Здається, ще вчора він заряджав з телеекранів своїм невичерпним оптимізмом усіх нас. А сьогодні перестало битися його серце. Не віриться… Перша думка: цього не може бути!

Сьогодні із сумом згадуємо одну з наших розмов напередодні Нового року. То була тепла, щира, цікава бесіда з Віталієм Васильовичем.

– Віталію Васильовичу, який телеканал увімкнете в новорічну ніч у родинному колі? Що цікавить перш за все? 
– Подивимося ще раз 31 грудня і 1 січня повтор телетрансляції Міжнародного фестивалю родинної творчості «Мелодія двох сердець». Але зовсім не заради того, щоб помилуватися, ой які ж, мовляв, ми молодці. Ми хочемо ще раз прискіпливо проаналізувати недоліки, з професійної точки зору подивитися, щоб не повторювати їх наступного разу. А щодо інших телеканалів, то навіть не знаю… На Новий рік нічого й подивитися, немає повноцінних, цікавих програм.

– Хто до вашої оселі завітає, хто буде в родинному колі? 
– Безумовно, діти, онуки. Я хотів би, щоб сестра з Донбасу приїхала, але вона каже, що не доїде, та й будинок боїться залишити, бо там багато мародерів. Їй 73 роки, вона була другою дитиною у сім’ї (я – шостий), «дитина війни». Каже: «Народилася під час війни та у війну, мабуть, і піду із життя». Отакі ось сумні паралелі.

– А кого вам особисто хочеться привітати, кому зателефонувати? 
– У мене в телефоні – півтори тисячі номерів. Деякі однокласники озиваються, наприклад, один якось телефонує, слухавки не беру. Казав йому раніше: «Ми з тобою до однієї школи за чотири кілометри пішки ходили, в одному лузі корів пасли, допоки ти не будеш думати про свій рідний край, трубки брати не буду». А це недавно він повідомив, що приїхав на Сумщину… Треба любити і берегти свою країну, насолоджуватися запахом степу, радіти сонечку, квітам. Отака у нас позиція.

– А коли плануєте провести фестиваль «Мелодія двох сердець»? Можливо, уже відомі деякі учасники?
– На жаль, розцінки Палацу «Україна» дуже високі, плюс інші витрати… Коли ми готували останній фестиваль – патріотичний, антивоєнний, то у ньому взяли участь близько 600 учасників, родинних дуетів, у тому числі на сцену виходили і бійці АТО, і вдови. Цей масштабний захід ліг на плечі однієї сім’ї Білоножків, яка не має бізнесу, живе з концертів. Після травневого фестивалю ми ще півроку їздили з концертами – заробляли кошти, щоб повіддавати борги. Багато квитків роздали безкоштовно військовому шпиталю, Міністерству оборони, ми хотіли, щоб чимало людей прийшли до «України»… Дякувати Богу, до Нового року розрахувалися з боргами і, звичайно, вже думки про наступний фестиваль. Але коли в країні триває війна, співати про любов не дуже хочеться. Шукаємо, обдумуємо нову фабулу майбутнього концерту. Ще й прикро, що держава цьогоріч запланувала у бюджеті такі копійки на культуру. Пам’ятаєте відомий вислів Черчилля, коли йому під час війни принесли на розгляд бюджет країни, а він запитав, де ж витрати на культуру?! Почувши, що нині не до цього, бо країна воює, він здивовано відповів: «Якщо немає культури, то навіщо ми тоді воюємо?». Переконаний, що до культурно-мистецьких заходів повинна долучатися держава. Готуючи фестиваль, ми звернулися до багатьох, у тому числі й до чиновників, з проханням про допомогу. В Міністерстві культури, Кабміні розвели руками. Отож довелося взяти весь тягар витрат на себе. Але фестиваль того вартий, бо після того, як зробиш добру справу, отримуєш величезне задоволення. Не хочу в жодному разі плакатися, адже ми впоралися… Але сумно від цієї безвиході, до якої ідемо. Бо ми просили допомоги не для себе особисто, а для доброї справи. Хіба ж наші воїни не варті того, аби їм присвятити фестиваль?! Сумно, що це нікому непотрібно і що влада забуває: доки не буде духовного, не буде головного. Держава ж могла потім відеозапис цього концерту демонструвати, пропагувати українські пісні, в тому числі й на сході України. Бо нам особисто слави не треба, ми вже повагу заробили у своєї публіки. Згадуючи фестиваль, присвячений бійцям, ми відчували, що і їм, і глядачам це потрібно. Це найкраще, чим можна утверджувати українську ідею, українство.

