Про це повідомляє пресслужба Нацбанку в Фейсбуці.

«Колеги з Королівського Монетного двору Канади (Royal Canadian Mint / Monnaie royale canadienne) відкарбували пам’ятну монету у вигляді української писанки, зобразивши на ній давні трипільські орнаменти, могутні символи українського народу», – йдеться в інформації.

Тираж цієї монети налічує 7500 одиниць. Вона виготовлена з чистого срібла, має номінал у 20 канадських доларів та коштує 139,95 канадських доларів (близько 4 тис. грн).

На аверсі монети зображена Королева Єлизавета II, на реверсі – малюнок у трипільському стилі з написом “Canada-2023”.

Трипільські орнаменти з земляними кольорами та мотивами жнив на монеті символізують зв’язок землі та сонця, безперервність, гармонію та єднання з природою, зазначається на сайті Монетного двору.

Усі кошти від продажу пам’ятних монет будуть спрямовані на гуманітарну допомогу Україні.

Як повідомлялося, Королівський Монетний двір Канади випустив золоту монету в формі писанки з зображенням соняшників.

Фото: Канадський монетий двір

Сообщение Канада виготовила монету у вигляді української писанки з трипільським орнаментом появились сначала на Український репортер.

Ошелешує щасливець як колег, так і «братів незрящих гречкосіїв», за словом Тараса Шевченка, сенсаційним «відкриттям»: «У вересні 911 року в Константинополі делегацією русів на чолі з їхнім ватажком Олегом підписано договір з Візантією. Він став першим документом в історії ранньої Русі. В договорі названі учасники посольства: Карл, Інгельд, Руалд, Фарогоф, Гуд». На цій підставі новаку в науці привиділося: «Київ заснували скандинави».

Як наврочено неофіту мавпочкою з китайської притчі. Вона в подобі стократ зменшеної фігурки стояла на столі перед Леніним. Заплющує очі й затуляє вуха: нічого не хоче бачити і нічого не воліє чути. А дарма. 21 вересня 2022 року під час несосвітенного святкування так званої 1160 річниці російської державності путін відвідав Новгород та виголосив промову: «Великий Новгород, Рюрикове городище, Стара Ладога, Ізборськ – все це колиска Русі, витік нашої цивілізації і нашої держави, нашої культури, просвіти». Не кажучи вже про все інше, яка там «просвіта»! Свого часу Лев Толстой застерігав: «Сила влади тримається на неосвіченості народу, й вона знає це і тому завжди буде боротися проти освіченості. Пора нам зрозуміти це».

Нинішній кремлівський верховода «розуміє» як ніхто інший. «Просвіщає» одноплемінників шойгу з недавньої автономної області Туви, тепер Тві, а також якутів, бурятів, дагестанців, татар, чеченців, перехрещених на «кадіровцев», мордвинів, осетинів, інгушів… Мобілізує всіх без розбору на кровопролитну війну в Україні. В мародерів аж очі на лоба лізуть від не баченої доти цивілізації. Не уявити, як би відсталі в повсякденному побуті та приречені на злиденне існування скаженіли в благополучній Західній Європі, аби туди дорвалися.

Закономірно подає голос строфа із вірша Бориса Олійника «Європі»:

Ми ж не виказуєм, яку недолю
Тобі вістило знаками біди,
Аби козацький стан у Дикім полі
Не зупинив азійської орди.

То кому ж В. Арістов підспівує? На які ж псевдонаукові теорії зорієнтований? 2015 року в Нью-Йорку появилася об’ємна праця професора історії та директора Українського наукового інституту Гарвардського університету: «Plokhy S. The Gates of Europe: a Histori of Ukraine». Український переклад з дещо конкретизованою назвою «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» опубліковано в Харкові накладом 10 000 примірників та відзначено 2018 року Національною премією України імені Тараса Шевченка. У розділі під заголовком «Вікінги на Дніпрі» автор стверджує:
«В Україні, як і майже в усій Європі, доба Великого переселення народів, або «варварських набігів», змінилася добою вікінгів, що тривала з кінця VІІІ до другої половини ХІ століття. Як і слід було очікувати, кінець «варварських набігів» не означав кінця вторгнень узагалі. Нові нападники прийшли з територій Швеції, Норвегії та Данії. Це були вікінги, відомі також як нормани в Західній Європі або варяги у Східній. Вони грабували, підкорювали та керували цілими країнами чи їхніми частинами».

