Митець сподівається, що ця пісенька «заспокоїть маленьких», а ще має надію, що ми усі разом її співатимемо. Адже вона про воєнне сьогодення, зокрема про блискучу спецоперацію СБУ «Павутина», про підрив Кримського мосту.

Ще перед широкомасштабним вторгненням рашистів Поль Манандіз сказав в інтерв’ю “Українському репортеру”:

“Мене вражає велика жертовність українських воїнів, вони йдуть на фронт, розуміючи, що там їх щомиті можуть вбити. Але ж вони не відмовляються боронити країну. Для них Україна понад усе”.

Поль Манандіз колись приїхав до нас з благополучної Європи, постійно мешкає у нашій країні, допомагаючи фронту, потужно пропагуючи українську культуру. Поль захищає нашу країну від російських окупантів як артист України, на інформаційному фронті. Для нього також Україна – понад усе”.

В його репертуарі є низка українських пісень, які давно стали шедеврами нашої нації: “Два кольори”, “Рідна мати моя”, “Гуцулка Ксеня” та інші.

“Я забув про життя, яке у мене було до України і навіть не думаю про це. Я – українець!”, – каже Поль, стверджуючи, що переймається героїкою воїнів Української повстанської армії. Тому не випадково написав і виконує пісню, присвячену Провідникові ОУН Степану Бандері: “Буде все так, як Бандера хотів”.

Фото “Українського репортера”.

Читайте також:

“Буде все так, як Бандера хотів”. Співає Поль Манандіз (аудіо)

“Називатися «зіркою» замало. Треба життя присвятити сцені, жити нею cповна, працювати заради глядача”

Сообщение Відомий співак Поль Манандіз написав колискову про історичну спецоперацію СБУ (+відео) появились сначала на Український репортер.

Він колись приїхав до нас з благополучної Європи, і ось вже вісім років мешкає у нашій країні, допомагаючи фронту, потужно пропагуючи українську культуру. Поль захищає нашу країну від російських окупантів як артист України. Для нього також Україна також – понад усе”.

В репертуарі Поля Манандіза є низка українських пісень, які давно стали шедеврами нашої нації, зокрема “Два кольори”, “Рідна мати моя”, “Гуцулка Ксеня” та інші.

“Я забув про життя, яке у мене було до України і навіть  не думаю про це. Я – українець!”, – каже Поль. – «Два кольори» – сильна пісня, з перших її слів я думаю про Василя Сліпака. «Червоне – то любов, а чорне – то журба…». Перед очима також і червоно-чорний прапор Української повстанської армії, я переймаюся героїкою її воїнів”.

1 січня 2024-го виповнилося 115 років від дня народження Провідника ОУН Степана Бандери. Пропонуємо вам послухати написану Полем Манандізом пісню у його ж виконанні “Буде все так, як Бандера хотів”.

Кореспондентам “Українського репортера” Поль Манандіз розповів, як було створено цей твір:

“Всі пісні, що я співаю французькою мовою, або англійською, мені хочеться щоб вони звучали і українською мовою. Часом я думаю про майже дослівний переклад, а часом виникає бажання на відомі всьому світу мелодії заспівати, вкотре про Україну, про війну, про наших захисників. Пісню Едіат Піаф « Під небом Парижа» я співав в музичному спектаклі « Я кохаю» Київського театру юного глядача, де Народна артистка України Анжеліка Гірич читала українську поезію, а я виконував французьку пісенну класику. В перші місяці війни виникло бажання заспівати про нашу обов‘язкову перемогу. Так народилися слова «Ми повернемо Донбас і Херсон» – в той час, коли Херсон був у ворожих руках. Сьогодні Збройні Сили України розширюють плацдарм на лівобережжі Херсонщини, і я співаю нині існю з вірою, що закладені в ній слова вноситимуть свій внесок в наближення нашої перемоги, повернення всіх територій, звільнення наших людей з усіх полонів”.

Читайте інтерв’ю з Полем Манандізом: “Називатися «зіркою» замало. Треба життя присвятити сцені, жити нею cповна, працювати заради глядача”

Сообщение “Буде все так, як Бандера хотів”. Співає Поль Манандіз (аудіо) появились сначала на Український репортер.

Кореспонденти «Українського репортера» зустрілися зі співаком і розпитали його про творчість в роки війни. Про це та інше – скоро в інтерв’ю.

Сообщение “Український репортер” записав інтерв’ю з Полем Манандізом (+відео) появились сначала на Український репортер.

-Пані Олено, снайпери окремого взводу називають вас Берегинею. Розкажіть, будь ласка, коли розпочалося ваше волонтерство?

-Перш за все, шановні пані Світлано і пане Леоніде, хочу подякувати вам за вашу впевнену громадську позицію і за те, що запросили мене до розмови. Коротко про те, що усі ми, кому небайдуже сьогодення і майбутнє рідної землі, можемо і мусимо для України робити. Розширювати патріотичний український інформаційний простір, відроджувати автентичну українську культуру – в цьому я бачу наші з вами спільні завдання.

