Сніг у місті Айн-Сефра лише злегка прикрив землю, повідомляє ВВС. Температура в місті, оточеному Атласькими горами, опускалася на 2 градуси нижче нуля протягом останніх трьох ночей.

Раніше сніг не був повною несподіванкою – він випадав тут у 2021, 2018 та 2017 роках. Але сніг на червоних піщаних дюнах у грудні 2016 року став справжнім шоком для людей.

Сообщение У пустелі Сахара випав сніг появились сначала на Український репортер.

Але оскільки шанси Байдена на перемогу дуже великі, що непогано для України, то не будемо занадто песимістичними, нинішній морок розвіється, тож поговоримо про краще, про пори року взагалі та колоритні особливості американської осені.

Мешкаючи нині у квітучій Флориді і віддаючи їй належне, повинен все ж зауважити, що не наші південні краї, а північний схід США є безсумнівним чемпіоном світу з осені!

Це гори Адірондаку і Нова Англія.

Там осінь приголомшує. Там вона дійсно фантастична! Звичайно, жителі Орегона і Києва можуть з цим не погодитися і почати пирхати, але це вже їхні проблеми.

Ах, ця яскрава красуня! Все ж досить сильною в нас є ностальгія за зміною пір року, і в Нью-Йорку осінь більш ефектніша, ніж у благословенній Флориді, де снігу не бачать ніколи.

Зовсім скоро пролунає перший дзвінок вистави– холодний дощ постукає у вікно. А потім осінній вітер розкриє мокру завісу – займайте місця, панове!

Зараз там цінителів прекрасного ваблять вже не тільки галереї знову  нещодавно відкритого Метрополітен Музею, а й кафе на його даху, звідки відкривається чудовий вид на охоплений осінніми барвами Сентрал Парк.

Але ж Нью-Йорк це не тільки місто, а й великий штат, тому тих, в кого можливості вище і часу більше, покличуть Катскільскі гори.

І я їх розумію. А найвитонченіші любителі спокою і відчуженості, знавці високого мистецтва релаксації і медитації, поїдуть споглядати парад в’янення далі на північ, у Зелені Гори Вермонту. Бо там осінь особливо гарна!

Але найкраще дати осінньому вітрові забрати вас на північ. У Адірондак, в Канаду, в Монреаль. Дорога туди прекрасна в будь-який час року. Вона прекрасна взимку, вона чудова довгим, теплим, зачарованим літом, вона щемливо зворушлива навесні, але воістину чудова вона восени!

Тільки один маршрут може конкурувати з цією дорогою і якщо вам одного разу вдасться проїхати ним, ви не дарма прожили життя. Що ж це за маршрут, краще якого немає і бути не може? Звідки і куди він веде? Це зворотний шлях на південь.

І якщо ви правильно оберете час – жовтень, і місце – Монреаль, якщо ви ловите себе на тому, що дивитеся в блакитне небо і проводжаєте поглядом відлітаючих птахів, то вам вже пора. Пора ставати на крило і пускатися в путь. Ні, мова якраз не про літаки. З висоти ви мало що побачите. Краще їхати автобусом, а ще краще потягом, але тільки не на машині – а то задивитеся обабіч, залюбуєтеся осінньою світовою пожежею та й підете найдальшим маршрутом, з якого вже не повертаються.

Ця пора року – будь-яка знаюча, розуміюча і тонко відчуваюча людина охоче підтвердить вам мої слова – прекрасна взагалі, але тут вона прекрасна особливо, вона тут виключно прекрасна і Адірондак– визнаний чемпіон світу з осені! Ні, не дарма його горби так любив писати видатний художник Роквелл Кент.

Та от і я, пам’ятаю, якось їхав в Монреаль і не встигав клацати фотоапаратом. Я почав клацати, ледь розвиднилося, у Ведмежих горах, що тісно стисли Гудзон крутими буро-зеленими боками, поклацував затвором до Олбані, але чим далі в гори, тим клацав все частіше і вже не міг зупинитися до самого кордону, поки вечірнє сонце не залило засинаючу канадську рівнину теплим бурштиновим світлом. Я був приголомшений і зачарований осіннім Адірондаком!