– Яка найяскравіша подія цього року запам’яталася Віталію та Світлані Білоножкам? 
– Ми їздимо із сольними концертами всією Україною. Вразило, коли приїхали на Донбас… Ми співаємо, а десь поруч пролітають снаряди. Незрозуміло звідки, але пролітали. Коли їдеш цим краємо і бачиш підірвані мости, руїни, спалені хати, то наче стаєш учасником бойової кінохроніки. А найяскравіші враження – від своєї роботи, коли тобі люди телефонують після концерту. Недавно був випадок на ринку: підійшла жіночка, переселенка з Донбасу, і каже, що, побачивши по телевізору наш концерт, мов прикипіла до екрана, забувши про все. Оце, мабуть, і є найвищою оплатою твоєї роботи, творчості.

– Над чим працюєте сьогодні, які пісні з’явилися у репертуарі? 
–Триває творчий пошук, шукаємо авторів. Адже не можна вийти до глядача з примітивним сценарієм, тим паче в такий час, коли війна. Пісень хочеться співати патріотичних, отож працюємо над текстами, переробляємо. Серед нових – пісня «Бережи Україну, пам’ятай і бережи кожну хвилину…».

– На вашу думку, чи з’явилося сьогодні в ефірі більше українських пісень? 
– Увімкніть радіо FM, що там співають?! Часто якісь «ум-ца-ца». Тягнуть цей «совок». А треба ж виховувати нове покоління, яке будуватиме Україну. Забувають, що українське радіо має великий пісенний фонд, там є і сучасні твори. Таке враження, що цим ефіром керують не патріоти. І чи не вони дають підстави для розмов про нібито меншовартість української музики?!

– Чи буваєте у себе на батьківщині, на Сумщині? 
– На жаль, дуже рідко. Живуть на Сумщині люди бідно, усім, кого пам’ятаю, намагався хоч якось допомогти коштами. Побачив таке ноу-хау: на велосипедах багажники переставили спереду, а колись були позаду. Дуже шкода цих працьовитих людей, вони такі ж, як були і при совдепії: щирі, відверті й дуже моральні. І тому варті любові. Налаштовані оптимістично. Усі дуже щиро мене зустрічали, діставали з погребів усе, що мали, аби почастувати домашнім. Готові все віддати. Пишаюся таким народом.

– Ви тішитеся своїми внуками, співаєте з ними… 
– Так. На минулому фестивалі співала вже наша внучка Світланка. Це був перший у її житті виступ такого високого рівня, вона дуже хвилювалася, з надзвичайним трепетом виступила. Вона взагалі у нас дуже відповідальна і серйозна дівчинка. Дуже їй подобається навчатися, захоплюється математикою. А внук Віталік уже багато років на сцені, майже професіонал.

– Коли слухаєш ваші давнішні пісні про козацтво, українську славу, то вони всі наче про сьогодення. Чи замислювалися тоді над витоками українства? 
–Пригадую таку історію: колись у Білій Церкві, у 1987 році, я вихопив у хору «Гомін» жовто-синій прапор і побіг стадіоном із піснею «Давайте разом заспіваєм, браття», а мені кричали: «Дурень, посадять!». Пісні «Годі, брате, душу рвати», «Боже, дай Україні волю» я співав 30 років тому, їздив із ними Америкою, Канадою, Європою. Виявляється, вони й зараз дуже актуальні й потрібні.

