-фінських племен, а не посягати на історію української землі, не маніпулювати нею, не натягувати абсолютно чуже на свій копил.

І коли вже освячувати «славянское единство», то з якого ж дива залишати за бортом «русского мира» безліч інших народів Російської Федерації. Хоча б і тих же чеченців, які відзначаються, нікуди від правди подітися, найжорстокішими звірствами у загарбницькій війні на сході багатостраждальної України.

Та війна з подачі кремлівських верховодів трактується як «гібридна». А по суті вона така ж, як і Друга світова, коли мільйонна «РОА» – «Российская Освободительная Армия» воювала на боці Гітлера. Доказом цього є хоча б те, що Російська православна церква освятила символічну могилу повішеного комуністами генерала Власова, проголошує убієнного «стратотерпцем» за «Святую Русь».

Розлога ревізія од Путіна українсько-російських взаємин, як би тут м’якше сказати, абсолютно антиісторична. Від довільних тлумачень до правди минулого, а тим паче сучасного, – як до неба пішки.

Лихо з лих через те, що квіт національно свідомої української інтелігенції за понад сімдесят років нещадної «диктатури пролетаріату» було винищено до ноги. Через те нині занадто тонкий прошарок відданої рідному народові еліти в Україні. Навіть твори визнаних у всьому світі геніїв – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки препарувалися на догоду гнобителям. Один з найбільших європейських народів усе ще докладає титанічних зусиль, аби виборсатися з трясовини як духовного поневолення, так і державотворчого гноблення, придушення святих людських прав.

Та хай там що, тримаймося заповіданого предками. Биймо лихом об землю. Як і вони, за найскрутніших обставин борімося за виживання, за існування. Усупереч страшним напастям бережімо рідну землю для наступних поколінь, для спадкоємців омріяної віками волі, для надій на світліше майбутнє. Пророчі прозріння Великого Кобзаря, вшанованого на всіх обширах третьої від сонця життєдайної планети, указують, хто ми й звідки, чиїх батьків та ким і за що закуті. За лічені місяці до останнього подиху в зачині поезії «Саул» Тарас Шевченко віщим словом проголосив, що український рід з такого ж давнього давня, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… І понад Індом і Євфратом».

Українські пращури залишили для досліджень рукотворні сліди свого буття в Мезинській археологічній культурі на березі річки Десни. То одне з найдавніших у Європі поселень пізнього палеоліту – кам’яного віку. До зачину вікопомного десь понад двадцять три тисячі років. Мисливці на мамонтів, північних оленів, носорогів та іншу крупну дичину жили-були на берегах більших і менших річок в Україні – Десни, Сейму, Дніпра, Західного і Південного Бугу, Дністра та врешті Дунаю, оспіваного українськими предками з таким високим натхненням, як ніким, ніде, і ніколи.

У пізньопалеолітичній епосі зароджувався тотемізм – звертання людини до тварин, як до своїх захисників і покровителів. На підтвердження цього чех за походженням Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві знайшов уламок бивня мамонта з вигравіруваним зображенням голови птаха та черепахи. А в Мезині найбільша з-поміж інших споруда, певно, призначалася для загальних зібрань та, мабуть же, для ритуальних відправ і священнодійств. У центрі жевріло чи палало вогнище. Довкола нього грілися холодними зимними вечорами дорослі, старі й малі. І не тільки тулилися одне до одного, щоб було тепліше. Біля того, сказати б, вівтаря, знайшлися не сякі-такі кістки мамонта, а оброблені людськими руками. Вони ще й позначені всіляким різьбленням та прикрашені геометричним орнаментом, нанесеним червоною вохрою.

Довго не вдавалося з’ясувати, для чого ж призначався один, з усього видно, таки ж зумисне підібраний набір кісток. Врешті-решт археологи разом із музикознавцями дійшли висновку, що то не щось інше, як знаряддя для видобування звуків – ударні музичні інструменти. Чулося різне звучання кісток, коли вдаряти їх одну об другу, при чому, доволі голосне. Отож, фахівці дійшли згоди, що можна говорити про найдавніший оркестр ударних музичних інструментів. Коли вже прислухатися, то не залишається сумніву, що при ударах спеціально дібрані та винахідливо оброблені лопатки мамонта подають звуки виразних тонів і тембрів.

