Архивы письменники * Український репортер

У Києві зафіксують літературний рекорд України

Редакція — Tue, 02 Dec 2025 14:59:54 +0000

В Київському національному університеті імені Тараса Шевченка завтра, 3 грудня о 12:00 відбудеться фіксація літературного рекорду України: “Перший колективний роман-печворк, написаний дітьми”.

Назва роману – “Врятувати Білобога”. Це – історична подія в літературному житті України, адже винайдено та апробовано новітній жанр: “Колективний літературний печворк”. Суть його в тому, що кожен з авторів пише свій розділ, дотримуючись заздалегідь заданої організатором єдиної сюжетної лінії.

Про це повідомляє керівниця Національного реєстру рекордів України Лана Вєтрова.

Авторами нового роману стали 160 дітей шкільного віку з різних регіонів України, які упродовж 2024-2025 років писали захоплюючий роман-печворк, в якому добро бореться зі злом.

Ця унікальна літературна робота отримала п’ять фахових рецензій з різних університетів України, а також від членів Національної спілки письменників.

Сообщение У Києві зафіксують літературний рекорд України появились сначала на Український репортер.

«Диктатура мишей»: Брати Капранови розкритикували організаторів Книжкового Арсеналу

Редакція — Thu, 05 Jun 2025 07:38:10 +0000

Письменники та кобзарі Брати Капранови (Віталій Капранов – Ред.) вказали на свавілля організаторів Книжкового Арсеналу, що проявляється у приниженні видавців і читачів, порівнявши ситуацію з лабораторним дослідом встановлення диктатури.

Як повідомляє inform-arta.com.ua, про це Брати Капранови написали на своїй сторінці у фейсбуці, оприлюднивши гострий пост, у якому назвали цьогорічний Книжковий Арсенал «чистим лабораторним дослідом», що демонструє, як легко встановлюється диктатура — навіть у середовищі культури та інтелекту.

За словами авторів, організатори заходу поводяться як повноправні господарі, розподіляючи стенди, локації й можливості на власний розсуд. Письменники навели приклади упередженого ставлення до видавців: зокрема, відмова у участі Андрієві Кокотюсі, а також обмеження у вигляді лише 4-х метрів площі для самих Братів Капранових.

«Диктатура мишей у зерносховищі. Так само встановлюється диктатура політичної влади в державі — коли суспільство погоджується терпіти очевидну несправедливість, очевидну некомпетентність заради маленьких бонусів – піару чи можливості заробляти свою копійку», — написали вони.

Капранови відзначили, що стенди «улюбленцям» організаторів надаються великі, а «нелояльних» — відсікають або обмежують. При цьому в залах Арсеналу чимало порожнього місця. На думку Капранових, причина — некомерційна логіка державної структури та жага до контролю.

Також критикують умови для читачів: довгі черги на вхід, постійні затримки, відсутність прогресу у вирішенні проблем з туалетами й харчуванням, а також абсурдні вимоги на вході — зокрема, примусове надпивання води й заборона на канцелярське приладдя.

«Уявіть собі зерносховище, в якому живуть миші… І одного чудового дня ці миші вирішують, що зерносховище – їхня власність…», — пишуть Капранови, порівнюючи організаторів Арсеналу з мишами, які захопили спільне майно.

Письменники звернули увагу на мовчазну згоду колег, бо більшість видавців бояться висловлювати протест публічно, аби не втратити свої позиції в наступні роки. Вони також зауважили, що асоціація видавців не виконує функцію захисту цехових інтересів.

«Плекайте лускунчиків у собі – для них буде багато роботи», — резюмували Брати Капранови.

Пост Капранових торкається ширшої проблеми — як влада в будь-якій формі може перестати бути сервісом і перетворитися на закриту касту. Для цього вистачає мовчання.

Сообщение «Диктатура мишей»: Брати Капранови розкритикували організаторів Книжкового Арсеналу появились сначала на Український репортер.

Письменник пропонує безкоштовно свої унікальні книги

Редакція — Wed, 04 Dec 2024 19:51:02 +0000

Відомий письменник Вадим Пепа – автор унікальних видань. Пропонує безкоштовно свої книги через Нову пошту №35. Лише оплата за рахунок одержувача.

Окрім п’яти творів, уже реалізованих, – «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Як праведник біса осідлав» (2021), «Вознесіння у Вальгаллу» (2021), «Солдатський хліб» (2023), «Анти в європейській цивілізації» (2024).
Телефон автора – 050-542-54-10.

Від редакції зазначимо: Вадим Іванович Пепа – Заслужений журналіст України, лауреат Літературно-мистецьких премій
імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара,Фундації Українського вільного університету імені Воляників-Швабінських (США). Він є постійним автором “Українського репортера”.

Ось як відгукувався про творчість Вадима Пепи Володимир ЯТЧЕНКО, доктор філософських наук, професор Державного університету телекомунікацій:

“Вадиму Івановичу болять нинішні реалії мовної і культурної політики, що веде до формування національно індиферентного типу особистості. З-під пера письменника вийшли публіцистично-полемічного характеру книжки, що охоплювали широкий спектр проблем духовно-культурного буття українського народу. Ось лише деякі з них.

«Україна в дзеркалі тисячоліть» (2006). Спираючись на багатющий фольклорний матеріал, автор виводить на яв сумнівність поширеного штампа, за яким у період скіфського панування на теренах сучасного українського степу й лісостепу всуціль панувала іраномовна та давньоіранська міфологія й фольклор і населення було виключно скіфського походження. Ілюструється також теза про типологічну схожість античної й української міфологічних спадщин.

«Щедрик летить із Києва» (2018). Тут розлого розповідається про те, як космогонічні й космологічні уявлення далеких предків сучасних українців виринають у нашому фольклорі, особливо в обрядових піснях.

У 2019 році за авторства Вадима Пепи вийшла в світ книжка «Віч-на-віч з вічністю». Це осяжний (446 сторінок) полемічний твір культурно-історичного спрямування. Тут Вадим Іванович веде культурологічний діалог з професором історії, директором Гарвардського університету С. Плохієм, автором опублікованого 2015 року в Нью-Йорку ґрунтовного дослідження «The Gates of Europe: a History of Ukraine».

Український переклад з дещо зміненою назвою — «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» відзначений у 2018 році Шевченківською премією.

Під час дискусії Вадим Пепа обстоює інший погляд: першопочатки українського етносу сягають корінням у сиву давнину мисливських поселень на березі Десни і через довгу низку культур трансформуються в знайомі нам тексти колядок, щедрівок, замовлянь, збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелений тиждень або Клечальну неділю, Купала, Спаса, Покрову.

Письменник Вадим Пепа.

На окрему розмову заслуговує видане 2019 року «Слово про антського короля Божа». Так титулував візантійсько-готський історик Йордан вождя антів, яких Михайло Грушевський визнає предками українського народу.

