Степан Павлович не боявся писати дуже гострі критичні статті та памфлети про різну шушваль, хабарників та злодюг будь-якого калібру, з будь-яких владних кабінетів. У нього була колосальна віра у непереможний дух українського народу.

Коли насунулася на нас широкомасштабна війна, ми телефоном спілкувалися зі Степаном Павловичем про цю страшну біду. Колесник, як і мільйони українців, жив болями і тривогами за рідну землю. Він також обурювався, кипів праведним гнівом, чому ООН не може поставити на місце російських терористів. Тим не менш, Колесник був твердо переконаний: великий і звитяжний український народ неодмінно здолає цю нечисть.

Ми часто згадуємо Степана Павловича, його поради, мудре слово… Ще на факультеті журналістики у Шевченковому університеті ми, тодішні студенти, “вбирали” у себе його роздуми про те, яким має бути журналіст, як розговорити співрозмовника, якими мають бути деталі в матеріалі, через яке «сито» просіювати факти… І ці лекції Учитель читав на підставі величезного практичного досвіду! Не з книжок…

Доземний уклін Вам, дорогий Степане Павловичу! Вдячні долі, що звела нас з Вами! Пам’ятаємо, сумуємо!

Леонід Фросевич, Світлана Фросевич

Сообщение Вже рік як нема з нами великого журналіста і письменника Степана Павловича Колесника (+відео) появились сначала на Український репортер.

Сьогодні – 40 днів відтоді, як відійшов у засвіти (21 квітня 2024 року) відомий письменник, яскравий і принциповий публіцист, колишній викладач факульту журналістики Шевченкового університету, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Степан Павлович Колесник.

Із великою вдячністю до вчителя багатьох журналістів, талановитого майстра слова публікуємо інтерв’ю з ним, яке було записане  та оприлюднено на сайті “Український репортер” і при житті Степана Павловича. Вкотре згадаємо, яким він був, журналіст з великої літери, надзвичайно порядна і неординарна людина, глиба в публіцистиці.

Колесник понад 60 років віддав редакційній роботі, пресі: писав надзвичайно гострі нариси про тих, хто заважав нам жити, про різних “козирних дам” і “вовків в овечих шкурах”, про запроданців і пристосуванців, виступав з бронебійними памфлетами. Водночас в інших матеріалах возвеличував розкішним словом людей звитяги та праці. На своїй ниві він дуже багато зробив, щоб розхитати підвалини тоталітарного, комуністичного режиму.

Коли було проголошено незалежну Україну, потужні виступи публіциста у пресі допомагали будувати нову державу, позбуватися брехні, відстоювати справедливість та правду.

Колесника нагороджено орденом «За заслуги» (ІІІ та ІІ ступенів). Його вшановано найвищим званням: «Зірка української журналістики» та нагороджено Золотою медаллю української журналістики. Він є вчителем багатьох журналістів, адже був і на викладацькій роботі в Шевченковому університеті.

«Український репортер» записав інтерв’ю із Степаном Павловичем у лютому 2022-го, за тиждень до війни. Тем у розмові було чимало: і про те, «хто заправляє на ярмарку життя», і як змінилася б країна за умов непідкупного правосуддя, і чому щаслива доля обходить десятою дорогою тисячі наших сіл, і чи перестануть колись в Україні «битися» за булаву… Степан Павлович згадував і свої журналістські стежки-дороги, ділився деякими секретами творчості, розмірковуючи про сьогодення, про вагу Слова, принциповість у професії.

Відеоінтерв’ю. Перша частина.

Відеоінтерв’ю. Друга частина.

– Ми чули від вас, що маєте намір підготувати публіцистичний трактат про діяльність п’ятьох президентів України. А що думаєте про Леоніда Кучму? – Степане Павловичу. – Ви його нещадно – і справедливо – критикували, бо, за вашими словами, «реформаторські хотіння Кучми в Руїну обернулися». Чи зустрічалися ви особисто з ним під час двох його президентських каденцій?

– Одного разу ми з Кучмою в адміністрації на Банковій провели за розмовою 2 години 52 хвилини (я навіть час спеціально запримітив), – згадує Степан Павлович. – Він – Президент України, а я – голова Київської спілки письменників України, секретар Національної спілки письменників. Говорили з Кучмою наче на рівних, мені здалося, що в нього не було пихи. Але який то був рівень! Як це соромно… І це так страшно… Що найголовнішу посаду в державі посідає такий дрібний чоловічок, який вимурував олігархічно-кланову, злодійську, безробітно-тяжку для України споруду – епоху, на фронтоні якої лише одне кошмарне слово: «Кучмівщина». У мене є один матеріал, у якому я називаю Кучму “христопродавцем”. Отаке наше горе.

– Ніби якась карма.

– Так і думаєш. А скільки у нас є дивовижних, розумних людей! От їх би до керма країни! На жаль, їх туди не пускають, вони нікому не потрібні. Повертаючись до тієї бесіди з Кучмою, мене вразило завершення розмови. Прощаючись, президент запропонував: «Давайте домовимося, Степане Павловичу, раз в тиждень зустрічатися». Він ще й записав мій номер телефону. Своєю пропозицією Кучма мене дуже ошелешив. Не знаю, чим я йому сподобався. Можливо, тим, що говорив колючу правду, те, що думаю… Але минув час – дзвінків від Кучми не було… І я не шкодував, що мене не кличуть на Банкову.

– А як ви з Борисом Єльциним познайомилися?

– На початку 1990-х мене запросив на дружню розмову до Москви Петро Юхимович Шелест, який колись очолював українську компартію. Двічі я був у нього вдома. З Шелестом у мене були “особливі” стосунки (про них ще розповім), адже за його правління мене виключили з партії, звільнивши з роботи, заборонивши працювати в редакціях.

З роками я у душі відійшов від тієї образи й мені була цікавою в багатьох відношеннях постать Шелеста. І ось я у Москві, на дачі Шелеста. До нього прийшли відомі персони, в тому числі Єльцин. Вони ж мене, звісно, не знали. Петру Юхимовичу, певно, хотілося показати, що з будь-ким він не водиться.

І він представляє мене: «Товарищи, это очень известный и популярный в Украине человек – писатель Степан Колесник…». Єльцин на той час ще не був президентом. Щойно розпався Союз, кадрова політика в республіках була бездарною, в тому числі в Україні. І раптом Єльцин, звертаючись до Шелеста, каже: «Я лично взял бы Степана в свою команду». Як мені відреагувати? Звичайно, подякував за комплімент. А Микола Костянтинович Байбаков, колишній заступник голови Ради міністрів СРСР, і говорить: «Ну что ж, считаю – предложение отличное, надо его реализовать…»

– Ви, певно, записали тоді, як інтерв’ю, розмову з Шелестом?

– Ні. Після отих усіх гонінь та цькування, після тієї ломки мені не хотілося торкатися цієї теми, знову переживаючи… Дуже все це було боляче.

– Вперше неприємності впали на вашу голову…

– …У 1964 році. Я працював тоді в редакції «Радянської України», в головній партійній газеті республіки. 16 червня «Радянка» опублікувала мою статтю «Верблюд і капуста». А вже через три дні – дуже оперативно! – мене «слухали» на Політбюро ЦК Компартії України. Після того заслуховування мине три тижні і в партійній пресі з’явиться матеріал під рубрикою «В ЦК КПУ». У ньому – розгром Степана Колесника, висновки, що його стаття – «політично шкідлива». Отож з «Радянської України» мене звільнили із забороною працювати в пресі, літературі і кіно, утім як і головного редактора Юрія Зарубу (до речі, це була дивовижна постать, прозаїк, глиба, інтелектуал).

– Чому партійна верхівка так злякалася вашої статті?

– Я зачепив велику політику, зрештою, це ще й помста щодо мене дала знати. На якому фоні це було? В 1962 році в СРСР бідували, скрізь відчувалася нестача продуктів. Не було що їсти. В Новочеркаську робітники вийшли на протест. Їх розстріляли. Після цього центральна влада на чолі з Хрущовим заметушилася, вперше відважилася на закупівлю зерна в капіталістів. 1 червня 1962 року в «Правді», республіканських партійних газетах опублікували звернення ЦК до народу. Його суть зводилася до того, що потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. Тобто кожен гектар ріллі в колгоспі має дати відчутний результат — щоб мати змогу виростити свиню 100 кілограмів. Ось тоді, мовляв, з продуктами харчування буде все гаразд, народ буде нагодовано. А тваринництво – це корми. Отже, треба збільшити посівні площі, підвищивши урожайність. А яким чином? Поливати, зрошувати. Це було возведено у ранг найвищої державної політики. Одного разу мене викликає редактор «Радянської України» й дає завдання – підготувати хороший матеріал про зрошення на Київщині. Отож їду… На прикметі – Білоцерківський, Тетіївський райони. В одному із сіл запитую голову колгоспу, чому на полях не видно зрошення. А він і відповідає, що з великою радістю зробив би це, але ж нема води – річка майже висохла. «У нас греблю як прорвало в 1913 році, так з тих пір ніхто й пальцем не поворухнув, щоб загатити її». Я колись в одній із середньоазіатських республік був і бачив, як працює технологія поливу: у водоймі стоять насоси, які працюють за допомогою верблюдів – вони ходять по колу і «тягнуть» воду. Таким чином зрошують капусту. Ось вам – верблюд і капуста. І капуста ж – просто диво!

– Отже партійному керівництву ваша стаття не сподобалася.

– Викликають мене на Політбюро ЦК КПУ, «на килим». Це було показово! В залі сидить маса народу: секретарі парткомів, міністри, редактори газет… І при всіх мене «роздягають». Виступає секретар ЦК КПУ, член Політбюро Ольга Іващенко. І пускає громовицю: «Посмотрите, что он пишет!» Узявши газету, цитує абзац з моєї статті, що в селі Мончинцях («Это его родное село!» – і показує пальцем на мене) колись навіть поміщик мав два зариблених глибоководних ставки; а сьогодні на цьому місці хлопчаки м’яча ганяють, і будяччя пре до неба. Іващенко поклала газету й шваргонула: «Посмотрите на этого негодяя!». І всі дивляться на «этого негодяя». «Как он плачет за помещичьим строем!» От я спати не можу — лишень дайте мені «помещичий строй»! Ідіотизм. Ну ось виступили усі… І Шелест надає мені слово. Йшов я до трибуни і постійно в думках повторював, наче молитву: не злякатися. Бо зламані люди, це вже не дуби, не кремінь. Пух. Якщо зламають — це вже не повноцінний громадянин, я вже не можу йти своєю дорогою. З трибуни говорю декілька слів. Мене, піднявшись зі стільця, перебиває Дем’ян Коротченко (голова Президії Верховної Ради УРСР, член Політбюро КПУ. – Ред.). А я про Коротченка, як про “видатного партдіяча”, ще у школі в підручниках читав. “Вы бросьте молоть! Выдайте своих заговорщиков!». На все життя запам’ятав його скажену вимогу. Я повертаюся до Шелеста і спокійно кажу (бо ж налаштував себе — не зірватися, не зробити якихось дурниць): “Петре Юхимовичу, я не розумію запитання”. Шелест глянув на мене і я відчув, що він, як би міг, то мене, мабуть, убив би. Це ж йому треба було реагувати, думати, що сказати, робити зауваження… Шелест підвівся, подивившись на Коротченка, і сказав вражаючу фразу: “Дістітєльно! Невжели нельзя спросить по другому, понимаешь…» (Саме так Шелест і промовив). І я став спокійно говорити, хоч мене перебивали. Стояв на одному: крамоли в статті не бачу. Тоді політбюро мені винесло сувору здогану із занесенням в особову справу, звільнити з роботи і заборонити працювати в пресі, літературі і кіно. А через шість років, 30 жовтня 1970 року, остаточно виключили з партії за антирадянську пропаганду. На той час це було найстрашніше покарання. Особливо лютував на засіданні Політбюро другий секретар ЦК КПУ, колишній перший секретар Черкаського обкому партії Іван Лутак: “Вы – ярый враг не только нашей партии, но и всего советского народа!, – пускав він свої стріли у мій бік. А я кажу: “Переконаний, що тільки кретин може таке говорити”. Я не хотів цього говорити. Не думайте, що я такий герой. Таке вирвалося, наболіло, і я навіть здригнувся, що сказав таке. Просто мені в печінках ці партійні слухання віддавалися. Допекло.

– Лутак почув?

– Авжеж. Це був як вибух бомби. Бо ж невелика кімната. Він почервонів, замовк. І всі замовкли, вже не ображали, виключили з партії. Виходжу на вулицю, на тодішню Орджонікідзе (нині — Банкова. – Ред.), це було вночі. Ніде ані душі. А мені ж хочеться “вихлюпнути” назовні свій кепський настрій, поговорити бодай з кимось. І раптом з боку Спілки письменників назустріч йде… цигарка (хтось курить), пропікається в пітьму, все ближче, ближче. І цигарка запитує: “Що, вже?” “Вже”, – відповідаю. Це був Григір Тютюнник.

Його запитання мене “вбило”, бо я ж нікому, навіть рідним, не розказував, що мене слухатимуть на Політбюро. І пішли ми бродити вулицями Києва. Оскільки після 24-ї години все було зачинено, то навіть пляшку горілки ніде було купити. Отож ходили-балакали до світанку.

– Степане Павловичу, а що це за історія з помстою, про яку ви мимохіть згадали?

-Знову ж таки: в моїй долі велика політика пробилася… І теж це було зв’язано з Новочеркаськом, коли розстріляли робітників. Я вам розповідав, що 1962 року партійна верхівка Союзу виступила зі зверненням до народу: потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. І це питання не одного року! Раптом через 15 днів – інформаційний вибух – друге звернення партії до народу. Здебільшого переспів попереднього.
Але у тому тексті була дивовижна фраза — що стокілограмова свиня вже є. Де? У Гребінківському районі Київської області. Прочитавши таке, я засміявся. Фантазія! Бо ж, як власкор по Київській області, добре знав область, і цей район в тому числі. Того ж дня (!), коли з’явилося “звернення до народу” мене викликає редактор, Іван Маркович, і дає завдання — негайно їхати у Гребінквський район, готувати матеріал про свиню. Додає, що цю статтю негайно передрукує “Правда”, бо є команда самого генерального секретаря, тобто вказівка найвищого рівня. Я ж намагаюся пояснити, що ніякої свині вагою в центнер в районі не вирощено. Обман. “Ти викинь це з голови!”, – чую редакторське. Він мені дає “в бригаду”, на допомогу, журналіста Тумаркіна, колишнього фронтового кореспондента (статті писав він так собі, але зате мав міцну “хватку” зібрати факти). Добре, і ось ми у Гребінках. Заходимо до першого секретаря райкому партії. «Володю, – звертаюся до нього (а я знав цього чоловіка добре), – є свиня чи нема? «Та ти знаєш.., – бачу він мнеться. – Увечері буде бюро райкому – приходь на засідання, все почуєш. Поки що вам вже приготовлено райкомівську кімнату для відпочинку на Гребінківському цукрозаводі – там є все, щоб підкріпитися…» Але не на тих напали, хоч я і прийняв на словах цю, майже «курортну», пропозицію. Насправді ж ми з Тумаркіним поїхали по селах – з’ясовували в колгоспних бухгалтерів, керівників, де ж насправді та свиня вагою сто кілограмів. Побували і в селі Пилипівка, яке згадувалося в партійному зверненні. Нема таких, добре вгодованих, свиней! В тій же Пилипівці сільське начальство розповіло мені, що у них, в свинарнику, лише маленькі поросятка. Усе це я старанно записав до свого зошита. Приходимо увечері з Тумаркіним на бюро райкому партії. І з’ясовується ситуація, як «робилася» свиня. Розповідають члени бюро… Перший секретар каже, що приїхав Шелест, секретар ЦК Компартії України і запитує: «Все читали обращение ЦК? Так вот, стране нужна свинья – сто килограммов!». Під час тієї наради був присутній голова колгоспу з Устимівки – лише він один насмілився сказати Шелесту, що це – авантюра. Але ж райком партії не подавав «нагору» ні звітів, ні цифр, що нарешті вирощено таку свиню. В ЦК самі це «намалювали» й прозвітували в Москву. Так і з’явилося «Обращение к советскому народу».

– І ви написали розгромну статтю?

– До статті ще була цікава прелюдія. Звичайно, я розповів про побачене редакторові. Нема свині! Він при мені негайно набирає по телефону номер другого секретаря ЦК Компартії України Миколи Підгорного (вони були фронтовиками, дружили) і коротко розповідає про цю, свинячу, справу. Підгорний дає вказівку редакторові: нехай Колесник негайно пише доповідну, скільки свиней у районі, як «робилася» свиня на «сто кілограмів», і щоб я особливо зробив акцент на ролі Шелеста у цій історії.

