«Ми пам’ятаємо усіх, хто віддав своє життя заради миру… Це потрібно… усій Україні, щоб ми пам’ятали своїх героїв», – говорив торік, у жовтні, міністр оборони України Степан Полторак під час церемонії відкриття Меморіального комплексу вшанування пам’яті військовослужбовців Збройних Сил України, які загинули за свободу, незалежність та територіальну цілісність України, світовий мир та порядок.

Тут часто чути, як у вуличне гуркотіння Повітрофлотського проспекту вривається особливий «голос» Дзвону Пам’яті. В Міністерстві оборони є щоденний поминальний ритуал – удари дзвону, залежно від кількості загиблих у цей день.

3 жовтня Дзвін тричі озвався до світу. Почуйте люди! Казенна звістка нашого мілітарного відомства сповіщає: «Цього дня у 2014 році внаслідок збройної агресії РФ загинули українські захисники:

Капітан Литвинов Іван Олександрович.
Старший солдат Хруль Олександр Григорович.
Солдат Шешеня Вадим Валерійович.

Дзвін мав би п’ять разів озватися до світу, але не зміг. Не дозволено. Не було такого наказу. З жовтня 2014-го на полі бою, стоячи в обороні Донецького аеропорту, впали п’ятеро синів України. Запримітьмо на віки вічнії: п’ятеро! А подзвін… лише по трьох.

Кого ж не побачили? Сергія Андрєєва (позивний Каспер), Святослава Горбенка (позивний Скельд). А все тому, що вони воювали в загоні Добровольчого українського корпусу «Правий Сектор», тобто добровольцями.

Хоч ці хлопці й билися пліч-о-пліч з армійцями на тій аеропортовській твердині проти путінської орди, однак у Міністерстві оборони України їх вважають чомусь «чужими» – не військовослужбовцями, себто. Яка кричуща несправедливість! Поділили захисників Вітчизни на своїх і чужих. Невігластво, якого світ не бачив.

Усі п’ятеро загинули в одному бою. Мені розповідали, що Скельд під обстрілами допомагав виносити поранених десантників у безпечне місце, яке знаходив у тих мурах-терміналах. Нині ж міноборонівський циркуляр засвідчує, що подзвін на пошанування подвигу таких воїнів як Скельд не повинен лунати.
Але ж Скельд не є чужим для військового відомства. Йому було посмертно присвоєно офіцерське звання – молодший лейтенант запасу.

Святославу було лише 19. Був добровольцем 1-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”. Записався на передову, не замислюючись ні на хвилину про те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця; він знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Шевченкового університету Святослав опановував японську мову.

Його могилка – на столичних Берківцях. З жовтня батьки Святослава принесли квіти, запалили свічечку.

Торік, коли на території Міноборони за участю президента Петра Порошенка відкривали Дзвін пам’яті, на церемонію запросили і батьків полеглих героїв. Серед них було і подружжя Горбенків.

Президентська охорона влаштувала принизливу процедуру контролю змісту сумочок та портфелів усіх запрошених. Усе це дійство нагадувало не вшанування пам’яті хоробрих лицарів свої землі, а вседозволеність «опричників» першої особи, такий собі шабаш “тілоохоронців”, які ніколи не будуть в окопах, які ніколи не відатимуть, що означає бойове братерство і справжнє побратимство.

Тоді лунав подзвін по усіх полеглих. У залі пам’яті були портрети тих, хто ніколи не повернеться з доріг війни, в тому числі й Святослава Горбенка. Добрі, світлі, сонячні обличчя.

Найкращі сини неньки України! Святі люди, так і хочеться зронити це слово. Бо хіба не є великою святістю свідома пожертва власного життя заради усього люду? Заради спасіння усього живого від лютого звіра.

Забули? Сьогодні шкода й подзвіну? А як ж запевнення тодішнього міністра Степана Полторака: «Ми пам’ятаємо усіх, хто віддав своє життя заради миру…»? Для кого це мовлено? Для публіки? Для «князя» на ймення Порошенко?

Сьогодні Степан Полторак уже в статусі «колишній». Вже не при міністерському портфелі. У нього в житті все, як мовиться, тіп-топ: «грудь в медалях і орденах» (скажімо, повний лицар Ордену Богдана Хмельницького), іменна вогнепальна зброя, кандидат наук, при найвищому званні (генерал-армії), пенсіон – дай Боже такий кожному! І так далі, і тому подібне.

Хотілося б, щоб і в родинах полеглих героїв було все так чудово, або ж бодай трішки наближено до соціально-побутових умов наших віп-персон. Але ж так не буває. Життя якось так несправедливо розподіляє, кому бути чужим, кому – своїм. На фронті усі – свої…

Це вже потім, коли генерали й начальники «вмикають» свої параграфи та інструкції, виявляється, що тут, у глибокому тилу, починають діяти якісь дикунські правила. Родини полеглих добровольців страждають від образ цинічних водіїв маршруток, чують на свою адресу несправедливі докори від чиновників різного калібру, зустрічаються з черствістю, байдужістю, брехнею.

Скажімо, що заважає чиновникам Міноборони записати ім’я полеглого Святослава Горбенка, молодшого лейтенанта запасу, до Книги пам’яті? Але щось же заважає. Батьки Святослава звернулися з відповідною заявою-проханням до міністерства. Десь лежить у глибокій шухляді їхнє прохання.

Ні подзвіну, ні запису в Книзі пам’яті. Молодший лейтенант Святослав Горбенко є чужим для Міністерства оборони? Ви чуєте це, новий наш міністр оборони Андрій Загороднюк?

Пане Андрію, поцікавтеся, будь ласка, як воював Скельд хоча б у Героя України, командира окремого полку спецпризначення імені князя Святослава Хороброго полковника Олександра Трепака (позивний Редут).

Бійці цього полку першими зупинили ворога на підступах до Донецького аеропорту в 2014 році, а потім героїчно його захищали на чолі з полковником Олександром Трепаком (Редутом).

«Ми пам’ятаємо вашого сина, хороброго Святослава, який воював разом з нами і поліг в бою 3 жовтня 2014 року» , – сказали батькам героя військовики з полку, які торік прибули з почесною місією до Києва. Вони прийняли рішення вперше розгорнути славний стяг полку над могилою Святослава Горбенка.

Ось вам яскраве потвердження того, як діють справжні, чисті душею люди, відважні лицарі землі української! Скельд для них – свій.

А для чиновників Міноборони він, на жаль, не вписується в циркуляр. Бо для них не людина на першому плані. Не її доля, не її подвиг, а параграф, папірець. Тому й подзвіну шкода. Між іншим, отой Дзвін пам’яті виготовлено на пожертви небайдужих громадян.

А тії доброчинці, дай Боже їм здоров’я, давали свої кревні, очевидно, не для того, аби дзвін розділяв полеглих героїв на своїх і чужих.

Натомість маємо таку біду. І таке дикунство. Ми ж знаємо, що є День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Є відповідний президентський указ щодо гідного вшанування пам’яті військовослужбовців і учасників добровольчих формувань, увічнення їх героїзму.

І де ж це, «гідне вшанування»?

Пригадую, що одного разу американський журналіст з видання “The Daily Signal” Новен Петерсон сказав мені, що “такі воїни, як Скельд мають бути взірцем для суспільства”. За його словами, українські воїни на Донбасі захищають в тому числі й весь світ від російської загрози.

Дзвін пам’яті якраз і має сповіщати світу, якими саме героями пишається наша земля, кого саме шанує, перед ким схиляє в шанобі голови.

Леонід ФРОСЕВИЧ

На фото: Святослав Горбенко приймає військову присягу.

