Серед знаних поетів на «Землі Поетів 2025», яких можна буде побачити і почути наживо, – Сергій Жадан, Юрій Іздрик, Катерина Калитко, Артур Дронь, Наталка Білоцерківець, Людмила Таран, Галина Крук, Юлія «Тайра» Паєвська, Іван Андрусяк, Дмитро Лазуткін, Сергій Пантюк, Ярина Чорногуз, Сергій Мартинюк, Марина Пономаренко, Єлизавета Жарікова та багато інших.

Концептуальним лейтмотивом цьогорічного фестивалю є тема «Пам’ятати усіх. Повернення імен на Землю Поетів». На подіях пригадуватимуть авторів різних течій епохи між двома світовими війнами – галицьких модерністів, січових стрільців, поетів Празької школи, а також поетів-емігрантів, поетів «витісненого покоління» 70-х. Мета – актуалізувати імена поетів, які зараз рідко звучать, але є важливими для сучасності.

«Особисто мені болить, що забуваються імена тих поетів, які ще зовсім недавно творили і виступали з нами, ровесниками чи молодшими авторами, в одному просторі, – розповідає засновниця і програмна директорка фестивалю «Земля Поетів», поетка та видавчиня Мар’яна Савка. – Зараз, коли нам така важлива повнота канону літератури в утвердженні української ідентичності, треба памʼятати усіх. Ми, живі, хочемо давати голоси тим, хто не з нами, але творив нас і нашу країну, і про кого ми не повинні забути. Нам треба перепрочитати Юрія Покальчука, Ігоря Римарука, Олега Лишегу, Ірину Калинець, Назара Гончара, Аттилу Могильного, Миколу Холодного та багатьох інші. Окрема подія буде присвячена Ігорю Калинцеві, який ще торік читав свої вірші на «Землі Поетів», а нещодавно пішов у засвіти».

Цікаво, що спеціально до фестивалю у «Видавництві Старого Лева» вийде поетична книга поета Юрія Тарнавського, який цьогоріч був номінований на Шевченківську премію. Йому 91 рік, живе він у США. Для «Землі Поетів» поет запише відеозвернення.
Готує фестиваль й потужну музичну складову. У вечірній програмі – концерти гуртів «Жадан і Собаки», «Vivienne Mort», Іздрика та «Мертвого півня», а також Марії Бурмаки. Серед зіркових гостей «Землі Поетів» також Віктор Морозов, Анжеліка Рудницька, Зіновій Карач, Юрій Йосифович, Андрій Шимановський, Віталій Гордієнко, Олександр «Колмен» Сердюк та ін.

Аудіальна програма фестивалю буде представлена, зокрема, релізом від застосунку LitCom нового альбому «Голоси», що присвячений поетичному звучанню знакових історичних подій України, а також вже традиційними інсталяціями з аудіальними продуктами на окремій локації. Протягом події діятиме і виїзна спільна студія Litcom та Audiostories для створення «звукової бібліотеки фестивалю».

Окреме місце у програмі відведено театральним форматам за участі Ростислава Держипільського, Романа Ясіновського, Римми Зюбіної, Ірми Вітовської. Заплановано, зокрема, перформанс «Ціна світла» від Театру Курбаса на вірші американської поетки Аманди Ґорман.

Родзинкою міжнародної складової фестивалю стане «Кафе «Європа» – відомий у світі майданчик для інтелектуальних розмов. Тут будуть зустрічі, зокрема з легендою польської літератури Ришардом Криніцьким та знаменитою американською поеткою Каролін Форше, з Кшиштофом Чижевським (Польща), Крісом Мерілом (США), Володимиром Єрмоленком, Максимом Буткевичем, Мирославом Мариновичем та іншими іноземними й українськими поетами і філософами.

У ході дводенного фестивалю «Земля Поетів 2025» відбуватиметься збір для 2-го корпусу Національної гвардії України «Хартія».
Безкоштовний вхід на фестиваль діятиме для військовослужбовців, пенсіонерів і дітей до 12 років (включно).

Наразі онлайн доступні квитки для «ранніх пташок» за найнижчими цінами:
https://concert.ua/uk/event/festival-zemlja-poetiv-lviv
https://gastroli.ua/events/zemlya-poetiv-8-11-25

Галина ГУЗЬО

Сообщение У листопаді у Львові вдруге відбудеться міжнародний фестиваль “Земля Поетів” появились сначала на Український репортер.

Ошатна зала музею була заповнена вщент. А поетеса Ольга Ходацька щиро роздавала присутнім «щедре горнятко любові», читаючи свої поезії.
У збірці їх 249, що оспівують щирість кохання, красу природи, війну і віру в нашу неодмінну Перемогу.

Символічним є те, що поетична збірка побачила світ у Всесвітній день книги. Як і те, що дизайнер, верстальник книжки Олександр Кондратенко у перші дні повномасштабного вторгнення визволяв рідний Гостомель Ольги Ходацької, яка в цей час із співмешканцями будинку просиділа два довгі тижні у підвалі, у ворожій окупації. «Хотілося їсти, пити і кави…, – згадувала ті сумні дні авторка. – Ми двічі намагалися вирватися з підвалу, але обидві спроби були невдалими. Під час однієї із них на нас із шаленою швидкістю мчав ворожий танк і моя внучка Маргаритка вирвала свою ручку і побігла назад у підвал. Ми кинулися за нею… Слава Богові, це вже спогади…»

Після звільнення міста пані Ольга познайомилася з Олександром Кондратенком і його побратимами. Коли через декілька років у творчому доробку Ольги Ходацької зібралося віршів на цілу книжку, Олександр знову запропонував допомогу із виданням збірки поезій. Він також автор малюнка на обкладинці – «Світло у вікні». – Стоїть у звільненому місті воїн, а в одному з вікон будинку – світло, де на нього чекає кава з нектаром кохання.

«Хочеться, щоб кожного нашого воїна чекало світло у вікні і кава з нектаром любові…», – висловила побажання пані Ольга.

Поезія Ольги Ходацької – це кольорові вітрила життя, це духовна планета любові, довершеної краси, добра й гармонії… Вона – як пересипання діамантів, – ділилися враженнями про творчість поетеси учасники дійства, серед яких були письменниці Лариса Недін, Тетяна Фольварочна, Ніна Шаварська, Світлана Касьяненко (на світлині).

Тетяна Фольварочна вручила Ользі Ходацькій квиток членкині Національної спілки письменників України, а Лариса Недін розказала, що на Фестивалі-конкурсі Лесі Українки поезія Ольги Ходацької отримала «Гран-прі», а вірш «Бабусині писаночки» увійшов до Антології української поезії «Великоднє сяйво». Поезія «Горнятко» стала програмним твором з української літератури для учнів сьомого класу.

Тетяна Кондратенко, яка редагувала книжку, згадує, що працювала над цією збіркою з великим задоволенням:

«Вірші пані Ольги надзвичайно мелодійні. Бувало, читаєш римовані рядки і мимоволі починаєш наспівувати, хоч мелодії до них ще нема».

Однак багато віршів Ольги Ходацької вже стали піснями. На її слова музику пишуть композитори Ігор Якубовський, Юрій Васильківський, Олександр Магаліс.

«Ольга Ходацька – дуже багатогранна поетеса, – поділився враженнями композитор, музикант Ігор Якубовський. – Її поезія – це щось сокровенне, сакральне. Кожне її слово настільки вивірене, що здається, про глибокі, щирі почуття, можна сказати тільки її словом. Взяти хоча б нашу спільну пісню «Зорі кохання». У нашому творчому доробку – понад 20 пісень, плануємо видати спільну книжку пісень…»

Звісно, що на творчому святі звучали пісні на слова Ольги Ходацької, які припали усім до душі. Як от «Чорна кава», «Зорі кохання», «Я малюю тебе на вікні»…

«… До серця тулився натомлений вечір
І диво-чарунки на дні розливав,
І впали всі зорі коханій на плечі,
Одну я у косах її заховав…».

