Чергова російсько-українська війна є прикладом цього. Хто володіє свідомістю громадян, той, зрештою, й перемагає. На превеликий жаль, Україна, ми з вами зазнаємо ледве чи не постійних поразок у цьому протистоянні, в інформаційній війні. Наші невдачі викликані низкою причин, одна з яких – свідоме небажання органів влади щось змінювати.

Суттєво підігрує у цій справі й значна частина населення, яке вперто не хоче вчити українську історію, яка вперто й надалі вважає катів свого народу ледве чи не своїми героями. Велику роль у вирішенні цієї проблеми мала б вирішити декомунізація, про початок якої було оголошено чотири роки тому прийняттям низки законодавчив актів.

На жаль, віз і нині там. Яскравим прикладом є так звана топонімічна комісія, яка діє при Малинській міській раді. Після скандалів, які супроводжували останні засідання цієї комісії, депутатським корпусом було прийнято рішення про внесення змін до її складу шляхом виключення з її лав одіозних “істориків – пропагандистів” з числа колишніх комуністичних працівників та вчителів, які український визвольний рух 20-го сторіччя вперто називали ледве чи не фашистським…

І ось, “оновивши” склад комісії та включивши до неї декількох активістів, учасників АТО, місцева влада вирішила таким чином легалізувати її діяльність, при цьому 2/3 її складу – працівники Малинської міської ради, які, зрештою, є заспівучами багатьох так званих ініціатив. 25 вересня відбулось засідання напівоновленої топонімічної комісії, зібрання якої було обумовлене письмовим зверненням депутата міської ради Василя Федоренка щодо перейменування вулиці більшовицького ката Якіра на Героїв Холодного Яр, а також письмовим зверненням голови малинського осередку Всеукраїнського товариства Просвіта імені Тараса Шевченка Василя Сташука щодо перейменування вулиці Дем’яна Бєдного іменем малинського поета Василя Скуратівського.

В ході обговорення пропозицій з’ясували, що у комісії й досі не існує концепції, згідно з якою має відбуватись перейменування вулиць міста. Хаотичність та невігластво в прийнятті деяких рішень просто зашкалювали, це не піддавалося здоровому глузду… Деякі новопризначені члени комісії замість здорових пропозицій по суті зайнялись соботуванням її роботи, вносячи пропозиції навіть комічного характеру. Зокрема, на пропозицію перейменувати провулок та вулицю Якіра іменем Героїв Холодного Яру надійшла пропозиція назвати її… Бобровою, оскільки там десь ніби мешкають ці трудолюбиві гризуни.

Паралельно від них же була озвучена думка, що деякі вулиці варто назвати саме так, як їх називають малинчани, наприклад Задрипанська, Голопузівська тощо. На слова активістів, що цим самим вони, як мінімум, образять мешканців цих вулиць, пролунала відповідь, що дана комісія, по суті не є топонімічною, а  національно-визвольною, що не є припустимо…

Ось такі “діячі” чи через своє невігластво, чи свідомо вперто заперечують українську героїку… Вулиця Боброва замість вулиці Героїв Холодного Яру…  Що ще додати?! Однак найгарячішу дискусію серед членів комісії викликало перейменування вулиць названих на честь Ватутіна, Чкалова, танкістів-кантемирівців… Зі слів однієї депутатки, яка також брала участь у роботі комісії, всі вони… герої. А чому герої? Тому, що так цю депутатку навчили у школі, а взагалі, варто вчити правдиву історію, тоді нарешті ми маємо вже перестати займатись її переписуванням… Ось тобі й інформаційна війна – на 5-й рік війни вбивць українців називати своїми героями…

Водночас нам вдалося домогтися, щоб провулок червоного ката Якіра було перейменовано на Героїв Холодного Яру. Маленька, але наша спільна перемога. Наступним буде питання перейменування вулиці танкістів-кантемирівців, які вбивали нас на Донбасі, а також назв вулиць, які носять імена катів українського народу. Під тиском громадськості було прийнято рішення про напрацювання до 25 жовтня концепції, якою у своїй діяльності має керуватись топонімічна комісія. Останнє засідання вчергове яскраво продемонструвало  небажання представників міської ради щось змінювати у місті. І все ж під тиском громадськості ми спрсможні досягти нашої перемоги у нелегкій справі декомунізації у Малині… Єднаймося, адже лише разом ми є сила! Слава Україні!

Роман ФЕДЬКО, історик, воїн-доброволець

Фото на головній: акція протесту в Києві, 2018 рік
Фото “Українського репортера”

Читайте також:

• Люди шоковані відмовою депутатів перейменувати вулицю на честь полеглого героя (+відео)

Сообщение Інформаційна війна: на Житомирщині вбивць українців називають своїми “героями” появились сначала на Український репортер.

“Ледве чи не вперше з часів Другої світової війни наше суспільство, держава зіткнулися з таким тяжким явищем, як масштабна колаборація – свідома співпраця з ворогом, причому у всіх напрямках. Про яку інтеграцію до українського суспільства може йти мова, коли всі вони щиро радіють нашим смертям?

Невже після нашої перемоги над Путіним погляди жителів окупованого Донбасу раптово зміняться? Звісно, що ні, більше того, на перших же виборах під егідою України до тієї ж Верховної Ради вони знову оберуть сили, мета яких – знищення України як суверенної, незалежної держави”, – розмірковує воїн-доброволець Роман Федько. Сьогодні, коли країна відзначає День захисників України, “Український репортер” вирішив знову розмістити спогади Романа Федька, які свого часу мали величезний резонанс.

Події в Авдіївці нагадали фронтовий випадок:

– Надька! – раптово заволав колаборант, – звані в сауну, у нас бєндєри…

На крик і шум вибігла дружина господаря.

– Будьтє ви прокляті, сволочі, убійци, – заволала вона й кинулася до свого непритомного чоловіка.

–  Ми вас всєх убйом, і ваших паршивих дєтєй, і ваших жон, всєх вас будєм живйом закапивать у зємлю, убійци, – все верещала Надька. – Когда ваші попалі в катьол под Іловайском, ми целую неделю гуляли, водку пілі за нашу пабєду, мало вас там убілі, укропов…

Майже вся Україна допомагає жителям Авдіївки продуктами харчування, одягом тощо. Однак за цим кроком нашого уряду та суспільства не всі змогли, а, може, не захотіли, розгледіти одну доволі прикру особливість поведінки мешканців Авдіївки.

Більшість із них, поїдаючи українську кашу та беручи під руки кілька буханок хліба, проклинали «київську хунту», «фашистів» із Житомира та «карателів» із Полтави…

Те, що частина населення Донбасу – проросійська, ні для кого не є секретом. Всі ми з вами чудово пам’ятаємо, як такі ж «жітєлі Донбасу» з іконами та російськими прапорами в руках буквально плигали під гусениці бронетехніки ЗСУ.

Для нас, особливо безпосередніх учасників тих подій, така поведінка місцевих жителів була дивною, навіть незрозумілою. Однак тоді, у 2014-му, в нас і думки не було про пряме застосування зброї проти цивільних…

«Запам’ятайте, хлопці, – звертався до нас наш командир групи з позивним «Петрович», учасник війни в Афганістані, – ми тут на Донбасі – не як у дома, це ворожа територія із ворожим населенням, тому максимальна увага до всіх цивільних, до жінок, старих людей і навіть дітей… За Україну потрібно вбивати, а не вмирати, тому обережність і швидкість – наші основні союзники».

Наступні події підтвердили слова нашого інструктора.

Зимою 2014 року на Луганщині, виконуючи завдання по знищенню одного із ватажків російських терористичних банд, ми натрапили на сім’ю зрадників, які не лише відкрито агітували за Новоросію, а й активно брали участь у виявленні та знищенні проукраїнськи налаштованих громадян. Нашого зв’язківця – самотнього чоловіка віком близько 70 років, який нам надавав певну інформацію про пересування ворожих сил, виявили сепаратисти і закатували на власному подвір’ї.

Через хвилин 30–40 на околиці цього населеного пункту ми виявили ворожий загін приблизно з 10 чоловік, які відпочивали у місцевій сауні. Враховуючи дальність до фронту (понад 50 км углиб окупованої ворогом території), «асвабадітєлі» так розслабилися, що навіть не встановили охорони й патрулів. Всі вони теплі потрапили до наших рук. Це були представники так званої православної армії Донбасу, що вирішили відпочити від «ратних справ». На допиті полонених ми відразу звернули увагу на одного «козачка», ліва рука якого була ретельно забинтована. На запитання, хто вбив місцевого жителя – нашого зв’язківця, що мешкав за кілька будинків від сауни, він відразу зізнався. І сказав, хто доповів їм про нього – це були сусіди через дорогу.

Враховуючи специфіку діяльності нашої диверсійно-розвідувальної групи та наше розташування у глибокому ворожому тилу, було прийнято рішення, не чекаючи світанку, завітати до будинку зрадників. Разом із полоненим «козачком».

Тихенько відчинивши ворота, ми зайшли на широке подвір’я, на якому стояли два трактори, автомобілі УАЗ, «Ланос» та мікроавтобус «Фольксваген». В одному із вікон ледве мерехтів блакитний вогник. Підійшовши до широких броньованих дверей, ми натиснули на дзвінок. За дверима почулися важкі, неритмічні кроки, як у людини, що має проблеми з нижніми кінцівками.

– Кто там? – почулося із-за дверей.

– Сваі, – відповів наш полонений, – аткривай, дєло єсть, – вже пробубнів «козачок».

– Что тєбє надо, прихаді завтра, как і дагаварівалісь, спіскі прєдатєлєй будут у мєня завтра к абєду, – знову відповів голос за дверима…

– Кажи, що завтра вас не буде, – прошепотів командир групи «козачку»…

– Завтра с утра ми уєзжаєм, поетому спіскі давай сєйчас по памяті,– знову взяв слово наш полонений.

– Ладна, ваякі, что же ви б дєлалі бєз нас? – відповів голос.

Двері тихенько прочинилися – перед нами стояв чоловік середнього зросту у картатій червоно-білій сорочці, заправленій у зелені камуфльовані штани. Всім своїм виглядом він нагадував такого собі відставного офіцера збройних сил чи міліції.

– А ви кто? – запитав господар будівлі, роблячи крок назад.

– Каратєлі – відповів наш командир і майстерно поцілив лівою рукою в щелепу сепаратиста.

– Надька! – раптово заволав колаборант, – звані в сауну, у нас бєндєри…

На крик і шум вибігла дружина господаря.

– Будьтє ви прокляті, сволочі, убійци, – заволала вона й кинулася до свого непритомного чоловіка.

– Ми вас всєх убйом, і ваших паршивих дєтєй, і ваших жон, всєх вас будєм живйом закапивать у зємлю, убійци, – все верещала Надька. – Когда ваші попалі в катьол под Іловайском, ми целую неделю гуляли, водку пілі за нашу пабєду, мало вас там убілі, укропов…

Весь цей потік гною від доволі немолодої і на вигляд освіченої жіночки, громадянки України, промовисто нам говорив: тут немає своїх, а якщо і є, то вони вже неживі й лежать, як отой наш зв’язківець, припорошені снігом…

Немає ніякого сенсу далі переповідати несамовиті крики зрадниці. Скажу лише, що смерть самотнього українського патріота не залишилася без відповіді…

Вважаю, що цілі прошарки населення вже втрачені для України назавжди. І втрачені не з початком війни на Донбасі, не з початком Революції Гідності, навіть не після Помаранчевої революції. Вони були втрачені ще задовго до нашого народження, ще у далеких 20–30 роках минулого століття, коли під гаслом боротьби з кулаками більшовицька система знищувала українське працелюбне селянство.