Одна з таких «частин» – Нормандія у Франції. Одначе ця обставина не скасувала державне утвердження країни. Папа Римський наймав озброєних вікінгів на військову службу. Але в Італії жодному історику не спадає на розум вважати прибульців з далекої півночі «засновниками Рима». До слова, про договір, який для Арістова – «відкриття», в С. Плохія написано докладно. І в літописах про вимоги варягів до Константинополя – предостатньо.

До проголошення незалежності Української Держави мені судилася нелегка доля із солдатською муштрою в оренбурзьких степах – у Бузулуці та на зловісному Тоцькому полігоні, де 1954 рjоку було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу. Молодим журналістом почув од Олеся Гончара: «Найважче писати правду». Та хай там що, з пробудженням української національної свідомості почало розвиднюватися. Вдалося опублікувати дев’ять книг історичної тематики. На додачу до двох попередніх, які після довготривалих зволікань були оприлюднені в позавчорашньому видавництві «Радянський письменник».

Складається враження, що українські історики затялися обмежуватися спілкуваннями винятково в своєму колі. Звертаюся до так званої еліти в Україні. Хто бажає дихнути озоном правди – як після грозової зливи – читайте мої видання.

На моє переконання, український етнос зароджувався з першими словами своєї мови на березі річки Десни в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі, вікування якої – понад ХХІ-ХІV тисячоліття до н. е.

Матеріальні й духовні здобутки попередниці успадкувала не менш вікопомна Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності невмирущі колядки та щедрівки й пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Медового Спаса, Маковія, Яблуневого Спаса, Покрову, коли закінчуються роботи на полях і ланах, а дівчата на виданні побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку – як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою». Не кажу вже про зажинки та обжинки одних із перших рільників, хліборобів на третій від Сонця життєдайній планеті. Ключі до відродження суголосної з еллінською доісторичної пам’яті предків – мова і пісня.

Хто не погоджується з моїми твердженнями, заперечуйте, критикуйте, спростовуйте. В полеміці, дискусіях – наближення до істини. Не мовчіть. Компартійна ідеологія привчила ховати дулі в кишенях, тримати язик за зубами й товкти воду в ступі во славу імперської тиранії. Дозамовчувалися – далі нікуди. Якби НАН України воскресила предковічну пам’ять українського етносу, то якими б нікчемними та безпідставними були навіть для неосвічених марення кремлівських «знавців» минулого присвоювати вікопомну спадщину нашої рідної Матері-Землі, яка після неміряних тисячоліть буття на білому світі – Україна. Не в брову, а в око б’є кремлівських окупантів обвинувачення від Ісуса Христа: «Вони сліпі, вожді сліпих, а коли сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму».

Вадим Пепа,
лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника

• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

За переказами, отаман говорив: “Я і мої козаки б’ємося і будемо битись за визволення України від всіх її ворогів”. Сьогодні, коли восьмий рік триває війна з Росією, його слова є особливо актуальними.

Кореспонденти «Українського репортера» побували в селі Трипілля на Київщині, батьківщині отамана Зеленого.

Справжнє прізвище Зеленого Данило Терпило, він – з Трипілля.

Вікіпедія зазначає: “Данило Терпило народився 16 (28 грудня) 1886 року в селі Трипіллі (тепер Обухівського району Київської області). Закінчив церковнопарафіяльну школу і двокласне земське училище.

Під час революції 1905—1907 років став членом гуртка соціалістів-революціонерів, який очолював з 1906 року. Вперше арештований 1907 року. Просидів у в’язниці три місяці. Вдруге арештований 22 вересня 1908 року за антиурядову діяльність і засланий у Холмогори Архангельської губернії на три роки. Брав участь у першій світовій війні: у 1914–1917 роках мобілізований до російської армії. Проходив службу на Західному фронті при штабі XXXV корпусу.

У 1917 році повернувся в Україну, навчався в Житомирській школі прапорщиків.

Після Жовтневого перевороту трипільці визнали владу Центральної Ради. Відновлена Іваном Гавришем та Данилом Терпилом Трипільська організація соціалістів-революціонерів мала великий вплив на околиці: Трипільську, Черняхівську, Германівську, Обухівську та Великодмитрівську волості. В той час Данило Терпило з товаришами і закладали мережу майбутнього повстанського руху: структура війська, старшини, зброя, місця збору, агентура, оповіщення та все інше, що входить в поняття забезпечення мобілізаційної готовності.