Сообщение Дзвін пам’яті й забуті солдати появились сначала на Український репортер.

На високому п’єдесталі перед першим танком (між іншим, радянським Т-34) височить фігура польського солдата у формі початку 20-го століття в шоломі та френчі. Права рука високо здіймає шаблю, як у воїнів генерала Ярослава Домбровськєго, а ліва піднімає знамено Вітчизни, яке високо тримали добровольці всіх часів і епох.

Така красномовна деталь як пам’ятник саме Солдату Добровольцю в Державному музеї Польщі, музеї, присвяченому, перш за все, історії офіційної польської армії, говорить сама за себе. Говорить про те, що держава і народ високо цінують саме добровольців, які є фундаментом і силою всіх родів Війська Польского.

Згадуються добровольці і в державному гімні Польщі:
«Marsz, marsz, Dąbrowski,
Z ziemi włoskiej do Polski.
Za twoim przewodem
Złączym się z narodem. »

«Марш, марш, Домбровський,
З землі італійської до Польщі!
За твоїм проводом
Поєднаємось з народом.»

Коментарі зайві. Всі поляки: і держава, і суспільство пам’ятають, що основою відродження їх Вітчизни з небуття, визволення з окупації, звільнення від чужинців були саме добровольці. Поляки не раз відбивали смертельні навали, які не витримували інші європейці (монголо-татар, турків, шведів), пережили зраду своєї країни усією Європою, розділення і знищення своєї країни європейськими сусідами у змові з напівазійською Росією. Пережили бездержав’я і майже столітню окупацію своєї країни, але залишилися нацією, відбили лютих зайд, здобули свободу. І завжди основою відродження сили народу і його духу були саме воїни добровольці. Їхній подвиг, пам’ять про них – віднині святиня в Польщі. І цей культ честі Добровольців існував завжди, навіть після перших їхніх невдалих виступів і поразок.

Хтозна, можливо ця повага і пошана з часом і привела до того, що на місце вбитих героїв ставали все нові і нові, і лави добровольців завжди поповнювалися польським народом, хтозна, може саме тому полякам і вдалося нарешті скинути з себе ненависне московське іго, а також залежність від Австрії і Німеччини.

Взагалі, пам’ять про захисників Вітчизни і особливо полеглих воїнів в Польщі – святе. Пам’ятаю, як мене вразив зовсім не пафосний життєвий епізод на тих же Ієрусалимських алеях весною 2017 року. Ми їхали на Старувку в бусі і вийшли одразу ж на Алеях, щоб трохи пройтися центральною частиною по дорозі до Старого міста. З нами поруч їхав молодий чоловік десь 30-ти років з косичкою і молодіжним тату на передпліччі, очевидно, велосипедист, бо віз свій ровер. Вийшов з нами на одній зупинці. Вже збирався сісти і поїхати вздовж Алей, коли раптом пішов прямо вперед по тротуару, Прослідкувавши за ним поглядом, ми побачили, що він підійшов до простенького цегляного меморіалу з надписом: «Тут пролилася кров поляків, 1944 рік». ( Такі маленькі стелли є по всій Варшаві на згадку про героїзм і жертву польських воїнів-добровольців генерала Тадеуша Бур-Коморовського, які підняли відоме Варшавське повстання проти німців 1 серпня 1944 року.) Майже всі повстанці загинули ( біля 200 000 чоловік за весь час). Після придушення повстання карателі з СС розстрілювали полонених і поранених повстанців по всьому місту. Зазвичай на таких стелах, крім надпису, стоять лампадки і лежать живі квіти. Завжди чистота і порядок, ніколи не побачите розбитих лампадок чи розкиданих квітів. Думаєте, це держава робить? Ми побачили, як і хто це робить.

Молодий поляк підійшов до пам’ятної стели і підняв вазу з квітами і лампадку, що впали. Акуратно поставив… Потім сів на велосипед і поїхав по своєму маршруту. Просто зробив це як звичайну справу. Думаю, так і по всій Варшаві і на Урсусу і на Полі Мокотовському і на Вілянуві.

Ми тоді приїхали до родичів і друзів і були вражені цим контрастом, адже в Україні ми на той час не те що меморіали, а свіжі могили воїнів-захисників змушені були захищати, і не в прифронтовій зоні, а в тилу і навіть у столиці.

Доля сучасних українських воїнів-добровольців славна, але водночас гірка і трагічна. Ставлення до них в нашій державі дике і ненормальне, як і спосіб війни, яку веде проти нас ворожа Росія. Коротко оцінку цього ставлення висловив саме воїн-доброволець батальону «Донбасс», за збігом долі саме поляк – Конрад Камінський. Свого часу, звертаючись до Порошенка, він сказав: «Ви не маєте честі, не маєте гонору».

В такий спосіб доброволець висловив обурення «дивовижною» і несправедливою політикою і ставленням держави і суспільства саме до воїнів-добровольців, які першими стали на захист України у важких 2014-2015 роках. Суть цього ставлення проявилося в тому, що, на відміну до військовослужбовців ЗСУ, добровольці не тільки були позбавлені статусу захисників Вітчизни і офіційної реєстрації з наданням статусу учасника бойових дій – їх звинувачували в усіх можливих і неможливих злочинах, дискредитували, арештовували, і це робила та держава, яку вони захистили від загарбання і знищення. Скільки відкрито щодо них кримінальних проваджень?! А скільки добровольців у воюючій країні кинуто за грати: 2 тисячі, 8 тисяч чи більше?!

Родини загиблих добровольців з початку війни були позбавлені державою визнання і прав, які мали родини полеглих військовослужбовців. Замість допомоги Порошенко і тодішній Кабінет Міністрів придумали «Порядок», згідно з яким вимагали від батьків загиблих солдат свідчень за кожну смерть їх синів.

Вдумайтеся, не з командирів добробатів питала держава, які мали подавати ці дані, а з батьків і вдів, які не могли ще отямитися від горя. І жодні доводи не діяли, не бралися до уваги заклики до совісті. Чиновники собезів, посилаючись на згаданий «Порядок», тільки байдуже знизували плечима: закон, мовляв, такий. Але хто прийняв цей закон і коли він став чинним? Саме в той час, коли на захист своєї землі піднялися добровольці, саме тоді, коли вони рішучим наступом в 2014 році змусили відступити не тільки кримінальників-колаборантів, але й професійних російських спецпризначенців і десантників? Це зовні виглядало як свідоме придушення добровольчого руху в Україні саме в час, коли добровольці могли змінити хід війни.

«Ми могли перемогти ще в 2014 році, – гірко скаже потім один із них. – Тільки нам не дали». Але дивно так не дали: бо не тільки ворожа Росія і Путін намагалися фізично знищити і дискредитувати добровольців, але й сама українська влада руками чиновників і силовиків адміністративно усіляко їх нищила і гнала з фронту. Згадайте хоча б 2014 – 2015 роки: тоді добровольчі батальйони змушували тотально переходити в підпорядкування або МВС, або Нацгвардії, або МО, або СБУ… І горе тим, хто не підкорився і не захотів цього робити: вони залишилися в рідній державі поза законом, їх переслідували. Трагедія «Лісника», трагедія «Торнадо», переслідування добровольчих батальйонів «ДУК ПС», «ОУН», «Карпатська Січ» вже стали історією, і ось-ось забудуться, але вони були і ми, ще живі, про них пам’ятаємо.