Десятиріччя репресій, кілька штучно влаштованих й організованих Голодоморів – це все ланки одного ланцюга, мета якого – знищення українства як такого.

На оголені від Голодоморів землі українського півдня та сходу переселяли чужі народи та етноси. Та навіть не в цьому біда Донбасу, а в тому, що переселенці становили чи не наймаргінальніший прошарок радянського суспільства, були класичним люмпен-пролетаріатом, який нічого не мав і мати не хотів. Частина переселнців були криміналізовані. Тож, звісно, рано чи пізно всі ці міни, що так майстерно закладав СРСР, мали б вибухнути. Власне, що і сталося восени 2014 року.

Дві третини жителів Донбасу ненавидять Україну, і це потрібно запам’ятати, усвідомити і, найголовніше, про це, нарешті, слід сказати уголос… Більшість сепаратистських угруповань, так званих батальйонів, мають донбаське походження. Їхні засновники та командири – зазвичай колишні громадяни України, місцеві «дончани», а по суті – злочинці з числа місцевого криміналітету, екс-«беркутівці» та силовики, що зрадили присязі.

Батальйони «Кальміус», «Оплот», «Восток», «Спарта», тактична група Гіві «Сомалі» –це не російські батальйони, а місцеві банди, які за допомогою нашого північного «брата» наростили собі військові м’язи. Однак, як показує практика, їхня боєздатність перебуває на доволі низькому рівні, фактично, лише завдяки РФ дані угруповання ще існують, регулярно забезпечуються озброєнням, боєприпасами.

Ледве чи не вперше з часів Другої світової війни наше суспільство, держава зіткнулися з таким тяжким явищем, як масштабна колаборація – свідома співпраця з ворогом, причому у всіх напрямках.
Про яку інтеграцію до українського суспільства може йти мова, коли всі вони щиро радіють нашим смертям?

Невже після нашої перемоги їхні погляди раптово зміняться? Звісно, що ні, більше того, на перших же виборах під егідою України до тієї ж Верховної Ради вони знову оберуть сили, мета яких – знищення України як суверенної, незалежної держави.

Це не просто тягар, це важкий, непідйомний якір, який не дає нам рушити з місця, більше того, він нас ще й уперто тягне назад у комуністичне минуле…

Лише щоденна просвітницька робота серед дітей і молоді залишає нам шанс розв’язати це складне донбаське питання. В іншому випадку – табори, зона відчуження, що, звісно, не є виходом із ситуації.

Роман ФЕДЬКО,
історик, учасник АТО

Сообщение “Надька, звані в сауну, у нас бєндєри…”. Розповідь воїна-добровольця появились сначала на Український репортер.

Ми стали свідками й мимохідь учасниками видатної історичної події, про яку будуть згадувати наші далекі нащадки, про що буде написано у багатьох наукових, публіцистичних працях, підручниках з історії.

Надання Томосу – грамоти про автокефалію (автономію) Православної церкви України, окрім вагомого релігійного, відіграє й глибоке політичне й найголовніше  – ментально-культурне значення.

Боротьба за відновлення своєї помісної православної церкви тривала понад 300 років.

Вдумайтесь, друзі, – триста років релігійного, культурно – національного, й зрештою політико-державного поневолення багатомільйонного населення у центрі Європи.

Москва використовувала всі доступні важелі, механізми та інші “братні” засоби, щоб навічно прикувати нас невидимими, але такими важкими, імперськими, московсько-церковними ланцюгами до свого спотвореного, політичного державного утворення…

Вони не гребували нічим.

Вони не лише гноїли у численних в’язницях наших пращурів, не лише вбивали найкращих, вони отруювали душі й серця всіх без винятку українців, сіючи зерна розбрату, брехні та підлості.

Й одним з таких джерел розбрату була, на жаль, церква, куди людина має приходити задля отримання душевного спокою та миру. А в підсумку церква піддавалася ідеологічній обробці… Через улесливі слова московських священників в душах пересічних українців оселялися смуток, покірність перед паном, царем, підривався могутній, волелюбний козацький дух, якого найбільше боявся і царський режим, і радянський союз…

Розуміючи, що українця неможливо здолати у відкритому поєдинку, у відкритій війні, Москва завдала удару саме там, де ніхто його не очікував – через свою церкву, прагнучи раз і назавжди зламати, знищити саме прагнення українця до волі та свободи… Варто відзначити, що не без успіху…

Російська православна церква завжди, з часу свого створення, діяла й продовжує діяти як державний, централізований інститут пропаганди та агітації, своїм вістрям вона спрямована, у тому числі, проти будь яких спроб відновлення Української незалежності як державної, так і духовної, культурної, ідеологічної та, звісно, церковної…

Зрештою, однією з причин, чому лише сьогодні ми стали свідками народження української нації є розірвання церковних ланцюгів Москви.

У нас ще попереду довгий й тяжкий шлях, адже наслідки трьохсотлітнього церковного поневолення неможливо здолати за короткий період.

Чимало наших співвітчизників, на п’ятий рік російсько-української війни й надалі свідомо відвідують храми саме російської православної церкви, відкидаючи будь які історичні факти, здоровий глузд.

Війна, яку розв’язав проти України наш одвічний “брат”, це не лише протистояння артилерії, піхоти, це ще й потужна, масована інформаційна атака, а російська церква – є одним із основних її механізмів та виконавцем.

На жаль,  частина українців не розуміють цих речей, для них не аргумент,  що московські попи благословляють бойовиків російської терористичної армії на вбивства українських воїнів, які захищають у тому числі і іх від проявів “братньої любові” нашого північно-східного сусіда.

(Див. статтю: Божевільний з ядерною кнопкою і диявол у рясі. Ким насправді є Путін і Кирило (+відео)

!У своїй хаті своя правда і сила і воля…” Ці пророчі слова генія нашого народу Тараса Шевченка найкраще доносять до нас – нащадків, одну із головних ідей на шляху відродження Української держави. Адже лише нам, українцям, а не нашим сусідам, вирішувати, до якої церкви нам ходити, якою мовою нам звертатись до Бога, яку Україну нам будувати!

“… Так сміються ж з України

Стороннії люди!

Не смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина

Розвалиться… і з-під неї

Встане Україна .

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..” (Тарас Шевченко)

Любіть свою землю! Слава Україні!

Роман ФЕДЬКО, учасник АТО, історик

Малюнок Андрія ПЕТРЕНКА

Сообщение “Наслідки трьохсотлітнього церковного поневолення неможливо здолати за короткий період” – історик Роман Федько появились сначала на Український репортер.

Але спочатку відступ (не без моралі) про наші світоглядні цінності. Ледве не щодня з екранів телебачення, з різноманітних інтерактивних студій більшості телеканалів, в інформаційних програмах чуємо експертні, а інколи й не дуже, фахові думки, про обов’язкове реформування всіх галузей та сфер вітчизняної економіки, ринку праці, словом всього того, що на кожному кроці оточує нас.

Це цілком зрозуміло, адже не є секретом реальний стан економіки, сфери соціального захисту населення, охорони здоров’я, освіти. Невміння, а в більшості випадків небажання щось змінювати у нашій державі особами, які отримали мандат довіри від виборців, високопосадовців всіх рівнів, призвело до непоправних результатів.

Економіка, незважаючи на переможні реляції урядовців, перебуває в глибокій стагнації, такі сфери, як медична, знищена. Зрозуміло,  для кардинальних змін потрібна неабияка політична воля, має бути сформована чітка стратегія розвитку держави. Однак цього немає. Українська економіка є класичною сировинною, на зразок країн третього світу, переробна галузь майже відсутня.

Масове, безконтрольне  вирубування лісів, видобуток природних копалин набули таких форм, що подекуди, й не безпідставно, виникають невтішні думки, а що далі, яка перспектива цієї держави, населення, нас з вами?

Невже ті, що активно грабують, розкрадають Україну, причому на всіх рівнях, від пересічного різноробочого, сільського голови, депутата обласної, чи Верховної Ради, прокурора та судді, від голови місцевої адміністрації, керівників лісгоспів, власників кар’єрів, до високопосадовців, що на Банковій та на Грушевського,  живуть одним днем й керуються простим й примітивним гаслом: «Користуючись моментом, бери все, що можна, а що далі – не турбує..»?

Повторюсь, у цьому масовому грабунку задіяні ледве чи не всі українці…  Ліс з кореня ріжуть не депутати, а прості звальники, камінь рубають не особисто начальник кар’єру, чи голова адміністрації, а простий Микола, чи Петро, ваш, сусід, брат…

Цілком логічне запитання, а чи хочуть саме ось ці прості, пересічні громадяни змін у своєму житті, змін в державі, щоб дійсно тут нарешті почали проводити справжні, дієві реформи? Ще донедавна я щиро вважав, що так.  Що через злодійкуватих посадовців наша держава перебуває на межі колапсу, а простим громадянам просто не дають можливість навіть спробувати щось змінити.

Зустріч з однією цікавою особою, й те що вона мені продемонструвала, навіяло абсолютно протилежні думки.

Курс на БНР?

-Ти дійсно вважаєш, що наш народ хоче змін, – запитав мене Іван – кремезний чоловік середніх років, вигляд якого промовисто говорив, що його робота, м’яко кажучи, не зовсім у правовому полі, – поїдь зі мною, і я тобі покажу таке, після якого ти перестанеш вірити в здоровий глузд.

-Це куди? – здивовано запитав я, – на Донбас? – Донбасом мене здивуєш…

-Ні, не туди, в інше місце, у так звану БНР.

-Що за БНР, – все ніяк не переставав я дивуватися словам співрозмовника.

-Бурштинова Народна Республіка, – відповів чоловік, і його очі на мить загорілися моторошним, дещо оскаженілим вогником, – там як дикий Захід, там все є, буде про що написати, – завершив агітаційну промову земляк.

І ось ми вирушили у неблизьку подорож до північно-західних районів Житомирщини, саме там, як і на Рівненщині та Волині, старателі ледве чи не з усієї України добувають сонячне каміння.

-Тут доволі бідні села, – взяв слово мій гід, – навіть порівняно з тим, що я бачив на Донеччині…

-Ти був на війні? – запитав я.

-Так, 72 бригада, ну а зараз ти бачиш де я, – відповів Іван. – Побудеш пару днів, поговориш з людьми, побачиш всю кухню із середини, правда, чи варто про все писати – сам вирішуй, сам розумієш, якщо у нас в Україні щось є, то це сто відсотків комусь потрібно й приносить прибуток, і це стосується не лише незаконного видобутку бурштину, чи євроблях…

Прибувши у маленьке, напівзруйноване численними економічними «покращеннями» поліське село, відразу у вічі впали дві речі: мальовнича природа – ошатний, величавий, ніби у казках, дубовий ліс та наявність ледве чи не на кожному подвір’ї дорогих мотоциклів та квадроциклів з напівпричепами.