У березні 1918 року в Трипілля зайшли німці та війська Української Держави. Ліберально налаштована українська інтелігенція зайняла антигетьманську позицію.

Агітував за Центральну Раду. У листопаді 1918 брав участь у повстанні проти гетьманського уряду на Трипільщині. 21 листопада вояки Данила Терпила розгромили Трипільську гетьманську варту. Тоді його загін становив близько 4000 селян.

В листопаді 1918 року, визнавши верховенство Директорії УНР, створює трьохтисячну I Дніпровську повстанську дивізію, яка спільно із загонами Петлюри та січових стрільців в грудні 1918 року займає Київ… В грудні отаман розпустив дивізію…

5 лютого 1919 року більшовики зайняли Київ, почався грабунок Київщини більшовицькими продзагонами, що штовхнуло українське село до опору. В квітні 1919 року, спираючись на підтримку населення, Терпило розпочав боротьбу з російською комуністичною окупаційною владою, яка ще в березні оголосила його поза законом.

Він займає Трипілля та вбиває там більшовицьких агітаторів.

Отаман Зелений увійшов до підпільного Всеукраїнського ревкому… став військовим комісаром ревкому. У зверненні «До селян і робітників України» наголошувалося: «Ми домагаємося такого: — Україна мусить бути незалежною…».

Загони Зеленого отримали назву «Першої Київської дивізії». Тоді ж було утворено на Васильківщині й «Другу Київську повстанську дивізію» (отаман Марко Шляховий). Ці дві дивізії були зведені в «Перший повстанський кіш», який очолив отаман Зелений. І вже влітку район Трипілля-Васильків- Мотовилівка-Кагарлик повністю перейшов до рук повстанців. На початку травня до отамана Зеленого приєднався отаман Ангел з невеликим загоном, зазнавши поразки від більшовиків на Чернігівщині.

Більшовицька влада кинула в травні 1919 року проти повстанців зведений загін числом у 21 тисячу вояків Червоної Армії. Червоні задіяли проти повсталих навіть Дніпровську флотилію. До 14–16 травня отамана вибили зі свого району, а його армія розійшлася по домівках, скоротившись до двох тисяч, та розпалася на дрібні загони. В кінці травня 1919 року Раднарком України оголосив про винагороду за голови Зеленого та Ангела, живих чи мертвих, у сумі 50 тис. рублів. Зелений і Ангел на початку червня 1919 року перебралися на лівий берег Дніпра через вітачівський дерев’яний міст у районі Обухова і розпустили козаків. Було поширено чутки, що Зеленого і Ангела зарубали козаки. В Переяславі поріділі загони Зеленого з’єдналися з військами отамана Григор’єва.

Але вже в ніч з 26 на 27 червня 1919 року червоні були вибиті з Трипілля 1-м полком Підкови (полковник Максим Удод) та 2-им полком під керівництвом Максима Терпила — двоюрідного брата Зеленого.

Зелений воював проти більшовиків на території Васильківського, Фастівського, Ржищевського, Обухівського та Переяславського повітів сучасної Київської області, а також на території Чернігівської, Полтавської і Подільської губерній.

У Переяславі 15 липня 1919 р. отаман Зелений урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську угоду 1654 року про «возз’єднання» з Московією. В цей час його сили вимірювались близько 30 тисяч козаків і старшин…

31 серпня 1919 року білогвардійці Денікіна захопили Київ. У вересні 1919 року Зелений з одним із загонів відбув до Кам’янець-Подільського, де разом з Ангелом та делегацією від отамана Гаврашенка 17 вересня зустрічався з урядовцями Директорії і особисто з Симоном Петлюрою. Повстанці вимагали надання боєприпасів та негайного початку наступу на денікінців. Після цього отаман Зелений провів у своїх військах нараду, де було ухвалено визнання Української Директорії за верховну владу.

Всю осінь отаман Зелений воював з денікінцями, очоливши велику партизанську армію, в якій нараховувалося до 30 тисяч вояків. Зоною діяльності партизанських зелених загонів стали Чигиринський, Черкаський, Канівський і Звенигородський повіти. Зелені вибили денікінців з Кагарлика, а 11 жовтня 1919 року їм вдалося на деякий час захопити і Київ.

