Книга детально досліджує прийоми та техніки пропаганди, що застосовуються під час поточного конфлікту в Україні.

“Я ставив за мету зафіксувати ті методи та прийоми, якими українців намагалися і намагаються залякати або примусити до миру під час війни. Розуміння цих технік допоможе ефективно протистояти ворожій пропаганді”, – каже автор.

У книзі представлено аналіз пропаганди як в Україні, так і в Росії. Також проведено паралелі з прийомами, що застосовувалися під час попередніх війн. Окремі розділи присвячені важливості героїзації воїнів, використанню гумору та сатири, поширенню чуток та створенню інформаційних потоків.

Книга буде корисною для журналістів, фахівців з PR та політиків. Вона допоможе краще зрозуміти механізми маніпуляцій суспільною свідомістю під час війни.

Сообщение Вийшла нова книга, що досліджує пропаганду під час війни в Україні появились сначала на Український репортер.

Зокрема в МЗС України дорікнули Reuters за просування кремлівської пропаганди.

Новина про те, що дане агентство на власний розсуд розуміє журналістські стандарти пролунала від Олега Ніколенка. Він проаналізував, що видання в публікаціях називає захоплені Росією українські території “промосковськими”, а крадіжку українського зерна – “експортом”. Про це й написав у Twitter.І звернувся до керманичів агенції:

“Reuters, не просувайте російську пропагандистську лексику. Неправильно: промосковська Херсонська область. Правильно: Херсонська область, окупована Росією. Неправильно: експорт зерна. Правильно: украдене зерно. Неправильно: військово-цивільна адміністрація. Правильно: російська окупаційна адміністрація”, – наголосив він.

Видання у публікаціях називає захоплені Росією українські території “промосковськими”, а крадіжку українського зерна – “експортом”

Речник МЗС також додав, що примітка наприкінці публікації про стандарти видання не є переконливою.

Сообщение Агентству Reuters дорікнули за просування кремлівської пропаганди появились сначала на Український репортер.

Телеекскурсоводи ніби й молоді, а женуть таку ж пропаганду, як і за радянських часів – позавчорашню й фальшиву. Ось конкретний приклад прихованого одурманення не обізнаних: на всі заставки вихваляється мовби унікальний скульптурний витвір на Подолі в Києві – біблійний Самсон роздирає пащу лева. Ніби то мало не мистецький шедевр.

А що ж насправді? На тому місці спрадавна било цілюще джерело. Багато поколінь найдавніших предків киян вважали його священним. Поклонялися йому. Учиняли біля нього такі ж відправи, як і скрізь в Україні біля криниць. Велелюдно сходилися до нього в засушливі літа, зверталися з покликами до всемогутніх сил небесних, просили дощу.

Після хрещення киян у воді річки Почайни та Дніпра правічне сакральне аж ніяк не могло залишитися поза увагою церкви. З часом було споруджено примітне накриття. Під ним постала дерев’яна скульптура ангела. Він тримав у руках чашу, з якої витікала вода.

Щоб напитися та взяти чим більше у якусь посудину, приходили тепер уже прочани, віруючі з усіх кінців міста. Їх благословляло ще одне святе зображення – на даху височіла двометрова дерев’яна статуя апостола Андрія. В його руці виблискував, коли сяяло сонце, хрест із позолоченої міді.

За радянський часів та скульптура була вилучена з ротонди, спорудження якої звеличене ім’ям незабутнього зодчого І. Григоровича-Барського. Артефакт зберігається – після всілякого перебутого, пережитого – в Національному художньому музеї України.

Отже, появі Самсона передували різні трансформації. Було, що об’являлося священне джерело-фонтан з назвою чужоземної закваски «Феліціан». У Санкт-Петербурзі панівна влада чіплялася за будь-що західноєвропейське, аби «окультуритися». «Скажений сват» Петро І, якщо перекласти висловлене ним українською мовою, заявляв погордливо ось що: «З іншими європейськими народами можна досягати мети людинолюбними способами, а з російським – не так. Я маю справу не з людьми, а з тваринами, яких хочу переробити в людей».

А яке ж нутро у того культуртрегера? Його правдива характеристика від Льва Толстого захована в недоступному для мільйонних мас виданні спадщини геніального письменника: «Полное собрание сочинений. – Москва, 1936. – Т. 26. – С. 568». Подаю у власному перекладі:
«З Петра І починаються особливо разючі та особливо близькі й зрозумілі нам жахи російської історії. Скажений, п’яний, що згнив од сифілісу, звір чверть століття губить людей, страчує, палить, закопує живцем у землю, ув’язнює жону, блудить, мужолозтвує. Сам, забавляючись, відрубує голови, блюзнірствує, їздить із подобою хреста і з чубуком у вигляді дітородних органів та подобами євангелій – ящиків з горілкою. Коронує блядь свою і свого невільника, розоряє Росію і страчує сина. І не тільки не споминають його злодіянь, а й до сих пір не припиняються вихваляння доблесті цього чудовиська і немає кінця всілякого виду пам’ятників йому».

Яка ж нечиста сила насилає саме таких правителів у Східну Європу? І хто визначить, що з того варварського увійшло в плоть і кров наступних самодержців. Принаймні, явним є те, що теперішнє загарбницьке безумство на Сході України є не чим іншим, як ординсько-імперським синдромом. Показує зуби колись тваринний, а тепер умовний чи навіть уже безумовний рефлекс.