В цій книжці автором висловлюється сміливе й несподіване для читача припущення: в тексті «Слова о полку Ігоревім» ретранслюється пам’ять про трагічну загибель вождя східнослов’янського племені (або кількох племен) Божа здогадно 375-го у війні проти чергових завойовників. І написане наприкінці ХІІ століття «Слово о полку Ігоревім» було своєрідним переспівом (такий жанр писемного слова був не рідкісним явищем у середньовіччі) викладу трагічних і жертовно-героїчних подій, що відбулись кількома століттями раніше.

Не менш цікавий роздум автора про походження терміну «слов’яни», до якого він долучає текст «Рейнської глоси до Псалтири Одальріха».

За радянських часів у Москві трактували «Слово» як пам’ятку трьох братніх народів — російського, українського, білоруського. А вже в 5-томній «Энциклопедии «Слова о полку Игореве», виданій 1995 року в Санкт-Петербурзі, написано — «шедевр русской литературы».

Наскрізною лінією усієї творчості Вадима Пепи незмінно постає глибоке переконання автора в давності українського роду і його мови, в неперервності процесів розвитку цих феноменів”.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

Сообщение Письменник пропонує безкоштовно свої унікальні книги появились сначала на Український репортер.

Кругова порука: чим впливовіший кабінет, тим більше шансів здобути премію

Вадим Пепа — Mon, 11 Nov 2024 20:31:07 +0000

Опубліковано список претендентів на найвищу відзнаку в Україні – Шевченківську премію. Не беру участі в змаганні на почесну нагороду. Хоча є з чим претендувати. Складається враження, що силу-силенну поданого на конкурс в експертних радах ніхто не читає і не збирається читати. Усе вирішується в кабінетах. Чим впливовіший кабінет, тим більше шансів здобути омріяне. Наперед ухвалюються прізвища ощасливлених. Нерідко керуються круговою порукою. Ти – мені, а я – тобі. Вочевидь, тріумфують зараніш узгоджені прізвища. Чи ж не гальмується поява достойних творів?

Як за нинішніх обставин не виразити співчуття талановитим письменникам, гідних широкого визнанння?

Подавав видану 2020 року власну книгу «Володар Грому» на скромнішу нагороду. Марні надії. А йдеться ж у творі воістину про доленосне. Глибшого доказу про невмирущу пам’ять справіку рідної Матері-Землі – предковічної України не існує в природі. Цитую «Володаря Грому»:

«1981 року в індійському селі Пахаргарх, приналежному до штату Мадх’я-Прадеш, було відкрито печери. Чому вони аж до того часу ховалися неприступними – не збагнути. Але річ не об тім. Приховане таїло дещо неоціненне для наукового пізнання. На крем’яних площинах вражали різноманітні начерки й навіть сякі-такі зображення, увиразнені природними барвниками. А ще впадало в око щось подібне до барельєфів і навіть подоб скульптур. Вони непогано збереглися, хоча вік їхній, як з’ясувалося, – понад двадцять тисяч років. Отож усі ті артефакти – ровесники різьблених орнаментів, насічок, меандрів на кістках мамонтів з археологічної культури на місці стоянки первісної людини на березі річки Десни, там, де нинішнє село Мізин Чернігівської області.

Книги письменника Вадима Пепи.

Відкриття в штаті Мадх’я-Прадеш набуло всесвітнього розголосу. Археологи, а з ними й історики, мовби з перших рук одержали матеріал, який засвідчив досить високий рівеь розвитку людини за не одну тисячу років до цивілізації Хараппи-Мохенджо-Даро, що доти вважалася найдавнішою в межах Індії. Унікальні знахідки доповнили знання сучасності про еволюцію людини. Чи ж не здатні на те ж саме й колядки та щедрівки та й ще багато що з українського фольклору?

Ось хоча б те, що знайдене в печерах Пахаргарху поставило перед зоологами несподіване запитання. Серед тисячі з лишком досліджених начерків і сяких-таких малюнків зустрічаються відтворення тварини з явними ознаками бика й оленя воднораз. Несподіване поєднання одного з другим. Нам же до того неабиякий інтерес через те, що привіллям колядок і щедрівок, мовби поза історією вселюдської цивілізації, тури-олені розгулюють собі, як живі, справдешні, увічнені поетичним словом високого злету».

Ім’я Джавахарлала Неру, видатного індійського державника, навічно уведене в усесвітню історію. Звернутися б до написаного ним в англійській в’язниці унікальної праці «Відкриття Індії». Визнаний на всіх континентах земної кулі мислитель стверджує, що арії з Подніпров’я діставалися до Індії та, як тут м’якше й вірогідніше сказати, змішувалися з місцевим населенням. При цьому Неру підкреслював, що Індія, подібно до океану, поглинає будь-що чужорідне.

Довіряю першому індійському й 138-му в світі космонавту на ім’я Ракеш Шандра. З орбіти він мав сеанс зв’язку з прем’єр-міністром Індірою Ганді. На запитання, яка Індія з космічної висоти, відповів рядком із патріотичного вірша мовою хінді: «Прекасніша від усіх на світі!» Й тут же додав: «Така ж прекрасна й Україна, звідки приходили наші предки». Звідти також сказав: «Нарешті я побачив свою праматір!».

В Україні проголошене Джавахарламом Неру замовчується. А в освічених індійців воно на слуху. НАН України про це – ні пари з вуст. Як сказав би Тарас Шевченко: «ніхто не гавкне й на лайне». Таким чином обривається зв’язок з майбутнім – прийдешнім. При цьому маймо на мислі, що Перун – нормандське, в тому числі й варязьке, уособлення грому. З ним спалахують блискавки. На те виходить, що проти Грому нема прийому.

Вадим Пепа, письменник, лауреат Літературно-Мистецьких премій
імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара,
Фундації Українського вільного університету імені Воляників-Швабінських (США).

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

Сообщение Кругова порука: чим впливовіший кабінет, тим більше шансів здобути премію появились сначала на Український репортер.

Письменник Вадим Пепа пропонує унікальну книгу

Вадим Пепа — Thu, 06 Jun 2024 15:54:27 +0000

З глибокою вдячністю вшановую пам’ять Володимира Дмитровича Бондаренка. Народжений 4 грудня 1952 року в селі Охиньки Прилуцького району Чернігівської області подав руку такому ж селюкові з Драбова на Черкащині. Свій свого пізнає здалека. Закономірно.

Володимир Бондаренко – депутат Верховної Ради України 7-го скликання від блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Добродійний голова правління Благодійного фонду «Рідна оселя» профінансував 2019 року видання моєї книги «Віч-на-віч з вічністю». Тираж – 500 примірників.