Дотепер народні умільці на чому тільки не приграють під час веселих гулянь. Що тільки не бряжчить, бринить або гучить у їхніх руках та не надає мелодіям особливої принадності. Виходить, що й за бозна-якої давнини наші пращури, не біймося такого висновку, пробували розважати себе так само, як і дотепер ведеться. Відбувалося це в тій будові, яка, ймовірно, призначалася для культових відправ.

Воскресити ритми, звучання яких тішило слух кроманьйонців, узялися митці з оркестру народних інструментів та композитор Леся Дичко, народна артистка України. Врешті, подав голос найдавніший із досі будь-де виявлених «шумовий оркестр». Московська фірма «Мелодія», бо в Україні не було такої можливості, випустила платівку, яка відтворює таки ж музичні поклики з кам’яного віку.

Навіть коли вдалося видобути лише якусь дещицю з того, що понад двадцять тисяч років тому тішило слух предків українського народу, то й частки від достовірного достатньо, аби заявити про неабияке відкриття. Наскільки воно важливе, судімо з того, що науковий світ визнав мелодійні ритми «шумового оркестру». На основі цього в усі енциклопедії, вітчизняні й іноземні, вписано: людина почала відчувати, сприймати ритми, тони, мелодійність набагато раніше, ніж доти вважалося. По-науковому це трактується так: танці у Східній Європі наявні з часів палеоліту, себто кам’яного віку.

У тій же будівлі для священнодійств, а отже й для ритуальних відправ, виявлено ще й «шумливі браслети». Вони виготовлені з пластин, відтятих од бивня мамонта й зігнутих так, щоб трималися на зап’ястку. Як це вдалося зробити прадавнім умільцям, за якою «технологією», досі не з’ясовано. Не дійшли спеціалісти до єдиного висновку й щодо того, чи не залишили перші на білому світі меломани позначок більшої чи меншої висоти звуків на окремих кістках шумового оркестру, себто, чи не йшлося вже тоді про якісь спроби, по-сучасному кажучи, розрізняти ноти.

Понад столітні пошуки на місці Мезинського поселення увінчалися ще одним чи ж не визначним відкриттям. Знайдено гребінець, на якому вгадується стилізоване зображення танцівниці. За виявленими артефактами виходить, що на загальних сходинах не лише подавав голос перестук спеціально підібраних кісток мамонта, а й потішала присутніх танцівниця з «шумливими браслетами» на зап’ястках. Від них, мабуть же, сприймали на слух налаштовані чути й відчувати не сякий-такий безладний брязкіт, а, певно, щось уже нехай навіть примітивно, та все ж якось гармонізоване.

Погодьмося: таки ж розгадано щось суттєве з таїн музики кроманьйонців – мисливців на мамонтів та інших великих ссавців у поселенні на березі річки Десни, однієї із повноводих в Україні. Хай там що, а відтворено щось із мелодій, під які понад двадцять тисяч років тому в українських предків просилися ноги до танцю. І хіба ж це не диво з див! Невже воно не заслуговує на те, щоб саме про це значуще все нові покоління читали в шкільних підручниках, а тим паче в посібниках для навчальних закладів вищих ступенів.

Але на це дотепер немає благословення від української науки. Донині не заявлено про головне, про те, що то – далекі, а щодо Трипілля – то й не такі вже далекі, доісторичні періоди буття родів, племен, з яких або від яких – український народ. Усе ще не зжите горе від гвалтувань долі українського народу всілякими супостатами. З його душі вирвано неміряні тисячоліття сонцепоклонницьких, як і в еллінів, вірувань. Доісторичні безміри буття українських родів, племен приглушено, а в багатьох випадках, як ножем, відрізано. Та хай там що, нічого сумніватися у з’яві українського роду на земній кулі від «сотворіння світу» – як за біблійним визначенням. Новітні дослідження наближаються до цього висновку. Поза всяким сумнівом, майбутнє, й не таке вже далеке, це підтвердить.