Нехай би очманілий цар виривав з м’ясом бороди у «тварин» угро-фінсько-татаро-монгольської породи. Доводив би до ума підданих там, де на берегах Неви муляв око О. Пушкіну «приют убогого чухонца». Тільки ж ні. Накинувся, як хижий звір, на волелюбну Україну з її духовними набутками за неміряні тисячоліття. І про те предковічне навіть уявлення якесь мав: «сей народ зело умен и зело лукав». Певно, таку характеристику нашептало придворне кодло чужоземних порадників.

За несамовитими наказами біснуватого в поверженому Батурині знищено без розбору кожну живу душу – від немовлят до найстаріших. Після битви під Полтавою 1709 р. за сатанинською вигадкою оскаженілих переможців бенкет учинявся на дерев’яному настилі, під яким стогнали, стікали кров’ю, задихалися укладені рядами поранені, закривавлені, недобиті козаки. А до п’яного розгулу долучено й шведських воєначальників – як почесних гостей. Оспівав тріумф божевільного царя Пушкін у поемі «Полтава». За його рифмами, очманілий од «вікторії» «скажений сват» «Вождей своих, вождей чужих /шведів – В. П./ И славных пленников /шведських воєначальників – В. П./ласкает, И за учителей своих /вправних у військовій справі шведів – В. П./ Заздравный кубок подымает».

Натомість до волелюбної України відтоді культивується тваринна ненависть. І це триває ось уже четверте століття. Злобний вишкір на зорі двадцять першого віку нової ери такий же дикий і загрозливий, як і від «скаженого свата», як і від «голодної вовчиці», «вражої баби, клятої суки» Катерини ІІ, як і від Леніна, Сталіна, як і від різномастих фрунзе-кагановичів-постишевих-хатаєвичів-мехлісів і т. д. і т. п. – аж до теперішніх верховодів.

Усьому світу відомо, якого серця й сумління геніальний Пушкін, нащадок «арапа Петра Великого». Але в даному разі поет абсолютно байдужий до нечуваних страждань корінної української людності. Не когось же іншого, як наших предків царські кати колесували, четвертували, мордували, спалювали живцем. Стинали голови малим і старим на пострах уцілілим – щоб навіки-вічні залякати подоланих, уярмлених. Такий ось зачин «русского мира». Він як точив зуби на сусіда, так і тепер гострить.

Століття минають, а зло не перероджується, а вироджується. Так зване «дворянское сословие» із шкури лізло, щоб офранцузитися, відцуратися від мови простолюду. З часом та ж «русская барышня Татьяна», змальована Пушкіним у віршованому романі «Євгеній Онєгін», «И русский Н как N французский Произносить умела в нос». У російській же мові достатньо було зводити кінці з кінцями. Тільки ж їй, як і всій «животной» / так з губ Петра І – В. П./ імперії, вибитися в француженки не вийшло. І Пушкіну судилося стати великим російським поетом, хоч у ліцеї, де навчався під опікою «дядьки» – кріпака, панувала французька мова.

Яку любов до одвічних рільників на Північному Причорномор’ї, Подніпров’ї, Придністров’ї, Побужжі, Подунав’ї прищеплювала майбутньому сатрапу його мати – дочка Нариша, перехрещена Наришкіною, можна здогадатися, коли відати, що вона за одна. Але звідки знати, як будь-що неугодне імперським супостатам трималося за сімома замками. Лише тепер змигують проблиски правди.

Отже, за поговором придворних після шлюбу /другого/ царя Олексія Михайловича з дев’ятнадцятилітньою Наталією, ощасливлену необхідно було нахиляти до православ’я. Вона – бусурманка «з чорними очима витрішкуватими». Офіційна її лінія – «російський дворянський рід із маломаєтних татарських поміщиків». А за твердженнями деяких пізніших дослідників – не просто кримчачка, а караїмка. Походження останніх таке. То гілка ізраїльтян, які зазнали вавілонського полону, а по всьому знайшли пристановище в Криму, стали мусульманами.

Наришкіни були злісними ворогами Івана Мазепи при його зносинах з Петром І. Український гетьман не терпів їх на дух. Було за що, коли поміркувати. Підказку дають свідчення князя Б. Куракіна в так званих «набросках» «Історії про царя Петра Олексійовича та ближніх до нього людей 1682-1694 рр.»:

«Правління отої Наталії Кирилівни було вельми непорядне і нераде народу, і кривдне. І того часу почалося неправе провадження від суддів і здирництво велике, і крадежі державні, які дотепер продовжуються з примножуванням, і вивести оцю заразу трудно».

Якби ж лише в своїх кордонах царат безумствував. Ні, накривало осоружне, як градові хмари, довколишні землі. Якась нечиста сила напоумила зажерливих занапастити Україну – край веселий – і до цього часу точити кров, як воду, з багатостраждального народу. Назнущалися з віковічної Полтави. Втулили в осереддя міста копію Сенатської площі – щоб так, як у Санкт-Петербурзі. Чужорідне блекотою сіло на українську національну свідомість.

Насаджуване супостатами глушить мудрість від класиків української літератури – Івана Петровича Котляревського, Панаса Мирного та ще багатьох славних полтавців, незрадливих синів свого народу. І чи ж не ще більша наруга – імперське уславлення поля кривавої битви.