Свого часу було заявлено, що «російська література «вийшла із «Шинелі» Миколи Гоголя. Моє ж видання – глибокого занурення в тему культурологічна полеміка з професором історії та директором Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергієм Плохієм. Він 2015 року опублікував у Нью-Йорку книгу «Plokhy S. The Gates of Europe a History of Ukraine». З дещо зміненою назвою «Історія України від скіфських воєн до незалежності» Книжковий «Клуб сімейного дозвілля» в Харкові 2015 року видав цей твір нечуваним накладом – 10 тисяч примірників. 2018 року видання було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка. Якісь відгуки, рецензії на мої очі не потрапляли. Якщо піти за словом Великого Кобзаря, «ніхто й не лайне». Це й спонукало мене на полеміку з авторитетним автором – такого ж обсягу, як у С. Плохія. Як мовить українська народна приказка, «віз і нині там». Цілковите замовчування важливого, як на мій розсуд.

Поминаючи Володимира Дмитровича, якому не судилося дожити до свого сімдесятиріччя, пропоную допитливим безкоштовно книгу «Віч-на-віч з вічністю». Вкажіть, кому надіслати та зазначте, що витрати за доставку берете на себе.

Знаменитий французький письменник Оноре де Бальзак, автор серії романів і повістей «Людська комедія» свого часу провіщав: «Є дві історії: офіційна історія, брехня, а потім таємна історія, де справжні причини подій». Осмислюю «справжні причини подій», хоч це й дається нелегко. Мобільний зв’язок – 0505425410.

Вадим Пепа, лауреат Літературно-Мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара, Фундації Українського вільного університету імені Воляників-Швабінських (США).

Фото на головній сторінці: картина відомого українського художника Олександра Мельника.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

Сообщение Письменник Вадим Пепа пропонує унікальну книгу появились сначала на Український репортер.

Убивця творчості. Роздуми письменника

Вадим Пепа — Mon, 02 Oct 2023 07:47:02 +0000

За десять років я надрукував на комп’ютері й видав десять книг. Міг би написати більше якби комп’ютер не хапав за горло. Ні з сього, ні з того вискакує, як голий з конопель, – «Закрыть страницу». Натискаю мишкою – «закрыть». А воно собі на умі: «Подождать». Далі – ще одне знущальне: «Опаньки». Й насамкінець – «Перезагрузить». А проблиск творчого натхнення як змигнув, так і гасне.

Той же Інтернет викриває торбохватів, які сплять на доларах і доларами в «підодіяльниках» або по-українському в підковдрах укриваються. Доле праведна! Спонукай чиновників не добрих, які управляють Інтернетом, не душити творчість журналістів, публіцистів, прозаїків, поетів, науковців – загалом людей мислячих.

Ще одне прикре від Інтернету. Прозірливі еллінські мудреці провіщали: олімпійські боги зі своєї високості дивляться на людей, як на «черву земну». Якраз це заповзялися доводити мовби самочинні «відгуки» в Інтернеті. Навіть представниці слабкої статі – туди ж. Опускають людську свідомість у болото огидної нецензурщини. Бабраються в похабщині, як у блювотині.

Хто ж ці людці? Мені з посвідченням Національної Спілки письменників України Інтернет не доступний, щоб заперечити відворотне. Яка ж нечиста сила знущається з проголошених «вищими створіннями»? Кому ж до вподоби провокувати виродження людської спільноти? Споконвіків воістину мудрі запевняли: слово покликане надихати, окрилювати, а не ввергати в темінь безпросвітну, як у тартар. Туди Всевишній скинув з небес Сатану, щоб ворог людства не вводив землян у гріх.

Само собою напрошується запитання до тих, які на доларах сплять і доларами укриваються. Коли ж в Україні буде український Інтернет?

Вадим Пепа, письменник.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

Сообщение Убивця творчості. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Ядерний гриб під кодовою назвою “Сніжок”. Нова книга письменника Вадима Пепи

Редакція — Wed, 13 Sep 2023 17:43:52 +0000

Відомий письменник Вадим Пепа щойно закінчив викривальну книжку «Солдатський хліб» обсягом 10 аркушів про порядки в «совєцькій» армії. Зокрема, про випробування атомної бомби на Тоцькому полігоні. Кремлівський мєдвєдєв знов і знов погрожує людству ядерною зброєю. Жахливі наслідки атомного вибуху Вадим Пепа бачив на власні очі під час неодноразових «учєній» на Тоцькому полігоні.

Утім, спершу дещо з біографії писмьенника. Ось як він пише про себе: “Після викриття Микитою Хрущовим «культу особи й діяльності Сталіна» студенти вузів позавчорашнього союзу підняли голови з надією на корінні переміни. 1956 року мене, як багатьох інших, виключили з четвертого курсу факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (тепер Національного). Обвинуватили в «українському буржуазному націоналізмі». Хоча який з мене «буржуазний»? Народився й жив до закінчення десятирічки зі срібною медаллю в хаті-ліпці із саману. Перед Великоднем мати мазала земляну підлогу глиною, розведеною у воді…”

Що відбулося на полігоні під командуванням маршала “катафалка”

Тодішній міністр оборони Жуков мобілізував вигнанців на узаконену трирічну строкову службу в армії. Виключені з вищих навчальних закладів України, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Молдавії відбували покарання в Бузулуці Оренбурзької області й на лиховісному Тоцькому полігоні, де 1954 року. було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу. Вигнанці з вузів москви, ленінграда й «до самих до окраїн» запроторені на муштру на Далекий Схід поблизу уранових шахт. Так колишня «союзна власть» дбала про спадковість поколінь.

12 вересня 1954 року Микита Хрущов благословив випробувати на Тоцькому полігоні атомну бомбу. Кодова назва – «Сніжок». «Військова підготовка для пробиття сильно укріплених оборонних рубежів військового супротивника з використанням ядерної зброї». Задіяно 45 тисяч військовослужбовців. 39 тисяч солдатів, сержантів і старшин. 6 тисяч офіцерів, генералів і маршалів. Наметовий табір розтягнувся на 42 кілометри.

Епіцентр позначено білим хрестом. Довкруж розставлена бойова техніка: танки, літаки, бронетранспортери, гармати. Тримали на прив’язі «цілий зоопарк тварин-смертників»: коней, свійську худобу, верблюдів, котів, собак і навіть мавп. Випробовувався вплив вибуху не лише на військову техніку, а й на флору й фауну. Мабуть, хтось підказав організаторам атомного пекла, що мавпи – витривалі, їхній рід – з незапам’ятних тисячоліть.

Смертоносне доправляв на висоті 8 тисяч метрів Ту-4 в супроводі двох винищувачів Міг-17. Команда бомбардувальника ІЛ-26 забезпечувала розвідку погоди й кінозйомку. Заряд – 40 кілотон. Удвічі потужніший, ніж скинуте на Хіросіму. Військам на відстані 5-7,5 кілометри від епіцентру наказано перебувати в укриттях. А віддаленим на сім з половиною кілометрів ховатися в траншеях: «лежати ниць, не піднімаючи голови». Солдати в теплу погоду – в зимовому обмундируванні. Така екіпіровка начебто захищала від радіації.

