Церемонія розпочалася о 10:00 у холі Київської консерваторії, повідомляє Суспільне.

Вшанувати пам’ять Степана Хмари прийшли, зокрема рідні, друзі, колеги. Серед них — секретар РНБО Олексій Данілов.

“Для всіх нас це неоцінена втрата. Це людина, яка мала дуже загострене відчуття справедливості. Він спільно зі своїми побратимами зробив великий внесок у незалежність України. Зараз таких принципових і з загостреним відчуттям справедливості людей майже не лишилося”, — сказав в коментарі журналістам Олексій Данілов.

Капітан першого рангу у відставці, депутат Верховної Ради другого скликання Євген Лупаков розповів, що познайомився зі Степаном Хмарою у 1992 році у Севастополі, коли той приїхав у Крим “Поїздом дружби”. Тоді українські націоналісти пройшлися центром Севастополя, щоб продемонструвати, що Крим — це Україна.

“На жаль, ця акція москалями була використана проти України. Але Хмара зробив багато, щоб всі зрозуміли, що і про Крим Україна думає. Хоча ми розуміли, що це не влада робила, а це робив Степан Хмара”, — сказав Лупаков.

“Людина, яка була поруч, яка завжди підставляла своє плече”, — ось так згадує Степана Хмару його подруга, лідерка Всеукраїнського жіночого руху “За вільну Україну”, бойова волонтерка Раїса Шматко.

“Ця людина жодного разу не прогнулася перед жодною владою. Він йшов до своєї цілі — вільної, незалежної України, прямо, не звертаючи ніколи ні на йоту. Тому це дуже велика втрата для України”, — каже Раїса Шматко.

Опівдні труну зі Степаном Хмарою віднесли на Майдан Незалежності. Щоб попрощатися з політиком туди прийшли понад пів тисячі людей. Його дружина Роксолана Хмара подякувала всім, хто підтримував хворого Степана Ільковича протягом останніх кількох місяців.

“Він називав мене Росомаха. Він говорив мені: “Росомахо, нехай всі не думають, що я чіпляюся за життя. Ні, я не чіпляюся за життя, просто це такий цікавий час. 2024 рік, він казав, буде визначальним для України. Хоча б завернуло за той кут, щоб я уже бачив, що Україна перемагає. Я знаю, що до перемоги я не доживу. Я все життя боровся за це і так хочу бачити, що Україна перемагає”, — пригадала одну з останніх розмов з чоловіком Роксолана Хмара.

Попрощатися зі політиком прийшли і ті, хто не був з ним особисто знайомий. Серед таких — студентка КПІ Аліна. Дівчина каже, що про внесок Степана Хмари у розбудову незалежності України має знати кожен громадянин.

“Ця людина, яку не зламали жодні ГУЛАГи, переслідування та репресії. Це був дисидент, людина абсолютно віддана собі. Мені найбільше запам’яталося те, що ця людина зробила найбільше впливу на нашу Конституцію. Першочергово тим, що він вказав, що у нас має бути одна державна мова — українська”, — сказала Аліна.

Відспівали Степана Хмару у Церкві Святого Миколая УГКЦ, яка розташована на Аскольдовій могилі. А поховали політика на Байковому кладовищі.

Степан Ількович Хмара народився 12 жовтня 1937 року в селі Боб’ятин Сокальського району Львівської області. Дитинство припало на повоєнні роки, голод 1946–1947 років і боротьбу УПА.

Навчався на стоматологічному факультеті Львівського медичного інституту. У студентські роки Степан Хмара багато зусиль докладав, щоб відшукати заборонену літературу для самвидаву.

У 1980 році КДБ заарештувало його й засудило до 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання за “українську націоналістичну діяльність”. Степан Хмара відбував покарання в таборах для політв’язнів № 35 та 36 на Уралі.

Вийшовши на свободу у 1987 році, Хмара повернувся в Україну й став одним із керівників Української Гельсінської спілки, а згодом співавтором Конституції України. Він також був народним депутатом І, II та IV скликань Верховної Ради.

У 1990-му Степана Хмару обрали народним депутатом українського парламенту.

У жовтні 1990 року політик підтримав студентську Революцію на граніті. Степан Хмара прийшов у табір протестувальників і теж витримав 13-денне голодування.

У 1992 році Хмара створив і очолив Українську консервативну республіканську партію (УКРП).

15 грудня 2001 року УКРП саморозпустилася і її члени перейшли в партію “Батьківщина”. Так Степан Хмара став заступником голови “Батьківщини” Юлії Тимошенко й зміг взяти участь у парламентських виборах 31 березня 2002 року під номером 10 виборчого списку БЮТ.