Щодо волонтерства і благодійності, які є складовими загальнофілософського поняття добра ,то, зрозуміло, що тут немає визначень кількості, обсягу. Головне – намір і дія, кожен на своєму місці і за своїми можливостями. Кожний акт добра має значення. Але якщо говорити про допомогу війську і пораненим, то це почалося у 2017 році, з безпосередньої прямої участі у колективній підтримці поранених бійців у Головному військовому клінічному госпіталі і своєрідного шефства над взводом снайперів. Тоді ж хлопці назвали мене Берегинею. Я хотіла б одразу підкреслити, що мова йде тільки про мою участь в підтримці наших воїнів великою кількістю насправді небайдужих українців.

-Що ви купували для воїнів і хто допомагав передавати на фронт зібрані речі?

-Це була сама проста, але необхідна допомога – ліки, термобілизна, обігрівачі, берці, смаколики, недорога техніка, навіть фотокамери, щоб хлопці писали літопис війни просто з передової – для тих, для кого війни не існує – і для історії. Одного разу я шукала навушники і окуляри для… службових військових вівчарок, одній з них навіть пощастило потиснути лапу! А буває, що і сама пересилаю військовим необхідне напряму простими способами. І завжди зустрічаю розуміння і підтримку. Також працюю з декількома волонтерами, які особисто відвозили потрібні речі на передову.

-Яку суму з власного бюджету витратили за ці роки?

-Ви не повірите, але я ніколи не рахувала і не рахую. Просто роблю те, що можу і вважаю за необхідне.

-Що найбільше вас вражає (захоплює) в узагальненому образі українського воїна?

-Для мене немає узагальненого образу, адже за ці роки я напряму спілкувалася з конкретними людьми, чоловіками і жінками, захисниками і захисницями, волонтерами і волонтершами. У кожного з них своя історія, всі вони для мене – живі конкретні люди, що прийняли відповідальність, як свою власну, за долю країни. Воїни Збройних Сил України, добровольці, парамедики, волонтери – їх усіх об’єднує небайдужість і відповідальність.

І любов до України, до рідної землі. Коли бачиш несправедливість довкола, в моєму випадку – нашу розгодовану «мирну» столицю, розуміючи, що за 700 кілометрів на схід це тепле безхмарне життя відстоюють найкращі – єдине, що можеш зробити, це підтримати їх, і не лише словом, але головне – справами. Знаєте, що є найдорожчим для мене? Українські прапори, підписані мені нашими захисниками. Хоча я ціную і нагороди та відзнаки – це форма визнання і моїх зусиль, і це надзвичайно багато вартує.

-Цікаво було б почути про ваше родове коріння.

-Воно пов’язане певним чином з російською навалою на схід. Один мій дід родом із Запоріжжя, другий – з-під Дніпра. Коли розпочалася навала, у мене було відчуття, що мене ріжуть під корінь. В родині моєї мами панувала винятково українська мова. За цю мову мого дідуся, доцента Київського медінституту, зрусифіковні імперські холопи називали «головою колгоспу».

А вдома у дідуся була бібліотека української літератури, частково і забороненої. Мій батько, режисер телебачення Київнаукфільму, викладач Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. – Ред.), свого часу вчився у Мар’яна Крушельницького, а імена Лесь Курбас, Гнат Юра, Марія Заньковецька, Наталія Ужвій, Ада Роговцева і Костянтин Степанков були невід’ємною складовою частиною моїх розмов з батьком.

Я лише тепер розумію, що і дідусь, і батько «насичували» мене українською культурною історією, але обережно, не відкриваючи усієї страшної правди. Класична українська пісня також була невід’ємною частиною нашого сімейного життя. Батько мав семирічну музичну освіту, дідусь любив Бориса Гмирю і сам співав. Певно, з ним у мене асоціюється пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…».

Дідусь дарував мені дитячі книжки українською, і після книжки «Тарасові шляхи» якось і він, «дідя Костя», Кость Дмитрович, асоціювався у мене з Кобзарем (хіба не мав вусів, а так був схожий).

Потім у семирічній музичній школі мені пощастило з вчителями: в ті брежнєвські часи нам розповідали про українські мотиви в музиці Чайковського, про історичні конотації пісні «Ой на горі та й женці жнуть». Тому, напевно, мені дуже пощастило. А ось малоросам, вважаю, не пощастило. Це ж ким і як себе треба відчувати, шоб зневажати мову і культуру землі, що тебе виростила і годує.

-Розкажіть, будь ласка, про свій трудовий шлях.

-Філологічну освіту отримала в Київському держуніверситеті імені Тараса Шевченка. Там же захистила дисертацію з фаху «лінгвістика і психолінгвістика». Викладала фонетику і мовлення. Особливо цікавим був період, коли вела курси на факультеті підвищення кваліфікації за методикою болгарського психолога Георгія Лозанова.

Викладала мову іноземним дипломатам, перекладачам США від OSIA в рамках START, а також морським піхотинцям Посольства США в Україні. Випало жити за часів стрімких змін.

-Ви чудово володієте іноземними мовами. Чи займалися перекладами творів?