– Потрапили ж ви у ситуацію.

– Ще й яку! Я ніколи не писав доповідних, і вважаю, що це підло. Так і сказав. Але редактор наполягає, каже: «Сідай в моєму кабінеті, я двері зачиняю на ключ, щоб не заважали – пиши, тобі принесуть поїсти». Що мав робити? Сів і утяв… Це були якісь загальні міркування десь на три сторіночки. Редактор узяв, подивився і порвав, викинув до сміттєвого кошика. «Ти дурня не валяй, – каже. –Не відкрутишся! Тим більше, що бюро райкому партії прийняло рішення, що свині нема». Знову мене зачиняє в кабінеті. І я «даю» 18 сторінок… Це було у червні 1962 року. А у липні 1963-го Шелест стає першим секретарем ЦК Компартії України. Підгорного переводять до Москви секретарем ЦК КПРС. І в редактора «Радянської України» Івана Марковича… зникає підтримка «нагорі» – його «прибирають» з посади. Газету очолив Юрій Заруба – добропорядний, дивовижний за характером чоловік, але згодом і йому покажуть на двері, як і мені.

Після того як мене вигнали ніхто із знайомих, друзів мені не подзвонив. Відчуваю себе у повній ізоляції. То я був у вирі подій, а тут – тиша, німотна, страшна. І раптом зателефонував редактор журналу «Україна», письменник Василь Большак (а з ним на той час я не був знайомий). Дав мені дві поради: перша – берегти здоров’я, друга: не впадати у відчай, бо нічого вічного нема. Він таку психотерапію провів! (Хоч я і без нього знаю про це.) Большак зазирнув у майбутнє під час нашої розмови. Каже: «Пройде небагато часу і ви будете працювати в найкращій редакції на планеті – журналі «Україна». А наступного дня – ще один несподіваний дзвінок: незнайомий чоловік каже, що він – Речмедін. А я знав, що заступником редактора в журналі «Вітчизна» працює письменник, журналіст Речмедін. Він запитав, чи не зміг би я підійти д нього, на квартиру, поговорити про дещо. Чому б і ні? Прийшов. Речмедін мешкав на Хрещатику, в Пасажі. І відразу ж ошелешив, каже: щойно говорив про мене зі своїм братом. А брат трудився в Москві на високій посаді – був першим заступником завідувача відділом пропаганди і агітації ЦК КПРС. Речмедін сказав братові, що це була розправа, і що Колесник негайно приїде до Москви. Отаке завихорилося.

Вночі я виїжджаю до Москви. Зустрічає мене завсектором преси Володя Власов і супроводжує до Леоніда Остаповича Речмедіна. В кабінеті я розповів, як підготував статтю, як потім це вдарило по мені, що це була помста. Речмедін каже, що українське політбюро не мало повноважень заслуховувати журналіста, бо не його парафія. Зрештою, і крамоли в матеріалі, на його думку, нема. Проглядається помста. Але як могли заборонити працювати в пресі, літературі?! «У нас же не кріпосне право!»,- запам’яталися слова Речмедіна. Він мені й каже: «В актовій злі зберуться на свою нараду працівники різних відділів ЦК і ти маєш розповісти усе про цю статтю».

І ось почалося. Велика зала, амфітеатром. Мене запрошують до президії, а за столом – Речмедін, Володя Власов. Спочатку у залі я нарахував десь 86 осіб, а потім присутніх стало більше. Ідуть, ідуть, злітаються як бджоли до вулика. Приблизно 20 чоловік додалося. Маса народу. І я маю виступати. Речмедін радить мені: «Говори все, нічого не приховуй, це у твоїх інтересах. Ми не маємо сумнівів, що ти – чесна людина». Відчуваю, що він до мене добре ставиться, на моєму боці. Починаю виступ. Вже маючи за плечима певний життєвий і журналістський досвід, налаштовую себе в душі, що не хочу підставляти Шелеста, бо це ж підло. І ось цю свою роздвоєність пам’ятаю як зараз. А з іншого боку, мені нема чого боятися, бо є рішення райкому партії, що «свині нема» (що тут додати?) . Починаю розповідати, не вдаючись до лінії помсти, до Шелеста. Мене зупиняє Речмедін: «А сейчас нам принесут рецензию отдела сельского хозяйства на статью Колесника». А у тій рецензії усього одне речення: «Очень сильная статья, написанная талантливой рукой». І додав: «Статья «Верблюд и капуста» – дельная и умная!». Хіба не кіно?! І тут піднімається з місця Афанасьєв, перший заступник завідувача пропаганди ЦК і звертається до мене: «Товариш Колесник, так за что же вас раздевали на Политбюро ЦК КПУ?» А мені наступає на ногу Речмедін і стиха до мене: «Відкрито говори». І в мене немає виходу. Як бути? Але найголовніше тут – є рішення райкому партії. І я розказую. А вони ж знають, коли Шелест прийшов до влади, співставляють дати, коли писалася стаття, коли мене викликали на Політбюро. Афанасьєв кидає репліку: «Это же партийная месть. Как это понимать?». А із зали чується: «Никаких запретов на работу!». Коли наприкінці я виступив із заключним словом, то уся ця публіка – уявіть собі! – мені аплодувала. Хоч ще недавно, у Києві, на політбюро мене «роздягали». Речмедін каже, що відмінити рішення українського політбюро вони не можуть, а ось «зламати» пункти про заборону працювати в пресі їм вдасться.

Після відвідин Москви я приїхав на Вінничину, в рідне село. Не розказую батькам про свої неприємності, бо не хотів травмувати їх. Село знало, що я працюю в газеті ЦК, в «Радянці», всі передплачували газету. Пишалися. І тут раптом – рішення ЦК, що «стаття Колесника – політично шкідлива» і так далі. Одного дня до нашої домівки приїжджає голова колгоспу і каже, щоб я негайно сідав до машини і їхав з ним до контори. Бо із самого ЦК дзвонять. Триста років село стоїть, а ще ніхто із ЦК не дзвонив. Мене викликають до Києва (телефонував заввідділом пропаганди ЦК КПУ Шевель). От він мені й повідомляє новину – є команда працевлаштувати мене. Але не в партійну пресу. Пропонує «Літературну Україну». І побажав удачі. А десь за місяць перед цими подіями телефонує мені Сергій Плачинда – надзвичайна людина, завідувач відділом публіцистики «Літературної України» (а ми з ним дружили). І каже, що мене хоче бачити редактор – Соколенко Дмитро Гнатович. Мовляв, є цікава розмова. Отож Соколенко пропонував перейти на роботу до «Літературної України». Але мені в той час було комфортно в «Радянці», я відчував себе на піднесенні. Словом, від пропозиції Соколенка я відмовився. Але ж бачите, життєві шляхи все одно привели мене до «Літературної України». Коли я зайшов до кабінету редактора «Літературки», то він вигукнув: «Всі дороги ведуть до Риму!». І сказав, що у відділі будемо працювати утрьох: письменники Сергій Плачинда, Григір Тютюнник і я.

– Потоваришували з Тютюнником?

– Це окрема історія, чим закінчилася наша дружба з Тютюнником.

– На позитивній хвилі?

– Ні. Життя – це дивовижні речі. Хоч ця історія і не є секретом, але раніше я нікому про неї не розповідав. Отож запрягло мене життя на роботу в «Літературці», утім це тривало не так уже й довго. Григір Тютюнник від мене не відходив – ми дуже з ним заприятелювали. Мені здавалося, що я вже приплив у таку гавань, де так затишно… І раптом телефонує Шевель (заввідділом пропаганди ЦК КПУ. – Ред.), просить зайти… Добре. І що чую від нього? Пропонує піти працювати до Большака, в редакцію журналу «Україна». Чому? З’ясовується, що одного разу в туристичній поїздці доля звела разом дружину компартійного діяча Петра Шелеста і Василя Большака. І ось Большак попросив пані Шелест посприяти у переведенні журналіста Степана Колесника з «Літературки» до журналу «Україна». Ви можете собі уявити такі повороти долі? Ось які сюрпризи підносить життя!

– І ви пішли працювати до Большака?

– Так. Він мене відразу увів до редколегії видання. Мені працювалося там надзвичайно цікаво, чудово. Сам Большак, глибоко переконаний, – свята людина, дивовижним був письменником, талановитим редактором.

– А чому не склалося з Григором Тютюнником?

– Одного разу він назвав мене… «кадебістом». Але чому назвав? На політбюро ЦК КПУ мене розгромили в 1954 році, у червні. Якось у вересні, близько 12-ї вечора, чую: хтось дзвонить у двері квартири. Відчиняю: на порозі стоїть легендарний декан факультету журналістики Київського університету Матвій Шестопал, обличчя – бліде, розтривожене. А Шестопала, до речі, обожнювали студенти. Так сталося, що його виключили з партії на бюро райкому – за націоналізм. Отож того вечора він мені і приніс цю звістку. Ми до ранку розмовляли з ним… У Шестопала була коронна фраза (я і донині її пам’ятаю): «Адже ні для кого не є секретом, що національна самосвідомість пересічного українця є нижчою як у клопа». А прийшов Шестопал до мене, бо ми – одного поля ягоди. Мене на той час ще не виключили з партії, але вже є сувора догана, заборона працювати і так далі.

Що цікаво: і Шестопала, і мене морально пресували одні й ті ж два співробітники КДБ – про це ми дізналися один від одного. О, вони довго трудилися, щоб я підписав “бомагу” про співпрацю з ними! Але нічого у них не вийшло. Так ось, один із тих кадебістів – майор – виявився людяним. І він попросив мене по-дружньому порадити Шестопалу, щоб «не висовувався», бо готуються репресії. А у нас з Шестопалом була домовленість: розповідати один одному про всі кадебістські «штучки», обмінюватися інформацією. Після його нічного візиту до мене минуло кілька років. Отож приблизно о 10-й ранку заходжу до квартири Шестопала, запитую дружину, де господар. «Спить», – чую у відповідь. Дружина заходить до кімнати, а мені ж не видно… Лише крізь прочинені двері чую голос Шестопала: «А, це той кадебіст?!». Він не знає, що я чую його слова. Для мене це був колосальний удар. Я розвернувся і пішов геть. Після того вже ніколи з ним не зустрічався.

Ще один випадок, на підтвердження того, що люди – складна і дивовижна матерія. Якось зустрічаю Григора Тютюнника. А з ним у мене стільки всього зв’язано! І раптом Гриць мені й каже (і я не можу не вірити йому): «Ти знаєш, Олесь Гончар мені радить: «що ти водишся із цим крамольником Колесником?!» (Це дослівно!)

До речі, коли ми були в Ірпені, в Будинку творчості письменників і ходили до їдальні обідати, то бачили, що назустріч йшов Гончар. Угледівши нас, він переходив на другий бік алеї. Отакі викрути.

Минув час, десь півроку. Одного дня зустрічаю Гриця Тютюнника, чую, що вже трішки «причастився». Привіталися. А він і каже: “Ну що, кадебіст, дали тобі?! Школу пройшов гарну?». Мене як підкосило. За мить розвернувся і пішов. Що можна сказати на таку брехню? Сплинуло трохи часу. А зі мною «працюють» кадебісти – тиснуть з усіх сил, щоб я підписав «бомагу» про те, що є агентом. Одного разу мене попереджає майор – зі мною буде говорити найвищий начальник з КДБ. Запрошують до кімнати в готелі «Київ», бачу на столі коньяк…

Заходить ще якийсь кадебіст і каже, що вони «таку мали надію на мене»… Дають шарикову ручку, що «стріляє» – це була новинка на той час. І наполягають: «Підпишіть!». Їх троє. І атакують – психологічно – мене, стотонним пресом нависають. Але Бог дав мені сили утриматися, нічого не підписати. Я весь час повторював, мовляв, давайте не будемо гратися в дурну гру. І кадебісти відступили. Цікава деталь. До мене час од часу набивався в друзі Альоша Мусієнко, письменник. А він мав доступ до всіх архівів, дружив з силовиками. От він мені одного разу й каже, що перерив усі архіви. А мого прізвища серед тих, хто співробітничав з «органами», ніде не знайшов. Я йому порадив не витрачати марно час. Кажу: “Ти, Олексію, може служив, а я – ні! Я ні під кого не пристосовувався. Ще під час навчання в університеті я публічно, на зборах назвав ректора злочинцем”.

Минають дні, місяці. Я все ламав голову, чому мене назвали «кадебістом». Тютюнник, Шаповал – розумні люди, мислителі! Чому вони клюнули на цю брехливу вудочку? І зрозумів, що була проведена хитра спецоперація!

Одного разу мені довірливо каже секретар ЦК КПУ Дрозденко (а він симпатизував мені): «Ти знаєш, чому КДБ не дає тобі спокою? Не здогадуєшся, навіщо тебе вербували? Ти мав їхати працювати до Америки та Канади, щоб звідтіля дати серію викривальних матеріалів про «українських буржуазних націоналістів», лідерів ОУН-УПА. Ось воно що! А я ламав голову, навіщо їм потрібен. Вони ж прекрасно знали, що я не здатний писати доноси.

– Можливо, саме агенти КДБ зуміли зробити так, щоб Тютюнник і Шаповал повірили у їхню вигадку. І цим самим віддалилися від вас.

– О, це була дуже тонка спецоперація.

– А на Олеся Гончара не ображаєтеся?

– Ні. З роками стаю м’якішим. Якби у тій ситуації він заприятелював зі мною, то на нього чинився б також тиск. Спливло багато часу і у 1992 році саме Олесь Гончар запропонував мою кандидатуру на здобуття Шевченківської премії за книгу нарисів «Обкрадені села».

– Степане Павловичу, ви є автором сценарію документального фільму «Солдатські вдови» (режисер Володимир Артеменко, оператор Олександр Вертелецький). Стрічка отримала два головні призи: на Міжнародному кінофестивалі «Молодість-83» і на XVII Всесоюзному кінофестивалі в 1984 році. «Солдатські вдови» демонструвалися на XХХVIIІ і ХХХІХ сесіях Генасамблеї ООН «як найкращі фільми, що показують трагедію людей, яку приносить війна». Я чув, що вам сприяв сам тодішній керівник українського уряду Олександр Ляшко. Що це за історія?

– Ми товаришували з Олександром Павловичем Ляшком. Але заступництва з його боку перед партійною верхівкою – в мою оборону – я не бачив. І це мені не потрібно було. Бо я не служив нікому. Отож, коли постало питання про те, щоб направити до ООН кінострічку «Солдатські вдови», Ляшко написав «сопроводіловку» приблизно такого змісту: «Посылаем вам кинофильм, как выдающееся кинопроизведение на антивоенную тему…». Звичайно, «не выдающееся», але письменник Віталій Коротич розповідав мені, що в ООН кінострічку сприйняли дуже сильно.

А що мене вразило у цій темі? Потрапивши у село Бірківка на Чернігівщині, я побачив дивну картину – до місцевого клубу йдуть літні жінки, й багато їх. Мені й кажуть: йдуть на вечір вдів. Звідси й почався задум кінострічки. Заходжу до клубу. Веде вечір голова колгоспу. Колишній командир батальйону, без ноги. І почергово називає прізвища вдів, і говорить про них з такою теплотою, що душа стискається (а в селі усі про всіх знають!). І каже, що такий-то воїн героїчно загинув там-то, за таких обставин. І плаче. І всі плачуть. Це неймовірно! От я і розказав про побачене кінорежисеру Володі Артемкенку, і ми вирішили робити фільм.

Бесіду вели Леонід Фросевич, Світлана Фросевич.

Ось таким він був, Степан Павлович Колесник, безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий, безмежно закоханий у слово. Ми кілька годин розмовляли з ним і, здавалося, кінця-краю цікавій бесіді не буде, бо вона виходила за рамки заздалегідь намислених запитань, розпросторювалася вшир і углиб, охоплюючи великий часовий відтинок. Вже нині, під час лютої війни з російськими агресорами, ми телефоном спілкувалися зі Степаном Павловичем про цю страшну біду, яка прийшла на нашу землю. Колесник, як і мільйони українців, жив болями і тривогами за рідну землю. Він також обурювався, кипів праведним гнівом, чому ООН не може поставити на місце російських терористів, не має дієвого та ефективного впливу на московитську орду. Тим не менш, Степан Колесник був твердо переконаний: великий і звитяжний український народ неодмінно здолає цю нечисть.