У 2004 році Степан Хмара був активним учасником Помаранчевої революції: підтримував Віктора Ющенка.

16 березня 2005 року політик вийшов із фракції “Батьківщина”. Втім, вже на парламентських виборах 26 березня 2006 року брав участь за списком альянсу “Український народний блок Костенка і Плюща”.

Через рік після Революції Гідності, у жовтні 2015-го, Степан Хмара оголосив голодування на підтримку політв’язнів Лук’янівського СІЗО.

У 2006 році Хмарі присвоїли звання Герой України.

Як ми повідомляли, Степан Хмара помер 21 лютого у віці 86 років. Останнім часом він лікувався від онкологічного захворювання.

Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття родині покійного з приводу тяжкої втрати. Сумуємо. Україна втратила шляхетного Лицаря, Великого Українця, патріота, безкомпромісного борця за волю країни, за правду, за справедливість. Честь і одвічна шана Герою!

Згадуючи Степана Ільковича Хмару. Відео “Українського репортера”.

Сообщение У Києві попрощалися з борцем за незалежність, Героєм України Степаном Хмарою появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє Укрінформ.

На Майдані Незалежності у Києві прощаються з Героєм України Тарасом Матвіївим.

Сьогодні ввечері з Героєм прощатимуться у Львові, у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла.

У середу, 15 липня відбудеться прощання та поховання Тараса Матвіїва у рідному Жидачеві, Львівської області, в церкві Воскресіння Господнього (вул. Маркіяна Шашкевича, 60).

31-річний Тарас Матвіїв загинув 10 липня унаслідок обстрілу російськими найманцями українських позицій на Донбасі.

Тарас Матвіїв мав звання молодшого лейтенанта, служив у 24-й окремій механізованій бригаді імені Короля Данила.

Він закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка, був блогером у низці видань, зокрема, у «Дивись.Інфо», LB.ua, «Львівська мануфактура новин», а також волонтером ГО «Народний легіон», учасником 3 сотні Самооборони Майдану. До грудня 2019 року був депутатом Жидачівської райради від Української галицької партії.

Фото “Укрінформ”

Сообщение У Києві прощаються з Героєм України Тарасом Матвіївим появились сначала на Український репортер.

До Володимирського собору, де було встановлено домовину з тілом покійного, прийшли сотні й сотні українців, серед яких були воїни АТО, козаки, політики, громадські діячі, письменники… Поминальну літургію провів Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Під час літургії були присутні Президент України Петро Порошенко з дружиною.

Біля центрального входу до храму жалібні, патріотичні пісні виконувала “Хорея козацька” на чолі з народним артистом України Тарасом Компаніченком. А коли виносили домовину, то сотні людей почали разом співати Гімн України.

Із книги Левка Лук’яненка “Де ти, доле України?”

“Добилися свободи, а добра немає, бо немає його в людських душах. Випростай, Боже, цих зігнутих людей, дай їм душевну силу казати слова в прямому сенсі, і хай не бояться казати те, що думають. Хай зникне роздвоєність душ, і кожен стане сам собою. Розплющ їм очі, і хай побачать широкий світ і зрозуміють: немає раю на землі, а щастя знайдеш тільки в рідному краї. Тут розсердять, але й потішать, тут полають, але й допоможуть, тут ти — частина громади, а на чужині поміж людей ти самітний”.

“Московська імперія в комуністичній стадії так зрусифікувала частину українців, особливо в південно-східних областях, що їм важко знайти своє походження й повернутися до мови своїх дідів-прадідів”.

“Через низьку національну свідомість українці-виборці наповнили парламент інородцями та малоросами. Верховна влада має обов’язок формувати націю зверху. Влада цього не робить, бо її бажання спрямовані на особисте збагачення, а не на формування української нації”.

“Ідеал українця — це роботящий, чесний, ліричний, добрий чоловік. Він любить землю і поливає її потом; любить звичаї і співає про них та про кохання гарні пісні; він не краде вважає за само собою зрозуміле, що людина має жити зі своєї праці; він добрий і ладен уступити нахабі, ніж продовжувати з ним сварку”.

“Я розраджую людей, а самому як тяжко буває! Я не знаю жодних хитань чи вагань, а очі дивляться навколо і помічають відступ українства. Чого, чого? Я так багато казав і писав, так багато вкладав свою душу в їхні серця, а вони не сприйняли мого тепла. Чом не люблять землю, по якій ходять, чом не бачать краси навкруги? Чом зневажають мову своїх бабусь, намагаються цвенькати по-московському? Чого не люблять своє? Чого чуже їм здається кращим? О, наївні! Мабуть, треба побувати в чужому краї, щоб полюбити свій?”