В усе тому ж Мезині привертають увагу неоціненні зразки матеріальної культури. Особливо ж вражають прикраси для вже тоді вибагливих модниць: підвіски з бивня мамонта, намистини-підвіски, браслети з меандровим орнаментом. Схематичні статуетки жінок-рожаниць і птахів позначені закрученими лініями, нанесеними червоною вохрою. Для народознавців не секрет, що археологічні орнаменти – ялинкові, шевронні, кутами – милують зір протягом неміряних наступних тисячоліть у тканні, вишивках, мереживах, килимарстві та особливо ж на рушниках.

Український етнос, мова якого незрівнянно багата й милозвучна, Мезинською археологічною культурою заявляє про себе не з дикунства, не з відсталості, а з того ж рівня розвитку, як і елліни, близькі йому за світоглядом і тісними взаєминами ще перед п’ятим століттям до нової ери. Хіба ж не це засвідчив «батько історії» Геродот? Ніякі не скіфи, не прийшлі кочовики із бездонної Азії, а гіпербореї – аборигени із Подніпров’я приносили «дари, загорнуті в пшеничну солому» до храму Артеміди на острові Делос в Егейському морі. І знаходили ж спільну мову! Від гостей «навчилися острів’яни та іонійці співати гімни».

Наші пращури ще з Мезина не лише танцювали під ритми «ударників» із кісток мамонта а, певно ж, і співали, щоб через багато тисячоліть народ їхнього роду визнавався співучим та дивовижно багатим піснями. Тож нам на роду написано являтися перед очі світу не унтерменшами, не упослідженими, а духовно відродженими попри всі нещастя. Є що цінувати. Внесок геніальних синів і дочок українського народу в світову культуру вагомий і незаперечний.

Нарешті, звідки ж етнонім – гіпербореї? Пояснює Іван Котляревський у «перелицьованій» «Енеїді» римського поета-епіка Вергілія. Не бозна-де, а на землі українських предків «Борей недуж лежить з похмілля». Та коли Зевс накаже, спричинить хіба ж яку бурю. Бо ж Борей – холодний вітер грецької міфології – дме з півночі. І десь там, як уявляв Геродот, «живуть скіфи оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж». Та не будь-кому, а саме грекам.

Мезинську археологічну культуру сповна успадковує Трипільська, як на моє переконання, цивілізація. Сім тисяч років тому мисливці та умільці в риболовлі й збирачі дармових плодів природи заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Колядки та щедрівки й пісні календарно-обрядових дійств доносять до сучасності відлуння від тих таких же життєдайних або золотих, як і в еллінів, віків. Осмислення світобудови предками українського роду дивовижно суголосні з тим, як про те ж саме йдеться в «Метаморфозах» римського поета Овідія.

Коли не було з нащада світа,
Тогди не було неба, ні землі,
А но лем було синєє море,
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати…

Записав Іван Вагилевич в 1830-х роках у селі Кальниця, Галичина. У менше доступній для кочівників Західній Україні та в майже неприступних нетрях Полісся збереглося найбільше предковічного. І воно підтверджує існування українського етносу «від сотворіння світу», як заявлено в Біблії про синів Ізраїля.

Мова зароджується з появою перших родів, які розростаються до племен. Після тисячоліть природного розвитку єдинокровні об’єднуються та проголошують себе народом. Перша писемна згадка про Україну датується VІІІ століттям. А перед тим були неміряні тисячоліття невпинних змагань за святі права на життя. І якщо мова – душа народу, то колядки й щедрівки, як і вся поетична творчість – святе письмо українського роду. В генній пам’яті криється натхненна щедрість слова-співу, прославляння родючої Матері-Землі й усього, що вона дає роботящим рукам.

