Про це повідомив президент Володимир Зеленський, Коордштаб у соцмережах

“Ще 185 українських захисників сьогодні повертаються додому з російської неволі. І також із захисниками повертається один цивільний. Воїни Збройних сил України, Національної гвардії та Державної прикордонної служби.

Рядові, сержанти й офіцери. Вони захищали нашу державу в Маріуполі та на “Азовсталі”, а також на Донецькому, Луганському, Харківському, Херсонському, Запорізькому, Сумському, Київському та Курському напрямках. Серед них ті, хто повертається після років російського полону, в якому перебували ще з 2022 року”.

Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими зазначає, що це черговий, 75-й обмін полоненими. У результаті перемовного процесу з російської неволі звільнено 185 українських військовослужбовців. Окремо також вдалося повернути на Батьківщину одного цивільного українця, якого росіяни утримували в неволі з 2022 року.

Додому повернулися військовослужбовці ЗСУ, зокрема представники Військово-морських сил, Сухопутних військ, ДШВ, ТрО, ССО, ВСП а також бійці Національної гвардії України та Державної прикордонної служби.

Більша половина визволених нині захисників потрапила в полон у 2022-му році, частина з них – під час оборони Маріуполя.

Серед звільнених є учасник унікальної вертолітної операції – повітряного мосту до Азовсталі .

Вік наймолодшого звільненого – 26 років, найстаршому виповнилося – 62 роки. Серед звільнених сьогодні захисників є два офіцери.

Сообщение З ворожого полону повернулося 186 українців появились сначала на Український репортер.

Про це пише Українська правда.

Наразі в реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин понад 90 тисяч записів – це військові й цивільні, у тому числі діти.

Більшість із них – військовослужбовці Сил оборони України, повідомив у відповідь на запит УП уповноважений з питань зниклих безвісти Артур Добросердов.

Раніше президент Володимир Зеленський під час виступу на Мюнхенській безпековій конференції заявив, що орієнтовно 7 тисяч військових перебувають у російському полоні.

Сообщение Понад 90 тисяч українців вважаються зниклими безвісти появились сначала на Український репортер.

Про це повідомив президент Володимир Зеленський.

“Повертаємо українців додому, в Україну. Новий обмін, 84 людини. Це і військові, і цивільні. Майже всім із них потрібна медична допомога, значна реабілітація.

Серед звільнених сьогодні цивільних є й ті, хто утримувався росіянами ще з 2014, 2016 та 2017 років. Серед звільнених сьогодні військових – захисники Маріуполя. Вдячний усім, хто допомагає нам продовжувати звільняти українських полонених”.

Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими уточнює, що з російської неволі визволено 33 військових та 51 цивільного українця.

Особливість сьогоднішнього обміну в тому, що вдалося визволити цивільних та військових українців, які були затримані на тимчасово окупованих територіях ще до повномасштабного вторгнення та незаконно засуджені на тривалі терміни ув’язнення – від 10 до 18 років. Один зі звільнених пробув у неволі 4013 днів – він був поневолений на Донеччині ще в 2014 році.

Також на рідну землю повертаються українці, схоплені та засуджені окупантами з 2016 по 2021 роки. Серед визволених є три жінки з Донецької та Луганської областей. Одна з них – вчителька початкової школи, позбавлена волі у 2019 році.

Серед звільнених 14 серпня цивільних українців є 27-річний хлопець, якого окупанти незаконно позбавили волі у 2016 році. На той час йому було лише 18 років.

Окрім цивільних додому повертаються також захисники з гарнізону Маріуполя, воїни Військово-морських сил та Державної прикордонної служби. З неволі вдалося визволити 10 офіцерів.

З російського полону повертаються дві пари рідних братів, які утримувалися в неволі з березня та квітня 2022 року.

Більшість визволених цивільних та військових мають проблеми зі здоров’ям та інвалідність.

Вік наймолодшого звільненого – 26 років, найстаршому виповнилося – 74 роки, з яких 7 останніх років (з 2018 року) він перебував у російській в’язниці.

Сообщение Ще 84 полонених повернулися додому появились сначала на Український репортер.

16 травня 2022 року за наказом вищого командування він разом з іншими захисниками Маріуполя вийшов з території заводу.

Спочатку чоловік перебував в Оленівці, а у жовтні 2022 року потрапив до одного з найжорстокіших місць увʼязнення в рф – СІЗО №2 у Камишині Волгоградської області.

14 червня, після трьох років і місяця у неволі, Василь Федоренко повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.

Про дуалізм життя священника і військового, “гулагівський” коридор смерті й виживання у Камишині, візити батюшки з РПЦ і молитви у камері, перше частування на Великдень і повернення, у яке не вірив, Василь розповів “УП. Життя”.

Василь народився 20 липня 1974 року в селі Терпіння Мелітопольського району Запорізької області.