-Ось цей ліс, – взяв слово Іван, – тягнеться майже до Білорусі, вона тут недалеко, кілометрів так 30 по прямій…

-Гарний ліс, – відповідаю, – як на картинці.

-А у тому лісі – місячний пейзаж, – перебив мене Іван, – ні грибів, ні ягід, нічого вже не знайдеш, все спаскуджено, перерито, яма на ямі, скільки корів місцеві втратили там, важко сказати, але найсмішніше, якщо смішно, інше, самі місцеві ті ями й копають у пошуках швидкого заробітку, продовжив Іван, – півдня у холодній воді, так важко працювати, щоб потім так легко все те пропити. Ти зверни увагу, в цьому селі всі копають, всі мають дорогу техніку, “кавасакі”, “ямахи” й подібне, але ніхто не ремонтує своїх хат, вони скоро просто заваляться, однак дивує інше: чи не в кожній хаті поставлені нові склопакети… Хата наскрізь світиться від дірок, але склопакет та “ямаха” за 10 тисяч долярів… Що ще потрібно? – резюмував Іван.

-Дійсно, контраст відчутний, поряд – дорогі речі й навколо руїни, дивне поєднання.

– Це зараз посеред дня тихо, нікого немає, а от коли буде темно, ти побачиш Хрещатик, але не в Києві, а тут, а як зайдеш до магазину, ти там побачиш такий асортимент, що не в кожному супермаркеті столиці побачиш, одним словом: «блєск і ніщіта», – підсумував Іван.

Він з бетеера падав й не розбився, а тут – якась хата…

Автівка зупинилася біля занедбаної старої сільської хати, біля якої, ледве тримаючись на ногах стояв худий, сильно на підпитку, на вигляд середніх років чоловік.

-Гарєлку привьоз, – запитав господар будинку.

-Й тобі привіт, – відповів Іван, – ми тут не на довго, все привіз, що ти просив.

-А, ну харашо, заходцє, – пробурмотів господар, й незграбно чіпляючись за стіну хати, спробував хвацько переступити доволі високий поріг. – Серьога мене зваць, – раптово промовив чоловік й впав у темні сіні…

-З вами все гаразд? – запитав я, підскочивши до Сергія.

– Та перестань, – відповів Іван, – він з бетеера падав й не розбився, а тут якась хата.  Обидва чоловіки голосно зареготали.

– Яка бригада? – запитав я.

– Брігада, яка брігада.., – почав вдивлятися у мене Серьога, – ти про шо?

-Український камуфляж на тобі, тому й питаю, – спробував відповісти я.

-А, ти про єто, – махнув сильно розбитою рукою Серьога, – 79, тьху ти, 72 брігада, в розвєдке був, – відповів господар хати, – Луганський аеропорт обаранялі…  Абаранялі-абаранялі, а потом все г*мном закінчилось, – промовив ветеран, – а ти тожє гдета біл, бачу по морді й очам, що дурній, як і мі, – запитав Серьога криво посміхнувшись.

-Так, в добровольчому підрозділі, – пояснив я.

-А-а-а, я вашого брата всєгда уважав, не було б вас, не було б України, ну це я так думаю, – промовив господар, – й потиснув мені руку.

На вулиці швидко темніло, поодиноке, далеке гавкання собак, нагадувало мені, що я знаходжусь все ж не у вимерлому селі.

-Все тихо? – взяв слово Іван.

-Так як всєгда, он у панєдзельнік одного жмура віловілі з ями, походу камєнь вєлікій найшов, начав всєм росказувать, алє до хати не прійшов, утопілі його, хто – нє ізвєстно, – взяв слово Серьога, наливши собі повну чарку оковитої, – дурдом й гроші погублять Україну, це я давно всєм гаварю, – резюмував ветеран, закусивши, викачаним у сірий пил салом.

-Бог дасть день, Бог дасть піщу, – промовив Іван й наказав всім йти на «бокову», оскільки підйом мав бути ще задовго до світанку.

Збудив мене сильний гул двигунів за вікном, на мить подумалось, що знову на Донбасі, а на вулиці проїжджає колона ЗСУ. Виглянувши у вікно, я побачив сотні вогнів від фар авто та мотоциклів, які рухалися по старій, вимощеній камінням, «німецькій», як казав Серьога, дорозі.

-Ну все, почалося, – сонно промовив Іван, заварюючи чай, – зараз буде саме цікаве, ти головне уважно дивись й нікого ні про не запитуй.

Взявши три рибальські сачки, ми рушили в ніч

Попивши нашвидкоруч ледве теплого чаю, взявши три рибальські сачки, ми рушили в ніч.

І відразу влились в колону, якої, здавалося, не було ні кінця, ні краю. Перед нами їхали пара на мотоциклі: жінка, тримаючись однією рукою за сидіння, іншою тримала два сачки, а далі попереду така ж картина….

–Це всі туди їдуть, – запитав я, – на бурштин?

-Нє, на рібалку, – спробував пожартувати Серьога, – ну а куда?

-Слухай мене,- почувся глос Івана, – як приїдемо – будь поряд і мовчи, оскільки тут чужих не люблять, а визначають хто свій, хто – чужий по акценту, тут (послухай Серьогу) – як у білорусів – «калі-булі».

-Сам ти «калі-булі», – огризнувся Серьога, – ти також балякаєш, як той дурєнь із тєлєвізора.

-Це як, – запитав я.

-Грамотно, – він має на увазі, відповів Іван.

Дорога пролягала густим лісом, їхали ми хвилин 35-40. Раптом вся колона зупинилася, з автівок почали виходити люди, щось жваво обговорюючи.

-Блок-пост, – промовив Іван, – ми всі – місцеві, раптом щось – Серьога, тобі слово.

-Добрє, – промовив Серьога й почав опускати скло автівки.

Прохолодне, запашне повітря відразу наповнило салон задушливого авто, на вулиці хтось сперечався, ледве чи не до бійки. Раптом машина, яка стояло перед нами, розвернулася й поїхала геть…

До вікна підійшов жвавий чоловік в українському пікселі.

-Мєсниє? – запитав. – Аткуда будзєцє?

-Пєця пєрєстань! – взяв слово Серьога. – Сєпари мі, что нє узнал?

Пєця і Серьога почали голосно реготати, – ну харашо, – пробубонів Пєця, – праєзжайтє, мєнтов сєгодня нєту.

Автівка поволі рушила повз імпровізований блок-пост, на якому майорів український прапор, трохи поодаль горіло яскраве вогнище, навколо якого сиділо декілька  так званих «бійців самооборони».

Проїхавши ще з кілометр, авто різко звернуло з лісової дороги прямо в густий ліс. Замовк двигун.

-На місці, – промовив Іван, – санітарна зупинка, далі – за сачки й вперед!

Мовчки покинувши вже теплий салон авто та взявши свої знаряддя праці, ми заглибилися у ліс, десь позаду та спереду було чутно розмови шукачів скарбів.

“Чьотко паділіл Украіну на украінцев і тєх, хто намі кєрує”

-От ти кажеш про реформи, – раптово прорізався голос Івана, – запитай Серьогу, й не лише його, а всіх цих людей, чи потрібні ті реформи їм, – даю слово, вони тобі скажуть, що ні. Легалізація видубутку? Ну от, Серьога, що ти скажеш?

-Лєгалізація? – відгукнувся Серьога, ніби тільки що прокинувся, – а зачєм она мнє? Сам падумай, я взял, накапал жменю янтаря, продал і пару днєй атдихаю…

-Бухаєш, – перебив його Іван.

–Какая разніца? – відповів Серьога, – дажє єслі і так, патом снова, нада дєньги – за сачок і у лєс, і так постоянно, зачєм мнє твая лєгалізація, кто меня такого на работу вазьмоц, про зарплату я вообще малчу, ана сто процентов будет намного меншєй от таво, шо я нєспєша за пару часов сєбє наловлю…. А дєржава, Україна… я єйо люблю, но послє вайни я чьотко паділіл Украіну на украінцев і тєх, хто намі кєрує – ані как цє сєпари, дажє хуже. Хваціц уже, я наваєвался…. Україна мнє дала янтарь – я єго ловлю, і всьо, хваціц о політіке…

Ось такі думки людини, яка побувала в пеклі війни… Чи має вона право на таку точку зору, чи є у цих словах раціональне зерно? Дискусійне твердження. Однак, якщо відкинути емоції, патріотизм й багато того, що зрештою робить нас українців, то так…

Дійсно, навіщо всім цим бурштинокопачам легалізація? Вони за день мають в рази більше, ніж українські заробітчани у Польші, чи Німеччині. Навіщо легалізовувати те, що знищить їх великий заробіток? Державні інтереси? Важко назвати всіх цих людей не патріотами, української символіки я тут бачив не менше ніж на Донбасі, просто у кожного своє розуміння «патріотизму». Воно дещо має такі вивернуті форми й зміст.

З такими нелегкими роздумами ми поступово прийшли до так званого «клондайку» – місця де відбувається сам промисел.

Площа з розміром декілька футбольних полів освічувалась потужними прожекторами, кругом працювали сотні людей, гули помпи.

Підійшовши ближче ми зупинилися.

-Далі йти не можна, – промовив Іван, – чекаємо до сьомої ранку, нам дадуть “відмашку” й побіжимо до водяних потоків ближче – до помп мити камінь, а поки що стоїмо, куримо.

Затягнувшись цигарками, хлопці замовкли, всі уважно дивились, як за півсотні метрів від нас працювали старателі на помпі. Один запускав довгий рукав глибоко під землю, інші два підтримували довгу металеву палицю, до якої кріпився пожежний рукав, інші старанно просіювали сітку.

Ми стояли в оточенні ста чоловік, як мінімум. Чоловіки, жінки, підлітки, здавалось, тут були ледве чи не всі вікові категорії, окрім малолітніх дітей. Вони всі були напружені, ніби спринтери перед сигнальним пострілом про старт забігу. Об’єднані однією метою – швидкого збагачення…

Жінка з переляканими очима поступово йшла під воду

Раптом вся ця величезна маса людей побігла вперед, прямо у рукотворне болото й багно. Одна жінка, перечепившись, упала до холодного водяного брудного потоку.  Рівчак, який на перший погляд здавався неглибоким (по кісточки), виявився завглибшки понад метр, жінка відразу -по пояс – пішла під воду, спробувала вилізти, але сира глина затягувала її наче білоруська трясовина.

Подавши держак від сачки спробував її витягти. Нелегко це було зробити, тим часом жінка з переляканими очима поступово йшла під воду.

-Давай разом, – вигукнув Іван, – і, взявшись обома руками за сачок, ми почали поступово рятувати жінку від загибелі. Підбігло ще двоє чоловіків, наш Серьога, і ми уп’ятьох ледве її витягли. Жінка була майже повністю в багні, без чобіт (засмоктала глина), її руки тряслись від пережитого шоку.

-Нормально так з’їздили, – прокоментував щойно пережите один незнайомий рятівник, – казав же, навіщог сюди їхати, лише бензин спалили….