“О, Дажбоже наш! Допоможи мені байдужих зацікавити, холодних розігріти й пробутити в їхніх душах цікавість до нашої землі й неба, до життя рідного роду, племені, щоб за історичний подвиг українців їхні серця наповнювалися гордістю, а національне лихо витискало з їхніх очей сльози. Наповни живі колоди любов’ю й енергією і пов’яжи їх духом славних пращурів та дай натхнення продовжувати їхні великі діла!”

“Батьківщину ніщо замінити не може. І якщо в ній погано жити, то не тікати слід від неї, а боротися, щоб стало краще. Навіть тікання від себе легше від тікання з Батьківщини”.

Прощайте, дорогий Левко Григоровичу! Нехай земля Вам буде пухом! Щирі співчуття рідним та близьким покійного.

Фото “Українського репортера”

Про Левка Лук’яненка “Український репортер” розповідав тут:

• Легендарний Левко. Постаті від Віталія Карпенка

Сообщение Сотні людей співали Гімн України, проводжаючи Левка Лук’яненка в останню путь появились сначала на Український репортер.

Вічна пам’ять.

Читайте спогади про Левка Лук’яненка:

• Легендарний Левко. Постаті від Віталія Карпенка

Сообщение Пішов із життя Левко Лук’яненко появились сначала на Український репортер.

Відповідний законопроект №7549, ініціатором якого є  прем’єр-міністр Володимир Гройсман, зареєстрований у Верховній Раді. Водночас статтю 84 пропонується викласти так:

“На вітання начальника або старшого за військовим званням “Слава Україні!” всі військовослужбовці, які перебувають у строю або поза строєм, відповідають: “Героям слава!”. Якщо начальник або старший за військовим званням прощається, на його слова: “Слава Україні!” – військовослужбовці відповідають: “Героям слава!”.

Сьогодні українські армійці за статутом мають вітатися: “Здрастуйте, товариші!” або “Бажаємо (бажаю) здоров’я”, а прощатися: “До побачення, товариші!”, “До побачення!”.

Водночас пропонується зберегти привітання “товариш”, коли військовослужбовець звертається до міністра оборони та його заступників, які є цивільними особами.

Сообщение Українські військові залишаться “товаришами”, однак вітатимуться: “Слава Україні! – Героям слава!” появились сначала на Український репортер.

Ці воїни загинули в один день, 27 червня: Максима Шаповала підірвали в автомобілі у Києві, машина Юрія Возного підірвалася на міні в селищі Іллінівка на Донеччині. Церемонія прощання розпочалася о 10:00 за посилених заходів безпеки. Під стінами будівлі зібралися представники різних силових структур.

До Будинку офіцерів приїхав голова СБУ Василь Грицак, Президент Петро Порошенко, секретар РНБО Олександр Турчинов і начальник Генштабу Міноборони Віктор Муженко. Присутні вшанували пам’ять загиблих захисників хвилиною мовчання.

Президент присвоїв військове звання генерал-майора полковнику Максиму Шаповалу (посмертно) та нагородив полковника СБУ Юрія Возного орденом “За мужність” (посмертно). Відповідні укази підписані головою держави сьогодні.

“Щойно ми попрощалися зі справжніми українськими героями, які віддали життя у боротьбі проти російського агресора, в боротьбі за незалежність України, за нашу волю і за нашу свободу. Максим (полковник ЗСУ Максим Шаповал. – Ред.) першим увійшов до Донецького аеропорту, був одним з перших українських “кіборгів”. Офіцерський резерв Головного управління розвідки – еліта еліт, яка навіки покрила себе славою. Юрій Віталійович Возний – контррозвідник, полковник. За його спиною велика кількість завдань, які були блискуче виконані”, – сказав Президент.

Фото Ірина Соломко, Українська правда

Сообщение У Києві попрощалися із загиблими полковниками появились сначала на Український репортер.

Як повідомляє кореспондент Укрінформу, труну з Блаженнішим Любомиром Гузаром виносили з храму під оплески вірян.
Процесія під проводом глави УГКЦ Святослава Шевчука пройшла до окремого входу в спеціальне підвальне приміщення храму для поховань (крипт), куди й занесли труну.

Під час заупокійної літургії храм був заповнений вірянами, а також священнослужителями УГКЦ з різних областей України та з-за кордону. Також участь взяли народні депутати, мер Львова Андрій Садовий. А на подвір’ї біля собору віряни стежили за похороном з трансляції на спеціально встановленому екрані.