О дев’ятій годині 33 хвилини – вибух на висоті 350 метрів. «Гриб» піднявся на 15 кілометрів. Здійняті вгору шматки грунту й пил – найбільша загроза всьому живому. Безпечні ж вирячувалися на небачене чудо. Розплата за цікавість – опіки сітківки очей, шкіри, пошкодження слуху від потужної ударної хвилі.

Через п’ять хвилин після вибуху – артилерійська підготовка. Услід нанесено удар бомбардувальною авіацією та польовою артилерією. Спалахнули пожежі в прилеглих селах. Після артпідготовки в наступ піднято війська: 600 танків і самохідно-артилерійських установок, 600 бронетранспортерів, 320 літаків, тисячі автомобілів різного призначення.

17 вересня ТАРС розродилося заявою: «Під час випробування отримано цінні результати, які допоможуть радянським ученим та інженерам успішно вирішувати завдання щодо захисту від атомного нападу».

Від лісу в епіцентрі нічого не залишилося. Ще далі – обгорілі пеньки. Потім – рештки стовбурів. За ними – дерева зі згорілими верхівками. Молодим дівчатам, які працювали на кухнях, поступила команда вкриватися з головою ковдрами. Згодом народжували в гірких сльозах невиліковних калік. Мимовільними учасниками лиховісних навчань стали близько 10 тисяч мешканців у безпосередній близькості до полігону. Їх евакуювали. Але одразу після завершення навчань дозволили повернутися в пронизані радіацією оселі. Ті, що одержали надмірну дозу радіації, померли протягом року.

Масштаби людських утрат відкрилися 1993 року, коли з документів було знято гриф секретності. З 345 тисяч військових, які брали участь у згубних навчаннях, 2013-го року залишилося в живих трохи більше 2-х тисяч. Половина з них – інваліди першої і другої групи. Їм дошкуляє гіпертонія. Мучаться з органами травлення. Народжуваність у довколишніх краях у наступні 50 років знизилася майже в три рази. Онкологія в Оренбурзькій області – друга причина смертності після серцево-судинних хвороб.

Навчання очолював Г. Жуков. Під час Другої світової війни воїни позавчорашнього союзу називали новоспеченого маршала «катафалк». «З горією», як кажуть на моїй рідній Черкащині, виправдав прозвисько. Лише на полігоні в Тоцькому відправив на той світ тисячі жертв. Людство зітхнуло б з полегшенням, якби вічність поставила на «катафалку» та на подібних йому жирний хрест. Претенденти на довічне панування в кремлі – путін і мєдвєдєв – погрожують Києву і країнам Заходу ядерним ударом «у разі загрози існуванню рф».

Добродійна Доля зобов’язує мене, як журналіста, письменника, попереджати про найбільшу загрозу людству, як і моїй справіку рідній, предковічній Матері-Землі. Безмежно вдячний доброзичливій Долі за те, що береже мене в крутовир’ї лихих обставин та благословляє нині на плідну творчу працю. Кому ж, як не мені, відверто ділитися споминами про пережите на відведеному Долею віку? На схилі літ з останніх сил стараюся просвіщати «братів незрящих гречкосіїв», як заповідає Тарас Шевченко.

Вадим Пепа, заслужений журналіст України,лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

Сообщение Ядерний гриб під кодовою назвою “Сніжок”. Нова книга письменника Вадима Пепи появились сначала на Український репортер.

У Гостомелі поетично-мистецький десант НСПУ презентував альманах «Нескорена Україна»

Редакція — Mon, 26 Jun 2023 18:39:27 +0000

Нескорене місто-герой Гостомель днями зустрічало поетично-мистецький десант Національної спілки письменників України з презентацією альманаху «Нескорена Україна».

Це вже друга книга, яку видано у 2023 році (упорядник- Ніна Шаварська, директор Будинку письменників) – у ній надруковано твори поетів, написані з початку повномасштабної війни України за свою незалежність. У віршах органічно поєднуються роздуми про непросту місію героїчного українського народу, вболівання за його долю, віра в добро, справедливість і Перемогу.

За словами автора передмови, поета, публіциста, Заслуженого діяча мистецтв України Михайла Шевченка, «це не просто поетична збірка, яку прочитають сотні чи тисячі людей. Це книга, з якою хоч трохи легше вступати хай і в останній бій з ворогом. Вступати в бій і перемогти! Тут ще раз можна повторити: «Поезія – вона рятує націю і возвеличує народ!».

“Ми дуже хвилювалися, коли їхали в Гостомель, і приємно вражені”, – саме так висловився поетично- мистецький десант, який ми радо зустрічали 23 червня у культурно-оздоровчому комплексі Гостомельської громади. “Гостомель – гостям мила земля! Гостям, а не ворогам!”- наголосили ми у вітальній промові для почесної делегації письменників, авторів, музикантів та виконавців.

Гостей міста приємно вразив мурал «Очі» (автори – Ірина Романченко та Сергій Радьога), на якому материнський погляд спрямований у небо, бо звертається з молитвою до Бога для захисту кожного, хто відстоює вільну і незалежну Україну, молиться за Перемогу.

Дві години красивих слів, справжніх емоцій, діалогів із глядачами наповнили цей мистецький вечір. Відтепер бібліотеки громади поповняться цікавими, якісними українськими книжками та унікальними довідниками.

Щемко звучали авторські вірші у виконанні першого заступника голови НСПУ Тетяни Фольварочної, яка сказала, що нині потрібна особиста дієва позиція усіх громадян, кожного на своєму місці, бо цього вимагає саме життя.

Модераторкою поетично-музичної імпрези була директор Будинку письменників Ніна Шаварська, яка наголосила, що «поезія – це найвеличніша форма, в яку може втілитися людська думка про Людину, з усіма її болями і радощами, які нині особливо важливі для кожного жителя Гостомеля, бо місто вистояло, відрізавши московському ворогові дорогу до столиці”.

На зустрічі звучали вірші Тетяни Левицької, Петра Засенка, Володимира Коскіна, Лесі Оленівської, Міли Сонячної, Ірини Родченко, Валентини Швежикайте, Лариси Петрової, Владлена Ковтуна, Серго Сокольника, Ольги Ходацької. Прекрасні пісні подарували глядачам Народні артисти України: Анатолій Демчук і Олег Дзюба, Заслужена діячка естрадного мистецтва Тетяна Мірошниченко та композитор-виконавець Ігор Якубовський.