Але ще більше враження він справив на зворотному шляху, коли карнавал природи досяг своєї кульмінації. Потяг, який так і зветься «Адірондак», виринув з темряви вокзалу і прогуркотів по нескінченному мосту через велику Сан Лоран.

Ми проводили поглядом симпатичні різнокольорові хмарочоси Монреаля, вершину Мон-Рояль, вже розцвічену жовтими і бурими мазками, перетнули жаті ниви кукурудзяного поясу, який тягнеться до американського кордону, нас тягне динаміка щедрої американської осені в меридіональному розрізі, і ми вже в’їжджаємо в самі заповідні її володіння, в древній гірський масив.

Ліворуч  дуже вчасно відкрилися холодні води глибокого озера Шамплейн. Раз у раз в багряних рамках осінніх дерев задумливо синіють дзеркала його заток. Задній план тане в блакитному серпанку на сході, там його зубчастою смужкою обрізають гори Вермонта.

Чому Шамплейн з’являється так вчасно? Тому що час від часу доводиться відриватися від правих вікон вагона і остуджувати погляд озерною синявою. Чому доводиться це робити? Тому що праворуч вирують осіннім вогнем вершини і схили Адірондаку!

І перше, що кидається в очі, це очевидні відмінності колірної гами російської і американської осені. Дивною здається ця іронія природи: багата Америка переповнена червоним у жовтні, тоді як бідна Росія сяє чистим золотом. Виключно щедра палітра комуністичних кольорів у американської осені! Але не хвилюйтеся, у неї здорова хвойна, зелена основа.

Потяг неквапно котить на південь, а навколо вирує феєрія кольору. Світ затоплений теплими тонами: від бурого, що переходить в червоно-коричневий з відтінками багряного, до жевріючою пурпурного, а потім крещендо – до тріумфуючого кумачево-червоного і парить над всією цією пишністю ніжно червоний, облямований блідо-рожевим.

Гори тліють, гори готові спалахнути яскравим полум’ям, лимонними сполохами берізок уже пробиваються перші язички відкритого вогню і від негайної революційної пожежі рятують лише синій холод озер та розсудливі хвойні. Звичне визначення “золота осінь” тут недоречне. Тут все інше. Тут і останні теплі деньки звуть не бабиним літом, а індіанським, тут і фарби яскравіші, і природа щедріша, і погода мінливіша– і люди інші.

Потяг ледь чутно стукає на стиках і час від часу тривожно реве, відлякуючи ведмедів, оленів, туристів, водіїв та іншу живність, що водиться в заповідних лісах. Залізницю проклали і прорубали уздовж берега озера і в якомусь метрі від вагона проносяться скельні обриви.

Іноді вони йдуть в сторону і відкривають застиглі в передчутті зими яскраво-сині дзеркала заток – задумливі сірі чаплі вже покинули їх. Миготять американські прапори і вічнозелені газони скромних придорожніх будиночків, он меланхолійні конячки щипають травичку, а з іншого боку біліють останні в цьому сезоні вітрила. Холодна краса нескінченно довгого озера Шамплейн кілька годин поспіль миготить за вікнами, потім приходить черга озера Джордж, а після Олбані його змінює і ще три години тягнеться і тягнеться з іншого боку широка сіра стрічка Гудзона.

Шлях далекий. 600 кілометрів по меридіану. І це має велике значення в кліматичному відношенні. Наприкінці жовтня монреальські клени і каштани втрачають останнє листя, місто світлішає і оголюється, в прозорому осінньому повітрі відчуваються швидкі холоди, природа покірно чекає зиму.

Монреальці жартують, що у них є лише дві пори року – зима і серпень! Весна і осінь пролітають стрімко. Але ми котимо на південь і варто заглибитися в гори, як квиток на потяг стає запрошенням на осінній бал-маскарад і починається та сама вистава, заради якої ми і вирушили в подорож.