-Мови мені давалися легко, можливо, і через двомовність, так би мовити, з пелюшок. В столичному університеті була дуже серйозна система викладання іноземних мов. Викладали, скажімо, французьку син видатного оперного співака Дмитра Гнатюка Андрій Дмитрович, донька письменника Олекси Коломійця Оксана Олексіївна. Скажімо, Петро Порошенко, схоже, вчив англійську за такою ж системою – його високий рівень володіння мовою, думаю, є однією з підстав такої поваги його в міжнародних колах.

Окрім англійської і французької, можу «вижити» з німецькою та іспанською. В Німеччині довелося бути саме в день об’єднання східної і західної, про ці дні багато цікавих спогадів.

Цьогоріч, на французького співака Поля Манандіза, який проживає в Україні, на його прохання і за його власними ідеями переклала три тексти знакових пісень: «Тиша» – «Speak softly, love» з кінострічки «Хрещений батько», Джо Дассена- «В світі, де тебе нема» – «Et sit u n’existais pas» і Sting – Fragile – «Крок».

Відкрию вам маленький секрет – на часі «Salut, c’est encore moi» Джо Дассена. Переклад готовий, сподіваюся, що пана Поля незабаром звільнять і пісня в його виконанні набуде українського звучання.

Окремо хотілося б сказати декілька слів про пісню з кінофільму «Хрещений батько». В перекладах, що вже існують, російському (Роберта Рождєствєнського) і українському – текст перекладено з точністю «до навпаки». «Поговори со мной» «Не мовчи». В англійському варіанті – говори тихо, так, шоб нас чуло тільки небо…Спадає на думку фільм доньки американського кінорежисера Френсіса Форда Копполи – «Lost in translation» – «Загублене при перекладі». Отож слово має значення.

-Яким, на вашу думку є сьогодні волонтерський рух? Дієвим, чи, може, затухає?

-Я не можу і не маю права говорити про цей рух в цілому. Не секрет, що військо сьогодні, порівняно з 2014 роком, виросло і зміцніло. Я скажу лише про те, що бачу сама чи відчуваю. Втомились лише ті, хто ніколи нічого не робив.

Ті ж свідомі люди, що надсилали кошти на фронт, продовжують і далі це робити. Отже волонтери продовжують свою роботу. Захисники боронять рідну землю. Україна була є і буде. Нас об’єднують неспокій і відповідальність.

-Триває інформаційна війна з Росією. Щоб ви порадили владі з приводу відсічі агресору, зокрема, на культурному фронті?

-Влада – порядна, обізнана і патріотична – не потребує порад. На те вона і влада. Що стосується кожного з нас – це поширювати український культурний простір своїми власними можливостями. Скажімо, окрім допомоги війську, чи пораненим, чи родинам загиблих, коли видавалась нагода, я намагалася сприяти поширенню української культури – пісенної, патріотичної, кінематографічної і навіть літературної.

До слова, із Заслуженою артисткою України Русланою Лоцман та її чоловіком – професійним оператором Дмитром Глухеньким ми літали до Канади на український фестиваль. Я ставила своїм завданням показати місцевій діаспорі справжню автентичну українську пісенну культуру, яскравою представницею якої є Руслана Лоцман, кандидат педагогічних наук, учениця Ірини Кириліної і Ніни Матвієнко.

-Нам відомо, що ви допомогли воїну на псевдо «Макар Слідопит» видати його першу книжку.

-Так, і, сподіваюся, що не останню. Це була книга “з нуля” – «Записки Макара». Так само, з метою поширення українського пісенного і патріотичного контенту я радо долучилася до співпраці з неординарним співаком і великим патріотом України Полем Манандізом.

Тобто це творча робота не для уряду, а для всіх і кожного, кому небайдужа доля України. Роби все, що можеш, кожен на своєму місці і за своїми можливостями для поширення високої культури українського контенту – пісенного, літературного, політичного, патріотичного за суттю.

Сприяй відродженню автентичного українського, всіма своїми словами, діями і кроками. І якщо не можеш сам стати до лав захисників – підтримуй, допомагай, в тому числі пораненим, ветеранам. Ми непереможні тільки всі разом, примножувати наші ряди – ось головне завдання. Все буде Україна!

-Дякуємо за розмову.

Бесіду вели Світлана КОВАЛЬОВА,
Леонід ФРОСЕВИЧ

Сообщение Олена Павловська: «Найбільше ціную українські прапори, підписані нашими захисниками» появились сначала на Український репортер.

“Я знаю, що Василь зі мною! Ми сумуємо за тобою, мій брате, – написав з цього приводу Поль Манандіз у Фейсбуку. – В альбомі 11 пісень, всі – на фортепіано, адже альбом призначений для відтворення з оркестром. Цей альбом – більше, ніж альбом. Це два роки роботи і життя. Це також ідея, спосіб життя.

Альбом через музику, історії, пісні, легенди познайомить українську музику з усім світом чотрима мовами – українською, французькою, італійською та англійською. Це – моя любов до України та до українців… Я робив усе самостійно (фортепіано, дизайн, ідея). Ніколи в житті, крім народження моєї дочки, я нічим так не пишався. Міа, цей альбом також для тебе! Нехай наша українська культура живе вічно!”