А потім були кава і теплі слова вдячності від начальника відділу культури, молоді та спорту Гостомельськоі селищної ради Катерини Павленко за подаровані письменниками книги для селищної бібліотеки, продовжилося прекрасне спілкування з авторкою муралу та начальником відділу освіти Гостомеля Наталією Рохманюк, нові знайомства, цікаві ідеї співпраці на майбутнє, просякнуті безмежною вірою в Перемогу.

Загальна атмосфера поетично-музичної імпрези була просякнута енергетикою наснаженого патріотичним духом художнього Слова, в якому, на жаль, є біль утрат, але є й безмежна віра в Україну.

Ольга Ходацька, членкиня Національної спілки журналістів України, заступник голови правління київської «Просвіти».

Сообщение У Гостомелі поетично-мистецький десант НСПУ презентував альманах «Нескорена Україна» появились сначала на Український репортер.

Василю Горленку – 170! Не зовсім ювілейні роздуми

Іван ЗАБІЯКА — Mon, 13 Mar 2023 11:07:50 +0000

Сьогодні, 13 березня – 170 років від дня народження Василя Петровича Горленка – одного з найвидатніших і найуніверсальніших українських культурологів.

Він залишив помітну й незамінну спадщину в етнографії та фольклористиці, літературній, театральній критиці та мистецтвознавстві, був збирачем і винятковим знавцем та поціновувачем української старовини, блискучим публіцистом і перекладачем,.. а ще – був патріотом.

Він на всю Європу заявив, що «Україна – це річ, що дорожче від неї для мене іншої не існує». І це було почуто аж у Франції.

З великим запалом В. Горленко кинувся спочатку сам, а потім з Порфирієм Мартиновичем у навколишні закутки Чернігівської, Полтавської, Харківської, Київської губерній у пошуках народних пісень, залишків дум, віднаходячи шедеври, які не були знайдені М. Максимовичем, І. Срезневським, П. Кулішем та іншими фольклористами.

Щоб хоч як-небудь підтримати цю справу, але вже на іншому рівні і за інших технологічних можливостей, засновано премію імені Василя Горленка. Відзначаються нею ті, хто займається фольклорно-етнографічною діяльністю: сольно чи колективно виконуються давні українські народні пісні, записані від людей попередніх поколінь. Це робиться тому, що саме через пісню (як один із факторів), а для українців – українську, тим більше – народну, давню – ми ідентифіковуємося українцями. Ось чому нам нав’язували російськомовний та інший музичний контент, а український, народний – перекручували, зневажали і спаплюжували. Скажімо, замість «Їхали хозари», співають «Їхали козаки». Цим самим показували, стверджували, що козаки є ґвалтівниками. А це абсолютний наклеп.

У пісні «Розпрягайте хлопці коней» нав’язується думка про легковажного хлопця, який «кращу полюбив», а не зібрався їхати до козаків…

Так десятиліттями, а чи й століттями денаціоналізовували і денаціоналізовують українців. Багато хто з, так званих українців (!), сприймає це за чисту монету, тому що не цікавиться минулим країни, минулим свого роду. І як не дивно, село на сьогодні є найбільшим духовним колаборантом. Приїхавши в місто більшість одразу починає ґаваріть на «общєпонятном»…

Досить часто Василь Горленко першим відгукувався на твори українських письменників, справедливо високо оцінюючи їх. Так, скажімо, маємо рецензію на повість Івана Франка «Захар Беркут» в журналі «Киевская старина», там же на першу частину роману Панаса Мирного «Повія» і багатьох-багатьох інших…

До останніх днів своїх Василь Петрович закликав Панаса Яковича продовжити цей твір, оцінюючи його вище від роману Льва Толстого «Воскресіння».
Толстовське дворянсько-барське лепетання та мямління в його творі залишилося в тому часі, коли воно з’явилося в друці на світ.

Роман же Панаса Мирного своєю соціально-психологічною силою є надзвичайно потужним як в часи царської імперії, так і в роки незалежності України. Недаремно, очевидно, Панас Мирний не поспішав друкувати його за своє життя…

Прочитайте роман «Повія» і ви побачите сьогоднішню Україну як фактичну, так і символічну!

Василь Горленко продовжив традиції П. Куліша, пишучи огляди на щойно видані твори українських письменників. А це не один-два твори. Йому чи дружині Куліша Ганні Барвінок першим належить ідея видання повного зібрання творів і листів Пантелеймона Куліша одразу після його смерті. І до реалізації проекту він докладав багато зусиль протягом досить тривалого часу: радячи редакторів видання, шукаючи твори для переписування і багато чого іншого.

Як мистецтвознавець він один із перших почав описувати, систематизовувати і класифіковувати мистецьку спадщину Тараса Шевченка, вказуючи місце знаходження інколи невідомі до цього його твори. А ще раніше першим в Україні оприлюднив російськомовні повісті Т. Шевченка: уривок з «Прогулка с удовольсвием и не без морали» та повністю – «Музыкант», кинувши докір П. Кулішу, М. Костомарову, братам Лазаревським та іншим, що їм були відомі ці твори, але вони нічого не зробили, щоб їх оприлюднити, а значить – повернути Україні. На цей час Горленку було лише 28 років. Чи не треба було мати для цього неабияку сміливість?

За нашим переконанням Т. Шевченко намалював жіночий портрет «Горленко» саме з матері Василя Петровича. І зробив це – в Ярошівці, коли «маленькому Горленяткові» було шість років. Таким і запам’ятав його Кобзар.

В. Горленко практично повернув Україні забутих її художників 18 століття Дмитра Левицького і Володимира Боровиковського, написавши про них нариси з додаванням описів за жанрами їхніх полотен і місцезнаходження. Недаремно, очевидно ж, у 1919 році молода Україна видала в Полтаві саме ці дві брошури. Була напевно в цьому духовна потреба: у відродженні і становленні свого!

Не забували й совєти. Т. Шевченко, М. Гоголь, І. Франко, Г. Квітка-Основ’яненко, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька… Це лише верхівка айзберга – предмети осмислень, аналізів Василя Горленка. Тому – в галузевих монографіях, енциклопедіях, довідниках його ім’я фігурувало, але з уточненням – «український буржуазний націоналіст». Без пояснень і роз’яснень. Хіба що одне – «естет і поміщик». Ще в 20-х рр. минулого століття йому було накинуто цей ярлик Олександером Дорошкевичем, який все-таки не посоромився зізнатися, що підписався б під кожним словом Горленка в рецензії на книгу М. Петрова «Очерки истории украинской литературы ХІХ столети». Чи не парадокс?!

Він багато перекладав з французької, пропагуючи кращі зарубіжні зразки. Перекладав з української російською, пропагуючи українських авторів. Писав про те, що написано у зарубіжних виданнях про українських письменників, державних діячів. Допомагав у пропагуванні українського мистецтва за кордоном, насамперед, у Франції. Недаремно дослідники українсько-французьких культурних зв’язків вважають його піонером цих зв’язків.