А пісня «Вишиванка»? Це вже як народна пісня, – поділився враженнями Народний артист України Кирило Стеценко. – Її по праву можна вважати гімном українській вишиванці. Пісню про вишиванку душевно виконали Заслужена артистка України Тетяна Негрій та композитор, співак Ігор Якубовський.

Ольга Ходацька розказала, як одного разу побачила на сторінці соцмереж Кирила Стеценка, Народного артиста України, композитора, скрипаля, щемливу світлину, на якій його син на вокзалі іде на війну, а його проводжає трирічний синочок, внук пана Кирила. Ця світлина вразила її до сліз і вона написала про це вірш «Я проводжаю тата на війну».

«… Я проводжаю тата на війну…
Він – мій герой, а всім – підмога!
Зустріну тут його і обійму,
Як в Україні буде Перемога!»

«Ольга Ходацька – це сердечний «магніт», який притягує до себе серця однодумців, – сказав Кирило Стеценко. І додав: Ольга Ходацька – не лише прекрасна поетеса, письменниця, педагогиня, вона ще й журналістка, науковець-дослідник, заступниця голови київської «Просвіти». Її поезія філософська, бо пані Ольга – доктор філософії, її творчість багатокрила. Я додам сьогодні до вашої «чорної кави» ще трохи шаленства, – промовив маестро і зіграв на скрипці «Шаленну коломийку» (на світлині).

Книжка є своєрідною збіркою творчості однодумців. Тут, на її сторінках і ноти , і малюнки сучасних художників Володимира Реброва, Ірини Романченко, Світлани Романюк. Такий ось творчий тандем: прочитавши вірші Ольги Ходацької, художники малюють картини, а вона, під враженням від їхніх робіт, пише вірші.

«Дякую, що є такі талановиті люди, які мене постійно надихають, – сказала Ольга Ходацька. – Якщо ми є одні в одних, ми – сильні».

«Ми разом усі робимо спільну справу, бо культура – це основа, яка тримає Україну, – композитор Юрій Васильківський (на світлині нижче) привітав пані Ольгу із виданням книжки, подякував за творчість – на слова поетеси він написав музику до пісні «Тільки тут, де наша Україна». Він розказав, що постійно їздить з піснями на фронт, що наші хлопці просять веселих пісень. А ще пан Юрій випустив пісенний альбом, викупив увесь тираж і відвіз на передову. У ньому, серед пісень автора, є «Гімн сухопутним військам України» (на слова Петра Маги).

«Читаю книжку Ольги Ходацької. Скільки тут думок, переживань, – сказала зі сцени співачка, волонтерка Світлана Касьянова. До слова, пані Світлана їздить із своїми авторськими піснями до наших воїнів на фронт. На її рахунку 119 таких поїздок. – Пані Олю, ви дуже сильна, працьовита, стійка, смілива жінка. Вашому духу сто чоловіків позаздрить. Ось, подивіться, що це за жінка: «Сильні не плачуть, сильні збирають себе у кулак…». Нехай у вас ще буде багато книжок!».

Отже, запрошуємо на чорну каву від Ольги Ходацької. З нектаром любові. Смакуймо вишукане, філігранне слово мисткині. Не розхлюпаймо із горнятка тепла любові…

Довідково: Ольга Ходацька народилася в мальовничому краї на Тернопільщині, мешкає в місті-герої Гостомель, що став оборонною брамою Києва в перші дні повномасштабного вторгнення.

Закінчила Вінницький державний педінститут за спеціальністю «Українська мова і література» та аспірантуру Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПНУ. Захистила дисертацію «Розвиток професіоналізму вчителів української мови і літератури в умовах неформальної освіти», здобула вчений ступінь доктора філософії в галузі освітніх, педагогічних наук. Поетеса навчає дітей рідної мови в Києві.

Ольга Ходацька – заступниця голови Київського міського об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Посол миру, членкиня НСЖУ, Національної спілки письменників України, лауреатка Міжнародної літературної премії в галузі соціально-художньої літератури імені Володжимира Винниченка, «Жінка року 2020», авторка книжки оповідань «Берег віри, надії, любові», поетичної збірки «Душі моєї прекрасні миті та багатьох віршів, на які написані пісні.

Світлана Фросевич

На головній сторінці: поетеса Ольга Ходацька. Світлина із Фейсбук-сторінки Ольги Ходацької.

Сообщение Щедре горнятко любові від поетеси Ольги Ходацької появились сначала на Український репортер.

Напередодні кореспонденти «Українського репортера» Леонід та Світлана Фросевич завітали на гостину до Маестро українського Слова, записавши з ним інтерв’ю. Ми бесідували на різні теми. Вадим Дмитрович був відвертим, ділився про пережите, гортаючи сторінки творчої біографії, говорив про наболіле, про те, що на серці та в душі. Пропонуємо деякі фрагменти цієї розмови.

Шевченко і Україна

«У березні ми відзначали 210 років з від дня народження Великого Кобзаря. Читаєш Тараса Шевченка і думаєш, що його твори ніби про наш час, ніби про нинішню війну, про відносини України та росії. Не знаю, чи є ще такий Пророк в інших народів. Шевченко – як дар Божий. І це ознака того, що ми є, були і звичайно, будемо. Які б ворожі сили не хотіли нас знищити, стерти з лиця землі – не вдасться! Ми – українці!»

Початок великої війни

«Мені не вірилося, що люди, які називали себе нашими «братами», говорили щось про спільне «коріння» (скільки ж лилося брехні із їхніх вуст!) раптом вдарять ракетами. І ось ворог перейшов кордон… Уже він тут, в Ірпені, де є і Будинок творчості письменників. Це ж поруч з Києвом. Дивлюся телебачення і раптом екран почорнів. Кажуть, ракетами обстріляли київську телевежу. Це щось страшне було. Але я вірив, що ми вистоїмо і переможемо. Кожен день я писав поезії, роміщував в інтернеті. А згодом вийшла і книжка «Непоборність».

Слово до українців

«Ми не ті, щоб піддатися. Ми були, є і будемо, але Україну вже ніхто не закреслить на мапі, вже ніхто не скаже, що вас нема, що вас росія придумала. Я хочу, щоб ви повірили в себе, що кожен з вас – частина України. І Україна буде, якщо вона – у вашому серці. Якщо всі відчуємо, що ми – українці, то обов’язково станемо великою європейською державою, будемо пишатися, що живемо в Богом благословенній країні».

Завжди – без російської

«Я не написав жодної поезії чи пісні російською мовою. Одного разу мені зателефонували з проханням перекласти на російську пісню «Родина», обіцяли заплатити. Відмовився. Мене дуже дратувало, що українська пригнічується, що вчителям російської мови держава доплачувала до зарплати. Київ колись говорив здебільшого російською, приїжджали із села люди і віддавали своїх дітей у російські школи, бо, мовляв, із селянською мовою до інституту не поступиш. Юнаків брали в радянську армію, де за два роки хлопець розмовляв або суржиком, або переходив на російську. Йшла тотальна, страшна, дуже спланована русифікація. Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові».

Про пісню і молитву

«Пісні я віддав довгі роки свого життя. Скажу вам відверто: всі, навіть найбільші поети, дуже хочуть, щоб бодай один їхній вірш став піснею. Бо вище пісні – лише молитва. Але, мабуть, пісня йде поруч з молитвою».

***

“Український репортер” щиро вітає з Днем народження Вадима Дмитровича Крищенка і зичить довголіття, гарного настрою, бадьорості, невичерпного оптимізму, нових поетичних книжок!

Інтерв’ю з Вадимом Крищенко. ВІДЕО

Сообщение “Вище пісні – лише молитва”. Вадим Крищенко про життя і творчість (+відео) появились сначала на Український репортер.