У жовтні 1919 року Зелений вступив у бій з денікінцями і був тяжко поранений: бій стався неподалік Канева. Дорогою до Трипілля отаман помер у селі Стрітівка. За іншими, менш вірогідними версіями, отамана Зеленого вбили соратники.

Похований у Трипіллі на березі річки Красної на кутку Заброди. Могила не збереглася”.

Сообщение 135 років від дня народження отамана Зеленого. Він скасував Переяславську угоду про «возз’єднання» з Московією (+відео) появились сначала на Український репортер.

Лише один факт. 17 січня в Центральному будинку художників було урочисте відкриття Всеукраїнської художньої виставки “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”, куратором якої є знаний художник Олександр Мельник.

Кожні два роки ми зустрічаємо це бієнале, яке вже стало головною художньою виставкою країни. Знаковою. І цій традиції вже років із 16. Щоразу експозицію присвячують певній важливій тематиці. Цьогоріч в центрі уваги – утвердження духовної незалежності України крізь віки. Суперважлива тема, особливо в контексті протистояння з Московією.

Більше трьохсот талановитих митців представили тут свої чудові роботи.

Здавалося б, на відкриття виставки звідусіль прийдуть державні мужі, які відповідають за культурну, гуманітарну сферу, себто з міністерств, агенцій, фондів, адміністрацій. Думалося, що навідаються і з Офісу президента, і з Кабміну, і з Верховної Ради. Де там! Жоден чиновник не переступив поріг виставкової зали. Ані душі!

Зате було дуже багато відвідувачів, і не тільки культурно-мистецької інтелігенції, але й простих киян. Величезний інтерес.

А державні мужі? Може, й не варто було торувати цю стежку. Але навіщо ми, платники податків, утримуємо цю армію, яка начебто зобов’язана опікуватися культурою, мистецтвом, проводити державну політику? Навіщо нам ці міністерства й агенції? Проводити «реформи»? Одержувати височезні зарплати? Роз’їжджати по закордонних відрядженнях?

Міністр культури, молоді та спорту України Володимир Бородянський забув завітати на бієнале, зате гучно повідомив – цьогоріч буде створено нову установу – Музей сучасного мистецтва (!).

І клерки аж бігом біжать будувати новий Музей мистецтва. І вже хутко відрапортували – робота запланована з 2020 року і триватиме до 4-5 років.

Бородянський не приховує задовлення від цього гранд-задуму: “Це буде кілька паралельних процесів: концепція музею, його матеріальне втілення і, разом з тим , наповнення колекції. Це означає, що держава має купувати твори, які потім виставлятиме і зберігатиме в цьому музеї”.

Пане Бородянський, завітайте спочатку на головну художню виставку, поспілкуйтеся з митцями спершу… А вже вони вам розкажуть, як «часто» держава закуповує твори мистецтва. О, ви багато цікавого почуєте. Не зовсім приємні речі, м’яко кажучи. Може, після цього у вас пропаде бажання в авральному порядку створювати цей музей.

Бажано було б завітати на головну художню виставку і заступникові міністра Бородянського Ірині Подоляк, яка не втомлюється повторювати, що міністерство «працюватиме за новими принципами».

Хтось щось знає про ці «принципи»? Бачте, Ірина Подоляк заявила, що у березні 2020 року міністерство представить стратегію гуманітарної політики України, робота над формуванням якої триває.
Ігнорувати великі художні виставки – це і є стратегією?

Чиновникам не до виставок. Вони зайняті супердержавними справами – зараз міністерство працює над створенням нових інституцій (агентств, служб, інспекції).

Йдеться зокрема про Державне агентство з питань мистецтв і Державне агентство з питань мистецької освіти.

Овва! Нам ще й таких відомств бракує!

Українцям пообіцяли, що реформоване міністерство повноцінно запрацює за новою моделлю з січня 2020 року.

Повне ігнорування головної художньої виставки – це і є «нова модель», пане Бородянський?

«Забув» про Центральний будинок художників і очільник Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. Це той Дробович, який публічно, перед вступом на посаду, проголосив:

“В основі суспільної комунікації має лежати відповідальний діалог із взаємною повагою сторін. Саме так ми долатимемо радянську спадщину комунікації через монолог і гасла та сприятимемо осмисленню історичних подій, важливих для української ідентичності”.

