Українські ракети

Про них особливо поширюватися не буду – і без мене навколо них багато галасу. З одного боку, це непогано – чим густіший туман війни та хмари дезінформації, тим корисніше та безпечніше для справи. Щоправда, є деякі нюанси.

Так один мій американський російськомовний френд з Фейсбуку з пів року тому просто їсти не міг, все доводив, що ракета «Фламінго» – фікція для розпилу бюджетних коштів та прикриття корупції в оточенні Зеленського. Тривало це доти, доки заперечення її існування стало викликати сміх аудиторії та шкодити репутації відомого ФБ-блогера. Тоді він переключився на очорнення ракети: мовляв, і точність у неї нікчемна, і випуск придатних «виробів» становить лише 30%, і величезний провал у даху цеху Воткинського заводу зроблений внутрішнім вибухом лаків та фарб – мовляв, цех гальвано-фарбувальний.

Насправді френд просто ненавидить Зеленського, ставить йому все погане в рядок і радий будь-якої можливості зганьбити його. Загалом, я відфрендив його. Але ці ж е… наративи популярні й у багатьох в Україні.

Повинен принагідно зауважити, що й авторитетний полковник Грабський спочатку скептично ставився до непомірного захоплення цієї ракети. Але в останніх стрімах визнав, що цей «виріб воєнного часу», зроблений за принципом дешево і сердито, схоже таки поставили на крило, і за масованих пусків у поєднанні з БПЛА він здатний проривати ППО і точно вражати цілі. Чекаємо на масове виробництво та застосування української балістики!

Ракети молодості

Мої дитинство та юність пройшли під знаком ракет. Мені було п’ять років, коли полетів перший супутник, дев’ять – коли Гагарін, ну а в десять я з тривогою стежив за ракетною авантюрою Хрущова – він влаштував Карибську кризу. Річ у тому, що поки Микита розповідав про радянські заводи, які «печуть ракети, як сосиски», у США казка стала бувальщиною!

Вони зробили висновки з успіхів радянської ракетної програми, і восени 1962 року СРСР мало не нарвався на нищівний ядерний удар. Його ракети середнього радіусу дії на Кубі стояли без боєголовок, Кеннеді оголосив блокаду острова, американський флот завернув додому радянські кораблі з боєзарядами, швидко виловив і з ганьбою видворив наші підводні човни.

І чим тепер загрожувати Америці? Двома полками Р-16 (два з лишком десятки ракет) і чотирма Р-7? Борис Черток, соратник Корольова, згадує, як прибирали зі старту ракету, орієнтовану на Марс, і готували до пуску бойову «сімку». Це і всі козирі, що були на руках, не рахуючи авіації, у якої, говоритимемо чесно, не було жодного шансу долетіти до мети.
У відповідь США, окрім тисячі бомберів, привели до бойової готовності 180 МБР «Атлас» та «Титан», в Англії — 60 «Торів», в Італії — 30 та в Туреччині — 15 «Юпітерів». І ще 144 «Полариси» на атомних підводних човнах! По-доброму, ми маємо молитися на Джона Кеннеді — лише мудрість і витримка великого президента врятували наші міста від долі Хіросіми та Нагасакі. Будь президентом Трумен чи Рейган…

До речі, вже переїхавши до Америки, я не тільки побував в Олександрії, на могилі великого ракетника Вернера фон Брауна, але й дізнався про ще одну ниточку, яка пов’язувала з ракетами. У свій час я досить часто їздив через містечко Платтсбург на півночі штату Нью-Йорк – воно відоме як місце історичних битв з англійцями, а на початку 60-х у лісах навколо нього “паслися” ракети «Атлас», конячки апокаліпсису. Близько десятка ШПУ ракетних шахт. Під час Карибської кризи їх привели до бойової готовності, причому вони були націлені на південь європейської частини СРСР. Боюсь, одна з боєголовок призначалася моєму Донецьку.

Маючи переважну перевагу і мало чим ризикуючи, Америка багато разів могла стерти нас з землі. Натомість вона за п’ять років з 1962 по 1966 роки збудувала понад тисячу ШПУ стратегічних ракет. Часом до ладу щодня вводилося по шахті! Ціною 10 млн. дол. кожна. Хоча наші ракети не мали точності, щоб загрожувати американським ракетним позиціям, їхньою метою були великі міста. Наприклад, Р-7, про яку пише Черток, націлювали на Нью-Йорк.

Але до 1971 року, коли я пішов до армії, ситуація змінилася. Вже до 1968 р. на земляних роботах із будівництва наших ШПУ «видали на-гора» 120 млн. кубометрів! Для порівняння: на Красноярській ГЕС — 5 млн. кубів, на Дніпрогесі близько 3 млн. У будівництві та введенні в експлуатацію ракетних комплексів було зайнято 650 тисяч робітників, учених, військових і до 1969 року збудували 940 шахт для «соток». При мені додалося ще п’ятдесят крапок. Тому ми так бідно й мешкали в СРСР.

Служив я в підмосковному містечку Щелкове, і відділення нашої частини тягнули енергію до ШПУ, шахтних пускових установок для МБР, міжконтинентальних балістичних ракет. Вони працювали в Костромі, Тейковому та Бологому, Ярославлі та Ростові Великому, у Володимирі та інших містах по Золотому кільцю Росії. Але й у сибірській тайзі стояв наш підрозділ — у Хакасії навколо Ужура обладнали шахти для величезних Р-36. Це бабуся знаменитої «Сатани»!