Ще раніше в ексклюзивному інтерв’ю “Українському репортерові” Поль Манандіз сказав, що в альбомі «Місія на небі»  буде акцент в тому числі й на українських піснях, які Росія вкрала у нашого народу, нахабно «приписавши» собі авторство. Тому місія співака полягає ще й у тому, щоб за допомогою мистецтва повертати народові ці шедеври. Читайте розмову з Полем Манандізом ТУТ.

Нагадаємо, що талановитий співак Поль Манандіз приїхав до нас з благополучної Франції, залишивши престижну сцену, і вже шість років мешкає в Україні, виступаючи з концертами в багатьох містах країни, допомагаючи фронту, потужно пропагуючи українську культуру. Він захищає нашу країну від російських окупантів як артист України.

Відеоінтерв’ю з Полем Манандізом:

Сообщение Популярний співак Поль Манандіз сьогодні ознайомить українців з новим патріотичним альбомом “Місія на небі” появились сначала на Український репортер.

Він захищає нашу країну від російських окупантів як артист України і тому цілком закономірно є дуже шанованим та популярним серед народу. Пропонуємо ексклюзивне інтерв’ю з Полем Манандізом.

-Шість років тому ви приїхали до України, щоб стати пліч-о-пліч з нашим народом, залишивши успішну кар’єру в благополучній Франції. Чи не просять вас французькі співвітчизники повернутися, чи не говорять, що все це було даремним?

-Ні, розмов на таку тему не було, – говорить Поль Манандіз. – Зрештою, я не бачу жодного сенсу повертатися до Парижа, моє життя вже в Україні, мій рідний дім – Україна. Я вже українець з французькою душею. Україна подарувала мені дуже багато.

-Нещодавно наша країна відзначила 30-ліття Незалежності. А що для вас означає це свято?

-Тридцять років – це неймовірно! У мене дуже позитивні емоції. В Україні – вільнолюбивий і сильний народ. Вже восьмий рік він хоробро боронить свою землю від агресора – російської армії, однієї із найпотужніших армій світу. Я дякую всім українцям, всім воїнам, які тримають цей фронт.

-Українські військовики нагородили вас ювілейною медаллю «30 років Незалежності». Ця почесна відзнака стала для вас несподіванкою?

-Я би сказав – великим сюрпризом. Одержати нагороду від людей, які щодня боронять свою країну і готові віддати за неї життя – велика честь для мене.

-Ви якось сказали ключову фразу: «Я – артист, я не солдат. Але не забувайте, що це також і «культурна» війна, і я захищаю країну як артист України». Що сьогодні, на ваш погляд, відбувається на «культурній війні» з російським агресором?

-Є перший фронт – там, де стріляють. Хто у цьому винен? Одна людина – Путін. Сьогодні він є проблемою не тільки України, але й усієї планети. 15 тисяч людей вже загинуло в Україні від російських агресорів. Величезна кількість сімей залишилася без своїх годувальників, батьків, синів… Це така страшна біда, що й уявити важко. Але є і другий фронт, пов’язаний з пропагандою.

Російська ворожа пропаганда і дезінформація є дуже потужними як у Європі, так і загалом у світі, тому люди не знають що насправді відбувається в Україні. Одного разу я запитав свого французького товариша про те, що відомо йому про події в Україні.

І був здивований – він взагалі не знає, що тут триває війна з Росією. На відміну від нього, мені добре відомо про цей фронт, я спілкуюся з воїнами, чимало моїх друзів захищають країну на передовій. Скажу також і про українську мову, яка відіграє дуже важливу роль у протистоянні з Росією.

Вона має панувати скрізь в Україні. Я не проти російської мови, але нехай вона звучить в Росії. Подивімося на інші країни: у Франції – французька мова, в Італії – італійська, в Іспанії – іспанська, в Нідерландах – нідерландська…

А в Україні досі є багато прихильників розмовляти і послуговуватися російською. За тридцять років вони не захотіли вивчити українську. Вважаю, що таких людей треба спонукати переходити на українську по хорошому, не варто в категоричній, ультимативній формі змушувати, щоб вони негайно розмовляли українською.

Треба брати приклад з митців, кожен з яких у своїй сфері потужно пропагує українську мову та культуру. Скажімо, так як це робив – надзвичайно професійно, талановито, яскраво, мудро – уславлений соліст Паризької національної опери, Герой України Василь Сліпак. Своїм високим мистецтвом Василь доносив правду про події в Україну всьому світові, в тому числі й еліті, яка відвідувала Паризьку оперу. Не хочу вживати щодо Василя слово «був» – він поруч, він живе зі мною. Василь Сліпак – як особливий амбасадор України на цьому «культурному» фронті. Ось така діяльність є надзвичайно важливою у протидії російській пропаганді, у яку Кремль вкладає мільярди.

Європа, як не дивно, бачить Путіна «героєм». А який він «герой»?! Його і людиною не можна назвати. Він руками своїх агресорів вбиває, він вкрав частину української землі. Він дуже полюбляє шантажувати світ. Хто дав право Путіну красти чужу землю? Я не бачу якихось проблем, щоб Інтерпол арештував його.