Які красиві слова! Як турботливо висловився сей пан про «осмислення історичних подій, важливих для української ідентичності”!

Чому ж вас художники не бачать, пане Дробович? Куди ви щезли? Ау…

Може, Дробович забув, що основними завданнями Інституту є:
1) реалізація державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу, а сааме… популяризація історії України, її видатних особистостей? А ще й сприяння діяльності громадських об’єднань, зокрема молодіжних, з відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу.

Між іншим, в структурі інституту є Управління популяризаційно-просвітницької роботи. А ще – п’ять осіб у виконавчій дирекції Українського фонду культури, 15 осіб у проектному відділі. Серед них є і провідні фахівці з управління проектами («Знакові події»).

Уся ця чиновницька публіка не ходить на мистецькі заходи. Їм не цікаво. Художня виставка про нашу святу правду, про гетьманів, про достойників різних епох, про те, чому ми сумуємо, радіємо, плачемо, проклинаємо катів, сподіваємося на квітуче життя, за що воюємо і чому змушені шукати кращої долі в інших світах – це не для державних мужів. Культура, духовність, національне надбання – це не до них. Бо не їхня тема. Не відповідає «діджиталізації», новій стратегії, новому баченню «креативних» менеджерів.

Тому й нуль уваги. Навіть на гривню не підтримує держава цю роботу художників. Не розщедрилася коштами ні на промо, ні на розкрутку цієї події, ні на висвітлення тощо. Ніц! І в минулі роки цього не було, нема й нині. Не той формат.

Українство для таких державних мужів – чуже. На превеликий жаль.

Держава упритул не помічала й раніше цієї події! Спиною стояла до неї! Таке ж і нині. Глуха, сліпа держава у цьому плані. Про таку ідеологічну зброю як образотворче мистецтво геть забула. Вже й термін заштрихували, кажуть, що тепер це – візульне мистецтво. Ото дореформувалися…

Леонід ФРОСЕВИЧ

Читайте про виставку:

• У жодній країні таких виставок ви не побачите! Від Трипілля до сьогодення (+відео, фото)

Сообщение Держава упритул не побачила головної художньої виставки про духовну незалежність появились сначала на Український репортер.

– У вас є вітраж «Час Ярослава Мудрого». Коли ж він настане – час сучасного Ярослава Мудрого? Чи дочекаємося такого правителя?

– Напевне, сьогодні – час народу. А сучасний Ярослав Мудрий з’явиться тоді, коли наш народ зможе його поміж себе побачити і вознести. Сам він не зможе вийти на цей обшир. Бо хто нині рветься до влади? Ви самі бачите… Ось нещодавно відійшов за межу Богдан Гаврилишин, мудра людина. Але ж він до влади не рвався.

Такі високоморальні люди, авторитети, як Євген Сверстюк, Іван Дзюба, навіть у депутати не йшли. Дзюба під час президентської каденції Ющенка був міністром культури, щоправда, його довго вмовляли, що треба очолити це міністерство. Але він не зміг у цій системі нічого зробити. В’ячеслава Брюховецького теж запросили на верхотуру влади, взяли до депутатського списку Київради.

Але Брюховецький майже у перший день свого депутатства зрозумів, що люди прийшли сюди… «до годівниці», і з ними народу не станеш в нагоді, тому відмовився від депутатства. Проблема ще й у тому, що моральним людям влада не потрібна. Україні ж потрібна жертовна людина, той, хто пожертвує собою, аби витягнути державу із прірви.

– Ви якось зауважили, що варто побачити очі людини – і по них можна усе зрозуміти. Сьогодні кажуть: треба дивитися не у вічі, а на майнові декларації чиновників. Згодні?

– Такі статки в українській системі чесно заробити не можна, і тому ні до кого із багатіїв довіри немає. Навіть якщо все документально оформлено. Знаю це з розповідей знайомих бізнесменів, що навіть у маленькому бізнесі не можна чесно працювати. Потрібне прикриття, себто «дах», хоча б у райраді. А це ж корупція.