А нащадки завойованих мусять терпіти, замкнувши вуста. Бийте, пригноблені, поклони перед двоголовим орлом на вершині пам’ятника «Полтавській битві», скнійте в неволі. Викиньте з голови, що кров’ю ваших пращурів до самої магми просякнута ваша рідна горьована земля.

І в Києві уславлення «вікторії» під Полтавою причаїлося, як змія в не зотлілому черепі того коня, від якого, за віщуванням волхвів, прийняв смерть князь Олег, варязьке ім’я котрого – Хельге. Біля «Самсона на Подолі» гуртуються студенти Києво-Могилянської Академії.

Приходять фотографуватися молодята. А тим, хто відає, що й до чого, себто хитромудрим колонізаторам, чому б і не насміятися з легковірних. Чи ж багато таких, що відкриють на сторінці 55-й книгу 1 четвертого тому «Історії українського мистецтва». Видання 1969 р. Чорним по білому про згадану вище скульптуру написано так:

«Встановлена 1809 р. в Києві на Контрактовій площі: на зразок фонтана Самсон у Петергофі вона мала символізувати перемогу над шведами в Полтавській битві… Автор композиції невідомий». Якийсь ремісник – по всьому видно.

Впадає в око неспівмірність піднесеної ввись ротонди – досконалої, вишуканої, як повітряний замок, – з вовтузінням під її куполом дрібного чоловічка із зовсім не царем звірів, а з чимось собако чи кошачоподібним. Причина неспівзвучності зрозуміла. Ротонда від зодчого І. Григоровича-Барського призначалася для зовсім іншого, ніж те, що було підкинуте, як яйце зозулі в чуже гніздо.

У столиці горьованої України вистачає екскурсоводів, що хизуються своєю обізнаністю в злій для українців історії. Не проминуть нагадати непросвіщенним, що перемогу над Карлом ХІІ у Полтаві увічнено пишним комплексом з хижим двоголовим орлом на верхів’ї: поклоняйтеся, нащадки убієнних, колесованих, четвертованих, замордованих, замучених, закутих у кайдани, нидійте в неволі. А в Києві для увічнення «вікторії», безмежно дошкульної для закабаленої України, виставлено напоказ лева з роздертою пащею. Бо ж лев – гордий символ подоланих шведів. Саме «цар звірів» красувався на гербі Карла ХІІ.

Як чужоземної закваски сатрапи Російської імперії, так і троцькістсько-ленінські ідеологи так званої диктатури пролетаріату собаку з’їли на тому, як давити й душити. Осквернили українську землю безліччю огидних перейменувань міст і менших населених пунктів та вулиць, засмітили відворотними назвами усе загарбане «от Москвы до самых до окраин», понаставляли незліченно закам’янілих фігур катів, гнобителів, супостатів.

Спасибі Долі, за роки незалежності повалено чимало тих відворотних ідолів. А скільки ще як стовбичили, так і стовбичать, отруюють повітря, оскверняють не тільки землю, а й овид.

Понад те. Ледве дихнув український народ озоном волі, як хоча б і в тій же Одесі сповідники чорносотенного українофобства підсаджують на п’єдестал мертву потвору Катерини ІІ. А в окупованому Криму за маячні якоїсь там Нюші, що полюбляє демонструвати в Інтернеті свою оголену плоть, проектується пам’ятник святому царю Миколі ІІ.

А що ж у Києві? Тут усе ще надто тонкий, за визначенням Ліни Костенко, національний інтелектуальний прошарок. Та невже украй мало національно свідомих науковців, діячів культури, літератури, мистецтва? Невже байдужість усім поспіль затуманює зір? Чому змиряємося з незчисленними проявами антиукраїнського, антинародного, антидержавного? Самсон з роздертою пащею лева в столиці України – це ж лише крапля в морі. Чому б звідси не подати приклад, як очищатися від скверни?

За наказом спадкоємців «скаженого свата» Самсон з подоланим левом закрив проблиск предковічної давнини. Де ж прозірливість сучасних київських інтелектуалів? Хіба ж гріх – замінити імперський символ? Більшовики не церемонилися, підриваючи сотнями кілограмів вибухівки Золотоверхий Михайлівський собор та скільки ще інших не менш знаменитих храмів.

Звичайно, не такі вже й давні печерні звірства, як і теперішні на Сході України, – не приклад для наслідування. Та щодо фігури на київському Подолі, то чому б її без наруги не перенести в якийсь заповідник артефактів – символів спотвореного минулого.

А в альтанку від І. Григоровича-Барського повернути б первинні скульптури. Або увести легендарну Либідь. То образ із вірувань астрального культу тих тубільців, аборигенів, які розвинулися до народу з назвою – український. У правічного відлуння календарно-обрядовій поезії Либідь оспівана як уособлення Ранкової Зорі. Вона – символ дівочої цноти і вроди.

Ой красна, рясна в лузі калина,
А ще красніша дівка Уляночка…
По двору ходить, як сонце сходить,
У сінечки ввійшла, як зоря зійшла,
У світлоньку ввійшла – світлонька сяє…

Записано в 1840-х роках та подано в збірнику О. Бодянського. Так само й запис із кінця ХІХ ст. спонукує підняти очі в небо – вдосвіта, на світанку:

Ой за горою, за кам’яною,
А за другою, за золотою
Дівка Ланпушка вимивалася,
Вимивалася, наряжалася.
На себе брала все золотеє,
А з себе скидала все голубеє.