Ці гори настільки старі, що потяг перетворюється в машину часу і здається, що за ось тим поворотом з багряного лісу з’являться червоношкірі в бойовому фарбуванні і змахнуть томагавками. Адже це їхня країна, лютих і непереможних мохавків, самого войовничого племені знаменитої ірокезької Ліги! Відомий Гайавата був їх військовим вождем, а могікани-делавари, корінні жителі долини Гудзона, ще на початку XVII століття були розгромлені мохавками і витіснені в Коннектикут. Самоназва могікан –Ма-хі-ка-ни– так і перекладається: люди великої ріки.

Однак і вони не відвернуть нашої уваги від прекрасних пейзажів! Ми тікаємо від зими, ми женемося за осінню і поблизу Нью-Йорка, в Катскільскіх і Ведмежих горах наздоганяємо її апофеоз. Примхлива кокетка самозабутньо паморочиться в буйному карнавалі фарб, її свято в самому розпалі і ми теж беремо участь у виставі, за нашим потягом тягнеться червоний шлейф звихореного в блакитне небо листя!

Осінь щедро бризкає колір направо і наліво, вона не шкодує червонного золота і особливо міді, вона ще не спустила свої незліченні скарби, хоча і відчайдушно пускає їх за дзвінким вітром. Гори ще покриті густою червоно-жовто-зеленою шубою і їх м’які різнокольорові хвилі котяться слідом за вами по берегах Гудзону майже до самого Нью-Йорка, однак ранні осінні сутінки приховують їх ще в Пукіпсі. І тільки мерехтливі різнобарвні вогні арки мостів нагадують вам про те, що осінній марафон триває.

Заради всього цього можна потерпіти і часті запізнення потяга – на один, два, а то і на три години. Він нагадує той симпатичний паровозик з Ромашкова, який нікуди не поспішав. Лише одного разу «Адірондак» привіз нас за розкладом – коли зламалися комп’ютери спочатку в митників, а потім і у машиніста! Зате в його складі є спеціальний вагон зі скляним дахом, що дозволяє милуватися природою, і це все стає перевагою…

Дорогою на південь ви раптом помічаєте, що тут легковажна красуня осінь лише здивовано відкрила очі, побачивши перші ознаки старіння, недовірливо глянула в блакитні дзеркала небес, зітхнула задумливо, махнула рукою і тільки-но збирається накласти перші мазки яскравого макіяжу. Гуляти так гуляти!

Вітер буде посвистувати в блакиті, буде шарудіти, перебираючи купи бурого листя благородних дубів і червоного листя величезних кленів, буде засипати легкою міддю і золотом зелень газонів, але, на жаль, рано чи пізно все закінчується, в тому числі і наш осінній марафон. Настав час завершувати осінні коливання по меридіану, пора повертатися в точку рівноваги.

Увечері ви прибуваєте на підземний вокзал Пенн Стейшн, потім довго котите в негарному і бруднуватому нью-йоркському метро, вогники тунелів змінюються морем нічних вогнів бруклінського моря будинків, але перед очима все ще ширяють у блакитний височині, все ще сяють прощальним світлом різнокольорові вершини Адірондаку…

Юрій КІРПІЧОВ, США

Фото автора

Сообщение Бунтівна осінь Америки. Що вражає у далекій країні появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє Міністерство енергетики та захисту довкілля України.

Власники зоопарку звернулись до Благодійного фонду «Міжнародна організація Лоренса Ентоні», яка здійснює порятунок диких тварин з цирків та приватних зоопарків, з проханням передати тварин до Африки. І нарешті тварини вирушили на волю.

Заступник міністра Роман Абрамовский сказав, що це було гідне рішення, прийняте власниками зоопарку і тими людьми, які допомагали довести справу до завершення. Тварини будуть переселені до притулку, де зможуть вільно жити на території площею 25 гектарів.

Заступник міністра зазначив, що перевозять тварин на безоплатній основі, за сприяння Благодійного фонду «Міжнародна організація Лоренса Ентоні».

Сообщение Бердянські леви полетіли до Африки появились сначала на Український репортер.