Особливо вражаючою, дивною і незрозумілою була позиція двох відомих людей, які всі 5 минулих років були при владі і по суті офіційно закликали українців в 2014 році до створення добровольчих батальйонів. Я говорю про Олександра Турчинова, який був з 26 лютого по 7 червня 2014 року Верховним Головнокомандувачем України, а після передачі повноважень Петру Порошенку  – Секретарем Ради національної безпеки і оборони і депутата ВР України, Дмитра Яроша, який водночас був в 2014-2015 році Провідником національно-визвольного руху «Правий сектор», а згодом, після обрання до парламенту, став радником начальника Генерального штабу (генерала Муженка). Вони під час російської навали (захоплення Криму, дій російських ДРГ в Донбасі) виступили із закликом до народу України створювати добровольчі батальйони.

І навіть на перших порах сприяли їх створенню, утриманню, фінансуванню і озброєнню. Що, безумовно, дало колосальний рятівний ефект для країни в перші місяці війни, бо всі ми пам’ятаємо, який жах посіяли добровольці в лавах нападників, російських військ, які вдерлися в Україну, розраховуючи, що армії майже немає, а цивільне населення не зможе себе захистити. Добровольчі батальйони «Дніпро 1», «Дніпро 2», «Донбас», “Шахтарськ”, ОУН, ДУК ПС, “Київська Русь”, “Золоті Ворота”, “Карпатьска Січ”, по суті поховали мрію Путіна на парад «обласних республік» на кшталт ЛНР і ДНР.

Росіянам не вдалося захопити ні Дніпро, ні Запоріжжя, ні Одесу, ні Харків. План «Новоросія» був зірваний саме добровольцями в першу чергу, бо вони прийняли на себе перші удари  ворога, поки військомати тільки поповнювали лави Збройних Сил, роздерибанених при попередніх президентах.

Допомогли добровольці, зокрема ДУК ПС, втримати і Донецький аеропорт і Піски, де стікав кров’ю наш нечисельний тоді загін спецпризначенців і десантники. Не віддали, відстояли аеропорт до підходу нових сил – десантників 79-ї і 80-ї бригад, танкістів 1-ї бригади і 92-ї ОМБ.

І поруч із спецпризначенцями і десантниками платили кров’ю і віддавали життя добровольці. Серед них був і наш синок Святослав, який не став чекати своїх офіцерських погонів і пішов простим солдатом в ДУК ПС, сказавши: «Тату, вони все одно не дадуть нам ні жити, ні навчатися» (на той час він був студентом-випускником Київського університету).

Він був мудрішимза багатьох старших від нього людей, які зараз поспіль, упродовж майже шести років війни, серйозно вірять: якщо вибачити ворогу смерті 13 тисяч українських воїнів, каліцтво десятків тисяч інших захисників, зламані долі родин, то вони дістануть мир від вбивці й загарбника.

Відео із Фейсбук-сторінки 3-й окремого полку СпП імені князя Святослава Хороброго

Втім, не тільки наш син Святослав, але і всі добровольці думали так, і тому вони готові були йти до кінця, битися на смерть, до остаточної перемоги, «дійти до Москви і там стріляти до останнього патрону»,- як казав генерал Кульчицький.

Може й тому вони, роззброєні і неукомплектовані, часто голодні і погано навчені військовій справі, вигравали бої і мали всі шанси виграти війну. Може й тому із захопленими в полон добровольцями сепари і росіяни розправлялися з особливою люттю, піддаючи їх нечуваним катуванням, страчували. Добровольці – хоробрі, мотивовані і високопатріотичні солдати – стали справжньою грізною зброєю України, страшнішою для Путіна ніж атомна зброя, танки і літаки.

Особливо боялися московські зайди, що добробати перейдуть кордон і перенесуть війну на територію РФ, що між іншим вимагали і правила військової науки. Про це говорив і покійний генерал Кульчицький, і підступно вбитий розвідник «Лісник».

Може тому, підлим і підступним ворогом був і влаштований кривавий Іловайський коридор, в якому по суті організували нищівний розстріл добробатів, зібраних під Іловайськ разом зі ЗСУ. Ми пам’ятаємо перші вимоги Путіна як умови для «переговорів» (а цих перемовин направду він потребував сам, бо не встигав тоді з «гуманітарним» підвезенням набоїв своїм найманцям і хотів зупинити наступ добровольців): прибрати з фронту добровольчі загони.

На превеликий подив, новий Головнокомандувач Порошенко охоче на це пристав… І почалося: країна, яка потребувала захисту, руками своєї ж влади почала переслідувати своїх захисників – по суті на корню ліквідовуючи добровольчий рух.

Рятівний, як на мій погляд, рух. Бо історія і Польщі, і всіх інших країн, нині успішних, це є історія перетворення доброовольчих підрозділів в ефективну переможну армію… Бо саме добровольці є її оплотом, кістяком і Духом.

Не будемо забувати також, що і солдатів ЗСУ 2014-2015 років певною мірою можна назвати добровольцями, адже більшість з цих людей добровільно йшли у військкомати, в армію, не думаючи ані про контракти, ані про гроші. Вони йшли захищати Батьківщину.

Добровольцями можна вважати й іншу категорію солдатів тих років, які просто не «косили», не втікали від служби, коли їх викликали військкомати, і залишали родини, роботу і навіть бізнес в ім’я служіння Вітчизні.

Всі ці люди були одного духу, вони були братами по духу. Вони стали нашими героями і нашою cлавою і гордістю, а для своїх родин – невимовною біллю, яку не лікує час, особливо наш. Бо в цей період більшість людей, піддавшись на брехню і тиск підступного ворога, готові пробачити йому цю кров. Святу кров добровольців – воїнів-захисників.

Але ця політика забуття почалася ще в 2014 році, коли почався страшний і моральний і державний злочин: невизнання загиблих добровольців. Демонстративна НЕДОПОМОГА і НЕВШАНУВАННЯ їхніх  осиротілих родин.

І що також дивує: першими, хто зрадили добровольців, стали ці дві особи, які призвали їх на захист Вітчизни, бо ні Секретар РНБО Турчинов, ні рдник начальника Генштабу, депутат ВР, Провідник “Правого Сектора” Ярош ані словом, ані дією не виступили проти політики замовчування вбитих добровольців, політики їх дискредитації, арештів, політики їх невизнання державою.

Не стали жодного разу в оборону пам’яті полеглих воїнів, які відгукнулися на їхній заклик, ані за долю їхніх розтерзаних родин ні Ярош, ні Турчинов. Жодного разу не виступили вони проти злочинного, ворогом вигаданого, «Порядку визнання» загиблих, жодним словом не виступили проти цілеспрямованої, керованої Порошенком, дивовижної (з точки зору потреби оборони) політики згортання добровольчого руху України.

Усі ці 5 років я принципово стояв на боці добровольців, як людей і як соціального явища, як нашої зброї в боротьбі. Як міг я відстоював їх права і боровся за їх пам’ять. І це не тільки тому що мій син – один із них, це перш за все тому, що я розумію те, що розуміє польський народ, який вже переміг і вигнав окупанта: добровольці – це сіль нашої землі, її найкращі воїни, основа і оплот нашого війська і запорука нашої перемоги.

Поки живий добровольчий рух, ніхто ніколи не переможе Україну. Тож в чорний, але пам’ятний для мене і для нашої родини день – 3 жовтня, день загибелі сина під час захисту Вітчизни, я кажу: «Вічна слава добровольцям – найкращим громадянам країни! Вічна слава добровольцям України! Героям Слава!”

ГОРБЕНКО Сергій Олександрович

P.S. Світлій пам’яті сина Святослава і його Небесним Братам – воїнам-добровольцям присвячується ця стаття.

На фото: Горбенко С. О. : “Наш син Святослав, як і всі добровольці, готовий був йти до кінця, битися на смерть, до остаточної перемоги”.