Саме до цього символу приходити б з душевним трепетом студентам Києво-Могилянської академії, а тим паче – зарученим і парам, що побралися.

Ще раз повернімося до згаданого документального фільму. В ньому – потоки похвальби Андріївському узвозу як вотчині Михайла Булгакова. Авторові «Білої гвардії» будь-що українське національне застрявало кісткою в горлі. На те виходить, що саме за це й уславлюється. А про незабутнього Григора Тютюнника, котрий, було, мешкав на тій же вулиці, навпроти будинку Булгакова, через дорогу, – ні пари з вуст. Та хіба тільки ім’я Григора замовчується. Подається інформація так, що нібито ніхто з українських архітекторів нічого не будував у Києві. Не їхніми іменами звеличується Київ, а прізвищами багатіїв, котрі не поскупилися на кошти, добре відомо, з кого здерті.

Не так гучно, як слід було б, зазвучали останнього часу голоси про належне увічнення пам’яті Івана Нечуя-Левицького в столиці України. Є пропозиції поставити пам’ятник там, де донедавна муляв очі так званий «вождь світового пролетаріату». Щоб утілювати путнє, необхідно, очевидно, в новій Київраді виявляти національну свідомість тим, хто покликаний дбати про історичний, а не спотворений образ предковічного міста, такого ж вічного, за словами Оноре де Бальзака, як і Рим.

А щодо телепропаганди, яка накриває Україну, то вона досі настільки антиукраїнська, що проукраїнське лише прокльовується.
По всьому само собою напрошується заповідане Тарасом Шевченком: «Чи буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце стане І оскверненну землю спалить».

Вадим Пепа, письменник

Малюнок Андрія Петренка

Сообщение На телебаченні процвітає позавчорашня і фальшива пропаганда. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Раніше Глава держави стверджував: “В Організації об’єднаних націй я виступив з ініціативою створити в Україні Центр протидії дезінформації. Найближчим часом він розпочне свою роботу і в майбутньому має стати міжнародним хабом протидії дезінформації та протидії пропаганді в усьому світі”.

За його словами, сьогодні Україна знаходиться на передовій, зокрема, боротьби з ворожою пропагандою.

Офіційно. Поліна Лисенко у 2015 році закінчила магістратуру у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (магістр права), до 2019 року навчалася в цьому виші в аспірантурі. Кандидат юридичних наук.

У 2013 – 2015 роках працювала на посаді молодшого юриста у приватній юридичній компанії. З квітня 2015 до вересня 2019-го була помічником першого заступника директора Національного антикорупційного бюро України.

До березня 2020 року обіймала посаду начальника департаменту міжнародно-правового співробітництва та повернення активів Офісу генерального прокурора.

Також працювала керівником проекту з розбудови судової гілки влади та міжнародної співпраці Офісу простих рішень та результатів. Має подяку від директора Федерального бюро розслідувань США за спільну успішну операцію Офісу генерального прокурора та ФБР. З вересня 2020 року – директор департаменту інформаційної політики та зв’язків з громадськістю АТ “Укрзалізниця”.

Фото із сайту “Українська правда”

Сообщение Центр протидії дезінформації очолила Поліна Лисенко появились сначала на Український репортер.

Снайпери загарбників видерлися на водонапірні башти, по яких українським воїнам заборонено стріляти, й полюють на тих, що не можуть дати здачі. Чорний день. Четверо вбитих. Двох поранено. Один із них – у важкому стані. Дай йому вижити, доле праведна!

Чому ж телеканали в Україні не киплять таким же обуренням, як з приводу протестів під Офісом президента? Кому ж розбите скло й розмальований граніт дорожчі від людських життів? Першорядні політики демонструють кричущу байдужість до живих душ. Їм не до втрат на «передку», на фронті. Надривають голоси в нещадній боротьбі за владу. Заради хижацького доступу до казни, до всенародних багатств ладні роздмухувати несосвітенне. Роздувають обвинувачення в розгулі неонацизму, фашизму не деінде, а в розбудованій ними ж Українській державі.

Ревні православні вірять, що без волі Божої жоден волос не впаде з голови людини. То з чиєї ж волі влада в суспільстві, в країні? Молодим на роду написано надіятися, мріяти. А старшим життєвий досвід підказує, що правда й кривда в жорстокій юдолі земній – як сіамські близнюки. Розділяти їх так, як це роблять вправні хірурги, якраз і покликані царі, імператори, королі, президенти. Через те ж і мовиться по-народному: яка власть, така й снасть. У ХХ й ХХІ століттях, владарям у Євразії немає чимось путнім похвалитися. Пригадується, на жаль, насамперед лихе…

14 липня 1941 року біля нашого двору в селі Драбів тоді Полтавської, а з 1954 року Черкаської області загальмувала деренчлива вантажна машина. Молоді парубки й дядьки з прадавньої вулиці Цибулівки, перейменованої пізніше на Радянську, набилися по саму зав’язку в кузов так званої «полуторки». Призвані на війну прощалися із заплаканими родичами, ні сном ні духом не відаючи, чи доведеться ще обніматися.

Моєму батькові пощастило. Демобілізувався в розпал жнив 1947 року з-під поверженого Берліна, де був задіяний в охороні Потсдамської конференції. Виділявся серед односельців гвардії капітаном з дев’ятьма бойовими орденами й медалями на грудях. Як мати зводила кінці з кінцями з чотирма неповнолітніми дітьми, особливо ж в окупації, гірко споминати.