-Ви познайомилися з Василем Сліпаком в Парижі, згодом присвятили йому пісню «Вирушали хлопці». Коли у залі глядачі слухають пісню, то піднімаються зі своїх місць. Як часто під час концертів вас просять виконати цю, надзвичайно хвилюючу, композицію?

-Для мене дві звістки про Василя були шоком: перша – коли він добровольцем пішов на фронт, а друга – коли його вбили російські солдати. І досі перед очима світлина, на якій його зображено з автоматом, дещо втомленого. Але це був мужній козак, який вирушив на захист своєї країни.

-Козак зі сталевою волею і жагучим бажанням перемоги у війні з російськими агресорами.

– До речі, про ці риси Василевого характеру ми говорили з генералом Ігорем Гордійчуком, Героєм України. Василь нагадує мені легендарного фольклорного героя козака Мамая. Василь Сліпак – дуже великий талант у класичній музиці.

Ось ви згадали «Вирушали хлопці»… Я пам’ятаю той день (у Всесвітній день миру), коли давав концерт в Києві, у Міжнародному центрі культури і мистецтв (колишній Жовтневий палац). У залі були присутні і рідні Василя Сліпака. І коли я побачив, що люди підвелися зі стільців, у мене на очах виступили сльози. Вперше за весь час концертної діяльності.

-Велика непоправна втрата. На жаль, у цій війні Україна втрачає цвіт нації.

-Так.

-Від ваших шанувальників ми почули на вашу адресу, що ви, завдяки патріотизму вже стали українцем більше, ніж деякі з наших “українців”, які за все своє життя так і не вивчили рідної мови та не хочуть знати героїв своєї Батьківщини. Як ви думаєте, чому в Україні все ж є чимало тих, хто вперто не бажає вчити мову, не хоче знати героїв цієї країни? Що заважає?

-Це велике питання. Можна говорити про дві генерації людей в Україні: одна з них усе ще подумки в Радянському Союзі, розмовляє російською, каже що українська їм дається важко.

-Але ж ви вивчили!

-Так, хоч і не вивчав її у спеціальній школі. Пригадую, коли попросив товариша розмовляти зі мною тільки українською, то він все дно часом переходив на російську. Мабуть, питання ще і в ментальності, перебудові системи мислення. А загалом, якщо ти говориш російською, то це ще плюс один бал для Росії.

-Ваші шанувальники також кажуть, що «Поль Манандіз – француз з українською душею – яскравий приклад для багатьох українців.». А які риси характеру українців вас найбільше вражають, захоплюють, чому саме?

-Я так сильно люблю Україну, що можу багато говорити на цю тему. Бачу людей реально хорошими, добрими, розумними, начитаними, сильними. Це велика нація! Я бачу також, що українці не бояться роботи. Такі плюси. А щодо мінусів, то я не бачу їх.

-В Тернополі під час концерту вам подарували військову форму і ви згодом написали: «Я зрозумів, що всі 5 років в Україні я воюю, кожен день. Кожний день я на своїй війні: я воюю кожний день, щоб показати і довести, що Україна – прекрасна, що українська мова- чудова, а українці – чудові, мудрі люди. І я розумію всіма глибинами, що зараз саме час, показати, які ми, українці, неймовірні». Цей особливий презент, мабуть, викликав у вас велике хвилювання.

-Звичайно. Мене вражає велика жертовність українських воїнів, вони йдуть на фронт, розуміючи, що там їх щомиті можуть вбити. Але ж вони не відмовляються боронити країну. Для них Україна понад усе.

На жаль, жодна велика нація у світі не проходила свого становлення і утвердження без крові. Щодо вашого запитання. Ще перед концертом один чоловік мені сказав, що хоче зробити подарунок.

Він вийшов на сцені і вручив мені свою військову форму, у якій був на фронті і благополучно повернувся додому. Для мене це великий момент у житті! Було дуже хвилююче. Пізніше я вручив цей військовий однострій одному із захисників, який вирушав на передову, з напутніми словами, щоб він також щасливо повернувся до рідної домівки. Я вбачаю своєрідну захисну силу в цій формі.

-Українці часто просять вас заспівати неймовірну, зворушливу пісню «Лелеки». А коли почуємо її виконання рідною для вас мовою, себто французькою?

-Коли воїн Богдан Кравченко запитав мене, чи я хочу співати його пісню «Лелеки» , запропонувавши послухати як він виконує її під гітару, то у мене мурашки пробігли тілом. Дуже сильна пісня!

-Ви сказали, що це «як причастя і причетність…»

– Чи зазвучить вона французькою? Думаю, що це – винятково українська пісня. Розумію, як багато закладено у цій пісні, в тому числі українського символізму, якою потужною є енергетика кожного слова. До всього додам: у мене є товариш, захисник України Макар («Слідопит»). І ось одного разу бачу в соцмережах, що Макар на передовій під гітару співає лелеки. Це було круто. Пісня стала рідною і для воїнів.

-Одного разу ви написали мамі полеглого воїна, пані Марії Рацун: «Я розумію силу вашого болю…». Звідки у вас, пане Поль, це неймовірно щире і сердечне відчуття, що дозволяє пропускати страждання через своє серце? Коли, на якому життєвому етапі з’явилося це відчуття?