Фото: “Український репортер”

Читайте також:

• “Для нас вони – живі!” Роздуми батька полеглого воїна біля Стіни Пам’яті
• “Син дивився вперед, як у вічність, збирався у свою дорогу”. Спомин батьків полеглого воїна розриває душу

Сообщение Сьогодні – п’яті роковини з дня загибелі захисників України в Донецькому аеропорту (+відео,фото) появились сначала на Український репортер.

Святослав поліг в бою 3 жовтня 2014 року під час оборони аеропорту. Хоч і закінчив військову кафедру, але воював бійцем 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”. Йому було лише 19. На фронт пішов добровольцем. Хлопця не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Святослав опановував японську мову. Для таких як Святко (а саме так, лагідно, називали Святослава вдома, у родині) захист Вітчизни справді було святою справою.

Редакція “Українського репортера” вирішила ознайомити своїх читачів з дописом Сергія Олександровича Горбенка.

“Сьогодні відбулася ще одна значна подія в житті нашої родини і біографії Святка. Нам зателефонували з ДУК ПС і запросили на церемонію нагородження. Святка знайшла його стара нагорода: «Бойовий Хрест Українського Добровольчого Корпусу». Я пишу – «стара», тому що його нагородили ним ще в 2017 році, але тоді ми не змогли приїхати з поважної причини, але командир ДУК ПС не забув про це і ось нас викликали знову.

Оскільки у дружини Лесі нині – день народження, я думав що і цього разу ми не зможемо приїхати. Втім, родина наполягла і я подумав, що з поваги до пам’яті сина і його побратимів – добровольців дійсно варто поїхати. Шкода тільки що Леся не змогла. Бо саме вона мала б прийняти цю найвищу відзнаку з рук командира ДУК ПС. Але втішав себе думкою, що я передам їй цю нагороду в знаменний для неї день, коли її зігріває тепло дружніх сердець, і це не буде так болюче.

До зустрічі в церемоніальному залі я познайомився зі знаковою людиною – бардом, добровольцем Олексою Биком, автором справжнього гімну українських воїнів-добровольців «Добровольці Божої Чоти». Саме так називається сильний документальний фільм покійного Леоніда Кантера, присвячений бійцям-добровольцям ДУК ПС, які обороняли ДАП і Піски. Без перебільшення можна сказати, що музика і слова пісні зробили цей фільм шедевром. «Ви можете більше нічого не робити і не писати, – жартома зауважив я пану Олексі, своє добре діло на Землі ви вже зробили. – Втім, сподіваюсь, ви ще напишете». «Я теж сподіваюсь», – посміхнувся він.

Колись до революції і війни життя зводило мене більше з вченими, художниками, скульпторами. Я мав честь знати кілька дійсно видатних художників і вчених сучасної України і Європи. Але якось після 2014 року доля стала зводити з видатними музикантами. Пишаюся знайомствами з Фомою (Сергієм Фоменком), Святославом Бойком. І ось – Олекса Бик. Всі троє написали шедевральні речі, справжні гімни народного духу, які ведуть і виведуть його з рабських свідомості та життя. Бачив виступ ще одного чудового барда – Живосила Лютого, автора славетного твору «Меч Арея». Для нас є дорогою ця пісня, її любив син і мої друзі по Майдану з козацької 4-ї сотні. Думаю, доля посилає мене збирати ці шедеври до скарбнички духовного знання і самоусвідомлення нашої нації в нашій справедливій боротьбі.

Потім була церемонія вручення нагород. Перед нею командувач ДУК ПС  Андрій Стемпіцький розповів про проведену велику геральдичну роботу в ДУК ПС, створення чітких критеріїв нагородження із зазначенням окремих номерних орденів і медалів як для діючих воїнів-добровольців, так і для ветеранів і волонтерів ДУК ПС. Добре враження справив заклик повідомляти командирів ДУК ПС про бойових товаришів, ветеранів боїв, які були забуті і не названі, не нагороджені, хоча того заслужили. Складається враження, що саме зараз, в ДУК ПС, коли відійшли розкольники і “хаотизатори” підрозділу на кшталт відомого «провідника», в ньому поволі наводяться облік і порядок.

Святослав Горбенко – Друг Скельд  – посмертно нагороджений однією з найвищих відзнак Корпусу – «Бойовим Хрестом Корпусу». Цікаво, що номер цієї відзнаки 007. Наказ № 80/17 від 16 грудня 2017 року. №7 – це число Святослава. Приймаючи нагороду сина разом з почесним чорним беретом бійця ДУК ПС і прапором, я подякував за увагу до його пам’яті і закликав не забути про його бойових побратимів – бійців 1-ї штурмової роти 5-го батальйону, які разом з ним прийняли той важкий бій 3-го жовтня 2014 року в ДАПі.

Потім, після урочистої церемонії нагородження бійців, командирів і ветеранів ДУК ПС, ми переговорили з Андрієм Стемпіцьким. Я поставив усі, в тому числі незручні, питання. Це була чоловіча розмова. Багато важливого з’ясувалося. Із здивуванням вияснилося, що ми в багатьох пунктах співпадаємо в поглядах і світогляді. А головне – віримо в нашу перемогу і в принципи військового братерства. Маємо спільну позицію щодо справи захисту прав добровольців і захисників Вітчизни і поділяємо думку про необхідність прийняття закону, який би це враховував і врегульовував.

Зустріч справила на мене добре враження. Бачився з кількома побратимами сина, говорив з ними. Сила йде від цих людей, велика сила. Шкода було, що її не відчувають поки що ті, хто думає що добровольці знищені. І немає опору хаосу в тилу. Є друзі, і є кому захищати народ і Україну. І головне: поспілкувавшись в колі ДУКівців, я зрозумів – добровольчий України живий і нікому його не знищити. І тільки від суспільства залежить, наскільки швидко він, як прапор, замайорить над Україною”.

Фото на головній сторінці: Сергій Олександрович Горбенко із синовою нагородою.

Про Святослава Горбенка також читайте:

• У шевченковому вузі вшанували пам’ять добровольця Святослава Горбенка (+фото)

Відео: “Добровольці Божої Чоти” у виконанні Олекси Бика

Відео: “Меч Арея”, співає Сергій Василюк

Сообщение Батькам полеглого героя вручили найвищу відзнаку Українського Добровольчого Корпусу появились сначала на Український репортер.

Саме цього дня, 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту загинув боєць 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК “Правий сектор” Святослав Горбенко. Йому було лише 19. Пішов добровольцем на фронт. Його не зупинило навіть те, що перед ним відкривалася блискуча кар’єра науковця, він знав кілька іноземних мов, закінчив військову кафедру, навчався у трьох вузах. В Інституті філології Святослав опановував японську мову.

Ось про те, яким був Святослав, Святко якраз і говорив сьогодні його батько. Певно, Сергію Олександровичу було боляче згадувати про фронтову дорогу, з якої не повернувся синочок. Але ж зі спогадами живе й пам’ять про героїв, вони є прикладом жертовного служіння Вітчизні, з них мають брати приклад молоде покоління.

Доброволець Скельд разом з побратимами тримав українське небо в тому пекельному аеропорту; це було якраз у той період, коли виснажені українські військові підрозділи відійшли на ротацію, а нове поповнення, яке прибуло обороняти термінал летовища, ще не зовсім орієнтувалося у бойовій обстановці.

Залишалася лише група добровольців, яка вміла блискавично реагувати на кожен рух ворога. Очевидно, терористи знали про перегрупування наших захисників, тому й спробувати несамовито атакувати саме у цей період, зокрема й за підтримки танків. Осколком танкового снаряда було смертельно поранено Святослава.