Читайте також:

• Секретний чемоданчик для президента Кравчука. Згадує Степан Колесник

Сообщение Яким він був, журналіст і письменник Степан Колесник. Згадуючи яскравого публіциста (+відео) появились сначала на Український репортер.

Саме тут він мешкав останніми роками, казав, що живе як у тихому, світлому раю – так було йому тут добре. Але – раптова травма, лікарня, операція і, на жаль, медики виявилися безсилими. На 94-му році життя Степан Павлович відійшов у засвіти. Дуже боляче і сумно.

Провести в останню путь Степана Павловича приїхали його земляки з Вінничини, зокрема голова Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України Вадим Вітковський, очільник обласної організації Національної спілки журналістів України Василь Паламарчук, відомі столичні журналісти Анатолій Гаркуша, Юрій та Юлія Нестеряк, Анатолій Бень, викладачка вишу, журналістка Ліліана Вежбовська.

Панахиду було проведено в місцевому храмі.

Неподалік, на цвинтарі і знайшов вічний спочинок наш дорогий Учитель. Для нас, випускників Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Степан Павлович завжди буде Учителем, якому ми завжди аплодували. Бо він вчив нас творити по правді. Учив на багатющому власному прикладі. Він був справжнім! Про це й говорили журналісти у прощальному слові…

Голова Вінницької обласної організації НСПУ Вадим Вітковський сказав, що заснують премію імені Степана Колесника для кращих публіцистів. А ще клопотатимуть про те, щоб назвати вулицю його іменем у селі Мончинці, де народився Колесник.

Його, завжди привітного, усміхненого, доброзичливого, любили й поважали односельці. Вони із сумом згадували, яким він був – уважним до всіх, щиро переймався турботами людей. Його сусідка, бабуся Ольга згадує: «Степан Павлович завжди захищав наше село. Він був за Правду, за простий народ, воював з несправедливістю».

Люди кажуть, що, мабуть, доля так розпорядилася, щоб Колесника поховали саме на простому сільському цвинтарі – щоб бути ближче до простого народу, інтереси якого все життя одчайдушно захищав у газетах. А блискіт нагород та високі президії – це було не його… Як згадував син Степана Павловича Артем, «батька ніколи не цікавили ані якась розкіш в побуті, ані вишуканий, дорогий одяг… Він просто жив у Слові… у своїй космічній глибині – творити, творити…».

Оксана Миколаївна Одинцова каже: «Степан Павлович завжди був на позитиві. Заспокоював, що все буде добре. Вже у лікарні, відійшовши від наркозу після операції, він говорив мені, який прекрасний цей Всесвіт. І ось цей Всесвіт прийняв його… Назавжди».

Сьогодні в Озерах милувало всіх гарне сонечко – весна буяє квітами, травами. І садки усі в білому. Біля могилки Степана Павловича цвіте вишня. Рясно, рясно…

Леонід Фросевич, Світлана Фросевич

Світлини: “Український репортер”

Сообщение Сьогодні провели в останню путь легендарного журналіста і письменника Степана Колесника появились сначала на Український репортер.

Коли було проголошено незалежну Україну, потужні виступи публіциста у пресі допомагали будувати нову державу, позбуватися брехні, відстоювати справедливість та правду.

Колесника нагороджено орденом «За заслуги» (ІІІ та ІІ ступенів). Його вшановано найвищим званням: «Зірка української журналістики» та нагороджено Золотою медаллю української журналістики. Він є вчителем багатьох журналістів, адже був і на викладацькій роботі в Шевченковому університеті.

«Український репортер» записав інтерв’ю із Степаном Павловичем у лютому 2022-го, за тиждень до війни. Тем у розмові було чимало: і про те, «хто заправляє на ярмарку життя», і як змінилася б країна за умов непідкупного правосуддя, і чому щаслива доля обходить десятою дорогою тисячі наших сіл, і чи перестануть колись в Україні «битися» за булаву… Степан Павлович згадував і свої журналістські стежки-дороги, ділився деякими секретами творчості, розмірковуючи про сьогодення, про вагу Слова, принциповість у професії. До цього інтерв’ю ми додали фрагменти попередніх бесід зі Степаном Павловичем, щоб читачам краще розуміти контекст різних подій та ситуацій, про які йдеться в матеріалі.

Відеоінтерв’ю. Перша частина.

Відеоінтерв’ю. Друга частина.

– Ми чули від вас, що маєте намір підготувати публіцистичний трактат про діяльність п’ятьох президентів України. А що думаєте про Леоніда Кучму? – Степане Павловичу. – Ви його нещадно – і справедливо – критикували, бо, за вашими словами, «реформаторські хотіння Кучми в Руїну обернулися». Чи зустрічалися ви особисто з ним під час двох його президентських каденцій?

– Одного разу ми з Кучмою в адміністрації на Банковій провели за розмовою 2 години 52 хвилини (я навіть час спеціально запримітив), – згадує Степан Павлович. – Він – Президент України, а я – голова Київської спілки письменників України, секретар Національної спілки письменників. Говорили з Кучмою наче на рівних, мені здалося, що в нього не було пихи. Але який то був рівень! Як це соромно… І це так страшно… Що найголовнішу посаду в державі посідає такий дрібний чоловічок, який вимурував олігархічно-кланову, злодійську, безробітно-тяжку для України споруду – епоху, на фронтоні якої лише одне кошмарне слово: «Кучмівщина». У мене є один матеріал, у якому я називаю Кучму “христопродавцем”. Отаке наше горе.

– Ніби якась карма.

– Так і думаєш. А скільки у нас є дивовижних, розумних людей! От їх би до керма країни! На жаль, їх туди не пускають, вони нікому не потрібні. Повертаючись до тієї бесіди з Кучмою, мене вразило завершення розмови. Прощаючись, президент запропонував: «Давайте домовимося, Степане Павловичу, раз в тиждень зустрічатися». Він ще й записав мій номер телефону. Своєю пропозицією Кучма мене дуже ошелешив. Не знаю, чим я йому сподобався. Можливо, тим, що говорив колючу правду, те, що думаю… Але минув час – дзвінків від Кучми не було… І я не шкодував, що мене не кличуть на Банкову.

– А як ви з Борисом Єльциним познайомилися?

– На початку 1990-х мене запросив на дружню розмову до Москви Петро Юхимович Шелест, який колись очолював українську компартію. Двічі я був у нього вдома. З Шелестом у мене були “особливі” стосунки (про них ще розповім), адже за його правління мене виключили з партії, звільнивши з роботи, заборонивши працювати в редакціях.

З роками я у душі відійшов від тієї образи й мені була цікавою в багатьох відношеннях постать Шелеста. І ось я у Москві, на дачі Шелеста. До нього прийшли відомі персони, в тому числі Єльцин. Вони ж мене, звісно, не знали. Петру Юхимовичу, певно, хотілося показати, що з будь-ким він не водиться.

І він представляє мене: «Товарищи, это очень известный и популярный в Украине человек – писатель Степан Колесник…». Єльцин на той час ще не був президентом. Щойно розпався Союз, кадрова політика в республіках була бездарною, в тому числі в Україні. І раптом Єльцин, звертаючись до Шелеста, каже: «Я лично взял бы Степана в свою команду». Як мені відреагувати? Звичайно, подякував за комплімент. А Микола Костянтинович Байбаков, колишній заступник голови Ради міністрів СРСР, і говорить: «Ну что ж, считаю – предложение отличное, надо его реализовать…»

– Ви, певно, записали тоді, як інтерв’ю, розмову з Шелестом?

– Ні. Після отих усіх гонінь та цькування, після тієї ломки мені не хотілося торкатися цієї теми, знову переживаючи… Дуже все це було боляче.

– Вперше неприємності впали на вашу голову…

– …У 1964 році. Я працював тоді в редакції «Радянської України», в головній партійній газеті республіки. 16 червня «Радянка» опублікувала мою статтю «Верблюд і капуста». А вже через три дні – дуже оперативно! – мене «слухали» на Політбюро ЦК Компартії України. Після того заслуховування мине три тижні і в партійній пресі з’явиться матеріал під рубрикою «В ЦК КПУ». У ньому – розгром Степана Колесника, висновки, що його стаття – «політично шкідлива». Отож з «Радянської України» мене звільнили із забороною працювати в пресі, літературі і кіно, утім як і головного редактора Юрія Зарубу (до речі, це була дивовижна постать, прозаїк, глиба, інтелектуал).

– Чому партійна верхівка так злякалася вашої статті?

– Я зачепив велику політику, зрештою, це ще й помста щодо мене дала знати. На якому фоні це було? В 1962 році в СРСР бідували, скрізь відчувалася нестача продуктів. Не було що їсти. В Новочеркаську робітники вийшли на протест. Їх розстріляли. Після цього центральна влада на чолі з Хрущовим заметушилася, вперше відважилася на закупівлю зерна в капіталістів. 1 червня 1962 року в «Правді», республіканських партійних газетах опублікували звернення ЦК до народу. Його суть зводилася до того, що потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. Тобто кожен гектар ріллі в колгоспі має дати відчутний результат — щоб мати змогу виростити свиню 100 кілограмів. Ось тоді, мовляв, з продуктами харчування буде все гаразд, народ буде нагодовано. А тваринництво – це корми. Отже, треба збільшити посівні площі, підвищивши урожайність. А яким чином? Поливати, зрошувати. Це було возведено у ранг найвищої державної політики. Одного разу мене викликає редактор «Радянської України» й дає завдання – підготувати хороший матеріал про зрошення на Київщині. Отож їду… На прикметі – Білоцерківський, Тетіївський райони. В одному із сіл запитую голову колгоспу, чому на полях не видно зрошення. А він і відповідає, що з великою радістю зробив би це, але ж нема води – річка майже висохла. «У нас греблю як прорвало в 1913 році, так з тих пір ніхто й пальцем не поворухнув, щоб загатити її». Я колись в одній із середньоазіатських республік був і бачив, як працює технологія поливу: у водоймі стоять насоси, які працюють за допомогою верблюдів – вони ходять по колу і «тягнуть» воду. Таким чином зрошують капусту. Ось вам – верблюд і капуста. І капуста ж – просто диво!

– Отже партійному керівництву ваша стаття не сподобалася.

– Викликають мене на Політбюро ЦК КПУ, «на килим». Це було показово! В залі сидить маса народу: секретарі парткомів, міністри, редактори газет… І при всіх мене «роздягають». Виступає секретар ЦК КПУ, член Політбюро Ольга Іващенко. І пускає громовицю: «Посмотрите, что он пишет!» Узявши газету, цитує абзац з моєї статті, що в селі Мончинцях («Это его родное село!» – і показує пальцем на мене) колись навіть поміщик мав два зариблених глибоководних ставки; а сьогодні на цьому місці хлопчаки м’яча ганяють, і будяччя пре до неба. Іващенко поклала газету й шваргонула: «Посмотрите на этого негодяя!». І всі дивляться на «этого негодяя». «Как он плачет за помещичьим строем!» От я спати не можу — лишень дайте мені «помещичий строй»! Ідіотизм. Ну ось виступили усі… І Шелест надає мені слово. Йшов я до трибуни і постійно в думках повторював, наче молитву: не злякатися. Бо зламані люди, це вже не дуби, не кремінь. Пух. Якщо зламають — це вже не повноцінний громадянин, я вже не можу йти своєю дорогою. З трибуни говорю декілька слів. Мене, піднявшись зі стільця, перебиває Дем’ян Коротченко (голова Президії Верховної Ради УРСР, член Політбюро КПУ. – Ред.). А я про Коротченка, як про “видатного партдіяча”, ще у школі в підручниках читав. “Вы бросьте молоть! Выдайте своих заговорщиков!». На все життя запам’ятав його скажену вимогу. Я повертаюся до Шелеста і спокійно кажу (бо ж налаштував себе — не зірватися, не зробити якихось дурниць): “Петре Юхимовичу, я не розумію запитання”. Шелест глянув на мене і я відчув, що він, як би міг, то мене, мабуть, убив би. Це ж йому треба було реагувати, думати, що сказати, робити зауваження… Шелест підвівся, подивившись на Коротченка, і сказав вражаючу фразу: “Дістітєльно! Невжели нельзя спросить по другому, понимаешь…» (Саме так Шелест і промовив). І я став спокійно говорити, хоч мене перебивали. Стояв на одному: крамоли в статті не бачу. Тоді політбюро мені винесло сувору здогану із занесенням в особову справу, звільнити з роботи і заборонити працювати в пресі, літературі і кіно. А через шість років, 30 жовтня 1970 року, остаточно виключили з партії за антирадянську пропаганду. На той час це було найстрашніше покарання. Особливо лютував на засіданні Політбюро другий секретар ЦК КПУ, колишній перший секретар Черкаського обкому партії Іван Лутак: “Вы – ярый враг не только нашей партии, но и всего советского народа!, – пускав він свої стріли у мій бік. А я кажу: “Переконаний, що тільки кретин може таке говорити”. Я не хотів цього говорити. Не думайте, що я такий герой. Таке вирвалося, наболіло, і я навіть здригнувся, що сказав таке. Просто мені в печінках ці партійні слухання віддавалися. Допекло.

– Лутак почув?

– Авжеж. Це був як вибух бомби. Бо ж невелика кімната. Він почервонів, замовк. І всі замовкли, вже не ображали, виключили з партії. Виходжу на вулицю, на тодішню Орджонікідзе (нині — Банкова. – Ред.), це було вночі. Ніде ані душі. А мені ж хочеться “вихлюпнути” назовні свій кепський настрій, поговорити бодай з кимось. І раптом з боку Спілки письменників назустріч йде… цигарка (хтось курить), пропікається в пітьму, все ближче, ближче. І цигарка запитує: “Що, вже?” “Вже”, – відповідаю. Це був Григір Тютюнник (на світлині. – Ред.).

Його запитання мене “вбило”, бо я ж нікому, навіть рідним, не розказував, що мене слухатимуть на Політбюро. І пішли ми бродити вулицями Києва. Оскільки після 24-ї години все було зачинено, то навіть пляшку горілки ніде було купити. Отож ходили-балакали до світанку.

– Степане Павловичу, а що це за історія з помстою, про яку ви мимохіть згадали?

-Знову ж таки: в моїй долі велика політика пробилася… І теж це було зв’язано з Новочеркаськом, коли розстріляли робітників. Я вам розповідав, що 1962 року партійна верхівка Союзу виступила зі зверненням до народу: потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. І це питання не одного року! Раптом через 15 днів – інформаційний вибух – друге звернення партії до народу. Здебільшого переспів попереднього.
Але у тому тексті була дивовижна фраза — що стокілограмова свиня вже є. Де? У Гребінківському районі Київської області. Прочитавши таке, я засміявся. Фантазія! Бо ж, як власкор по Київській області, добре знав область, і цей район в тому числі. Того ж дня (!), коли з’явилося “звернення до народу” мене викликає редактор, Іван Маркович, і дає завдання — негайно їхати у Гребінквський район, готувати матеріал про свиню. Додає, що цю статтю негайно передрукує “Правда”, бо є команда самого генерального секретаря, тобто вказівка найвищого рівня. Я ж намагаюся пояснити, що ніякої свині вагою в центнер в районі не вирощено. Обман. “Ти викинь це з голови!”, – чую редакторське. Він мені дає “в бригаду”, на допомогу, журналіста Тумаркіна, колишнього фронтового кореспондента (статті писав він так собі, але зате мав міцну “хватку” зібрати факти). Добре, і ось ми у Гребінках.  Заходимо до першого секретаря райкому партії. «Володю, – звертаюся до нього (а я знав цього чоловіка добре), – є свиня чи нема? «Та ти знаєш.., – бачу він мнеться. – Увечері буде бюро райкому – приходь на засідання, все почуєш. Поки що вам вже приготовлено райкомівську кімнату для відпочинку на Гребінківському цукрозаводі – там є все, щоб підкріпитися…» Але не на тих напали, хоч я і прийняв на словах цю, майже «курортну», пропозицію. Насправді ж ми з Тумаркіним поїхали по селах – з’ясовували в колгоспних бухгалтерів, керівників, де ж насправді та свиня вагою сто кілограмів. Побували і в селі Пилипівка, яке згадувалося в партійному зверненні. Нема таких, добре вгодованих, свиней! В тій же Пилипівці сільське начальство розповіло мені, що у них, в свинарнику, лише маленькі поросятка. Усе це я старанно записав до свого зошита. Приходимо увечері з Тумаркіним на бюро райкому партії. І з’ясовується ситуація, як «робилася» свиня. Розповідають члени бюро… Перший секретар каже, що приїхав Шелест, секретар ЦК Компартії України і запитує: «Все читали обращение ЦК? Так вот, стране нужна свинья – сто килограммов!». Під час тієї наради був присутній голова колгоспу з Устимівки – лише він один насмілився сказати Шелесту, що це – авантюра. Але ж райком партії не подавав «нагору» ні звітів, ні цифр, що нарешті вирощено таку свиню. В ЦК самі це «намалювали» й прозвітували в Москву. Так і з’явилося «Обращение к советскому народу».