Це північна Таврія, Дике Поле – край із козацьким минулим, який у ХХ столітті був зросійщений радянською владою, а нині – окупований росією.

Василь виріс у патріотичній родині, але вперше почув українську мову лише у другому класі.

Після школи він вступив до педагогічного училища в Покровську, де відбувся його “переворот свідомості” як у релігійному, так і в україноцентричному сенсах. Чоловік опанував українську мову, у 1990 році – охрестився.

Після навчання та строкової служби Василь працював учителем креслення, та коли годин стало менше, у 2001 році пішов на контрактну службу до Сімферопольського прикордонного загону.

“У 2013 році я отримав службову квартиру в Керчі. Від щастя моя теща привезла всіх внуків з Рівненщини на море. Літо, тепло, всі щасливі. Почалося людське життя. І тут 2014 рік”, – згадує він.

Російська окупація Криму стала для Василя потрясінням. Колись він не розумів, чому кримські татари не святкували 9 травня, і українці мітингували проти російських військових баз, але у 2014-му – усвідомлення прийшло.

Хоч росіяни обіцяли захмарні зарплати й підсилали учорашніх побратимів на “вмовляння”, Василь залишився вірним присязі.

Разом із групою прикордонників він вийшов у Херсон. Далі служив у Лисичанську, а з 2019 року став офіцером 23-го загону морської охорони в Маріуполі.

Коли у чоловіка знайшли пухлину в стегні, він шукав зцілення у вірі. Так у 47 років вирішив стати священником Православної Церкви України, поєднавши службу зі служінням.

Василь служив у храмі Петра Могили, який за два роки до великої війни повністю розписали Петриківкою. Будівництво верхнього храму Успіння Божої Матері мали закінчити у 2022 році. Не судилося…

Коли розпочалась велика війна, загін морської охорони Василя був на судноремонтному заводі в Маріуполі. 15 березня 2022 року чоловік ще встиг провести останню літургію.

Він бачив, як із найбільшого храму УПЦ МП в історичному центрі Маріуполя росіяни обстрілювали українських військових.

Потім новий командир загону попросив Василя – начальника охорони праці за “штаткою” – виконувати обов’язки польового капелана загону, оскільки чоловік мав сан диякона.

“Я благословляв військових хрестом і іконами, роздавав просфори, молився за них. Коли хлопці виїжджали на позиції, роздавав хрестики. Це надавало моральних сил”, – пригадує чоловік.

Якось у березні 2022-го Василь побував у розташуванні Донецького прикордонного загону та шпиталі “залізяка” на “Азовсталі”, де молився і з живими, і з мертвими. Тоді він ще не знав, що невдовзі “Азовсталь” стане і його прихистком.

У міських боях капелану довелося брати до рук зброю. Морські прикордонники разом з бійцем “Азову” брали участь в обороні позиції “Гора” в районі вулиці Флотської – там було звалище керамічного заводу, панівна висота між Бердянським шосе й маріупольським аеропортом.

“Священнику не можна проливати кров, але захист своєї держави не є гріхом. Ми мусимо захищати себе, бо вони заперечують наше право на існування.

Як я міг не взяти до рук зброю? Від мене теж залежав певний сектор оборони – я виконав цю роботу”, – каже капелан.

Там, під обстрілами на позиції, відбулось і “бойове хрещення” Василя, і реальне хрещення азовця, який попросив капелана провести обряд.

Зрештою, військові відбили наступ на “Гору”, а потім відійшли з позиції, перш ніж її повністю знищив противник.

“Є три місця, де я відчував над собою дихання Бога: вівтар під час літургії, операційна, коли лежиш на хірургічному столі, і передова, коли ти в бою. В цих трьох місцях я однаково почувався. І страху не мав. Страх потім приходить”, – згадує Василь.

14 квітня прикордонникам наказали відійти до району головного управління поліції на вулиці Нахімова. А в ніч на 15 квітня – прориватися на “Азовсталь”.

“Ми, як мурахи, обліпили ззаду БТР. Ті, хто були молодші, пішки добирались до “Азовсталі”, – каже Василь.

По дорозі колону техніки обстрілювала російська артилерія. Раптом їхній БТР упав з напіврозбитого мосту, і Василь опинився у воді, ледве встигнувши затримати дихання.

Занурившись, він побачив передсвітанкове місячне сяйво крізь прозору воду річки Кальміус – буквально кінематографічну сцену.

Коли ж зміг виплисти, на ньому вже не було ні тактичних рукавиць, ні автомата – зберігся тільки молитовник і документи, що були близько до тіла.

“Це був для мене знак, що далі буде полон. Господь усе забрав – і зброю, і требники, й облачення”, – міркує Василь.