Загалом, кували ми чи то щит, чи то меч батьківщини, ставили воістину золоте, якщо знати, у скільки країні воно обійшлося, кільце ракет. Саме тоді, на початку 70-х ми наздоганяли Америку за кількістю боєголовок, але великої гордості, згадуючи ту роботу, я якось не відчуваю. Безкрайня сумна Росія – і нескінченні траншеї; екскаватори, бульдозери та вбиті вантажівки; опори ЛЕП тонуть у зеленому морі тайги, солдатики в замизканих ватниках тонуть у бездонному бруді – від Москви до околиць ставили ми бойові ракети УР-100 («сотка») і Р-36. З ними ми й наздогнали Америку.

Чому я не люблю Терешкову?

Гм, все це пізнавально, скажете ви, але до чого тут Терешкова? При тому, що днями виявила бажання переобиратися до Держдуми РФ (6 березня їй стукне 89!) – і запропонувала знову підвищити вік виходу на пенсію дорогих росіян. І при тому, що по сусідству зі Щелковим розташоване Зіркове містечко (Звездный городок), де і знаходилася наша губа (гауптвахта).

І ось якось влітку 1972-го поїхав я туди з нарядом забирати Васю-цигана. Його прізвище ніхто її не пам’ятав, обходилися прізвиськом. Цей напрочуд безглуздий Вася (цигани зазвичай не віддають синів в армію, відмазують, але наш примудрився) ні до якої роботи не був пристосований, зате віртуозно бив чечітку, чому його й тримали в центральній частині. Він був зіркою нашого ансамблю, урізноманітнив його досить кволий репертуар запальними танцями — і тому манив серця тубільних дівчат. Наш ансамбль гастролював сусідніми в/ч, районними клубами, але особливо ми любили виступати в жіночих гуртожитках. Навколо Щолково їх багато і літніми вечорами дівчата часто гостювали у нас на КПП, а ночами багато бійців бігли в самоволку, СЗЧ як зараз кажуть.

На губу Вася потрапив по дурості командира частини. Той не подумавши, дав йому відпустку на десять днів. А Вася не повернувся і за місяць — загуляв на батьківщині і забув про борг перед нею. Довелося посилати по нього офіцера і, звісно ж, дати місяць губи.

І ось забрали ми, значить, його, вивели, старший наряду затримався, підписує на КПП відповідний папір, але тут Васі захотілося з малої потреби. А оскільки хлопець він був дуже простий, то він і справив її прямо біля ганку КПП. І треба було так збігтися — повз саме проходила Терешкова.

Не у формі (вона тоді, здається, інженер-полковником вважалася), у сукні, але хто ж у Зоряному не знає Терешкову! О! Розкричалася страшенно. Викликала командира губи і зажадала посадити Васю знову, а заразом і весь наш наряд. Вискочив начальник наряду, блідий, губи тремтять, почав виправдовуватися, але мегера гриміла на все містечко, так що Васю тут же запакували назад, хоча начальник губи був проти — своєю простотою Вася і його дістав. Ми вже теж були готові знімати паски, але якось бог милував. Обійшлося.
Але Терешкову з того часу не люблю. Це почуття я проніс через все життя і воно тільки міцніє.

(До фото на головній: політична проституція в Росії – одна із найбільш дохідних професій в РФ.)

Для довідки. У 2024 році на пенсію в РФ виходили жінки у віці 58 років (1966 року народження) та чоловіки у віці 63 років (1961 року народження). Жінки 1967 року народження та чоловіки 1962 року народження (що досягли віку 59 та 64 років відповідно) зможуть вийти на пенсію наступного 2026 року.
Необхідне уточнення: половина чоловіків у Росії не доживає до пенсії.

Юрій КІРПІЧОВ,
публіцист,
письменник,
США 

Сообщение Ракети, пенсії, Терешкова. Погляд із США появились сначала на Український репортер.

Яку програму біологічної зброї розвивали комуністи й пробірки з якими хворобами перейшли під контроль кремля, – пише Фокус.

Інвестуючи в “Біопрепарат”, срср розраховував, що біологічна зброя зможе забезпечити асиметричну перевагу над Заходом.

Фокус переклав статтю воєнного аналітика порталу The National Interest Гаррісона Касса, присвячену темі біологічної зброї. У матеріалі з назвою “Жахіття наяву: таємна програма срср зі створення біологічної зброї” Касс розповів про секретну програму срср і про те, у що її перетворила рф.

У розпал холодної війни радянський союз розпочав масштабну програму зі створення біологічної зброї під назвою “Біопрепарат”. Секретна програма “Біопрепарат”, що діяла на базі перепрофільованих цивільних інститутів, була відома публіці як фармацевтичний і біозахисний конгломерат, що загалом відповідало дійсності. Але подвійну природу програми, яка включала розробку наступальної біологічної зброї, ретельно приховували.

У період свого розквіту програма “Біопрепарат” охоплювала десятки дослідницьких інститутів, виробничих підприємств і випробувальних центрів, в яких працювали тисячі співробітників по всьому радянському союзу. Масштаби програми вражали як з точки зору об’єктів і трудових ресурсів, так і досліджень у галузі біологічної зброї.

Дослідження “Біопрепарату” були зосереджені на декількох біологічних агентах, таких як сибірська виразка, які, на думку радянських вчених, можна було б з успіхом використовувати як зброю в разі конфлікту.

Сибірську виразку викликають бактеріальні спори, які при вдиханні викликають важку системну інфекцію. Вдихання призводить до лихоманки, дихальної недостатності й шоку; без лікування вдихання спор майже завжди призводить до летального результату. Шкірні форми сибірської виразки менш смертоносні, але призводять до спотворення обличчя і можуть перерости в системне захворювання. Сибірська виразка мала стратегічну цінність через свою смертоносність і здатність спор зберігатися в навколишньому середовищі.