– Що повинен зробити народ, прочитавши декларації можновладців? Вийти з протестом на новий Майдан, промовчати? Чи утвердитися у думці, що багатії дечим поділяться…

– Я думаю, що після Революції Гідності у нас виникло громадянське суспільство, є громадські, антикорупційні об’єднання, причому дуже активні. І я думаю, що вони не дадуть спокою корупціонерам. Ми вже побачили, хто вони насправді – міністри, депутати… Ось вам і перший результат Революції Гідності. Ми не лише задекларували свій шлях до Європи, але вже і виконуємо європейські норми. Європа змусила нас зробити ці декларації. Якби ми підписали «тайожний союз», ніяких електронних декларацій від нас не вимагали б.

– Вам, як художнику, мабуть, впала в око величезна кількість картин, творів мистецтва, задекларованих нашими політичними «королями». Хіба не в музеях усе має бути?

– За кордоном мистецькі галереї формуються за рахунок комітетів спонсорів, меценати дарують картини таким осередкам культури. І вважають це справою честі. У нас з 1990-х років Мінкультури дещо закуповувало, за Ющенка теж щось локально купували. А за Януковича ця справа повністю затихла.

Прийдіть до нашого Національного художнього музею – туди навіть східцями соромно підніматися. І це – храм культури! Водночас можновладці свої храми будують у маєтках. Я бував у таких – жах. Господар навідується туди вряди-годи, діти за кордоном, а в маєтку – і басейн, і гараж на десять, а то й більше авто, і готель для гостей, ще й храм будує.

І тим засвідчує свою бездуховність. Картини, що у будинку, ніхто не бачить. Такого стилю життя ніде у світі немає. Це – сором. Словом, наші пани зганьбилися на увесь світ. Додам: здебільшого багатії купують «імена» знаних митців. Але в основному це – художники, що працюють на смак наших багатіїв. А смаку в них немає. До речі, Пікассо, коли увійшов у моду, кепкував з тих, хто понад усе хотів мати його роботи.

– А своїх картин у деклараціях ви не побачили?

– Наче ні. Колись для Леоніда Кравчука у мене купили картину «Білі півонії в сутінку». В мене тоді хворіла мама, потрібні були гроші на операцію, тому і змушений був продати. Ющенку я подарував роботу «Мамина стежка». Мама Віктора Андрійовича і моя матуся колись були вчителями. Тому, коли померла його мама, якраз після Революції, я сприйняв її смерть близько до серця і написав присвяту «Мамина стежка». Взимку квітнуть квіти, і мама йде поміж ними…

– Чим характерний ваш проект «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників»?

– Задумка така: відродити історичний жанр в українському мистецтві. Уже відбулися сім всеукраїнських бієнале, а це – 250–300 робіт художників на кожній виставці. Є багато картин, які люди запам’ятали. Приміром, присвячені Батурину. А цьогоріч виставку в Маріуполі було присвячено Революції Гідності й Вітчизняній війні 2014 – 2015 років. Звичайно, у людей широко відкривалися очі, коли вони вперше дізнавалися про ці теми: трагедію Батурина, Голодомор. А коли все це ще й відображено у художніх образах, то історичні події краще запам’ятовуються.

– Якими бачите у майбутньому ці виставки?

– Можливо, здійсниться моя мрія – створити Музей історичної картини. Щоб показати всю історію України у живописі. І щоб твори, які ми пишемо, після виставки не поверталися назад до майстерні, а щоб їх бачили люди. Щоб до музею приходили школярі, студенти. Чому б сьогоднішнім олігархам не створити такий музей?

Я знаю, що за кордоном художні галереї спонсоруює не держава, а меценати. Якби наші багатії дарували картини зі своїх колекцій музеям, їм народ лише подякував би. Отоді можна було б пришвидшити зміни у суспільстві. Продовжуючи цю тему, мені бачиться, що роботи художників варто подавати із текстами певного періоду історії України. Думаю, якщо проведемо десять бієнале, то охопимо всі історичні періоди. Такий у мене задум, хоча і не люблю наперед розказувати.

– Нещодавно ви повернулися з виставкою із Маріуполя. Чим запам’яталося місто?

– Особливих несподіванок у Маріуполі не було. Це – російськомовне місто, але українську мову сприймали гарно. Дуже гостинно нас приймали, показували цікаві місця, музеї. Але саме місто здавалося безлюдним. У мене виникала асоціація з постчорнобильським Києвом. Приємно дивувало те, що в автівках місцевих жителів були українські прапорці. На набережній – маленьке кафе, а над ним майоріли два великі українські прапори. Радував душу патріотизм маріупольців.