-Цієї війни не повинно було бути. Вона вже забрала настільки багато прекрасних людей, що душа немов переповнена пекучем болем від гірких втрат. Мені згадується давнішній період життя, коли я був ще підлітком і щодня після школи йшов до шпиталю, де лікувався від онкології мій брат.

Я дуже переживав за нього. На цій війні загинуло багато дітей, і біль від таких втрат на все життя. У пані Марії Рацун на війні загинув син, вона написала вірш про своє горе. Вона немов кричить у кожному слові. Це її страшний біль. Я відчуваю його серцем.

-За вашими словами, Європа, особливо центральна, знаходиться під масовим гіпнозом Росії. На вашу думку, чи наблизилася бодай трішки Європа до того, щоб «розкодуватися» від цього гіпнозу?

-Цей гіпноз є мегасильним. Було б правильним, щоб європейські делегації, представники Франції, Німеччини щодня приїжджали до України, відвідуючи райони, де тривають бойові дії і на власні очі бачили, що там відбувається, що українські воїни боронять країну від російського агресора.

Зі свого боку я постійно пояснюю це європейським друзям, а серед них є і ті, хто засідає в Європарламенті, і міністри. Наводжу такий приклад. У вас, скажімо, є донька чи син. Вони біля вас, з ними все гаразд.

А в Україні сини і доньки щодня на війні, в окопах, під прицілом ворожої зброї. Їх щодня можуть вбити російські окупанти. Це продовжується вже шість років. Ось вам реалії сьогоднішньої України. І про них так треба пояснювати європейцям.

– Коли Кремль стягнув до українських кордонів велику військову армаду, ви звернулися із відчайдушним закликом до Європи: «150 тисяч російських солдат біля кордонів України! Що треба робити? Чекати коли вони розпочнуть? Вони розпочали 7 років тому! Хтось, почуйте мене!.. Дорога Європа! Якщо ти ще маєш серце і совість! Подумай про наших дітей, про нашу Україну!

Ми на порозі великої катастрофи, можливо найбільшої. Це не гра. Ми не граємо. Ми, в Україні, ми, українці протистоїмо самі в цій війні. Ми ні на кого не нападаємо, нічого не крадемо. Тут нема фашистів. Ми захищаємо те, що у нас лишилось..». Чи почули Вас? Якою була реакція у Європі на ваші звернення?

– Історія була така: одна надійна людина з фронту на моє запитання, скільки Путін зібрав війська біля українського кордону назвала мені цифру – 150 тисяч. Такої цифри не було в українських джерелах. Але я використав саме її у зверненні до Європи 10 квітня 2021 року. Переконаний: якщо надходить так інформація, то треба негайно афішувати, бити на сполох.

Бо 150 тисяч ворожих вояків – дуже серйозно, велика небезпека. І вже 19 квітня ця цифра прозвучала з вуст Верховного представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Жозепа Борреля у Брюсселі на засіданні Ради Європи. І далі інформаційними повідомленнями розлетілася світом.

У текстах було, що Боррель не назвав джерело, звідки він взяв оту цифру. А вже через кілька годин змінив її до “офіційної” – 110 тисяч. Саме завдяки розголосу вдалося вплинути на тодішню ситуацію із скупченням ворожих військ біля України.

Головне, що вдалось привернути увагу світу. Європа “збудила” Пентагон і вже через три дні після виступу Борреля, 21 квітня стало відомо, про відведення Путіним своїх військ. Я констатую те, що сталось. На мою думку, це підтверджує, що одна людина може змінити світ. Треба тільки бути небайдужим. І робити все, що можеш, на своєму місці. І тебе почують.

– Романс «Чорнії брови, карії очі» ви присвятили Анні, королеві Франції. Кому сьогодні, крім воїнів, ще присвячуєте пісні?

– Мені цікавою є історія України. Вважаю, що кожен співак, артист, виходячи на сцену, має знати, що закладено у тій чи іншій пісні, які глибинні пласти вона часом зачіпає. Вивчаючи історію України, я душею прикипів до творчості великого і надзвичайно талановитого співака – Анатолія Солов’яненка, довго слухав його виступи.

Для мене Солов’яненко є яскравим прикладом служіння мистецтву, Україні. Вважаю, що він є одним із п’яти супертенорів світу. Недаремно Пласідо Домінго і Лучано Паваротті вважали, що майстерність Солов’яненка не поступалася їхній власній.

Народившись в Донецьку, співак все життя розмовляв українською. Романс «Чорнії брови, карії очі» – дуже гарна пісня. У музичній студії мені вдалося з першого ж разу легко записати її, ще й в тональності Солов’яненка. Ніби якісь внутрішні чари у ній.

– У вашому репертуарі такі знамениті українські композиції як «Черемшина», «Ой чий то кінь стоїть», «Пісня про рушник», «Два кольори» та інші. А з ким із співаків ви хотіли б заспівати дуетом?

– Ні з ким. Хоча, можливо, із задоволенням заспівав би разом з побратимами, які захищають Україну на фронті. Наприклад, варто створити кліп до пісні «Лелеки». Це було б класно. Честь для мене. З приводу вашого запитання скажу також: я настільки розумію шоу-бізнес, що не хочу бути в ньому.