– І ви написали розгромну статтю?

– До статті ще була цікава прелюдія. Звичайно, я розповів про побачене редакторові. Нема свині! Він при мені негайно набирає по телефону номер другого секретаря ЦК Компартії України Миколи Підгорного (вони були фронтовиками, дружили) і коротко розповідає про цю, свинячу, справу. Підгорний дає вказівку редакторові: нехай Колесник негайно пише доповідну, скільки свиней у районі, як «робилася» свиня на «сто кілограмів», і щоб я особливо зробив акцент на ролі Шелеста у цій історії.

– Потрапили ж ви у ситуацію.

– Ще й яку! Я ніколи не писав доповідних, і вважаю, що це підло. Так і сказав. Але редактор наполягає, каже: «Сідай в моєму кабінеті, я двері зачиняю на ключ, щоб не заважали – пиши, тобі принесуть поїсти». Що мав робити? Сів і утяв… Це були якісь загальні міркування десь на три сторіночки. Редактор узяв, подивився і порвав, викинув до сміттєвого кошика. «Ти дурня не валяй, – каже. –Не відкрутишся! Тим більше, що бюро райкому партії прийняло рішення, що свині нема». Знову мене зачиняє в кабінеті. І я «даю» 18 сторінок… Це було у червні 1962 року. А у липні 1963-го Шелест стає першим секретарем ЦК Компартії України. Підгорного переводять до Москви секретарем ЦК КПРС. І в редактора «Радянської України» Івана Марковича… зникає підтримка «нагорі» – його «прибирають» з посади. Газету очолив Юрій Заруба – добропорядний, дивовижний за характером чоловік, але згодом і йому покажуть на двері, як і мені.

Після того як мене вигнали ніхто із знайомих, друзів мені не подзвонив. Відчуваю себе у повній ізоляції. То я був у вирі подій, а тут  – тиша, німотна, страшна. І раптом зателефонував редактор журналу «Україна», письменник Василь Большак (а з ним на той час я не був знайомий). Дав мені дві поради: перша – берегти здоров’я, друга: не впадати у відчай, бо нічого вічного нема. Він таку психотерапію провів! (Хоч я і без нього знаю про це.) Большак зазирнув у майбутнє під час нашої розмови. Каже: «Пройде небагато часу і ви будете працювати в найкращій редакції на планеті – журналі «Україна». А наступного дня – ще один несподіваний дзвінок: незнайомий чоловік каже, що він – Речмедін. А я знав, що заступником редактора в журналі «Вітчизна» працює письменник, журналіст Речмедін. Він запитав, чи не зміг би я підійти д нього, на квартиру, поговорити про дещо. Чому б і ні? Прийшов. Речмедін мешкав на Хрещатику, в Пасажі. І відразу ж ошелешив, каже: щойно говорив про мене зі своїм братом. А брат трудився в Москві на високій посаді – був першим заступником завідувача відділом пропаганди і агітації ЦК КПРС. Речмедін сказав братові, що це була розправа, і що Колесник негайно приїде до Москви. Отаке завихорилося.

Вночі я виїжджаю до Москви. Зустрічає мене завсектором преси Володя Власов і супроводжує до Леоніда Остаповича Речмедіна. В кабінеті я розповів, як підготував статтю, як потім це вдарило по мені, що це була помста. Речмедін каже, що українське політбюро не мало повноважень заслуховувати журналіста, бо не його парафія. Зрештою, і крамоли в матеріалі, на його думку, нема. Проглядається помста. Але як могли заборонити працювати в пресі, літературі?! «У нас же не кріпосне право!»,- запам’яталися слова Речмедіна. Він мені й каже: «В актовій злі зберуться на свою нараду працівники різних відділів ЦК і ти маєш розповісти усе про цю статтю».

І ось почалося. Велика зала, амфітеатром. Мене запрошують до президії, а за столом – Речмедін, Володя Власов. Спочатку у залі я нарахував десь 86 осіб, а потім присутніх стало більше. Ідуть, ідуть, злітаються як бджоли до вулика. Приблизно 20 чоловік додалося. Маса народу. І я маю виступати. Речмедін радить мені: «Говори все, нічого не приховуй, це у твоїх інтересах. Ми не маємо сумнівів, що ти – чесна людина». Відчуваю, що він до мене добре ставиться, на моєму боці. Починаю виступ. Вже маючи за плечима певний життєвий і журналістський досвід, налаштовую себе в душі, що не хочу підставляти Шелеста, бо це ж підло. І ось цю свою роздвоєність пам’ятаю як зараз. А з іншого боку, мені нема чого боятися, бо є рішення райкому партії, що «свині нема» (що тут додати?) . Починаю розповідати, не вдаючись до лінії помсти, до Шелеста. Мене зупиняє Речмедін: «А сейчас нам принесут рецензию отдела сельского хозяйства на статью Колесника». А у тій рецензії усього одне речення: «Очень сильная статья, написанная талантливой рукой». І додав: «Статья «Верблюд и капуста» – дельная и умная!». Хіба не кіно?! І тут піднімається з місця Афанасьєв, перший заступник завідувача пропаганди ЦК і звертається до мене: «Товариш Колесник, так за что же вас раздевали на Политбюро ЦК КПУ?» А мені наступає на ногу Речмедін і стиха до мене: «Відкрито говори». І в мене немає виходу. Як бути? Але найголовніше тут – є рішення райкому партії. І я розказую. А вони ж знають, коли Шелест прийшов до влади, співставляють дати, коли писалася стаття, коли мене викликали на Політбюро. Афанасьєв кидає репліку: «Это же партийная месть. Как это понимать?». А із зали чується: «Никаких запретов на работу!». Коли наприкінці я виступив із заключним словом, то уся ця публіка – уявіть собі! – мені аплодувала. Хоч ще недавно, у Києві, на політбюро мене «роздягали». Речмедін каже, що відмінити рішення українського політбюро вони не можуть, а ось «зламати» пункти про заборону працювати в пресі їм вдасться.

Після відвідин Москви я приїхав на Вінничину, в рідне село. Не розказую батькам про свої неприємності, бо не хотів травмувати їх. Село знало, що я працюю в газеті ЦК, в «Радянці», всі передплачували газету. Пишалися. І тут раптом – рішення ЦК, що «стаття Колесника – політично шкідлива» і так далі. Одного дня до нашої домівки приїжджає голова колгоспу і каже, щоб я негайно сідав до машини і їхав з ним до контори. Бо із самого ЦК дзвонять. Триста років село стоїть, а ще ніхто із ЦК не дзвонив. Мене викликають до Києва (телефонував заввідділом пропаганди ЦК КПУ Шевель). От він мені й повідомляє новину – є команда працевлаштувати мене. Але не в партійну пресу. Пропонує «Літературну Україну». І побажав удачі. А десь за місяць перед цими подіями телефонує мені Сергій Плачинда – надзвичайна людина, завідувач відділом публіцистики «Літературної України» (а ми з ним дружили). І каже, що мене хоче бачити редактор – Соколенко Дмитро Гнатович. Мовляв, є цікава розмова. Отож Соколенко пропонував перейти на роботу до «Літературної України». Але мені в той час було комфортно в «Радянці», я відчував себе на піднесенні. Словом, від пропозиції Соколенка я відмовився. Але ж бачите, життєві шляхи все одно привели мене до «Літературної України». Коли я зайшов до кабінету редактора «Літературки», то він вигукнув: «Всі дороги ведуть до Риму!». І сказав, що у відділі будемо працювати утрьох: письменники Сергій Плачинда, Григір Тютюнник і я.

– Потоваришували з Тютюнником?

– Це окрема історія, чим закінчилася наша дружба з Тютюнником.

– На позитивній хвилі?

– Ні. Життя – це дивовижні речі. Хоч ця історія і не є секретом, але раніше я нікому про неї не розповідав. Отож запрягло мене життя на роботу в «Літературці», утім це тривало не так уже й довго. Григір Тютюнник від мене не відходив – ми дуже з ним заприятелювали. Мені здавалося, що я вже приплив у таку гавань, де так затишно… І раптом телефонує Шевель (заввідділом пропаганди ЦК КПУ. – Ред.), просить зайти… Добре. І що чую від нього? Пропонує піти працювати до Большака, в редакцію журналу «Україна». Чому? З’ясовується, що одного разу в туристичній поїздці доля звела разом дружину компартійного діяча Петра Шелеста і Василя Большака. І ось Большак попросив пані Шелест посприяти у переведенні журналіста Степана Колесника з «Літературки» до журналу «Україна». Ви можете собі уявити такі повороти долі? Ось які сюрпризи підносить життя!

– І ви пішли працювати до Большака?

– Так. Він мене відразу увів до редколегії видання. Мені працювалося там надзвичайно цікаво, чудово. Сам Большак, глибоко переконаний, – свята людина, дивовижним був письменником, талановитим редактором.

– А чому не склалося з Григором Тютюнником?

– Одного разу він назвав мене… «кадебістом». Але чому назвав? На політбюро ЦК КПУ мене розгромили в 1954 році, у червні. Якось у вересні, близько 12-ї вечора, чую: хтось дзвонить у двері квартири. Відчиняю: на порозі стоїть легендарний декан факультету журналістики Київського університету Матвій Шестопал, обличчя – бліде, розтривожене. А Шестопала, до речі, обожнювали студенти. Так сталося, що його виключили з партії на бюро райкому – за націоналізм. Отож того вечора він мені і приніс цю звістку. Ми до ранку розмовляли з ним… У Шестопала була коронна фраза (я і донині її пам’ятаю): «Адже ні для кого не є секретом, що національна самосвідомість пересічного українця є нижчою як у клопа». А прийшов Шестопал до мене, бо ми – одного поля ягоди. Мене на той час ще не виключили з партії, але вже є сувора догана, заборона працювати і так далі.

Що цікаво: і Шестопала, і мене морально пресували одні й ті ж два співробітники КДБ – про це ми дізналися один від одного. О, вони довго трудилися, щоб я підписав “бомагу” про співпрацю з ними! Але нічого у них не вийшло. Так ось, один із тих кадебістів – майор – виявився людяним. І він попросив мене по-дружньому порадити Шестопалу, щоб «не висовувався», бо готуються репресії. А у нас з Шестопалом була домовленість: розповідати один одному про всі кадебістські «штучки», обмінюватися інформацією. Після його нічного візиту до мене минуло кілька років. Отож приблизно о 10-й ранку заходжу до квартири Шестопала, запитую дружину, де господар. «Спить», – чую у відповідь. Дружина заходить до кімнати, а мені ж не видно… Лише крізь прочинені двері чую голос Шестопала: «А, це той кадебіст?!». Він не знає, що я чую його слова. Для мене це був колосальний удар. Я розвернувся і пішов геть. Після того вже ніколи з ним не зустрічався.

Ще один випадок, на підтвердження того, що люди – складна і дивовижна матерія. Якось зустрічаю Григора Тютюнника. А з ним у мене стільки всього зв’язано! І раптом Гриць мені й каже (і я не можу не вірити йому): «Ти знаєш, Олесь Гончар мені радить: «що ти водишся із цим крамольником Колесником?!» (Це дослівно!)

До речі, коли ми були в Ірпені, в Будинку творчості письменників і ходили до їдальні обідати, то бачили, що назустріч йшов Гончар. Угледівши нас, він переходив на другий бік алеї. Отакі викрути.

Минув час, десь півроку. Одного дня зустрічаю Гриця Тютюнника, чую, що вже трішки «причастився». Привіталися. А він і каже: “Ну що, кадебіст, дали тобі?! Школу пройшов гарну?». Мене як підкосило. За мить розвернувся і пішов. Що можна сказати на таку брехню? Сплинуло трохи часу. А зі мною «працюють» кадебісти – тиснуть з усіх сил, щоб я підписав «бомагу» про те, що є агентом. Одного разу мене попереджає майор – зі мною буде говорити найвищий начальник з КДБ. Запрошують до кімнати в готелі «Київ», бачу на столі коньяк…

Заходить ще якийсь кадебіст і каже, що вони «таку мали надію на мене»… Дають шарикову ручку, що «стріляє» – це була новинка на той час. І наполягають: «Підпишіть!». Їх троє. І атакують – психологічно – мене, стотонним пресом нависають. Але Бог дав мені сили утриматися, нічого не підписати. Я весь час повторював, мовляв, давайте не будемо гратися в дурну гру. І кадебісти відступили. Цікава деталь. До мене час од часу набивався в друзі Альоша Мусієнко, письменник. А він мав доступ до всіх архівів, дружив з силовиками. От він мені одного разу й каже, що перерив усі архіви. А мого прізвища серед тих, хто співробітничав з «органами», ніде не знайшов. Я йому порадив не витрачати марно час. Кажу: “Ти, Олексію, може служив, а я – ні! Я ні під кого не пристосовувався. Ще під час навчання в університеті я публічно, на зборах назвав ректора злочинцем”.

Минають дні, місяці. Я все ламав голову, чому мене назвали «кадебістом». Тютюнник, Шаповал – розумні люди, мислителі! Чому вони клюнули на цю брехливу вудочку? І зрозумів, що була проведена хитра спецоперація!

Одного разу мені довірливо каже секретар ЦК КПУ Дрозденко (а він симпатизував мені): «Ти знаєш, чому КДБ не дає тобі спокою? Не здогадуєшся, навіщо тебе вербували? Ти мав їхати працювати до Америки та Канади, щоб звідтіля дати серію викривальних матеріалів про «українських буржуазних націоналістів», лідерів ОУН-УПА. Ось воно що! А я ламав голову, навіщо їм потрібен. Вони ж прекрасно знали, що я не здатний писати доноси.

– Можливо, саме агенти КДБ зуміли зробити так, щоб Тютюнник і Шаповал повірили у їхню вигадку. І цим самим віддалилися від вас.

– О, це була дуже тонка спецоперація.

– А на Олеся Гончара не ображаєтеся?

– Ні. З роками стаю м’якішим. Якби у тій ситуації він заприятелював зі мною, то на нього чинився б також тиск. Спливло багато часу і у 1992 році саме Олесь Гончар запропонував мою кандидатуру на здобуття Шевченківської премії за книгу нарисів «Обкрадені села».

– Степане Павловичу, ви є автором сценарію документального фільму «Солдатські вдови» (режисер Володимир Артеменко, оператор Олександр Вертелецький). Стрічка отримала два головні призи: на Міжнародному кінофестивалі «Молодість-83» і на XVII Всесоюзному кінофестивалі в 1984 році. «Солдатські вдови» демонструвалися на XХХVIIІ і ХХХІХ сесіях Генасамблеї ООН «як найкращі фільми, що показують трагедію людей, яку приносить війна». Я чув, що вам сприяв сам тодішній керівник українського уряду Олександр Ляшко. Що це за історія?

– Ми товаришували з Олександром Павловичем Ляшком. Але заступництва з його боку перед партійною верхівкою – в мою оборону – я не бачив. І це мені не потрібно було. Бо я не служив нікому. Отож, коли постало питання про те, щоб направити до ООН кінострічку «Солдатські вдови», Ляшко написав «сопроводіловку» приблизно такого змісту: «Посылаем вам кинофильм, как выдающееся кинопроизведение на антивоенную тему…». Звичайно, «не выдающееся», але письменник Віталій Коротич розповідав мені, що в ООН кінострічку сприйняли дуже сильно.

А що мене вразило у цій темі? Потрапивши у село Бірківка на Чернігівщині, я побачив дивну картину – до місцевого клубу йдуть літні жінки, й багато їх. Мені й кажуть: йдуть на вечір вдів. Звідси й почався задум кінострічки. Заходжу до клубу. Веде вечір голова колгоспу. Колишній командир батальйону, без ноги. І почергово називає прізвища вдів, і говорить про них з такою теплотою, що душа стискається (а в селі усі про всіх знають!). І каже, що такий-то воїн героїчно загинув там-то, за таких обставин. І плаче. І всі плачуть. Це неймовірно! От я і розказав про побачене кінорежисеру Володі Артемкенку, і ми вирішили робити фільм.

Бесіду вели Леонід Фросевич, Світлана Фросевич.

Від авторів.