Колядки та щедрівки – явище суто українське. Немає їх ні в кого із християн інших держав. Одвічне рік у рік, віками звучить лише в Україні та впевняє у вічності народу на своїй рідній, благодатній землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній. Рідна земля – святий спадок від попередніх поколінь наступним. Як за прореченням від Лесі Українки: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».

Земля Черкащини досі відкриває таїни Трипільської археологічної культури з високорозвиненими протомістами, з двоповерховими будинками, яким десь 6 тисяч років. У селищі Тальянки виявлено унікальні для енеолітичного (мідного) періоду двокамерні горни. Верхня частина заповнювалася сирими глиняними виробами, а знизу палав вогонь. Античні умільці спромоглися на подібне значно пізніше – через дві з половиною тисячі років.

Наш найвидатніший історик Михайло Грушевський, тотально замовчуваний колишньою компартійною владою, визнає антів предками українського народу. При цьому слушно послатися на візантійського історика й письменника VІ століття. Прокопія Кесарійського:

«…племена ці, склавини й анти, не управляються однією людиною, але зстародавна живуть у народовладді, і від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владика всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Однаково шанують вони і ріки, і німф, і деяких інших божеств і приносять жертви і їм усім, і при цих же пожертвах здійснюють гадання… Та й ім’я в старовину у склавинів (від первини скавів – копачів, землеробів – В. П.) і антів було одне. Бо ж і тих, і других з давнього-давня називали «спорами» (розсіяними, розпорошеними – В. П.) якраз через те, гадаю, що вони заселяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони й займають неймовірно обширну землю, адже вони живуть на більшій частині другого (коли дивитися із заходу – В. П.) берега Істру (Дунаю – В. П.)». (Переклад із Свода древнейших письменных известий о славянах. – М.,1991. Т.1. – С. 183-185).

Доле праведна! Як же затуманено, поперекручувано багато що, коли воно стосується українських предків. Хтозна-хто бозна-коли обернув скавинів – копачів, рільників – на склавинів – рабів. Насамкінець Б. Рибаков з однодумцями перехрестив їх на слов’ян. Легко це далося, бо ж дохристиянські тисячоліття українських пращурів відчужувалися, як «поганські». По суті, вилучалися із всесвітньої історії. Тож винищене можна тлумачити як завгодно.

На жаль, великою втратою для української національної свідомості є те, що Прокопій Кесарійський не вказав, яким же було наймення «творця блискавки» – «єдиного владики всього». На моє переконання, головним божеством, якому поклонялися українські пращури, був Кий. Намагаюся доводити це наполегливо і послідовно. Заявлено важливе, як за моїм розумінням, у виданні 2015 року «Перед очима істини». Продовжено в наступних книжках: «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019). Маю надію не помилитися.

Ніякий Сатана, ніякий Диявол не придумав і не придумає нічого більш згубного, ніж вирвати з душі етносу доісторичні тисячоліття його буття на білому світі. Оголосити їх «поганськими», викинути із всесвітньої історії. Щоб за царату душити позбавлених історичної пам’яті валуєвським, емським та ще чортзна-якими указами, а по накатаному сліду після 1917 році ганьбити, переслідувати, тероризувати, розстрілювати без суду і слідства за рішенням скажених «трійок» «українських буржуазних націоналістів – злісних ворогів українського народу». І навіть у ХХІ ст. н. е. вішати всіх собак на «українських націоналістів». Терпіть, обкрадені й поневолені, як прикуті ланцюгами до весел на галерах. Хіба що тепер не ланцюгами, а законами та розгулом беззаконня на додачу. Невже ніколи не засяє перед очима вищих створінь зоря самоврядного господарювання у власній оселі й на одвічно рідній землі, а не під наглядом чужинського наброду?