-А який він сьогодні, український шоу-бізнес?

-У мене виникають великі проблеми з шоу-бізнесом, тому що я вирішив йти сам… Ось чуємо періодично від того чи іншого співака чи співачки, що він (вона) – «зірка». Ну, добре, супер. Але ж називатися «зіркою» замало.

Треба життя присвятити сцені, жити нею cповна, працювати заради глядача. І не варто свою діяльність в шоу-бізнесі розглядати з точки зору – актуально чи ні, треба виходити з того, чи подобається це тобі самому. Звичайно, це важко. Але зате потім є великий і приємний подарунок – симпатії і підтримка глядачів.

-Виконуючи «Пісню про рушник» ви посміхаєтеся щиро і сонячно. А що вкладаєте у цю пісню, які смисли?

– «Рідна мати моя…» – слова особливої душевної теплоти і синівської вдячності… Вони знайомі мільйонам людей! Це ж і рушник вишиваний… До речі, в Росії немає рушників. А в Україні є.

Коли я виконую українські пісні упродовж півторагодинного концерту, то можу забути якесь слово. І тоді миттєво пропоную глядачам співати разом, виходить душевно і щиро. Адже всі знають слова цих легендарних пісень. Я думаю про Україну. Це все відбувається на великому позитиві.

– Коли ви співаєте «Два кольори», то чи не нагадує вам пісня і про рідні краї, де народилися, виросли?

– Я забув про життя, яке у мене було до України і навіть не думаю про це. Я – українець! «Два кольори» – сильна пісня, з перших її слів я думаю про Василя Сліпака. «Червоне – то любов, а чорне – то журба…». Перед очима також і червоно-чорний прапор Української повстанської армії, я переймаюся героїкою її воїнів.

– Можливо, у вашому репертуарі з’являться і пісні про УПА.

– Розповім, як одного разу у Слов’янську до мене підійшла вродлива пані й мило сказала, що вона дуже захоплюється моїм репертуаром, любить мої пісні. Я поцікавився натомість, що люди роблять для того, аби настав мир.

І почув відповідь, що ця красива жінка воює снайпером. Я був неймовірно вражений. Така гарна пані й раптом… снайпер! У мене є пісня «Слава Україні!» французькою, яку присвячую усім захисникам України.

– До речі, багатьох людей в Україні дуже зворушили ваші композиції французькою, серед яких є і знаменита пісня Джо Дассена «Якби не було тебе». Водночас вона гармонійно та розкішно звучить у вашому виконанні й українською. Цікаво, а хто долучився до перекладу?

– Талановита пані Олена Павловська, з якою ми разом працюємо на ниві концертної діяльності. Людям подобаються ці пісні, і це класно.

– Мабуть, читачам «Українського репортера» хочеться більше дізнатися також і про вашу музичну діяльність в Київському академічному «Театрі на Липках». Розкажіть, будь ласка.

– Йдеться ось про що. Свого часу художній керівник-директор театру, народний артист України Віктор Гирич запропонував створити такий собі мікс двох великих культур – французької та української.

На сцені – дует, тематика – історія кохання. Заслужена артистка України Анжеліка Гирич читає вірші про кохання, а я співаю французький шансон. Вже було п’ятнадцять таких вистав. Глядачам подобається.

– У вашій концертній діяльності вже понад сто аншлагів. Чи мрієте про велику національну сцену?

– У мене є аудиторія шанувальників, вважаю що це як велика родина. Звичайно, хочеться досягати і чогось нового, наприклад, зібрати стадіон глядачів на концерті. Скажу і ось про що. Сьогодні я готую новий творчий проект «Місія на небі» – у ньому буде акцент в тому числі на українських піснях, які Росія вкрала у нашого народу, нахабно «приписавши» собі авторство.

Тому моя місія полягає ще й у тому, щоб за допомогою мистецтва повертати народові ці шедеври. У цьому альбомі будуть і пісні, присвячені захисникам України, зокрема Василеві Сліпаку.

-Ви якось сказали дивовижну фразу, що любите не те що кожен квадратний кілометр української землі, а кожен її метр. Де любите найчастіше бувати, наприклад, у Києві?

– Скрізь. Особливо на Андрїївському узвозі, який нагадує французький Монмартр. А загалом люблю бувати в усіх куточках України.

– І надто в Карпатах.

– О, так!

– А який він, Поль Манандіз, француз з українською душею, у повсякденному житті, побуті?

– Я – артист, і цим живу. Живу так, як сам хочу. Загалом працюю по 12-14 годин. Буває, нахлине цікава ідея, то і ніч не сплю, обдумую, розмірковую. Зранку п’ю каву, слухаю класичну музику, наприклад Вівальді. Люблю друзів, гарне вино у приємній компанії.

– Ви усе ще категорично не сприймаєте те, що деякі українські співаки їздять з концертами до ворожої Росії? І почуваються добре.

– Це аморально. Такі люди не можуть називатися артистами, тим більше мати високе звання народних чи заслужених артистів. Виступати перед агресором, який окупував частину твоєї землі, – нонсенс. Співаків-заробітчан український народ не повинен пробачати.