Ось такий він, Степан Павлович Колесник, безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий, безмежно закоханий у слово. Ми кілька годин розмовляли з ним і, здавалося, кінця-краю цікавій бесіді не буде, бо вона виходила за рамки заздалегідь намислених запитань, розпросторювалася вшир і углиб, охоплюючи великий часовий відтинок. Вже нині, під час лютої війни з російськими агресорами, ми телефоном спілкувалися зі Степаном Павловичем про цю страшну біду, яка прийшла на нашу землю. Колесник, як і мільйони українців, живе болями і тривогами за рідну землю. Він також обурюється, кипить праведним гнівом, чому ООН не може поставити на місце російських терористів, не має дієвого та ефективного впливу на московитську орду. Тим не менш, Степан Колесник твердо переконаний: великий і звитяжний український народ неодмінно здолає цю нечисть.

Читайте також:

• Секретний чемоданчик для президента Кравчука. Згадує Степан Колесник

Сообщение Журналіст Степан Колесник своїми критичними матеріалами розхитував підвалини тоталітарного режиму. Інтерв’ю з публіцистом (+відео) появились сначала на Український репортер.

На цьому шляху було чимало як славних, героїчних сторінок в біографії нашого війська, так і, на жаль, сумних, трагічних. Ми пишаємося армією, добре знаємо, що вона вже сьомий рік мужньо боронить країну від російських окупантів.

Водночас маємо знати й величну історію свого війська, а саме хто створював і формував Збройні Сили України, з якими труднощами і перешкодами зіштовхнулися у той час, зрештою, які були плюси і мінуси у тривалому реформуванні оборонного відомства упродовж 30-літнього періоду. Нам потрібен чесний погляд на усі ті події, без перекручень і викривлень.

Тому “Український репортер” розпочинає новий спецпроєкт, який має на меті висвітлення   правдивої історії нашої армії.

Вважаємо, що вельми доречним буде в цьому контексті інтерв’ю з яскравим публіцистом, знаним письменником, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Степаном Колесником, яке вже раніше ми розміщували на сайті “Український репортер”.

Письменник, публіцист Степан Павлович Колесник добре знає, що таке флот. І не тільки тому, що колись служив строкову на Балтиці. На початку 1990-х, коли Україна створювала свої Військово-Морські Сили, доля привела його в Крим. Це сталося невдовзі після підписання Леонідом Кравчуком та Борисом Єльциним Ялтинської угоди щодо розподілу Чорноморського флоту між Україною та Росією.

– В 1992 році мені надійшла цікава пропозиція «згори» – поїхати на флот, ставши заступником командувача Військово-Морських Сил України, – розповідає Степан Павлович. – Командувачем ВМС був Борис Кожин, патріот, якого ми дуже поважаємо. Зі мною на цю тему провели довгу розмову в Адміністрації президента, в Міністерстві оборони України, суть якої зводилася до того, що командну ланку наших Військово-Морських Сил потрібно підсилити, налягти на гуманітарну складову. Словом, потрібна допомога, бо ще й даються взнаки негативні тенденції, наприклад, йде розкрадання флоту.

Мені казали, що можу стати морським офіцером – присвоять звання контр-адмірала. Я узяв паузу, щоб оглянутися, так би мовити. І полетів у Крим. Це був військовий літак. Разом зі мною полетів полковник (згодом генерал-майор) Володимир Мулява, член колегії Міністерства оборони України, начальник соціально-психологічної служби. Приземлилися на аеродромі в Бельбеку. Тут на нас чекав весь штаб на чолі з командувачем Борисом Кожиним. Так я опинився в Криму, у відрядженні.

– Але ж ви так і не стали заступником командувача ВМС. Чому?

– Вже тоді я бачив, що півострів треба було негайно рятувати від повзучої російської окупації. Про цю біду й говорив, повернувшись до Києва. Я погоджувався прийняти пропозицію, ставши заступником командувача при одній твердій умові: якщо разом зі мною до Криму поїдуть півсотні патріотів. І усі гуртом ми зможемо переламати ситуацію. Але не склалося… Було сказано, що в держави на це немає грошей. При такому «розкладі» я відмовився прийняти пропозицію. Я і Кожину казав, що сам він (один) нічого не зробить…

Від редакції.  Вже тоді, в 1992-1993 роках, Степан Колесник бив на сполох: «Йде планомірно-нещадне, продумане до дрібниць оббирання, обдирання і обкрадання Чорноморського флоту. Втілюється в життя бандитська акція проти України. Коли настане час ділити флот – нічого буде ділити. «Старший брат» самовіддано усе розбарахолить, доб’є до ручки.

Сплавить наше добро за кордон і наживе капітал. Під цим кутом зору Ялтинські рішення – цілком офіційне запрошення і заохочення Росії до пограбування Чорноморського флоту та його баз.

Маємо ще й такий зріз Ялтинської угоди: вона офіційно спонукує правореакційні сили Криму до запеклого протистояння Україні. Принаймні розв’язує руки шовіністам усіх мастей. А це міна величезної руїнницької сили, яка аж проситься під детонатор. Міна закладена, вона підведена під самий фундамент українсько-російських відносин і дочікується лихої години».

Ота міна вибухнула в лютому 2014-го, коли кримський парламент захопили російські військовики. Так почалася окупація Криму.

– Деякий час тому колишній міністр оборони України Костянтин Морозов сказав мені в інтерв’ю: «Україна мала чим зустріти агресора. Але ж без спротиву здала Крим. Що треба було робити? Оті російські гелікоптери, які висаджували «зелених чоловічків» на кримських летовищах, мали б горіти і в повітрі, і на землі…». А ви якої думки, Степане Павловичу?

– На сто відсотків погоджуюся з генералом Морозовим, професіоналом найвищого ґатунку, людиною виняткових чеснот, великим патріотом. Треба було діяти. Якби Київ дав команду – ми б зламали оту нечисть у подобі «зелених чоловічків».

Брешуть, що ми залишилися без війська. Це абсолютна брехня! У нас були бойові підрозділи для відбиття агресії. Причому вишколені, підготовлені кадри. Ще задовго до російського нападу було відомо, як розгортатимуться події в Криму. Але ж наші керманичі нічого не робили для ефективної протидії.

Навпаки: стояли на тому, щоб не ображати Росію, не гнівити. Це була злочинна політика. Тому й сотворили диво дивнеє – здали Крим, навіть не воюючи. Та будь-яка країна, на яку нападають, бере до рук зброю і захищається.

– Чому українські моряки не затопили бойові кораблі?

– Можливо, думали, що ситуація якось перемелеться, конфлікт згасне, і тоді все повернеться на круги своя, тобто кораблі знову стануть нашими. Я точно знаю, що це «жило» в людях.

– Після відрядження до Криму в 1993 році з-під вашого пера вийшла дуже гостра книга-памфлет «Куди пливе ескадра?». «Флот ми просвистіли!» – один із висновків цього твору. Певно, у вашому журналістському блокноті є сюжети, які не увійшли до книги. Розкажіть, будь ласка.

– Під час відрядження до Криму в мене склалися дружні, довірливі стосунки з командувачем ВМС України Борисом Кожиним (на світлині).

Одного разу Кожин і каже, що його хочуть заслухати на зборах офіцерів Чорноморського флоту. А на той час флот, як не крути, ще зоставався російським. Кожин запропонував мені взяти участь у цьому зібранні, щоб я побачив, що це за публіка і яку вона «любов» демонструє до України. Справжню, не офіційно припомаджену, в політичних рум’янах і декларативній пудрі.

Це про таку любов кажуть: обняв, як брата, і задушив по-братськи. Наступного дня ми прибули до Морського гідрофізичного інституту, де мало проходити це зібрання. Нас зустрічає полковник. Але мене не пропускають…

Мовляв, «закрытое мероприятие, нельзя». Тоді Кожин висуває ультиматум: якщо представникові Києва заборонений вхід, тоді й командувачеві ВМС України тут нічого робити. Нам кажуть: «Ждите». Певно, у Касатонова запитують дозволу, пояснює мені Кожин. А Касатонов командував Чорноморським флотом. Через деякий час нам дозволяють увійти…

А в залі – хоч кіно знімай. Ніби золотопогонна злива. Срібло-злото виграває, очі вбирає. А зірок на погонах! Яко на небесі, прости нас грішних. І всі місця зайнято. Тільки збоку, в третьому ряду, біля якогось капітана третього рангу, бачу пусте місце.

Я вже прикинув собі, що там і примощуся. Так і вчинив. Збори веде начальник розвідки Чорноморського флоту, віце-адмірал Рудаков. А на мене золотопогонники раз по раз так і дивляться, ніби на якогось шпигуна. І я відчуваю їхні погляди, вовчі погляди. Аж ось дають слово Кожину. Він говорив про український флот. А його перебалакують, ображають. Куди й поділися золотопогонний лоск, благопристойність. Ні чемності, ні морської толерантності, ні грама інтелігентності.

«Кому ты служишь?» – зривалося на адресу Кожина. «Україні», – твердо відповідав він. «Какая Украина? Да ее никогда не было».

Погони блищали мертвотним блиском, а очі горіли хижим блиском. І раптом Кожин промовляє, що хоче представити гостя з Києва, себто мене, письменника, лауреата Шевченківської премії. Зала притихла, спала дещо агресивність.

Мені дають слово. Бачу, що в залі сидять вороги, причому ярі. Що казати цій публіці? Йду до трибуни і налаштовую себе в думках: спокійно, не хвилюватися. Почав з того, що мені не сподобалися їхні виступи. Бо спрямовані на те, щоб принизити колегу, розтоптати його гідність, а це не по-флотськи, не по-офіцерськи.

Де ж тут людяність? Навів приклад зі своєї флотської біографії, коли в пошані були і повага, і підтримка. В залі – німа тиша. А по хвилі – оплески. Наступного дня в мене була зустріч з командувачем Чорноморського флоту Касатоновим, з цим імперським коршаком, що недобрим зизим оком позирав на наші землі, ширяючи в небі Севастополя.

Від редакції. Ще в 1992 році під виглядом кубанських козаків росіяни направляли до Криму підрозділи військових спецпризначенців.

– У згаданій книзі ви запримітили таке явище, як касатоновщина. Нагадаймо читачам, що це за лихо.

– Касатонов у Криму був «не один у полі воїн» – у нього була когорта послідовників. Отож і стверджуємо: Касатоновщина – явище на Чорноморському флоті. Наголосимо: на теплому і розманіженому флоті. Це імперська пиха. Російська прошовіністична бундючність. Дрімуча зарозумілість, а звідси неповага до України, її народу. Обов’язковий атрибут касатоновщини – демагогія як метод проведення своєї політики в життя.

Касатонов для Росії – національний герой. За що такі лаври? Чим він прославився? Може, добродіяннями, чеснотами своїми? Ні. Прославився організованим на кораблях мордобоєм, утробною тугою за тоталітарним чудиськом, уславився тим, що Чорноморський флот став тюрмою для матросів українських, а ще скандальною репутацією і фізіологічним несприйняттям інородців.

Касатоновщина – це рафіноване хамство, зневажання людини, дрібне хуліганство на люмпенському рівні. Почесного громадянина Касатонов одержав за непереборно стійку ненависть до України, за наполегливу окупантську політику в Криму.

– Під час розмови з ним, ви, напевно, відразу відчули, чим дихає цей коршак.

– Звичайно. Хоч із перших хвилин нашої бесіди Касатонов ніби аж стелився у словах, хотів мені сподобатися. Каже: «Мне доложили, что вы вчера очень хорошо выступили». Що він вкладав у цей висновок – не розумію… «Флот был, есть и останется единым. Все равно мы будем вместе», – глаголить Касатонов. Виходить, знову повернемося в Союз? «Ну, это понимаете… Название существенной роли не играет», – відповідає він.

Слухаєш флотоводця і починаєш вірити: «Союз нерушимый» не пропав – він благоденствує і нависає над світом похмурим драконом. А навпроти сидить фанатик «единой и неделимой». Усе змінилося в світі. Рухнула більшовицька імперія. Не перемінився командуючий «краснознаменным». Не вмерла у ньому психологія тоталітаризму. Я раджу Касатонову прочитати праці російських істориків, хоча б «Историю государства Российского» Карамзіна.

«И что они пишут?» – запитує. Що спочатку була Київська Русь, а ваші племена бродили лісами. Що Московське князівство виникло тільки в XV столітті, а князь Володимир хрестив Русь задовго до цього – у 988 році. Касатонов задумався. А потім каже: «Не читал их трудов, но, видать по всему, отъявленные мерзавцы». У цьому вислові весь Касатонов, шовіністичне, проімперське мурло.

– Чи розповідали вам наші офіцери про те, як розкрадали флот, як Росія плела павутину підступних планів?

– Не тільки розповідали, але й попросили дещо передати керівництву Української держави. А було діло так. 1992 рік. Українські моряки знали, що до них приїхав письменник, доцент факультету журналістики Київського університету імені Шевченка.

Очевидно, десь довідалися, що на той час деканом факультету був Анатолій Москаленко, сват Леоніда Кравчука. Якогось дня Борис Кожин каже мені, що зі мною хочуть довірливо зустрітися офіцери військової контррозвідки. Причому Кожина не запрошують. Отже, зустріч. Мені передають якийсь чемоданчик і пояснюють, що всередині – багато документів (доказів) про лихі, ворожі дії росіян проти України. Просять передати чемоданчик президенту України.

Приїхавши до Києва, я все розповів Анатолію Москаленку, вручивши йому секретний чемоданчик для Кравчука. Згодом поцікавився в Москаленка, чи одержав президент кримську «посилочку». Москаленко підтвердив. Минув час.

І мені телефонують флотські контррозвідники, мовляв, чи нема новин з Адміністрації президента. Відповідаю, що їхнє доручення виконав, а які заходи вживає президент – мені невідомо. Через деякий час знову телефонували з Криму, цікавилися реакцією влади. А потім і перестали дзвонити, зрозумівши, мабуть, що ніякої реакції не буде. Було сумно і прикро. Наші керманичі прикидалися невидющими, у втішанки-колисанки гралися, заганяли тривогу на спід душі, не дивилися правді в очі.

У президента є купа важелів, щоб втрутитися в ситуацію, є спецслужби. Зрештою, Кравчук міг би мене запросити до розмови, поцікавитися, що діється на флоті, я ж стільки всього знаю…

(Читате матеріал “Ось так заганяли Українську армію у безпросвіток”)

– Чи була в України можливість зробити Севастополь своєю морською базою?

– Коли наш народ прийшов до самостійності (і Крим проголосував за Київ), у Касатонова палуба вислизнула з-під ніг. Адмірал присмирнів, у нього змінився голос і постаріла хода, повіяли нові вітри над морем. Після довгих вагань і прикидок адмірал, очевидно, повірив: півострів однині український, і все те, що в Криму, теж не російське.

А повіривши в душі (злі язики кажуть: зламався), був готовий служити новій державі. Та й офіцери не проти перейти під український прапор. От коли треба було брати флот! Але ми спокійнісінько ловили ґав і вважали ловлю державним заняттям.

У 2010 році екс-президент Леонід Кучма заявив, що Чорноморський флот РФ у Криму не несе загрози Україні, і з його існуванням потрібно змиритися. Отака, дивовижна, політика!

(Читайте матеріал “Знову з Кучмою!”)

Політика наша виявилася неспроможною. А політики так довго і самозречено балакали, що за балаканиною прогавили поворот ескадри до чужого берега. Торжествувало наше вроджене: обережна обережність, одвічне вагання замість рішучого кроку, наша невідвага. Гору взяло хуторянське – якось воно буде…

Ніхто з верховних достойників із Києва так і не спромігся вибратися до Криму, щоб зайнятися своїм державницьким ділом. Тож флот ми просвистіли! І це сталося на початку 1990-х. А у 2014 році кримську землю захопили озброєні «зелені чоловічки». Касатоновський флот підготував для цієї агресії відповідний ґрунт.

Про Степана Павловича Колесника. Вчитель дуже багатьох журналістів, великий авторитет у царині журналістики, красного письменства, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, найвищих відзнак Національної спілки журналістів України.

Степан Павлович у професії – понад 60 років. Це про нього кажуть у багатьох редакціях: безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий, справжній боєць!

З-під гострого пера письменника Степана Колесника у різних газетах вийшли сотні потужних і резонансних матеріалів викривального характеру, в тому числі спрямовані на захист сільських трудівників, проти сваволі та фальші, проти місцевих феодалів. Ці статті читаються на одному диханні, його матеріали завжди зачіпають за живе, торкаються глибин, спонукають до дій та роздумів.