Це вже друга книга, яку видано у 2023 році (упорядник- Ніна Шаварська, директор Будинку письменників) – у ній надруковано твори поетів, написані з початку повномасштабної війни України за свою незалежність. У віршах органічно поєднуються роздуми про непросту місію героїчного українського народу, вболівання за його долю, віра в добро, справедливість і Перемогу.

За словами автора передмови, поета, публіциста, Заслуженого діяча мистецтв України Михайла Шевченка, «це не просто поетична збірка, яку прочитають сотні чи тисячі людей. Це книга, з якою хоч трохи легше вступати хай і в останній бій з ворогом. Вступати в бій і перемогти! Тут ще раз можна повторити: «Поезія – вона рятує націю і возвеличує народ!».

“Ми дуже хвилювалися, коли їхали в Гостомель, і приємно вражені”, – саме так висловився поетично- мистецький десант, який ми радо зустрічали 23 червня у культурно-оздоровчому комплексі Гостомельської громади. “Гостомель – гостям мила земля! Гостям, а не ворогам!”- наголосили ми у вітальній промові для почесної делегації письменників, авторів, музикантів та виконавців.

Гостей міста приємно вразив мурал «Очі» (автори – Ірина Романченко та Сергій Радьога), на якому материнський погляд спрямований у небо, бо звертається з молитвою до Бога для захисту кожного, хто відстоює вільну і незалежну Україну, молиться за Перемогу.

Дві години красивих слів, справжніх емоцій, діалогів із глядачами наповнили цей мистецький вечір. Відтепер бібліотеки громади поповняться цікавими, якісними українськими книжками та унікальними довідниками.

Щемко звучали авторські вірші у виконанні першого заступника голови НСПУ Тетяни Фольварочної, яка сказала, що нині потрібна особиста дієва позиція усіх громадян, кожного на своєму місці, бо цього вимагає саме життя.

Модераторкою поетично-музичної імпрези була директор Будинку письменників Ніна Шаварська, яка наголосила, що «поезія – це найвеличніша форма, в яку може втілитися людська думка про Людину, з усіма її болями і радощами, які нині особливо важливі для кожного жителя Гостомеля, бо місто вистояло, відрізавши московському ворогові дорогу до столиці”.

На зустрічі звучали вірші Тетяни Левицької, Петра Засенка, Володимира Коскіна, Лесі Оленівської, Міли Сонячної, Ірини Родченко, Валентини Швежикайте, Лариси Петрової, Владлена Ковтуна, Серго Сокольника, Ольги Ходацької. Прекрасні пісні подарували глядачам Народні артисти України: Анатолій Демчук і Олег Дзюба, Заслужена діячка естрадного мистецтва Тетяна Мірошниченко та композитор-виконавець Ігор Якубовський.

А потім були кава і теплі слова вдячності від начальника відділу культури, молоді та спорту Гостомельськоі селищної ради Катерини Павленко за подаровані письменниками книги для селищної бібліотеки, продовжилося прекрасне спілкування з авторкою муралу та начальником відділу освіти Гостомеля Наталією Рохманюк, нові знайомства, цікаві ідеї співпраці на майбутнє, просякнуті безмежною вірою в Перемогу.

Загальна атмосфера поетично-музичної імпрези була просякнута енергетикою наснаженого патріотичним духом художнього Слова, в якому, на жаль, є біль утрат, але є й безмежна віра в Україну.

Ольга Ходацька,  членкиня Національної спілки журналістів України, заступник голови правління київської «Просвіти».

Сообщение У Гостомелі поетично-мистецький десант НСПУ презентував альманах «Нескорена Україна» появились сначала на Український репортер.

Книга вийшла у харківському видавництві «Майдан». Який же він, Світ поета? «Його вірш природний, у ньому пульсують тривога і роздум, пошук і пристрасть, іронія і жаль. І все це – власне, оригінальне, – пише в передмові до книги Микола Боровко, лауреат міжнародних літературно-мистецьких премій. – Показово, що вся книга, яка складається з кількох циклів, сформувала задум знайти разом із читачем відповіді на одвічні питання : куди? З ким? І якою дорогою ішли, ідемо і будемо іти?..»

У першому ж вірші «Без вагань», яким відкривається книга, прочитується поетове кредо:

«…А ти молодий і упертий,
Упевнений – все без завад,
І вирішив: прямо, не вмерти ж,
Вперед – і ні кроку назад!..»

Але митець увесь час в роздумах, порівнюючи побачене «у калейдоскопному ході подій» зі своїм внутрішнім світом: з чим примиритися, що відкинути, у що повірити, а що – і затаврувати («Шляхетні приміряєм маски, вистави граючи на совість…»).

Книга не випадково має назву «Дош на перехресті». Бо як не погодитися з авторкою післямови Лідією Савченко: «На перехресті доріг – дощ, один із наскрізних образів збірки. Саме під дощ (щоправда весняний) ліричний герой свою шукає зірку. Наділений магічною (радше божественною) силою, дощ то танцює, то плаче, то незалежно від пори року він суголосний душевному стану поета й благословляє все довкруж, несе оновлення, надію на «радісні і добрі вісті», мотивує й надихає на подальшу дорогу. Шлях не завершений, бо дорозі властивий знак безкінечності в часопросторі…»

Поетова зірка, можливо, у красі рідного краю, де «п’янкі чебреці та кущі материнки, в’юнкі паничі, що квітнуть у кожнім дворі…». А можливо, у споминах з минувщини, де «висять фотогрфії в хаті на стінах…». І де «одвічне мовчання навіює сплін. Я перед ними стою на коліна, вдячності склавши низький уклін…» .

«Дорога передбачає подорож, реальну чи уявну. І ліричний герой укотре повертається до покинутого батьківського обійстя, до постарілого й занедбаного саду, до дівчини «у вінку із квітів польових», відгукується про збірку Лідія Савченко.

Ось ця «генетика» рідної землі, яка бринить в поетовому слові різним тембром переживань, також притаманна поезії Анатолія Вітюка: «Я – подорожній, вір не вір, в обійми вітрові готовий. Давно полишив рідний двір, хоч повернутись прагну знову».
Вдало підмічено Лідією Савченко, що «поезія Анатолія Вітюка оптимістична, чиста, світла, задушевна…»

Отож вітаємо знаного поета з такою чудовою збіркою. Сподіваємося, вона буде до вподоби читачеві.

Леонід Фросевич

Сообщение Лікар-хірург з Київщини Анатолій Вітюк порадував читачів новою поетичною збіркою появились сначала на Український репортер.

Перебийніс і справді – висота: у поезії, культурі спілкування, ставленні до журналістської професії. Минулої неділі, 6 червня, він приймав численні вітання з нагоди Дня народження, а також і з приводу професійного свята журналістів. Цій професії Петро Мойсейович віддав чимало років. У 1965 році закінчив факультет журналістики Львівського державного університету, працював у пресі, був головним редактором великих і солідних видань (газета «Літературна Україна», журнал «Київ»). Він є Заслуженим журналістом України.

Сьогодні “Український репортер” розміщує декілька важливих і цікавих фрагментів з минулих інтерв’ю з Петром Мойсейовичем. Ось як, приміром, поет коментує ситуацію з книговиданням:

«Бачу розкішні видання, які раніше нам ніколи і не снилися. Тверда обкладинка, прекрасний папір. Але, на жаль, на книжкових полицях не знаходжу для себе духовної поживи. Дуже мало нашої, української літератури. Зате багато російської, іноземної. Воно наче й добре, нехай молодь читає іноземними мовами. Але ж не можна допускати такого перекосу. Чужого – багато, а найріднішого – мало. Я просто боюся заходити до книжкових магазинів. Річ навіть не в цінах. Люди, які торгують книгами, мені якісь несимпатичні. У них – свої меркантильні справи. Вони намагаються продати тільки те, що у тренді. Вміють робити все це ходовим товаром. Розкручують за своєю програмою певну категорію письменників. А що ж на ділі? Відкриєш ту книжечку, а там нічого читати. Це ж потік свідомості. Детективи продукують за тиждень! Як пиріжки ліплять. А справжньої літератури дуже мало. Держава нібито заявляє про підтримку книговидання, та це, на жаль, бутафорія. Наплодили міністерств, комітетів, є навіть інститут книги, а насправді незрозуміло, хто ж у нас відповідає за книговидання. Давно пора створити єдину, національну за духом державну службу з питань книговидання. Тільки вона одна має відповідати за цю суспільно важливу справу. Так чи інакше, але далі вже терпіти не можна. Видавці полишені самі на себе. Книгу додушують астрономічні податки. Все тут розбалансоване. Розрив між державою і культурою – неймовірний. Немає ніяких спільних дій: культура сама по собі, а державні структури тільки плодять папери».