Кілька бійців, які їхали у десантному відділенні БТР, потонули. Капелан отримав перелом руки й численні забої, але під обстрілами дістався до території меткомбінату.

Наступний місяць довелося провести у підземеллі, де підлога вкрита товстим шаром графітового пилу, який військові відкашлюватимуть усе літо.

На бункері “Джерело” поранений Василь допомагав чим міг: шукав дрова для приготування їжі, яку прикордонники роздобували на заводі, проводив ранкові й вечірні молитви, читаючи 26-й, 50-й і 90-й псалми та “Богородице Діво, радуйся”.

“На війні невіруючих я не зустрічав. За моїм молитовником ми зранку і ввечері молились. Люди просили мене, відчували в цьому потребу. Це укріпляло нас”, – каже Василь.

15 травня командир “Азову” Денис Прокопенко повідомив бійцям про наказ – виходити у “почесний полон”.

рф обіцяла захисникам “Азовсталі” обмін за 3-4 місяці, нормальні побутові умови, звʼязок із рідними та нагляд МКЧХ. Жодна з цих обіцянок не була виконана.

Ранок 17 травня не віщував нічого доброго. Василь сидів в автобусі й дивився на колючий дріт навколо колишньої 120-ї колонії в Оленівці.

У голові блукала думка: “Коли я звідси вийду?”, та після першого обшуку чоловік вирішив доручити це запитання Богу.

“В Оленівці почалося мародерство: росіяни шукали картки в телефонах, щоб зняти гроші.

Нас роздягли, змусили присідати. Усі засоби гігієни – навіть шматок мила – викинули. Забрали ремені, шнурки. Мій молитвослов залишили”, – розповідає Василь.

У бараку на першому поверсі, куди поселили прикордонників, було дуже тісно. Деякі військові лежали на підлозі, піддонах, карематах чи якихось ганчірках.

Василь ліг на другий ярус “нар” і перші три доби майже безперервно спав: після холодних підвалів “Азовсталі” він зміг принаймні зігрітися.

За кілька днів колонія поповнилася азовцями: всього в тісних бараках поселили понад 2500 захисників “Азовсталі”.

У наступні місяці Василь не раз чув крики інших полонених, яких катували. Сам чоловік відбувся легкими стусанами – на допитах він росіян не надто цікавив.

Після великого обміну 21 вересня розпочалися “етапи”. Військові сподівалися, що їх везуть на обмін, але попереду були інші тюрми.

2 жовтня 2022 року черга дійшла до барака Василя. Пункт призначення – СІЗО №2 Камишина.

“Теплі речі у нас забрали. Сказали, що у дорозі буде жарко. На очі натягли флісові шапки, міцно перемотали голову скотчем; руки зв’язали спереду. Куртки кинули на дно “КамАЗів”, а нас всадили “ялинкою”, – описує Василь ту “подорож”.

Військова поліція розмовляла з бранцями матом і могла вдарити палицею за будь-який рух.

Хлопцям, які мали тату української символіки, росіяни відбивали кінцівки, ламали об їхні коліна дерев’яні бруски. Та, як виявилося, попереду було ще жорстокіше поводження.

Автозаки з українцями прибули до Камишина ввечері. Попереду на військових чекала “прийомка” або “коридор смерті”.

Обабіч знесилених людей стояли спецназівці й тюремники з шокерами, кийками та іншим знаряддям для побоїв.

“Мене бʼють шокером. Я стрибаю в натовп, потім на мене хтось стрибає, бо його теж шокером палять. Мене збивають з ніг. Потім якась людина мене бере за шиворот і тягне кудись, очі замотані.

Я пам’ятаю, що отримав удари по животу, по ногах. І той, хто мене тягнув, раз так дав ногами по печінці й по селезінці, що я прозрів від болю”, – розповідає Василь.

Після цих знущань полонених цілу ніч протримали на вулиці в очікуванні ранкової “реєстрації”.

“Всю ніч ми мали стояти на колінах на дрібному гравії, під дощем. Хоча я був у канадському мультикамі, штани були товсті, як брезент – коліна були в крові. Один офіцер після цієї “прийомки” впав у кому на півтора тижня – його подальша доля мені невідома”, – згадує Василь.

У камері, куди поселили Василя, в різний час було по 5-6 людей. Бранцям можна було спілкуватися лише пошепки. Іноді їх били за повертання голови або за усмішки, та принаймні дозволяли сидіти, а не тільки стояти.

Харчування спочатку здалося Василеві трохи кращим, ніж в Оленівці, але їжі все одно було мало.

“Перший рік бували навіть маленькі а-ля котлети. Якщо не вистачало на всіх, ми ділилися порівну. Треба було швидко з’їсти, помити посуд і віддати баландьору (зеку, який розносить їжу – ред.). Їжу просто ковтаєш, як пелікан”, – розповідає військовий.