А напередодні труну з тілом Блаженнішого Любомира у супроводі Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава привезли зі Львова до Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві, де вірні та всі люди доброї волі змогли віддати останню шану усопшому.

Фото: Кирила ХМІЛЬОВА

Читайте про Блаженнішого Любомира Гузара також тут:

• Любомир Гузар залишив нам короткий заповіт: “Моліться і працюйте”
• Помер екс-голова УГКЦ Любомир Гузар
• З Блаженнішим Любомиром можна буде попрощатися у Львові і Києві

Сообщение Україна попрощалася з Блаженнішим Любомиром Гузаром появились сначала на Український репортер.

Прощалися зі славним полтавчанином у клубі Кабміну. Біля будівлі людно. В натовпі зустрічаються відомі письменники, громадсько-політичні діячі, нинішні і колишні чиновники. Проте є багато зовсім незнайомих людей, з народу. До них і підійшла кореспондентка “Українського репортера”.

Ось чоловік і жінка. Це подружжя Микола та Ніни Ляпаненків з Полтави. Дізнавшись про смерть свого відомого в Україні і за її межами земляка, вони приїхали до Києва, щоб провести його в останню путь. На питання, ким був для них Борис Олійник, Микола Ляпаненко раптом починає читати вірші:

Там, де ми відбули,
Там, де наше відтьохкало літо,
Забіліли сніги, забіліли сніги….

– Книги Бориса Олійника лежать на столі в нашій кімнаті, – продовжує пані Ніна. Потім додає: ­ – А ви знаєте, що саме з ініціативи Бориса Ілліча за кошти очолюваного ним Фонду культури у Лубнах на Полтавщині, на Замур-Горі, було споруджено перший в Україні пам`ятник жертвам Голодомору. А тепер, бачте, Фонд культури, який створив і понад 30 років очолював Борис Олійник, якийсь не такий, можновладці хочуть інший створити, перекреслити все те, що він зробив, та у них на те цілого життя не вистачить.

– А які в нього душевні пісні, особливо про матір – “Сива ластівка, сиве сонечко…” , – підтримує дружину Микола Ляпаненко.

Звичайно, подружжя Ляпаненків знає, що Борис Олійник був переконаним комуністом, членом ЦК КПРС і ЦК КПУ, що він написав багато віршів, у яких прославляється комуністична ідеологія, але… жодним словом про це не прохопилися. Мабуть, тому, що було в цій людині щось таке, що стоїть над ідеологіями і переконаннями, над посадами, чинами, званнями — це любов до своєї землі України і життя її болями і бідами.

– Борис Олійник був одним із найперших шістдесятників, – говорить про свого побратима по перу поет Петро Перебийніс, – він дитиною пережив Другу світову війну і ніколи не сподівався, що на схилі літ переживе ще й нашу сучасну війну. По-різному склалася доля митців покоління Бориса Олійника. Одні відійшли від активного громадсько-політичного життя і займаються творчістю, інші ж, до яких належав і Олійник, працюють не лише в слові, а й активно займаються громадсько-політичною діяльністю.

Я не кажу про чини і посади, то все не важливе, головне справи — Фонд культури, який він створив і яким опікувався до кінця свого життя, люди, яким він допоміг. Та й у справи Спілки письменників він глибоко вникав. А яким Борис Олійник був поетом, які в нього пісні, особливо про матір. Я сам був свідком, як вони змушували пускати сльозу сильних, мужніх чоловіків.

Голова Ради ветеранів інформаційної сфери Володимир Прокопенко каже, що Борис Олійник умів чути людей, переймався їхніми турботами і болями. І ця турбота виявлялася не на словах, а на ділі.

Борис Ілліч по суті зупинив зведення промвузла в Каневі, що загрожувало усипальниці Тараса Шевченка, був одним із тих, хто заблокував будівництво атомної електростанції в Криму. А ще у 2012 році за гроші Фонду культури, які він збирав понад три роки, у парку Перемоги, що в Дніпровському районі Києва, було встановлено перший в Україні пам`ятник матері-вдові.

Поетеса Валентина Козак згадала, що Борис Олійник одним із перших побував у Чорнобильській зоні, виступив зі статтею про Чорнобильську трагедію в “Литературной газете” в Москві.

– Борис Ілліч брав активну участь в уроках пам`яті Чорнобиля “Молюсь за Україну”, – розповідає пані Валентина, – а ще він активно підтримував організований Київською організацією Національної спілки письменників України фестиваль “Київська весна”,  де й сам читав вірші.