Розмірковує поет і на тему війни. Нині дуже щемною є тема вдів, сиріт, матерів, що втрачають своїх синів, чоловіків, батьків на війні. У соцмережах читачі часто роблять перепости віршів Петра Перебийніса про Другу світову війну, бо вони актуальні й сьогодні, начебто щойно з-під пера.

«Це поезії не тільки про ту далеку війну, – розповідає поет. – Є в мене вірш із такими рядками:

Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
На кригу падає грудьми.

Це давніше писалося. А читається як сьогодні. Так завжди буває у поезії. Усе має визріти в душі поета. Не можна у поезії про щось особливо болюче писати по гарячому. Це ж не репортаж. Це художній твір. Навіщо слово підганяти? Слово не поспішає. Тому я не дуже схвально дивлюся на скороспілі вірші. У ліриці має бути зернина, в якій дуже багато закладено. Ти мусиш перегоріти цим, переболіти. Аж тоді, може, народиться справжня поезія…”

Дозволимо собі процитувати дещо:

“…Нехай не стогне з-під копита пропаща сила Січова,

Ще будем жити, будем жити,

повстане витоптане жито і встане скошена трава!”

Це – також… Перебийніс, з його глибокою вірою у краще майбуття України.

Ніжно і трепетно Петро Мойсейович говорить про Київ:

«Чотири літери. Довкола – приголосні, а в серцевині – голосні… Вони звучать мені як музика, як пісня… Все найкраще, найдорожче народилося у Києві. Повітря нашої столиці насичене цілющим озоном творчості. Київ – рідне моє місто. Київ – істинна поезія. Київ – золота моя метафора.

Найулюбленіше моє місце – легендарна старокиївська гора. Тут коріння Десятинної святині. Тут камінна основа невпокореної столиці. Основа Київської Русі та й сучасної України. Людині, причетній до творення краси, особливо приємно тут у ясну травневу пору, коли по схилах і терасах розгойданими хвилями прокочуються фіолетові бузки, коли повітря надовкола повниться таємничими пахощами розвеснілої природи. Стоїш і слухаєш, як шумить бузкове море, як видзвонює воно пелюстковими дзвонами, перехлюпує, переливається через Володимирську гірку, через парки і сади, через буйноцвітну Видубицьку гору. В такі хвилини відчуваєш бентежливе прояснення. Ти – киянин! Ти нащадок великого, вічного Всеукраїнського роду.

…Наше творче життя багате на цікаві, навіть загадкові події. Одного разу мені приснився вірш. Бачу вінки, засмучені обличчя. Серце стискає відчуття важкої втрати. І виринають несподівані рядки:

Осипається цвіт
із похилених віт.
Занедужало дерево дуже…
Та куди ж ти летиш,
та куди ж ти летиш,
сивий друже?

Прокидаюся, знову засинаю, а рядки напливають, ридають і голосять:

Серце біль проколов.
Ти з коня – стрімголов,
і несила тебе підхопити.
Осипається цвіт,
осипається цвіт
під копита…

Врешті зовсім просинаюся. Тримаю вірш у пам’яті. Боюся його втратити. Благаю дружину скоріше знайти якийсь папірець. Хапливо записую слово до слова. А далі вже й справді містика – не інакше. Телефонує Олександр Білаш і питає, чи написалося щось новеньке…
До вечора «новеньке» стало піснею».

На запитання про те, яким поет бачить Київ у майбутньому почули:

«Майбутнє виростає із минулого. І тут є про що говорити. Але не буду «розтікашеся мислію по древу». Скажу про особливо наболіле. Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму. Погляньмо з бульвару Шевченка вдалину. Широчезний монстр навально, грубо перекреслив чудову перспективу колишнього Брест-Литовського проспекту, зухвало відгородив нас від усього світу. Біля цієї жахливої потвори ніжно-замріяний Палац щастя вже став сумним і нещасним. А як вульгарно розчахнула панораму квітучого міста висотна тумба на Печерську! Вона чорним демоном піднімається над зіщуленим Києвом і лякає всіх нас, немов роздмуханий чорнобильський реактор. Що вже казати про бандитський бункер на вулиці Олеся Гончара. Це бетонне чудовисько зловісною тінню падає на Святу Софію і невблаганно давить болюче серце Києва…

Та все ж я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом.

Київ у майбутньому бачу кращим, затишнішим, веселішим від Парижа, Відня, Лондона – і далі аж до Нью-Йорка та Москви. Для цього у вічного нашого міста є все від Бога і природи».

Редакція “Українського репортера” щиро вітає поета з Днем народження! Нехай усі чудові і світлі барви Вашого розкішного Слова, шановний  Петре Мойсейовичу, додають бадьорості й оптимізму! Щоб Ваше Слово завжди тішило величезну аудиторію шанувальників! Нових чудових книжок! Многая літа!

Розмову вели Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото Олексія ІВАНОВА

ВІДЕО

Петро Мойсейович Перебийніс читає вірші в редакції “Українського репортера”. 

Сообщение “На книжкових полицях дуже мало нашої, української літератури”, – поет Петро Перебийніс (+відео) появились сначала на Український репортер.

Ось як воно зійшлося у житті шанованої людини: благородна лікарська справа, тисячі врятованих життів і – творча робота зі Словом, постійне бажання відкрити світові свою душу, поговорити з читачами не тільки про красу рідного краю, торкнутися морально-психологічних струн, а ще й стати на поетичну стезю розмов про сокровенне, про те, що тішить поета, що миле його серцю, що печалить… Приміром, у цьому вірші прочитується і певне життєве кредо поета:

«Ходою легкою по світу йду.
Із усіма довкруж живу в ладу.
За дружби уникаю ворожнеч.
Бʼю ворогів, що оголили меч.
Люблю жінок, довірливих мені,
Шаную тих, чиї серця в броні.
Зціляю від болінь недужих.
Найбільш ненавиджу байдужих.
Втішаюся снігами та дощами,
Вночі – зірками, блакиттю – днями.
Вогнем, землею, небом та грозою,
Та не в ладу я із самим собою».

У своїх творах Анатолій Вітюк – і тонкий лірик (він то бачить себе «краплиною води, що зачекалася падіння», то він – подорожній, «в обійми вітрові готовий…», то він cпоглядає «шляхи незнані, в краї, де бджоли моляться квіткам, де соловейки від туманів пʼяні), і водночас це – поет високого громадянського звучання. Ніби розітнувши скальпелем суспільно-політичне сьогодення (та й минувшину) образно показує, що не так, що виглядає криво:

«Занапастили отчий дім,
Розшарпуємо юне тіло,
Фасад фарбуєм, брешем всім,
Що це – похід за праве діло…»

Поетові болить, що щаслива доля рідної України все ще десь блукає і що «сліпий пастух вів манівцями»:

«Уже скитаємось по миру.
Бентежить первородний страх,
І творимо собі кумирів
І на землі, і в небесах.
А з висоти прожитих років
Не чуєм слів, не бачим снів.
Своїх не слухаєм пророків,
Чужих вітаємо волхвів.
Чуже у землю свою сієм.
Так це ж – на «многія літа».
Чи, може, ми не розумієм,
Що ми все ж ті, а власть не та?
І, здобуваючи свободу,
Не помічаєм смертний тлін
Де благі наміри народу
Утопли в вирі перемін».