Та хай там що, мені легко давалася шкільна наука. Закінчив десятирічку зі срібною медаллю. Не витягнув на п’ятірку твір з російської літератури. Не було теми до душі. Мусив «розправлятися» з романом І. Гончарова «Обломов», який ні тоді не був променем світла в реалії голодних 1947-1948 років, ні пізніше не прислужився для осмислення гнітючої дійсності.

Коли старшокласником побачив під своїм прізвищем замітку в районній газеті, почувався на сьомому небі. Завів товщий, ніж звичайні, зошит. Записував усе дотепне, почуте від молодших і старших земляків, особливо ж від рідної баби Наталки, котра, як сама говорила, «вродилася з приказкою на губах».

Якраз той зошит довів до біди. Один із «пильних» однокурсників постарався, щоб записане аж ніяк не для розголосу,  потрапило, «куди слід». Зрозумів, у яку халепу вскочив. Спромігся лише на те, аби сказати такому ж сільському товаришу, як і сам: «Тепер мені гаплик». І не помилився. Десь на третій день після викрадення того зошита підняли прямо з лекції, щоб негайно з’явився в ректорат. На засіданні парткому кожний із академіків і докторів наук вчитувався в передруковані на машинці сторінки з лиховісного зошита. Не було меж обуренню іменитих, коли ректор Швец (так він утверджував своє прізвище) зачитав прикінцеву строфу з мого зухвалого вірша, присвяченого, звичайно ж, Тарасу Шевченку:

А поки що спи, Тарасе,

Прийдемо збудити,

Як почнем кайдани рвати

І волю кропити.

З «вовчим білетом» подався в місто Сталіно (нинішній Донецьк) робітником другого розряду на Металургійний завод імені Сталіна. Заявлене мною зринуло з підсвідомості не на  порожньому місці, а через так звану «відлигу». Хрущов виступив з різким осудженням «культу особи і діяльності Сталіна». Прокинулася зі сну розуму молодь у всіх вузах від Москви й до «самых до окраин». Звідки було знати, що нібито «оновлення» закінчиться «полюванням на відьом». Тодішній міністр оборони Жуков видав наказ про позачерговий  призов в армію. Незгодні з «генеральною лінією партії» студенти з України, колишньої Молдавії, Азербайджану, Грузії, Вірменії опинилися на Тоцькому полігоні, де 1954 року було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу. Витоптували «кирзаками» радіацію, про яку не мали ніякого уявлення. А сміливці з Москви й Ленінграда ковтали таку ж саму радіацію на Далекому Сході поблизу уранових шахт. Так позавчорашня радянська влада дбала про спадковість поколінь.

Після демобілізації десятиліттями довелося нидіти з клеймом «буржуазний». А який я в чорта «буржуазний»? Виріс у хаті-ліпці під солом’яною стріхою та із земляною підлогою, яку мати перед Великоднем мазала розведеною у воді глиною. В дитинстві та за юних літ ніколи не спав на якомусь там м’якому ліжку, а тулився, як і вся дітлашня, на твердій печі, засланій домотканим рядном.

Панівні владолюбці з високих трибун товкли одне й те ж. Звинувачували в усіх гріхах «українських буржуазних націоналістів – злісних ворогів українського народу» й «міжнародний сіонізм». Цю тираду Щербицький, колишні члени КПРС не дадуть помилитися, мусив невпинно виголошувати задля самозбереження.

Останніми роками ні про який «міжнародний сіонізм» не йдеться. Тон задає посольство Ізраїлю в Україні. Ганьбить Степана Бандеру, який ніколи ні в кого не стріляв, ніколи нікого не вбивав, а був ідеологом національно-визвольних змагань. За відмову скасувати проголошений у Львові 30 червня 1941 року «Акт відновлення Української Держави» опинився в центральній Берлінській в’язниці. Далі перебував у концтаборі Заксенгаузен у бункері «Целленбау». Братів Олександра, доктора політекономії, і Василя, випускника факультету філософії Львівського університету, замордували 1942 року польські наглядачі-капо в концтаборі Аушвіц. Родину та ближчих родичів знищили до ноги комуністи-інтернаціоналісти в сибірських концтаборах. Правдивого документального фільму про Степана Бандеру досі не відзнято.

Більш-менш відомо, що означає його ім’я. Італійські партизани вступали в бій проти гітлерівців із піснею «Бандьєра росса» – «Прапор червоний». Римські легіони на ворожих територіях висилали наперед розвідувальні загони з прапором – «Бандьєра». Як це слово дісталося до села Старий Угринів, тепер Калуського району Івано –Франківської області, де народився непохитний борець за незалежність України, щоб об’явитися прізвищем – така ж таїна, як і правдива оцінка життя й діяльності Степана Бандери.

На телеканалах, які все більше схожі на стічні канави, точиться непримиренна боротьба за владу. На окупованих територіях, особливо довкола Савур-могили,  кожна п’ядь землі до самої магми просякнута жертовною козацькою кров’ю. Ні з офісу президента, ні з голубих екранів не почути й не побачити, хто ж саме віддав життя за волю і незалежність Української Держави. Чиї сини? Яких батьків? Скільки дітей та яких безжальна недоля прирікає на сирітство? Не всі, та більшість засобів масової інформації глухі й сліпі до чужого горя. Звідки ж черствість душевна? Невже не болить? Та звинувачувати б з кожного приводу кремлівських призвідців війни! Проклинати й осуджувати так, як це заведено між простих трударів.