– Від творчості – до теми фазенди. Ви утримуєте багато цікавих птахів. Як вони поживають? 
– Працюю над розведенням птахів уже п’ятнадцять років, маю більше десятка павичів, стільки ж самочок. Є понад 150 пар голубів, півтора десятка курей, десяток фазанів, два лебеді. І дві вівчарки. Але тягну цього плуга, бо не уявляю, як жити у приватному будинку, щоб подвір’я було пустим. А ще – велика хмара горобців, які нічого не бояться.

***

Віталій Білоножко більше не з нами. Але він завжди буде у наших серцях.  Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття сім’ї з приводу важкої втрати. Розділяємо ваші сум та біль. Світла пам’ять. Честь і шана.  

Сообщение Пам’яті Народного артиста України Віталія Білоножка появились сначала на Український репортер.

Та головне – приходила в домівки до глядачів з добрими новинами в інформаційних програмах. 24 серпня в телевізійній діяльності Світлани Григорівни сталася особлива подія. Напередодні 30-річниці Незалежності України є нагода знову ознайомити читачів з відповідями уславленої артистки на журналістські запитання щодо історичного дня в історії країни.

– Пані Світлано, у 1991 році ви повідомили українців та й увесь світ про незалежність України. Пригадайте, будь ласка, як це було?

– Був звичайний робочий день. Прийшла задовго до ефіру, почала готуватися до програми. Адже завжди розповідала новини з позитивом, усмішкою. І тут мене зустріли в дирекції й кажуть: сьогодні важливий день, треба читати Акт проголошення незалежності України. Я так злякалася.

Питаю: чому я? Адже на УТ-1 було багато професіоналів – Тетяна Цимбал, Тамара Стратієнко, Олександр Сафонов, Іван Вовк. Але саме того дня хтось перебував у відпустці, хтось захворів, і цю роль доручили мені. Я настільки розхвилювалася, що подумалося: це буде мій останній день на телебаченні.

Це ж яка відповідальність! Це ж усі будуть дивитися. Та зрозуміла, що виходу в мене немає, опанувала хвилювання й оголосила всій країні цю важливу новину.

Сподіваюся, що із завданням упоралася. Добре, що часу на хвилювання було обмаль. Згодом вітали колеги, друзі. Хоча з боку деяких співробітників відчувала й заздрощі. Проте якогось надто великого значення тому, що саме я прочитала цю новину, не надавала, «корона» на голові в мене не з’явилася.

– Який вигляд мав той документ?

– Це був білий аркуш з текстом. Його після ефіру забрав редактор новин. Так завжди робилося. Сфотографувати цей момент також не здогадалися. Зате вдома чоловік, Віталій, зробив відеозапис. До речі, 24-го ми його переглядаємо з дітьми та онуками.

– Ви оспівуєте у своїх піснях красу вірності, красу нашої землі. Як гадаєте, що треба робити нам, українцям, аби більше гуртуватися навколо незалежності?

– Хіба наша країна, це небо, ці колоски, не варті нашої любові?! Якщо ми не любитимемо свою землю, то в нас нічого не вийде. Людям потрібно казати правду, не дозволяти, щоб вони відчували себе скривдженими. Треба бути щирими, і щоб слова не розходилися з реальними справами.

Необхідно відкривати більше перспектив для молоді. Мені здається, що в нас про молодь узагалі забули. Люди ж їздять світом, усе бачать і дивуються, чому ми відстаємо в розвитку. На жаль, зневірюються та виїжджають за кордон. А цього не можна допускати.

– Волонтери розповідали, що подружжя Білоножків відвідує поранених у шпиталі, допомагає їм. А під час фестивалю «Мелодія двох сердець» деякі бійці співали на сцені палацу «Україна». У вашій творчості є і фронтові мотиви?

– Приїжджаючи до поранених, ми з Віталієм щоразу переконуємося, які світлі та щирі ці солдати, скільки добра в їхніх очах. Часто бачимо: хлопець щойно трохи залікував рани, а вже поривається на передову, до побратимів. Цьогоріч наш традиційний фестиваль родинної творчості «Мелодія двох сердець» ми провели на Трійцю і присвятили воїнам АТО.