Свої настрої поет передає і у цих рядках:

«Строфа моя у вірші не придвірна
Я сам собі хазяїн власних дум.
Я, швидше, рецептура жовчегінна,
Ніяк не мед і не рахат-лукум».

Знайомлячись із творчістю Анатолія Вітюка, розуміємо, яка це багатогранна, ніжна, поетична натура (хоч і щодня – за хірургічним столом і багато чого набачився і назнав на своєму віку):

«Боюся знаків оклику всевмінню,
Люблю літати в снах все більше-більше,
Чекаю світла від пучків проміння
Під запитальні рими дивних віршів».

А віршів в Анатолія Федоровича – багатенько. Ген кілька років тому світ побачила його збірка «Ієрогліфи часу». Це ж добре, що класний поет знову й знову зачаровує своєю вишуканою творчістю. Бо – пишеться. А це те, що близенько-близенько на серці, що Слово давно стало йому рідненьким.

Зі святом Вас, дорогий Анатолію Федоровичу! З Днем медика! Нових поетичних висот! Усілякого добра Вам і у Слові, і в житті, і в такій многотрудній, вельми благородній справі як медицина!

Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана ФРОСЕВИЧ

Фото Олексія НАДОЛЕНКА

ДОБІРКА ВІРШІВ АНАТОЛІЯ ВІТЮКА

Заметіль

Привиділось чи було дійсно?

Зимовий ліс, хатина та свічки,

Дві тіні силуетів, лицедійство,

І заметіль заглядала в шибки

Без репетиції вийшла вистава,

І не потрібна була похвала.

Під ніч оцю ворожбитка лукава

Обом приворотного зілля дала.

Таїнь обряду веліла побратись,

Купатись в коханні, хмеліть без вина,

Та сатана підрядився їм сватом,

І на цей раз помилилась вона.

Довго у вікна замерзлі гляділи,

Здавалось, ніколи не буде кінця

Тій зимовій нічній заметілі,

Що хоронила шляхи до вінця.

Та завія і їх відспівала,

Був тріумф до безмовних у неї,

Спеленала все снігом чималим,

А кохання взяла як трофеї.

***

Тісно стало пташці в клітці,

Відлетіть схотілось звідси.

Ще недавно щебетала,

Перш ніж сонечко вставала.

Але швидко притомилась,

Стало їй тут все не миле.

І не було сил дивитись,

Як рвалась в небесний ситець.

Тоді я у чистім полі

Дарував пташині волю.

Птаха спорхнувши із дверці,

Мене клюнула у серце…

Ось тепер ходжу безпечний,

Безтурботний, безсердечний.

Серце десь само собою,

Я – з грудною пустотою.

***

Холодний дім притих усім наперекір,

Заряджений мовчанням, наче міна,

І скаженіє полумʼя, як дикий звір,

В капкані біснуватого каміна.

Там за вікном, в режимі монологу

Занудні опади – йде сніг то дощ ще

Чи то сльоза невидимого бога,

Що нас обох благословив на прощу.

Кого винить, що стався десь облом?

З докором дивиться свята Марія.

Нам холодно, нам холодно обом.

Вогонь горить, горить, але не гріє…

Простився поспіхом, назавжди,

Не відчувавши біль розлуки.

Та скільки би тепер віддав би

За ті тремтливі ніжні руки.

І хлине сон печальної пори.

Не в силі жить, щоб не тужити.

Мов зговорились осени вітри

Щоб листям памʼять ворушити.

Рвуть душу спомини на шмаття,

Чом не утримав чисте і просте?

На місці, де розвів багаття,

Трава роками не росте…

***

Там пʼянкі чебреці та кущі материнки,

Вʼюнкі паничі, що квітнуть у кожнім дворі,

Джерело у ярку дзюркотить безупинку,

Бузкові подоли туманів на ранній зорі.

Я хлопчиськом чекав, де ти мала зʼявитись,

Вийти з трав від джерел світанкових, хмільних.

З того часу злетіли, замовкнули птиці,

Як залишив тебе у вінку із квіток польових.

Повернутись давно мені було потрібно.

Все частіш крізь тумани ввижалось в імлі –

Ти сповита стоїш в павутинному сріблі,

Що вітер приніс чи то птаха на сизім крилі.

І я справи полишив, поїхав до саду і поля.

Хоч втікай, хоч ховайся, а судьбу не минеш.

Ти по вулиці йшла, серце стислось до болю.

Я впізнав тебе зразу. А ти як впізнала мене?

***

Уже скитаємось по миру.

Бентежить первородний страх,

І творимо собі кумирів

І на землі, і в небесах.

А з висоти прожитих років

Не чуєм слів, не бачим снів.

Своїх не слухаєм пророків,

Чужих вітаємо волхвів.

Чуже у землю свою сієм.

Так це ж – на «многія літа».

Чи, може, ми не розумієм,

Що ми все ж ті, а власть не та?

І, здобуваючи свободу,

Не помічаєм смертний тлін

Де благі наміри народу

Утопли в вирі перемін.

У хибких висях небосхилу

Уже лунає трубний глас:

–Прозрійте – змії коплять сили,

І в судний час не стане вас!

Від гладі плес озер сліпучих

За чорний бір, під неба вись,

В сипкі піски, до змій гримучих

Втікають всі чи продались?

Навіть жебрак свій кинув жереб

І десь пропав посеред степу,

Їм вікна матово-рожеві

Малюють біси у вертепі.

На тракт ведуть не зорі віщі,

У скруті йдуть на вовчі ями.

Бо ж осідлав коня під відчай,

Сліпий пастух вів манівцями.

Але вуздечку скинувши насилу,

По євшану розритої могили,

Виводить жеребець з-під небосхилу

Табун лошат, котрих не оскопили.

І знов не та нас путь веде.

Все ж ті доводим теореми,

Та успіхи лиш де-не-де,

Все інше – потуги, проблеми.

Занапастили отчий дім,

Розшарпуємо юне тіло,

Фасад фарбуєм, брешем всім,

Що це – похід за праве діло.

Та тільки натовп у дворі

Спʼянів від брехень за ці роки,

Прогнав сліпих поводирів

І всіх глухонімих пророків.

Не дай нам Бог прозріть тоді,

Як сподівання зашпортнуться.

Якій жахливій буть біді,

Де гнів з образою зімкнуться.

***

Хотілось жить в єдиній іпостасі,

Але, вселившись в ілюзорну суть,

Зіграти ролі ряжених при власті,

Це ще яким актором треба буть.

Ой, як багато масок в світі цьому.

На кожній з них гримаса – подих змін.

Не просто жити в часі перелому,

Коли ти в ньому сам безплотний мім.

Свою німу, стражденну, кволу суть

Потягнеш в криву лінію, в безмежжя,

Яке ніяк не зможеш побороть

І не зречешся ролей протилежних.

Шалені звуки рампи бʼють під дих,

І ти, вже задоволений акторством,

На ситих, хибких сценах прохідних

Виставу не сприймаєш за притворство.

Там брудом плинуть репліки рікою.

Здається, ти і сам собі не рівня.

Чи, може, хтось пильнує за тобою,

Бо ж стежку вибрав мокру та нерівну?

                                                                             ***

Займалися крони кленів,

Барвилося в окрузі.

Ще вчора все зелене,

Сьогодні – взір примружиш.

Співає вітер – норд,

Лукавий листодера,

Стриптизний взяв акорд,

Як вбралися дерева.

Ті нишкли сороміцьки,

Коли з них позривало

Ошатну одіж світську,

Не вкривши покривалом.

А з крижаних палат

(не дати і не вкрасти)

Зривався сніг лапатий,

Щоб вже на них упасти.

***

Чи наснилось? Було чи не було?

Хату продали, син зʼїхав, сад всох.

І душа не болить за минулим,

Що відійшло із водою в пісок.

Та не всі ще пропали надії.