Уславленому за героїчну пісню «Хотят ли русские войны?» поету Євгену Євтушенку багато що дозволялося. Він доскіпливо й аргументовано доводив, що мати Гітлера – єврейка. З якого ж сатанинського наслання фюрер – убивця євреїв і кат Голокосту? Правителі в Росії, як указує новообраний президент США Джозеф Байден, «вже не говорять про комунізм». Щоб утримати в своїх руках владу, переорієнтувалися на християнську релігію. То з волі якого ж провидіння президент, міністри оборони й закордонних справ у Кремлі та патріарх «всея Русі» – не слов’яни? Осідлали православ’я узурпатори влади.  Як хоче, так і знущається вічність з вищих створінь у жорстокій юдолі земній…

Пекучого й дошкульного – не перелічити. А з телеекранів – Содом і Гоморра біля Офісу Президента. І заяви про неонацистів, фашистів, скінхедів. Організатори протесту – молоді люди. Вони не настільки авторитетні, щоб до них привертати всесвітню увагу. Коли ж високопоставлені заявляють про розгул фашизму в Україні, то кремлівські пропагандисти аж захлинаються, зловтішаючись, та поширюють дезінформацію на весь світ. А доморощені колабораціоністи ллють крокодилячі сльози.

А що ж телебачення в Україні? Провідні ведучі програм як змовилися. Чому ж не транслюються виступи молодих активістів біля офісу президента? Які ж їхні вимоги?  Чого ж добиваються? Якої справедливості? Що виголошують перед мікрофонами й через мегафони? Хіба ж вони – не «нові обличчя»? Чи «нові» намертво відгородилися від народу винятково в депутатському корпусі? Товкти воду в пропагандистській ступі – на таке ні великого розуму, ні сміливості не потрібно. А на подвижництво за заповітами від Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки відважуються ті, в кого щире серце й гаряча душа.

Вадим ПЕПА, письменник.

Малюнок Андрія ПЕТРЕНКА.

Читайте також статті Вадима Пепи:

• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів

Сообщение У нещадній боротьбі за владу ні моралі, ні правди. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Лідер “Європейської солідарності” Петро Порошенко заявив, що 18 лютого 2021 року придбав телеканал, який офіційно належав колишньому главі КМДА Володимиру Макеєнку.

Про це він розповів в телеефірі “Прямого”. Цитуємо:

“Я маю можливість вам повідомити. Вранці мені подзвонив Макеєнко. Сказав, що нам треба докладати спільних зусиль щодо захисту телеканалу. Сказав, що єдина його вина в тому, що він декілька років докладав зусиль для того, щоб підтримувати, забезпечувати, фінансувати та захищати канал.

Але зараз він потребує допомоги. Дві години тому ми підписали угоду, я заплатив гроші, великі гроші, які могли б піти на благодійність, на інші проєкти, в тому числі – це мільйони й мільйони, для того, щоб покрити борги каналу.

Дві години тому в реєстрі державному кінцевий бенефіціарний власник телеканалу “Прямий” змінився. Уже дві години ним є “Прайм Ессетс Кепитал”, структура, яка на 100 відсотків належить Петру Порошенку. Володимире Олександровичу, завтра на РНБО ви можете запроваджувати санкції проти “террориста” Порошенка.

Але я дуже раджу вам уважно подивитися, чим закінчив Янукович, який так намагався закрити “5 канал”. Підкажу – закінчив він погано. Я робитиму усе, що від мене залежить, щоб захистити свободу слова.

Разом із тим я гарантую, що високі журналістські стандарти “Прямого”, свобода висловлювання, свобода слова точно будуть збережені шляхом мого невтручання. Це було дуже непросте рішення для Макеєнка, але ми не могли в інший спосіб зупинити зухвалість і недержавність тих, хто намагається боротись зі свободою слова”.

Фото EPA.

Сообщение Петро Порошенко за великі гроші купив телеканал “Прямий” появились сначала на Український репортер.

Було, що один із «слуг», коли взяв у руки посвідчення депутата Верховної Ради України, вихвалявся чи на всіх телеканалах: він гордий з того, що служив в ізраїльській армії. Щось не доводилося чути, аби хтось із його однопартійних так само хвастав, що служив в українській армії. Не може бути, щоб з-поміж «слуг» не знайшлося ні одного такого. Чого ж мовчить? Не «модно» в тому середовищі? Чи геть усі настільки спритні, що всіма правдами й неправдами ухилялися від армійської дисципліни. Воно й зрозуміло. То ж зовсім не те, що не формальна, а справжня вольному воля – з фактичною недоторканністю й нічим не обмеженим правом заходити в будь-яку установу, а понад усе – з доступом до всенародної казни, як це постійно демонструють олігархи в масках причаєних ляльководів.

Мені випало все життя працювати журналістом. Зустрічався з незчисленними співбесідниками. Вислуховував усілякі пропозиції, скарги, прохання допомогти через пресу чи запобігти кричущій несправедливості. При всьому при тому запам’яталася назавжди упевненість усіх прошарків суспільства: хто не служив в армії, той не мужчина. Наскільки це правильно, судити не комусь одному, а загалом електорату. Від латинського elektor – виборець. Сукупність громадян, що голосують за якусь партію.