Віспа. радянський союз також досліджував віспу, яка викликає високу температуру, що супроводжується характерним гнійничковим висипом. Віспа летальна; хоча існують вакцини, їх зазвичай не вводять, оскільки хвороба була викорінена в дикій природі. Ті, хто виживає після спалахів віспи, часто залишаються із серйозними шрамами, а іноді й сліпотою. Хвороба також має серйозний психологічний ефект через похмуру історію епідемій цього захворювання.

Чума. Дослідження також проводилися на Yersinia pestis, більш відомій як чума. Наслідки хвороби залежать від форми. Бубонна чума викликає набряк лімфатичних вузлів і системне захворювання. Легенева чума вражає легені, швидко прогресує, є високо летальною і може передаватися безпосередньо від людини до людини. Спалахи викликають швидке руйнування громадського порядку.

Туляремія. Хоча туляремія зазвичай не є смертельною, вона може викликати захворювання від легкої до важкої форми з лихоманкою, часто з локальними виразками або порушенням дихання. Туляремія є заразною навіть у малих дозах і повністю паралізує життя всього суспільства. Це перетворювало її на військову зброю; радянські солдати могли занести епідемію туляремії в цінний район, дати їй час нейтралізувати захисників цього району, а потім ввести війська з мінімальним ризиком для радянських сил.

Ботулізм. Аналогічним чином, радянські вчені досліджували ботулотоксин, вплив якого викликає млявий параліч і вимагає складної підтримуючої терапії. Стратегічне значення ботулізму як зброї полягає в швидкому і інтенсивному навантаженні на медичну систему суспільства.

Хоча розробка біологічної зброї під час холодної війни може здатися недоречною, срср був не єдиною країною, яка займалася цим. Сполучені Штати здійснювали свою власну програму зі створення біологічної зброї у Форт-Детріку, штат Меріленд, з 1943 по 1969 рік, а інші держави, в тому числі Китай, розвивали власні програми в інших місцях. Більшість програм зі створення біологічної зброї були зосереджені на біологічних агентах, вказаних вище, з незначними відмінностями між країнами.

Інвестиції в “Біопрепарат” відображали розрахунок срср, згідно з яким біологічні агенти могли забезпечити асиметричну перевагу над Заходом. В епоху, що визначалася ядерним стримуванням і великими конвенційними формаціями танків і літаків, біологічні загрози, такі як сибірська виразка або туляремія, давали срср можливість правдоподібного заперечення, локального впливу і серйозної дезорганізації суспільства супротивника.

Існування “Біопрепарату” також стало важливим уроком для міжнародного контролю над озброєннями. Незважаючи на підписані договори, що офіційно забороняють програми зі створення біологічної зброї, використання інфраструктури подвійного призначення та цивільне прикриття могли приховати такі програми, роблячи договори практично недійсними.

Коли радянський союз розпався, про існування “Біопрепарату” стало відомо, деякі об’єкти та вчені увійшли до системи охорони здоров’я та науково-дослідних установ. Інші брали участь у програмах конверсії. Але інституційні знання про те, як створювати зброю масового знищення в промислових масштабах, не можуть так просто зникнути.

Чи збереглися сліди цієї програми в сучасній росії? Радше за все, ні, принаймні в офіційному вигляді. Багато з колишніх об’єктів “Біопрепарату” були перетворені на легальні дослідницькі центри. Але професійні кадри й знання про великомасштабну, організовану державою мікробіологічну інженерію нікуди не поділися.

Про автора
Гаррісон Касс — старший автор відділу оборони та національної безпеки в The National Interest. Касс — адвокат і колишній політичний кандидат, який вступив на службу до ВПС США в якості льотчика-стажиста, а потім був демобілізований за станом здоров’я. Він спеціалізується на військовій стратегії, аерокосмічній галузі та питаннях глобальної безпеки. Гаррісон здобув ступінь доктора юриспруденції в Орегонському університеті та ступінь магістра в галузі глобальної журналістики та міжнародних відносин в Нью-Йоркському університеті.

Сообщение Чи зберегла рф лабораторії біологічної зброї срср? появились сначала на Український репортер.

У своїй агресії проти України кремль постійно експлуатує ностальгію за зруйнованим Радянським Союзом. Важко визначити реальне ставлення до СРСР самих російських можновладців, адже їх особиста кар’єра завдячує своїм успіхом саме руйнуванню Союзу, яке свого часу путін назвав найбільшою геополітичною катастрофою XX століття. Не відзначаються прагненням відновлення соціалістичної системи і їх дії, адже сконцентрувавши повноту влади у своїх руках, російська влада могла б продовжувати “вести країну до комунізму”, не зазіхаючи на чужі території, – пише Фокус.

Доконаним фактом можна вважати те, що в інформаційних кампаніях кремля, як мінімум — для внутрішнього вжитку, ностальгія за Радянським Союзом зараз відіграє центральне місце. Цікаво, що російські пропагандисти часто намагаються поєднати те, що здоровий глузд поєднувати не дозволяє – імперську та радянську історичні спадщини. Це підтверджує, що російську владу більше цікавлять територіальні здобутки СРСР, а не той спосіб життя, за яким сумує значна частина росіян.

Насправді при детальному аналізі особливостей існування Радянського Союзу можна знайти певну логіку у настільки суперечливих формулюваннях російською елітою свого ставлення до нього. Адже СРСР був досить оригінальним утворенням, де розходження між задекларованим та реальним станом речей було нормою та основною засадою його створення.

30 грудня минає 100 років від проголошення утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, який декларував побудову “раю на землі”, а насправді став справжнім пеклом для мільйонів своїх мешканців.

Очевидно, що, починаючи повномасштабне вторгнення, російські вожді мріяли відзначити цей ювілей, знову контролюючи ключову частину СРСР – Україну, проте завдяки нашим ЗСУ – не склалося.