Свого часу за правдиві матеріали в пресі, що суперечили лінії тодішньої КПРС, Степана Павловича двічі “слухали” на засіданнях Політбюро ЦК Компартії України із розгромними, жорстокими для нього наслідками. Його виключили з партії, звільнили з редакції газети (із забороною працювати в пресі, літературі та кіно), він змушений був ходити без роботи. Отож і потверджуємо: Колесник дуже багато зробив, щоб розхитати підвалини тоталітарного режиму.

Коли було проголошено незалежну Україну, потужні виступи письменника Колесника у пресі допомагали будувати нову державу, позбуватися брехні, відстоювати справедливість та правду. Сміливі критичні нариси били надзвичайно гострим словом різних “козирних дам” і “вовків в овечих шкурах”, шмагали запроданців та пристосуванців. І водночас возвеличували людей високої честі та чистої моралі.

Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ

Сообщение Ще на початку 90-х я бачив, що Крим треба було негайно рятувати від повзучої російської окупації – Степан Колесник появились сначала на Український репортер.

А написав розслідування про дільність міліції Степан Павлович Колесник – дивовижна людина у світі нашої журналістики, красного письменства, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. На цій “солодкій каторзі” він уже 60 років. Це про нього кажуть у багатьох редакціях: безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий, закоханий у слово.

З-під гострого пера Степана Колесника у різних газетах вийшли сотні резонансних матеріалів викривального характеру, в тому числі спрямовані на захист сільських трудівників, проти сваволі та фальші, проти місцевих феодалів. Ці статті читаються на одному диханні, його статті завжди зачіпають за живе, торкаються глибин, спонукають до дій та роздумів.

Свого часу за правдиві матеріали в пресі, що суперечили лінії тодішньої КПРС, Степана Павловича двічі “слухали” на засіданнях Політбюро ЦК Компартії України із розгромними, жорстокими для нього наслідками. Його виключили з партії, звільнили з редакції газети (із забороною працювати в пресі, літературі та кіно), він змушений був ходити без роботи. Отож і потверджуємо: Колесник дуже багато зробив, щоб розхитати підвалини тоталітарного режиму.

Коли було проголошено незалежну Україну, його потужні виступи у пресі допомагали будувати нову державу, позбуватися брехні, відстоювати справедливість та правду. Резонансні критичні нариси били надзвичайно гострим словом різних “козирних дам” і “вовків в овечих шкурах”, шмагали запроданців та пристосуванців. І водночас возвеличували людей високої честі та чистої моралі.

Cьогодні розміщуємо фрагмент розмови із Степаном Павловичем в редакції “Українського репортера”, яка стосується Юрія Луценка.

– Щодо реакції влади на Слово. У 2008 році на шпальтах «Сільських Вістей» ви, Степане Павловичу, опублікували дві розгромні статті «Вовки в овечій шкурі» про стиль і методи роботи начальника міліції в Золотоноші та його посіпак. Вони «ламали людські долі, наче тріски», читаємо. Це були «недолюдки в державних погонах». Банда! У той період членом редколегії «Сільських Вістей» був і міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. Він якось відреагував?

– Після того, як вийшли «Вовки…», на мій домашній телефон подзвонив Луценко (ми з ним не були знайомі), – згадує Степан Павлович. – Каже: «Як ви дивитися на те, щоб ми зустрілися?» Звичайно, я відповів позитивно. Приїжджаю до МВС, мене проводять до кабінету міністра. Розмовляємо за кавою про те, про се. Луценко й пропонує наступного дня поїхати з ним в Золотоношу, тобто до «Вовків в овечій шкурі». Із задоволенням прийняв пропозицію. І ось ми в Золотоноші. Міністр зібрав усіх тамтешніх міліцейських начальничків, щось на зразок наради. А їх же треба під суд! І жорстко покарати.

– Ви сиділи в президії цих зборів?

– В залі.

– Луценко гамселив своїм міністерським словом підлеглих?

– Ні. Завів якусь таку дивну філософію про життя, яке є дуже складним. А в цьому житті, мовляв, треба бути людьми. Коли вже їхали додому, то Луценко й каже: «Я думав їх (райвідділ міліції. – Авт.) розганяти, але не став цього робити».

– Отже, не зірвав пагони з цих «вовків»?

– Ні. Послухайте, що було потім. Через якийсь час Луценка арештовують. Із в’язниці через свого сина передає мені листа. Пише про несправедливість, про те, у які страшні лабета потрапляє людина, якщо хоче чогось добитися. Що він мусить «триматися, все перетерпіти». Мені видався цей лист дещо дивним. Тим не менш я відповів йому, надіславши серйозного листа. Про те, що правда все одно переможе, банда Януковича рано чи пізно піде в небуття, і вони будуть відповідати за скоєне. Минув час, Луценко вийшов на волю, і я знову одержую від нього листа. Пише: «Все справдилося, як ви й казали». Йде рік за роком, Луценко займається своєю політикою, я – журналістською справою. Він стає генпрокурором. І от одного разу мені потрібна була консультація, по інтернету я звернувся до Луценка. Однак він так і не подзвонив. Бачте, із в’язниці написав, а на свободі, коли сів у високе прокурорське крісло, вже задер носа. Я вам скажу, що люди – це така складна матерія!

Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ

Малюнок Андрія ПЕТРЕНКА

Повну версію інтерв’ю читати ТУТ

Інші інтерв’ю із Степаном Колесником:

• Степан КОЛЕСНИК: «Я глибоко переконаний, що доведеться пересівати волю»
• Письменник Степан Колесник розповів про своє багаторічне дослідження дивовижної матерії

Сообщение Юрій Луценко і “Вовки в овечій шкурі”. Дещо з історії реагування на критику появились сначала на Український репортер.

Він щодня цю «матерію» не тільки бачить – вона немовби проходить крізь його душу та серце, зачаровуючи красою людських вчинків та неймовірних житейських справ, беручи яскравими деталями та подробицями, які може запримітити лише він, журналіст, що безмежно закоханий у Слово.

А було й таке, що викликало подив, обурення й пошук відповідей на одвічні запитання, чому ламаються люди (навіть, здавалося б, могутні), чому високі матерії стають низькими, примітивними, «виявляються безсилими, піднімають руки і здаються в полон».

Вже більш як 60 років Степан Павлович в журналістиці, з тих пір як в 1958 році закінчив Шевченків університет. (Факультет відкрився в 1953 році).

Мені впам’ятку його вислів: «Ми виростаємо на вітрах своєї епохи. Усі ми – яблука з одного суспільного саду. Але який той сад? Епоха яка?»

За соціалістичної епохи Колесника цькували й забороняли йому працювати в пресі. Доба незалежності  для Степана Павловича відчинила двері, щоб його «слово дзвеніло сталлю, аби возносилась і возвишалася, і торжествувала Правда». Він написав сотні критичних нарисів. І в кожному матеріалі досліджував цю «складну матерію».

«До мене дуже хилилися люди. Може, це в моїй душі закладено», – розмірковує Степан Павлович. В сьогоднішній бесіді з ним якраз і говоримо про абсолютно різних людей, з якими його зводили доля і журналістські стежки-дороги.

–         Почнімо з Кучми, – Степане Павловичу. – Ви його нещадно – і справедливо – критикували, бо, за вашими словами, «реформаторські хотіння Кучми в Руїну обернулися». Чи зустрічалися ви особисто з ним під час двох його президентських каденцій?

–         Одного разу ми з Кучмою в адміністрації на Банковій провели за розмовою 2 години 52 хвилини (я навіть час спеціально запримітив), – згадує Степан Павлович. – Він – Президент України, а я – голова Київської спілки письменників України, секретар Національної спілки письменників.

Говорили з Кучмою наче на рівних, мені здалося, що в нього не було пихи. Але який то був рівень! Як це соромно… І це так страшно…

Що найголовнішу посаду в державі посідає такий дрібний чоловічок, який вимурував олігархічно-кланову, злодійську, безробітно-тяжку для України споруду – епоху, на фронтоні якої лише одне кошмарне слово: «Кучмівщина». У мене є один матеріал, у якому я називаю Кучму “христопродавцем”. Отаке наше горе.

–         Ніби якась карма.

–         Так і думаєш. А скільки у нас є дивовижних, розумних людей! От їх би до керма країни! На жаль, їх туди не пускають, вони нікому не потрібні. Повертаючись до тієї бесіди з Кучмою, мене вразило завершення розмови. Прощаючись, президент запропонував: «Давайте домовимося, Степане Павловичу, раз в тиждень зустрічатися».

Він ще й записав мій номер телефону. Своєю пропозицією Кучма мене дуже ошелешив. Не знаю, чим я йому сподобався. Можливо, тим, що говорив колючу правду, те, що думаю… Але минув час – дзвінків від Кучми не було… І я не шкодував, що мене не кличуть на Банкову.

–         А як ви з Борисом Єльциним познайомилися?

–         На початку 1990-х мене запросив на дружню розмову до Москви Петро Юхимович Шелест, який колись очолював українську компартію. Двічі я був у нього вдома. З Шелестом у мене були “особливі” стосунки (про них ще розповім), адже за його правління мене виключили з партії, звільнивши з роботи, заборонивши працювати в редакціях.

З роками я у душі відійшов від тієї образи й мені була цікавою в багатьох відношеннях постать Шелеста. І ось я у Москві, на дачі Шелеста. До нього прийшли відомі персони, в тому числі Єльцин. Вони ж мене, звісно, не знали. Петру Юхимовичу, певно, хотілося показати, що з  будь-ким він не водиться.

І він представляє мене: «Товарищи, это очень известный и популярный в Украине человек – писатель Степан Колесник…».  Єльцин на той час ще не був президентом. Щойно розпався Союз, кадрова політика в республіках була бездарною, в тому числі в Україні. І раптом Єльцин, звертаючись до Шелеста, каже: «Я лично взял бы Степана в свою команду». Як мені відреагувати? Звичайно, подякував за комплімент. А Микола Костянтинович Байбаков, колишній заступник голови Ради міністрів СРСР, і говорить: «Ну что ж, считаю – предложение отличное, надо его реализовать…»

–         Ви, певно, записали тоді, як інтерв’ю, розмову з Шелестом? 

–         Ні. Після отих усіх гонінь та цькування, після тієї ломки мені не хотілося торкатися цієї теми, знову переживаючи… Дуже все це було боляче.

–         Вперше неприємності впали на вашу голову…

–         …У 1964 році. Я працював тоді в редакції «Радянської України», в головній партійній газеті республіки. 16 червня «Радянка» опублікувала мою статтю «Верблюд і капуста». А вже через три дні – дуже оперативно! –  мене «слухали» на Політбюро ЦК Компартії України. Після того заслуховування мине три тижні і в партійній пресі з’явиться матеріал під рубрикою «В ЦК КПУ». У ньому – розгром Степана Колесника, висновки, що його стаття – «політично шкідлива». Отож з «Радянської України» мене звільнили із забороною працювати в пресі, літературі і кіно, утім як і головного редактора Юрія Зарубу (до речі, це була дивовижна постать, прозаїк, глиба, інтелектуал).

–         Чому партійна верхівка так злякалася вашої статті?

– Я зачепив велику політику, зрештою, це ще й помста щодо мене дала знати. На якому фоні це було? В 1962 році в СРСР бідували, скрізь відчувалася нестача продуктів. Не було що їсти.

В Новочеркаську робітники вийшли на протест. Їх розстріляли. Після цього центральна влада на чолі з Хрущовим заметушилася, вперше відважилася на закупівлю зерна в капіталістів. 1 червня 1962 року в «Правді», республіканських партійних газетах опублікували звернення ЦК до народу.

Його суть зводилася до того, що потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. Тобто кожен гектар ріллі в колгоспі має дати відчутний результат — щоб мати змогу виростити свиню 100 кілограмів. Ось тоді, мовляв, з продуктами харчування буде все гаразд, народ буде нагодовано. А тваринництво – це корми. Отже, треба збільшити посівні площі, підвищивши урожайність. А яким чином? Поливати, зрошувати. Це було возведено у ранг найвищої державної політики.

Одного разу мене викликає редактор «Радянської України» й дає завдання – підготувати хороший матеріал про зрошення на Київщині. Отож їду…  На прикметі – Білоцерківський, Тетіївський райони.

В одному із сіл запитую голову колгоспу, чому на полях не видно зрошення. А він і відповідає, що з великою радістю зробив би це, але ж нема води – річка майже висохла.

«У нас греблю як прорвало в 1913 році, так з тих пір ніхто й пальцем не поворухнув, щоб загатити її». Я колись в одній із середньоазіатських республік був і бачив, як працює технологія поливу: у водоймі стоять насоси, які працюють за допомогою верблюдів – вони ходять по колу і «тягнуть» воду. Таким чином зрошують капусту. Ось вам – верблюд і капуста. І капуста ж – просто диво!

– Отже партійному керівництву ваша стаття не сподобалася.

– Викликають мене на Політбюро ЦК КПУ, «на килим». Це було показово! В залі сидить маса народу: секретарі парткомів, міністри, редактори газет… І при всіх мене «роздягають».

Виступає секретар ЦК КПУ, член Політбюро Ольга Іващенко. І пускає громовицю: «Посмотрите, что он пишет!» Узявши газету, цитує абзац з моєї статті, що в селі Мончинцях («Это его родное село!» – і показує пальцем на мене) колись навіть поміщик мав два зариблених глибоководних ставки; а сьогодні на цьому місцы хлопчаки м’яча ганяють, і будяччя пре до неба.

Іващенко поклала газету й шваргонула: «Посмотрите на этого негодяя!». І всі дивляться на «этого негодяя». «Как он плачет за помещичьим строем!» От я спати не можу — лишень дайте мені «помещичий строй»! Ідіотизм.

Ну ось виступили усі… І Шелест надає мені слово.

Йшов я до трибуни і постійно в думках повторював, наче молитву: не злякатися. Бо зламані люди, це вже не дуби, не кремінь. Пух. Якщо зламають — це вже не повноцінний громадянин, я вже не можу йти своєю дорогою.

З трибуни говорю декілька слів. Мене, піднявшись зі стільця, перебиває Дем’ян Коротченко (голова Президії Верховної Ради УРСР, член Політбюро КПУ. – Ред.). А я про Коротченка, як про “видатного партдіяча”, ще у школі в підручниках читав. “Вы бросьте молоть! Выдайте своих заговорщиков!» На все життя запам’ятав його скажену вимогу.

Я повертаюся до Шелеста і спокійно кажу (бо ж налаштував себе — не зірватися, не зробити якихось дурниць): “Петре Юхимовичу, я не розумію запитання”.

Шелест глянув на мене і я відчув, що він, як би міг, то мене, мабуть, убив би. Це ж йому треба було реагувати, думати, що сказати, робити зауваження… Шелест підвівся, подивившись на Коротченка, і сказав вражаючу фразу: “Дістітєльно! Невжели нельзя спросить по другому, понимаешь…» (Саме так Шелест і промовив). І я став спокійно говорити, хоч мене перебивали. Стояв на одному: крамоли в статті не бачу.

Тоді Політбюро мені винесло сувору здогану із занесенням в особову справу, звільнити з роботи і заборонити працювати в персі, літературі і кіно.

А через шість років, 30 жовтня 1970 року, остаточно виключили з партії за антирадянську пропаганду. На той час це було найстрашніше покарання.

Особливо лютував на засіданні Політбюро другий секретар ЦК КПУ, колишній перший секретар Черкаського обкому партії Іван Лутак:

“Вы – ярый враг не только нашей партии, но и всего советского народа!, – пускав він свої стріли у мій бік.

А я кажу:

“Переконаний, що тільки кретин може таке говорити”.

Я не хотів цього говорити. Не думайте, що я такий герой. Таке вирвалося, наболіло, і я навіть здригнувся, що сказав таке. Просто мені в печінках ці партійні слухання віддавалися. Допекло.

– Лутак почув?

– Авжеж. Це був як вибух бомби. Бо ж невелика кімната. Він почервонів, замовк. І всі замовкли, вже не ображали, виключили з партії. Виходжу на вулицю, на тодішню Орджонікідзе (нині — Банкова. – Ред.), це було вночі. Ніде ані душі.

А мені ж хочеться “вихлюпнути” назовні свій кепський настрій, поговорити бодай з кимось. І раптом з боку Спілки письменників назустріч йде… цигарка (хтось курить), пропікається в пітьму, все ближче, ближче. І цигарка запитує: “Що, вже?” “Вже”, – відповідаю. Це був Григір Тютюнник.

Його запитання мене “вбило”, бо я ж нікому, навіть рідним, не розказував, що мене слухатимуть на Політбюро. І пішли ми бродити вулицями Києва. Оскільки після 24-ї години все було зачинено, то навіть пляшку горілки ніде було купити. Отож ходили-балакали до світанку.