Кожен день у СІЗО розпочинався однаково: підйом, виконання гімну росії, сніданок, перезмінка о 8-й годині, доповідь у зігнутій позі, виконання російських пісень.

“Найтяжчим в СІЗО було пережити “день бані”, який регулярно супроводжувався побиттям гумовими киями, пластиковими трубами, дерев’яними палицями, важким взуттям та електрошокером.

Ти йдеш туди не митися, а пережити знущання. Дуже рідко, коли немає того банщика і якась інша людина проводить лазню, тоді цей день нормальний”, – ділиться Василь.

Кожного дня капелан подумки звертався до Бога. В якийсь момент сусіди по камері попросили його шепотіти молитву для всіх: спершу щонеділі, потім щоденно.

Молитві допомагав віддалений звук церковного дзвону, який іноді чули бранці, але частіше коридором лунали зовсім інші звуки – так звана “політінформація”.

“Росіяни дуже голосно включали пісні: “День Побєди”, “Я русский” Шамана, “Смуглянку”. “Катюшу”, “Три танкісти”, потім “Історію російського государства” голосом Юрія Шевчука. Навіть голос Брежнєва на якому зʼїзді я чув. Це таке дежавю, що просто жах.

Потім на поверсі був концерт для вертухаїв на якесь свято. Ми чули, як жіночий колектив виконував для них “Катюшу” і “Смуглянку”, і як вони плескали в долоні під ці пісні. Мізками вони залишились у радянському союзі”, – згадує капелан.

За словами Василя, до російських увʼязнених тюремники ставилися не краще, ніж до полонених українців.

“Серед вертухаїв були один-два нормальних, але їм доводилося це приховувати. Система примушує ставати такими, як усі. Інакше опинишся разом із нами, по той бік.

Це парадокс росії. Над нацистською Німеччиною був Нюрнберг, над комунізмом – ні. Всі знають, що було в Освенцимі, але що було в Магадані – цього ніхто не засуджував. Головами ветеранських організацій в росії були не ветерани війни, а ветерани-вертухаї ГУЛАГу.

І зараз у цих структурах сидять люди, які хочуть перевиховувати “хохлів” замість того, щоб їхати на фронт. Це їхня державна політика щодо українців”, – міркує Василь.

Восени 2023 року до Камишина вперше приїхала делегація з Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Того дня полоненим дали більшу “пайку” їжі.

У камері Василя вперше зʼявилися книжки, зокрема світова класика: Джек Лондон, “Робінзон Крузо”, “Три мушкетери” російською мовою. Та на цьому позитивні ефекти візиту, за словами Василя, закінчились.

“Я не перетинався з Червоним Хрестом, на щастя. Хлопці не знали, як з ними спілкуватися. Якщо казали те, що не треба було, тюремники їх били.

Того ж дня, коли Червоний Хрест виїжджав за межі СІЗО, їм влаштовували “сладкую жизнь” з дубинками в коридорі – так, щоб всі чули.

В одній з камер хлопці запам’ятали жінку зі Швейцарії, яка плакала. Вона розуміла, що перед нею влаштували “театр”. В останній день [візиту] вона кожному з хлопців тиснула руку і бажала удачі”, – ділиться Василь.

За словами військового, адміністрація забороняла їм не те що висловлювати МКЧХ скарги, а бодай передавати листи чи картки для родичів.

“Якщо будуть пропонувати написати листа родичам, вам нічого не треба, у вас все добре – надсилаєте листи через адміністрацію”, – інструктували наглядачі полонених.

Насправді ж українські військові перебували в повній інформаційній ізоляції.

У грудні 2024 року адміністрація СІЗО скомандувала Василю написати дружині листа під диктовку. Чоловіка попередили: якщо напише по-іншому, лист нікуди не дійде.

Василь зробив усе, як йому наказали, але жінка так і не отримала від нього жодної звісточки.

Сам капелан отримав свій перший і останній лист 28 грудня 2024 року, з рук якогось російського “уповноваженого з прав людини” під відеозапис.

Чоловік відчув полегшення, дізнавшись, що дружина виїхала в Німеччину разом з донькою. Це єдина інформація, яку він зміг дізнатися за три роки неволі.

“Хлопці ставили [МКЧХ] запитання: “Чи триває війна?” Вони отримали відповідь, що Червоний Хрест не має права відповідати на такі запитання, бо вони не є учасниками конфлікту”, – каже капелан.​​​​​​​​​​​​​​​​

Навіть у пеклі полону капелан намагався духовно допомагати побратимам, як міг. Ще у полоні в Оленівці він охрестив морпіха й тероборонівця, які цього бажали.

А в грудні 2024 році несподівано для бранців на порозі камери камишинського СІЗО зʼявився священник РПЦ. Василь бачив його у різних камерах двічі – обидва рази той “благословив” полонених і окропив святою водою.