Сама дата 30 грудня 1922 року є пропагандистським штампом, який несе дуже символічний підтекст. Адже саме активність українських більшовиків (та сама ініціатива знизу, яку Сталін врешті викорінив, породивши славнозвісну ментальність “совка”) призвела до відтермінування фактичного утворення СРСР на понад пів року. До 1936 року (впровадження “сталінської Конституції”, що вважається формальною точкою відліку класичного СРСР з одноголосним прийняттям рішень, повної монополії партії на громадську думку та держави в економіці) датою утворення СРСР вважалося 6 липня 1923 року. Тоді саме було ратифіковано декларацію та союзний договір, а 30 грудня 1922 року ці установчі документи були лише проголосовані за основу.

Ця затримка відбулася з подання представника української делегації Михайла Фрунзе, вiн з цією ідеєю у досить жорсткій формі виступив проти Йосипа Сталіна, для якого було принциповим питанням все завершити напередодні нового 1923 року. Врешті делегати І з’їзду Рад, на якому все це вирішувалося, підтримали саме представника УРСР.

Майбутній “батько народів”, схоже, не пробачив цього червоному командиру, бо в процесі узурпації влади в руках Сталіна Михайло Фрунзе помер за загадкових обставин на операційному столі у сорокарічному віці. А коли Сталіну врешті вдалося захопити всю повноту влади, він стер з історії згадку про свою невдачу — і так надалі в СРСР святкували несправжню дату свого утворення, що доволі символічно, оскільки саме утворення СРСР було справою доволі бутафорною.

У 1917 році слабкий та нерішучий Тимчасовий уряд росії було скинуто збройним переворотом радикальної частини російських соціал-демократів – більшовиків. Цей рух виступав за перебудову світу на основі соціальної справедливості, яку його послідовники вбачали в економічній рівності, що мала бути досягнута шляхом ліквідації торгово-грошових відносин. Також більшовики декларували право пригноблених націй на самовизначення. Загалом цей рух виступав “за усе хороше та проти усього поганого”, а практика виявилася більш прозаїчною та достатньо жорстокою.

На жаль, українцям, які саме виборювали свою свободу, довелося на власному досвіді переконатися, чого варті більшовицькі декларації. Наша держава кілька разів захоплювалася Червоною армією упродовж 1917-1920 рр. І кожен раз супроводжувався жорстокими репресіями проти усіх незгідних з новим порядком. При чому, попри декларації про свободу, ворогами оголошувалися усі, хто виступав проти цілісності колишньої імперії. Така ж доля спіткала білорусів, народи Кавказу та Середньої Азії.

Проте хитросплетіння тодішньої міжнародної політики зіграли цікавий жарт з більшовиками та поневоленими ними народами. Так українцям усміхнулася доля, і після військової поразки, яка здавалося мала б стерти усі сподівання українського народу на власну державність, маріонетковій Українській Радянській Соціалістичній Республіці почали передавати реальні повноваження практично в кордонах Української Народної Республіки, яка першою проголосила державність українців у січні 1918 року. Схожа ситуація склалася із кавказькими народами, де було створено Кавказьку конфедерацію, та білорусами, яким теж було дозволено утворити свою радянську соціалістичну республіку.

Водночас народи Середньої Азії було включено безпосередньо до складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Так москвою вже тоді було продемонстровано різницю у сприйнятті європейської та азійської дипломатій.

Окрім зовнішньополітичних чинників певну роль відігравали і внутрішні проблеми. Влада більшовиків була хиткою. Вони фізично не мали ресурсів задавити незгідних зі встановленням їхнього режиму.

Так після розгрому основних частин українських армій упродовж 1919-1921 років відбувалися Зимові походи – закидання диверсійних груп з підконтрольних Польщі українських земель. Продовжувала діяти Холодноярська республіка і численні менші підпільні організації. При загостренні ситуації Україна могла спалахнути. Тож у Кремлі вирішили приспати пильність завойованих народів та пішли на поступки.

Весною 1921 року більшовики, відступившись від своїх ідеалів пішли на пом’якшення в економічній політиці – так звана Нова економічна політика, яку прозвали “ленінським танго” (тому, що лідер більшовиків заявив, що ці поступки — то тимчасовий крок назад, щоб потім зробити два уперед). Те ж стосувалося і національного питання. Також було важливим виставити формально незалежну українську республіку у мирних переговорах з Польщею у Ризі — та Антантою у подальшій дипломатичній діяльності, щоб делегітимізувати делегації УНР та ЗУНР як представників українського народу.

У грудні 1920 року УРСР формально визнали незалежною державою. Упродовж наступних двох років молодій республіці почали на місця передавати все більше повноважень. І більшовицькому керівництву УРСР все більше подобалося відчувати себе керівниками незалежної держави, а не російської провінції. Проте з огляду на те, що уродженців України серед них було небагато, можна сміливо припустити, що керівників радянської України мотивувало бажання утвердити особисту владу, а не патріотичні почуття. Але в умовах військової поразки – навіть декларативна незалежність була кращою за повне повернення назад в імперію.

Важливу роль відігравали чвари у керівництві більшовицької партії. Уміло використовуючи внутрішньопартійні інтриги, керівництво УРСР доволі спритно “прослизало між краплями” та навіть почало не погоджуватися з деякими декретами, що надходили йому з Москви. Річ у тім, що попри формальну незалежність та наявність своїх державних органів, Москва контролювала новоутворені республіки через спільну Червону армію та єдину партійну структуру Російської комуністичної партії (більшовиків) – РКП (б). Тобто керівник уряду УРСР Християн Раковський як член РКП (б) підпорядковувався вищим партійним органам, які знаходилися в Москві. Фактично незалежність республік була суто декларативним явищем.