-Та треба було її тут зазишити, – пожартував інший незнайомець, – а через пару мільйонів років наші предки  відкопали б бабу в янтарі із з сачком в руках і просто б ох*ли, від того, що знайшли…

-Да, на пару соцєнь тісяч долярів була б находка, – відгукнувся Сєрьога.

-Так дорага мєня ещьо нікто нє ацєнівал, – раптово відгукнулась щойно врятована.

-Таку ціну будете мати через 40 мільйонів років, не зараз, – знову пожартував незнайомець.

-Вібрасуєм єйо назад, – пожартував Серьога, – работаєм на пєрспєктіву…

Всі учасники рятівної місії почали голосно сміятись, щойно пережитий стрес зовсім затьмарив саму причину нашого перебування у цьому небезпечному місці.

Поступово всі розбрелись по «клондайку» в пошуках сонячного каміння.

Брудно-сіра вода, яка потоками лилась від помп до рукотворного умовного озера, тхнула сирою глиною, корінням, мокрим деревом. Всі були зайняті пошуками, дрібні темно-коричниві маленькі камінці то тут то там пропливали на поверхні води.

-Все  – відбій, – дав команду Іван, – пора додому, видно, як серед дня, більше нам не можна, зараз коптер запустять – пряму трансляцію Авакову, трішки наловили й досить.

-А на помпах хто стоїть? – поцікавився я.

Такі прості як ти, просто ті помпи належать певним особам, яких не варто згадувати, та й сам цей «клондайк» за чутками також належить чи то народному депутату, чи начальнику обласної міліції, не знаю, таке кажуть, – відповів Іван, згортаючи свій сачок.

-А тепер дай мені відповідь, чи реально в цій державі щось змінити, якщо всі у цьому зав’язані, бурштин – це лише одна сотня від того всього безпрєдєла, що твориться в Україні? І взагалі, – продовжив Іван, – доки біля скриньок будуть барани – доти там у кабінетах будуть вовки…

На цілком гострі й влучні слова земляка відразу я не зміг знайти відповідь. У мене її просто на той час не було…

Дійсно, як можна подолати те, у чому ледве чи не всі беруть пряму участь? Чи можна здолати корупцію, даючи при цьому хабарі, чи можна побороти злодійство грабежом? Чи можна побороти хворобу хворобою? Питання риторичні.

Перестати торгувати майбутнім своєї держави, майбутнім своїх дітей!

Злодії, корупціонери, що засіли ледве чи не на всіх щаблях – це не прибульці марсіяни, це не іноземці з умовного Сомалі, чи Ірану, це не Путін, ні –  це все українці. Це наші сусіди, знайомі,  комусь навіть рідня.

Доведені до крайньої межі зубожіння, українці стали легкою наживою у брудних справах політиків, які, використовуючи бідність, як механізм, грабують Україну, нас з вами ще більше, причому нашими ж руками… Це вищий рівень цинізму й нахабності….

А українці… А що українці?

Їм байдуже, вони щиро переконані, що для них мають все зробити.

Не з них має йти початок фундаментальних змін… Ні, нехай спершу сусід/керівник/депутат/президент (потрібне підкреслити) зміниться, поверне свої мільйони, фабрики й тому подібне.

А я що? Я нічого не маю, я просто мовчки ріжу ліс/копаю бурштин/захоплюю межу в сусіда. Це все вони, не я…

Чи є перспективи у всіх нас, в Україні?

Є, якщо зміни почати із себе, та чи реально це, чи хочемо ми цього?

І все ж таки, маю глибоке переконання, що шанси в Україні є. Однак, вони є, за умови приходу до влади людей, яким по справжньому болить все те, що відбувається навколо них, людей, які мають чіткий план розвитку держави, людей, які не забруднені в різноманітних  політичних корупційних ігрищах, тіньових схемах тощо. Саме вони, прийшовши до владного керма, будуть здатні зламати цю ганебну систему, яка наче ракова пухлина роз’їдає державний механізм.

А тепер найголовніше: прихід цих фахових людей залежить від нас з вами. Ми нарешті повинні перестати торгувати майбутнім своєї держави, майбутнім своїх дітей.

На чергових виборів до всіх рівнів рад, стоячи біля виборчих скриньок, ми повинні чітко розуміти, що саме тут і зараз вирішується майбутнє, що саме від нашого вибору, нашої відповідальності перед своїм майбутнім залежить, хто знову займе владні кабінети.

Тож наша доля у наших руках.

Слава Україні!

Роман ФЕДЬКО, учасник АТО

Фото із сайту zhitomir-online.com

Сообщение Жахіття бурштинових копалень. Розповідь очевидця появились сначала на Український репортер.

Мені на мить здалося, що я потрапив не на засідання комісії міськради, а на «килим» до працівників особливого відділу Червоної Армії. Мене обізвали ледве не хворим на голову, провокатором, який свідомо хоче «знищити нашу історію»…

Війна, що триває між Росією та Україною, ведеться не лише на полі бою. Сила-силенна різноманітних ток-шоу, інформаційних програм на російському телебаченні, що транслюються і на Україну, нахабна й відверто провокативна діяльність московської церкви – все це є прямим свідченням масштабної інформаційної війни. І, на відміну від військового протистояння, тут, в інформаційному полі, наша держава, на мою думку, зазнає поразки.

Немала кількість так званих співвітчизників, які буквально цитують кремлівських брехливих агітаторів, – це лише один бік медалі. Другий її бік взагалі має загрозливі й невтішні форми та прояви.

Певна частина педагогів, а саме – увага! – вчителів історії мають антиукраїнські погляди. У це важко було повірити мені до певного часу.

Поки мене як учасника війни й активіста не запросили на засідання топонімічної комісії Малинської міської ради, яка розглядала питання перейменування вулиць у райцентрі…

Одягнувши військовий однострій та взявши копію листа на ім’я заступника міського голови із власними пропозиціями стосовно втілення в життя закону України про декомунізацію, я прибув на засідання, яке виявилося… фарсом.

«Народ не поймет»

Відразу кинувся у вічі склад цієї «комісії». Це, образно кажучи, був такий собі клуб-зібрання друзів-комсомольців, які у вільний від роботи чи справ час обговорювали свої проблеми з таким собі певним політичним кутом зору, суть якого полягала в простих речах:

– за можливості нічого не перейменовувати;

– якщо такої можливості немає, то перейменовувати на максимально лояльно-нейтральні або кількаразово інтерпретовані назви.

Серед членів топонімічної комісії був одіозний колишній комуністичний агітатор-політпрацівник, заступник першого секретаря райкому з ідеологічної роботи Василь Тимошенко, який «прославився» також і тим, що під час виборів Президента України в 2004 році, обіймаючи посаду заступника голови райдержадміністрації з гуманітарних питань, неофіційно очолював передвиборний штаб Януковича.

Немає сенсу переповідати, що тоді робила місцева команда на чолі з Тимошенком, щоб кандидат від влади переміг, це тема окремої розгорнутої бесіди.

Мова абсолютно за інше, ось така особа, комуніст аж до кісток, став ледве чи не головою цієї комісії. За старим своїм звичаєм пан, чи то товариш, Тимошенко і набрав собі команду до комісії – вчителів історії з поглядами, які нічого спільного не мають ні з Україною, ні з її державністю…

Озвучивши «пропозиції» міфічних жителів міста, які вкрай були незадоволені перейменуваннями, зокрема вулиці Танкістів-Кантемирівців на вулицю Симона Петлюри, комісія майже одноголосно вирішила частину вулиць взагалі не перейменовувати, оскільки «народ не поймет», а решті дати нейтральні назви на кшталт Затишна, Яблучна, Лісова чи Братська, тим самим грубо проігнорувавши пропозиції активістів міста.

На мої гострі слова, що вулицю Кантемирівців все-таки варто перейменувати якщо не на Симона Петлюри, то хоча б на Танкістів АТО, отримав відповідь: «…Жителі вулиці не зрозуміють такого перейменування, тому пропонуємо назвати її Братською, або Дружби, або Солідарності, або Єднання…».

– Солідарності чи Дружби кого з ким? – не витримав я. – Дружби з кантемирівцями чи відразу з Путіним?

– Кантемирівці – це наша історія, – ледве не хором заволали «поважні» історики та фахівці. – І при чому тут ті кантемирівці й сучасні?

– При тому, що саме вони розстрілювали нас на Донбасі, мене, моїх побратимів, можливо, й ваших синів, чи невже вам незрозуміло?

– Пропонуємо перейменувати на вулицю Солідарності, – почув у відповідь.

За – одноголосно…

І це на четвертий рік війни… Вулиця Солідарності…Справді, з ким солідарності?

Терористи-кантемирівці

Однак найбільшого нахабства комісія досягла пізніше, коли я вголос зачитав свої пропозиції щодо перейменування вулиць.

«….В боях на сході України в листопаді 2014 року підрозділ, в якому я за честь мав бути, знищив три одиниці ворожої важкої техніки: Т72, БМП2 та БРДМ. За документами, які ми згодом виявили у знищеній броні, ми на подив для себе дізналися, що проти нас діяв один із підрозділів 4-ї Кантемирівської танкової дивізії РФ. Це та сама дивізія, яка взимку 1943 – 1944 років вела бої на території Малинщини проти іншого агресора – нацистської Німеччини.

Коли я дізнався про цю новину, моєму обуренню не було меж. Однак мене найбільше зачепило інше: чому й досі ім’ям цієї дивізії названо вулиці у нашому місті та багатьох селах району?

Чому й досі є вулиці, названі на честь видуманих радянською брехливою пропагандою «героїв» на кшталт Матросова, політпрацівника, енкеведиста Тараскіна, червоного командира Ватутіна, який брав активну участь у знищенні Української Народної Республіки, червоного бандита Ковпака, який організував карпатський рейд проти Української Повстанської Армії, та багатьох інших, правду про яких не можна говорити вголос, оскільки це вважається ледве чи не зрадою Батьківщини. Цікаво тільки якої – СРСР?!

Враховуючи вищезазначене та на виконання Закону України від 09.04.2015 № 314-VIII «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», Закону України від 09.04.2015 № 317-VIII «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» та керуючись Указом Президента України від 12 листопада 2009 року № 923/2009 «Про деякі заходи щодо відзначення видатних подій національної воєнної історії», прошу Вас дієво ініціювати та вжити організаційних заходів щодо перейменування вулиць, що носять ім’я катів та вбивць українців, на честь героїв, що віддали й нині віддають своє життя за всіх нас, в ім’я тих, хто помирав зі словами на вустах:
«За Україну!».

Отже, пропоную:

Вулицю Ватутіна перейменувати на вулицю імені Болбочана Петра Федоровича (український військовий діяч, полковник Армії УНР). Як підкреслювали сучасники, полковник Болбочан був найвизначнішим отаманом української армії того часу, успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, він викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар’єристів та ненависть у ворогів. За Петра Болбочана (живого чи мертвого) через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з Червоною Армією більшовики обіцяли 50 тисяч карбованців).

Вулицю Матросова – на вулицю імені Воробця Федора (окружний провідник ОУН Житомирщини (з поч. 1943 р.), командир ВО «Тютюнник» (з осені 1943 р.), заступник крайового провідника ОУН Східного краю «Одеса»).