Під час тих страшних осінніх днів і зринуло серед нашого народу рідкісне слово – кіборги. Святослав з побратимами були першими кіборгами, осінніми кіборгами. Кажемо, що Герої не вмирають. Як згадує Сергій Олександрович Горбенко, “син і надалі присутній у нашому житті, ми відмічаємо його дні народження, подумки або вголос звертаємося до нього. Інколи він відповідає нам або уві сні, або невловимими знаками на життєвому шляху. Приймаючи якесь важливе рішення, що його стосується, я, як і раніше, раджуся з ним. І майже точно знаю, коли він згоден, коли – ні.”

Святослав зробив свій найважливіший вибір у житті. Рано чи пізно на різних життєвих перехрестях доведеться робити найважливіший вибір і сьогоднішнім студентам – і нехай це буде чесний вибір, в ім’я вільної України, заради свого народу. Нехай гине ворог, а наші воїни повинні повертатися живими з воєнних доріг. Про це також говорив у своєму виступі батько Скельда.

Слово попросив і колишній воїн, науковець (сьогодні навчається в докторантурі) Олександр Ткаченко. Він переконаний, що такі солдати як Скельд – особливі люди, які мали міцну духовну основу. І цю основу їм заклали батьки, тому Олександр Анатолійович і вклонився батькам Святослава. Згадав, як неодноразово чув від побратимів на передовій: “Ми не маємо права загинути, бо не буде кому захищати Україну”.

Але війна – жахлива сторінка в історії кожного народу. В українського – є сторінка про подвиги кіборгів… Так, ми зупинили Путіна завдяки в тому числі цим звитяжцям. Вони були ніби “коштовні діманти”, які кинулися в бій, перетворившись на неприступний мур для терористів. І тепер ці “діамантики” світять нам з небес, споглядаючи на наше життя, чи гідні ми пам’яті Героїв. Ось таке порівняння навів у виступі викладач Інституту філології Олександр Надтока. Він також у 2014-2015 роках захищав Україну в складі 79-ї бригади.

З теплим, душевним словом на мітингу-реквіємі виступили професор, викладач японської мови Хіюрукі Егава (у нього навчався Святослав Горбенко), викладач корейської мови цього вишу, колишній доброволець Денис Антіпов.

Було приємно побачити серед присутніх і американського журналіста з видання “The Daily Signal” Нолана Петерсона, який попросив слова, заявивши, що “такі воїни, як Скельд мають бути взірцем для суспільства”. На думку Петерсона, українські воїни на Донбасі захищають в тому числі й весь світ від російської загрози.

Американський репортер знає, що таке війна, втрати – воював в Іраку, у складі спецпризначенців.

Вже коли закінчився мітинг Петерсон підійшов до Сергія та Лариси Горбенко, попросивши відповісти на декілька запитань. Одне з них стосувалося принципів, на яких батьки виховували Святослава.

– Ми вчили його бути людиною честі та справедливості. Він був хоробрим воїном! – пролунала відповідь.

Петерсон міцно потиснув руку батькові українського солдата.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото автора

Про Святослава Горбенка також читайте:

• Батько написав листа полеглому синові-герою. Сьогодні — день народження Скельда
• “Для нас вони – живі!” Роздуми батька полеглого воїна біля Стіни Пам’яті
• Над могилою полеглого кіборга Святослава Горбенка вперше розгорнуто бойовий прапор полку спецпризначення
• “Син дивився вперед, як у вічність, збирався у свою дорогу”. Спомин батьків полеглого воїна розриває душу
• Слово про “кіборгів”. Чому ні Муженко, ні Полторак не прийшли до родин полеглих воїнів? (+відео)

Сообщение У шевченковому вузі вшанували пам’ять добровольця Святослава Горбенка (+фото) появились сначала на Український репортер.

Ми з дружиною, відклавши всі, навіть нагальні, справи теж вирішили піти, не могли не піти. Та і свої – Родина Чесна покликала. А це – святе. Цей світлий сонячний день був таким же яскравим, спекотним, як і чотири роки тому, коли 29 серпня 2014 року російські зайди – регулярні частини ЗС РФ – віроломно розстрілювали колони української армії під Іловайськом, а потім по звірячому добивали поранених.

Цього спекотного дня, коли осиротіли сотні родин воїнів і розривалися серця в ілюзорно спокійному Києві, також панував ілюзорний мир. В муках вмирали кинуті на призволяще в спекотних донецьких степах під палючим сонцем поранені українські солдати, а весь світ, як і наша держава, НЕ ПОМІЧАЛИ ні відкритого російського вторгнення, ні війни, ні ганьби, коли зайда-ворог диктував на нашій землі нашій армії шляхи відходу, які стали шляхами розстрілу і катування.

Злочинець завжди сподівається, що злочин забудеться і зітреться в пам’яті світу. Мабуть, і цього разу він мав надію, що невпізнанні тіла мертвих змусять забути вбитих. Але ми не забули, не забуваємо і не забудемо ніколи. Тому ми всі прийшли. Прийшли віддати шану героїзму і жертовним мукам, які прийняли на себе Герої Іловайська тільки для того, щоб бодай хоч на день, хоч на час зупинити просування збожеволівшого агресора вглиб України.

Цього разу ми принесли соняхи. Зазвичай купуємо хризантеми (вони стали нашими родинними квітами). Сину Святославу приносимо і його Братам Небесним з Перунова Полка, які зараз з Неба нас всіх бережуть. Купили на згадку про великий подвиг танкіста Артема Абрамовича і його екіпажу, який серед веселих сонячних соняхів пішов на смерть… і в безсмертя в безкомпромісному танковому тарані, щоб зупинити ціною життя ще одного ворога. Подвиг Абрамовича – символ всього Іловайська, так чинили воїни Святослава Хороброго, їхні потомки русичі-україніці – вони ціною життя зупиняли орду.

Велику роботу зробили волонтери, Михайлівський Собор, Книга Пам’яті і військовий історичний музей. Стіна подовжилася – на ній тепер згадані загиблі воїни України до 19.02.2018 року. Відновлена збережена пам’ять про солдатів 2016, 2017 років. Це добре, одне сумно – Стіна, як шлях, росте, йде далі як і ця війна, яка не закінчується, бо ми не перемогли.

Раптом чую, як чиясь сильна рука обійняла мене за плече. Обертаюся – Юрій Рижак – брат мій по Родині, батько Володі Рижака «Мачете». Він у формі, при регаліях – гордість наша, гордість всіх батьків загиблих солдат, бо він теж воював – помстився, як міг, за сина. Обійнялися. Щасливий я був. Потім інші стали підходити. Знайомі, світлі обличчя.

Дійсно, коли потрапляєш до нашого кола, то відчуваєш себе в єдиній, великій, добрій Родині. Обіймаємося, вітаємося, згадуємо дітей. Згадуємо солдатів. Ось і Іра Рижак, і Ірина Галас з Рівного, ось і полтавці Мочалови, Цедіки, Тетяна Горячеська, кияни Наталя Харченко, Світлана і Віталій Єременки, Ощепкови, всі рідні дорогі обличчя. Аня Гарус приїхала з Дніпра – вірна дружина героя Андрія Широкова – «Друга Сімянина», Любов Жеребило – мама Вадима Жеребила з «Айдару», родина Шанських, Ірина Зубкова – з наших «кіборгів»,  ще знайомі, дорогі обличчя. Вибачте, якщо когось забув згадати – день був дуже багатим на теплі зустрічі з братами і сестрами з нашої Родини.