Саме по партійній лінії Сталін добивався згортання “незалежності” щойно утворених радянських республік та входження їх на правах автономій до РРФСР. Цей процес відбувався на фоні відчайдушної боротьби за владу у партії. Володимир Ленін через стан здоров’я все менше міг виконувати свої обов’язки партійного лідера і боротьба за вплив і можливість зайняти місце вождя розгорілася серед його соратників. Тож частина партійного керівництва охоче підігравала противникам плану “автономізації”, щоб таким чином послабити апаратні позиції його автора – Йосипа Сталіна.

І основним тараном цього плану стало керівництво УРСР, при цьому воно клялося у вірності партії та в жодному разі не виступало проти радянського ладу. Мала місце саме внутрішньопартійна боротьба, а не реальна боротьба за національні права українців. Конкретно керівництво УРСР в особі Михайла Фрунзе, Християна Раковського та Григорія Петровського виступалио за посилення свого особистого впливу як в середині УРСР, так і на загальному партійному рівні.

Врешті автономістський план Сталіна (входження новоутворених республік на правах автономій до складу Росії) був заблокований Леніним. Було вирішено утворити формальний союз рівноправних республік. Тоді Сталін поставив за ціль провести це об’єднання у якомога стислі терміни та максимально обмежити суб’єктність республік.

Вже у кінці грудня було скликано І Всесоюзний з’їзд рад, який мав затвердити два документи – декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік та союзний договір. І тут знову йому наперекір пішла українська делегація. Як вже було згадано, Михайло Фрунзе відкрито виступив проти ініціативи Сталіна та таки добився відкладення остаточного утворення нової держави до 6 липня 1923 року. Це була чи не найбільша поразка Сталіна у його політичній кар’єрі. В результаті договір був змінений у сторону збільшення прав ресупублік, що входили до СРСР, зокрема було введено Раду національностей, яка мала стежити за дотриманням декларованих прав народів СРСР.

Сообщение 100 років тому було створено СРСР. Українці зламали плани путіна, як колись – сталіна появились сначала на Український репортер.

Судячи з усього, ключову роль в рішенні про початок військової операції зіграла міжнародна обстановка і погіршення відносин з США і їх союзниками.

Прихильників силового вирішення в керівництві Радянського Союзу було троє — голова КДБ Юрій Андропов, міністр оборони Дмитро Устінов і міністр закордонних справ Андрій Громико. Категорично проти виступав голова Ради міністрів Олексій Косигін — він єдиний з 12 членів Політбюро ЦК КПРС, хто не підписав рішення про введення військ, що стало однією з причин його швидкої відставки.

Вирішальне слово належало Леоніду Брежнєву. Згодом деякі його помічники говорили, що здоров’я генсека на той час настільки погіршилося, що, можливо, він не цілком усвідомлював свої дії.

Але в Москві, схоже, недооцінили тієї обставини, що до кінця 1979 року в Афганістані йшла, по суті, повноцінна громадянська війна — збройні зіткнення відбувалися в 18 з 26 провінцій. З одного боку, це означає, що республіка була, швидше за все, приречена і без радянського втручання. З іншого боку, це зумовило і те, що радянська армія свідомо втягувалася у довготривалий конфлікт.

27 грудня 1979 радянський спецназ взяв штурмом резиденцію Аміна в Кабулі.

Главу держави в ході штурму було вбито. За офіційною радянською версією, диктаторський режим Аміна був скинутий “здоровою, патріотичною більшістю НДП, Революційної ради і збройних сил Демократичної Республіки Афганістан”, шляхом збройного повстання, а він сам розстріляний за рішенням революційного суду.

Знаходження в цей час радянських військ в Кабулі було оголошено чистим збігом. Новим главою держави став більш помірний С який при Аміні втік до СРСР, побоюючись репресій.

Американці постаралися протиставити СРСР решті світу. Серед дипломатичних заходів, які зробили США, був бойкот літніх Олімпійських ігор 1980 року в Москві. Ідея була висловлена радянським дисидентом Андрієм Сахаровим, який виступав проти вторгнення і засланим за це в Горький (нині Нижній Новгород), і підхоплена адміністрацією Картера.

Американська влада переконувала своїх союзників, що таким чином не тільки залишить СРСР в міжнародній ізоляції, але і донесуть до радянських громадян, наскільки сильний у світі протест проти афганського вторгнення.

Ініціатива Картера спочатку не викликала схвалення навіть у багатьох західних урядів, які наполягали на тому, що бойкот буде змішуванням спорту і політики. Деякі союзники США так і не приєдналися до бойкоту.

Франція відправила в СРСР істотно менше представницьку збірну, ніж планувалося спочатку. Делегації Великої Британії і Австралії теж поїхали в Москву в сильно урізаному вигляді і на приватні кошти. Зате в повному обсязі до бойкоту приєдналися, наприклад, Китай, Албанія і Іран, що не були союзниками США, але мали свої рахунки з СРСР.

У підсумку в Москву приїхали команди з 88 країн — найменше представництво з моменту Ігор 1956 року. У 1984 році Олімпіада відбулася в Лос-Анджелесі, і Радянський Союз оголосив бойкот їй, але туди приїхали делегації з 140 країн — членів Міжнародного олімпійського комітету.

Точне число жертв серед афганців невідомо донині. Називаються цифри від 560 тисяч до 2 мільйонів чоловік. Радянський Союз досить активно застосовував килимові бомбардування, одне з яких в квітні 1983 році зруйнувало близько половини будівель міста Герата і забрало життя 3 тисяч чоловік.