Старший науковий співробітник Інституту біологічних проблем Півночі Анатолій Кочнєв припустив, що це могло статися на острові Нова Земля.

Якщо це звичайна фарба, то ведмідь викупається і зітре її у снігу, нічого страшного… Хоча відразу тюленів йому ловити буде важкувато пише Кочнєв. Вчений зазначив, що це відео спочатку переслав чукотський мисливець. Чукчі хочуть полювати на білих ведмедів, але зоозахисники проти – називають їх браконьєрами. Насправді у мисливців більше поваги до звірів, ніж у тих, хто написав на боці ведмедя. “Швидше за все, це вояки жартують таким чином, їм зараз не потрібні жодні дозволи, бо вони стоять над законом”.

Увесь світ знає, які злочини скоює путінська армія. А ведмеді… Це так, ніби забавка для них.

https://www.instagram.com/p/B5jgQJ9o1s2/?utm_source=ig_embed&utm_campaign=embed_video_watch_again

Сообщение Російська воєнщина білих ведмедів “перетворює” на танки, знущаючись над тваринами (+відео) появились сначала на Український репортер.

Малеча давно вже полюбила твори цього креативного і популярного автора, адже пан Сергій уміє так захопити і здивувати дітей цікавим, оригінальним словом, вишуканим і водночас добре зрозумілим цій категорії маленьких читачів образом, що вони горнуться до його творчості, знають, що з ним вони ніколи не будуть нудьгувати.

Цього разу з автором шалено популярних «Неслухняників», «Вінчі й Едісона», «Тимка і гелготунчика Шкоди» хлопчики й дівчатка завітали… до лісового королівства, де зачаїлися, оберігаючи свої таємниці, різні гриби.

Але це не зовсім звичайна мандрівка лісовими стежками, це ще й вивчення вельми оригінальної абетки. До того ж з вишуканими розмальовками від художниці Марії Іванової.

Отож урок на природі від Сергія Пантюка. Кожна літера його чарівної абетки розповідає про певний гриб. Автор дуже творчо підійшов до підготовки цієї абетки – до усіх літер відшукав назви грибів. Скажімо, назвіть гриб на літеру «е». Чи росте в Україні? Та це ж Лубинка зимова. А японською – енокітаке. І прочитайте, як майстерно «припасував» усе це до абетки наш автор:

«Якби я був японцем
З далекої Осаки,
Вставав би вдвох із сонцем
Й шукав Енокітаке.

Але я українець,
Під Києвом живу
Й збираю в грудні-січні
Лубинку зимову.

А щоб раділа мати
І щоб пишався татко,
Я вчуся вимовляти
Оте «енокітаке»!

– Дивовижно смачні гриби, – запевняє автор, розповідаючи про Лубинку зимову.

До речі, а в чому «щастя грибника»? Шукайте в абетці літеру «щ». Навіть м’який знак, виявляється, є у грибному королівстві Сергія Пантюка.

А хіба не цікаво дізнатися, що це за неймовірний гриб Трюфель (Земляне серце)? Автор радить шукати їх під землею.

«Твердий і майже круглий,
Я гриб на ймення Трюфель
Чи Серце земляне.
Шукайте всі мене!

Глибоко під землею
Ростуть мої брати,
І тільки зі свинею
Їх можна там знайти!»

Такими «трюфелями» люблять ласувати дикі свині. Отож якщо побачите в лісі розриту землю – шукайте на цьому місці Земляне серце, і можливо вам усміхнеться удача.

«А що є, коли грибів немає?» На це запитання також дає відповідь «Абетка грибника»:

«…Є ж лікарські рослинки,
І ягідки вже є.
Хтось квітів назбирає,
Сережок із беріз…
Гостинно всіх приймає
Господар Зелен Ліс!».

Письменник знає безліч неймовірно цікавих і захоплюючих історій на грибну тему, загалом гриби – ніби своєрідна планета у його житті. Саме від Сергія Пантюка ви можете почути про гриби, що коштують немов… діаманти.