Вулицю Тараскіна – на вулицю імені Ремболовича Івана Семеновича (підполковник Армії УНР, полковник Української Повстанської Армії, учасник Другого Зимового походу. Брав участь у боях за м. Коростень).

Вулицю Ковпака – на вулицю імені Героїв УПА.

Вулицю Єгорова – на вулицю імені Стефанишина Володимира Васильовича («кіборг», захисник Донецького аеропорту, один із перших підняв над ним прапор України. Під час оборони аеропорту йому доводилося виконувати обов’язки і стрільця, і механіка-водія танка, і просто водія пасажирського, не прикритого бронею автобуса. Ризикуючи життям, він на своїй бойовій машині “Долина” виїжджав на злітну смугу, прикриваючи ротації бійців, постачання боєприпасів, збирав поранених і вивозив 200-х).

Також пропоную одну з центральних вулиць міста Малина назвати на честь Героїв Добробатів…»

І тут розпочалося таке, яке навіть важко уявити в сучасній Україні, що веде війну за свою незалежність…

Ось тобі й «русскій мір»

Мені на мить здалося, що я потрапив на такий собі «килим» до працівників особливого відділу Червоної Армії. Мене обізвали ледве не хворим на голову, провокатором, який свідомо хоче «знищити нашу історію»…

– Не чіпай Тараскіна! – заволав екс-комуністичний агітпрацівник Тимошенко. – Він справжній герой, радій з того, що одну з вулиць перейменували на Героїв Добробатів, та й Кантемирівців перейменували, яких ти так чомусь не любиш.

– А що тобі зробив Матросов? – відгукнувся інший «історик» на пенсії. – Він голову свою поклав за нас…

– Можливо, ти ще й вулицю Сосніної хочеш перейменувати? – приєднався черговий «історик». – А чим кращі твої упівці, приміром, за тих же есесівців?

– А Ковпак – у чому його злочин? – відгукнувся наступний «фахівець» з історичної науки…

– А Ватутін?! Ватутін – визволитель Києва, навіщо його чіпати? – знову заспівав свою пісню про головне Тимошенко.

– А хто знає того Стефанишина, того «кіборга»? – знову взяв слово «історик»-пенсіонер. – А от Матросова та Сосніну всі знають…

Важко передати всю глибину мого обурення, всю злість, що відчув я тієї миті, коли слухав ті кремлівські пропагандистські холодні слова. Коли кращі з кращих гинуть там, на війні, щоб у всіх було мирне небо над головою, тут агітують проти України…

– Ви совість маєте?! – розпочав я. – Ви відверто й відкрито зневажаєте не лише нашу історію. Ви плюнули на могили тих загиблих воїнів, що полягли за вас, ви плюнули у спустошені душі вдів, матерів, ви розтерли ногою гіркі сльози дітей, що втратили батьків.

Та що ти там панімаєш, – відгукнулося тіло, що сиділо ліворуч від мене. – Ти справжню війну не бачив, твоя УПА – як СС, як фашистські батальйони «Нахтіґаль», у них одні гасла, вони не можуть бути героями у нормальних…

– Це ви себе називаєте «нормальними»? У чому ж та ваша «нормальність» – у ненависті до українців? На відміну від вас, я на дивані не сидів, не ховався за спинами, я добровольцем пішов. А чи пішли туди ваші рідні, син чи чоловік?

На тому засідання «комісії» для мене закінчилося.
Непокоїть інше – я ж мав розмову із вчителями міста обласного значення, не останніми людьми, навіть у чомусь авторитетними. Ось тобі й «русскій мір», він вже тут, поряд, серед нас…

«Дєдиваєвалі»

Пам’ятаю, як за тиждень до засідання вищевказаної комісії випадково зустрівся у стінах місцевої райдержадміністрації з Чоповицьким селищним головою Михайлом Філоненком.

На моє запитання: «Михайле, коли нарешті перейменуємо у вас в селищі вулицю Кантемирівців?» – почув такий потік «ватної» пропаганди про «дєдиваєвалі», «це історія села, її не можна чіпати» і купу такого різного, що нормальна людина, мабуть, збожеволіла б. Тоді я подумав: ну добре, то, напевне, виняток, одна людина – не показник, та й рівень знань з історії у селищного голови – в кращому випадку це п’ятий клас. Але ось тут… на комісії… де всі дипломовані історики, й один із них ще й кандидат наук…

Ось таким чином, непомітно для всіх нас, готується широкий майданчик для чергових московських «визволителів»…

Шевченкове «Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття – ваші пани, ясновельможнії гетьмани» народилося не на пустому місці. Історична недолугість та геополітична темрява у певної частини нашої так званої «наукової еліти» набула бридких й неосяжних форм. Доки одні ледве чи не до рота заглядають Кремлю, сподіваючись на повернення московського господаря, другі тим часом неоглядно біжать до Європи.

Причому біжать так швидко, що втрачають саму суть європейства – чітке усвідомлення себе самобутньою нацією, спільнотою, незалежною і повноцінною… Зрештою, не можна стати повноцінним європейцем, не ставши при цьому повноцінним українцем… І перейменування вулиць – це лише мала частка тієї роботи, яку варто всім нам здійснити на шляху до України, зрештою і до такої омріяної Європи…

Однак наша боротьба триває. Ми лише на початку свого шляху! Є і перша маленька перемога – у Малині Житомирської області з’явиться вулиця Героїв Добробатів.

Той, хто пройшов горнило Донбасу, той зуміє пройти і горнило місцевої «вати», байдужих, цинічних чиновників і так званої «науково-педагогічної еліти»…

Слава Україні!

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО
Фото “Українського репортера”

Про Ватутіна “Український репортер” писав тут:

• За що ненавидимо генерала Ватутіна

Сообщение Зазомбовані “подвигами” Ватутіна і Матросова. Розмова з “ватою” появились сначала на Український репортер.

 Блокування російських соціальних мереж – крок цілком логічний, однак невже російські соцмережі є головним ворогом?

Нині, на четвертий вже рік війни, у нас в Україні діє ціла купа російських компаній, які належать близькому оточенню Путіна, діє мережа російських банків, і найголовніше – діє ворожа за духом, за світоглядом Російська православна церква, яка щодня, щохвилини вливає отруту брехні у вуха українців. 

17 травня набув чинності указ Президента Петра Порошенка про введення санкцій відносно низки російських інформаційних продуктів, зокрема соцмереж «ВКонтакте» і «Одноклассники», ІТ-компаній, «Яндекса» і бухгалтерської програми 1С.

Крім того, суттєво розширено коло російських телерадіокомпаній, IT-компаній і виробників програмного забезпечення, які потрапили під обмеження.

Варто сказати про колізію. За українським законодавством блокування будь-яких інтернет-ресурсів можливе лише у судовому порядку. Сам процес закриття ресурсів є недосконалим і має бути врегульований на законодавчому рівні. Зрештою, будь-який пересічний користувач без особливих умінь та знань зможе легко обійти ці заборони, встановивши на свій ПК, гаджет, телефон VPN-програму, яких в мережі Інтернет купа.

Утім, чи дійсно технічно можливо заборонити доступ до певних ресурсів мережі Інтернет? Звісно, що ні. Відкидаючи юридичний бік питання про правомірність указу з огляду на чинне законодавство та технічний аспект реалізації цього документа, варто зазначити, що він, указ, носить яскраво пропагандистський, медійний характер.

Складається враження, що його підготовлено за такою собі рознарядкою, щоб продемонструвати нашим західним партнерам, що й Україна щось все-таки робить для санкційного удушення російського агресора. Та чи відчує агресор ці смішні потуги нашої влади? Вона вчергове своїми невмілими, недолугими кроками розписується у своїй немічності та найголовніше – в небажанні робити хоча б щось заради перемоги.

Сучасні війни ведуться не лише танками, артилерією чи авіацією. Засоби масової інформації, державна інформаційна політика, зрештою пропаганда мають не меншу руйнівну силу, ніж масовані артобстріли, саме під їхнім впливом у спільноти виникає відчуття або ейфорії, або паніки, яка, до речі, однаково згубно впливає на свідомість населення.

Інформаційну війну Україна, на мою думку, програла. Повністю й безповоротно. На Заході про війну на Донбасі у кращому випадку нічого невідомо, у гіршому – сформовано картинку на основі перегляду російського телебачення.

Тепер щодо блокування російських соціальних мереж. Крок цілком логічний, однак невже російські соцмережі є головним нашим ворогом? Нині, на четвертий вже рік війни, у нас в Україні діє ціла купа російських компаній, які належать близькому оточенню Путіна, діє мережа російських банків, і найголовніше – діє ворожа за духом, за світоглядом Російська православна церква, яка щодня, щохвилини вливає отруту брехні у вуха українців.

Радіо «Шансон» із пропагандою тюремної романтики та «русского мира», низка телевізійних каналів всеукраїнського значення, зокрема «Інтер». Ненависть, українофобство, постійна антиукраїнська агітація – все це ллється з наших, так званих українських, ефірів…

Однак, як на мене, біда не в тому, що вони ще діють, не заборонені на час війни, а деякі взагалі – назавжди. Біда наша в тому, що частина українців, наших співвітчизників, залюбки добровільно «їдять» цю брехню. Вони щодня живляться цими інформаційними антиукраїнськими бацилами, а потім, ніби ті зомбі із фільмів-катастроф, блукають серед нас, сіючи навколо себе смертоносні віруси.

Скільки ще має загинути наших захисників, щоб пересічним українцям (не владі, бо тут все давно вже зрозуміло) нарешті дійшло, що ворог реальний, він біля нашого порогу, що в нашій державі війна. Справжня, без прикрас, без бравурних заяв. Вона кривава й смертоносна. І триває війна не лише на полі бою. Вона усюди.

Підступний, брехливий, цинічний псевдобрат активно її веде по всій Україні, сіючи із своїх пропагандистських ефірів вагони брехні та ненависті. Звісно, можна звинуватити й чинне керівництво в тому, що антитерористична операція, яка за всіма канонами мала б бути максимум місяць, переросла у повноцінну війну, термін якої вже понад три роки. І невідомо, коли їй буде кінець…

Можна звинуватити й чинного президента, який заради піар-балів робить доволі суперечливі кроки. Можна пригадати йому й липецьку фабрику «Рошен», яка справно платить податки до російського бюджету. Можна. Однак чим кращі ті, хто, сидячи на своїх диванах, продовжують добровільно себе наповнювати антиукраїнством? Нічим…

Зрештою, який народ – таке і керівництво. Воно не прилетіло з далекого Марса, не приїхало з Австралії чи Німеччини. Ні, це все наша, доморощена псевдоеліта… Вони живуть серед нас, ходять із нами в одні магазини, їхні діти навчаються разом із нашими… Це сумний зріз нашого суспільства…

Воно по-справжньому хворе. Хворе байдужістю, жадібністю, жагою швидкої наживи навіть на шкоду собі та своїм нащадкам. Проїдьтеся лісами Полісся чи Карпат. А точніше, місцями, де вони ще недавно були. Це мертві поля… Поїдьте туди, де нелегально добувають бурштин – там справжній місячний пейзаж… І біда у тому, що то все робиться руками українців…

Вони самі свідомо забирають Україну у своїх дітей. Вони вбивають рідну природу… Не корупційні чиновники чи правоохоронці, ні… Це лише маленька верхівка тієї хвороби, на яку хворе наше суспільство…

Лише в меншої частини з нас є імунітет від тієї хвороби. Та занадто мало нас… І щодня стає менше… Війна. Вона забирає найкращих. Принципових, щирих, справжніх людей, українців, козаків, які не нищать свою землю, а захищають її всупереч усім, всупереч хворій логіці «ватників» та диванних тилових пацюків. У нас є шанс вижити, залишитися українцями, однак для цього потрібно діяти.