Якби ж серед президентських запитань під час місцевих виборів було й таке хіба ж не важливе: чи треба з’ясовувати, хто та з яких партій служив в українській армії? Може, тоді б і ставлення до захисників Батьківщини було б воістину шанобливим. Ніхто б не смів кинути жодного косого погляду на тих, котрі на фронті супроти ненаситного російського агресора повсякчас дивляться в очі смерті, жертвують життями заради волі й незалежності справіку рідної Матері-Землі.

На сході України земна твердь до самої магми просякнута жертовною козацькою кров’ю. Народна дума «Ой Морозе, Морозенку» стукає до сердець сучасників. Хіба що тих не торкає, хто «у грудях не серденько – твердий  камінь має».

Бились зранку козаченьки

До ночі глухої.

Козаків лягло чимало,

А татар – утроє…

Не вернувся й Морозенко,

Голова завзята –

Замучили молодого

Вороги прокляті…

Вони ж його не стріляли

І на чверті не рубали,

Тільки з його, молодого,

Живцем серце взяли…

Взяли його, поставили

На Савур-могилу:

«Дивись, тепер, Морозенку,

На свою Вкраїну»…

Ой Морозе, Морозенку,

Славний ти козаче,

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче.

Не так тая Україна,

Як рідная мати.

Заплакала Морозиха,

Стоя біля хати.

«Все згине, тільки правда зостанеться» – провіщає одвічна українська народнопоетична творчість. Во віки віків вдячна пам’ять захисникам рідної Батьківщини!

Вадим Пепа,
журналіст,письменник

Сообщение Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Більшість ушниплюється вільної хвилини в смартфони. Подібно до того, як Змії-Гориничі чи Солов’ї-Розбійники, голубі екрани засліплюють і оглушають легковірних.

Само собою напрошується абсолютно просте запитання. Кому з мільйонів нинішніх виборців спадає на думку розкрити одинадцятитомний Словник української мови? І прочитати:
«Слуга… У поміщицькому та буржуазному побуті – людина для особистих послуг у домі… Лакей у ресторані, готелі і т. ін. Людина, яка завжди готова виконувати чиєсь бажання, волю і т. ін.
2. Людина, яка служить кому-, чому-небудь, захищає чиїсь інтереси».

На додачу й інші характеристики: слугиня, слугівниця, служака, служанка, служаночка, службіст. З приводу всього цього Максим Рильський у тому ж Словнику слушно зауважує: «Поет любить слово. Але він – не слуга слова, він – його володар».

Після десятиліть однієї з найжорстокіших у всесвітній історії «диктатури пролетаріату» Сталіна було проголошено «батьком усіх народів». 1936 року сатрап наважився узаконити захоплену з допомогою німецьких спецслужб владу «на основі нерівного виборчого права». «Суверенним носієм влади» освячувалися «пролетарські маси». Звеличувався «передовий робітничий клас». Осуджувалися селяни – «дрібнобуржуазні власники». Позбавлялися волевиявлення «куркулі», «лишенцы» та поголовної огуди освічені, не кажучи вже про інакомислячих.

За цих обставин догідливі прислужники «подсуетились» і підказали новоявленому тирану заявити, що депутати – «слуги народу». Безперечно, колишній зухвалий грабіжник царських банків мав своє на мислі. Не комусь, а йому служитимуть «беспрекословно» мільйони уцілілих у кривавій бійні. А неслухняних чекісти з маузерами напоготові достріляють на Соловках, покладуть кістками в жерло Біломор-каналу, зітруть на порох за колючими дротами ГУЛАГу, запроторять у вічну мерзлоту Колими…

Заради справедливості необхідно вказати, що в згаданому Словнику є й така позиція:

«Людина, яка працює в ім’я кого-, чого-небудь, віддана комусь, чомусь». Та якій уяві під силу допустити, що нинішні «слуги» здатні чи спроможні на такий подвиг, як триста спартанців на чолі з царем Леонідом у битві супроти багатотисячного перського війська в ущелині при Фермопілах – Теплих Воротах до Афін? Пам’ять про захисників рідної Матері-Землі увічнюють на всі прийдешні тисячоліття вирізьблені на незворушному камені слова – епітафія Сімоніда Кеоського: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, перекажи лакедемонянам, що ми полягли тут, вірні їхньому наказові».

Який там і від кого наказ для «слуг»? Що до того «временщикам»? І яка там «вірність»? Кому? Хіба що олігархам і загарбникам з півночі, котрі вірним прислужникам можуть «відстьобнути» скільки завгодно від своїх неміряних статків. Звідки візьметься відданість високим ідеалам у тих, які дбають, насамперед, про збагачення себе, любимих?

Вочевидь, темний ліс для ненаситних – філософія якогось там Григорія Сковороди. Коли і чули щось, то яке їм діло до високого, як жар-птиця в небі, замість твердої валюти в жмені? Для кого не пустопорожній звук написане й надруковане? «Щастя за допомогою власності – велика помилка. Найбільше щастя є в досягненні глибин власної душі».