Заздрість людська згнітилася вже,

Потяг мчить по інерції мрії,

Ціль – ніщо, тільки рух над усе.

                                                                               ***

Сприймаю хвалу без усмішки,

Що не день – метушня, круговерть.

Зупинитися б тільки на трішки?

Може, там щастя?

Ні, швидше – смерть.

              Осінь

Трави посохлі злягли під дощами,

Не крапне із сосен майбутній бурштин.

Видно за голими кронами храми,

Що золотяться на фоні долин.

Все просвітилося рівно, прозоро.

І ось під покровом небесних завіс,

Що впали під осінь, так скоро

Заснув, зачарований казкою ліс.

Світ переходить з обʼєму у плоскість

І в безтілесність одним лише днем.

Блиски миттєвостей, світло і простір

З листям згорають холодним вогнем.

***

Висять фотографії в домі на стінах.

Вічне мовчання навіює сплін.

До кожної варто схилити коліна

І звісити вдячності низький уклін.

До себе ззиваю всіх булих колись,

Хоч сам часто-густо плутаюсь в датах.

Не всі їхні мрії, бажання збулись,

Тепер уже нікому взяти та дати.

Це ж там вся генетика мого життя,

Супутники злету та осад похмілля,

Усі там здобутки мої, каяття,

Навіть ковток приворотного зілля.

Та ще не скінчився, напевно, забіг,

Проводи, чарки та довге прощання.

На дальню дорогу вже падає сніг.

Місяць зійшов, молодий, та щось ранній.

 

Ранок

Трава в росяних бусах із туману

Обтяжливо, ледь чутно шелестить.

Не квапся, зачекай, ще бігти рано,

В ставку доріжка місячна блищить.

Ще хвиля береги не розбудила,

Ще пташка не розправила крило,

Ще таїну ромашка не відкрила

І воду не тривожило весло.

Ще трішечки – і вранішні музики

Натягнуть нитки травʼянистих струн,

Зіграють ноти з равликів-прилипків

І зазвучить концерт ранкових лун.

За ним і соловейко в спів зірветься,

Закохуючи світ у свій талант.

Ледь-ледь проснувшись, сонце розсміється.

Це ж ранок – незрівняний музикант.

***

За моїм вікном щоранку

Тріпоче пташка дивної краси.

Ледь чутно жалібну співанку,

Немов попити спраглий попросив.

Чи це світанку добрий вісник

Десь заблудився без ватаги

І будить всіх під скаргу-пісню,

Бо ж у птахів свої розваги.

До пташки б звикнути давно,

Але ж ото, напевно, чудо,

Візьму і затулю вікно –

І білий світ буденним буде.

Прийдеться знов втікати від біди

Через багно глибоких колій

Від каламуті затхлої води

І навіть від серцевих болей.

Та ранок все ж не марно поспішав –

Вчергове рання птаха будить.

А то ж гукає мамина душа:

Вставай, синок, і чудо буде.

Сину

Стоїш на розпутті і знаєш:

Дилема – спочить чи спішити.

Наліво – конем заблукаєш,

Направо – вік в парі не жити.

А ти молодий і упертий,

Упевнений – все без завад,

І вирішив – прямо, не вмерти ж,

Вперед і ні кроку назад.

Ні ворога поруч, ні друга,

Мовчанка, людців метушня,

Не сниться вже рідна округа,

Вʼяне кохана, вкрали коня.

Ніде ні спочинку, ні даху,

Немає ні кришки, ні дна,

Лиш вічна дорога без страху

На долю, мов кара, дана.

***

Ікони храму

Її заступливі долоні,

Пʼє воду з чаші голубок,

У Громовержця білі коні

І юний – Чоловікобог.

Ще і земний і безбородий.

Волхви в червоних ковпаках

Несуть від імені народів

Дари в простягнутих руках.

Це вість благая для всезнайок.

І хрест, і смерть, і Він – мирський

Глядить із марева мозаїк

На непрощенний рід людський.

***

Зарубки на старих одвірках

Дитинства відзначили кроки,

Та ще не придумані мірки,

Як зрілі розмітити роки.

Обпившись відьмацького зілля,

Воїн небесний гострим мечем

Від стовбура-віку, мов гілля,

Роки відсіче, які проживем.

Коріння ж – в граніти та в кремінь.

Їм на заваді сторожкі пости

Бо ж, певно, вростати у землю

Ще важче, ніж з неї рости.

***

Золотисті стали в осінь клени,

Зійшли у вернісаж берези й липи.

Здають за золото смарагд зелений,

Щоб за дорожче їх могли купити.

В лісах і парках багряні пожежі.

Кружляють падолисти, мов червінці.

Здається, що й жилося не без обмежень,

А восени тепер всього по вінця.

Бредуть в гаях осінніх літні люди,

Немов роки притишують шалені,

А ті на них глядять із відусюди

І сиплють листя у старечі жмені.

***

В мене ще жевріє минулий вік,

Так стомлюють компʼютери та кліпи.

Втішаюсь, як іскриться перший сніг

Як навесні пробуджуються липи,

Коли зима кожуха продає.

Дзюрчать струмки, і лисіють горбочки,

Коли весняним дням радіє все,

А поле вранці міряє сорочку.

Ось про таке весь вік писати б міг,

Не було б ні дзвінків, ні інтернету,

Щоб під вікном мені притишив біг,

Бузок поставив росяні букети.

Там вітер колихає молоду сосну,

Обніме ніжно, стихне і заплаче.

А я до ранку, певно не засну,

Бо бачити таке що-небудь значить.

Здається, тільки й було щастя там,

Але назад ведуть шляхи незнані,

В краї, де бджоли моляться квіткам,

Де соловейки від туманів пʼяні.

***

Весняний дощ

Під ніч хотілося тепла. Та де там.

Танцює дощ чи то по комусь плаче,

Втішаючись придуманим сюжетом,

Під власний джаз-акорд, тим паче.

Косить, неначе вчора перепив,

Тремтить, мов на вінчанні наречена,

Але усе довкруж благословив:

Луги, сади і пишну крону клена.

Дав чистоту всьому наперекір,

Хоч світ промок, та вітер все осушить.

Весняний подих входить в кожен двір –

І оживає корінь в людських душах.

І видиться у тому Божий перст.

Під дощ свою шукає кожен мірку.

Умилась ніч, хтось бачить в небі Хрест,

Хтось – Напівмісяць, хтось – Давида зірку.

***

Ходою легкою по світу йду.

Із усіма довкруж живу в ладу.

За дружби уникаю ворожнеч.

Бʼю ворогів, що оголили меч.

Люблю жінок, довірливих мені,

Шаную тих, чиї серця в броні.

Зціляю від болінь недужих.

Найбільш ненавиджу байдужих.

Втішаюся снігами та дощами,

Вночі – зірками, блакиттю – днями.

Вогнем, землею, небом та грозою,

Та не в ладу я із самим собою.

 

Собі самому

Залишив іншим оди і сонети,

Хай їм нуртують кров та, дух пʼянить,

А сам пишу лише егосюжети

Прості, як тихе мекання ягнят.

Пишу про себе, і так буде завше,

І зрідка ще про хмари грозові.

Можливо, забуття чекає завтра

Чи лавровий вінець на голові.

Я не трибун і не зривав овацій,

Пішов, здається, в скептиків по роду.

Улесливих, похвальних інтонацій

Від мене вам не дочекатись зроду.

Строфа моя у вірші не придвірна

Я сам собі хазяїн власних дум.

Я, швидше, рецептура жовчегінна,

Ніяк не мед і не рахат-лукум.

***

Боюся знаків оклику всевмінню,

Люблю літати в снах все більше-більше,

Чекаю світла від пучків проміння

Під запитальні рими дивних віршів.

Я – подорожній, вір не вір,

В обійми вітрові готовий.

Давно полишив рідний двір,

Хоч так хотів вернутись знову.

Та не ввійти в свої сліди.

Чіткіше бачу в сновидіннях

Себе краплиною води,

Що зачекалася падіння.