-Якби у вас була можливість зустрітися з президентом Франції Макроном, то щоб б ви йому сказали із найголовнішого?

– Запитав би про Нормандський формат перемовин (Україна, Росія, Франція, Німеччина), зокрема як буде діяти Франція. Сказав би йому про свою ідею – щоб європейські військові делегації їздили на Донбас, у великі і малі міста і на власні очі бачили, що там відбувається.

Сказав би про реконструкцію України, відродження Донбасу. Якби певна країна взяла б під свій контроль певну зону зруйнованих територій, і де зараз йдуть бойові дії, і ми всі разом відбудували б все зруйноване Росією. І обов‘язково спинили б цю війну! Чи готовий Емманюель Макрон підтримати це?

– Ви багато розмірковуєте про український націоналізм. Кажете, що «це захист своєї землі, своєї родини, братів, захист української мови, вшанування своїх героїв, відновлення своєї історії, всього, що було загарблено, знищено, вкрадено». Що можна додати до сказаного?

-Це класно, коли є національна ідея. Супер! Україна показує приклад світові. Вона восьмий рік років тримає фронт проти Росії. А це було б неможливо, якби народ не був єдиним. Разом – і до кінця! Російській пропаганді, зрозуміло, це не подобається, вона показує, що тут начебто є багато «фашистів».

Я вже в Україні шість років і ніяких «фашистів» не бачив. Звичайно, в Україні є різні рухи націоналістичного спрямування, наприклад «Правий сектор». Для мене він є таким, що реально боронить незалежність країни, без нього було б важко.

У мене багато друзів у «Правому секторі», але серед них не бачу жодного, кого Росія називає «фашистами», «екстремістами». Я був на фронті, і там також не бачив «екстремістів», там воюють люди, в тому числі російськомовні, які захищають свою країну.

– Дуже дякуємо, пане Поль за цікаву і змістовну бесіду.

Розмову вели Леонід Фросевич, Світлана Ковальова

Відеоінтерв’ю з Полем Манандізом. Перша і друга частини

Сообщение Поль Манандіз: “Називатися «зіркою» замало. Треба життя присвятити сцені, жити нею cповна, працювати заради глядача” появились сначала на Український репортер.

Талановитий митець колись приїхав до нас з благополучної Франції, залишивши престижну сцену, і вже шість років мешкає в Україні, виступаючи з концертами в багатьох містах країни (це завжди аншлаги!), допомагаючи фронту, потужно пропагуючи українську культуру. В його репертуарі – вельми популярні українські пісні, як от «Рідна мати моя», «Черемшина», «Чорні брови, карії очі», «Гуцулка Ксеня», «Ой чий то кінь стоїть» та інші прекрасні композиції.

-Коли я співаю «Два кольори», то у пам’яті зринають і Герой України Василь Сліпак, і всі, хто загинув, обороняючи країну. Тоді й думаю, що я теж українець, – так говорить француз з українською душею Поль Манандіз.

На його концертах надзвичайно тепло і сердечно глядачі також сприймають сучасні пісні, авторами яких є в тому числі й захисники України. Такою композицією є «Лелеки», яка вже стала шалено популярною на фронті, серед волонтерів. У залі люди піднімаються зі своїх місць, співають разом з артистом.

«Я щасливий з Україною. Я – вдома!», – твердо промовляє Поль Манандіз.

Леонід Фросевич, Світлана Ковальова

Дивіться інтерв’ю “Українського репортера” з Полем Манандізом:

Сообщение Поль Манандіз: «Коли співаю «Два кольори», то думаю, що я – українець» (+відео) появились сначала на Український репортер.

Про це він розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Українському репортеру».

У цьому альбомі будуть і композиції, присвячені захисникам України, зокрема уславленому оперному співакові Василю Сліпаку, який загинув, обороняючи країну від російських загарбників. Поль Манандіз був особисто знайомий з Василем Сліпаком, називає його великим українцем, який потужно пропагував Україну за кордоном, зокрема у Франції.

«Для мене Василь Сліпак не помер, він – поруч, живе…», – каже Поль. Він присвятив Василю Сліпаку пісню «Вирушали хлопці». Слухаючи цю композицію під час концертів, глядачі у залі піднімаються зі своїх місць, у багатьох – сльози на очах.

У першій частині інтерв’ю «Українському репортеру» Поль Манандіз також розповідає, чому не хоче повертатися до благополучної Франції, де залишив успішну кар’єру, чому українські фронтові окопи йому є ближчими ніж відомі та розкішні музичні сцени Європи і чому біль української матері, яка втратила сина на війні з російськими окупантами, він пропускає крізь своє серце.

Поль захищає нашу країну як артист України. Він записав декілька патріотичних альбомів, які є дуже популярними серед народу, воїнів, провів в різних містах країни чимало концертів, зібравши понад сто аншлагів. Тому не випадково про нього кажуть, що він є українцем з французькою душею. Браво, пане Поль!

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение Поль Манандіз, якого називають французом з українською душею, готує новий патріотичний альбом «Місія на небі» появились сначала на Український репортер.