Ще складніше встановити цифру убитих моджахедів, — за даними пакистанської розвідки, їх було близько 90 тисяч осіб. Близько 6 мільйонів афганців втекли з країни. Офіційні втрати радянських військ оцінюються в 15 тисяч чоловік, в якості альтернативи називається цифра в 26 тисяч.

Сообщение Сорок років тому розпочалася війна в Афганістані появились сначала на Український репортер.

Вбивця Кеннеді Лі Харві Освальд

Постріли, які вбили 35-го президента США Джона Кеннеді, пролунали 22 листопада 1963 року о 12:30, коли кортеж глави Білого дому проїздив по Елм-Стріт у місті Даллас, штат Техас.

Стрілець ховався на шостому поверсі книгосховища, яке знаходилося поруч із шосе. Ним виявився Лі Харві Освальд, який вийшов з будівлі незабаром після пострілів. Серед коробок з книгами він залишив італійський карабін, з якого стіляв у президента США.

Невдовзі Освальда зупинив на одній із вулиць поліцейський, але той чотирма пострілами вбив його. Через деякий час його затримали в міському кінотеатрі і доставили в поліцію. З моменту вбивства Кеннеді минули лише 1 година і 20 хвилин.

Спеціально створена комісія на чолі з головою Верховного суду Ерлом Уорреном (Комісія Уоррена) дійшла висновку, що замах скоїв саме Освальд, який діяв на власний розсуд. З деяких документів випливає, що ФБР стежило за Освальдом незадовго до замаху, але “втратило слід”.

У деяких документах наводяться протоколи допиту радянського перебіжчика, майора КДБ Юрія Носенка, про перебування Лі Харві Освальда в СРСР.

“Як повідомляє Носенко, Освальд привернув увагу КДБ після того, як виявив бажання залишити СРСР незабаром після свого приїзду в Росію. Однак у КДБ після вивчення питання вирішили, що він психічно неврівноважений, і заявили про необхідність його повернення в США. Згодом, коли Освальд пропустив запланований ознайомлювальний тур, його номер в готелі був зламаний, а його самого знайшли з “серйозно порізаними зап’ястками”.

Джерело стверджує, що радянські спецслужби вважали Освальда “невротичним маніяком, не лояльним ані до своєї країні, ані до чогось іншого”.

Інший документ розкриває подробиці перебування Освальда у Мехіко у вересні 1963 року. Освальд з’явився у радянське посольство в Мехіко 28 вересня, а 1 жовтня дзвонив туди від свого імені, говорив ламаною російською і запитав чергового, “чи є новини щодо телеграми до Вашингтона?” Черговий відповів, що запит надіслали, але відповіді немає.

При цьому в документах консула Валерія Костікова називають як “безумовно офіцер КДБ” і співробітник 13-го відділу, який відповідає за саботаж і замахи”.

Ще в одному документі наводяться слова джерела ЦРУ в СРСР про те, як у Радянському Союзі сприйняли вбивство Кеннед.

“Новина про замах на президента Кеннеді майже одразу сколихнула радянських людей. Її сприйняли серйозним шоком і оціпенінням, у церквах дзвонили дзвони в пам’ять про президента Кеннеді”, – йдеться в документі.

Радянська влада сприйняла вбивство як добре сплановану змову з боку американських ультраправих.

Цікаво, що за 25 хвилин до замаху на Кеннеді анонім зателефонував до британської газети Cambridge News і заявив, що американське посольство у Лондоні має якусь “важливу новину”. Це випливає зі змісту одного з документів.

Дзвінок у газеті пролунав о 18:05, репортеру порадили негайно зателефонувати в посольство США у Лондоні, щоб дізнатись якусь “важливу новину”. Після цього поклали трубку. Журналіст звернувся до поліції Кембриджа, а поліція повідомила Мі-5.

Вбивця Освальда Джек Рубі

Через два дні після затримання Лі Харві Освальда, його під прицілом теле- і фотокамер застрелив власник нічного клубу Джек Рубі.

У документі, датованому 26 листопада 1963 року, інформатор ФБР називає Рубі “надзвичайно впертою людиною, яка прагне популярності”.

Знаючи про його емоційну нестабільність, джерело не здивувалося, що Рубі був більше пригнічений вбивством президента, ніж смертю свого батька. Але він здивувався його рішенню “вбити Освальда”, а не просто поранити, скажімо, в ногу, щоб завоювати популярність.

Операції ЦРУ за кордоном

Нові документи стосуються не лише вбивства Кеннеді, а й діяльності спецслужб США у 60-і роки, зокрема, щодо спроб замахів на іноземних лідерів. В одному з документів під назвою “збірка фактів” йдеться про кілька спроб ЦРУ усунути іноземних лідерів.

“Комісія встановила, що агенти ЦРУ були залучені до планування замаху на кубинського прем’єра Фіделя Кастро за участю місцевих жителів й інших осіб… Комісія також встановила, що ЦРУ залучали до поставок зброї з цієї країни особам у Домініканській республіці, які намагалися вбити генералісимуса Трухільо”, – йдеться в документі, в якому також згадується можливість замаху на лідера Конго Патріса Лумумбу і президента Індонезії Сукарно.

В іншому документі ЦРУ описує подробиці операції “Мангуст”, в ході якої спецслужби планували спровокувати неврожай на Кубі шляхом підкидання “біологічних агентів, які за зовнішнім виглядом мали б природне походження”. При цьому в документі зазначено, що під час проведення операції не можна допустити впливу на “радянський персонал на Кубі”.

Велика частина документів є звітами про фінансування таємних проектів. Десятки тисяч доларів йшли на антикомуністичні проекти, а також на постачання зброї в основному до країн Латинської Америки.

Фото Reuters,  AP, Dallas Police Department

Сообщение У США опублікували тисячі документів про вбивство Кеннеді появились сначала на Український репортер.