Наприкінці ХІІ століття безіменний автор «Слова о полку Ігоревім» заявив себе спадкоємцем духовних надбань Трипільської цивілізації. Очевидно, піснетворець чернігівського князя Ігоря не знічев’я заявив: «Чи не гоже було нам, браття, почати старими словами…?» Не виключено, що описав він невдалий похід супроти половців тими «старими словами», які збереглися в колядках і щедрівках. Одвічне звучало тоді, мабуть же, набагато голосніше, ніж тепер. А вже догідливі прислужники Катерини ІІ учинили переклад геніального церковнослов’янським наріччям.

При тому прогледіли, що син рідної йому київської землі пробудив згадки про «часи Бусові», себто про нещасливу долю українських предків у V столітті. Вони під проводом «антського короля Божа», як назвав його історик готів Йордан, у кривавих битвах проти пришельців із острова Скандзи – нині Готланд у Балтійському морі зазнали гірких невдач.

Вірогідно, геніальний творець «Слова» був обізнаний з римськими й візантійськими писемними джерелами так само, як Іван Котляревський, котрий «перелицював» «Енеїду» римського поета-епіка Вергілія. З-під його пера зблискують образи з давньогрецької міфології й римської історії: хоча б і «рищучи в тропу Трояню», «на сьомім віці Трояні». Та понад усе поєднано неміряні тисячоліття буття на білому світі українського роду найменуваннями божеств правічних язичницьких вірувань: «гинуло добро Даждь-Божого онука», «уже звергся Див на землю», «Стрибожі онуки», «Бояню, Велесів онуче», «великому Хорсу», «Встала Обида в силах Даж– Божого онука, вступила бідою на землю Трояню»,
«Уже впала Хула на Хвалу,
Уже тріснула Нужда на Волю,
Уже звергся Див на землю».

Усе це – з правічних вірувань українських предків. Нічого подібного немає ні в угро-фінів, ні в так званих «скіфів» – цією шапкою невидимкою накривали всюдисущі греки людність українського роду на його споконвічній землі. Художні образи «Слова» суто українські:

На Немизі снопи стелять головами,
молотять ціпами харалужними,
на току життя кладуть,
віють душу од тіла.

Нічого подібного не вгледіти в народній творчості ніяких північних сусідів.

Наостанку про релігію. Для з’ясування істини звернімося до різних джерел. За ними не важко простежити, як утверджується неправдиве. Для прикладу – «Изборник. Повести Древней Руси». Віддруковано 1986 року в Москві, у видавництві «Художественная литература». Тираж 700 тисяч примірників. Вступна стаття найуславленішого знавця давньоруської літератури Д. Лихачова. Його ж перекладом сучасною російською мовою із церковнослов’янської фрагмента з «Повести временных лет» відкривається чимала добірка «памятников искусства слова Древней Руси».

Видатний академік, возвеличений як «совість російського народу», перекладає те місце з «Повісті», до якого у нас посилений інтерес, довільно, але дохідливо для масового читача:

«В год 6390 /882/… И сел Олег, княжа, в Києве, и сказал Олег: «Да будет матерью городам русским».

А вже нижчого рангу видання, без академічного благословення, зовсім не церемоняться – «мать городов российских». І квит. Саме так і в доступному мільйонам зацікавлених Інтернеті нині подається.

Проситься до з’ясування істини скупий, лаконічний запис у Київському літописові, список якого було знайдено в Іпатіївському монастирі, збудованому в місті Костромі:

«И сѣде Олегъ в Києві. и реч Олегъ. се буди мт/и/ городом Русскымъ». Над «мт» – титло. Себто – «мати».

І що ж розуміли при цьому автори заявленого? Який зміст укладали у висловлене? Чи не підкажуть та й чи не дадуть відповідь реалії дев’ятого століття? Ті реалії, які відображені в «Повісті…»

Найперше, украй необхідно заперечити сонмищам тих учених та друкованих, котрі сліпо товчуть воду в ступі: «мати» та й «мати». А коли замислитися, поміркувати, то чи ж не візьме сумнів? Хіба ж не ясно, що того часу Олег навряд чи міг сформулювати те, що йому приписано. Він же – з далекої Півночі, зі Скандинавії. Грубої сили завойовник. А сказане, за всіма ознаками, – з розуму церковнослужителів. Від мудрості Візантійської імперії, яка вийшла з Римської і відділилася від неї. Від ромеїв, в основі мови яких – давньогрецька. А в ній місто – polis. Іменник жіночого роду. Ось чому – «мати».