В караулі почесної варти,  уздовж стендів, по боках біля кожного, стоять молоденькі солдати. Я шукав Ігоря Владова, вірив що тепер, коли Стіну Пам’яті розширили, додадуть і його портрет, як і тих, хто загинув після 19.02.2016 року (він загинув 20 лютого). Знайшов. Так і є. У верхньому ряду (за лютий 2016 року). Радий це повідомити його батькам – пані Аллі та її чоловікові, яким важко було приїхати. Поклали йому сонях.

Поклали соняхи героям Світлодарської Дуги: Андрію Широкову «Сімянину», «Шайтану», «Ефі», Едуарду Зебіну з ДУК ПС.

Тим часом солдати урочисто поклали під Стіною Пам’яті квіти від Міністерства оборони і з молитвою на чолі з Його Святістю Патріархом Філаретом, молитвами пройшли ходою священики УПЦ, молючись і благословлячи Пам’ять Воїнів України.

А ми підійшли до сина. Святко, як живий, дивився на нас трохи втомленими очами з-під шолома. Лежали квіти, горіли лампадки. Ми поклали соняхи, стали поруч.

Багато батьків стає поруч з дітьми. Нас всіх немов тягне до їхніх лав, тягне злитися з ними. Бо для нас вони живі. Довго нам казали, щоб ми відпустили горе, що вже не вернеш… А ми і не тримали, просто вони не пішли. Вони продовжують жити з нами, серед нас, одночасно на Небі.

Ніби кулеметною чергою смерть прошила наші серця невидимими нитями з ними і між собою, і цей Небесний Полк і Велика їх Родина на землі стали немов одним цілим. Ніколи ще в Україні, та мабуть і ніде у світі, не були так міцно зв’язані між собою полеглі воїни і живі – їхні родини. Вони всі залишилися незримо з нами в новому житті тут, вони направляють наші серця і думки, зігріваючи душі надією. А Стіна Пам’яті з кожним роком стає сакральною, стає святинею, яка випромінює дух любові і сили. Мені шкода тих, хто цього не розуміє і не буває тут.

Потім були ще промови біля перших стендів. Промов не слухав, бо вся увага була зосереджена на зустрічах з дорогими людьми і воїнами. Поклали соняхи до Володі Рижака, а виявляється він поруч з Артемом Абрамовичем (йому теж поклали соняхи). Познайомилися з його батьками. Подивився в очі батькові Артема і, немов у священному дзеркалі, побачив дно своїх очей. У всіх нас, батьків, – одні очі. Мабуть, через них та невидима нить – зв’язок з душами  – проходить. Та сама. Між душею-розлукою-горем і небом.

Останній сонях віднесли до стенда з Ілюшою Гайдуком, вклонилися.

Познайомили мене сьогодні з паном Віктором Шишкіним. Він справедливо зауважив: «Велику роботу волонтери виконали, корисну, але напис на Стіні слід змінити: бо написано – “Воїни, що загинули за Єдину Україну”, а треба все ж вказати: в російсько-українській війні. Щоб не скористались потім цим формулюванням для вигадки: що війна була тільки проти сепаратистів. Бо це війна проти іноземного загарбника.» Мудре зауваження.

Коли підійшов Павло Нетєсов, головний натхненник і втілювач цього прекрасного проекту, ми подякували йому за подвижницьку працю у справі збереження пам’яті про воїнів-героїв України. «Добре діло ви зробили, – сказав я. «Не зробили, – зауважив Нетєсов, – робимо, і ще багато треба робити». Мені сподобався його підхід, молодець. Вірю, що він продовжить… Передав йому слушне зауваження Віктора Шишкіна. Він задумався. Сподіваюся, що настане час і такий напис з’явиться.

Бачили також нашого старого друга – вірного патріота Криму і представників кримських татар пана Ерфана Кудуса, він як завжди прийшов вшанувати пам’ять українських воїнів. Завжди тішуся його силою духу і вірою. Дуже приємною була зустріч, як і сама розмова.

Бог нагородив нас також ще двома прекрасними зустрічами. По-перше, ми зустріли викладача Святка з педагогічної практики пані Анжелу Денисенко з Харкова, яка свого часу написала прекрасний нарис про сина. Сьогодні вона нам розповіла багато нового про нього, ми ніби з сином поспілкувалися. Це була як нагорода Небесна. Обмінялися телефонними номерами і пораділи, що знайшли в цьому світі ще одну хорошу людину. А потім познайомилися з дівчиною з Варшави, яка розповіла нам багато про Святка і його друзів у Польщі, про Ходу Пам’яті у Варшаві з портретами загиблих воїнів України, про щире співчуття і підтримку поляків, про подвижницьку роботу нашого українського центру в Варшаві, прокат фільму Кантера «Добровольці Божої Чоти», про друзів Святослава – добровольців. Дякую, дорога Оксано!

На завершення відвідали Алею Небесної Сотні на Інститутській, вклонилися Героям Майдану і обійняли липку, яку встиг в Києві посадити син, коли приїхав.

Повертаючись додому відчув: одарувала нас сьогодні світлими дарами нова Святиня України – Стіна Солдатської Пам’яті. І недаремно ми так любимо і шануємо її.

Сергій ГОРБЕНКО

Сторінка Сергія Горбенка у Фейсбуці https://www.facebook.com/sergioalessandro.gorbenko

На фото: Сергій Олександрович Горбенко разом із сином Святославом (Скельдом), ще перед війною.

Відео: пісня “Добровольці Божої чоти” у виконанні добровольця, поета і барда Олекси Бика –

Сообщение “Для нас вони – живі!” Роздуми батька полеглого воїна біля Стіни Пам’яті появились сначала на Український репортер.

Для батьків полеглого воїна – Святослава Горбенка (Скельда) – Сергія Олександровича та Лариси Вікторівни День Незалежності України збігся з дуже важливою і знаковою подією у їхньому житті.

Командування Кіровоградського полку спеціального призначення повідомило, що до Києва прибудуть посланці цієї військової частини з відповідальною місією – вперше розгорнути Прапор полку над могилою загиблого побратима – Святослава Горбенка.

Указом Президента України від 22 серпня 2018 року полку присвоєно почесне найменування «імені князя Святослава Хороброго» і вручено  Прапор. Ось цей стяг і було вирішено вперше розгорнути там, де спочиває хоробрий захисник Донецького аеропорту Святослав.

Ми шануємо подвиг бійців цього полку, який першим зупинив ворога на підступах до Донецького аеропорту в 2014 році, а потім героїчно його захищав на чолі з полковником Олександром Трепаком (Редутом).

Сьогодні Герой України Олександр Трепак командує цим полком, він  дуже шанобливо ставиться до родин полеглих захисників, зокрема і до Сергія та Лариси Горбенко.

«Ми пам’ятаємо вашого сина, хороброго Святослава, який воював разом з нами і поліг в тому бою 3 жовтня 2014 року , – сказали військовики, які прибули з почесною місією до Києва. І тому ми прийняли рішення вперше розгорнути цей славний стяг над його могилою».

Ось що написав з нагоди цієї події на своїй сторінці у Фейсбуку Сергій Олександрович Горбенко:

“Сьогодні це рішення воїнів новітньої Дружини Святослава Хороброго, яким по праву можна назвати особовий склад полку спецпризначення, було виконано. На могилу до сина приїхали офіцери і солдати полку, прапороносці,  сурмач. Тонка і водночас сильна, як лезо меча самурая, пролунала пісня сурми, бійці по команді розгорнули стяг і потім схилили його перед Мечем-Хрестом Святослава, завмерли в хвилині мовчання.