І почати необхідно із себе, поставивши собі єдине запитання: хто ти? Зрозуміти одну просту істину, яку знали наші праотці, славетні лицарі-козаки, повстанці: ми господарі на нашій, Богом даній, землі, й саме від нас залежить її доля. Не від кривавої, брехливої Москви, не від аморфного, сонного західного світу, а від нас. Тест на українськість – це головний тест, який треба здати всім нам. Лише потім ми зможемо по-справжньому сказати, чого ми варті, чого заслуговуємо!

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

Сообщение Наше суспільство хворе байдужістю, жадібністю, жагою швидкої наживи появились сначала на Український репортер.

Поляки бояться українців, вони не довіряють нам. Ця недовіра має не лише історичне підґрунтя, але й суто побутове. Деяка частина поляків судить про українців та Україну ще й по поведінці наших заробітчан, яка не завжди є адекватною, навіть в українських реаліях.

Коли спілкуєшся з поляками, виявляється, що в їхній уяві наша країна має доволі нечіткі обриси: за східним кордоном лежать Львів, Чорногора й Горгани в Карпатах, далі – Київ над Дніпром, де Майдан Незалежності, Кам’янець-Подільський, Запоріжжя, Одеса і Крим. Півострів, попри російську анексію, сусіди надалі асоціюють з Україною.

Гарні й величні краєвиди, море, поля пшениці під блакитним небом, чорноземи, на яких вирощують гречку, соняшник, цибулю та кавуни. На цій землі живуть гостинні, щирі, чесні, працьовиті й горді люди, які цінують міцні родинні зв’язки. Це край, жителі котрого мають добру й дешеву їжу, зокрема борщ, а передусім дешевий алкоголь і цигарки. Одначе є там і негативи: погана туристична інфраструктура, нав’язлива присутність національної символіки та вибоїсті дороги, на яких чигає міліція, аби виписати штрафи.

Великий вплив на формування образу України в західного сусіда справила трилогія романів Генрика Сенкевича. Наша країна постає в ній як Дике Поле, земля козаків у червоних шароварах та вишиванках, сміливого Богуна, що мчить на коні широкими степами, чарівної народної музики, козацьких дум, бандури, Хмельницького та боротьби за свободу. Це легендарні терени неприборканого сходу, край свободи, зокрема й від правил. Тож поляки залюбки смакують солодкий дух анархізму: розпивають алкоголь на лавочках у парках і на площах, попри заборону, і користуються неправовими можливостями у веденні тут свого бізнесу, «адже це Україна». Хоча, коли правила не діють на їхню користь, починають обурюватися корумпованістю.

Утім, між двома народами все-таки досить великі відмінності в менталітеті. У Польщі корупція не становить невід’ємної частки повсякденного життя, тоді як у нас це явище глибоко закорінене: українці дають хабарі, бо звикли до цього, так їм зручно, тому що мусять учитися, працювати й лікуватися. Водночас Україна більш неоднорідна, тут серйозніші розбіжності між Харковом та Львовом, ніж у Польщі, наприклад, між Краковом і Гданськом. Помітно, до речі, що бачення нашої держави змінюється залежно від регіону. Поляки часто сприймають Україну крізь призму Львова чи іншого відвіданого міста.

У польському суспільстві надалі побутують стереотипи, упередження та міфи щодо українців. Найглибше вони вкорінені власне на прикордонні, де ще пам’ятають старі рани етнічних убивств і акції з депортації українців «Вісла». Легенда завжди має свій темний бік. Наших співвітчизників сприймають, окрім іншого, як жорстоких, непримиренних і підступних. Й понині у спілкуванні з поляками відчуваєш їхню напруженість, навіть певну наляканість, коли вони дізнаються, що ти не просто українець, а ще й учасник війни…

Польське суспільство, як і будь-яке у своїй масі, має неоднорідні політичні погляди та переконання. Їхня свідомість, уявлення про нас, українців, має доволі міфічне забарвлення із такими собі кривавими вкрапленнями. Неодноразово чув, як у слід мені дехто з поляків казав: “Волинь, гайдамака…”. Звісно, мене такими словами, особливо “гайдамака”, образити неможливо, однак суті то не змінює.

Поляки бояться українців, вони не довіряють нам. Ця недовіра має не лише історичне підґрунтя, але й суто побутове. Деяка частина поляків судить про українців та Україну ще й по поведінці наших заробітчан, яка не завжди є адекватною, навіть в українських реаліях.

«Всі українці – алкоголіки й бандити, ви лише вмієте пити, воювати з дітьми та створювати страшні ДТП на наших вулицях», – якось сказав мені один поляк. А потім додав: «Львів – польське місто, і якщо Військо польське захоче його взяти, то зробить це за 7 днів, адже у вас всі п’яниці…».

Звісно, я не міг промовчати, почувши таку шовіністичну заяву.

– Один уже Київ за 5 днів «взяв», та так, що ті «визволителі» й досі лежать у степах Донбасу. Не варто судити по українцях, по тих особах, що не бачать світу білого через зловживання алкоголем, зрештою, українські заробітчани не всі алкоголіки, й не всі українці є заробітчанами, тож не варто вам повторювати помилок Росії стосовно України.

Вірус шовінізму живе в польському суспільстві. Він не такий прогресуючий, як у тій же РФ, й особи з такими поглядами, по суті, відсутні біля керма держави, і його вплив на прийняття державних рішень у Польщі майже дорівнює нулю, однак події у Грушовичах засвідчили, що проблема польського шовінізму реальна.

Польська держава, незважаючи на в цілому дружню політику стосовно України, таємно, завуальовано проводить таку собі мирну асиміляцію українців.

Сотні тисяч карт побиту, виданих українцям, карт поляків та інших документів, що по суті дають право на постійне мешкання у Речі Посполитій, засвідчують це. Їхня політика набагато витонченіша й підступніша. Крок за кроком Польська держава за бажання може досягнути того, чого ніяк неможливо отримати військовим шляхом. Мирна, поступова асиміляція, окупація…

Ще перебуваючи в Україні, побачив у Луцьку польський автобус, на якому з боку великими літерами було написано: “Креси Тур”. Для необізнаного українця ця фраза нічого не говорить. Однак людина, яка більш-менш знає історію України, цей вислів – чергове підтвердження, що вони марять східними кресами (західні українські, білоруські та литовські землі, що входили до складу Речі Посполитої до 1939 року).

Чи можливий, приміром, напис на німецькому автобусі: “Рейхскомісаріат Україна” чи “Протекторат Богемія та Моравія”? Звісно, що ні, адже німецьке суспільство, на відміну від польського, раз і назавжди вилікувалося від хвороб ксенофобії, імперіалізму та шовінізму.

Згадаю розмову з польським приятелем, який розповів, що батьки в дитинстві за погану поведінку лякали його Бандерою. Український провідник поставав у дитячій уяві грізним дядьком із бородою, який причаївся в лісі, щоб викрадати неслухняних дітей.

Ось такі неоднозначні польські «друзі».

І все-таки нам слід шукати шляхів зближення. Адже українсько-польські відносини віднедавна стали справді добросусідськими, хоча завжди були суперечливими. В цілому польське суспільство лояльно й доброзичливо налаштовано стосовно України та українців.

Пригадаю слова одного літнього поляка, який сказав, що без незалежної, сильної України не буде й Польщі. І якщо цю просту аксіому не зрозуміють у Варшаві та Києві, нам знову не минути біди, адже московський звір не вмер, він живий і лише мріє про нове загарбання наших земель… Ми маємо співпрацювати, товаришувати, допомагати один одному.

Окрім того, в минулому були моменти консенсусу, скажімо, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний захищав Річ Посполиту від турецьких військ Османа ІІ в Хотинській битві 1621 року. Або приклад Симона Петлюри як позитивної постаті й союзника Юзефа Пілсудського. Власне, маршал був упевнений, що слід допомагати Україні, бо це і в інтересах Польщі. Видається, що українці більше знають про поляків, ніж навпаки. Сьогодні нас розділяють радянська спадщина, візовий режим, прозахідні пріоритети Польщі та брак виваженої культурної дипломатії в Україні.

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

Сообщение Чому поляки бояться українців і не довіряють нам появились сначала на Український репортер.

Так, я вбивав російських окупантів, і я, як ти помітив, не пишаюся тим, однак невже ти вважаєш, що я вчинив невірно, невже я та мої побратими не мали права захищати свою державу? (З розмови із українцем, який виїхав до Польщі).

Ще коли був в Україні, чув цікаву статистику соціологічного опитування українців на предмет, чи готові вони захищати рубежі рідної країни від агресора. Я не пам’ятаю достеменно цифр опитування, однак мене вразило те, що, всупереч поширеній думці, найбільше людей, які висловили готовність боронити рідний край, були вихідцями не із Західної України, а з центральних регіонів та півночі нашої держави, і лише потім – із заходу, півдня і сходу. Натомість чимало вихідців із західних областей висловили бажання покинути Україну на час проведення АТО.

Однак є і такі, хто втік

На жаль, не пам’ятаю, хто саме й на чиє замовлення проводив це опитування, однак почуте дещо вразило, адже чудово пам’ятаю події Революції Гідності, а саме запекле протистояння в ніч з 18 на 19 лютого, де завдяки українцям із Галичини, Буковини, Волині ми вистояли, не здали своїх барикад.

Пройшов час. Понад три роки у нас триває неоголошена війна проти російського агресора. Понад дві з половиною тисячі загиблих українських воїнів ЗСУ та добробатів з усіх куточків України. Для мене всі, хто був там, хто повернувся, хто віддав найцінніше – своє життя, – Герої України, особливо добровольці перших двох років війни. Саме завдяки їм, простому людському ентузіазму, простим людським відчуттям, що варто захищати державу ділом, зі зброєю в руках, а не сидячи на дивані, було зупинено агресію сусідньої держави.

Однак є і такі, хто втік. Хто власні інтереси поставив вище за життя чи смерть цілої нації.

Нещодавно у Польщі зустрів двох вихідців з України, які вчергове продемонстрували, що без єдності ми не зможемо перемогти жодного ворога, не будемо здатні подолати елементарних труднощів. Я б їх умовно розділив на два типи: так звану вату (антиукраїнськи налаштованих), та так звану вишивату, яка вважає, що, одягнувши вишиванку та виїхавши за кордон, він цим самим допомагає нашим воїнам боронити Україну.

Сполоханий погляд худоби

Перший так званий українець, якого я називатиму просто – тілом, заявив мені, що саме ми, ось такі бандерівці, і зруйнували Донбас, вбили тисячі ні в чому не винних людей. Тому й не дивно, що народ Донбасу повстав на свій захист від того всього мороку, що ми принесли… Ми не вояки, ми вбивці та справжні карателі, місце яких у суді як фашистів. Ненормально вбивати своїх громадян лише за те, що вони хочуть жити із Росією, заявило мені тіло.