“Відчиняються двері, чуємо команду: “Вирівнятись, підняти голову, відкрити очі”. Ми були здивовані. Очікували, що це прийшов Червоний Хрест, а це батюшка з дерев’яним хрестом.

Питає: “Ви крещёные?” – по-російськи. І всі підходять, він усіх торкається хрестом по голові, благословляє. Ми, звичайно, здивовані – це був перший раз, коли до нас прийшов священник. Мабуть, це була частина їхньої інформаційної обробки, форма “денацифікації”, – каже Василь.

Після цього візиту кожній камері роздали примірники Євангелія російською мовою. І це був найбільший подарунок для Василя.

“Зір у мене впав, я не міг читати. Хлопці читали. Коли я почув слова з Євангелія – я заплакав”, – ділиться чоловік.
З 19 січня 2025 року російські тюремники дещо змінили ставлення до полонених: щоранку почали проводити “тілесні огляди” – формальну імітацію перевірки, а під час прийомів їжі стали вмикати новини російського “Першого каналу”.

Великдень 2025 року в тюрмі був особливим: вперше за три роки Василь зʼїв куряче яйце. Тоді ж полоненим роздали по маленькому шматочку паски, грамів 8-10.

Наприкінці травня полонених стали зважувати. У Василя був критичний дефіцит ваги, тому його перевели в окрему камеру з “напівмерців”. Полонених стали трохи краще годувати і перестали катувати.

Ще на “Азовсталі” командир 23-го загону проінструктував своїх бійців порадами про виживання у німецьких таборах часів Другої світової.

Не чекати обміну і водночас не зневірюватись у ньому – просто жити одним днем. Ці постулати не раз рятували Василя у неволі.

Чоловік не вірив, що колись повернеться додому, але у травні розпочалися обміни за турецькими домовленостями.

Форма військових розмокла і згнила після першої ночі “прийомки” – залишки того ганчір’я прали й віддавали полоненим зашивати.

“25 травня мені видали форму, але внутрішньо я не вірив, що мене обміняють. Так і сталося: офіцерів тоді виключили з обміну.

Десь через тиждень нас підняли вночі, привезли до аеропорту Волгограда, але повернули назад. Наступного разу, через кілька днів, відправили знову”, – згадує капелан.

14 червня Василя разом з іншими полоненими нарешті привезли на кордон з білоруссю. До останнього військові не могли повірити, що їх обміняли, поки не почули перші вітання українською мовою.

“Коли ми сіли в український автобус і заспівали гімн “Ще не вмерла України…” – це не забути”, – каже чоловік.

Вперше за три роки Василь зателефонував дружині. Пізніше, вже у лікарні, обійняв дітей.

“Неможливо передати словами ці відчуття, бо на обмін я вже не надіявся… Це як оголений нерв – радість і сльози, все в горлі, – ділиться капелан. – Ще в Маріуполі я просив доньку вислати мені її фото в Telegram. Я просто хотів побачити, як вона виглядає, бо не думав, що залишусь живим”.

Із подивом Василь дивився відео акцій на підтримку військовополонених, спілкувався з рідними побратимів, які ще досі у неволі.

На Facebook – випадково знайшов військового Павла, який супроводжував його на молитву за загиблих на “Азовсталі” в ту далеку весну 2022-го.

Із полегшенням капелан дізнався, що Павло теж пройшов через полон і вижив.

Зараз Василь проходить реабілітацію і намагається відновити підірване здоров’я. У полоні він втратив понад 20 кілограмів – і це з урахуванням “відгодовування” у камері для хворих.

“Ми всі побували в іншій реальності, як на тому світі. Найбільше сумували за людським життям, просто за шматком хліба. Була мрія – наїстись хліба. Там усі наші хлопці перебувають на межі життя і смерті”, – каже Василь.

26 червня Митрополит Епіфаній нагородив капелана Орденом Архістратига Михаїла. У липні чоловік нарешті відзначив свій 51-й день народження на волі.

Василь хоче повернутися до служіння, але зізнається – у лікарні чомусь молитися важче, ніж у полоні.

“Перебування у стресовій ситуації, в режимі виживання, десь спрощує духовне життя. Оголює його, як нерв. Віра – це єдине, що залишається, бо ти втрачаєш усе…

Побутовий комфорт накладає свої духовні випробування, але я думаю, що все йде по волі Господа. Зараз головне – відновитися фізично”, – ділиться чоловік.

Василь каже, що не ставить собі запитання: як Бог допускає зло, чому не карає росіян.

“Є така форма подяки Богу – дякувати за все. Я залишився живий після “Азовсталі”, після Маріуполя. Це моя плата”, – вважає він.

Після реабілітації чоловік планує повернутися на військову службу як капелан – це його покликання.