Його поезія черпає свої витоки з фольклору, а тому вона така мудра і справжня. Запам`ятався мені Борис Олійник ще й тим, що вшановував пам`ять старших колег — видатних письменників Олеся Гончара, Павла Загребельного, Андрія Малишка.

Поетеса Леся Мудрак належить до значно молодшого покоління письменників, проте вважає, що Борис Олійник – “це ціла епоха як для старших людей, так і для молодих. Можна засуджувати його за певні політичні переконання, за позицію, проте, безсумнівно, його творчість залишиться у віках і буде актуальною в усі часи. Крім того, Борис Ілліч активно працював з молоддю. І я пишаюся тим, що була з ним знайома, прислухалася до його мудрих порад”.

Серед тих, хто прийшов провести в останню путь великого поета, була людина із зовсім іншими, аніж у Бориса Олійника, політичними поглядами — це Герой України, політик, в`язень радянських таборів Степан Хмара. Але…

Він тепло, із щирою симпатією говорив про політичного опонента. Виявляється, Степан Ількович був знайомий з Борисом Іллічем ще з 1979 року, їм доводилося працювати разом у Верховній Раді України і попри те, що були вони в різних фракціях, знаходили спільну мову.

– Борис Олійник був порядною людиною і великим поетом, – наголошує Степан Хмара.

Мабуть, ця порядність і об`єднує людей різних поколінь, різних політичних поглядів, різних уподобань. І хотілося б, щоб вона не відлетіла разом з Борисом Олійником до його Сивої ластівки, а навіки залишалася з нами — з нинішніми і прийдешніми поколіннями українців.

Більше фотографій тут 

Алла ТОПЧІЙ

Фото Кирила ХМІЛЬОВА

Сообщение Відлетів до Сивої ластівки появились сначала на Український репортер.

Церемонія прощання пройшла в клубі Кабінету Міністрів України.

Поховали Бориса Ілліча на Байковому цвинтарі.

Фото Кирила ХМІЛЬОВА

Сообщение В Києві попрощалися з поетом, Героєм України Борисом Олійником появились сначала на Український репортер.

Холодний зимовий день. На Майдані людно, як під час Революції Гідності. Але немає партійних прапорів, агітаційних гасел. Є тільки стрімка людська ріка, в якій немає ні багатих, ні бідних, ні сильних світу цього, ні слабких і незахищених, ні україномовних, ні російськомовних… А лише небайбужі, тільки ті, кому болить доля України.

Ось у натовпі помічаю активістку Майдану Людмилу Олійник, а ось громадський активіст, політв`язень народний депутат України першого скликання Олесь Шевченко, народна артистка України Раїса Недашківська. Але тут вона забула про свої звання і заслуги, тут вона лише жінка, лише мати, лише громадянка України, в якої крається серце від туги, від жалю, вона хоче крикнути можновладцям: “Припиніть війну!”

І ось люди розступаються і всі, як один, припадають на коліна, даючи дорогу траурній процесії. Сьогодні вона особлива, адже хоронять не одного, а відразу сімох молодих людей, які, перейнявши естафету крутянців, віддали життя за Україну. “Герої не вмирають” – лине над Майданом і українською, і російською під мелодію “Пливе кача по Тисині”.

“Гей, погину я в чужім краю,
Погину я в чужім краю,
Хто ж ми буде брати яму,
Хто ж ми буде брати яму?” , – тужно лунає над Майданом.

На очі навертаються непрохані сльози. Втішає хіба, що хлопці ляжуть не в чужу, а в рідну землю, яку боронили, а ще те, що не змалів український народ, є ще в нас такі лицарі.

Про загиблого бойового побратима капітана, командира роти Андрія Кизила говорить заступник командира 72-ї гвардійської окремої механізованої бригади Валерій Гудзь:

– Хай пробачать мене загиблі хлопці і їхні рідні, безумовно, вони теж герої, проте я їх знав лише в обличчя і не більше, а ось із Андрієм Кизилом довелося воювати пліч-о пліч. Він з`явився в зоні АТО двадцятиоднорічним юнаком, а пішов із життя у 23. Дуже мало літ дарувала Андрію доля, проте це був не просто юнак, а справжній бойовий офіцер. У цій людині досить гармонійно поєднувалися такі якості як сміливість, хоробрість, мужність і грамотність військового офіцера. А ще Андрій ніколи не ховався за спини рядових бійців, він ішов уперед і вів за собою інших.

Тому й отримав достроково і звання, і посаду. А як радів, коли у нього народився син!”

Світлини на цю тему див. ТУТ

Фото Кирила ХМІЛЬОВА

Алла ТОПЧІЙ

Сообщение Герої не вмирають, вони йдуть на небеса появились сначала на Український репортер.