– А чи нормально піти війною проти іншої держави? – запитав я. – Чи нормально вводити туди тисячі своїх військ, причому елітних, і то все називати «апалчєнієм»? І взагалі, що для тебе є нормальним? Невже здатися на милість ворогу є нормальним, ворогу, який просто тебе вбиває? Ворогу, який по живому ріже на шматки твою державу, влаштовує криваві коридори смерті?

І взагалі, чи маєш ти право називатися українцем після таких своїх поганих слів? Ти ніщо, й звати тебе ніяк. Ти живий мрець, особа без батьківщини, без душі, без совісті. Ти гірший за собаку-дворнягу, адже навіть він тримається свого двору, хати. Ти сіре, ні на що не здатне аморфне створіння, мені тебе шкода, у таких, як ти, немає ні майбутнього, ні минулого, навіть сьогодення.

Твоїй набитій ватою голові не зрозуміти простої людської істини, що захищати свою батьківщину, землю, місто, село, сім’ю – не є злочином, це природний обов’язок кожного чоловіка. Зрештою, ти навіть гірше за тих так званих відпускників – кадрових російських військових, що воюють за ідеї мертвонародженого «русского мира», які рясно догнивають у посадках та степах Донбасу, оскільки у них є своя ідея, хоча й недолуга і смертносна для них самих.

– Там немає ніяких росіян, – знову проволало тіло…

– Ти вважаєш, що я не маю вірити своїм очам, а повинен вірити ось тобі, людині без роду й племені? Так кого ми тоді брали в полон з російськими документами, ти думаєш, що всі ті документи були нам підкинуті СБУ? Можливо, вони тоді нам підкинули й танки Кантемирівської танкової дивізії і десантників із Ульяновська? Невже ти думаєш, що людині, яка ніде не була, яка ненавидить Україну й українців лише за те, що ми не стадо, повірю більше, ніж собі, чоловіку, який усе те бачив, зрештою, допитував тих полонених, яких, за твоїми словами, там ніколи не було.

Вичерпавши всі свої аргументи, тіло вирішило кинути на стіл останній свій козир…

– У тебе є друзі в Росії?

– Не було, немає й ніколи вже не буде, принаймні, поки вони щиро не вибачаться перед народом України за те, що зробили, за кожну сльозу вдови, мами, осиротілих дітей…

– А в мене є, – відповіло тіло, – і мені якось неприємно слухати, що ти міг убити моїх друзів…

– Що робили твої друзі зі зброєю в руках у чужій державі? – запитав я. – Ти вважаєш, що це нормально, коли громадяни іншої країни з автоматами перебувають в Україні? Як назвати це?Дай відповідь, щиро, якщо зможеш, Скажи мені у вічі, людині, яка бачила твоїх так званих друзів із АК, гранатометами, на БМП та танках в Україні. Так, я їх вбивав, і я, як ти помітив, не пишаюся тим, однак невже ти вважаєш, що я вчинив невірно, невже я та мої побратими не мали права захищати свою державу? Чому ти мовчиш?

Очі мого співрозмовника із пустих, нахабних перетворилися на злякані. Я десь уже бачив цей погляд: розгублений, панічний… Так, я його впізнав – його неможливо забути, це погляд тих полонених російських військових, їхніх “легендарних” десантників та танкистів під час допитів. Холодний, пустий, сполоханий погляд худоби, яка, наслухавшись своїх кремлівських брехливих пропагандистів, щиро вважала, що ми – на їхню думку, фашисти – їх не просто стратимо, ні, з’їмо ледве не живцем…

Спитають кожного, хто в тяжкі часи для нації вчинив, як боягуз

Інший так званий співвітчизник спершу вихвалявся, що завжди на всі свята одягає вишиванку, бо в них, у Франківську, це нормальне явище. Однак він поїхав до Польщі… тому що вирішив втекти від військкомату.

– Ти вважаєш, що цим варто вихвалятися? – запитав я. – Невже ти думаєш, що такі слова мною, добровольцем, будуть сприйняті позитивно, схвально?

– А що мені дала Україна? – запитав він мене. – А що ти дав Україні? Вона до тебе, може, вперше звернулася по допомогу, а ти як вчинив? Допоміг? Ти втік…

– Там немає, за що воювати, всі, хто там, воюють за уряд, президента… То не справжня війна, а якісь схеми чи ще щось, але то не війна…

– Скажи ці слова матерям загиблих синів, дружинам загиблих чоловіків, дітям, що зосталися сиротами. Ти лише з відчуття елементарної подяки просто мовчав би, ніж говорив на тему війни, від якої ти успішно втік. Ти вважаєш, що вчинив чесно? Ні, відповім тобі я, ти плюнув у душу не мені, ти плюнув на могили своїх загиблих земляків із Франківська, які не тікали до Польщі, а як справжні чоловіки пішли захищати Україну, зрештою, і твою сім’ю, від російських убивць. Вони не шукали теплих, безпечних місць, вони гинули під Іловайськом, на Савур-Могилі, у ДАПі, біля Дебальцевого, Авдіївки, Волновахи, Широкиного, Пісків тощо, поки ти, підібгавши свого хвоста, ніби побитий собака, втікав…

І найгірше для тебе буде потім. Вони не всі загинули. Вони вижили, і рано чи пізно спитають кожного, хто в тяжкі часи для нації та держави вчинив, як боягуз. Не мені давати тобі оцінку, а твоїм землякам судити тебе. І моли Бога, щоб розмова з тобою завершилася лише розмовою.

Зрештою, це твоє життя, і тобі вирішувати, як вчиняти, однак ти не маєш ніякого морального права після своїх кроків щось вимагати у держави, яку ти зрадив. Адже любов до батьківщини, до України виявляється не кількістю вишиванок у гардеробі чи чистотою мови, а реальними справами… Чи зрозумієш ти цю просту істину – не знаю, однак, як мінімум, я тобі не раджу вихвалятися своїм боягузливим кроком, особливо перед добровольцями…

Ось таких “співвітчизників” я зустрів на чужині… Мені особисто соромно, що вони мають паспорти України. Ці люди хоч і різні на перший погляд, але схожі в головному – вони без роду і племені, наче оте перекотиполе. Вони не українці, зрештою, їх і людьми важко назвати. Поки патріоти України гинуть, захищаючи у тому числі і їхні сім’ї, вони втікають… Бог їм суддя. Мені більше нічого додати…

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

На фото: За цю святиню віддали своє життя тисячі патріотів. Рік тому наш Державний прапор, з яким йшли у бій захисники України, тимчасово встановили на Михайлівський площі. Щоб пам`ятали… і шанували.

Фото Леоніда ФРОСЕВИЧА

Сообщение Розмова зі зрадниками на чужині про війну і патріотизм появились сначала на Український репортер.

Напевно, кожен із нас у житті хоча б раз зустрічав на своєму життєвому шляху людей, які своїм оптимізмом, світлим, позитивним поглядом на життя зароджують у наших душах зерно надії, що негаразди, які супроводжують нашу державу, зрештою і нас з вами, є явищем тимчасовим. Удвічі приємніше, коли добрі слова про український народ говорить іноземець.

Завітавши у справах до повітового староства міста Мендзихуд (Польща), я цілком випадково познайомився з одним із місцевих мешканців, що також відвідував староство з особистих питань.

– То пан звідки буде? – запитав мене немолодий, поважний чоловік, обличчя якого прикрашала густа сива борода.

– З України, – відповів я.

– З України? – повторив поляк, і в його очах на мить промайнула іскра зацікавленості. – Мене звати Зенек.

І він простягнув мені свою руку для дружнього привітання.

– Роман, – подав руку і я у відповідь.

Літнє, усіяне глибокими зморшками обличчя пана Зенека засяяло дитячою посмішкою, густа, сива борода від позитивної емоції ніби збільшилася у розмірах.

– То пан чим займається ?

– Журналіст, – коротко відповів я.

– Добре, – вигукнув пан Зенек, – то ви добре обізнані на політиці?

– Дивлячись що саме ви вкладаєте в це поняття, – відповів я. – Якщо ви маєте на увазі українську політику, то мушу вас розчарувати, у нас політика – це в першу чергу можливість збагачуватися за чужий рахунок, це суцільна цинічна брехня, це торгівля з агресором, який майже щодня вбиває українських захисників…

– Так, – відповів пан Зенек, – я погоджуюся з вами, однак і в нас, у Польщі, не все так гладко, більше скажу, далеко не гладко.

– Звісно, що у всіх державах правлячі кола в принципі схожі, та є одне “але”, по-перше – усе аналізується у порівнянні, по-друге – чи може, приміром, пан Зенек уявити, що, не дай Боже, під час війни Польщі проти когось її правлячі кола вели б торгівлю з агресором, причому не ховаючись, відкрито, мовляв, “торгівля необхідна, оскільки там наші люди…”

– Ні, думаю, у Польщі це неможливо ні практично, ні теоретично, бо всі наші керівники будуть у кращому випадку у в’язниці. Ми, – продовжив пан Зенек, – пройшли дуже складний шлях свого національного становлення і знаємо, що таке справжня свобода, воля, адже постійно за неї боремося, наша кров лилася великими повноводними ріками. З часів перших поділів нашої держави кінця XVIII століття між Росією, Австрією та Пруссією й аж, по суті, до 90-х років XX століття наша одвічна мрія, наша мета – це відродження Речі Посполитої. Я чудово розумію, що ми, поляки, зробили багато шкоди вам, українцям, зрештою, нас це і погубило. Нас і вас…

Мої прадід, дід та батько були військовими, вони всі зі зброєю в руках боронили рідну землю від різних агресорів – Червоної армії Будьонного у битві на Віслі (1920 року) та гітлерівців, починаючи з 1939 року й аж до Варшавського повстання 1944 року. Прадід Кшиштоф був уланом, в далекому 1920 році він та його побратими-кавалеристи стрімкими ударами викликали паніку у червоних.

Як розповідав мій прадід, недобитки червоних вони гнали аж за Львів! Натомість мій дід Мартін боронив Варшаву від німецьких військ у 1939 році. Він до останніх своїх днів розповідав драматичну й водночас героїчну історію польського спротиву проти Гітлера та Сталіна. Коли поляки, як розповідав дід Мартін, дізналися, що 17 вересня на нас напав ще й СРСР, то у більшості солдатів виникла паніка, стало зрозуміло, що у цій війні ми не зможемо перемогти власними силами.

Потрапивши у полон до червоних, його, молодшого офіцера Війська Польського, як і тисячі інших офіцерів, діячів різних сфер, тобто еліту нації, було відправлено до сталінських таборів. На диво, по дорозі до вірної смерті, на Смоленщині, він утік. Більше місяця йшов додому, щоб знову, при першій нагоді, взяти зброю до своїх рук і продовжити боротьбу проти двох кривавих імперій. Після закінчення Другої світової війни його, як і десятки тисяч інших поляків, що були в лавах Армії Крайової, переслідували, згодом посадили до в’язниці на десять років.