– Степане Павловичу, а що це за історія з помстою, про яку ви мимохіть згадали?

-Знову ж таки: в моїй долі велика політика пробилася… І теж це було зв’язано з Новочеркаськом, коли розстріляли робітників. Я вам розповідав, що 1962 року партійна верхівка Союзу виступила зі зверненням до народу: потрібно робити ставку на відгодівлю свиней. І це питання не одного року! Раптом через 15 днів – інформаційний вибух – друге звернення партії до народу. Здебільшого переспів попереднього.

Але у тому тексті була дивовижна фраза — що стокілограмова свиня вже є. Де? У Гребінківському районі Київської області. Прочитавши таке, я засміявся. Фантазія!

Бо ж, як власкор по Київській області, добре знав область, і цей район в тому числі. Того ж дня (!), коли появилося звернення до народу мене викликає редактор, Іван Маркович, і дає завдання — негайно їхати у Гребінквський район, готувати матеріал про свиню. Додає, що цю статтю негайно передрукує “Правда”, бо є команда самого генерального секратаря, тобто вказівка найвищого рівня.

Я ж намагаюся пояснити, що ніякої свині вагою в центнер в районі не вирощено. Обман. “Ти викинь це з голови!”, – чую редакторське. Він мені дає “в бригаду”, на допомогу, журналіста Тумаркіна, колишнього фронтового коерспондента (статті писав він так собі, але зате мав міцну “хватку” зібрати факти). Добре, і ось ми у Гребінках…

Далі буде.

Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото на головній: 1969 рік, підніжжя Паміру. Степан Колесник під час творчого відрядження від журналу «Україна». Світлину зробив знаменитий фотокореспондент Борис Градов

Фото з архіву Степана Колесника

ВІД АВТОРА. У Степана Павловича часто із вуст злітає слово – “дивовижна людина”. Він уміє побачити людину такою, якою ніхто не бачить. Уміє так виписати характер, що матеріал постає як полотно великого художника. Це у тому разі, коли Слово мовлене з неймовірною теплотою і любов’ю. А буває, що Слово стає громовицею, стріляє найбільшим калібром, пропікає так, що куди тому напалму.

Бо це Слово в оборону людей праці, проти шахраїв і феодалів різного рівня, крутіїв та злодіїв. Це ж Колесник писав: “Поки Екватор Зла не буде зламаний, поки багатство державних “цабе” буде показувати дулі озлиденілому корінню нації – “добра не жди, не жди сподіваної волі”. Ну й спокою у Хаті державній не жди”.

Усі критичні нариси Степана Павловича були підпорядовані одному — зламати цей Екватор Зла. І він його ламав щосили. Бо це його передова, це його вістря атаки. За Правду. Його Слово – “повнометражне, повноцінне”. Хоч і влада дуже часто не реагувала. Бо така вже влада.

“Куди б ви не писали, не стукалися лобом, яке б горе не гнобило вас, який би пласт – соціальний чи політичний – не порушували у своїх клопотаннях, вас ніхто не прочитає і не почує. Слово ваше так і повисне у повітрі”, – ось вам висновок від Степана Павловича.

Ви думаєте, що Колесник опустив руки від такої глухоти правителів великих і малих. Його Слово завжди “дзвенить сталлю”, і його нариси завжди чекають люди. Бо він пише серцем.

Він пише так, як ніхто не пише. Це його, особливий, почерк, його розкішний стиль. “Мова — це диво людське, – занотовую слова Степана Паавловича. – Я категорично все робив би, аби кругом запанувала українська мова. Ми ж — велика держава!”.

Тому про Степана Павловича кажуть в багатьох редакціях: легендарний журналіст, безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий. Нагадаю, що потужні виступи Колесника у пресі допомагали будувати незалежну Українську державу, викорінювати тоталітаризм, позбуватися брехні, відстоювати справедливість та правду.

Закономірно, що Степана Павловича нагороджено Зіркою української журналістики, його також удостоєно Золотої медалі української журналістики. Він є кавалером орденів «За заслуги» III і II ступенів. А за публіцистичну книгу «Обкрадені села» йому було присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка.

Чимало українських журналістів вважають Степана Павловича своїм вчителем. Його блискучі лекції, журналістські поради часто згадують медійники і це їм суттєво допомагає у роботі.

Сьогодні Степан Павлович не полишає письменницької, журналістської діяльності, проводить зустрічі з читачами в редакціях, бібліотеках, вчить, як Словом утверджувати Правду.

12 лютого у Степана Павловича Колесника день народження. “Український репортер” сердечно вітає славного Майстра Слова і зичить, щоб його “довга кладка через життя” пролягла і за сто літ, щоб на серці у нього завжди було “жарко”, як у молоді роки! Оптимізму і бадьорості Вам, дорогий Степане Павловичу! Нехай Доля щодня буде прихильною до Вас! 

Попередні інтерв’ю із Степаном Колесником:

• Степан КОЛЕСНИК: «Я глибоко переконаний, що доведеться пересівати волю»
• Секретний чемоданчик для президента Кравчука. Згадує Степан Колесник

Сообщение Письменник Степан Колесник розповів про своє багаторічне дослідження дивовижної матерії появились сначала на Український репортер.

Письменник, публіцист Степан Павлович Колесник добре знає, що таке флот. І не тільки тому, що колись служив строкову на Балтиці. На початку 1990-х, коли Україна створювала свої Військово-Морські Сили, доля привела його в Крим. Це сталося невдовзі після підписання Леонідом Кравчуком та Борисом Єльциним Ялтинської угоди щодо розподілу Чорноморського флоту між Україною та Росією.

– В 1992 році мені надійшла цікава пропозиція «згори» – поїхати на флот, ставши заступником командувача Військово-Морських Сил України, – розповідає Степан Павлович. – Командувачем ВМС був Борис Кожин, патріот, якого ми дуже поважаємо. Зі мною на цю тему провели довгу розмову в Адміністрації президента, в Міністерстві оборони України, суть якої зводилася до того, що командну ланку наших Військово-Морських Сил потрібно підсилити, налягти на гуманітарну складову. Словом, потрібна допомога, бо ще й даються взнаки негативні тенденції, наприклад, йде розкрадання флоту.

Мені казали, що можу стати морським офіцером – присвоять звання контр-адмірала. Я узяв паузу, щоб оглянутися, так би мовити. І полетів у Крим. Це був військовий літак. Разом зі мною полетів полковник (згодом генерал-майор) Володимир Мулява, член колегії Міністерства оборони України, начальник соціально-психологічної служби. Приземлилися на аеродромі в Бельбеку. Тут на нас чекав весь штаб на чолі з командувачем Борисом Кожиним. Так я опинився в Криму, у відрядженні.

– Але ж ви так і не стали заступником командувача ВМС. Чому?

– Вже тоді я бачив, що півострів треба було негайно рятувати від повзучої російської окупації. Про цю біду й говорив, повернувшись до Києва. Я погоджувався прийняти пропозицію, ставши заступником командувача при одній твердій умові: якщо разом зі мною до Криму поїдуть півсотні патріотів. І усі гуртом ми зможемо переламати ситуацію. Але не склалося… Було сказано, що в держави на це немає грошей. При такому «розкладі» я відмовився прийняти пропозицію. Я і Кожину казав, що сам він (один) нічого не зробить…

Від редакції. Вже тоді, в 1992-1993 роках, Степан Колесник бив на сполох: «Йде планомірно-нещадне, продумане до дрібниць оббирання, обдирання і обкрадання Чорноморського флоту. Втілюється в життя бандитська акція проти України. Коли настане час ділити флот – нічого буде ділити. «Старший брат» самовіддано усе розбарахолить, доб’є до ручки. Сплавить наше добро за кордон і наживе капітал. Під цим кутом зору Ялтинські рішення – цілком офіційне запрошення і заохочення Росії до пограбування Чорноморського флоту та його баз. Маємо ще й такий зріз Ялтинської угоди: вона офіційно спонукує правореакційні сили Криму до запеклого протистояння Україні. Принаймні розв’язує руки шовіністам усіх мастей. А це міна величезної руїнницької сили, яка аж проситься під детонатор. Міна закладена, вона підведена під самий фундамент українсько-російських відносин і дочікується лихої години».

Ота міна вибухнула в лютому 2014-го, коли кримський парламент захопили російські військовики. Так почалася окупація Криму.

– Деякий час тому колишній міністр оборони України Костянтин Морозов сказав мені в інтерв’ю: «Україна мала чим зустріти агресора. Але ж без спротиву здала Крим. Що треба було робити? Оті російські гелікоптери, які висаджували «зелених чоловічків» на кримських летовищах, мали б горіти і в повітрі, і на землі…». А ви якої думки, Степане Павловичу?

– На сто відсотків погоджуюся з генералом Морозовим, професіоналом найвищого ґатунку, людиною виняткових чеснот, великим патріотом. Треба було діяти. Якби Київ дав команду – ми б зламали оту нечисть у подобі «зелених чоловічків». Брешуть, що ми залишилися без війська. Це абсолютна брехня! У нас були бойові підрозділи для відбиття агресії. Причому вишколені, підготовлені кадри. Ще задовго до російського нападу було відомо, як розгортатимуться події в Криму. Але ж наші керманичі нічого не робили для ефективної протидії. Навпаки: стояли на тому, щоб не ображати Росію, не гнівити. Це була злочинна політика. Тому й сотворили диво дивнеє – здали Крим, навіть не воюючи. Та будь-яка країна, на яку нападають, бере до рук зброю і захищається.

– Чому українські моряки не затопили бойові кораблі?

– Можливо, думали, що ситуація якось перемелеться, конфлікт згасне, і тоді все повернеться на круги своя, тобто кораблі знову стануть нашими. Я точно знаю, що це «жило» в людях.

– Після відрядження до Криму в 1993 році з-під вашого пера вийшла дуже гостра книга-памфлет «Куди пливе ескадра?». «Флот ми просвистіли!» – один із висновків цього твору. Певно, у вашому журналістському блокноті є сюжети, які не увійшли до книги. Розкажіть, будь ласка.

– Під час відрядження до Криму в мене склалися дружні, довірливі стосунки з командувачем ВМС України Борисом Кожиним. Одного разу Кожин і каже, що його хочуть заслухати на зборах офіцерів Чорноморського флоту. А на той час флот, як не крути, ще зоставався російським. Кожин запропонував мені взяти участь у цьому зібранні, щоб я побачив, що це за публіка і яку вона «любов» демонструє до України. Справжню, не офіційно припомаджену, в політичних рум’янах і декларативній пудрі. Це про таку любов кажуть: обняв, як брата, і задушив по-братськи. Наступного дня ми прибули до Морського гідрофізичного інституту, де мало проходити це зібрання. Нас зустрічає полковник. Але мене не пропускають… Мовляв, «закрытое мероприятие, нельзя». Тоді Кожин висуває ультиматум: якщо представникові Києва заборонений вхід, тоді й командувачеві ВМС України тут нічого робити. Нам кажуть: «Ждите». Певно, у Касатонова запитують дозволу, пояснює мені Кожин. А Касатонов командував Чорноморським флотом. Через деякий час нам дозволяють увійти…

А в залі – хоч кіно знімай. Ніби золотопогонна злива. Срібло-злото виграває, очі вбирає. А зірок на погонах! Яко на небесі, прости нас грішних. І всі місця зайнято. Тільки збоку, в третьому ряду, біля якогось капітана третього рангу, бачу пусте місце. Я вже прикинув собі, що там і примощуся. Так і вчинив. Збори веде начальник розвідки Чорноморського флоту, віце-адмірал Рудаков. А на мене золотопогонники раз по раз так і дивляться, ніби на якогось шпигуна. І я відчуваю їхні погляди, вовчі погляди. Аж ось дають слово Кожину. Він говорив про український флот. А його перебалакують, ображають. Куди й поділися золотопогонний лоск, благопристойність. Ні чемності, ні морської толерантності, ні грама інтелігентності.

«Кому ты служишь?» – зривалося на адресу Кожина. «Україні», – твердо відповідав він. «Какая Украина? Да ее никогда не было». Погони блищали мертвотним блиском, а очі горіли хижим блиском. І раптом Кожин промовляє, що хоче представити гостя з Києва, себто мене, письменника, лауреата Шевченківської премії. Зала притихла, спала дещо агресивність. Мені дають слово. Бачу, що в залі сидять вороги, причому ярі. Що казати цій публіці? Йду до трибуни і налаштовую себе в думках: спокійно, не хвилюватися. Почав з того, що мені не сподобалися їхні виступи. Бо спрямовані на те, щоб принизити колегу, розтоптати його гідність, а це не по-флотськи, не по-офіцерськи.

Де ж тут людяність? Навів приклад зі своєї флотської біографії, коли в пошані були і повага, і підтримка. В залі – німа тиша. А по хвилі – оплески. Наступного дня в мене була зустріч з командувачем Чорноморського флоту Касатоновим, з цим імперським коршаком, що недобрим зизим оком позирав на наші землі, ширяючи в небі Севастополя.

Від редакції. Ще в 1992 році під виглядом кубанських козаків росіяни направляли до Криму підрозділи військових спецпризначенців.

– У згаданій книзі ви запримітили таке явище, як касатоновщина. Нагадаймо читачам, що це за лихо.

– Касатонов у Криму був «не один у полі воїн» – у нього була когорта послідовників. Отож і стверджуємо: Касатоновщина – явище на Чорноморському флоті. Наголосимо: на теплому і розманіженому флоті. Це імперська пиха. Російська прошовіністична бундючність. Дрімуча зарозумілість, а звідси неповага до України, її народу. Обов’язковий атрибут касатоновщини – демагогія як метод проведення своєї політики в життя. Касатонов для Росії – національний герой. За що такі лаври? Чим він прославився? Може, добродіяннями, чеснотами своїми? Ні. Прославився організованим на кораблях мордобоєм, утробною тугою за тоталітарним чудиськом, уславився тим, що Чорноморський флот став тюрмою для матросів українських, а ще скандальною репутацією і фізіологічним несприйняттям інородців. Касатоновщина – це рафіноване хамство, зневажання людини, дрібне хуліганство на люмпенському рівні. Почесного громадянина Касатонов одержав за непереборно стійку ненависть до України, за наполегливу окупантську політику в Криму.

– Під час розмови з ним, ви, напевно, відразу відчули, чим дихає цей коршак.

– Звичайно. Хоч із перших хвилин нашої бесіди Касатонов ніби аж стелився у словах, хотів мені сподобатися. Каже: «Мне доложили, что вы вчера очень хорошо выступили». Що він вкладав у цей висновок – не розумію… «Флот был, есть и останется единым. Все равно мы будем вместе», – глаголить Касатонов. Виходить, знову повернемося в Союз? «Ну, это понимаете… Название существенной роли не играет», – відповідає він. Слухаєш флотоводця і починаєш вірити: «Союз нерушимый» не пропав – він благоденствує і нависає над світом похмурим драконом. А навпроти сидить фанатик «единой и неделимой». Усе змінилося в світі. Рухнула більшовицька імперія. Не перемінився командуючий «краснознаменным». Не вмерла у ньому психологія тоталітаризму. Я раджу Касатонову прочитати праці російських істориків, хоча б «Историю государства Российского» Карамзіна. «И что они пишут?» – запитує. Що спочатку була Київська Русь, а ваші племена бродили лісами. Що Московське князівство виникло тільки в XV столітті, а князь Володимир хрестив Русь задовго до цього – у 988 році. Касатонов задумався. А потім каже: «Не читал их трудов, но, видать по всему, отъявленные мерзавцы». У цьому вислові весь Касатонов, шовіністичне, проімперське мурло.

– Чи розповідали вам наші офіцери про те, як розкрадали флот, як Росія плела павутину підступних планів?

– Не тільки розповідали, але й попросили дещо передати керівництву Української держави. А було діло так. 1992 рік. Українські моряки знали, що до них приїхав письменник, доцент факультету журналістики Київського університету імені Шевченка. Очевидно, десь довідалися, що на той час деканом факультету був Анатолій Москаленко, сват Леоніда Кравчука. Якогось дня Борис Кожин каже мені, що зі мною хочуть довірливо зустрітися офіцери військової контррозвідки. Причому Кожина не запрошують. Отже, зустріч. Мені передають якийсь чемоданчик і пояснюють, що всередині – багато документів (доказів) про лихі, ворожі дії росіян проти України. Просять передати чемоданчик президенту України.