Безсумнівно, проголошене – візантійське за політичним осмисленням. Навіть не запозичене, а принесене місіонерами християнської релігії. І упроваджене при слушній нагоді. В грецькій мові метрополіс – метрополія. Так називалися міста-держави, які мали колонії. Отже, йшлося про Київ як про метрополію в «стране варягов».

Так воно й учинилося. Київ – центр. Головна цитадель варягів після вбивства Аскольда й Діра, а з часом – обитель найманої, належним чином оплачуваної дружини при головному князеві. Звідси виступали загони добре озброєних воїнів, щоб поживитися за рахунок нагнутих до покори. Збирання данини називалося «полюддям». Як це здійснювалося, повідано в тому ж літописові, до осучаснення якого доклав рук академік Д. Лихачов.

Мільйонам легковірних протягом не одного століття нав’язується думка, що нібито Олег заявив у Києві: се буде мати містам російським. Саме так – російським – трактує всеохоплююча пропаганда. А обиватель охоче сприймає. Той, який упритул не бачить і не хоче бачити ні України , ні українського народу. Його гординю розпирає від того, що багатовікової історії Київ – мати усіх, без винятку, міст великої Росії – не тільки давніших, таких, як Новгород, Псков, Твер, а й Хабаровська, Комсомольська-на-Амурі, Калінінграда… І сам Київ – мати не якась інша, а російська. А його «старша сестра» – Москва. Дарма, що ні 882 року, ні протягом двох з половиню наступних століть її і в помині не було. Болотиста місцина довго залишалася безлюдною, без поселенців, без будівничих.

Але факт такого «родства» як у давнину, так і дотепер всіляко виправдовується. В церковнослов’янській писемності десь так із ХІVст. поширюються легендарно-політичні казання про родовід московських князів од Августа-кесаря. Для прикладу, джерело із другої половини ХVІІ століття: «О зачатии царствующаго града Москвы и о Крутицкой епископии, како бысть»:

«В лето 6714(1206) князь великий Данил Ивановичь, после Рюрика, короля римскаго въ 14 колене, пришед из Великаго Новограда в Сузъдаль. И въ Сузъдале родися ему сынъ, князь Георгий, и нареченъ Юрьи. И созда во имя его градъ Юрьевъ Польской… И взя съ собою некоего греченина, именемъ Василия, мудра и знающа зело, чему впредь быти. И въехавъ съ нимъ во островъ теменъ и непроходимъ зело. В нем же болото велико и топко… И сказа ему Василий греченинъ: «Великий княже, на семъ месте созиждется град превеликъ и распространится царствие троеугольное, и в нем умножаться различных ордъ люди…» (Памятники литературы Древней Руси. ХV 11 в. Книга первая. – М.: Художественная литература, 1988).

Так нібито постала Москва. За напоумленням від «греченина». Себто, за благословенням од візантійської мудрості. За тією ж схемою, що й легенда од візантійського розуму про виникнення Києва. І те й те – як апокрифи. Фантасмагоричне. Із зумисне зміщеним, обрізаним датуванням. Не кажучи вже про одвічний Київ, першу згадку про Москву зафіксовано в Іпатіївському літописові року 1147-го.

Та до якої там історичної правди казанням з римо-ізраїльсько-єрусалимським прицілом. Хтось занадто зажерливий їх вимудрував – з такими далекосяжними експансіоністськими й космолітичними замірами, що тільки дивуйся. Тому ж Данилу з тим же «греченином» у тих же болотах являється «человек римлянинъ, имя ему Подонъ». А ще натрапляють на «мужа именем Сара, земли Иверские» (з Грузії – В. П.). Хоч впадай у містику і трактуй, як пророцтво. Бо ж наче на те виходить, що передбачається, кому ж у тій Москві всевишній даруватиме аж у ХХ ст. найвищу владу – вихідцю з Грузії Джугашвілі-Сталіну.