Ось і думається: недаремно шанувальники творчості письменника кажуть, що він має великий талант грибника, додамо – уславленого грибника. Бо тільки Сергій Пантюк взимку ходить по гриби і збирає там врожай.

Про свої лісові подорожі він якраз і розповідав під час презентації «Абетки грибника» в Музеї книги і друкарства України. Здавалося б, книжечка – для дітей, але ж повчальну розповідь автора уважно слухали й дорослі. А згадував Сергій Дмитрович і про свої досліди з грибами, наприклад, коли «чаклував» на кухні з грибом-гірчаком, або Жовчним грибом (літера «ж» в абетці).

Він тричі виварював в каструлі ці гриби, однак гіркота не зникала. І зринають поетичні рядки:

«…Ні заєць, ні жаба, ні білка й ні дрізд
Ні навіть черв’як нас, красивих, не їсть.
Щоправда, бувають такі грибники,
Що нашим братам роздають копняки,
Тож пре гіркота з мене, сіється жовч,
Бо хочеться раз хоч потрапити в борщ!»

Вражає неймовірна закоханість автора у природу. Мабуть, тільки добрі та щедрі душею люди вміють так майстерно і щиро передавати красу рідної землі, привчати дітей до барв українського слова, до краси людських вчинків. Дитяча планета – це також і планета Сергія Пантюка. Тому й лунали на святі «грибної книжечки» дитячі віршики про гриби. А оцінював їх народний грибник України, письменник Сергій Пантюк. За віршик про маслюки маленька киянка Софійка Микитенко одержала від автора «Абетку грибника», звичайно з автографом від самого Сергія Пантюка (на світлині).

Запам’ятається! Тепер і Софійка знає стежку, якою ходять гриби.

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото “Українського репортера”

Сообщение Гриби на всі літери. Світ побачила “Абетка грибничка” Сергія Пантюка (+відео) появились сначала на Український репортер.

“Ми думали, що бачили все в цей дуже насичений сезон на морі! Але вчора ми оглядали черепашачі гнізда і знайшли цього двоголового малюка. Подібна мутація частіше зустрічається саме серед рептилій, але при цьому залишається вкрай рідкісною. Ми відпустили його в океан”, – відзначили експерти, – повідомляє Кореспондент.

Знімок привернув увагу користувачів з усього світу, зібравши тисячі лайків і коментарів. Багато взяли під сумнів можливість подібного дитинчати вижити в природному середовищі існування.

Сообщение У США знайшли рідкісну двоголову черепаху появились сначала на Український репортер.

На ці та інші питання, що стосуються екології людини та навколишнього середовища, намагатимуться дати відповіді учасники проекту «Планета на долоні», що діє в рамках програми українсько-польського обміну молоддю за підтримки Міністерства молоді та спорту України та Українсько-Польської Ради обміну молоддю. Організаторами проекту є громадська організація «Українське молодіжне аерокосмічне об’єднання «Сузір’я» (Україна) та «Будинок культури у Влощові» (Польща). Партнери проекту – українські громадські організації «Центр розвитку творчості «Лілея» та Ukraine IS.

Проект має на меті зацікавити молодь з різними матеріальними та фізичними можливостями проявити активну позицію і розкрити свої таланти, отримати нові навички у спільній роботі, впевненість у собі, зрозуміти важливість спілкування та здорового способу життя. Молодь з двох сусідніх країн буде спілкуватися, обмінюватися думками та власним досвідом щодо таких актуальних питань, таких як екологія навколишнього середовища, екологія стосунків, екологія мислення, екологія людини.

Під час першої зустрічі в рамках проекту виступили від УМАКО «Сузір’я» – Сергій Яцков, від ЦРТ «Лілея» – Світлана Олексієнко, від Ukraine IS – Сергій Вакарін. Вони пояснили учасникам проекту, яким чином можна відібрати ідеї для проекту, як найкраще їх сформулювати.