Про зґвалтування Гуцу написала в своєму Фейсбуку. Віталія Щербо вона називає “монстром, який тримав її у в’язниці страху впродовж багатьох років”. Знаменита гімнастка також стверджує, що про цей ганебний випадок знали інші члени збірної: Тетяна Торопова і Рустам Шаріпов. Однак вони промовчали і не стали на її захист.

Торопова якщо не заперечила факт зґвалтування, то заявила, що не знала про нього.

Тетяна Гуцу, яка народилася в Одесі, на Олімпіаді-92 у Барселоні в складі об’єднаної команди колишнього СРСР завоювала дві золоті, срібну і бронзову медалі зі спортивної гімнастики.

Її партнер по команді Віталій Щербо з Білорусії на Олімпійських іграх у Барселоні завоював шість золотих нагород і чотири бронзи. Він є 10-кратним чемпіоном Європи і 12-кратним чемпіоном світу.

Через рік після тієї Олімпіади Гуцу переїхала до США, де у Мічигані відкрила академію спортивної гімнастики “Tatiana Gutsu Gymnastics Academy“.

Щербо також переїхав до США і в Лас-Вегасі відкрив гімнастичну залу “Vitaly Scherbo School of Gymnastics“.

Сообщение Секс-скандал у спорті. Українська олімпійська чемпіонка заявила, що її зґвалтували у збірній СРСР появились сначала на Український репортер.

Нагадаємо, що Горбачов був на чолі КПРС у 1985–1991 роках, а президентом СРСР став у 1990 році. Через рік після цього його президентство закінчилося у зв’язку з розвалом Союзу.

26 травня 2016 року СБУ заборонила йому на 5 років в’їзд в Україну «за публічну підтримку анексії Криму”.

Сообщение Михайлу Горбачову погрожують і радять “піти з цього світу” появились сначала на Український репортер.

Піком кар’єри Ігоря Беланова справедливо називають середину 80-х років минулого століття. Саме у той час, а точніше у 1985 – 1988 роках, «десятка» київського «Динамо» та збірної СРСР особливо успішно «феєрив» на футбольних полях Європи та світу.

Беланов є вихованцем одеського футболу, де здобув славу, виступаючи за місцевий «Чорноморець». У 1985 році Валерій Лобановський запросив Ігоря до «Динамо» і не прогадав. З того часу, в тому числі завдяки яскравій грі Беланова, «Динамо» виграло чимало трофеїв, включаючи Кубок володарів кубків у 1986 році.

На футбольному полі Беланова, перш за все, вирізняла неймовірна швидкість, за що гравець отримав прізвисько «ракета». Він не був супертехнічним футболістом, зате втікав від захисників суперника так, що вони ледь встигали розглянути номер на футболці свого опонента. На додаток до швидкості Беланов володів потужним ударом з обох ніг, вміло грав на випередження, непогано діяв у повітрі. Усі ці якості дозволили Беланову стати одним із найсильніших нападників світу.

За свою багату на події футбольну кар’єру Ігор Беланов здобув чимало титулів. Він – двічі чемпіон Радянського Союзу (1985, 1986), двічі володар Кубка СРСР (1985, 1987), володар Кубка кубків (1986), Золотого м’яча (1986), срібний призер чемпіонату Європи (1988).

Після київського «Динамо» виступав за німецькі клуби «Боруссія» М та «Айтрахт», а згодом повернувся до України, де завершив кар’єру, граючи за рідний «Чорноморець» та маріупольський «Металург».

Сьогодні Ігор Беланов активно працює на ниві розвитку дитячого та аматорського футболу в України. Зокрема, 2017 року стартував дуже амбіційний проект «Belanov Football League», в якому грають понад 100 аматорських команд України.

Згадаємо, як грав на футбольному полі сьогоднішній іменинник.

Ярослав ТИМОШИК

Сообщение Ігорю Беланову – 57! (+відео) появились сначала на Український репортер.

Звісно, мене, як і всіх киян, дратують хронічні літні перебої з водопостачанням. Але не варто вважати, що ця проблема виникає через вроджену схильність комунальних служб до саботажу і перекривання вентилів.

Наш клімат не дозволяє цілорічно ефективно проводити монтаж-демонтаж комунікацій. Тому доводиться в теплий період латати дірки, щоб не мордуватися потім у мінус двадцять…

З більшовицькими пам’ятниками просто: демонтували – і в резервацію. А от із бомбами сповільненої дії, які залишили ці «кумири», справа складніша. Руйнувати комуністи завжди вміли, а от з ефективною економікою ніяк не клеїлося.

Доводилося докладати гіперзусиль до деформування мозку. Сумно визнавати, але в них виходило це по-сатанинськи віртуозно.

Однією з бомб, закладених під наше буття, є… «хрущовки», на які й сьогодні моляться передпід’їздні бабусі як на благодіяння, подароване партією за тяжкі довоєнні, воєнні та повоєнні поневіряння.

Але можна аргументовано довести, що «щастя окремої квартири» – просто один із елементів глобального злочину радянської системи. «Як же так! – заволають бабусі. – Власний куток – злочин? Та після комуналки це був просто рай!».

СРСР, потенційно одна з найбагатших країн світу, примудрявся весь свій не куций вік підтримувати стан житлової неприлаштованості в абсолютної більшості громадян. Не допомагало навіть так зване «ущільнення», яке було не результатом ревініціативи шарікових і швондерів, а просто виконанням «Декрета Совета народных комиссаров о мерах правильного распределения жилищ среди трудящихся от 25.05. 1920 г.».