Не так багато і часто Василь Горленко виступав у ролі своєрідного експерта, коли його душа переповнювалася гнівом, обуренням стосовно своїх одноплемінників, сільського люду, яким він захоплювався, коли їх принижували, несправедливо висміювали, тоді його перо ставало гострим списом. Оця своєрідна ідеалізація в кінці життя дуже дорого обійшлася йому, а фактично – пришвидшила його смерть. Віддавши ярошівським селянам землю в оренду, вони не платили за це і він змушений був заробляти ці кошти, щоб розраховуватися з банками. І врешті-решт цей дворянин помирає фактично банкрутом. Про це дуже важко читати в його листах. Зараз нащадки цих селян відплачують своєму землякові, але вже іншим. Та результат – однаковий. Протягом століть нічого не міняється.

Горленко хотів, щоб Україна була європейською країною. «Підтягував» її до європейських стандартів насамперед на культурному поприщі. І тут селянство відігравало роль лише хранителя традицій, було своєрідним банком, унікальним банком минувшини. А залежало це від іншого суспільства.
Пишучи про свого предка – Івана Андрійовича Горленка, який жив у Ярошівці і який багато та легко віршував, навіть друкувався в «Демокрите», але був байдужий, інфантильний до чогось практичнішого, окрім як до споглядань природи, слухання співу пташок. Його нащадок не витримує й пише: «у суспільстві малокультурному, як наше, і в епоху повного перелому всього способу життя, як наша епоха, цим свідкам минулого дають низьку ціну, легковажать ними».

Таки нічого не міняється і важко щось змінити. Своєрідний вакуум утворився навколо імені Василя Горленка. І заповнити його дуже складно. Виходить волання в пустелі, духовній пустелі.

Помилково кинувши всього-на-всього один раз неправильну дату народження в некролозі, Дмитро Дорошенко цим самим у 1907 році запустив своєрідний вірус, якого витравити не можна ось уже більше ста років.

Я не один десяток років борюся з цим: як горохом об стіну. Неправильна дата як зараза, як проказа розповсюджується в довідкових, енциклопедичних виданнях, друкованих і електронних засобах масової інформації. І це вже не на одне десятиліття, на століття.

Цьогоріч у січні вже відзначили 170-річний ювілей В. Горленка Наукова бібліотека Навчально-наукового інституту історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. М. Лазаревського (м. Чернігів), Літературно-меморіальний музей Панаса Мирного (м. Полтава), а разом із останнім і – газета «Слово просвіти». Тексти інформації цих відзначень залишаю без коментарів, аналізів і на совісті тих, хто їх компілював.

В уривку з роману-есе «Георгій Вороний. Геній математики з українським серцем» Олександера Шокала, уміщеному в газеті «Слово просвіти» за 8 жовтня 2008 р., згадується і Василь Горленко, тільки не Петрович, а Григорович. Не повірив би, якби не було зазначено дат хронології життя. Тут згадується багато ще Горленків та інших визначних земляків, але яким чином вони мають відношення до математика Георгія Вороного, сказати важко. Якийсь вінегрет із несумісних інгредієнтів.

Не один рік на своїй ФБ сторінці 13 березня викидаю інформацію про день народження Василя Горленка. Викидаю ПУБЛІЧНО. Її читають чи можуть прочитати на всій планеті – от тільки не в Україні.

Останнє п’ятиріччя було надзвичайно складним, непростим, суперечливим і навіть трагічним.

Дехто пам’ятає, що, знаючи про поховання Василя Горленка на Козацькому кладовищі, знайти його могилу було найчастіше неможливо – настільки вона заросла чагарниками.

Реконструкція могили Василя Горленка, його батька й матері розпочалася ще на початку 2000-х років: звільнено могилу від чагарників, навколо надмогильного пам’ятника закопано чотири металеві стовпи, до них приварений ланцюг.

Активніше реконструювалася могила – протягом останніх п’яти років.

Установлена верхівка на надмогильному пам’ятнику.
Вирівняно і розчищено територію.
Навколо надмогильного пам’ятника покладено тротуарну плитку, біля пам’ятника покладено гранітну плиту з відповідним текстом, від пам’ятника і до дороги залито доріжку.
У два етапи встановлено п’ятнадцять двоярусних інформаційних стендів.
Вся територія по периметру обсаджена хвойними насадженнями у вигляді букви П.
І як завершальний акт – установлено погруддя Василя Горленка у вигляді контрформи. Скульптурне зображення ніби живе: дивиться спокійним, задумливим поглядом на того, хто стоїть чи рухається праворуч-ліворуч перед ним, віддаляється від нього.

Виготовлення й установлення пам’ятника, з наших вуст, названо – народним. Народним тому, що майже 80 чоловік (12 з них – земляки) зробили свої посильні грошові внески. 7 благодійників зробили внески – по десять і більше тисяч гривень, які фактично й вирішили долю погруддя. Були люди, які й просто, без оплати виконували дуже важливі роботи.

Реконструйована могила Василя Горленка та його рідних фактично стала Музеєм просто неба Василя Горленка.

Тепер уже музей стає народним, оскільки зусиллями небагатьох свідомих односельчан висаджуються квіти, висаповується та викошується бур’ян.
Всім-всім за це, за кожну копійку, надану на пам’ятник, велика дяка!

Очевидно, так і має бути!

Козацьке кладовище (уже з Музеєм просто неба) знаходиться майже в центрі села. І щоб зі шляху його легше було знайти, установлювалися два вказівники.

На жаль, у селі є не лише ті, хто висаджує квіти, доглядає їх, а й вандали і мародери, які розкурочили спочатку першу пару вказівників. Один витягли зі стовпом. Саме цей був уже покручений буквально другого дня після встановлення. Другу пару чекала така ж доля: повідламували і демонстративно, цинічно покидали біля стовпів.

Як з’ясувалося, прихильників у селі цих вандалів виявилося значно більше, ніж тих, хто клопочеться біля Музею. І це – переважно молодь та середній вік. Такі реалії, таке обличчя села, така духовність його у цілому і таке наше майбутнє.

Мені говорили: «Не розсипайте бісер перед свинями».

Але ж реконструкція могили робилася не лише для села, його іміджу, а насамперед для увіковічення достойної людини та в рамках української культури в цілому. Людини, яку знали від москви, петербурга, новгорода і до Варшави, Парижа та Стамбула, не кажучи вже – у більшості губернських та повітових українських містах, околичних населених пунктах села. То чому його не повинні знати там, де він народився і похований?!

Мене ніхто не переконає в тому, що така реконструкція, Музей – це якось погано для села. Для когось персонально – так. Але чому ця персоналія, не лише не соромиться демонструвати, м’яко кажучи, свою бездуховність (щоб не сказати дебільність і дегенеративність), а й нав’язує її іншим. І її думка стає домінуючою, якщо має підтримку більшості?

