У звичайній сім’ї батьки можуть посміятися над витівками своєї малечі, розказати родичам, сусідам. Не так у родині письменницькій. Тут не просто запам’ятовують, що сказала або зробила дитина, а переносять це на папір, ілюструють, видають книжки, надаючи можливість іншим батькам використовувати їхні педагогічні знахідки.

Тетяна Череп-Пероганич у новій книзі для дітлахів «Назустріч сонечку» розповідає добрі історії з позитивним закінченням, у яких багато рефлексій, сенсів та дидактики. Все це не є занудливо незрозумілим, хоча базується на знайомстві читацької аудиторії зі злободенними явищами та особливостями життя української родини та малюка, який пізнає світ. Автор не цурається виписати у своїх оповідках і соціальні проблеми, з якими стикається малеча, коли починає свою соціалізацію через поїздки у транспорті, зустріч зі старенькими, необхідність товаришувати та ділитися тим, що маєш.

Кожна історія, описана авторкою, має певний психологічний «колір», у який вона «фарбує» настрій читача: філософсько-розсудливий, спокійний, виважений тон спілкування із дитиною, тон поваги, розуміння мотивацій та бажань дитини – це дорого коштує у наш час.

До того ж авторка, у діалогах розбираючи поведінку хлопчика, фактично допомагає йому самостійно вирішити складні життєві питання. А це і є так звана, нелюбима нами дидактика, що призвана відповісти на питання – «Як вчити і яким речам конкретно?».

Розмірковуючи про своїх діточок, батьки часто-густо думають, що їхнє дитятко не менше за генія та всі знання схопить зльоту. Тому дидактика хай проходить повз нього. Але… без неї все ж таки ніяк. Згодна, що деякі дитячі тексти у дидактичності, як то кажуть, перегинають палицю. Але й vice versa теж не приймаю: коли тексти для дітей – це суцільні плуталки та безрефлексійна «куча-мала».

Тому наголошую: авторці книги «Назустріч сонечку» вдалося уникнути відвертого дидактизму й майстерно спрямувати увагу маленького слухача на розвиток взаємин героїв її творів, побудованих на повазі до кожної особистості.

Знаю Тетяну Череп-Пероганич як талановитого поета, тому не здивована ігровою материнською поетикою її тексту для дітей, яка дозволяє на рівні не повчальному, але особисто-сприйнятливому вести живий діалог з цільовою аудиторією книги – дітьми та їх батьками.

Чого немає в оповідках – так це заздалегідь сформованої думки. Матуся не надає синові поради, а тільки наводить – як пунктиром намічає – схему поведінки, до якої хлопчик, як би мовити, приходить самостійно. Житєвість епізодів, які проживає малюк та його родина, є впізнаними кожною родиною. І це важливо: надати можливість батькам та діткам зрозуміти, що щастя різних сімей таке схоже, тільки нюанси різні, й індентифікувати себе як щасливу родину, де, втім, все ж вчать дитину завжди думати про наслідки.

Маленький хлопчик, як головний герой, є прикладом для поведінки через розмірковування та ненавʹязливе навчання, формування перших уявлень про етичні категорії та систему цінностей, материнську поетику, що служить для втілення головного задуму автора – показати роль матері та сімʹї у вихованні справжнього характеру, який має свій шлях у просторі майбутнього життя.

Думаю, що книга знайде свого читача, й причина такої популярності – чесне обговорення з дитиною за допомогою персонажів реальних проблем дорослішання.

Ольга РЄПІНА, м. Дніпро

Сообщение В Україні вийшла книжка про чесну розмову батьків та дітей появились сначала на Український репортер.