Затерлись болі, благодаті,

Та й неможливо їх згадати:

Часи були такі строкаті.

Тепер усі змішались дати.

Ввійду у іншу іпостась.

Змовкають вірші, чую прозу:

«Хто тут транзитом? – Злазь».

Скажу: «Я вже приїхав, схожу».

***

Зима тягучою вдалась непринагідно.

Ледь полудень відбило, а тут хоч в око встріль,

Ні тіней, ні облич крізь присмерки не видно.

Не радість, не скорбота, не зцілення, не біль.

Не те щоб заметіль – легесенька завія,

Суцільна пелена і чорно-білий сніг

Стіною проміж нас (а він бо ж це уміє),

Та ще й сховав під наст поквапливий твій слід.

Забідкана душа з морозної негоди,

Як промінь від зорі, сковзнулась на льодах,

Не в силі дочекатися весняної свободи,

Чи моʼ і на цей раз вона зляглась в снігах.

Стомилась темнота – безлика, чорноока,

Мов та стара карга під свисти із грудей,

Повільно відступає розлучна пора року,

І сходить чорний сніг, що розлучав людей.

Сообщение Лікар-хірург Анатолій Вітюк: “Своїх не слухаєм пророків, чужих вітаємо волхвів” появились сначала на Український репортер.

Отож «Український репортер» має нагоду сказати вітальне слово на адресу знаного і шанованого митця, нашого старшого колеги з журналістського цеху, згадати фрагменти бесід.

6 червня Петро Мойсейович приймав чисельні привітання з Днем народження. Нам приємно виокремити такий цікавий факт з його біографії. Скажімо, жоден український поет не має у своєму послужному списку 33 (!) стрибки з парашутом. Наш іменинник давно закоханий в небо, недаремно ж під час армійської служби його називали “поетом ескадрильї”. Перебийніс і справді – висота: у поезії, культурі спілкування, ставленні до журналістської професії. У 1965 році закінчив факультет журналістики Львівського державного університету, працював у пресі, був головним редактором великих і солідних видань (газета «Літературна Україна», журнал «Київ»). Він є Заслуженим журналістом України.

Поетові сьогодні сумно, що «слово української журналістики змаліло, видихнулося (вивітрилося)». І каже: «Бо так вигідно державі. Державні медійні ресурси працюють на задоволення кланових, олігархічних потреб. Це факт».

Він дорікає і чиновникам, які зобов’язані дбати в тому числі й про фронт культури. Говорить, що «їм це не болить. І не тільки не болить. Вони чужі нам і часто працюють усупереч культурі. Вони цю культуру не сприймають і не люблять. Не люблять навіть української мови. То як їм щось там робити, якщо це не їхнє? Звідси все і починається…»

Ми поцікавилися думкою Петра Мойсейовича й про таке: чи не здається йому, що суспільство й досі інфіковане такою страшною бацилою, як культ особи? І це особливо відчувається у Києві.

«Столиця стала центром антимоди, – підмічає наш співрозмовник. -Суцільне вихваляння! Тут прославляють начальників і проводять наради за нарадами. Ми так і не позбулися цього вождизму. Я ось, до речі, писав у своїй п’єсі «Коридор»: “Та що вожді! Стократ від них страшніші немилосердні вождики, вождята”. Це вже тенденція. Бо коли аналізуєш ситуацію, намагаєшся “видобути” щось про життя району чи містечка на сайтах місцевої влади, то чого тільки не начитаєшся! Знову і знову – суцільне вихваляння: районний керманич поїхав туди-то, перерізав стрічку там-то… І ці вождики не розуміють, які вони смішні, якими вони постають в очах людей. Але ніхто з них не поїде в село і не запитає пенсіонера, чи є у нього гроші на оплату комунальних послуг, чи має він за що буханець хліба купити.

А спробуйте достукатися до якогось керівника і вирішити якесь питання! Найменший чиновник так надметься, що ти не знаєш, як себе з ним вести. Скажу ще й таке: зайдеш в якусь установу, почнеш розмовляти українською, а очі не ті, тебе не хочуть обслуговувати, якщо не звертаєшся до них російською. Хіба це нормальне явище? Або спробуйте зателефонувати до якогось чиновника. Марна справа! Можна годинами слухати їхню музичку в телефоні. Я люблю музику, але їхні мелодійки мені не потрібні. Елементарної довідки неможливо дістати. Бюрократія розвелася до найвищого рівня, такої світ не знав, вона з’їдає всю нашу культуру. Треба на найвищому державному рівні пильно подивитися на проблему бюрократизації нашого життя. У нас – повне відособлення держави від людини. Скільки гасел лунає перед виборами: усе для людей. А де це “усе”?

…Чогось у державному апараті бракує, аби бути ближче до людей. Дедалі більше віддаляються чиновники від людей. У нас прірва між простим народом і так званою елітою, і ця прірва збільшується катастрофічно. Для кого ж тоді всі блага мають бути, як не для людей? А люди нічого не одержують від держави. Погляньмо, що діється у сільському господарстві.

Тваринництво загублено, цукрова промисловість у занепаді. Молока свого не маємо (людям невигідно корів тримати). Вирощений фермерами урожай продаємо зерном, тобто сировиною, а мали б давати готову продукцію”.

Ще запитання: коли ви заходите до книгарні у Києві, які думки зринають?

«Бачу розкішні видання, які раніше нам ніколи і не снилися. Тверда обкладинка, прекрасний папір. Але, на жаль, на книжкових полицях не знаходжу для себе духовної поживи. Дуже мало нашої, української літератури. Зате багато російської, іноземної. Воно наче й добре, нехай молодь читає іноземними мовами. Але ж не можна допускати такого перекосу. Чужого – багато, а найріднішого – мало. Я просто боюся заходити до книжкових магазинів. Річ навіть не в цінах. Люди, які торгують книгами, мені якісь несимпатичні. У них – свої меркантильні справи. Вони намагаються продати тільки те, що у тренді.

Вміють робити все це ходовим товаром. Розкручують за своєю програмою певну категорію письменників. А що ж на ділі? Відкриєш ту книжечку, а там нічого читати. Це ж потік свідомості. Детективи продукують за тиждень! Як пиріжки ліплять. А справжньої літератури дуже мало. Держава нібито заявляє про підтримку книговидання, та це, на жаль, бутафорія.

Наплодили міністерств, комітетів, є навіть інститут книги, а насправді незрозуміло, хто ж у нас відповідає за книговидання. Давно пора створити єдину, національну за духом державну службу з питань книговидання. Тільки вона одна має відповідати за цю суспільно важливу справу. Так чи інакше, але далі вже терпіти не можна. Видавці полишені самі на себе. Книгу додушують астрономічні податки. Все тут розбалансоване. Розрив між державою і культурою – неймовірний. Немає ніяких спільних дій: культура сама по собі, а державні структури тільки плодять папери».

Зринула в розмові й пекуча тема. Нині дуже щемною є тема вдів, сиріт, матерів, що втрачають своїх синів, чоловіків, батьків на війні. У соцмережах читачі часто роблять перепости віршів Петра Перебийніса про Другу світову війну, бо вони актуальні й сьогодні, начебто щойно з-під пера.

«Це поезії не тільки про ту далеку війну, – розповідає поет. – Є в мене вірш із такими рядками:

Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
На кригу падає грудьми.

Це давніше писалося. А читається як сьогодні. Так завжди буває у поезії. Усе має визріти в душі поета. Не можна у поезії про щось особливо болюче писати по гарячому. Це ж не репортаж. Це художній твір. Навіщо слово підганяти? Слово не поспішає. Тому я не дуже схвально дивлюся на скороспілі вірші. У ліриці має бути зернина, в якій дуже багато закладено. Ти мусиш перегоріти цим, переболіти. Аж тоді, може, народиться справжня поезія…”

Дозволимо собі процитувати дещо:

“…Нехай не стогне з-під копита пропаща сила Січова,

Ще будем жити, будем жити,

повстане витоптане жито і встане скошена трава!”