Мене коробить, коли чую, як орки, захоплюючи українські міста і села, одразу їх русифіковують різними методами і засобами. Один із заходів – установлення меморіальних дощок і навіть пам’ятників своїм «героям»… Орки точно знають, що роблять. Значить в Україні багато оркоподібних, оркоприхильників.

Є в селі вулиця, названа ім’ям Василя Горленка. Але не та, по якій він їздив у Дмитрівку на залізничну станцію чи вертаючись від неї в село, по якій їздили Панас Мирний, Б. Грінченко, Ф. Кричевський, О. Лазаревський, О. Левицький та інші, а на якій – лишилося кілька хат. Та й чи був Горленко на ній і яке має до неї відношення, велике питання, на яке можуть дати відповідь ініціатори. Але галочку поставлено.

Був момент, коли «відомий в окрузі меценат» намагався «долучитися» до реконструкції могили, запропонувавши тротуарну плитку, щоб покласти її між доріжкою і першими десятьма стендами. На той час це було нереально, оскільки йшов процес (досить важко, повільно і не без суперечок та коміксів) збору коштів на погруддя. На плитку потрібні були немалі кошти. До того ж я й морально не був готовий до того, щоб велику територію колишнього кладовища закласти плиткою. «Меценат» відмовився взяти на себе виконати всі процеси, а, фактично, запропонував непомірно обтяжливу, кабальну допомогу. То хіба це допомога?

Від плитки відмовився і я, запропонувавши удвічі більшу кількість, щоб можна було покласти перед усіма стендами, захопивши й територію навколо погруддя. На це «меценат», слава Богу, не пристав, а значить – не вдалося йому «захопити» ще один плацдарм, здався. Але, очевидно, моєї відмови не забув.

Як тільки було установлено погруддя Василеві Горленку, ніби з ланцюга зірвалася патологічна дефектологиня, секонхендівська графоманка, вірний «соратник мецената» і така собі його гебельсиня: спочатку висміяла спотворенням саме погруддя, потім написала про мене матеріал «Нездоровий ажіотаж», в якому вже самим заголовком продемонструвала своє негативне ставлення, обурення до історичного та культурного відродження місцевого краю як конкретно (її батько з горленкового села), так і в цілому, надавши перевагу оббріхуванню, маніпуляціям, приниженню мене.

Ця «соратниця» згодом поклала й вишеньку на своєму антиукраїнському, зрадницькому торті: проявила неабиякий ентузіазм у розповсюдженні «російського міра», поширивши відео феесбешника у своїй групі, який цього разу виступав проти української мови в Україні. І, на сум, мала не одну дюжину прихильників не лише уподобайками, а й коментарями (маємо скриншоти всього матеріалу. Знищення його зі сторінки ніяк не означає, що він взагалі зник з нету). Звичайно, найбільші коментарі, повні демагогії, брехні та маніпуляцій, – від поширювачки…

Та повернімося до В. Горленка.

У згадуваному матеріалі про свого поета-предка Василь Петрович переймався тим, що з його епохи перейде в наступну, а що відімре.

О-хо-хо-хо-хо, Василю Петровичу. Ви будете дуже розчаровані. Пригадуєте, як Ви нарікали на видавців, що не дають Вам Вашої ж книжки, щоб подарувати її бажаючим? А останню – перевидали вже після Вашої смерті?

Фонд Вашого імені видав три книги Ваших праць. Першу – у перекладі українською мовою. Другу й третю – це перший і другий том Ваших праць у газеті «Труд», журналі «Киевская старина», Ваші всі книги. Видані – соромно сказати, яким тиражем. Після кожного виходу робимо презентації, подаємо інформацію в різних засобах масової інформації. І що ж? Розносимо переважно по бібліотеках. Бажаючих – одиниці…

Василь Горленко був російськомовний, як і більшість тодішньої, так званої, інтелігенції; писав по-російськи, окрім фольклорних записів від кобзарів, простих людей. Але він був набагато патріотичніший від багатьох нинішніх українобалакаючих і тих, хто пише по-українськи.

Читаючи його твори, необхідно сприймати написане не лише буквально, а вміти читати в тих текстах насамперед його душу. Горленко вмів чи в рядках, чи між ними, але вкарбувати її. Просто він був такий. Він умів це робити. І досить майстерно. Чим і викликає пошану у справжніх гурманів слова.

Читайте також: На плечах великих особистостей завжди трималася духовність України. Чому про це забуваємо?

Як би не ставилися земляки чи інші до Василя Горленка, але він давно вже має своє місце у великій українській літературі, культурі, мистецтві. І абсолютно заслужено. А все інше – то їхні проблеми.

І ці проблеми, на правду, мають загальноукраїнський контекст, не кажучи вже – про містечковий. Не було б цього контексту, не було б, швидше всього, і нинішньої війни в Україні. Минуле треба не лише знати, а й шанувати, цінувати, а чи й захоплюватися ним, як це культивується в інших народів і національностей. Те минуле, в якому були наші спільні предки, які є містком у майбутнє. Василь Петрович Горленко – один із них.

Іван ЗАБІЯКА, науковець, журналіст, письменник..

Сообщение Василю Горленку – 170! Не зовсім ювілейні роздуми появились сначала на Український репортер.

Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію

Редакція — Wed, 25 Jan 2023 10:11:59 +0000

Є реалії, які зараз просто не можливо оминути увагою, як би я не старався. Можливо тому, що вони є особливими і знаковими для країни, що зветься Україною. Однією з таких знакових реалій, безумовно, є Державна Премія імені Тараса Шевченка.

Важливість цієї Премії полягає в тому, що вона містить у собі три важливих компоненти, які виділяють її поміж інших премій і нагород.

Перша – вона носить ім’я найвеличнішого українського митця-генія, всебічно обдарованого і справді потужного, що має світову відомість і визнаність. Його ім’я – це символ могутнього українського духу, вільного, творчого і незламного. Велич Тараса не була піддана сумніву жодною владою чи політичним режимом, а його спадок як мислителя і українського пророка продовжує надихати не одне покоління українців.

Другий важливий момент – Премія, що носить ім’я нашого генія вважається вищою державною відзнакою за ОСОБЛИВИЙ внесок в українську КУЛЬТУРУ І МИСТЕЦТВО. Саме так вона задумувалася попервах – і вже значно пізніше до неї були додані численні номінації, що стосувалися різних галузей нашого життя. Не випадково її першими Лауреатами були найвидатніші на той момент творчі ососбистості України – прозаїк Олесь Гончар, поет Павло Тичина і композитор Платон Майборода. Той, хто знає творчість цих двох письменників у більшому обсязі, ніж дає середня школа, розуміє їх значущість для тодішньої України. А пісні Платона Майбороди вже тоді були всенародними шедеврами – “Пісня про рушник”, “Вчителько моя” та багато інших.