Щоправда, була одна незвична зустріч з іноземцем. Він запитав мене, чи не знаю, де можна придбати будинок (хотів купити). Сказав, що з Польщі. Та коли дізнався, що я з Києва, почав лаяти нашу владу. А потім узявся за Бандеру, що, мовляв, його треба судити, бо він співпрацював із гітлерівцями, і вони постачали йому зброю.

Я почав наводити йому аргументи, що Бандеру практично на початку війни заарештували, і німці не могли доставляти йому зброю до в’язниці. УПА була озброєна трофейною зброєю. Багато історичних фактів, вочевидь, були поляку невідомі, але змінити свою позицію він не захотів. «Мы – не русские, с нами не повоюете», – промовив і пішов. І ці його останні слова неприємно вразили. Знаю, що у Польщі є антиукраїнські настрої… Але все-таки ми, українці, налаштовані, що Польща підтримує нас, є нашим адвокатом у Європі.

– Хто з учасників сьомої виставки «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників» вас найбільше вразив? 

– Здебільшого молоді художники. Роман Петрук представив портрет свого викладача Миколи Стороженка у роботі «Вознесіння»,а також виставив роботу за мотивами “Лісової пісні” Лесі Українки.

Прекрасна робота Олеся Солов’я: “Вівтар борців за волю України. Митрополиту Йосипу Сліпому, Михайлу Сороці та Катерині Зарицькій присвята”. Олександр Македонський із Донецька вже виставляв роботи на нашій виставці, а нині його картина «Сергій і Куля» присвячена воїну АТО.

Сергій – із чернігівського дитячого будинку, а Олександр Македонський – із донецького сиротинця. Коли почалися бої на сході, він поїхав на фронт, ось і пише портрети бійців. Багато робіт на цій виставці – з промовистими очима воїнів. Марина Соченко присвятила свої картини Михайлу Жизневському, Сергію Нігояну, 18-річному бійцю «Азова» Денису Денесюку, який загинув на сході. На відкриття бієнале в Маріуполі прийшли його побратими-«азовці».

Найбільше мене вразила робота Олександри Христофорової «Очікування». Для мене ця робота була відкриттям. Виконано її на фанері. Здається, все дуже просто. Але який глибокий образ: і тривожна посмішка, і в очах ніби причаїлися сльози. Жінка в очікуванні пологів. Мені хочеться її порівняти з Джокондою. Хотілося б, щоб у цієї молодої художниці, та й у решти талановитих митців, було велике майбутнє.

– Коли наступна виставка?

– Восьму за рахунком виставку, присвячену 100-річчю з дня проголошення незалежності УНР (22 січня 1918 року), заплановано на 2018 рік. Сподіваюся, що і на ній буде багато історичних робіт про революції, повстанський рух, отаманщину.

– Над якою темою плануєте працювати поза виставкою?

– У мене дуже багато задумів. Хочу присвятити роботу темі розкуркулення. Бо це торкнулося моєї родини. Моя мама, коли була ще дитиною, запам’ятала, як у 1928 році пролетарі прийшли зранку до хати, залили водою вогонь у печі, де готувався сніданок, і повитягували дітей за ноги на двір. На вулиці – зима, вони стріляють у повітря, люди плачуть, собаки гавкають. У сусідів колиску з немовлям на сніг викинули. Мого діда Тихона забрали, хоча план продрозкладки сім’я виконала, але довели новий і знову змусили платити. І я хочу про це зробити триптих «Українське Різдво під червоною зорею».

– Українську націю століттями підрубували під корінь…

– Так, понад три століття знищували українську еліту, інтелігенцію. Починаючи з часів Батурина, наші нещастя – від сусідів, Росії. Навіть з давніших часів, адже коли Андрій Боголюбський з половцями знищив Київ, що вже татарам тут нічого було робити. Літописи пишуть, що тоді палили церкви, ґвалтували і вбивали людей. І тягнеться це все до цих пір. Богдан Гаврилишин казав, що покоління, якому він допомагав здобути освіту на Заході, через п’ять років прийде до влади, а через сім років Україна зміниться. Будемо сподіватися, що так і буде.

– Ви звернулися з петицією до Президента України – проголосити 2016–2025 роки Десятиріччям повернення Україні української мови. Вас почули?