Це – також… Перебийніс, з його глибокою вірою у краще майбуття України.

Ніжно і трепетно Петро Мойсейович говорить про Київ:

«Чотири літери. Довкола – приголосні, а в серцевині – голосні… Вони звучать мені як музика, як пісня… Все найкраще, найдорожче народилося у Києві. Повітря нашої столиці насичене цілющим озоном творчості. Київ – рідне моє місто. Київ – істинна поезія. Київ – золота моя метафора.

Найулюбленіше моє місце – легендарна старокиївська гора. Тут коріння Десятинної святині. Тут камінна основа невпокореної столиці. Основа Київської Русі та й сучасної України. Людині, причетній до творення краси, особливо приємно тут у ясну травневу пору, коли по схилах і терасах розгойданими хвилями прокочуються фіолетові бузки, коли повітря надовкола повниться таємничими пахощами розвеснілої природи. Стоїш і слухаєш, як шумить бузкове море, як видзвонює воно пелюстковими дзвонами, перехлюпує, переливається через Володимирську гірку, через парки і сади, через буйноцвітну Видубицьку гору. В такі хвилини відчуваєш бентежливе прояснення. Ти – киянин! Ти нащадок великого, вічного Всеукраїнського роду.

…Наше творче життя багате на цікаві, навіть загадкові події. Одного разу мені приснився вірш. Бачу вінки, засмучені обличчя. Серце стискає відчуття важкої втрати. І виринають несподівані рядки:

Осипається цвіт
із похилених віт.
Занедужало дерево дуже…
Та куди ж ти летиш,
та куди ж ти летиш,
сивий друже?

Прокидаюся, знову засинаю, а рядки напливають, ридають і голосять:

Серце біль проколов.
Ти з коня – стрімголов,
і несила тебе підхопити.
Осипається цвіт,
осипається цвіт
під копита…

Врешті зовсім просинаюся. Тримаю вірш у пам’яті. Боюся його втратити. Благаю дружину скоріше знайти якийсь папірець. Хапливо записую слово до слова. А далі вже й справді містика – не інакше. Телефонує Олександр Білаш і питає, чи написалося щось новеньке…
До вечора «новеньке» стало піснею».

На запитання про те, яким поет бачить Київ у майбутньому почули:

«Майбутнє виростає із минулого. І тут є про що говорити. Але не буду «розтікашеся мислію по древу». Скажу про особливо наболіле. Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму. Погляньмо з бульвару Шевченка вдалину. Широчезний монстр навально, грубо перекреслив чудову перспективу колишнього Брест-Литовського проспекту, зухвало відгородив нас від усього світу. Біля цієї жахливої потвори ніжно-замріяний Палац щастя вже став сумним і нещасним. А як вульгарно розчахнула панораму квітучого міста висотна тумба на Печерську! Вона чорним демоном піднімається над зіщуленим Києвом і лякає всіх нас, немов роздмуханий чорнобильський реактор. Що вже казати про бандитський бункер на вулиці Олеся Гончара. Це бетонне чудовисько зловісною тінню падає на Святу Софію і невблаганно давить болюче серце Києва…

Та все ж я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом.

Київ у майбутньому бачу кращим, затишнішим, веселішим від Парижа, Відня, Лондона – і далі аж до Нью-Йорка та Москви. Для цього у вічного нашого міста є все від Бога і природи».

Редакція “Українського репортера” щиро вітає Петра Мойсейовича і зичить йому многая літа. Нехай життя і далі окрилює Вас, дорогий імениннику, надихає на розкішну поезію! Щоб Ви повсякчас почувалися чудово! “Ще будем жити, будем жити!”

Розмову вели Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото на головній сторінці: поет Петро Перебийніс в редакції “Українського репортера”.

Фото Олексія ІВАНОВА

Сообщение Поет Петро Перебийніс: “Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму”(+відео) появились сначала на Український репортер.

Засновник і організатор цього творчого дійства письменник Сергій Пантюк розповів “Українському репортерові”, чим цього разу привабить глядачів вільний фестиваль.

– Про участь у вечірці заявили понад п’ятдесят митців: поети, барди, музикальні гурти, зокрема такі, як «Рутенія», «Телері», – говорить Сергій Пантюк. – Родзинкою є те, що буде чимало молодих, цікавих поетів, деякі з них вперше у своїй творчій біографії виступлять перед публікою зі сцени.

Переконаний, що глядачі будуть  у захваті від композицій популярних співаків-бардів з Києва Сергія Василюка («Тінь Сонця»), Олекси Бика,  мешканця Світловодська Віталія Асауленка, який співає бард-рок треш.

Упевнений, що ніхто не сумуватиме і під час виступу поетки з Рівного Марії Думи, київської поетеси Катерини Боброк, талановитого Богдана Керсти з Івано-Франківська.

Книжковий розділ «Віршня» буде представлений презентацією антології «Рядки з передової» (це – збірка творів поетів, обпалених війною), яку ми підготували разом з Оленою Задорожною. До речі, серед авторів є відомий актор, колишній воїн-доброволець Роман Семисал, який в театрі зіграв роль Василя Стуса.

Ще один із сюрпризів – книга перекладів українською мовою кращих текстів світової рок-музики. Цей проект – книжка року – започаткував Андрій Пермяков, а втілила цю справу в життя поетка, перекладачка Юлія Вротна (вона і розповість усім нам про свою творчу роботу).

Вперше на фестивалі «Віршень» свої твори будуть читати такі цікаві поети, як Ігор Мисяк, Євген Проворний.

Нудьгувати нікому не доведеться. Бо це – «Віршень»: креативний, неповторний, розкутий і, як завжди, бомбезний.

Нагадаємо, що віршоване слово сьогодні лунатиме у приміщенні видавництва «Смолоскип» (вулиця Межигірська, 21). Початок – о 16-й годині.

МІЖ ІНШИМ. Сьогодні – ще й День народження ідейного натхненника й організатора “Віршня” Сергія Пантюка. “Український репортер” щиро вітає блискучого майстра Слова – поета, прозаїка, видавця, журналіста (а також актора!) і зичить йому безмежного креативу, нових дивовижних книжок, які розходяться миттєво, супервистав за його творами, наснаги в масштабній культурологічній діяльності, класного творчого настрою! А ще – неймовірних успіхів на “грибних стежках”, на шляхах усіх чудових і вільних проектів, які так потрібні Україні! Аплодуємо Вам, пане Сергію!

Фото: chernigiv-quest.com

Про “Віршень” читайте також: 

• Запрошує бомбезний “Віршень”. Не пропустіть!

Сообщение Сьогодні творчий Київ живе “Віршнем”. Запрошує легендарний фестиваль появились сначала на Український репортер.

А фестивалити будуть 10 лютого, на столичному Подолі, у приміщенні видавництва «Смолоскип» (вулиця Межигірська, 21). Початок – о 16-й годині.

«Віршень» – це завжди щось незвичайне і дивовижне. І не тільки тому, що тут є «Ворожа кров», що до зали на 80 місць приходить кілька сотень шанувальників високого Слова. Тут завше почуєш щось «бомбезне» (так говорить Сергій Пантюк). На сцені співають, грають, читають вірші, гуморески, розповідають про книжкові новинки… На гостину приходять як знаменитості, так і початківці. Тут «народжуються» і таланти, бо дорогу дають неординарній, креативній творчій молоді. Буває, що фестиваль триває понад десять годин! Після закінчення “вільного концерту” люди повертаються до своїх домівок окриленими, в чудовому настрої, з хорошими враженнями.

Йдемо на «Віршень»? Безумовно!

P.S. Організатори фестивалю будуть вдячні усім за посильну фінансову пожертву. Картка ПриватБанку:  5168 7456  0047, 4685

Сообщение Запрошує бомбезний “Віршень”. Не пропустіть! появились сначала на Український репортер.