Під час концерту пролунало багато нових пісень на цю тему. Ми з Віталієм заспівали пісню «Над Україною», Руслан Квінта й Петро Мага на одному подиху написали слова та музику до пісні «Я не хочу війни».

Наш онук Віталій заспівав «Я ненавиджу тебе, війна» Степана Галябарди й Олександра Злотника. Не перелічуватиму всього, скажу лишень: усе робилося якось по-особливому, піднесено, з максимальною увагою до захисників Батьківщини. Так має бути завжди. Бо дуже погано, коли черствіють серця та душі.

– Що стало поштовхом до започаткування фестивалю родинної творчості?

– Згадуючи ті далекі часи, коли я вела програми на телебаченні, приємно наголосити: кожен з моїх колег намагався вкласти в роботу всю душу, щоб усе було дуже щирим. Як можна було йти в гості до дітей з вечірньою казкою без любові, тепла?! Ми були не тільки дикторами, а й авторами своїх програм.

Але в нас не було надбавок, доплат, ніхто навіть не думав про таке. Ми виходили у прямі ефіри й робили це з надзвичайною любов’ю та самовідданістю. Мені щоразу хотілося дарувати добро діточкам, їхнім батькам. І так має бути завжди, хай яке століття надворі. Бо, якщо зникне ця дитяча наївність, ця справжня щирість, утратиться духовність, суть самих телепередач, задля чого вони й існують.

Я також вела програми «Музичний калейдоскоп», «Молодіжний канал», «Мода, мода», «Зичимо щастя». Гадаю, саме вони надихнули нас із Віталієм на перші дуети, які ми назвали «пісня на двох». Глядачам вони сподобалися, на телебачення почали надходити численні листи, і ми зрозуміли, що це цікаво не лише нам.

Сольні концерти – це добре, але так хочеться зробити щось більше, прислужитися державі, прихилитися до душі народу. Так і виникла ідея фестивалю родинної творчості «Мелодія двох сердець». Перший наш фестиваль відбувся 12 травня 1999 року. Відтоді «Мелодія…» утверджує сімейні цінності, які мусять бути в нашому житті, без яких просто не можна жити.

Це вірність, любов, злагода, терплячість і порозуміння. Вони, на жаль, відкинуті сьогоднішньою мас-культурою як такі, на яких не заробиш. Але це не про нас. Щоразу у фестивалі беруть участь як відомі виконавці, так і початківці зі своїми родинами. У нас стільки талантів! Такі співучі люди! Такі прекрасні родини. Такі родзинки є в кожній сім’ї.

– Але ці таланти ще треба відшукати, а це нелегка справа…

– Безперечно. Поїхати у віддалені куточки країни, зануритись у цю справжність, щоб потім вивести їх на сцену головного палацу України. Коли дивлюся на них, мені так хочеться зробити для них ще щось більше.

Ні, ніде у світі немає таких людей, як у нас, в Україні. Пригадую, нас часто критикували: мовляв, Білоножки запрошують на сцену «України» аматорів.

А може, у цих аматорів це єдиний шанс? Ми не просто відкривали таланти, з допомогою добрих друзів-спонсорів ми нагороджували переможців путівками на відпочинок, зокрема й за кордон. А якось, пам’ятаю, не складалося зі спонсорами, думаємо: що ж робити? Пішли в магазин і за свої гроші купили всім 12 учасникам фестивалю по телевізору. Щоб була в людей згадка. Ми з Віталієм не вкладаємо кошти у придбання акцій, не купуємо заводів… І не шкодуємо. Ми – артисти, носії світлого, й оце світле після нас і має лишитися.

Я впевнена, що воно залишиться в серцях людей. Хіба можуть бути кращі інвестиції за це? Кажемо з Віталієм: роби більше, і тобі буде повертатись і здоров’ям, і творчістю, і цікавими піснями. Ми задоволені тим, що ми робимо.