Важливо, що учасники проекту вже мають досвід командної роботи та публічних виступів. Зокрема, згадані українські громадські організації є співорганізаторами Форуму «Космос і майбутнє», на якому у складі команд Космохакатону вже виступали учасники проекту «Планета на долоні» Стефанія Іоффе, Віталій Козак та Іван Шутько, а також Борис Годлевський. Інші учасники теж мають шанс викласти свої ідеї на Другому Форумі «Космос і майбутнє» цього року.

Проект буде проходити у два етапи. З 19 по 26 серпня 2018 року молодь польського містечка Влощов приїде в гості до української молоді. Майже тиждень хлопці й дівчата з двох країн проведуть в мальовничому місці – на території екологічного табору УМАКО «Сузір’я» в селі Вишеньки Чернігівської області, на березі річки Десна. Далеко від шуму й метушні великих міст, без «викрадачів часу» сучасної молоді – соціальних мереж, смартфонів та комп’ютерів, учасники будуть вчитися чути й розуміти не тільки одне одного, а й навколишню природу. Що може зблизити та надихнути на нові звершення краще за спільні вечори біля вогнища, тихе спостерігання зірок, активне дозвілля на свіжому повітрі?

Програма проекту дуже насичена: будуть психологічні тренінги та майстер-класи, український і польський вечори, бліц-спілкування в стилі «питання-відповідь» на гострі теми сьогодення. Щовечора біля багаття юнаки та дівчата будуть обмінюватися своїми думками, враженнями, ідеями. Також учасники проекту зможуть відвідати з пізнавальною екскурсією столицю козацької слави місто Батурин і взяти участь у короткому поході з ночівлею в наметах.

Результатом проекту буде випуск збірки статей та відео-інтерв’ю на теми екології та міжособистісної комунікації.

Організатори відзначили, що цей проект є однією з громадських ініціатив, покликаних продовжити соціально-екологічні започаткування Леоніда Каденюка – першого космонавта незалежної України, почесного віце-президента УМАКО «Сузір’я» та почесного президента Форуму «Космос і майбутнє».

На фото: під час обговорення проекту «Планета на долоні». Другий ліворуч – Сергій Вакарін (Ukraine IS).

Сообщение Україна та Польща виходять “у космос”! появились сначала на Український репортер.

Це означає, що надії на збереження цього підвиду на Землі тепер пов’язані тільки з технологіями штучного запліднення.

Останній на планеті 45-річний самець довго хворів і йому довелося зробити смертельну ін’єкцію. Залишилися лише дві самки цього підвиду великих ссавців, які за розмірами поступаються тільки слонам, – пише ВВС.

Ця ситуація унікальна у своїй складності, вважає Колін Батфілд з Всесвітнього фонду дикої природи (WWF).

Те ж саме може спіткати щонайменше ще два види – вакіту (морську тварину, яку ще називають каліфорнійською морською свинею) і яванського носорога.

Однак під загрозою вимирання перебуває набагато більше тварин.

Серед них, зокрема, суматранський та чорний носороги, далекосхідний леопард, африканський лісовий слон, калімантанський орангутан.

Чисельність деяких з цих видів або підвидів тварин складає менше 100 особин.

Міжнародний союз охорони природи (МСОП) видає Червону книгу, в якій зібрані рідкісні види рослин, ссавців, птахів, амфібій і морських мешканців в семи категоріях: від – “викликають найменші побоювання” до – “перебувають під загрозою зникнення”, “тих, що зникають”, “які перебувають на межі зникнення”, і – “ймовірно зниклих”.

Згідно з Червоною книгою сьогодні критична небезпека зникнення загрожує 5583 видам.

Щонайменше 26 з них потрапили до цього переліку в 2017 році – з менш небезпечної категорії, де вони перебували у 2016 році.

Так сталося з каліфорнійською морською свинею (вакіта). У листопаді 2016-го, за оцінками МСОП, популяція цих тварин налічувала лише 30 особин.

Вчені остерігаються, що такими темпами за 10 років ці рідкісні темноокі китоподібні можуть зовсім вимерти.