На фронті багато чого залежить від психологічного стану військових, і релігійні обряди підтримують їх у найважчі моменти.

“Важливо, щоб наші серця не зачерствіли і зло нас не наповнило. У нас може бути праведний гнів – це нормально. Головне, щоб ми змінилися духовно. І хай кожен починає зі спасіння своєї душі, якої б конфесії він не був – християнин, мусульманин чи буддист”, – додає отець Василь.

Сообщение Коридор смерті й молитви між тортурами. Василь Федоренко, єдиний капелан “Азовсталі” три роки був у полоні появились сначала на Український репортер.

Він перебував у російській неволі понад три роки і повернувся додому в рамках обміну формату “1000 на 1000” у травні, повідомило “Суспільне. Донбас”.

Валерій Зеленський народився в Україні, але протягом певного часу, зокрема у шкільні роки, жив у росії. Донька захисника Валерія розповіла, що він мав лідерський характер і займався великим спортом.

Чоловік здобув освіту хіміка-неорганіка в Сіверськодонецьку, де і зустрів свою майбутню дружину. Згодом Валерій влаштувався на роботу в міліцію – про це він мріяв з дитинства.

Покинувши роботу в правоохоронних органах, чоловік намагався вести підприємницьку діяльність, але зрештою долучився до війська. З часом на службі в 53-й окремій механізованій бригаді Валерій отримав звання старшини, а також здобув повагу побратимів.

Якось військовий потрапив на плакати своєї бригади, які розмістили по всьому Сіверськодонецьку. Валерія каже, що тоді для реклами шукали харизматичні обличчя, одним із яких став її батько.

“Боже, як ми ним пишалися. Просто вся наша сім’я зробила фотографію з цими постерами через те, який він там гарний, дуже стриманий і мужній”, – поділилася спогадами Валерія.

За її словами, після початку повномасштабного вторгнення підрозділ батька допомагав оборонцям Маріуполя, зокрема привозили їм зброю.

“Коли наступ почався, їм сказали, що потрібні добровольці, які підуть у штурм. Із сорока вісім сказали: “Ми йдемо”. Батько був одним із них. Він був сапером і мав мінувати міст. Йому сказали: “Взагалі не хвилюйтеся, там Нацполіція, там вас чекають, все буде добре”.

Він приїхав. І там дійсно їх чекали. І на вигляд все було добре, всі ж російською розмовляють. Але виявилося, що вони розмовляли вже не зі своїми”, – розповіла дівчина.

На сході України захисник потрапив у російський полон, де пробув наступні 39 місяців. Родина Валерія дізналася про те, що той опинився в неволі, лише через декілька днів. На той час його сім’я ховалася в підвалах під обстрілами і навіть не завжди мала доступ до мобільного зв’язку.

Донька захисника каже, що інформація про полон батька стала для них сильним ударом. Згодом родині Валерія вдалося виїхати зі Сіверськодонецька.

“Це був дуже стресовий момент, коли ти маєш від свого горя відірватися і почати розбудовувати нове життя. Почати шукати житло, якось відновлювати речі, купувати щось, але тобі нічого не хочеться”, – зізнається дівчина.

За час полону Валерія його родина отримала один лист, в якому чоловік розповів, що тримається, і попросив поцілувати від його імені всіх рідних.

Донька захисника ділиться, що протягом тривалого часу її батька вносили у списки на обмін, однак він не повертався додому.

“Декілька разів обмінювали інших Зеленських […] Для них Зеленський – це як можливість, це як лялька вуду. І тому хлопці повертаються, розповідають, що там такий час були тортури, такий час у батька були тортури кожен день”, – поділилася Валерія.

Перший рік батька в російській неволі Валерія називає “найскладнішим” через те, що тоді чоловік перебував з так званими ДНРівцями та “вагнерівцями”.

“Оця суміш і катування були не просто жорстокими, а нелюдськими. Але він витримав. Він витримав ще два роки. І він мені казав: “Доня, я витримав, тому що у мене є кіокушинкай (стиль карате – ред.). У мене є дисципліна і я “набитий”. Мої м’язи мене захистили”, – ділиться дівчина.

25 травня 2025 року родина воїна отримала інформацію про те, що Валерія вдалося повернути додому.

“Спочатку через координаційний центр смс прийшла. Потім через “Дію” повідомили. Я навіть скриншоти робила, бо не могла повірити в це. І написано: “Очікуйте на дзвінок”.

У нас такий мандраж був. Ми всі плакали від щастя, бо нарешті найстрашніший сон у нашому житті закінчився. Нам хотілося йому сказати, щоб він не хвилювався, бо знали, що, він дуже переймався за нас”, – згадує події того дня Валерія.

За її словами, в першому телефонному дзвінку захисник дуже зрадів, почувши українську, і заявив, що хоче вивчити державну.