Коротку зворушливу промову виголосив комбат цього полку, теж кіборг і ветеран АТО, який разом з Редутом і Скельдом відбивав шалені атаки розлюченого ворога в боях за Донецький аеропорт у вересні-жовтні 2014 року.

Я слухав його як в тумані, але суть цих прекрасних слів запам’ятав: смерть ніколи не забере назавжди хоробрих Святославів з нашої непереможної землі, і в потрібний час, в небезпечний для Вітчизни час, місце полеглого князя Святослава Хороброго, знову займе новий Святослав Хоробрий, як це сталося і тоді в Донецькому аеропорту. І ніколи пам’ять про Рицарів-Героїв України-Руси не буде забута.

Від імені родини я подякував славним спецпризначенцям за пам’ять про сина і високу честь. 3-й полк і його командир, вірні пам’яті і бойовій дружбі стали для нас віднині рідним полком – полком нашого сина – із цим полком зв’язані тепер з ним ще й іменем.

Тому символічно, що бійці 3-го полкупідняли свій бойовий прапор над Хрестом Святослава, який свого часу привіз Редут і тим самим зарахували Святослава  (Скельда)  до своїх лав посмертно.

Потім знаменитий бард Святослав Бойко виконав свого «13 Воїна» – нашу улюблену пісню, яку він присвятив нашому сину… Ця пісня – своєрідний гімн пам’яті Святка…

Ось таким для нас було День народження України нині. Дякуємо, браття- українці!”

Про Святослава Горбенка читайте також тут:

• Батько написав листа полеглому синові-герою. Сьогодні — день народження Скельда

Сообщение Над могилою полеглого кіборга Святослава Горбенка вперше розгорнуто бойовий прапор полку спецпризначення появились сначала на Український репортер.

У батьків полеглого воїна сумне свято. Вже вчетверте вони прийшли привітати його… Про це й написав на своїй сторінці у Фейсбуку батько, Сергій Олександрович Горбенко.

“Сьогодні йому виповнилось 23 роки. Я не вживаю свідомо минулий час, бо його загибель 3 жовтня 2014 року не розірвала наш духовний зв’язок. Син і надалі присутній у нашому житті, ми відмічаємо його наступні дні народження, подумки або вголос звертаємося до нього. Інколи він відповідає нам або уві сні, або невловимими знаками на життєвому шляху. Приймаючи якесь важливе рішення, що його стосується, я, як і раніше, раджуся з ним. І майже точно знаю, коли він згоден, коли – ні.

Сьогодні ми відвідаємо його могилку на Берківцях, принесемо квіти і свічі. За життя йому ніколи не дарували квіти, це він дарував їх – дівчатам, мамі, сестрі, бабусі. Зараз неодмінною частиною поздоровлення стали квіти і свіча пам’яті, яку ми запалюємо і вдома, і біля його хреста.

У жовтні 2017 року отець Петро вручив батькам Святослава медаль УПЦ КП «За жертовність і любов до України» посмертно. Він був завжди проти публічності, не любив, щоб я розповідав про його досягнення, тут, я теж трошки порушую його цю звичку і розповідаю, бо якщо він та інші мовчать, то хтось же мусить. Бо зробив він немало доброго за свої 19 років.

На честь твою, синку, приводжу ці рядки:

«Примарний світе!
Вже час настав пройти його
до краю, залишивши
ім’я «воїн» на стовбурі замшілім
сосни високої».

Сімідзу Мунехару
Переклад зі старояпонської та упорядкування Андрія Накорчевського.

«Хіба її зупиниш – течію
Років та місяців?
Життя спливає,
Змішавши радість
І печаль мою»

Невідомий автор «Кокін-вака-сю» № 897.
Переклад з японської професора І.П. Бондаренка.

«Життя на цьому світі –
Все одно,
Що від дощу осіннього притулок»

Согі (1421-1502).
Переклад з японської професора І.П. Бондаренка.

П’ять країн були тісно пов’язані з тобою і якось природньо і поволі увійшли в твою долю і душу: Україна, Франція, потім Польща, Англія і Японія. Остання – як штрих тушшю нанесла свій поетичний ієрогліф у твоїй душі. Ти із здивуванням колись виявив у 15 років, що можеш вивчити дві японські азбуки, а потім й ієрогліфи почали писатися… легко, як все, що ти робив… невимушено. Ця далека казкова країна тебе заворожувала, змушувала забути про турботи повсякдення. Ти поринав у її культуру й історію, немов у пригоду, намагаючись зрозуміти. Але, цікавлячись давніми культурами і далекими країнами, ти, на диво, цікавився Україною, вмів бачити в ній щось нове, незвичне, як у казковій Японії. Пам’ятаю твої слова: «Мені цікаво тут, тату, Україна цікава країна. І я нікуди з неї не хотів би їхати». Так і вийшло, ти залишився в ній… назавжди. Відіславши Японії, Англії і Польщі тільки свої думки…

Твої студентські конспекти з японської досі з нами. Ми бережемо ці зошити і з хвилюванням розглядаємо тоненькі штрихи ієрогліфів, написаних твоєю рукою. Я мріяв колись, що мистецтво каліграфії, як хвиля Хокусая, захопить тебе, і з часом ти теж намалюєш з любов’ю кілька невимушених рядків хайку або танку… в яких інколи відбивається цілий Всесвіт, або серце людини, як у твоїх очах.

А нижче наводжу одну з твоїх великих робіт як перекладача. Переклад  англійською головних тез моєї забороненої версії історії Жанни д’Арк, яку з усіх перекладачів осмілився зробити тільки ти. Дякую, синку. Не сумніваюся, що ти зробив би і переклад  японською, якби не війна і той бій у Донецькому аеропорту, який забрав тебе від нас…

Вибач, синку, що написав про це, я просто хочу, щоб праця твоя не пропала, якщо я не встигну видати свою книгу. Вибач. І з Днем народження!”
Плаче схилене небо біля свіжої могили, плачуть згорьовані батько і мати. І немає таких слів у світі, аби передати їхній смуток від втрати найдорожчого — сина. Немає таких слів, щоб ними можна було втішити їх. Ми низько вклоняємося Сергію Олександровичу та Ларисі Миколаївні Горбенкам та просимо Бога, щоб послав їм міцного здоров’я і мужності пережити це горе, щоб були сили жити далі.

Про Святослава Горбенка (Скельда) можна також прочитати тут

У Києві вшанували пам’ять полеглого “кіборга” Скельда

тут

Харків: університет пам’ятає полеглих героїв (+відео)

і тут

На Центральному залізничному вокзалі касирка “скасувала” пільги родинам загиблих солдатів

Фото на головній: Святослав з батьком. Ще до війни…

Сообщение Батько написав листа полеглому синові-герою. Сьогодні — день народження Скельда появились сначала на Український репортер.

– Задрали ви з цією АТО! Вас туди ніхто не звав. І чого ви добилися?.. Людям працювати і гроші заробляти не даєте.

– Думай, що кажеш і кому кажеш, – відповів я. – Якби ці хлопці кров´ю своєю не стримали таких, як ти, то не їздили б ви, не працювали б і не заробляли. Лише раби на крові готові заробляти.

Пам’ятаєте польського журналіста, який у страшний, кривавий ранок 22 січня 2014 року на Грушевського, 4 підбігав до «беркутів», що били майданівців, і кричав їм: «Що ти робіш? Ти же украінєц!!!».

«Беркути» тупо лупали на нього бездумними очима і… продовжували бити. Так то ж «беркути», що від них іще чекати, адже там був відбір на тупість, жорстокість, байдужість і навіть ненависть до свого народу.