Встановити точну кількість особин популяції тварин можливо не завжди. Однак організації, що надають дані МСОП, використовують низку методів, що дозволяють зробити найбільш точні прогнози.

Так, для підрахунку наземних ссавців фахівці використовують GPS-трекери, приховані камери, що розпізнають відмінні риси окремих особин, сліди лап, подряпини, залишені тваринами на деревах тощо.

За даними фахівців з охорони природи, деякі види можуть зникнути навіть раніше, ніж ми дізнаємося про їхнє існування.

Сообщение Вчені б’ють на сполох: багато рідкісних тварин на Землі невдовзі можуть зникнути появились сначала на Український репортер.

Його, чиї світлини відзначено нагородами престижних вітчизняних і міжнародних виставок, мимоволі хочеться назвати українським Реріхом. Особливо, коли споглядаєш піднебесну панораму Гімалаїв, яку з надзвичайною мальовничністю відображено звичайною камерою Canon.

Більш ніж у сорока країнах Европи, Північної й Південної Америки, Південно-Східної Азії, Африки й Австралії побував цей самобутній фотомитець, який «полює» винятково за картинами природи. До того ж первозданної.

Що цікаво, він захопився по-справжньому цим вишуканим видом мистецтва у 2008-му, коли глобальна економічна криза завдала шкоди навіть успішним бізнесменам. Таким, як Тумасов, що встиг накопичити докризовий «стартовий капітал» у царині нерухомості й вирушив  планетою з фотоапаратом.

Звичайно, далекі подорожі потребують ґрунтовної туристичної, а також альпіністської підготовки. Про це і не тільки розмовляє із Сергієм Тумасовим позаштатний кореспондент «Українського репортера» Ксенія КИРИНДЯСОВА.

– Скажіть, Сергію, коли і в якому віці взяли до рук фотоапарат?

– У 70-ті роки, коли вчився у другому чи третьому класі, батьки подарували мені «Зоркий». Певна річ, плівковий – цифрових тоді ще не було. Отож завдяки цьому подарунку моє дитинство, яке пройшло на київському масиві Сирець, неподалік Бабиного Яру, стало яскравішим. Спочатку подобалося знімати місцевих мешканців в інтер’єрі дерев, потім звичайні міські пейзажі, а згодом – віддалені куточки природи, куди, як мовиться, не ставала нога людини.

– Наприклад?

– Місячна долина в Чилі або Кордильєри Бланка у Перу. Намагаюсь, аби моє багаторічне захоплення фотографією сповна утвердилося як повноцінне мистецтво, що відкриває світ для тих, кому він недоступний. Залишилися ще на планеті такі місця, що уникли брутального втручання людської цивілізації.

– Як відомо, мистецтво потребує жертв. У будь-якому разі ваші трансконтинентальні зйомки, напевно, не лише матеріально витратні, а й фізично неймовірно важкі…

– …і часом небезпечні. Як це трапилося колись в Ісландії: не помітивши заметену снігом річку, я потрапив під лід. А в Австралії зірвався зі скелі й стрибнув у прірву. Дякувати Богові, впав не на каміння, а в гірський потік. Ледь вибрався на сушу.

Здолавши вертикальну десятиметрову кам’яну стіну із 35-кілограмовим вантажем за спиною: фотоапаратурою й туристичним спорядженням. У ті екстремальні хвилини думав про родину, яка стільки років ділить своє життя із моєю пристрастю до творчих побачень із дикою природою. Із експедиції (а їх буває дві-три на рік по 14 – 16 діб кожна) привожу до Києва до двох тисяч кадрів, але віддаю до друку не більше десяти.

– Що і казати, безжалісна самоцензура.

– Репутація зобов’язує. Якщо вже свого часу мене визнали у галереї Пітера Ліка (США, Лас-Вегас) та мою творчість схвалив відомий фотограф-пейзажист Крістіан Флетчер (Австралія), то не маю права втрачати висоту.