Зло, яке приніс СРСР нашим народам, не можна виміряти. Воно неосяжне. Мільйони українців, поляків, представників інших національностей було закатовано лише за те, що вони хотіли жити у своїх незалежних державах.

Зараз у вас на сході війна проти Росії. Ми, поляки, чітко розуміємо й усвідомлюємо, що кордони Польщі розпочинаються на українському Донбасі. Впаде Україна – впаде Польща, цього не можна допустити не лише в ім’я всіх тих численних жертв, але і заради наших дітей, нашого майбутнього.

Ви вистоїте. Ви переможете. Ви зобов’язані раз і назавжди покінчити з тим злом, яке періодично живиться кров’ю європейських народів. Мені, як поляку, прикро, що мій уряд не надає вам військової допомоги. Їхні недалекоглядність, безпідставний гонор, боягузство можуть погубити Річ Посполиту так само, як і колись – понад 200 років тому… Однак я хочу наголосити, що пересічні поляки душею, всім серцем із вами у вашій святій війні проти російських банд…Але ви, українці, маєте розуміти, що ніхто не зможе бути більшим українцем, ніж ви.

Ваша пасивність, нерішучість грає на користь нашому одвічному ворогу, який не цурається жодних підступних кроків, у тому числі й брехливої пропаганди, яка розповсюджується й на країни Європи.

Особисто я маю можливість по супутниковому телебаченню переглядати так звані новини російських пропагандистів (телеканал “Звезда”, “Раша тудей” тощо). І варто зауважити, що ця пропаганда, незважаючи на свою примітивність та шаблонність, є доволі ефективною. Наприклад, моя знайома щиро вважає, що в Україні нині триває громадянська війна…

У мене єдине запитання до української влади: чому вона досі нічого не вдіяла на інформаційному полі? У вас, в Україні, триває війна вже третій рік, однак європейці й досі черпають інформацію із ЗМІ, що належать агресору. Це не лише дивно, це аморально по відношенню до ваших воїнів, які щодня виявляють героїзм. Якщо ж владі начхати на те, що твориться в інформаційному полі Європи стосовно подій на Донбасі, то невже немає в Україні достойних ЗМІ, фахових журналістів – справжніх патріотів, які зуміли б донести правду про війну на Донбасі світовій спільноті фахово, переконливо, актуально? Адже сучасні війни ведуться й за людські душі, свідомість…

Уважно вислухавши поважного пана Зенека, я з сумом усвідомив, що далеко не всі українці мають такі погляди, як у цього немолодого поляка, і пам’ятають про своїх славних предків – захисників рідної землі. Хто знає своє коріння, історію, той має майбутнє. Хто має стрижень, того не зігнути, не зламати… Такі люди міцні як криця, непохитні, як столітні дуби, вони – місток між минулим і майбутнім.

Дай Боже усім моїм без винятку співвітчизникам такі думки, любов до рідної землі та історичну пам’ять, як у наших західних сусідів!

Роман ФЕДЬКО (Польща)
Фото Олесі КРЕЧЕТОВОЇ

Сообщение Пан Зенек: «Пересічні поляки душею, всім серцем із вами у вашій святій війні проти російського агресора» появились сначала на Український репортер.

Підійшовши до мене й глянувши на мою куртку в українському військовому пікселі, польський митник запитав: “То пан є жолнєр?”. Так.

– Моя чешч сі, – відповів митник і мимоволі витягнувся переді мною.

Усі, хто пройшов війну, криваве горно збройного протистояння, хто на собі витягував побратимів, хто їх втрачав назавжди, отримали у “спадок” таке явище, як ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).

Він у всіх виявляється по-різному – від замкнутості до навіть агресивності, інколи непідконтрольної. Гостре реагування на події, на безглузді вчинки людей довкола, на їхні цинічно байдужі, колючі слова не раз ставали причиною сварок, конфліктів і навіть бійок… Невміння, а зазвичай небажання щось змінювати у своєму житті призводить до непоправних кроків та вчинків.

Невже ми всі, хто був там зі зброєю, хто проявив справжні чудеса звитяги і героїзму, не зможемо тут, у себе вдома, біля своїх рідних та близьких людей, взяти кермо своєї долі у руки й витягти себе із гострого піке? Зможемо! Нам під силу змінити все, адже наше майбутнє життя у наших руках.

Якось одного разу під час спілкування із друзями мені, учаснику російсько-української війни, запропонували спробувати радикально змінити свій життєвий курс.

– Хансене, – звернулися до мене, – ми розуміємо твої настрої, твій душевних стан, адже і самі були там, однак, як це не прикро буде для тебе звучати, для таких, як ти, у нашій нещасній Україні немає місця. Ви – наче більмо в оці тих горе-очільників, що діють у зговорі з агресором і мріють про одне: всіх вас або знищити, або пересадити. Ми не пропонуємо тобі еміграцію, адже добре знаємо твою відповідь, однак радимо тобі на певний час відвідати цивілізовані країни, щоб ти там, у нормальному середовищі, відпочив морально і знову відчув смак мирного життя. Щоб там, у спілкуванні з місцевими мешканцями, ти знову, як років 15 тому, почав пізнавати світ справжніх людей.

– Друзі, – відповів я, – саме на війні і є справжні люди, справжні українці, яким небайдуже, що буде з Україною…

– Так, звісно, однак ти спробуй, не пожалкуєш.

І ось на початку березня, оформивши всі необхідні документи та зібравши речі, я вирушив до західного світу.

Автобусом Полтава – Шецин я через 6 годин дістався Україно-Польського кордону.

– Шановні пасажири, – звернувся до нас приємний та чемний на вигляд водій, – підготуйте свої закордонні паспорти для контролю.

До салону автобуса зайшов представник митниці й зібрав усі паспорти. В салоні була тиша, відчувалася напруга.

– Федько Роман, з речами на вихід, – раптово пролунав голос митника.

Я вийшов з автобуса і побачив, що на мене чекають троє людей, один з них був одягнений в такий рідний мені український піксель.

– Прошу дістати свої речі, – звернувся до мене митник у чорному одязі.

Узявши свій військовий баул, я почув фразу:”О, наш!.. ”

– Романе Володимировичу, будь ласка, відкрийте свою сумку. У вас немає забороненої зброї, пневматичної тощо?

– Ні, хлопці, забороненої немає, – відповів я. Митники посміхнулися.

– Це у вас одяг?

– Так, одяг, і лише одяг.

– Пане Романе, ви коли були на Донбасі в останнє? І чи не збираєтеся назад? – знову запитав мене митник.

– В останнє десь рік тому. Чи збираюся знову туди? Відверто – не знаю, – відповів я.

– ДУК Правого Сектора? – знову запитав мене митник. – Вашого брата я відразу впізнав. Молодці хлопці, ви за кордоном відпочиньте і назад повертайтеся.

– Добре, – відповів я

– Слава Україні! – раптово вигукнув митник.

– Героям Слава! – відповів я.

Поклавши речі до автобуса, ми під’їхали до польської митниці…

І ось митниця Речі Посполитої. До автобуса за паспортами зайшов польський митник доволі молодого віку. Підійшовши до мене й глянувши на мою куртку в українському військовому пікселі, він запитав: “То пан є жолнєр?”. Так, відповів я, і далі англійською промовив, що я учасник російсько-української війни.

– Моя чешч сі, – відповів митник і мимоволі витягнувся переді мною.

На польській митниці всіх пасажирів пропустили через металевий детектор і перевірили багаж, окрім мене. Польські митники з повагою відвели мене у бік і запропонували кави й “почекач”, коли перевірять решту пасажирів.

А далі була Польща. Нічна, рівна, як скло, дорога, чудова розмітка, надзвичайно чисті, до неможливості, узбіччя й жодної смітинки. У мене було враження, що ми відразу потрапили до Німеччини, якось оминувши Польщу. Та ні. За останні 15 років, коли я в останнє був у Європі, Польща здійснила феноменальний стрибок у всіх відношеннях і сферах життя. Автобани, які є візитівкою Німеччини, тепер з’явилися й у Польщі…

Пригадалися слова моєї 90-річної бабусі: “Якщо господарювати і не лежати, то буде порядок”. Так, наші західні сусіди не просто господарюють, вони перетворили свою державу на зразок для всіх нас, українців, як потрібно жити, господарювати, а головне – як ставитися один до одного.

Діставшись безпосередньо до місця проживання – міста Медзихуда (на заході Польщі, майже на кордоні з Німеччиною), я на власні очі побачив, що таке вихованість, чемність по-європейськи. Ошатні, затишні вулички, типова західноєвропейська архітектура, пам’ятники, собори і чистота. Скрізь. Дорогою до центру Медзихуда працівники дорожньої служби мили дорожні знаки! І навкруги чутно, у магазині, на вулиці: “Прошу, пане, прошу, пані…”.

Паралельний світ, казкова реальність, особливо для мене, людини, яка бачила війну на власні очі. В голові єдина думка: таке неможливе… Неможливе у нас, в Україні… Навіть Львів чи, приміром, Дрогобич, які славляться своєю чемністю та вихованістю, далеко не дотягують до побаченого мною.

Й останній цвях у домовину мого песимізму було забито у місцевому банку.

Працівниця банку, з якою у мене було призначено зустріч, зустрічала мене стоячи!

– Прошу, пане, – звернулася вона до мене, – що ви хотіли, чи зможу вам допомогти?

Враховуючи моє незнання польської, я цілком природно запитав: “Do you speak English?”. Й отримавши схвальну відповідь, ми продовжили спілкуватися англійською.

Коли закрили всі формальні робочі питання, мене запитали: “Це у вас, в Україні, війна, так?”

– Так, – відповів я, – триває вже третій рік…

– Дуже погано, це стільки горя, смертей… Ви не хочете забрати свою сім’ю сюди, до Польщі?

– Я над цим не думав, але в житті все можливо. Я втомився від усього, що робиться у нас, в Україні. Час, який я провів на війні, захищаючи свою землю від російських військ, мене у цьому переконав. Неможливо перемогти у війні, якщо влада держави заодно з агресором…

– Ви були на війні? – Її обличчя відразу змінилося, стало наляканим і блідим. – У вас діти є?

– Так, є, – відповів я і показав на телефоні фото сина, якого тримаю в однострої ДУК ПС.

– Скільки років вашій дитині, ви знову підете на війну?

– Рік і два місяці. На війну… Не знаю…

– Бережіть себе, пане, нам усім за честь, що така людина, як ви, стали клієнтом нашого банку, що ви мешкаєте у нашому містечку. Дякую вам!

Такі слова невідомої мені людини, іноземки, яка вперше в житті мене бачить, шокували.

Я вийшов із банку на затишну вуличку і згадав вислів: “Держава розпочинається з тебе. Ти і є держава…”

Так, дійсно, всі ці чемні, виховані мешканці маленьких провінційних польських містечок, таких як Медзихуд, своєю щоденною працею, любов’ю до свого міста, країни і створюють ту державу, в якій затишно всім без винятку, незалежно від походження та національності. Вони справжні європейці, вони справжні Люди!

Роман ФЕДЬКО, спеціально для “Українського репортера” (Польща)
Фото Олесі КРЕЧЕТОВОЇ

Сообщение Як у Польщі шанують українських добровольців появились сначала на Український репортер.