Третій фактор – Премія ця була започаткована українськими діячами культури в 100-річну роковину смерті Кобзаря – у часи так званої “хрущовської відлиги”, що після суворих сталінських часів призвело до активізації національного відродження. По суті, ця Премія стимулювала активізацію цілої когорти поетів, композиторів, співаків і музичних колективів України, яких ми знаємо сьогодні як “золоте покоління” митців. Саме вони дали підгрунтя для подальшого розвитку української естрадної музики 1970-2000 років. Серед виконавців, удостоєних цієї премії в ті часи, вирізняються імена Олександра Білаша, Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка, Державної капели бандуристів та багатьох інших.

На словах, “багатьох інших”, хочеться закцентувати, бо на відміну від таких, добре відомих в Україні імен, як Борис Олійник, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Василь Шкляр чи Тарас Петриненко та Василь Зінкевич, в цьому великому списку є ще майже півтисячі імен, які нічого не скажуть пересічному українцеві.

Чому так може бути, що імена тих, кому була присуджена вища українська нагорода, є практично невідомі? Цьому є кілька причин.

По-перше, з часом до Премії почали додаватися різні номінації – скажімо, в галузі, образотворчого мистецтва, архітектури, журналістики, науки, що на мою думку було абсолютною помилкою. Премія Імені Шевченка мала залишатися мистецькою, а для інших сфер мали бути засновані свої профільні премії.

По друге, це не секрет, що Комітети з присудження премій складаються з живих людей із суб’єктивністю поглядів, на думку яких впливає чимало вагомих факторів – від політичних моментів до “блату” автора чи навіть простої корупції.

Але, не зважаючи на всю бюрократичну заангажованість, Комітет з присудження Премії Шевченка у всі часи мав певний “інстинкт самозбереження”, що просто вимагав присутності у списку знакових особистостей свого часу – тих, до кого прислухаються, кого поважає народ, кого читають чи до кого ходять на концерти. І головне – тих, хто уособлює в собі дух українства, його творчий потенціал і мистецьку традицію.
Шістдесят два роки простояла ця Премія. Це була досить міцна українська культурна Фортеця, яку не вдавалося в лобовій атаці зруйнувати нікому.

Але якщо не можна щось взяти приступом – то можна проникнути в неї таємними шляхами і підірвати цю фортецю зсередини. Кинути палаючого смолоскипа в порохові погреби – і тоді стіни, що витримували шалені навали, розлетяться на друзки. Фортеця просто перестане існувати.
Схоже, що зараз склалася саме така ситуація. Вона настільки патова, що будь який поворот знищує або остаточно нівелює Премію Шевченка, підриваючи її авторитет і значимість. А тепер докладніше про це.

У другому турі відбору Номінантів року 2023 (по суті, майбутніх Лауреатів) під першим номером у списку значиться молодий поет і літературознавець Олександр Авербух. Можливо, його ім’я не багато говорить про нього. Але Вікіпедія підказує, що він є автором трьох (!) поетичних книжок. Дві перші, написані російською мовою (!), були видані у московських видавництвах (!). І лише остання, третя, видана в Україні минулого року.

Причому, всі рецензенти останньої книжки наперебій торочать про якийсь “творчий подвиг” поета, який змінив мову свого письма, усвідомивши себе патріотом. Не знаю, що там здалося рецензентам, але, як на мене, це просто банальне “перевзування” під час війни, та сама мімікрія, яка так поширена сьогодні в середовищі поп-виконавців, які ще вчора дружили з москвою і співали російською.

Але це, як кажуть, справа моралі – і залежить від того, з якого боку дивитися, хтось скаже “перевзувавння” , а хтось це назве – пробудженням патріотичної свідомості.

Але й це ще не все. Найделікатніший момент далі. Книга майбутнього шевченківського Лауреата має назву… “Ж…….кий король”. Ось так, – не більше й не менше.

Знову ж таки, рецензенти пишуть, що це така поетична спроба розібратися в своєму розгалуженому багатоетнічному корінні і вияснити, хто що і кому завинив за століття…

Але стоп! Тут виникає одразу кілька питань. І краще їх зараз поставлю я, аніж потім вся країна стоятиме на вухах і це стане вибухом із непередбачними наслідками. А вибухи в столиці нашої країни під час війни – хай навіть інформаційні, – це схоже на якусь добре сплановану диверсію.

Давайте поміркуємо над назвою книги. Як правило, назва – це певне узагальнення, метафора, багатозначний месседж чи натяк, адресований автором суспільству з метою згенерувати певні висновки. І тут одразу виникає запитання!

Скільки себе пам’ятаю, в нашому інформаційному просторі постійно точиться дискусія про те, чи етично людей єврейської національності називати “ж…”. Вибаче, з поваги до багатьох, я не буду тут вживати це слово. Але якщо це так голосно можна робити Шевченківському номінанту, то чому це не можна всім іншим?!

Чи може це такий витончений виклик духові Тараса, який у певному контексті іноді вживав це слово?! Мовляв, ось я, Олександр Авербух, стою перед тобою – і шо ти мені тепер зробиш? О, ні – ти поблагословиш мене і візмеш у свої обійми. Бо інакше ніяк!

Не знаю. Я не знаю, чи варто застосовувати нині таку технологію? На мові піарщиків вона називається – ПРОВОКАЦІЯ. І за логікою, той гвалт, що може здійнятися незабаром в інформаційному просторі, має винести цього чоловіка просто на гребінь популярності.

А чи може на Голгофу, хто знає?!

І як це, врешті решт, відізветься на дуже делікатній темі, якої поки що уникають в публічному обговоренні, але яка може легко збурити суспільство аж до самої його верхівки. А там рашистська прогандистська машина включиться на повну потужність і розставить свої акценти… Це не потрібно ні Україні, ні її Президенту!

І все через що?! Через назву якоїсь книжки? Через одного молодого поета, якого обрано агнцем в цій небезпечній політичній грі з багатьма невідомими? Чи може це потрібно шановному Комітетові, який не відчуває, що йдеться вже не про мистецтво і гральні карти пересмикуються кимось прямо у них на очах? Щось не віриться. Але ж це комусь потрібно!

І Національна Премія імені Шевченка вибрана тут не випадково. Це конкретна підстава в дуже критичний для всієї країни момент…
Мимоволі хочеться сказати словами Ісуса Христа: “Прости їм, Отче, бо не відають, що творять…”

А якщо відають?!

Анатолій Матвійчук, український співак, поет, композитор, журналіст, Народний артист України, лауреат літературних премій

Джерело: Фейсбук

Читайте також: Апофігей безкультур’я. Якими є наші ФМ-станції та їх музичний контент

Сообщение Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію появились сначала на Український репортер.