Приїхавши до Києва, я все розповів Анатолію Москаленку, вручивши йому секретний чемоданчик для Кравчука. Згодом  поцікавився в Москаленка, чи одержав президент кримську «посилочку». Москаленко підтвердив. Минув час. І мені телефонують флотські контррозвідники, мовляв, чи нема новин з Адміністрації президента. Відповідаю, що їхнє доручення виконав, а які заходи вживає президент – мені невідомо. Через деякий час знову телефонували з Криму, цікавилися реакцією влади. А потім і перестали дзвонити, зрозумівши, мабуть, що ніякої реакції не буде. Було сумно і прикро. Наші керманичі прикидалися невидющими, у втішанки-колисанки гралися, заганяли тривогу на спід душі, не дивилися правді в очі. У президента є купа важелів, щоб втрутитися в ситуацію, є спецслужби. Зрештою, Кравчук міг би мене запросити до розмови, поцікавитися, що діється на флоті, я ж стільки всього знаю…

– Чи була в України можливість зробити Севастополь своєю морською базою?

– Коли наш народ прийшов до самостійності (і Крим проголосував за Київ), у Касатонова палуба вислизнула з-під ніг. Адмірал присмирнів, у нього змінився голос і постаріла хода, повіяли нові вітри над морем. Після довгих вагань і прикидок адмірал, очевидно, повірив: півострів однині український, і все те, що в Криму, теж не російське. А повіривши в душі (злі язики кажуть: зламався), був готовий служити новій державі. Та й офіцери не проти перейти під український прапор. От коли треба було брати флот! Але ми спокійнісінько ловили ґав і вважали ловлю державним заняттям.

Політика наша виявилася неспроможною. А політики так довго і самозречено балакали, що за балаканиною прогавили поворот ескадри до чужого берега. Торжествувало наше вроджене: обережна обережність, одвічне вагання замість рішучого кроку, наша невідвага. Гору взяло хуторянське – якось воно буде… Ніхто з верховних достойників із Києва так і не спромігся вибратися до Криму, щоб зайнятися своїм державницьким ділом. Тож флот ми просвистіли! І це сталося на початку 1990-х. А у 2014 році кримську землю захопили озброєні «зелені чоловічки». Касатоновський флот підготував для цієї агресії відповідний ґрунт.

Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ

Далі буде.

Першу частину інтерв’ю читайте тут

• Степан КОЛЕСНИК: «Я глибоко переконаний, що доведеться пересівати волю»

Сообщение Секретний чемоданчик для президента Кравчука. Згадує Степан Колесник появились сначала на Український репортер.

На цій “солодкій каторзі” він уже 60 років. Це про нього кажуть у багатьох редакціях: безкомпромісний борець з несправедливістю, винятково принциповий, закоханий у слово.

З-під гострого пера Степана Колесника у різних газетах вийшли сотні резонансних матеріалів викривального характеру, в тому числі спрямовані на захист сільських трудівників, проти сваволі та фальші, проти місцевих феодалів. Ці статті читаються на одному диханні, його статті завжди зачіпають за живе, торкаються глибин, спонукають до дій та роздумів.

Свого часу за правдиві матеріали в пресі, що суперечили лінії тодішньої КПРС, Степана Павловича двічі “слухали” на засіданнях Політбюро ЦК Компартії України із розгромними, жорстокими для нього наслідками. Його виключили з партії, звільнили з редакції газети (із забороною працювати в пресі, літературі та кіно), він змушений був ходити без роботи. Отож і потверджуємо: Колесник дуже багато зробив, щоб розхитати підвалини тоталітарного режиму.

Коли було проголошено незалежну Україну, його потужні виступи у пресі допомагали будувати нову державу, позбуватися брехні, відстоювати справедливість та правду. Резонансні критичні нариси били надзвичайно гострим словом різних “козирних дам” і “вовків в овечих шкурах”, шмагали запроданців та пристосуванців. І водночас возвеличували людей високої честі та чистої моралі.

Що сьогодні на серці у Степана Павловича? Якої він думки про больові точки суспільства? Що порадить з висоти колосального життєвого і журналістського досвіду? На що українцям треба налягти, а від чого відмовитися? Що навкіс, що криво у нашій спільній оселі?

Ми кілька годин розмовляли зі Степаном Павловичем в редакції “Українського репортера”. Мали на думці, що подамо класичне інтерв’ю. Але бесіда мимохідь вийшла за рамки заздалегідь намислених запитань, бо розпросторилася вшир і углиб, зачепивши великий часовий відтинок (аж із 1960-х років), діставшись таких знакових сторінок у життєписі нашого іменитого гостя, як взаємини із світочами української літератури Григором Тютюнником та Василем Симоненком. Згадалося й про неординарний вчинок Михайла Стельмаха. До бесіди доточувалися й пекучі рядки про дні та роки розправи комуністичних партійних бонз над Колесником, про ворогів та симпатиків. (Книжку б написати на цих прикладах — яким має бути справдешній журналіст!) Докотилася розмова й до берегів флотських — вельми цікавими були спогади Степана Павловича про його перебування в Севастополі саме у той період, коли Україна розривала зв’язки з імперською Росією, створюючи свої Військово-Морські Сили.

Ми вирішили не скорочувати цієї бесіди й подати її повнофактурно, так би мовити.

– Почнімо зі Слова, Степане Павловичу. У своєму письмі час од часу ви проводите своєрідну діагностику: яким є стан Слова у суспільстві. Ось читаю ваші невтішні висновки (даруйте за довгу цитату): «Слово – на превелике горе – неймовірно упало в ціні. Слово обміліло, обмаліло, відпливло подалі од берега життя – воно крепко охляло у нерівній борні зі Стіною мовчання. Слово видихалося у своїй суті – як ото спирт. Слово стало грайливо легким, ніби метелик. І зробилося слабким, неглибоким, безвольним і не крилатим. Слово вицвіло в їдючих променях Безправ’я і Беззаконня та вседержавного єзуїтства. Слово – на біду – перестало стріляти. Навіть навпаки: Слово розстрілюють, розколюють, розтрощують, немов мідяка об залізо…» У чому ж причина? Чому влада не кує?

– От уявіть собі, теоретично, що в один момент до влади прийшли абсолютно безкорисливі люди, справжні патріоти, професіонали, – розповідає Степан Павлович. – І все змінилося б! Взаємини між людьми, їхні матеріальні статки… Ніхто не крав би. Тобто все було б по-іншому. Змінилося б і Слово. Воно зазвучало б на повну силу. Але сьогодні, на превеликий жаль, воно загнане. І ми міркуємо далі: бідна, нещасна людина — це не громадянин вільної держави. Він слова не може сказати повноцінного. Щось шепоче, як рак у торбі. Притлумлена, затуркана людина не може любити свій отчий край «на повен голос». Змінити ситуацію може тільки стан справ у державі. Якщо нею на всіх рівнях керуватимуть віддані Україні люди, професіонали екстра-класу. Це дуже важливо. Тоді й Слово зазвучить. Бо нині воно стоїть на колінах. Кому служить? Ахметовим, фірташам, коломойським, пінчукам…

– Олігархам, які є власниками телеканалів, медіа-холдингів. Тому й Слово не може бути об’єктивним.

– Воно пригнічене. Іноді кажуть: у нас є свобода слова. Справді, можна писати про все. Але замість цієї свободи махровим цвітом квітне словоблуддя. Навіть якщо слово “прорветься” десь, то хто чує? Яка реакція? Що зміниться? Дієвості від чиновників не дочекаєтеся. Це не та свобода слова.

Свобода — коли Слово повнометражне, повноцінне. Коли і гримить, і відлунює, коли є реакція. Слово тоді знає свободу, коли викликає переміни на краще у суспільстві, коли викорінює зло, коли впливає на поступ держави уперед, коли наближає народ до омріяного щастя. А це можливе за однієї умови: коли влада чує Слово. Коли існує зворотний зв’язок між Словом і тими достойниками, які вмостилися на верхніх щаблях влади.

Як же насправді крутиться цей маховик сьогодні? А так! Куди б ви не писали, не стукалися лобом, яке б горе не гнобило вас, який би пласт – соціальний чи політичний – не порушували у своїх клопотаннях, вас ніхто не прочитає і не почує. Слово ваше так і повисне у повітрі. На жаль, забувають, що Слово — це все… У ньому закладено стільки, що усі багатства світу не зрівняються з ним…

– Гори можна звернути.

– Так. Але якщо Слово загнане, то нічого не вийде. Саме життя загнане у глухий кут, без перебільшення. Слову із того кута дуже важко вийти. Виживаємо. Хіба це життя?! Моя сестра піввіку вчителювала. Заробила 1600 гривень пенсії. Яке Слово може звучати при такій скруті?! А воно ж залежить від рівня життя, від тонусу життя. От дивіться: тільки українських пісень, які маємо у нашій духовній скарбничці (записаних!), налічується приблизно 300 тисяч. Жодна держава, жоден народ не має стільки. А скільки ще не записано! Раніше кожне село співало.

– Сьогодні не співають.

– Бо людей нема в селі. Моє село на Вінниччині майже вимерло. На вулиці було 28 хат, а зараз, здається, шість. І це ж такий благодатний край, такі чорноземи! Ні, нема влади в Україні. Хоч юридично вона є, але це не та влада, яка служить своєму народові, яка потрібна йому. Щоразу нова влада, всідаючись на престол, бреше, як стара. Слід у слід ступає, ніби наврочив хто, немов пороблено щось. Я глибоко переконаний, що доведеться нам пересівати волю, це сто відсотків.

– Ви про чорноземи згадали. Вже стільки списів зламано з приводу того, чи варто дозволити продаж землі. А ви якої думки?

– Багатії скуплять землю, от в чому справа. Дивіться: землю ще не продавали, а люди з великими грошима, такі, наприклад, як Порошенко, вже мають сотні тисяч гектарів. Колишній керманич Київської області Засуха також при земельці. Як бути? Дозволити продаж в умовах, коли закон на боці грошових мішків? Не можна цього робити! Принаймні в умовах безправ’я і диктату олігархів. Продавати землю — це поганяй до ями.

– Людей вперто штовхають до нової руїни, таке враження. Вже маємо великий розор на селі: розібрали тваринницькі ферми, розтягнули автопарки й тракторні стани, повиривали бетонні плити із силосних ям та картоплесховищ. І назвали це дійство розпаюванням. Чи так треба було запрягати?

– З розумом треба було робити. Скажу, що не все колгоспно-радгоспне майно було розтрощено й розтягнуто. Багато що потрапило у “певні руки”, себто до тих, хто був при владі чи біля влади. Приватизація — це такий страшний злочин! Від неї пішли злодійство та корупція. Злодійство розвинулося при Кучмі. Нещодавно він похвалився, що “реформував українське село”. Ні, він зруйнував його! Мені багато років довелося їздити  Україною й мимоволі спостерігати за стилем і методами роботи місцевих «вождів».

У багатьох районах влада не тільки чужа народові – ворожа йому. Тому й бачимо, як наше село бере за горло руїна, як дикий розор базової економіки тризну справляє. Тризна ця – роздольна і розгульна – гудом гула не лише при безкрилому Кучмі, вона набрала гону і після двох Майданів.

Сьогодні знову на ті ж граблі наступаємо, нічому не вчимося. Не агітую за колгоспи (це було рабство), але треба було спочатку добре подумати, перш ніж розпочинати такі кардинальні перетворення в нашому господарстві. І подумати на рівні держави.

– Щодо реакції влади на Слово. У 2008 році на шпальтах «Сільських Вістей» ви опублікували дві розгромні статті «Вовки в овечій шкурі» про стиль і методи роботи начальника міліції в Золотоноші та його посіпак. Вони «ламали людські долі, наче тріски», читаємо. Це були «недолюдки в державних погонах». Банда! У той період членом редколегії «Сільських Вістей» був і міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. Він якось відреагував?

– Після того, як вийшли «Вовки…», на мій домашній телефон подзвонив Луценко (ми з ним не були знайомі). Каже: «Як ви дивитися на те, щоб ми зустрілися?» Звичайно, я відповів позитивно. Приїжджаю до МВС, мене проводять до кабінету міністра. Розмовляємо за кавою про те, про се. Луценко й пропонує наступного дня поїхати з ним в Золотоношу, тобто до «Вовків в овечій шкурі». Із задоволенням прийняв пропозицію. І ось ми в Золотоноші. Міністр зібрав усіх тамтешніх міліцейських начальничків, щось на зразок наради. А їх же треба під суд! І жорстко покарати.

– Ви сиділи в президії цих зборів?

– В залі.

– Луценко гамселив своїм міністерським словом підлеглих?

– Ні. Завів якусь таку дивну філософію про життя, яке є дуже складним. А в цьому житті, мовляв, треба бути людьми. Коли вже їхали додому, то Луценко й каже: «Я думав їх (райвідділ міліції. – Авт.) розганяти, але не став цього робити».

– Отже, не зірвав пагони з цих «вовків»?

– Ні. Послухайте, що було потім. Через якийсь час Луценка арештовують. Із в’язниці через свого сина передає мені листа. Пише про несправедливість, про те, у які страшні лабета потрапляє людина, якщо хоче чогось добитися. Що він мусить «триматися, все перетерпіти». Мені видався цей лист дещо дивним. Тим не менш я відповів йому, надіславши серйозного листа. Про те, що правда все одно переможе, банда Януковича рано чи пізно піде в небуття, і вони будуть відповідати за скоєне. Минув час, Луценко вийшов на волю, і я знову одержую від нього листа. Пише: «Все справдилося, як ви й казали». Йде рік за роком, Луценко займається своєю політикою, я – журналістською справою. Він стає генпрокурором. І от одного разу мені потрібна була консультація, по інтернету я звернувся до Луценка. Однак він так і не подзвонив. Бачте, із в’язниці написав, а на свободі, коли сів у високе прокурорське крісло, вже задер носа. Я вам скажу, що люди – це така складна матерія!

– Збагнути таку «матерію» важко, а то й неможливо. У вас, Степане Павловичу, очевидно, є і протилежні приклади.

– 1969 рік. Мене виключили з партії, звільнили з редакції газети. Деякий час був без роботи. Письменник Віталій Коротич якось у газеті «Бульвар Гордона», згадуючи ті часи, написав, що коли Степан Колесник йшов Хрещатиком, то його друзі та знайомі переходили на інший бік вулиці, щоб не «засікли» кадебісти. І це правда. Я став працювати в журналі «Україна» (хто допоміг – розповім. Це окрема історія), який редагував письменник Василь Большак, свята людина, дивовижний чоловік. І ось одного дня до редакції заходить поетеса Наталка Кащук. А з нею – Михайло Стельмах, відомий письменник, лауреат найвищих премій, академік, Герой Соцпраці. А ми з ним, виявляється, родом із сусідніх районів Вінницької області. Він – із Літинського, я – з Калинівського. Стельмах і каже: «Я маю достовірну інформацію, що ви збираєтеся вступати до Спілки письменників. Але з вашою біографією… Я Спілку добре знаю… Може бути провал. Тому прийшов, щоб дати вам рекомендацію».

Фантастика! Стельмаха я ніколи не бачив. І раптом така потужна підтримка… Оговтавшись від несподіванки, я подякував Стельмаху. І кажу, що не можу прийняти цю пропозицію. Пояснив, чому. У Спілці сидять такі ортодокси, що знімуть велику бучу. Скажуть: бачте, Колесник наламав дров, виступив проти влади, партії, а тепер хоче пролізти у Спілку, прикриваючись іменем лауреата Ленінської премії. Стельмах, вислухавши мої аргументи, промовив: «Це дуже глибока думка. Я знаю Спілку не менше вас. Але ви все одно подумайте над моєю пропозицією. Ось мої координати…»
Такі дивовижні речі підкидає нам життя.

– Хто ж вам дав рекомендації до Спілки письменників?

– Юрій Мушкетик і Валентин Речмедін. До Михайла Стельмаха я не звертався. Але його вчинок запам’ятав на все життя.

Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ

Далі буде.

Фото на головній: 1969 рік, підніжжя Паміру. Степан Колесник під час творчого відрядження від журналу «Україна». Світлину зробив знаменитий фотокореспондент Борис Градов

Від редакції. Сьогодні, 12 лютого, у Степана Павловича Колесника – День народження, з чим його і вітаємо сердечно. Зичимо гарного здоров’я, благодаті в усіх справах, нових чудових книжок. Нехай Слово озивається до Вас, шановний Степане Павловичу, добром, радістю, усім світлим та радісним! Многая літа!

Сообщение Степан КОЛЕСНИК: «Я глибоко переконаний, що доведеться пересівати волю» появились сначала на Український репортер.