“Перше, що він сказав: я нікого не здав. Для нього це слова честі. Це було вище всього. Він нікого не здав. Він нікого не підставив. Він нічого не розповів. Він був ладний витерпіти абсолютно все, але він нікого не підставити”, – ділиться Валерія.

Після повернення додому чоловік радів тому, що в нього, крім двох онучок, яких він мріяв виховувати, народився онук. Відповідаючи на питання лікарів про суїцидальні схильності, він казав, що має для чого жити, адже його “чекають діти, чекає світ”. Він додавав, що має “ціле життя, яке повинен прожити”.

“Він повернувся вже без м’язів, тому що пройшло надто багато часу. Треба розуміти, що хлопці там буквально на межі життя і смерті.

Він казав: “Серед нас від катувань померли три людини. А коли мені було дуже кепсько і розумів, що можливо все, я просив Бога: “Будь ласка, дай побачити очі коханої”, – розповіла Валерія.

З її слів, у медичному висновку Валерія про пережите в полоні були вказані майже всі можливі види тортур. З російської неволі чоловік повернувся з декількома травмами, зокрема в нього не функціонувало плече та рука.

Після повернення в Україну чоловікові надавали допомогу, однак його стан стрімко погіршувався. Зрештою захисник опинився в реанімації.

Лікарі припускали, що Валерій має проблеми з підшлунковою, яку активно лікували. Зрештою йому провели операцію, під час якого виявилося, що всі його внутрішні органи “розпадалися”. Чоловік помер 16 червня – менше за місяць після повернення з полону.

“Некроз був не тільки в підшлунковій. Це те, що ти не побачиш зором, це те, що аналізи не покажуть. Він тримався просто на силі духу.

Перше почуття – це невичерпний біль, за те, що твоєї улюбленої людини більше немає. Її просто закатували. Але є радість від того, що він більше не відчуває тих тортур”, – зізналася Валерія.

Сообщение “Катування були нелюдськими”: менш ніж за місяць після обміну помер воїн Валерій Зеленський, який пробув у полоні три роки появились сначала на Український репортер.

Рубці військового, який повернувся в одному із великих обмінів, нарешті намагаються стерти. Про це напередодні у своїх соцмережах повідомив лікар реабілітаційної місії «Неопалимі» Олександр Туркевич, – пише ТСН.

Випадок, який облетів мережу і обурив сотні тисяч користувачів по всьому світу — насправді вже закономірність. Наслідки жахів російського полону видаляти з тіла колишнього військовополоненого взявся львівський лікар. Він зазначає, що це не перший випадок тортур.

«Є набагато менші рубці. Але, які скажімо, коли армійським ножем вирізають свастику на лобі, воно виглядає якось так делікатніше, але працювати з ними набагато складніше», — каже медик.

Лікар розповідає: цей військовослужбовець потрапив у полон після бою, під час якого був важкопоранений. Оперували його у в’язниці.

«Той рубець, що в нього є великий, по центру живота. Це був розтин з приводу встановлення цистустоми. Це — трубка, яка заведена в сечовий міхур і виведена зовні. Для того, щоб випускати сечу. То в якому стані він попав вже назад після обміну — це є свідчення того, що операцію робили не для того, щоб допомогти пацієнтові, щоб його вилікувати. А робили тільки з приводу того, щоб він не помер», — каже медик.

Військовослужбовець каже — напис росіян на його тілі з’явився після операції. Єдине, що пам’ятає, окрім того що був під анестезією, російські медики ще й зав’язали йому очі.

“Людині при свідомості таке неможливо зробити. Крім того, там достатньо тонкі букви. Відповідно зрозуміло, що це не цвяхом розпеченим. Це робилося, якщо не самостійно, то з повного благословення оперуючого хірурга. Який ще й діставав від того задоволення”, – каже медик.

Наш співрозмовник зберігає лікарську таємницю і не називає хто саме його пацієнт. Він проти розголошення особистої інформації.

З того, що нам відомо, йому орієнтовно 40. Він — боєць ЗСУ, і не контрактник. Його мобілізували для того, щоб захищати свою державу. І досі на його тілі не було жодного натяку — жодного татуювання, яке б могло спровокувати ворога. Але тепер його тіло — архів свідчень.

Щоб регенерувати шкіру, пацієнту вже провели першу інʼєкцію. Наступна процедура, каже, щонайменше за два тижні.

Процес видалення рубців — не швидкий, але безплатний для усіх оборонців та цивільних, які отримали мілітарі-травми.

Сообщение Окупанти випалили на тілі полоненого воїна ЗСУ напис “слава росії”. Медик шокував новими подробицями появились сначала на Український репортер.