“Сьогодні нашій незалежній Україні- 32  Я невимовно щаслива і горда за довіру, що в 1991 році першою з телеекранів повідомила про «Акт проголошення незалежності України» Вітаємо націю Нескорених!!! Слава Україні ! Героям Слава!”, – написала сьогодні Світлана Білоножко у Фейсбуку.

Розмову вела Світлана КОВАЛЬОВА

Сообщение Світлана Білоножко першою читала Акт проголошення Незалежності України. Як це було появились сначала на Український репортер.

Та головне – приходила в домівки до глядачів з добрими новинами в інформаційних програмах. 24 серпня в телевізійній діяльності Світлани Григорівни сталася особлива подія. Напередодні 30-річниці Незалежності України є нагода знову ознайомити читачів з відповідями уславленої артистки на журналістські запитання щодо історичного дня в історії країни. 

– Пані Світлано, у 1991 році ви повідомили українців та й увесь світ про незалежність України. Пригадайте, будь ласка, як це було?

– Був звичайний робочий день. Прийшла задовго до ефіру, почала готуватися до програми. Адже завжди розповідала новини з позитивом, усмішкою. І тут мене зустріли в дирекції й кажуть: сьогодні важливий день, треба читати Акт проголошення незалежності України. Я так злякалася.

Питаю: чому я? Адже на УТ-1 було багато професіоналів – Тетяна Цимбал, Тамара Стратієнко, Олександр Сафонов, Іван Вовк. Але саме того дня хтось перебував у відпустці, хтось захворів, і цю роль доручили мені. Я настільки розхвилювалася, що подумалося: це буде мій останній день на телебаченні.

Це ж яка відповідальність! Це ж усі будуть дивитися. Та зрозуміла, що виходу в мене немає, опанувала хвилювання й оголосила всій країні цю важливу новину.

Сподіваюся, що із завданням упоралася. Добре, що часу на хвилювання було обмаль. Згодом вітали колеги, друзі. Хоча з боку деяких співробітників відчувала й заздрощі. Проте якогось надто великого значення тому, що саме я прочитала цю новину, не надавала, «корона» на голові в мене не з’явилася.

– Який вигляд мав той документ?

– Це був білий аркуш з текстом. Його після ефіру забрав редактор новин. Так завжди робилося. Сфотографувати цей момент також не здогадалися. Зате вдома чоловік, Віталій, зробив відеозапис. До речі, 24-го треба буде його переглянути з дітьми та онуками.

– Ви оспівуєте у своїх піснях красу вірності, красу нашої землі. Як гадаєте, що треба робити нам, українцям, аби більше гуртуватися навколо незалежності?

– Хіба наша країна, це небо, ці колоски, не варті нашої любові?! Якщо ми не любитимемо свою землю, то в нас нічого не вийде. Людям потрібно казати правду, не дозволяти, щоб вони відчували себе скривдженими. Треба бути щирими, і щоб слова не розходилися з реальними справами.

Необхідно відкривати більше перспектив для молоді. Мені здається, що в нас про молодь узагалі забули. Люди ж їздять світом, усе бачать і дивуються, чому ми відстаємо в розвитку. На жаль, зневірюються та виїжджають за кордон. А цього не можна допускати.

– Волонтери розповідали, що подружжя Білоножків відвідує поранених у шпиталі, допомагає їм. А під час фестивалю «Мелодія двох сердець» деякі бійці співали на сцені палацу «Україна». У вашій творчості є і фронтові мотиви?

– Приїжджаючи до поранених, ми з Віталієм щоразу переконуємося, які світлі та щирі ці солдати, скільки добра в їхніх очах. Часто бачимо: хлопець щойно трохи залікував рани, а вже поривається на передову, до побратимів. Цьогоріч наш традиційний фестиваль родинної творчості «Мелодія двох сердець» ми провели на Трійцю і присвятили воїнам АТО.