Які там «глибини»? Видатний філософ вважав подвижників «синами віку», які бачать далі, ніж «сини дня». Просвіщаймося і судімо прозірливо, хто ж є хто – «сини дня» чи «сини віку»? Скороминущі чи гідні вдячної пам’яті? Під час виборів, від яких усе таки щось залежить, не втрапляймо, як легковірні телеплаваючі, в ятери й неводи нахабних обдурювань. Тільки ж як донести розуміння всього цього в голови електорату, що бездумно опускає бюлетені чомусь у нас в урни, як «за упокой», а рідше – в скриньки, які – діти скрині. А вона у трударів – символ не примарного, а реального достатку.

Вадим ПЕПА, письменник.

Фото на головній сторінці: Київ, Майдан, 2015 рік.

Фото Леоніда Фросевича.

Сообщение Про телеплавний електорат. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Тим часом того ж дня, на “112”-му телеканалі демонстрували “високу культуру” – “Аншлаг” російського ТБ. Тут усі “звьозди”, які ненавидять Україну кожною клітиною, для яких усі ми – “хахли”. А зала реготи справляла, ледве не під стільці падала, сміялася в тому числі і над антиросійськими санкціями. Їжте “малороси” “вєлікіє достіжєнія” “старшого брата” у сфері “культури”?

А тим часом 9 березня у Гаазькому трибуналі – перший судовий день у справі про збиття російськими терористами малайзійського Боїнга (298 осіб було на борту). На “112”-му – все одно “празднік”!

Навіть незважаючи на те, що 8 березня російські війська вбили українського воїна, шістьох поранили. 9 березня окупанти обстріляли наш санітарний автомобіль. Сумні втрати, майже щодня.

“Аншлаг” як аншлюс, коментують із сарказмом цей “концерт” з московії українські аналітики.

За цю “культуру” із російського “зомбоящика” воюють українські воїни, гинуть найкращі сини свого народу?

Малюнок Андрія Петренка

Сообщение Українцям показали російський “Аншлаг”. Що відбувається? появились сначала на Український репортер.

Президент України Володимир Зеленський зустрівся з керівництвом провідних українських медіагруп. Обговорили проблеми телевізійного мовлення після початку кодування чотирма медіагрупами супутникового сигналу їхніх телеканалів з 29 січня цього року за рішенням від 2017-го.

Як інформує Офіс президента України, Глава держави наголосив: це питання стосується не лише бізнесу медіагруп, а й стратегічного захисту інформаційної безпеки України, оскільки через кодування сигналу не всі українці можуть вільно переглядати понад 20 головних телеканалів.

Як раніше розповідав “Український репортер”, всього будуть закодовані 23 телеканали, зокрема:

1 + 1, 2 + 2, ТЕТ, Бігуді, Плюсплюс, УНІАН ТБ (1 + 1 media);

Новий канал, ICTV, СТБ, Оце, М1, М2 (StarLightMedia);

Інтер, НТН, К1, К2, Enter-фільм, Мега, Zoom, Піксель (Inter Media Group);

Україна, НЛО TV, Індиго TV (Медіа Група Україна).

«Ми маємо не просто безліч листів і тисячі дзвінків у Офіс Президента з тим, що українці не можуть отримати цей сигнал через кодування і не мають можливості дивитися українські телеканали. Особливо це стосується регіону вздовж контактної лінії та тимчасово окупованих територій», – сказав Володимир Зеленський.

За словами Президента, внаслідок цього альтернативою там стало російське телебачення.

«Ми приїхали туди, побачили, що і російське радіомовлення, і телебачення є не лише на тимчасово окупованих територіях. Воно має дуже потужний сигнал і на контрольованих територіях. Крім того, тоді вони «глушили» наш сигнал військовою апаратурою. А зараз, мені здається, навіть не потрібно використовувати технічні засоби та гроші, щоб глушити, – ви самі відключилися», – говорить Глава держави.

Володимир Зеленський зазначив, що Рада національної безпеки і оборони України має можливість запровадити мораторій на кодування супутникового сигналу телеканалів, але це не вирішить усього спектру проблем.

«Ми хочемо зараз знайти вихід із цієї ситуації. У нас завдання дуже просте: щоб люди мали можливість дивитися саме українське телебачення, особливо на тих територіях, до яких ми зараз не маємо іншого доступу, крім інформаційного», – сказав він.

Для комплексного вирішення проблеми з доступом українців до інформації Президент запропонував провайдеру ефірного цифрового телебачення «ЗЕОНБУД» до 4 березня 2020 року вжити заходів для зміни модуляції сигналу. Це розширить покриття цифровим телебаченням на території держави та полегшить доступ населення до телемовлення.

Також «ЗЕОНБУД» до 1 травня 2020 року має забезпечити встановлення цифрових передавачів у 47 населених пунктах України відповідно до раніше взятих зобов’язань. Крім того, оператор повинен модернізувати наявні антенно-фідерні системи для всіх прикордонних територій.

Водночас Глава держави та представники медіагруп дійшли згоди до 16 березня 2020 року забезпечити запуск незакодованих супутникових міжнародних версій своїх загальнонаціональних телеканалів і таким чином знову зробити телебачення доступним для українських громадян.

Крім того, оператори супутникового мовлення Xtra TV та Viasat мають розробити соціальні пакети супутникового телебачення з мінімальною абонплатою для соціально незахищених верств населення. Таким чином ці громадяни отримають можливість переглядати закодовані телеканали.

Фото: “Український репортер”

Сообщение Що робитиме влада з чорними телеекранами? Президент зустрівся з керівниками телеканалів появились сначала на Український репортер.