“Як ви думаєте, скільки місць утримання українських військовополонених і цивільних є в росії та на окупованих територіях? 5, може 10, може 20, може 100? 300! На відміну від України, яка має тільки 10 таких об’єктів — 5 таборів і 5 тимчасових пунктів, до яких мають вільний доступ міжнародні організації (зокрема Червоний Хрест, ООН і правозахисники), в росії ситуація кардинально інша. Ні до одного з них немає доступу нікого — ні Червоного Хреста, ні ООН, ні ОБСЄ, ні просто правозахисників”, — наголосив Гущин.

Як повідомлялося раніше, росія досі не надала повного списку утримуваних нею полонених, що істотно ускладнює процес повернення українців з неволі. Цивільних визволяти з російського полону найскладніше, тому що росія їх не визнає військовополоненими, що ускладнює внесення таких осіб до обмінних списків.

Сообщение Окупанти утримують українських полонених у 300-х закритих таборах появились сначала на Український репортер.

Про це розповів представник Головного управління розвідки Міністерства оборони Андрій Юсов в етері телемаратону «Єдині новини».

«Наслідки важких поранень, бойових травм, запущені хвороби й багато інших речей, які в купі з часто браком належного медичного обслуговування, забезпечення, стресом, звичайно, дають свої ускладнення», — зазначив Юсов.

Він зауважив, що це один із найбільших обмінів військовополоненими за період повномасштабного вторгнення. «Цей обмін готувався довго. Можна сказати, що терміни декілька разів посувалися», — додав Юсов.

За його словами, Великдень був додатковим чинником, щоб цей обмін відбувся. Окрім того, у ГУР запевнили, що вже готуються наступні операції зі звільнення полонених.

Україна та росія 19 квітня провели обмін військовополоненими. Додому вдалося повернути 277 українських захисників — 246 воїнів повернули в межах обміну, ще 31 людину вдалося визволити поза обміном.

Серед тих, хто повернувся додому, — воїни Збройних сил України, Національної гвардії України та Державної спеціальної служби транспорту, а також прикордонники. Вони захищали Маріуполь та інші напрямки на Донеччині, Херсонщині, Запоріжжі та Луганщині. Більшість із них — це молодь віком до 25 років.

Сообщение Серед повернутих військовополонених є тяжкохворі та важкопоранені появились сначала на Український репортер.

Про це повідомив президент України Володимир Зеленський.

“Наші військові взяли в полон двох громадян Китаю, які воювали в складі російської армії. Це відбулося на території України – на Донеччині. Є документи цих полонених, банківські картки, особисті дані.

Маємо інформацію про те, що таких громадян Китаю в підрозділах окупанта значно більше, ніж двоє. Зараз зʼясовуємо всі факти. Працюють розвідка, СБУ, відповідні підрозділи Збройних Сил”.

Я доручив міністру закордонних справ України негайно звʼязатися з Пекіном і зʼясувати, як Китай збирається на це реагувати”.

Полонені перебувають у Службі безпеки України. Зеленський додав, що залучення росією прямо чи опосередковано Китаю у війну – “це чіткий сигнал, що путін збирається робити що завгодно, окрім завершення війни”.

“Він шукає, як воювати далі. На це точно потрібна реакція. Реакція Сполучених Штатів, Європи та всіх у світі, хто хоче, щоб був мир”, – написав він.

Згідно з повідомленням ОП, Зеленський розповів ЗМІ, що китайських військових взяли в полон на Донеччині в районі Тарасівки і Білогорівки. Був бій із шістьма китайськими військовими.

“Це ще одна країна, яка військово підтримує вторгнення росії в Україну. Це ще одна після Ірану та військових Північної Кореї. Але є різниця: північні корейці на Курському напрямку воювали проти нас, китайці воюють на території України. Думаю, що це важливий момент, який нам треба обговорювати з партнерами”, – наголосив президент.

11 січня українські воїни взяли в полон на Курщині військових з Північної Кореї.

Сообщение Українські військові взяли в полон двох китайців, які воювали на боці рф появились сначала на Український репортер.

Про це повідомили у  79-й ОДШБр.

“Штурмова група 79 ОДШБр підходить впритул до однієї з російських позицій. Перед тим по противнику вдало відпрацювали пілоти ударних дронів – після інтенсивного і тривалого нальоту окупанти забиваються в тісний бліндаж і не висовують носа з укриття.

Таким чином двом штурмовикам 79-ки вдається досягнути абсолютної раптовості – вони кидають гранати просто до входу у ворожий бліндаж.

Перелякані окупанти тут же кидають зброю і піднімають руки. На той час, як виявилось, на позиції було аж 14 окупантів. Вони обрали життя, а не смерть – і наші десантники їм не відмовили”.

Бригада оприлюднила відео з деталями операції.

IMG_2745

Сообщение Двоє десантників 79-ї десантно-штурмової бригади взяли в полон 14 окупантів (+відео) появились сначала на Український репортер.