Кривава диктатура, поєднана з дармовою рабською працею, змогла протягом кількох десятиліть поєднувати безперервну мілітаризацію зі спробами будувати Третій Рим з помпезним розмахом, який викликав заздрість навіть у Третього рейху. До кінця тридцятих років нестримне прагнення до гігантизму і пишного декорування повністю витіснило ідеї і знахідки по-пролетарському голого конструктивізму з архітектурного арсеналу.

Але з середини 50-х років радянське архітектурне обличчя знову радикально й майже миттєво змінилося. Настав період безликої уніфікації і псевдоіндустріалізації будівництва. Традиційно підрахунок часу «хрущовок» розпочинають із появи в листопаді 1955 року постанови «Об устранении излишеств в проектировании и строительстве», яка перетворила будь-яку архітектурну думку в «излишество».

Правда, артпідготовку було проведено ще на Всесоюзній нараді будівельників у грудні 1954 року. Чому така вигідна для пропаганди архітектура сталінського «ампіру» раптом втратила свої позиції раніше, ніж упали монументи вождю? Та й академік Жолтовський, ідеолог цієї течії в зодчестві, був ще живий.

Офіційне пояснення до цього часу незмінне – Радянський Союз дуже постраждав під час війни, народ жив у бараках, партія вимушено, але геніально вирішила проблему масового житла. В цьому поясненні істини приблизно стільки ж, скільки в передових статтях газети «Правда».

СРСР переміг у Другій світовій війні – використання ресурсів переможених, праця демобілізованих і військовополонених дозволили вже за п’ять років досягти довоєнних обсягів виробництва. Навіть враховуючи поправку на брехливість радянської статистики, треба визнати, що в УРСР замість 40 млн кв. м зруйнованих житлових площ до 1955 р. зведено 40,6 кв. м новобудов.

А якщо зробити ще й печальні математичні розрахунки і відкинути квадратні метри для мільйонів українців, які вже не потребували ніякого житла… Логічний висновок: з середини 50-х років люди мали переселятися в хороми, а не в зліплені швидкоруч п’ятиповерхівки.

Захисники масового будівництва тих років можуть заперечити – в інших, навіть розвинутих країнах, теж будували подібне житло. Дійсно, повоєнні міграційні потоки, еміграція (до Франції – з Індокитаю та Алжиру, до Великобританії –з усіх кутків колишньої імперії) змушували уряди будувати соціальне житло. Але це були лише локальні програми, а не примусові загальнонаціональні!

Дивно, але переконливе пояснення глибокої коми архітектури в СРСР я знайшов у брошурі, виданій в 1948 році в Москві. Це був переклад журналістських матеріалів двох американців, спеціалістів з ядерної зброї.

Загальна назва книжечки: «Коли Росія буде мати атомну бомбу?». Заокеанські аналітики, вивчивши це питання, дійшли висновку: «Червоні здатні створити бомбу, але лише в якості пропагандистського заряду, а не реальної зброї. Чому? Економіка СРСР – trishkin kaftan, ядерні боєприпаси і засоби їхньої доставки – річ для неї непідйомна».

Наївні американці, хіба є на світі щось таке, що не здатні зруйнувати більшовики! Вибір пріоритетів зрозумілий – міжконтинентальні ракети й атомні субмарини. Де взяти гроші? Звісно, забрати в народу!

Найпростіше та найефективніше можна економити на масовому будівництві. Навіть напівжитло буде сприйматися після комунальних кухонь як дар Божий. А щоб занадто допитливі громадяни на логарифмічних лінійках не вирахували арифметику грабунку, частку від мілітаристського монстра виділили на фантастично вигідне для агітаторів підкорення космосу.

Дуже шкода, що для формування образу, альтернативного архітектору-розтринькувачу, який без докорів сумління розбазарює народні карбованці, були використані вибірково насмикані й адаптовані для «совка» ідеї видатних архітекторів – австрійця Адольфа Лооса, німця Вальтера Гропіуса, швейцарця Ле Корбюзьє…

Атомна бомба не врятувала СРСР від розпаду, але залишила по собі антиестетичну забудову, яка продовжує продуктами розпаду руйнувати психіку, мораль, культуру. Ні в кого не краятиметься серце, коли зникне остання «хрущовка».

Тільки не треба рівнятися на московське передвиборне «разводилово» зі зносом «хрущоб» і виселенням десь аж під Калугу їхніх мешканців. Людство давно придумало розумні рішення подібних проблем. Тим, хто скористається цим досвідом в Україні, можна буде ставити пам’ятники, і ні в кого не виникне бажання їх зруйнувати…

Олег СМАЛЬ

Фото на головній сторінці: Звичайна київська “хрущовка”. Фото Ганни Смаль

Сообщение «Хрущовки» й атомна бомба появились сначала на Український репортер.

Микола ГОЛОМША, колишній перший заступник генпрокурора України:

– Останнім часом проросійські та і російські ЗМІ розгорнули технологічну кампанію проти Євгена Нищука – міністра культури України, символу Майдану, який віщував від імені народу під час Революції Гідності.

У вислові Євгена не було ніякої фобії, він сказав правильні тези про те, що радянська влада, яка організувала геноцид українського народу, завозила з території тодішньої РСФСР частину людей і заселяла вільні після вимору українців регіони України, названі Євгеном, їхні будинки, квартири тощо.

І правильно він сказав, що це була така практика тодішнього комуністичного режиму, щоб генетично знищувати українство.

Це підтверджується сотнями томів кримінальної справи, яку я направляв до суду, й український суд своєю постановою підтвердив геноцид українського народу 1932–1933 років, після чого у зв’язку зі смертю винних вищих керівників СРСР на чолі зі Сталіним було закрито кримінальну справу за нереабілітуючими відносно них обставинами.

Сообщение Генетично знищували українство появились сначала на Український репортер.