Не думав я тоді, що з часом сам побуваю в ролі того поляка й у відчаї і гніві буквально повторю його слова. Це сталося зовсім недавно, на другий день після загибелі на сході України 11 наших воїнів. Відбулося це в маршрутці № 355 сумнозвісного в наших вишгородських краях рейса від метро «Героїв Дніпра» до зоопарку «12 Місяців», що під Литвинівкою.

Ми їхали з дружиною з дому на роботу, на другу зміну. Подумки були далеко від того, що відбувається, але горе і біль від втрати сина й нещодавніх безкарних вбивств наших солдатів міцно вкорінилися у підсвідомість. Їдеш і думаєш, що нині в чиїхось ще родинах України – стогін, ридання, біль та сльози…

Раптом на весь салон бадьорим голосом нас вітає радіо «Шансон» і негайно починає співати веселеньких російських пісеньок про те, про се, про «любовь-морковь» й інші просто блюзнірські дурниці на фоні новин про чергову загибель наших солдатів й офіцерів. Це все одно, якби на похороні заграли російську «Калінку-малінку» або чергові дурні частушки. Виглядало все те мерзенно і як виклик.

Людей їхало багато, маршрутка була набитою як діжка, стояли навіть у проході. Пасажири були смурними і невеселими, але… Ніхто не реагував. Усі мовчали. А «Шансон» продовжував грайливо передавати лямурні вітання… Мене це вразило, і я зі свого місця, бо пройти не міг, гукнув водію, щоб він викмнув шансон. Ноль реакції. Тоді я вже голосніше гукнув йому, щоб він хоча б зменшив звук і слухав свій шансон сам і не змушував слухати його нас всіх…

Ви думаєте, був хоч один голос на підтримку? Хоч хтось обурився і щось сказав? УСІ – МОВЧАЛИ…Так і доїхали до Києва під веселі, пусті співи російської дешевої естради…

На виході я таки підійшов до водія і спитав: «Невже ти не чув? Ми ж просили викмнути шансон». Він лупав очима, прямо як отой «беркут» на Грушевського 22 січня, і нічого не відповідав.

Тоді я спитав: «Невже ти не чув, що вчора вбили 11 наших?». Його відповідь мене вразила: «Де, скажіть мені, в нас заборонено слухати шансон?»…

Вразила і мова: водій був не місцевий, але не думайте, не зі сходу… Акцент був галицький, хлопець наш – українець, галичанин. Це мене добило остаточно, і я повторив слова поляка:

«Як ти можеш так говорити і думати? Ти ж українець!». На що він знову вперто відповів: «Де в нас заборонено слухати шансон?».

Я довго роздумував, чи писати про це, але вчорашній випадок на тому ж самому рейсі змусив мене згадати і цей шансон.

Вчора ми з дружиною на тому ж самому рейсі натрапили вже на шофера-сепара. Так, саме сепара. Зупинка Лютіж. Заходимо в маршрутку – білий «Мерседес» АІ 16-85 НА, рейс № 355 від зоопарку «12 Місяців» до метро «Героїв Дніпра».

Я за себе плачу завжди, бо в маршрутці лише одне пільгове місце, але дружину більшість водіїв уже пізнають, знають про її горе і зазвичай дозволяють сісти, навіть якщо вже є пільговик.

І я вдячний тим водіям цього рейсу, які по-людськи ставляться до моєї дружини – матері загиблого солдата. Тож ми звикли до цієї ситуації. Я виймаю гроші, щоб заплатити за себе, а дружина показує посвідчення і йде. Однак цього разу чоловічок буквально кричить наступне:

– В мене вже є пільговики – аж три, так що платіть!

Я спочатку подумав: ну, може, новенький, не знає, з кого гроші вимагає, і кажу, що в неї – посвідчення довічне… Думаю – дійде. Та де там!

– Нехай платить, або я нікуди не поїду! – верещить водій.

Не хотів я про це говорити, але вже вирвалося:

– В неї сина вбили в АТО. Невже незрозуміло? І право безкоштовного проїзду їй надано Законом України по всій території.

– А в нас тут свої закони, – відповідає ця… людина. – Я не знаю, що там ваш Гройсман написав, а в нас одне пільгове місце, і все.

Дружина витримала цю наругу зі стійкістю і спокійно питає людей:

– В кого ще є посвідчення?

Лише один чоловік на задньому сидінні показує синю «корочку» УБД. Важна жінка на другому сидінні каже: «В мене». Але не показує, що в неї за посвідчення.

– Питань немає, – відповідає дружина. – Якщо солдат їде, я заплачу.

І платить.

– Добре, – кажу, – раз так, то давайте білет за проїзд і назвіть мені ваше прізвище, номер машини.

– Запишете самі, – відповідає. – Номер на машині ззовні. А прізвища не скажу.

– Не скажете, бо знаєте, що неправий. Вимагати гроші в матері вбитого солдата в АТО – це неподобство.

Я сів на своє місце. І тут та жіночка, теж пільговик, починає волати: – Не заважайте водію! Не подобається – не їдьте.

І ще один озвався на передньому сидінні:

– Чоловіче, не заважайте водію.

Збадьорений підтримкою шофер видав свій остаточний «перл»:

– Задрали ви з цією АТО! Вас туди ніхто не звав. І чого ви добилися?.. Людям працювати і гроші заробляти не даєте.

– Думай, що кажеш і кому кажеш, – відповів я. – Якби ці хлопці кров´ю своєю не стримали таких, як ти, то не їздили б ви, не працювали б і не заробляли. Лише раби на крові готові заробляти.

Дорогою дружина сказала мені, що впізнала цього водія, він нам уже колись відмовляв у пільговому проїзді з глумливими коментарями, ми тоді просто не записали номера його машини, бо він був обліплений снігом. І я пригадав – ті ж самі фрази, підтримка в салоні… Тож я зрозумів, що за кермом сидить звичайнісінький сепар, не емігрант з Донбасу, а наш, тільки зброя його – не автомат, а кермо маршрутки і підспівка в салоні…

Я щиро не хотів про це писати ні тоді, ні зараз, але оскільки Бог посилає його мені на дорозі вдруге, то бачу, що це, мабуть, мій обов’язок – розповісти про нього і попередити інших солдатів з АТО, з УБД, вдів, матерів і батьків убитих воїнів, щоб знали: коли ви сідаєте в маршрутку «Мерседес» АІ 16-85 НА, рейс № 355 від зоопарку «12 Місяців» до метро «Героїв Дніпра», ви потрапляєте в лігво сепара, який ненавидить вас усією душею. За кермом – руденький чоловічок середніх років, коротко стрижений, з безбарвними очима. Пам’ятайте про нього, поки він ще без автомата…

Я вийшов з маршрутки і сфотографував її. Фото надаю тут. Познайомився, до речі, із солдатом, що мав посвідчення УБД, він ветеран АТО з 72-ї бригади. Обмінялися телефонами. Він вважає, що цього не можна так залишати. Я теж так вважаю, тільки не знаю, що робити.

Якщо мене читають есбеушники, то прошу передати мою думку генералу Василю Грицаку: «В нас уже немає мирного тилу, якщо під самим Києвом, та і навіть у самій столиці, сепари дозволяють собі відверто принижувати родини загиблих в АТО бійців, та й саму АТО, то навряд чи доцільно її проводити десь далеко, АТО вже тут – у Києві. І якщо ви не ліквідуєте сепаратизм під серцем України, подальші бойові дії на сході будуть марними».

Сергій ГОРБЕНКО
Фото Кирила ХМІЛЬОВА

Сообщение “Задрали ви з цією АТО! Вас туди ніхто не звав” появились сначала на Український репортер.