Як і в Києві за міфопереказами, так і в Москві, віросповідування східного обряду започатковує прибулець «із грек», котрий «многії чудотворні мощі з собою принесе». Звичайно ж, казання – плід вигадливого фантазування. В дійсності було не так. До хрещення киян 988 року князем Володимиром, пам’ятник якому нещодавно поставлено на Воробйових (Гороб’ячих) горах у Москві, Російська православна церква не мала ні найменшого стосунку. Візантійська імперія добувалася до душ майбутніх московитів обхідним шляхом – через Золоту Орду. В своїй столиці Сарай-Бату (Старий Сарай – ред.), а це в пониззі Волги, завойовники позволили заснувати єпархію, яка дістала назву Сарайської.

Церковнослужителі полегшували долю християн, звезених з усіх усюд для будівництва пишного міста. В ХІV столітті єпархія поширила свій вплив на землі по Дону, і єпископи стали іменуватися «сарськими й подонськими». А в ХV столітті єпископство переноситься в Москву «на Крутицы». То вивищена місцина на лівому березі Москви-ріки. У «Казанні» ж, вимудруваному пізніше, вимисли з переінакшеннями реального й підмінами фактів подані для того, щоб уникнути дражливої пов’язі з бусурманством і переконати: Крутицька єпархія утворилася біля Москви сама по собі, «изначала».

Монгольський хан улусу Джучі, себто Золотої Орди, на початку ХІV століття нахиляв єдинокровних до ісламу. Та водночас не забороняв проводити релігійні відправи у православних храмах: «бо ці люди молитвою своєю бережуть нас і наше воїнство зміцнюють. Хай будуть вони покірні єдиному митрополиту згідно з давнім законом їхнім і грамотами колишніх Царів Ординських».

Бувало, що й ординці переступали пороги церков із хрестами на банях. Але при цьому не знімали шапок із звіриного хутра, переважно вовчого.

Якби ж то було більше тих, що читали щоденники Олеся Гончара. На жаль, значній більшості не до того. 27 лютого 1968 року Олесь Терентійович записав: «Протестує душа. Таки не підходить нам ця дивна цивілізація». Бо вона, пояснює письменник, «замішана, на крові та вбивствах».

На просторах Російської Федерації проживає багато вихідців з України. Та чи мають вони такі ж права на свою мову і вірування, як росіяни в Україні? В чиїй власності Києво-Печерська, Почаївська, Свято-Успенська – Сятогірська лаври? А збудовану гетьманом Іваном Мазепою церкву неподалік Москви зросійщено, богослужіння українською мовою заборонено. Так само вчинено з усіма церквами в Криму й з українським ліцеєм, відкритим за президентства Віктора Ющенка. На окупованому півострові не залишилося жодної української школи. Наче й не було їх. Діяльність українських громад, товариств, об’єднань як у Москві, так і в інших містах украй обмежено, придушено, а то й заборонено.

Натомість в Україні чужого заводу недоброзичливці знущаються з національної свідомості, гудять, кому тільки не лінь. То що ж це за вишкір «братньої любові»? З якого боку не глянь, натикаєшся на одне й те ж: північний брат – щоб брать. І вбивать.

Та яка б темінь не налягала, обрії неодмінно мусять прояснитися. Має зійти і засяяти зоря добросусідських і рівноправних стосунків між гідними світлішої долі народами.

Вадим ПЕПА, письменник

На фото: цю картину написав відомий український художник Олександр Мельник.

Також читайте статті автора:

• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Cьогодні Європа наражається на синдром Аттіли
• Чому полякам не вдасться повернути колесо історії назад
• Творчість Василя Сліпака замовчували в Україні
• Заберіть «Самсона» з Подолу

Сообщение Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів появились сначала на Український репортер.