Під час концерту пролунало багато нових пісень на цю тему. Ми з Віталієм заспівали пісню «Над Україною», Руслан Квінта й Петро Мага на одному подиху написали слова та музику до пісні «Я не хочу війни».

Наш онук Віталій заспівав «Я ненавиджу тебе, війна» Степана Галябарди й Олександра Злотника. Не перелічуватиму всього, скажу лишень: усе робилося якось по-особливому, піднесено, з максимальною увагою до захисників Батьківщини. Так має бути завжди. Бо дуже погано, коли черствіють серця та душі.

– Що стало поштовхом до започаткування фестивалю родинної творчості?

– Згадуючи ті далекі часи, коли я вела програми на телебаченні, приємно наголосити: кожен з моїх колег намагався вкласти в роботу всю душу, щоб усе було дуже щирим. Як можна було йти в гості до дітей з вечірньою казкою без любові, тепла?! Ми були не тільки дикторами, а й авторами своїх програм.

Але в нас не було надбавок, доплат, ніхто навіть не думав про таке. Ми виходили у прямі ефіри й робили це з надзвичайною любов’ю та самовідданістю. Мені щоразу хотілося дарувати добро діточкам, їхнім батькам. І так має бути завжди, хай яке століття надворі. Бо, якщо зникне ця дитяча наївність, ця справжня щирість, утратиться духовність, суть самих телепередач, задля чого вони й існують.

Я також вела програми «Музичний калейдоскоп», «Молодіжний канал», «Мода, мода», «Зичимо щастя». Гадаю, саме вони надихнули нас із Віталієм на перші дуети, які ми назвали «пісня на двох». Глядачам вони сподобалися, на телебачення почали надходити численні листи, і ми зрозуміли, що це цікаво не лише нам.

Сольні концерти – це добре, але так хочеться зробити щось більше, прислужитися державі, прихилитися до душі народу. Так і виникла ідея фестивалю родинної творчості «Мелодія двох сердець». Перший наш фестиваль відбувся 12 травня 1999 року. Відтоді «Мелодія…» утверджує сімейні цінності, які мусять бути в нашому житті, без яких просто не можна жити.

Це вірність, любов, злагода, терплячість і порозуміння. Вони, на жаль, відкинуті сьогоднішньою мас-культурою як такі, на яких не заробиш. Але це не про нас. Щоразу у фестивалі беруть участь як відомі виконавці, так і початківці зі своїми родинами. У нас стільки талантів! Такі співучі люди! Такі прекрасні родини. Такі родзинки є в кожній сім’ї.

– Але ці таланти ще треба відшукати, а це нелегка справа…

– Безперечно. Поїхати у віддалені куточки країни, зануритись у цю справжність, щоб потім вивести їх на сцену головного палацу України. Коли дивлюся на них, мені так хочеться зробити для них ще щось більше.

Ні, ніде у світі немає таких людей, як у нас, в Україні. Пригадую, нас часто критикували: мовляв, Білоножки запрошують на сцену «України» аматорів.

А може, у цих аматорів це єдиний шанс? Ми не просто відкривали таланти, з допомогою добрих друзів-спонсорів ми нагороджували переможців путівками на відпочинок, зокрема й за кордон. А якось, пам’ятаю, не складалося зі спонсорами, думаємо: що ж робити? Пішли в магазин і за свої гроші купили всім 12 учасникам фестивалю по телевізору. Щоб була в людей згадка. Ми з Віталієм не вкладаємо кошти у придбання акцій, не купуємо заводів… І не шкодуємо. Ми – артисти, носії світлого, й оце світле після нас і має лишитися.

Я впевнена, що воно залишиться в серцях людей. Хіба можуть бути кращі інвестиції за це? Кажемо з Віталієм: роби більше, і тобі буде повертатись і здоров’ям, і творчістю, і цікавими піснями. Ми задоволені тим, що ми робимо.

Розмову вела Світлана ФРОСЕВИЧ

Сообщение 30 років тому Світлана Білоножко з телеекрана повідомила про Незалежність країни. Як це було появились сначала на Український репортер.