– Наскільки відомо, вам вдалося самотужки перетнути пустелю Атакана у Південній Америці й незаселені простори Західної Австралії, а також здійснити нічні штурми вершин Анд та Гімалаїв. До того ж знімати у таких суворих умовах, що потребують від людського організму нелюдських зусиль та величезної енергії…

– Можна сказати, живу в експедиції аскетично. Перший тиждень обмежую свій раціон харчування водою, але це вже тема окремої розмови. Спати нерідко доводиться просто неба. Інколи, у горах, користуюся допомогою носильника, який доправляє мою фотоапаратуру та інший вантаж до заздалегідь визначеної точки на мапі.

– Де вам подобається більше фотографувати – у горах чи у низинах?

– Звісно, у горах. Вони заряджають енергією, що важко передати словами. Особливо взимку. Полюбляю Північ – Ісландію, Новергію, Швецію… Щоправда, деколи доводиться кілька діб чекати, поки вщухне снігова стихія і її величність природа дасть добро на зйомки.

Це своєрідна містерія. Заради трьох-чотирьох неповторних краєвидів я ладен знову й знову вирушати хоч на край світу, щоб, скажімо, встигнути застати буревій в Індонезії і спіймати у кадр високу хвилю. Якщо врахувати, що одна експедиція обходиться мінімум у п’ять тисяч доларів, тоді заїжджена фраза «мистецтво потребує жертв» набуває справді відчутного матеріального наповнення. Але є цінності, які набагато важливіші за гроші.

– Мабуть, серед них і книги. Окресліть коло вашого читання.

– Пушкін, Жуль Верн, Майн Рід, фантастика – це з дитинства мене супроводжує. Плюс спеціальна література, а також фундаментальні праці з економіки.

– Оскільки багато хто сьогодні опановує художню фотографію (не плутати із масовим захопленням селфі), то скажіть кілька слів про свою творчу лабораторію.

– Попри вимоги прогресу і примхи моди, користуюсь не лише цифровими, а й плівковими фотоапаратами. Не все, що застаріло, слід списувати в архів. Тим паче, коли йдеться про осягнення змісту (я б сказав, філософського змісту) суто пейзажного фото.

Адже людина – лише дитя природи. Навіть нерозумне дитя. Воно то тут, то там отруює своєю присутністю і ліси, і ріки, і моря. Подивіться, як від цього потерпає краса української природи. Кожного разу, коли починаю зйомки у Карпатах або на Північному Бузі, доводиться витрачати багато зусиль і часу, щоб розчистити від сміття живописну територію.

Тому ще з більшим азартом і натхненням відправлюсь кудись на вільні від людей місцини. У ті ж самі улюблені Гімалаї. Природа, як на мене, це останнє у світі, що залишається щирим назавжди.

– Ваші плани на найближче майбутнє?

– Налаштовуюся на нові експедиції до Африки та Південної Америки.

На фото: Сергій Тумасов: «Природа, як на мене, це останнє у світі, що залишається щирим назавжди».

Фото з архіву Сергія Тумасова

Сообщение Розмова з фотомайстром, який «полює» винятково за картинами природи появились сначала на Український репортер.

Спочатку люди, які впіймали плазуна довжиною 1,7 метра, планували його вбити. Однак потім вирішили віддати зоологам. Ті з`ясували, що це удав Кропана (Corallus cropanii). Науці відомо лише 5 випадків, коли люди зустрічали цю змію (див. відео), повідомляє  Science.

Science Magazine

Зазвичай дослідникам удави Кропана потрапляли вже мертвими. Єдиний раз живого представника цього виду дослідили у 1953 році. І тепер вчені отримали другий шанс.

Рідкісну тварину досліджує команда герпетологів з університету Сан-Паулу й Інституту Батантан. Змія виявилася самкою. Вона не отруйна, полює на птахів і маленьких тварин. Вважають, що мешкає на кронах дерев.

Найближчим часом вчені планують відпустити удава до лісу. Однак перед цим на нього прикріплять радіомаячок.

Підготував Олексій ЗАТВОРНИЦЬКИЙ

Сообщение У Бразилії спіймали найрідкіснішу змію у світі (+відео) появились сначала на Український репортер.