– У мене є три теми, над якими я постійно працюю, і які не дають мені спокійно жити і спати. Перша – миротворча, антивоєнна тема. Вона знайшла відображення ще в роботах виставки 2001 року. Тоді про це ще ніхто не думав, але я бачив, до чого веде оце накопичення зброї. У своїй роботі «Пробудження» я зобразив первісну людину з кам’яним молотком – вона ніби пробуджується на величезній купі зброї, засобів знищення: ракетах, літаках, атомних бомбах… А яку ще зброю винайдуть?

Якщо кожен новий винахід вбиває все більше живого на землі, то наступний уже знищить усе? Тому це і не дає мені спокою. Друга тема стосується історичного живопису – долі народу. Вважаю, що самосвідомість народу треба будувати на історичній пам’яті. Оскільки у нас не було історичного живопису, як в інших народів, то треба надолужити цю прогалину. Третя тема – це те, що мене гнітить ще змалку: у своїй країні я живу в чужомовному середовищі. Мені некомфортно. Колись у студентські роки я заговорив у тролейбусі українською, то якась дама обізвала мене «кугутом».

Сестру за українську мову обзивали «колхозницей», маму, інтелігентну жінку, дрібні чиновники часто намагалися принизити: «Говорите человеческим языком». Але ж є світовий досвід, коли держави, що здобували незалежність, наприклад колишня Чехословаччина, завдяки молоді, інтелігенції за кілька років повністю перейшли на чеську і словацьку мови.

Але найголовніше – керівництво теж підтримало це, і не було тиску з боку Німеччини, і не було легенди про братні народи. А у нас і досі перекручена історія, що все колись «було Русь», України не існувало, як і української мови. Тому мова є дуже болючим питанням. Адже Президент знає, що за 25 років нічого не змінилося: в армії, інформаційному просторі, освіті – засилля російської, і нічого не робиться….

Небхідно скасувати антиукраїнський так званий закон Колєсніченка-Ківалова, який, по суті, утверджує другу державну мову і дозволяє не використовувати у державних установах українську. Мене особливо обурило, що Президент нічого не робить для того, аби підтримати українську мову, натомість підтримує англійську.

Звичайно, це добре, що ми намагаємося знати англійську, але чому не приділяється увага рідній мові? Я спочатку написав Президенту відкритого листа: його суть – спочатку треба було оголосити Рік української мови, а тоді вже англійської. Отримав відписку, що, мовляв, вашу пропозицію буде враховано. Я розповів про це у Фейсбуку, і хтось порадив направити петицію Президенту. Мовляв, у разі набрання 25 тисяч підписів буде створено комісію, яка змушена буде аналізувати і реагувати на цю проблему.

– Ви ж, певно, обґрунтували петицію?

– Так. Оскільки нашу мову знищували стільки років, то потрібні адекватні заходи з її відродження в усіх сферах. І що ви думаєте? Уже з перших днів розпочалося активне голосування. А потім різко призупинилося. Від друзів почали надходити листи, що вони не можуть проголосувати, бо неможливо зайти на сайт.

Якщо комусь вдавалося це зробити, то наступною перепоною була пропозиція поставити електронний підпис, вказати ідентифікаційний код, який чомусь назвали по-іншому, отож люди не знали, що це за такі дивні умови. Отак навмисно заплутували, аби петиція не набрала достатньої кількості підписів. Я одержав величезну кількість листів від тих, хто не зміг проголосувати. І знову написав листа Президенту, щоб доручив з’ясувати, що це за блокування електронних петицій.

Бо якщо очільник держави хоче насправді знати думку народу, то треба змінити команду, яка підсовує сфабриковані результати, що мовляв, петицію не підтримали і питання рідної мови не є актуальним для українців. Тепер хочу утретє звернутися до Президента, аби наступні десять років, з 2017-го по 2026-й, оголосити Десятиріччям повернення української мови. Не знаю, яку вже трибуну для цього обрати. Адже необхідно оголосити не просто Рік української мови, а Десятиріччя повернення мови, розписати покроково заходи, прийняти закони, які б унеможливили подальший процес русифікації. І робити це потрібно терміново.

Леонід ФРОСЕВИЧ,
Світлана КОВАЛЬОВА

Із творчого доробку Олександра МЕЛЬНИКА

Сообщение Художник Олександр МЕЛЬНИК: «Український народ ще дочекається Ярослава Мудрого» появились сначала на Український репортер.